Політичний дискурс: сучасні лінгвістичні інтерпретації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Університету митної справи та фінансів

Політичний дискурс: сучасні лінгвістичні інтерпретації

Олена Ковальова,

кандидат філологічних наук, доцент кафедри іноземних мов та професійної мовної підготовки

Дніпро, Україна

Анотація

У статті розглядаються основні підходи до трактування поняття політичний дискурс у сучасній лінгвістичній науці. Увагу зосереджено на параметрах, які в сукупності формують системне бачення складного феномену політичного дискурсу. Такими параметрами є: дефініції, характеристики, типи, жанрова система і функції політичного дискурсу. З позицій комунікативно-дискурсивного підходу зроблено спробу узагальнюючого визначення політичного дискурсу.

Огляд найбільш науково продуктивних трактувань політичного дискурсу дозволив виокремити такі його особливості. Політичний дискурс є багатоаспектним явищем, основними компонентами якого є текст (в усній або письмовій формі), екстралінгвістичний контекст (мета, обставини, спосіб і час утворення), адресант і адресат. Базовою характеристикою політичного дискурсу є його інституційність. Необхідними умовами функціонування політичного дискурсу є взаємодія адресанта й адресата, а також взаємодія зовнішніх чинників його утворення.

Важливою рисою політичного дискурсу є його опосередкованість засобами масової інформації та засобами масової комунікації (соцмережі). Це зумовлює рухливість його меж, завдяки якій політичний дискурс взаємодіє з іншими дискурсами, насамперед із масмедійним дискурсом.

Найбільш типовими характеристиками політичного дискурсу, що розкривають його природу, є риторичність, емоційність, маніпулятивність, динамічність, ритуальність. Напрацьовані типології політичного дискурсу мають стати основою для його системного вивчення. Цьому сприятимуть такі критерії виділення типів політичного дискурсу, як мета і форма комунікації, чинники адресанта й адресата, сфера функціонування, тип комунікативної взаємодії. політичний дискурс лінгвістичний комунікативний

Вибудувані жанрові системи залишають відкритим питання щодо меж політичного дискурсу. Натепер актуальними є два погляди: розуміння меж політичного дискурсу у вузькому та в широкому сенсі. Вузьке трактування передбачає, що політичним є дискурс, який походить тільки від політичних інституцій. У широкому розумінні політичним уважається не тільки дискурс політиків, а й дискурс журналістів, експертів, виборців тощо, який стосується політичної тематики. Основною функцією політичного дискурсу є боротьба за владу. Цій функції підпорядковані інші, зокрема інформаційна, агітаційна, консолідаційна, функція впливу.

Ключові слова: політичний дискурс, дискурс.

Abstract

Olena KOVALOVA,

Candidate of Philological Sciences,

Associate Professor at the Department of Foreign Languages and Vocational Training of University of Customs and Finance (Dnipro, Ukraine)

POLITICAL DISCOURSE: MODERN LINGUISTIC INTERPRETATIONS

The article examines the basic approaches to the interpretation of the concept “political discourse” in modern linguistics. Attention is focused on the parameters, which form in the aggregate the systemic vision of the complex phenomenon of political discourse. Such parameters are: definitions, characteristics, types, genre system andfunctions of political discourse. An attempt of generalizing definition ofpolitical discourse was made from a position ofcommunicative- discursive approach.

An overview of the most scientifically productive interpretations of political discourse made it possible to distinguish its peculiarities. Political discourse is a multidimensional phenomenon, the main components of which are text (verbal or written), extralinguistic context (purpose, circumstances, method and time of formation), addresser and addressee. The basic characteristic ofpolitical discourse is its institutionality. Necessary conditions for the functioning ofpolitical discourse are the interaction of the addresser and the addressee, as well as the interaction of external factors of its formation.

An important feature ofpolitical discourse is its mediation with the mass media and the communication media (social networking sites). It determines the mobility of its boundaries, through which political discourse interacts with other discourses, first of all, with mass media discourse.

The most typical characteristics of the political discourse, which reveal its nature are rhetoricalness, emotionality, manipulative capability, dynamism, rituality The elaborated typologies of political discourse should be the basis for its systematic study. Such criteria of political discoursetypes ' selection as the purpose and the form of communication, factors of addresser and addressee, functioning sphere, type of communicative interaction will contribute to this.

Constructed genre systems leave open the question of the limits ofpolitical discourse. Two views are relevant today: understanding the boundaries of political discourse in a narrow and broad sense. Narrow interpretation implies that political discourse is a type of discourse that comes only from political institutions. In the broad sense of the political discourse is considered not only the discourse of politicians, but also the discourse of journalists, experts, electors, etc., which relates to political subject area. The main function ofpolitical discourse is the struggle for power. Other functions are subordinated to this one, including informative, agitation, consolidation and influence function.

Key words: political discourse, discourse.

Постановка проблеми

Політичний дискурс (далі - ПД) розглядається як одне із центральних понять політичної лінгвістики як галузі дискурсо- логії. Предметом вивчення політичної лінгвістики є тексто-мовленнєві і комунікативно-риторичні характеристики ПД. У дослідженнях ПД нині немає єдиної основи, термінології та методології. Численність та різнонаспрямованість робіт у цій сфері інколи приводить дослідників до думки, що створення стрункої системи трактування ПД не є теоретично можливим. Із цим можна частково погодитись, якщо врахувати різноманітність інтерпретацій самого поняття «дискурс»: від розуміння дискурсу як конкретної комунікативної події, що фіксується у формі тексту (Чернявська, 2006: 75) до «сукупності текстів, що тематично співвідносяться між собою» (Чернявська, 2006: 76). Але це не виключає необхідності формування певного термінологічного мінімуму, який міг би сприяти систематизації подальших досліджень ПД. Кроком до напрацювання певного понятійного апарату є аналітичне узагальнення вже існуючих підходів. Час від часу здійснюються вдалі спроби таких узагальнень, зокрема, у роботах О. Шейгал (Шейгал, 2000), О. Селіванової (Селіванова, 2011), Н. Кондратенко (Кондратенко, 2007), Л. Стрій (Стрій, 2015), К. Серажим (Серажим, 2002), Т Ващук (Ващук, 2007), О. Олексієвець (Олексієвець, 2012). Активні пошуки специфіки ПД досить динамічно поповнюють дослідницьку базу, отже, знову потребують систематизації й узагальнення.

Аналіз досліджень

О. Шейгал виокремлює три підходи до аналізу ПД: дескриптивний, критичний і когнітивний (Шейгал, 2000: 17-18). Дескриптивний підхід пов'язаний із вивченням мовної поведінки політиків: мовних засобів, риторичних прийомів і маніпулятивних стратегій, які використовуються політиками з метою переконання, а також з аналізом змісту політичних текстів. Критичний підхід спрямований на критичне вивчення соціальної нерівності, вираженої в мові або дискурсі. У роботах Н. Ферклоу (Fairlough, 1989), Р. Водак (Wodak, 1994), Т. ван Дейка (ван Дейк, 1994) та інших представників критичної лінгвістики розглядається проблема використання мови як засобу влади і соціального контролю. Цей підхід трактується як заангажований і тенденційний, оскільки критичний дискурс-аналіз передбачає відкрите обстоювання дослідником позицій тих, хто позбавлений влади. Когнітивний підхід дозволяє від опису одиниць і структур дискурсу перейти до моделювання структур свідомості учасників політичної комунікації. Моделювання когнітивної бази ПД відбувається через аналіз фреймів і концептів ПД, метафоричних моделей і стереотипів, що є в основі політичних переконань, а також через аналіз зв'язку мови й ідеології (van Dijk, 1996; van Dijk, 1997а; Баранов, Казакевич, 1991; Лассан, 1995).

Н. Кондратенко виокремлює та вважає продуктивним комунікативно-дискурсивний принцип аналізу ПД, який також поділяє на три підходи: комунікативний, дискурсивний і лінгвопраг- матичний. Комунікативний підхід реалізується вивченням діалогічного спілкування комунікан- тів у ПД, вербальних аспектів спонтанного мовлення політиків. Дискурсивний підхід пропонує виокремлення параметрів формування та функціонування політичного дискурсу (театральності, міфологізації, агональності, ритуальності тощо), а також аналіз різних типів дискурсу, що корелюють із політичним (насамперед це рекламний дискурс і дискурс засобів масової інформації (далі - ЗМІ)), вивчення особливостей мовного маніпулювання в політичному дискурсі тощо. Лінгвопрагма- тичний підхід, за Н. Кондратенко, передбачає вивчення мовленнєвих жанрів та комунікативних стратегій і тактик, особливостей мовленнєвої поведінки в політичному спілкуванні (Кондратенко, 2015: 144-148).

Мета статті - зробити огляд сучасних досліджень ПД за ключовими теоретичними параметрами, як-от: дефініція, характеристики, типи, жанри та функції ПД.

Виклад основного матеріалу

Дефініювання ПД залежить від двох чинників: від взятого за основу одного із численних трактувань дискурсу та від теоретико-методологічного підходу. Узагальнене визначення ПД знаходимо в роботі К. Серажим: ПД - це «текст, зумовлений ситуацією політичного спілкування» (Серажим, 2002: 240). Це визначення корелюється із класичною дефініцією, наданою Н. Арутюновою, згідно з якою дискурсом є «мовлення, занурене в життя» (Арутюнова, 1990).

Н. Кондратенко (монографія) застосовує комунікативно-дискурсивний підхід: «ПД - це конкретний вияв політичної комунікації, що передбачає актуалізацію політичного тексту в комунікативному акті взаємодії політичного суб'єкта (політика, політичної сили, влади) та об'єкта (аудиторії, електорату, виборця)» (Кондратенко, 2007: 12).

О. Шейгал визначає ПД із семіотичних позицій: «ПД являє собою знакове утворення, що має два виміри - реальний та віртуальний, водночас у реальному вимірі він розуміється як текст у конкретній ситуації політичного спілкування, а його віртуальний вимір включає вербальні і невербальні знаки, орієнтовані на обслуговування сфери політичної комунікації, тезаурус преце- дентних висловлювань, а також моделі типових мовленнєвих дій і уявлення про типові жанри спілкування в даній сфері» (Шейгал, 2000: 9).

Наведемо також визначення, сформульоване науковцями львівської лінгвістичної школи, які під політичним дискурсом розуміють зв'язний (усний чи письмовий) текст, виражений за допомогою вербальних та невербальних засобів вираження, зумовлених ситуацією політичного спілкування в сукупності із прагматичними, соціокультурними, психологічними й іншими факторами (Кривий, 2001: 158-162).

Т. Ващук застосовує прагматичний підхід та визначає ПД як «мовленнєві утворення (усні або письмові), що стосуються сфери політики, реалізуються вербально й екстравербально, актуалізуються в певному ситуативному контексті і спрямовані на здійснення конкретної прагматичної семантики» (Ващук, 2007: 183).

Л. Славова вважає, що ПД «може бути визначений як сукупність усіх мовленнєвих актів, а також правил публічної політики, які оформилися згідно з існуючими традиціями та отримали перевірку досвідом» (Славова, 2012: 67).

Г. Касіян оперує поняттям «суспільно-політичний дискурс» і визначає його як «сукупність усних і письмових текстів, а також традицій та досвіду суспільства, конвенційно виражених у формі мовленнєвих актів, тематика, зміст, адресант і адресат яких належать до суспільно-політичної сфери» (Касіян, 2014: 12).

Приклади дефініцій ПД можна множити. Але за всієї різноаспектності підходів можна виділити ключові компоненти ПД, які незмінно привертають увагу дослідників. Це текст, екстралінгвістичний контекст його утворення, наявність адресанта й адресата. ПД постає як комплексний феномен, як комунікативний і ментальний процес, що приводить до утворення тексту.

У питанні характеристик ПД можна констатувати плідність наукових пошуків. Методологічна різноманітність сприяє уточненню специфіки ПД. Авторитетний французький дослідник П. Шародо (P. Charaudeau) вивчає ПД у діяльнісно-комуні- кативному аспекті. Розвиваючи певною мірою відому концепцію М. Бахтіна про діалогічність, П. Шародо акцентує увагу на інтеракційному характері ПД і на важливості інстанції адресата. На його думку, повноцінне функціонування ПД можливе в конкретній комунікативній ситуації, у якій визначено соціальну приналежність, соціальні ролі та цілі комунікантів. Учений постулює, що повною мірою зміст акту комунікації випливає не тільки з інтенції мовця, а із зустрічі та взаємодії інтенції мовця з інтерпретуючою діяльністю адресата. “L'acte de communication se definissant commeunacted' echange toujours “interactionnel”, lesens qui en resulte ne depend pas de la seule intention du sujet parlant mais de la rencontre entre cette intention et celle du sujet interpretant” (Charaudeau, 2005).

У цьому ж напрямі розглядає ПД один із засновників теорії дискурс-аналізу Т ван Дейк (T. van Dijk). Він уважає, що ПД актуалізується повною мірою за умови чітко організованої взаємодії зовнішніх чинників. Визначним чинником є тип комунікативної діяльності (прес-конференція, дебати тощо), у межах якого поєднуються просторо-часові характеристики, статус і ролі учасників, мета комунікації. За таких умов, за Т ван Дейком, ПД може досягти своєї мети (T. van Dijk, 1997в).

В іншій своїй роботі Т. ван Дейк додає ще одну необхідну характеристику ПД: вплив політичної ідеології (T. van Dijk, 2006). Адже не тільки ситуація спілкування впливає на вибір мовленнєвих засобів для побудови ПД. У більш генералізо- ваному, глобальному вимірі це ідеологічні переконання мовця. Дискурс тоталітарного режиму, очевидно, буде відрізнятись від демократичного дискурсу.

Низка європейських дослідників (Adam, 2005; Bourdieu, 1982; Ducrot, 1980) виділяють таку рису ПД, як аргументативність. З позицій прагматичного підходу ПД не просто описує дійсність, не просто інформує або констатує, він створює певну репрезентацію реальності. Адресант вплітає аргументацію у тканину ПД таким чином, щоб вплинути на адресата, змінити його початкові настанови, переконати у правильності репрезентованої картини реальності. Так, М. Адам (М. Adam) уважає, що ПД «має на меті вплинути на думки, ставлення або поведінку співрозмовника або аудиторії, роблячи висловлювання таким, що заслуговує на довіру та сприйняття» (Adam, 1992). Інший французький дослідник Амелі Сеньюр (Seignour, 2011: 31) дещо радикалізує цей підхід і називає ПД «волюнтаристським актом впливу» (acte voluntariste d'influence).

Особливу увагу дослідників привертає взаємодія ПД із масмедійним дискурсом. Опосе- редкованість ПД засобами ЗМІ розглядається як характерна риса ПД (Шейгал, 2000: 80), Т Ващук говорить про «розчинення ПД у ЗМІ» (Ващук, 2007). О. Шейгал це пов'язує з тим, що медіа є посередниками в комунікації політиків із виборцями, отже, медіа відіграють вирішальну роль у формуванні політичних уявлень широких мас виборців. Н. Кондратенко додає, що ЗМІ «мають змогу і здатність впливати на подання інформації, у такий спосіб формуючи відповідну реакцію суспільства» (Кондратенко, 2007: 14). Засобами впливу вона називає маніпулювання часом, місцем, регулярністю подання інформації, а також використання інтерпретаційних, а не власне інформативних механізмів. Додамо: для сучасного етапу функціонування ПД усе більшої ваги набуває опосередкованість засобами масової комунікації. У пошуках контакту з виборцями та впливу на них політики вже звично звертаються до соцмереж. Деякі з них роблять дописи у про- вокативно-епатажній формі, яскравим прикладом є відомі твіти президента Сполучених Штатів Америки Д. Трампа. ПД соцмереж розвивається досить енергійно, набуваючи власних стилістичних ознак.

Дискусійним залишається питання щодо меж ПД. Діапазон думок фахівців варіюється від дуже вузького розуміння меж ПД до дуже широкого. Так, А. Баранов і Е. Казакевич уважають, що ПД має бути обмежений інституційними формами спілкування (Баранов, Казакевич, 1991: 6). О. Шейгал застосовує діаметрально протилежний підхід і розуміє ПД як ширший за інституційні рамки і такий, що включає будь-які мовленнєві утворення, суб'єкт, адресат або зміст яких стосуються політики (Шейгал, 2000: 35).

До ключових характеристик ПД О. Шейгал відносить: переважання масового адресата, театральність, емоційність, смислову невизначеність і пов'язані з нею фантомність, фідеїстичність, дистанційованість і авторитарність, а також динамічність (Шейгал, 2000: 131).

Н. Кондратенко уточнює і поглиблює уявлення про специфіку ПД. Основними його характеристиками дослідник уважає міфологічність, ритуальність, театральність і агональність, які реалізують ігрову природу ПД, а також сакралізацію, риторичність, маніпулятивність свідомістю реципієнтів (Кондратенко, 2007: 15), «мовну моду» (Кондратенко, 2007: 18) або модні тенденції семіотичного характеру (Кондратенко, 2007: 21).

Типи ПД вивчаються як вітчизняними, так і європейськими спеціалістами. Н. Кондратенко виокремлює типи ПД на основі таких чинників: 1) за формою: ПД усні та писемні; 2) за чинником мовця: адресантно-прямі й опосередковані; 3) за метою: інформативні (новини, повідомлення), спонукальні (агітаційні листівки, прокламації), іміджеві (буклети, телевізійні рекламні ролики), мотиваційні (тексти чорного PR), експресивні (фото, пісні, анекдоти); 4) за чинником адресата: особисто адресовані (пряме поштове листування) та масово адресовані (телевізійні повідомлення); 5) за сферою функціонування: телевізійний ПД, газетно-журнальний, радіо-ПД, рекламний або PR (Кондратенко, 2007: 12-13). До цього типу видається доцільним додати ПД, що функціонує у Всесвітній мережі, тобто інтернет-ПД. Можна також виокремити види ПД за типом комунікативної взаємодії: агональний (конфліктний), наприклад, дебати, та гармонізуючий (кооперативний), наприклад, новорічне вітання президента.

П. Шародо визначає типи ПД також за критерієм мети комунікації, але керується іншими міркуваннями. Він наголошує, що типи комунікативних ситуацій є більш-менш усталеними, тому вони групуються навколо чітко визначених цілей. З таких позицій учений виокремлює три типи ПД: ідеологічний ПД, ПД впливу і дискурс політичного коментаря. Ідеологічний ПД має ретранслювати ідеологічні настанови комунікантів. ПД впливу, який П. Шародо називає також риторичним дискурсом, покликаний через мовленнєві засоби впливати на думки комунікантів для встановлення між ними згоди. Це тип ПД, який конструює більшою мірою образи й ефекти, ніж ідеї. “C'est en raison decette activite langagiere communicationnelle que le discours politique peut etre dit discours de la rhetorique et de l'influence, s'attachant davantage a construire des images et des effets que des idees” (Chaudeau, 2005). Дискурс політичного коментаря походить від осіб, що не належать до політичних кіл, це дискурс, що має інтерпретувати дискурс політиків. До цього типу П. Шародо відносить журналістські коментарі щодо політичних подій, бесіди на політичні теми у дружньому або сімейному колі тощо (Chaudeau, 2005).

Жанрова система ПД перебуває на етапі активного дослідження. Н. Кондратенко за критерієм інтенціональності виокремлює такі жанри: імі- джево-презентаційні (слоган, програма, біографія), інформативні (повідомлення, заява, інтерв'ю), ритуальні (промова, привітання, подяка, некролог), агітаційні (слоган-заклик, виступ, листівка) й агонально-аргументативні (дебати, ток-шоу) (Кондратенко, 2017). Такий підхід може стати ефективним засобом комплексного аналізу феномену політичного дискурсу.

О. Шейгал, розуміючи ПД у широкому сенсі, застосовує польовий підхід до жанрового поділу. Вона виокремлює інституційні жанри як первинні, тобто ті, що походять від політиків та реалізують ПД у «чистому» вигляді, та неінституційні жанри як вторинні, які, відповідно, походять не від самих політиків, а є певною інтерпретацією їхнього дискурсу. До первинних жанрів належать ті, що повною мірою реалізують основну інтенцію ПД - боротьбу за владу: дебати, публічна промова політика, гасла. Периферійні жанри перебувають на стику з іншими дискурсами, мають респонсивний характер і є реакцією на дії політиків у первинних жанрах. До них належать інтерв'ю, мемуари політиків, аналітичні статті, граффіті, а також сміхові жанри (політична карикатура, пародія, анекдот) (Шейгал, 2000: 396).

Основною функцією ПД слушно вважається боротьба за владу. Адже будь-які форми усного або письмового висловлювання політиків спрямовані на вплив та позитивну самопрезентацію як засоби реалізації мети отримання або утримання влади. Н. Кондратенко виділяє три функції ПД, а саме: інформування, вплив, агітацію (Кондратенко, 2007: 14-15). Л. Нагорна виокремлює інформативну, орієнтаційну, мобілізаційну, консолідаційну й ідентифікаційну функції ПД (Нагорна, 2005: 35).

Після огляду ключових теоретичних характеристик ПД спробуємо дати визначення цього феномену, яке, звичайно, не претендує на остаточ- ність. Отже, ПД - це комунікативна подія, складовими частинами якої є текст (у письмовій або усній формі), соціальний контекст його утворення та сприйняття, адресант і адресат висловлювання. Визначними чинниками є обставини та ситуація, у якій перебувають учасники комунікації, зокрема: хто говорить або пише (президент, депутат, мер тощо), його політичний статус, до кого звертається (одна особа - журналіст у студії, велика аудиторія й ін.), обставини спілкування, канал передачі інформації (відео, аудіо, друковані носії, Інтернет). Взаємодія адресанта з адресатом може бути прямою (зустріч із виборцями) або опосередкованою (телебачення, соцмережі). Ефективність або неефективність комунікації може бути визначена лише після відповідної реакції адресата. Контекст і засіб взаємодії визначають відбір мовленнєвих засобів, які є типовими для різних ситуацій (дебати, звернення, гасло, агітація, допис у соцмережі тощо). Відповідно передбачаються і рецепційні моделі: у разі новорічного привітання адресат очікує на урочисто-піднесений стиль комунікації, тоді як під час інтерв'ю - на отримання конкретної інформації тощо.

Висновки

Огляд найбільш науково продуктивних трактувань політичного дискурсу дозволяє виокремити такі його особливості. ПД є бага- тоаспектним явищем, основними компонентами якого є текст (в усній або письмовій формі), екстралінгвістичний контекст (мета, обставини, спосіб та час утворення), адресант і адресат. Базовою характеристикою ПД є його інституційність. Необхідними умовами функціонування ПД є взаємодія адресанта й адресата, а також взаємодія зовнішніх чинників його утворення.

Важливою рисою ПД є його опосередкованість ЗМІ та засобами масової комунікації (соцмережі). Це зумовлює рухливість його меж, завдяки якій ПД взаємодіє з іншими дискурсами, насамперед із масмедійним дискурсом.

Найбільш типовими характеристиками ПД, що розкривають його природу, є риторичність, емоційність, маніпулятивність, динамічність, ритуальність. Напрацьовані типології ПД мають стати основою для його системного вивчення. Цьому сприятимуть такі критерії виділення типів ПД, як мета і форма комунікації, чинники адресанта й адресата, сфера функціонування, тип комунікативної взаємодії.

Вибудувані жанрові системи ПД залишають відкритим питання щодо його меж. Натепер актуальні два погляди: розуміння меж політичного дискурсу у вузькому та в широкому сенсі. Вузьке трактування передбачає, що політичним є дискурс, який походить тільки від політичних інституцій. У широкому розумінні політичним уважається не тільки дискурс політиків, а й дискурс журналістів, експертів, виборців тощо, який стосується політичної тематики. Основною функцією ПД є боротьба за владу. Цій функції підпорядковані інші, зокрема інформаційна, агітаційна, консолідаційна, функція впливу.

Певні теоретичні узагальнення щодо визначення ПД, його характеристик, типології, жанрової системи і функцій можуть стати дієвим інструментом для подальших досліджень.

Список використаних джерел

1. Алексієвець О. Історія та сучасність політичної лінгвістики. Україна - Європа - Світ : міжнародний збірник наукових праць. Тернопіль : ТНПУ, 2012. Вип. 9. С. 248-255.

2. Арутюнова Н. Дискурс. Лингвистический энциклопедический словарь / гл. ред. В. Ярцева. Москва : Сов. энциклопедия, 1990. С. 136-137.

3. Баранов А., Казакевич Е. Парламентские дебаты: традиции и новации. Москва : Знание, 1991. 42 с.

4. Ващук Т. Політичний дискурс як об'єкт лінгвістичного дослідження. Вісник Житомирського державного університету ім. Івана Франка. 2007. № 33. С. 182-185.

5. Дейк Т ван. Принципы критического анализа дискурса. Перевод и лингвистика текста. Москва : ВЦП, 1994. С. 169-217.

6. Касіян Г. Мовленнєвий етикет у сучасному французькому суспільно-політичному дискурсі: лінгвокогнітивний і комунікативно-прагматичний аспекти : автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.05. Київ, 2014. 22 с.

7. Кондратенко Н. Лінгвопрагматичні аспекти дослідження політичної комунікації в українському мовознавстві. Вісник Одеського національного університету. Серія «Філологія». 2015. Т. 20. Вип. 2 (12). С. 144-150.

8. Кондратенко Н. Типологія мовленнєвих жанрів українського політичного дискурсу. Філологічні студії. 2017. Вип. 9. С. 18-22.

9. Кондратенко Н. Український політичний дискурс: текстуалізація реальності : монографія. Одеса : Чорномор'я, 2007. 156 с.

10. Кривий А. Дискурсний аналіз і сучасне мовознавство. Дискурс іноземномовної комунікації. Львів : Видавництво Львівського національного університету імені Івана Франка, 2001. С. 158-162.

11. Лассан Э. Дискурс власти и инакомыслия в СССР : когнитивно-риторический анализ. Вильнюс : Изд-во Вильнюсского ун-та, 1995. 232 с.

12. Нагорна Л. Політична мова і мовна політика: діапазон можливостей політичної лінгвістики. Київ : Світогляд, 315 с.

13. Селіванова О. Основи теорії мовної комунікації : підручник. Черкаси, 2011. 350 с.

14. Серажим К. Дискурс як соціолінгвальне явище: методологія, архітектоніка, варіативність : монографія. Київ : 2002. 392 с.

15. Славова Л. Мовна особистість лідера у дзеркалі політичної лінгвоперсонології : США - Україна. Житомир : Вид-во ЖДУ ім. Івана Франка, 2012. 360 с.

16. Стрій Л. Ритуальні жанри українського політичного дискурсу: структурно-семантичний і лінгвопрагматичний аспекти. Одеса, 2015. 190 с.

17. Чернявская В. Дискурс власти и власть дискурса: проблемы речевого воздействия. Москва : Флинта ; Наука, 136 с.

18. Шейгал Е. Семиотика политического дискурса. Волгоград, 2000. 440 с.

19. Adam J. Les textes: types et prototypes. Paris : Nathan, 1992.

20. Bourdieu P Ce que parler veut dire. Paris : Fayard, 1982.

21. Charaudeau Р A quoi sert d'analyser le discours politique?

22. Dijk T. van. Discourse, Opinion and Ideologies. Discourse and Ideologies. Clevedon : Multilingual Matters LTD, 1996. P 7-37.

23. Dijk T. van. Political Discourse and Political.

24. Dijk T. van. Politique, Ideologie et Discours. Semen.

25. Dijk T. van. What is political discourse analysis? Belgian Journal of Linguistics. 1997. № 11. Р. 11-52.

26. Ducrot O. Dire et nepas dire, principes de semantique linguistique. Paris : Editions Hermann, 1980.

27. Fairclough N. Language and Power. London : Longman, 1989. 259 p.

28. Seignour А. Methode d'analyse des discours. L'exemple de l'allocution d'un dirigeant d'entreprise publique. Revue franqaise de gestion. 2011/2. № 211. Р. 29

29. Wodak R. Critical Linguistics and Critical Discourse Analysis. Handbook of Pragmatics. Amsterdam ; Philadelphia : John Benjamins Publ. Co., 1994. P 30-42.

References

1. Aleksiyevets' O. M. Istoriya ta suchasnist' politychnoyi linhvistyky. [Aleksiyevets O. M.HistoryandModernityofPoli ticalLinguistics] Ukraine - Europe - World: An International Collection of Scientific Papers. Ternopil: TNPU, 2012. Vol. 9. pp. 248-255 [in Ukrainian].

2. Arutyunova N. D. Diskurs. [Arutyunova N. D. Discourse] Linguistic Encyclopedic Dictionary. ch. ed. V. N. Yartsev. M .: Owls. Encyclopedia, 1990.pp. 136-137 [in Russian].

3. BaranovA.N., Kazakevich E.G. Parlamentskiyedebaty: traditsii i novatsii [Baranov A.N., Kazakevich E.G. Parliamentary debate: traditions and innovations]. M.: Knowledge, 1991. 42 p [in Russian].

4. Vashchuk T. M. Politychnyydyskurs yak ob'yektlinhvistychnohodoslidzhennya [Vashchuk T. M. Political discourse as an object of linguistic research]. Visn.Zhytomyr.state. to them. I. Franko. 2007. № 33.pp. 182-185 [in Ukrainian].

5. Deyk T.A. van.Printsipykriticheskogoanalizadiskursa [Dijk T.A. the van.Principles of critical discourse analysis]. Translation and linguistics of the text. M.: VTsP, 1994. pp. 169-217 [in Russian].

6. Kasiyan H. V Movlennyevyyetyket u suchasnomufrantsuz'komususpil'no-politychnomudyskursi: linhvokohnityvnyy i komunikatyvnoprahmatychnyyaspekty [Kasian G. V. Speech etiquette in contemporary French socio-political discourse: linguocognitive and communicative-pragmatic aspects]. Author's abstract for the sciences. degree of Cand. philol. Sciences: 10.02.05. Romance languages.K., 2014.22 p [in Ukrainian].

7. KondratenkoN.V.Linhvoprahmatychniaspektydoslidzhennyapolitychnoyikomunikatsiyivukrayins'komumovoznavstvi [Kondratenko N. V. Linguopragmatic Aspects of the Study of Political Communication in Ukrainian Linguistics]. Bulletin of ONU. Ser.: Philology. 2015. Vol. 20, № 2 (12). pp. 144-150 [in Ukrainian].

8. Kondratenko N. V. Typolohiya movlennyevykhzhanrivukrayins'kohopolitychnohodyskursu [Kondratenko N. V. Typology of speech genres of Ukrainian political discourse]. Philological studios.№ 9, 2017, pp. 18-22 [in Ukrainian].

9. Kondratenko N. V. Ukrayins'kyypolitychnyydyskurs: tekstualizatsiyareal'nosti [Kondratenko N. V. Ukrainian Political Discourse: Textualization of Reality]. Odessa: Black Sea, 2007. 156 p [in Ukrainian].

10. Kryvyy A. Dyskursnyyanaliz i suchasnemovoznavstvo [Kryvy A. Discourse analysis and modern linguistics]. Discourse of foreign language communication. Lviv: Publisher of the Ivan Franko National University of Lviv, 2001. pp. 158-162[in Ukrainian].

11. Lassan E. Diskursvlasti i inakomysliya v SSSR: kognitivno-ritoricheskiyanaliz [Lassan E. Discourse of power and dissent in the USSR: cognitive rhetorical analysis]. Vilnius: Publishing House of Vilnius University, 1995. 232 p.

12. Nahorna L. P. Politychnamova i movnapolityka: diapazonmozhlyvosteypolitychnoyilinhvistyky [Nagorna L. P Political language and linguistic politics: the range of possibilities of political linguistics]. K.: World outlook, 2005. 315 p [in Ukrainian].

13. Selivanova O. O. Osnovyteoriyimovnoyikomunikatsiyi [Selivanova O. O. Fundamentals of the theory of language communication]. Cherkasy: Yu. A. Chabanenko Publishing House, 2011.350 p [in Ukrainian].

14. Serazhym K. Dyskurs yak sotsiolinhval'neyavyshche: metodolohiya, arkhitektonika, variatyvnist' [Serazhim

15. K. Discourse as a Sociolingual Phenomenon: Methodology, Architectonics, Variability]. K .: 2002. 392p [in Ukrainian].

16. Slavova L. L. Movnaosobystist' lidera u dzerkalipolitychnoyilinhvopersonolohiyi: SSHA - Ukrayina [Slavova

17. L. The linguistic personality of a leader in the mirror of political linguistics: USA - Ukraine]. Zhytomyr: View of the ZhDU them. I. Franko, 2012. 360 p [in Ukrainian].

18. Striy L. I. Rytual'nizhanryukrayins'kohopolitychnohodyskursu: strukturno-semantychnyy i linhvoprahmatychnyy aspekty [Stryi L. I. Ritual genres of Ukrainian political discourse: structural-semantic and linguopragmatic aspects]. Odessa, 2015.190 p [in Ukrainian].

19. Chernyavskaya V. Ye. Diskursvlasti i vlast' diskursa: problemyrechevogovozdeystviya [Chernyavskaya V. Ye. Discourse of power and power of discourse: problems of speech exposure]. M .: Flint: Nauka, 2006. 136 p [in Russian].

20. Sheygal Ye. I. Semiotikapoliticheskogodiskursa [Sheigal E. I. Semiotics of Political Discourse]. Volgograd, 2000. 440p[in Russian].

21. Adam J.M. Lestextes: typesetprototypes. Paris: Nathan, 1992.

22. Bourdieu P. Cequeparlerveutdire. Paris: Fayard, 1982.

23. Charaudeau Р A quoisertd'analyserlediscourspolitique?

24. Dijk T. A. van. Discourse, OpinionandIdeologies. DiscourseandIdeologies. - Clevedon: Multilingual Matters LTD, 1996. pp. 7-37.

25. a Dijk T. van. PoliticalDiscourseandPolitica

26. Dijk T. A. van. Politique, IdeologieetDiscours. Semen.

27. в Dijk T. A. van. Whatispoliticaldiscourseanalysis? BelgianJournalofLinguistics. № 11. 1997. pp. 11-52.

28. Ducrot O. Direetnepasdire, principesdesemantiquelinguistique. Paris: EditionsHermann, 1980.

29. Fairclough N. LanguageandPower. - London: Longman, 1989. 259 p.

30. Seignour А. Methoded'analysedesdiscours. L'exempledel'allocutiond'undirigeantd'entreprisepublique. Revuefranqaisedegestion. 2011/2. № 211 pp. 29-45.

31. Wodak R. CriticalLinguisticsandCriticalDiscourseAnalysis. HandbookofPragmatics. - Amsterdam/Philadelphia: JohnBenjaminsPubl. Co., 1994. pp. 30-42.

Размещено на Allbest.ru