Лінгвокультурологічний аспект навчання української мови студентів педагогічних спеціальностей

Наукове дослідження висвітлює методику застосування лінгвокультуролігічного аспекту навчання української мови студентів педагогічних спеціальностей. У статті аргументується пошук нових форм і методів вивчення мовних дисциплін, акцентується увага на актуальності застосування міждисциплінарних знань. Окреслюються теоретичні онови питання, зокрема з'ясовується поняття "мовна особистість", визначається специфіка лінгвокультурологічної теорії вивчення мови, що полягає у взаємодії мови, культури, особистості. Важливо, що такий принцип вивчення мови акцентує увагу на особистості, сприйнятті й трансформації інформації окремою людиною. Основна увага у дослідженні акцентується на інтеграції етнокультурологічного аспекту у навчальний курс "Українська мова за професійним спрямуванням", зокрема у вивчення тих тем, які стосуються спілкування, його специфіки, організації й способів вираження ("Спілкування як основа професійної діяльності педагога", "Невербальні засоби спілкування", "Гендерні особливості спілкування"). Переконливо доводимо, що комунікація завжди пов'язана з національними особливостями. Кожне слово мови глибоко вмотивоване, має зв'язок із ментальними ознаками нації. Наприклад, для підтвердження думки разом зі студентами створюємо колективний образ українського слова "хата" й іншомовного "изба", вербалізуємо й порівнюємо картини. Очевидно, що вони відрізняються. Використовуючи міждисциплінарні знання, пояснюємо, чим зумовлені особливості кожного образу, визначаємо їх зв'язок із національною культурою. лінгвокультуролігічний мова навчання

Ключові слова: мовна особистість, лінгвокультурологія, ментальність, нація, професійна майстерність, комунікативна компетентність.

Svitlana PODOLIUK,

Candidate of Philological Sciences,

Lecturer of Verbal Disciplines The Municipal Higher Educational Institution "Lutsk Pedagogical College" of the Volyn Regional Council (Lutsk, Ukraine)

Olena STRELBITSKA, of Philological Sciences,

Lecturer of Verbal Disciplines The Municipal Higher Educational Institution "Lutsk Pedagogical College" of the Volyn Regional Council (Lutsk, Ukraine)

Lecturer of Verbal Disciplines The Municipal Higher Educational Institution "Lutsk Pedagogical College" of the Volyn Regional Council (Lutsk, Ukraine)

Key words: linguistic personality, cultural linguistics, mentality, nation, professional skill, communicative competence.

Постановка проблеми. Ключовою тенденцією сучасного суспільного розвитку є тяжіння до глобалізації та різних напрямів, пов'язаних з нею, що, без сумніву, впливає й на особливості сучасного освітнього простору. Про це йдеться у Концепції мовної освіти в Україні, державному документі, який обумовлює два шляхи розвитку мовної освіти в Україні: вивчення іноземних мов, що сприятиме формуванню цілісної картини світу, та вивчення рідної мови. Останнє, безперечно, заслуговує на провідну роль, оскільки тільки пізнавши своє коріння, з'ясувавши особливості національного розвитку, а відтак і рідної мови, можна сформувати відчуття ідентичної приналежності, усвідомлення свого місця у світі. У документі зазначається, що мова "є не лише об'єктом вивчення і пізнання, а й основним засобом, знаряддям навчання, виховання і розвитку" (Концепція мовної освіти, 2011). Вивчення мови формує людину й впливає на державу, оскільки особистість визначатиме вектор державного розвитку у межах світової цивілізації. Увага приділяється також впровадженню інтегрованих курсів вивчення мови на межі різних дисциплін.

Такі рекомендації цілком суголосні із нашою методикою навчання мови під час вивчення різних мовних курсів (сучасної української мови, культури і техніки мовлення, української мови за професійним спрямуванням, методики мови тощо). Позитивним досвідом у здійсненні мовної освіти у вищій школі вважаємо практику застосування міждисциплінарних знань, що зумовлює використання відомостей на межі різних дисциплін: літератури, культурології, етнолінгвістики, психолінгвістики, українознавства, фольклору тощо. Такий підхід передбачає формування креативної, творчої особистості, яка володіє високим рівнем комунікативної компетентності, критичного мислення, а тому здатна до сприймання, аналізу й засвоєння різного виду інформації, творення власної світоглядної позиції. А головне - чітко усвідомлює свою ідентичність, має активну громадянську позицію. Реалізацію таких завдань забезпечує, зокрема, застосування знань із лінгвокультурології.

Аналіз наукових публікацій з проблеми дослідження. Теорія вивчення мовної особистості зосереджується на пізнанні співвідношення мови, культури й особистості, причому вона започаткована досить давно, оскільки була акцентована ще у працях німецького науковця В. фон Гумбольдта та О. Потебні. Зокрема, В. фон Гумбольдт зауважував: "Мова - це дух народу, і культура представлена перш за все у мові (Гумбольдт В., 1985). За енциклопедичні знання сучасники називали його "Арістотелем XIX століття". Дослідник доводив, що кожна особистість живе у рідній мові й поза мовою не функціонує. Особливість цієї теорії полягає у її антропоцентричному характері. Схоже, саме тому апогею вивчення питання мовної особистості досягло лише наприкінці ХХ ст., що ознаменувався підвищенням інтересу до ідей антропоцентризму, функціональної й когнітивної лінгвістики, ключова увага яких зосереджувалася на вивченні людини, творенні висловлювання окремою особистістю. Сучасні дослідники зауважують: "Анторопоцентрична парадигма - це зміщення інтересів дослідника з об'єкта пізнання на суб'єкт. На новому етапі розвитку науки увага дослідників перемістилася з уже вивченого центру на периферію і на межі різних галузей лінгвістики виникли суміжні дисципліни: психолінгвістика, когнітивна психологія, соціолінгвістика, етнолінгвістика та ін." (Голик С.В., 2013: 258). Серед цих дисциплін особливого значення набула лінгвокультурологія, що виокремилася у окремий напрям дослідження у 90-ті роки ХХ ст. з метою розгляду мови у зв'язку з культурою. Дослідники лінгвокультурології (Н. Арутюнова, В. Карасик, С. Воркачов, В. Красних, В. Маслова та інші) основним завданням вбачали вивчення взаємодії мови та культури, мови та етносу, мови та ментальності народу (Воркачев С.Г., 2001: 64). Такий підхід дозволяє осягнути культурну цінність нації. На думку науковців, вивчення лінгвокультурології дає змогу виявити та проаналізувати лінгвокультурні особливості певної нації, дослідити її етносвідомість та мовомислення, описати культурні компоненти в семантиці текстів (Мацько Л., 2010: 113). Варто зауважити, що у сучасній науці кількість праць з окресленої проблематики зросла. Особливу цінність із теоретичного й практичного погляду має дослідження В. Маслової "Лінгвокультурологія", у якій дослідниця обгрунтовує міждисциплінарний характер галузі, проводить межу між суміжними науками, а також зазначає мету, завдання та вводить понятійний апарат (Маслова В.А., 2001). Як бачимо, у лінквокультурології мова й культура розглядаються у тісному взаємозв'язку. Особлива роль належить індивіду, який транслює, інтерпретує мовне повідомлення, а тому зросла увага до особистості, яка створює цю культуру, користуючись мовою. Причому дослідники зауважують, що поняття "мовна особистість" передбачає поєднання різних контекстів. Зокрема, С. Воркачов підкреслює, що у терміні "мовна особистість" відображаються філософські, соціологічні й психологічні погляди на суспільно значущу сукупність фізичних та духовних властивостей людини, які становлять її якісну визначеність. Виходячи з цього, під мовною особистістю розуміють людину як носія мови, як комплекс психофізичних властивостей індивіда, які дозволяють їй створювати й сприймати мовні повідомлення (Воркачев С.Г., 2001: 64).

Мета статті - простежити застосування знань із лінгвокультурології (взаємодію мови та культури, мови та етносу, мови та ментальності народу) у контексті вивчення мовних дисциплін, зокрема української мови за професійним спрямуванням. Досі вивчення української мови за професійним спрямуванням у такому контексті в науковій літературі не було засвідчено, що й зумовлює актуальність нашого дослідження.

Мета статті зумовлює виконання низки завдань: визначити теоретичні основи поняття "лінгвокультурологія"; простежити взаємодію мови, культури, особистості й роль цього зв'язку у формуванні етносу; продемонструвати застосування лігвокультурологічного аспекту під час вивчення української мови за професійним спрямуванням.

Виклад основного матеріалу. Програма дисципліни "Українська мова за професійним спрямуванням" передбачає структуру, що охоплює теми різного змістового наповнення. У першому змістовому модулі "Законодавчі та нормативностильові основи професійного спілкування" вивчаються теми, які окреслюють основні положення про законодавчі основи функціонування української літературної мови, особливості сучасної мовної політики в Україні, значенням мови для людини, суспільства, нації, її ключові функції та форми реалізації. Йдеться також про особливості усної й писемної форм професійного спілкування, культуру усного фахового мовлення, підготовку презентацій та виступів. Окреслений зміст слугує вдячним матеріалом творення національної свідомості студентської молоді.

Так, у вступній лекції "Українська мова - мова професійного спілкування сучасного педагога" серед інших питань розглядаються функції мови та їх реалізація. Кожна з функцій має особливе значення для розвитку мови, забезпечення її майбутнього, зокрема: комунікативна, мислетворча, номінативна, пізнавальна, акумулятивна, культуроносна, ідентифікаційна, націєтворча, емотивна, експресивна, естетична, прагматична, виховна та ін. (Бацевич Ф.С., 2004). Вивчення цього питання у контексті національного характеру допомагає виокремити особливості рідної мови, вагу кожного слова.

Зокрема, під час розгляду культуроносної функції з'ясовуємо, що мова - носій культури народумовотворця. Для підтвердження думки та матеріалізації її змісту пропонуємо студентам створити колективний образ-портрет, використавши лише одне слово. Пригадуємо, як у традиційній культурі українців називається помешкання, у якому жили наші предки (хата). Простежуємо, що слово "хата" створює в нашій уяві певний образ: покрита солом'яною стріхою, побілена, з глиняною долівкою, маленькими віконцями, впорядкованим інтер'єром. Із особливим задоволенням студенти описують розмальовану піч, образи, прибрані вишитими рушниками, стіл, лави тощо). З'ясовуємо, що простір біля хати теж впорядкований: рівненький тин навколо хати, садок із фруктовими деревами, засіяне поле. Зазвичай хата розміщується десь на хуторі, віддалено від інших помешкань. Наступний крок - створення колективного образу слова, яке називає традиційне житло носіїв іншої культури. Для прикладу, російської (изба). Прикметно, що вираз обличчя співрозмовників змінюється. Обговорюємо і настрій, який відчуваємо під час зміни слова, й колористику уявної картини. Студенти описують похмурі кольори, серед лісу самотній дерев'яний будинок, темні стіни й порожній простір всередині. Будинок огороджують хіба сосни та ялини. Переконуємося, що кожне слово, властиве окремій нації, відображає цілий культурний концепт: спосіб життя, національний характер, цінності, вдачу. Втратити слово - значить втратити цілий пласт національної пам'яті, втратити мову - втратити ознаки національної ідентичності.

Масштабні дослідження з галузі археології, лінгвістики, свідчення писемних джерел підтверджують, що праукраїнці та праросіяни мали різні шляхи формування національної ідентичності. Так, нині численні дослідження розвінчують міф про "спільну колиску" трьох слов'янських братів. Зокрема, Г. Півторак, відомий український мовознавець, автор понад 250 праць з історії та діалектології східнослов'янських мов, етногенезу східних слов'ян у своїх працях "Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов", "Українці: звідки ми і наша мова" та інших відверто критикує ідею походження українців, білорусів та росіян з єдиної давньоруської народності й обгрунтовано доводить, що Київська Русь від початку формувалася як рання українська держава, а базовим етносом, навколо якого об'єдналися представники інших етнічних груп, є південні русини, тобто праукраїнці. Лише згодом до складу держави ввійшли також інші племена, серед яких були й ті, що стали основою формування білоруського та російського етносу (Півторак Г., 1993: 5).

Дослідники підкреслюють, що формування українського етносу з середини І тис. н. е. узгоджується із загальними закономірностями етногенетичного процесу в тогочасній Європі. Саме у цей період, після Великого переселення народів і падіння в 476 р. Західної Римської імперії, коли суспільно-політична ситуація в Європі стабілізувалася, "простежується безперервний розвиток не тільки українців, а й інших народів, розташованих у зоні безпосереднього впливу Римської імперії: французів, іспанців, англійців, німців, румунів, чехів, поляків" (Залізняк Л., 1997: 63-64). Отже, як підсумовує Г Півторак, "самостійна історія українців розпочалася синхронно із зародженням, із формуванням інших європейських етносів. Виникнення мови окремого етносу відбувається разом із формуванням самого етносу - часто задовго до появи в нього писемності й державності. Так було і в історії українців" (Півторак Г П., 2001). Відомо, що нашими предками були слов'яни, у давніх джерелах спочатку їх називали венедами, а згодом - антами і склавинами. Основним заняття слов'ян було землеробство, що зумовлювало осілий спосіб життя і сприяло облаштування власного простору.

Стосовно етногенезу росіян впродовж століть ведеться полеміка, однак землі, де формувався російський етнос, не були слов'янськими. В історичних джерелах відомості про російський етнос датуються XI-XII ст. Дослідники зауважують, що на майбутній етнічній території росіян (Верхньому Поволжі) проживали різні фіно-угорські племена: меря, весь, чудь, водь та інші. Саме вони вважаються автохтонним населенням Росії. Про те, що фіно-угри є споконвічним корінним населенням Центральної Росії, стверджували у своїх працях провідні російські історики: В. Ключевський, М. Покровський, М. Любавський, А. Пресняков та інші. Археологічні відомості підтверджують, що згадані племена були носіями угро-фінської збирально-мисливської культури. З метою пошуку нових земель та їх освоєння племена часто змінювали місце проживання, а тому, очевидно, мало уваги приділяли облаштуванню житла й прилеглої території. Свого часу Микола Костомаров у "Двох руських народностях" переконливо зауважував про відмінність росіян від українців, зокрема у зовнішньому вигляді, одязі, поведінці, веденні домашнього побуту, звичаях та в господарській діяльності, техніці (Костомаров Н., 1861).

Окремої уваги заслуговує розгляд теми "Спілкування як основа професійної діяльності", у контексті якої обов'язково передбачаємо виконання завдання із самостійної роботи студентів із теми "Національні особливості мовленнєвого етикету українців". З'ясовуємо, що у спілкуванні українців переважають такі риси, як: контактність (відкритість, готовність до комунікації), емпатія (здатність до співпереживання), емоційність, делікатність, доброзичливість, толерантність, любов до гумору, сміху, волелюбність. Саме ці характеристики й постають визначальними у ментальному портреті нації.

У контексті вивчення питань "Невербальні засоби спілкування" та "Гендерні особливості спілкування" окрему увагу присвячуємо висвітленню національної специфіки невербальних засобів спілкування українців. У процесі розгляду питання переконуємося, що найбільш актуальними жестами були ті, які мали на меті проявити шанобливість, доброзичливість, позитивну налаштованість, ввічливість, гречність співрозмовників. Були, звісно, й такі жести, що підкреслюють схильність до експресивності й різкості у критичних ситуаціях. Загалом ми називаємо ту ж сукупність ментальних ознак, які уже було наведено вище. Окремо звертаємо увагу на специфіку жіночих жестів та міміки, що значною мірою демонструють владу у ситуації спілкування незалежно від її учасників (руки в боки; погрозливий жест правою рукою; зведені брови тощо). Таку активну жіночу роль у суспільстві пояснюємо особливістю формування українського етносу. Йдеться про те, що українці впродовж становлення етносу пройшли усі стадії розвитку первісного суспільства, у тому числі матріархат і патріархат. Однак матріархальний устрій на землях, які сьогодні належать українському народу, затримався довше, ніж на інших, що й сприяло формуванню домінуючої ролі жінки у традиційній культурі українців. І так само мало вплив на формування української ментальності.

Отже, що ж таке ментальність? Просимо студентів з'ясувати самостійно. Знаходимо кілька визначень. Для прикладу, у "Великому тлумачному словнику української мови" знаходимо пояснення, що ментальність - "від. лат. mens (mentis) спосіб мислення, склад душі) - характеристика специфіки сприйняття та тлумачення світу в системі духовного життя того чи іншого народу, нації, соціальних суб'єктів, що уособлюються певними соціокультурними феноменами" (Великий тлумачний словник сучасної української мови: 250000, 2005).

Висновки дослідження

У дослідженні було закцентовано увагу на лінгвокультурологічному аспекті навчання мови, продемонстровано практичні прийоми роботи, які засвідчили взаємодію мови та культури, мови та етносу, мови та ментальності народу. Завдяки такому викладу матеріалу студенти не лише здобувають базові знання, а й поглиблюють сприйняття мови як культурної цінності, що забезпечує національну цілісність народу і природний розвиток кожної окремої особистості у її ментальному полі.