Українська мова як лінгвістичний інтегратор (Павло Гриценко про українську мову

Вступ

Наш час, початок ХХІ століття, якого ми всі так чекали, позначений жахіттями не лише активних бойових дій в Україні, а й складнощами гібридної війни. А це потребує вироблення чіткої позиції в багатьох питаннях, пов'язаних із державністю України. Це передусім стосується і питань функціонування та розвитку мови, і проблем мовного будівництва та розширення мовного простору. В українськоцентричній Україні має функціонувати українська мова як ідентифікатор нації і держави, хоч водночас має панувати повага до інших мов і культур.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В умовах, що склалися, зростає роль наукового осягнення та науково-популярного викладу тлумачення сутності мови як окремої субстанції, визначення найхарактерніших ознак української мови як мови державної, осмислення науково виважених і доведених багатьма дослідниками гіпотез походження української мови, мовного вибору мови спілкування та ін. Багато значить також розвиток наукових основ функціонування усного і писемного мовлення, їх взаємодії, розвіювання міфів, що їх складали століттями, пропагували в радянській Україні та які як єдино істинні й закріпилися у свідомості носіїв мови.

Наразі активну позицію щодо мови займає Оксана Забужко. Згадаймо її публічні виступи «Не бійтесь говорити українською», а також численні публіцистичні статті (Забужко, 2017, 2012, 2021). Пам'ятаємо чітку позицію щодо мови Павла Мовчана (Мовчан, 2019), Сергія Жадана (Жадан, 2019), Ірини Фаріон (Ірина Фаріон, 2022; Про українську, 2017), Олександра Авраменка (Авраменко, 2020) та інших передових культурних діячів, науковців, письменників.

У справі захисту, популяризації та розвою української мови багато робить український мовознавець, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови НАН України Павло Гриценко, який у серії телепередач, багатьох публіцистичних статтях порушує актуальні для сьогодення питання функціонування української мови, адресуючи їх і політикам, і науковцям, і історикам, і пересічним мешканцям України, аби привернути увагу до гострих мовних проблем, розвіяти наявні ще з часів радянського союзу міфи та спрямувати суспільну думку в русло демократичного розвитку державності в Україні й усьому світі. У публіцистичних наративах професора порушено нагальні питання функціонування мови. Саме цим можна пояснити увагу й зацікавлення громадян України, про що свідчать десятки тисяч переглядів цих публічних виступів та коментарі до них.

Мета дослідження і методи вивчення. Мету цього дослідження вбачаємо в тому, щоб систематизувати позиції вченого в питаннях, які він постійно порушує у своїй публіцистиці, виявити зв'язок із сучасними мовознавчими студіями, показати глибину їх висвітлення, правомірність винесення на обговорення, доцільність тощо. Уважаємо, що актуалізацією й науково-популярним викладом питань походження української мови, з'ясуванням її функцій як державної мови науковець закладає основи теоретичних засад глибокого мовного будівництва в демократичному суспільстві. А це в наш час дуже важливо.

У статті використовуємо описовий метод аналізу публіцистичних наративів Павла Гриценка лінгвістичної тематики, виходячи зі змісту матеріалу та форми викладу.

Виклад основного змісту

У публіцистиці Павла Гриценка порушено низку лінгвістичних питань, які хвилюють і вченого, і пересічного жителя країни. Серед них найперше хотілося б виділити головні, до яких передусім відносимо таке: що являє собою українська мова як лінгвальна субстанція?

Відповідаючи на це питання, учений виходить з того, що українська мова - це потужна система систем, яка впродовж тривалого розвитку слово- та формотворення накопичила механізми самозбереження й самовдосконалення, що забезпечило її поступову еволюцію. Українська мова «могутня своїм структурним розмаїттям і багатовіковими традиціями». Вона вистояла в епохи бездержавності, чужомовного домінування й цілеспрямованого лінгвоциду, без належної підтримки й захисту пройшла тернистий шлях розвитку й удосконалення народом- мовотворцем (В, 2014). Ці слова вченого перегукуються з відомим лінгвістичним афоризмом Івана Огієнка: «...наша рідна мова - це наша окраса, це наша душа, це наша ознака національно-культурного життя. Зародившись десь на світанні суспільного слов'янського життя, мова наша перенесла страшне лихоліття татарщини, пережила утиски Польщі, здержала наскоки Москви, і проте дійшла до нас чистою, свіжою, звучною, незаплямованою, справді щирослов'янською мовою» (Огієнко, 1918). В обох образних висловлюваннях підкреслено важливу роль природних процесів розвитку мови, які, попри динаміку мовних явищ, забезпечують збереження засобів вираження думки.

Наступною особливістю української мови, як і мови взагалі, є, на думку вченого, те, що мова сама по собі «дуже голографічна», тобто така, що має у своєму арсеналі технології для точного запису, відтворення й переформатування висловлювань. «Це як окрема багатовимірна сутність, що має імпульси інформаційні й імпульси впливу на суспільство. Мова - це не техніка, з допомогою якої ми передаємо якусь інформацію. Мовець віддає частину себе через спілкування з іншим, він передає свою енергетику, добирає ті засоби, які найбільш прийнятні в цій ситуації. Мовець і слухач вдаються до варіативності при переході з одного регістру в інший» (Коли з'явилась, 2021). Про те, що мовою можна передати найтонші порухи людської душі, говорили не раз. У багатьох сентенціях про мову підкреслено, що мова, слово має свою силу. Ним можна возвеличити людину і принизити, можна розвеселити й засмутити. Олесь Гончар про це пише так: «Мова - це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова - це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам'ять, найцінніше надбання віків, мова - це ще й музика, мелодика, фарби, буття, сучасна, художня, інтелектуальна і мисленнєва діяльність народу» (Олесь Гончар).

Мова - це суспільний і енергетичний код нації (Коли з'явилась, 2021). Про це свідчить зв'язок мови і світобачення та світовідчуття народу, тобто його ментальності. Наразі багато науковців фіксують зв'язок мови з ментальністю. Він виявлений при найменуванні осіб, предметів, явищ (пригадаймо, як учені пояснюють різницю внутрішньої форми слів дружина в українській мові і супруга в російській); при вторинній номінації осіб (пор.: худий, як скелет, як драбина і худой, как щепка); при загальному аналізі етнічних особливостей характеру. Скажімо, такі вчені, як І. Марчук, М. Шемкевич, Д. Чижевський, довели, що значущими для українців є такі цінності: ставлення до землі як до Батьківщини-матері, до своїх культурно-історичних цінностей, толерантність щодо інших культур, релігій; волелюбність; перевага чуттєвого над раціональним. У мові ж ми це спостерігаємо у вигляді нагромадження певних одиниць на всіх рівнях - у фонетиці, граматиці, лексиці, фразеології, усталених висловах, більших чи менших текстах, зокрема прислів'ях, приказках, піснях тощо. Навіть у виявленні кількісного складу частин мови в текстах, написаних різними мовами, дослідники вбачають відображення певних ментальних рис народу (Чижевський, 1991; Сіромська, 2017).

У мові відображено культурні традиції народу. Доводячи це, Павло Гриценко констатує, що «остаточному знищенню української мови, обмеженню сфери її функціонування до окремої територіальної зони (мовного гетто) чи професійного сегмента завадили кілька обставин». Це, зокрема:

1) національна свідомість значної кількості населення,

2) історична пам'ять частини української спільноти;

3) традиції української народної словесної творчості;

4) визнані всім світом здобутки українськомовної писемності й літератури (твори Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, блиск майстрів українського слова ХІХ-ХХ сторіч);

5) зразки українськомовної наукової продукції з-поза гуманітарної сфери;

6) збереження (бодай у вельми редукованому вигляді) українськомовної церкви. А «ще... жива традиція виборювання прав української мови, всього українського: від символічного Шевченкового «караюсь, мучуся. але не каюсь» аж до офірування життя - протестів-самоспалень (як вчинив на Чернечій горі 21 січня 1987 року незабутній Олекса Гірник!)» (В, 2014).

Слова, їх поєднання, звуковий лад, граматику Павло Гриценко умовно називає технічним арсеналом, тоді як серцевиною мови є, на його думку, «передаваний нею величезний за обсягом культурний, інформаційний світ (нікому не потрібна мова, якою нічого сказати!)» (В, 2014). А отже, «мова - це й багата культура, різноманітні форми передавання інформації, гра ними» (УК, 2013). лінгвістичний мовознавчий український державний гриценко

Українська мова автохтонна. Цю тезу вчений обґрунтовує, розглядаючи гіпотези походження української мови й репрезентуючи найбільш достовірну з них: «На цих теренах мова дуже давня. Українці на цих теренах автохтони. Про давність будь-якої мови ми можемо говорити за двома критеріями. Перший критерій - це писемні пам'ятки, де вона задіяна. Це метод документально-текстовий. Другий критерій полягає в тому, що ми шляхом зіставного вивчення мов бачимо, як постало те чи інше явище. Це метод порівняльно-історичний. Цим займається велика кількість науковців. Вони у пошуках фактажу, істини чи аргументації. На підставі порівняльно-історичного вивчення мов було доведено, що на кінець V століття нашої ери - на початок IV століття ще існувала праслов'янська єдність. А потім уже починається власна історія кожної слов'янської мови. Українська мова напрочуд цілісна структурно. У ній збереглася маса праслов'янської лексики, що засвідчено в етимологічних словниках» (Коли з'явилась, 2021).

Українська мова належить до високорозвинених старописемних мов і посідає визначне місце серед мов світу. За кількістю носіїв їй належить друге місце серед живих слов'янських мов і 14 серед кількох тисяч мов світу. За походженням О. Царук відносить українську мову до антської групи за типом граматичної будови, що зберігає особливості носіїв пшеворської культури. Павло Гриценко наголошує, що більш як тисячолітня історія писемності в Україні свідчить про високий інтелектуальний рівень наших предків: «У Х столітті у нас з'являється християнська віра і писемність. І кожна церква повинна була мати певний набір церковних книг. А ще ізборники, у яких описувалися певні історичні факти, побут, звичаї тощо. У нас і по цей час збережені оригінали пам'яток ХІ століття, причому в досить хорошому стані». Говорити про те, де інтенсивніше розвивалася писемність (у Києві чи в Новгороді) учений не ризикує. Але південнокиївський і новгородський впливи на розвиток писемності були. Тобто це не означає, що тільки на теперішніх теренах України формувалася писемність. І не можна говорити, що праукраїнці дали росіянам мову чи росіяни дали праукраїнцям мову. Це не так: ці народи «не були лінгвально залежні один від одного». І навіть не в тому справа, чи були впливи мов одна на одну. А справа в тому, як ми, сучасники, трактуємо цей період. Якщо ми трактуємо свою мову як засіб розвитку особистості, інтелектуального і культурного розвитку, то це одна модель. Якщо ми трактуємо мову як засіб упокорення сусіда, знищення його мови, тобто заступлення його мови моєю мовою, то це зовсім інша модель. І третя модель, якщо ми оголошуємо на весь світ про те, що наші сусіди не так розуміють нашу мову (Коли з'явилась, 2021).

Українська мова за географічним розташуванням входить до групи східнослов'янських мов. Це породило думку про близькість мов. Але ці мови мають багато відмінностей, багато специфічного, власного. Тому Павло Гриценко підсумовує так: «Якби мови були близькі, нерозривно змішані, нам не потрібні були б перекладні словники. А ми не раз мучимося над тим, як правильно перекласти з української на російську або навпаки. Тезою про близькість нам хочуть нав'язати ідею про непотрібність української мови. Мовляв, російська й українська дуже близькі, то навіщо морочити голову, досить однієї, тобто російської! Я завжди російським колегам кажу: „Якщо наші мови такі близькі, то прошу переходити на українську”. Вони ж відповідають: „Нам сложно понимать”» (Е, 2012).

Разом з тим «карти, на яких покладені явища усіх слов'янських мов, засвідчують, що українська мова є медіальною, серединною, тобто займає серединне положення в колі слов'янських мов. Вона має зв'язки з іншими слов'янськими ареалами. Водночас на терені України засвідчено немало явищ, єдиних у слов'янському світі. І це демонструє самобутні тенденції в розвитку української мови» (Коли з'явилась, 2021).

В українських реаліях нової доби, у незалежній Україні, Павло Гриценко розглядає питання мови як одне з центральних засадничих питань державотворення. Обстоюючи позиції української ідентичності, українського історичного й культурного досвіду, він відкидає їхню альтернативу - меншобратство й другорядність усього українського, проголошує, що Україна як держава має утверджуватися й розвиватися (К, 2012).

Другу тезу, яку постійно проводить Павло Гриценко, можна сформулювати так: українська мова - державна мова в Україні, адже вона своєю Конституцією визначила прийнятну (оцінену багатьма зарубіжними експертами як зразкову) парадигму мовного буття суспільства: українська мова - єдина державна (з усіма визначеними сферами і правилами застосування), а статус, функції і сфери використання всіх інших мов, що побутують у державі, також окреслено (СП, 2012).

Засадничою тезою Павла Гриценка в цьому питанні є те, що Конституція України визначила стратегічні напрями мовного розвитку держави, урахувавши при цьому мету державотворення: побудову суверенної неколоніальної держави. З огляду на позитивний досвід європейських країн щодо розв'язання питань мовного будівництва в Конституції виписано співмірне співвідношення між мовою титульної нації, мовою корінного народу та мовами національних меншин. Європейський досвід указує на необхідність мати в державі мовний інтегратор, тобто державну мову, яка забезпечувала б функціонування в усіх сферах спілкування і таким чином об'єднувала б державу, була б засобом міжнаціонального порозуміння, інтегрування, а не протиставлення (Виступ, 2016).

1991 рік Павло Гриценко називає роком, коли відбулася мовна революція. Вона змінила не тільки статус України, а й національний мовний код держави. Замість російсько-української двомовності було запроваджено єдину державну мову, якою стала українська мова. Нині вона виконує функції лінгвального інтегратора в Україні. Наразі можна говорити, що в Україні відбувається поступовий, не завжди безболісний процес зміни мовного коду. А отже, ми перебуваємо в процесі утвердження цього мовного коду (Виступ, 2016).

У Законі «Про забезпечення функціонування української мови як державної» виписано роль української мови в Україні й не тільки підтверджено право української мови бути державною мовою, а й визначено механізми функціонування мов національних меншин. Тут застосовано принцип функційної дистрибуції, тобто співвідношення державної мови і мов національних меншин (Виступ, 2016).

«Українська мова в Україні - це єдина державна мова. Вона не тільки засіб щоденного спілкування, а насамперед камертон духовності народу й запорука утвердження його незалежності й вічнобуттєвості, збереження у віках» (ГП, 2014), оскільки українська мова є ідентифікатором нації і держави. Державний статус української мови збільшує її значення для носіїв. Нині це визначальний чинник формування особистості й дієвий фактор державотворення. Для неупереджених це завжди було зрозумілим, не викликало будь-яких заперечень і не спонукало до пошуку спеціальних підтверджувальних аргументів (В, 2014).

Оскільки Україна - поліетнічна держава, то Павло Гриценко бачить громадянина України полімовним. І це природно. Але полімовність особи в Україні поєднана з сильною й непорушною роллю української мови як єдиної державної. Незаперечними є знання англійської мови; а також «слід розширити вивчення мови польської - мови нашого західного сусіда, мови румунської - нашого південного сусіда, словацької, білоруської, угорської мов, мов лідерів світової культури і науки. При цьому основою, міцним мовним фундаментом і предметом особливої гордості має залишатися мова українська!» (СП, 2012).

В останнє десятиліття посилився наступ на українську мову, виявилося прагнення звузити її функції. Тому Павло Гриценко говорить про зриму загрозу розвитку української мови. Українська громадськість не має іншого вибору, окрім як щоденною працею стверджувати і свою українськість, свою мову і культуру, відстоювати право на історичну пам'ять, на самостійне й окремішнє обличчя серед народів світу. Це обов'язок громадян України перед світом: «доля нам дарувала окрему мову, окрему культуру, власну історію, яка переконливо стверджує, що ми - окремий великий народ; народ толерантний, без амбіцій загарбання й підкорення чужого; ми відкриті для спілкування й підтримки інших; народ з цікавою історією, великою культурою і незрадливою пам'яттю» (СП, 2010). Без перебільшення можна стверджувати, що «сьогодні з тих багатьох ідентифікаторів, які ще можуть ідентифікувати Україну як окремішність у світовій культурі, у світовому просторі, залишається мова» (22.09.2010).

Заполітизованість мовного питання в Україні призвела до того, що мова в державі стала товаром, яким вигідно торгувати. Цю практику свідомого використання питань, пов'язаних із функціонування мов у державі, Павло Гриценко засуджує й розвінчує. Усім політикам і політиканам професор нагадує, що «мова - наша цінність і об'єкт щоденної турботи, а не предмет політичного торгу» (СП, 2010, №5). Уже не перший рік мовне життя українського суспільства побудоване так, що «українську мову виставлено на політичні торги, вкинуто на рулетку цинізму політичної гри. Ці гравці добре усвідомлюють суспільну значущість мови як серцевини державності, залежність сили чи безсилля соціуму від його мовного буття, правильно оцінюють нерозривність між людиною і мовою» (СП, 2012). А той факт, що мову перетворено «на інструментарій політичних технологій, ототожнено з боротьбою за депутатські мандати, обернено на символ васальної вірнопідданості чи демонстративної опозиційності», свідчить про недотримання законів про функціонування української мови як державної (ЛУ, 2011).

Для багатьох стало зрозумілим, що «сьогодні не можна обіцяти швидких мовних змін, мовного раю. Зате можна і потрібно припинити спекуляції навколо мовних питань, не використовувати їх як спосіб розв'язання проблем, які до мови не мають жодного стосунку» (ЛУ, 2014). Водночас учений попереджує: «Усі спроби змінити ситуацію і навіть переписати Конституцію України і її закони задля надання російській мові статусу державної - це вияв глибинного лукавства наших політиків, спроби перетворити мову на товар, предмет політичних торгів» (СП, 2010, №5).

Серед низки нагальних питань, які хвилюють громадськість, чи не перше місце посідає таке: українське публічне мовлення, його вади, мовленнєва недбалість, недомова.

Не секрет, що тривалий час у зв'язку з пропагандою престижності російської мови, значною увагою до особливостей її вивчення в школі та закладах вищої освіти відбувалося звуження сфер застосування української мови та практично заступлення її в соціально престижних сферах. Це було однією з причин поширення негативних оцінок української мови, коли її називали недомовою, новомовою, непрестижною, неперспективною, сільською. Поширювали також думки про відсутність термінології багатьох галузей: мовляв, мова права російська; мова філософії російська. Павло Гриценко з обуренням говорить: «І сьогодні ми, мільйони громадян України, змушені спостерігати, як з багатої традиціями мови творять недомову!» (Гриценко, 2015, с. 13).

Важливим є також питання мовленнєвої недбалості, оскільки це загальносвітова тенденція сучасного розвитку мови, яка все менше залишає місця мовленню як творчості. «Зникає творче начало, перемагає суто технічна складова - передача інформації з додатком емоцій. У цій загальній тенденції є й специфічно українська складова: поступова втрата мови, її природних національних начал» (СП, 2010, № 5).

Українське суспільство має активно обговорювати такі питання, як культура українського публічного мовлення, екологія українського публічного мовлення. Велика кількість мовних помилок, огріхів, невправностей в усному й писемному мовленні актуалізують питання про культуру мовлення, але не менш важливими є питання толерантного мовлення, яке б сприяло врівноваженню складних ситуацій, яке б не травмувало психіку людини, а, навпаки, заспокоювало її. Тому Павло Гриценко зауважує: «Українське публічне мовлення, українське художнє мовлення волає про захист. Конче потрібен захист від засилля позанормативного, захист від принизливого висміювання кращих зразків мовлення, які мають глибоке національне коріння і глибоку історію. Захист від безмовності й безкультурності, які стукають у двері» (СП, 2010, №5). Питомими самобутніми явищами слід пишатися, а не ігнорувати їх. Жарт, сформульований із використанням традиційної фразеології, лексики, містить елементи культури спілкування в соціумі, а вживання вульгаризмів, обсценної лексики пробуджує агресію. І якими ж пророчими і зрозумілими стали слова вченого, сказані ним ще далеко до поширення ковіду, але з використанням термінології, що стала актуальною в часи боротьби з цією інфекцією: «...епідемія неволодіння мовою загрожує перерости в пандемію національної безмовності» (СП, 2010, №5).

Цікавить пересічних громадян і практичне питання: чи може бути російськомовний українець?

Павло Гриценко відповідає на це зважено, ураховуючи при цьому ті історичні етапи, якими пройшов наш народ: «З обставин власного життя він може бути не україномовним. Але мова - це дзеркало ментальності. І якщо мова не спрямована на твою особистість, то мовець відчуває дискомфорт у цьому, відчуває свою роздвоєність. Російськомовними ставали ті, хто прагнув до світла, до знань, але їм перекривали шлях здобути це українською мовою, не давали можливості залишитися у своєму національному просторі». Такі випадки професор кваліфікує як мовне каліцтво. Мовець не міг перебувати у своєму ментальному просторі, а російським ментальним простором він не володів. Російська мова також була неповноцінною. Це була недомова. Фактично ми маємо кілька поколінь скалічених мовно людей. Зараз створено умови, щоб з цим каліцтвом покінчити (Коли з'явилась, 2021).

Інша річ, коли в політичних амбіціях-посяганнях на право використовувати українську мову йдеться про права російськомовного населення країни. Тоді Павло Гриценко: «Вислів російськомовне населення - це вираз побутового характеру, що відображає радянську політичну риторику. Цей вислів намагаються закріпити в Росії як факт російської літературної мови, нормативний і просунутий у законодавство». Проте тлумачні російські словники засвідчують різницю між словами русский і русскоязычный, визначаючи перше як такий, що має відношення до Росії, а останнє як такий, що не має відношення до неї (Виступ, 2016).

Термін російськомовне населення політиканам України і Росії потрібен для того, щоб поділити українське суспільство на два табори: українськомовні і російськомовні, викликати протистояння між ними, протиставити їхні запити й потреби. Але в «Україні немає сьогодні пересторог або заборон самореалізації (наукової, культурної, творчої) представникам будь-яких націй і народів, що проживають в Україні. У нас відсутня дискримінація: усі закиди про дискримінацію мов національних меншин і російської мови, зокрема» - це вигадки. Фактичний і реальний стан речей в Україні не суперечить ані Конституції, ані будь-якому закону. Тому «сьогодні створювати видимість мовного конфлікту - це ситуація нагнітання недовіри між народами, яка є неприйнятною для нашої держави, адже реальний стан речей свідчить про зовсім інше» (Виступ, 2016). «Розумний консерватизм і розумне оновлення - лише на цих засадах можна утримати живою і пружною (а не змертвілою!) нашу мову» (С, 2011).

Для мови загалом, і для української зокрема, характерні структурна розвиненість, стабільність і водночас змінність, динамізм. Ці якості української мови забезпечують їй роль інтегратора поліетнічного й різномовного соціуму України (В, 2014). Тому така особливість мови, як постійний розвиток (навіть за зовні несприятливих обставин), забезпечує все нові й нові запити суспільства: «Мова-літописець нічого не пропускає, найдрібніші деталі вловлює й безпристрасно заносить до своєї пам'яті» (Гриценко, 2015, с. 14). Водночас розвиток мови не може бути інспірований урядом, а тим паче групою зацікавлених осіб сусідньої держави. Це все вигадки, спрямовані на те, аби принизити мовотворчу роль українців. Мовляв, вони такі нездатні й недолугі, що їм мусили створити мову (Е, 2012).

Цікавить багатьох і така проблема: які ж моделі розв'язання мовного питання прийнятні для України?

Розуміючи важливість і нагальність цього спектра питань, Павло Гриценко зауважує: «Вибір моделі розв'язання мовного питання - це водночас і вибір шляху майбутнього розвитку: рух „уперед” у минуле чи поступове, хай і складне, верстання шляху в майбутнє; це вибір між двома полюсами - не між Росією і Заходом (протиставлення поверхове й неточне), а між малоросійством і українством» (Гриценко, 2015, с. 13).

Логічним є й питання: чому після 30 років незалежності України ми говоримо про захист мови? Роздумуючи над ним, Павло Юхимович передусім ставить перед собою завдання спростувати неправильні оцінки української мови, довести, що оті вислови, за якими, мовляв, українська мова є нібито зіпсованим варіантом російської чи польської мов, - це вигадки.

Першою тезою вченого з цього питання є таке: мова - це те, що нас супроводжує, це те, що єднає людей як особистостей. Наразі наша молода держава (держава-немовля, якщо можна умовно так сказати) виробляє засадничі механізми взаємодії мов у поліетнічному суспільстві. Тому постає проблема виформування мовного українського простору. У молодому поколінні нашої держави закладається завтрашній день. Період зверхнього ставлення до української мови змінився дещо збайдужілим ставленням до неї, а зараз ми спостерігаємо піднесення й зацікавлення українською мовою. Прості громадяни цікавляться, як сформувалася українська мов, що правда, а що неправда в різних теоріях її походження. Сьогодні є потреба виробити парадигму співжиття, парадигму взаєморозуміння й безконфліктного співіснування суспільства. Держава має врегульовувати відносини, зокрема й відносини міжетнічні, міжнаціональні.

По-друге, як зауважує Павло Гриценко, українська мова, дійшовши до сьогодення, має за своїми плечима величезні зібрання українськомовних текстів різного спрямування - філософських, поетичних, наукових. Україна, попри всі оцінки, була й залишається країною інтелектуальною. Українська громадськість має зрозуміти, що українська мова розвинена й поліфункційна мова, багата на мовні засоби вираження думки й на традиції їх застосування. Є потреба усвідомити й визначити, що можна використати для сьогодення і для завтрашнього дня. І спиратися треба, реформуючи освіту зокрема, на власні багатства, на свою історичну традицію. Нам досить самоприниження. Аксіологічна оцінка мови, культури, держави має бути високою. Тому майбутнє української мови уявляється зовсім не в темних тонах (Павло Гриценко, 2018).

По-третє, питання мови завжди було в центрі уваги української інтелігенції. Особливо активно його піднімали, починаючи з 60-х років минулого століття. Рух шістдесятників, до кінця не вивчений і не оцінений, виростав на тлі ідеї українськості, у прагненні зрозуміти, що таке українська мова. Серед питань української державності поставало й питання української мови. Українська мова в ті роки була на слуху, і це було внутрішнім індикатором і акумулятором руху за права української мови. Це був рух за територію українського духу. З прийняттям Незалежності мовні закони треба було приймати одразу. У 10-й статті Конституції питання мовного співіснування в державі було сформульоване блискуче, але постійні намагання переглянути статті Основного Закону або й прийняти нову Конституцію не лише насторожують, а й лякають, адже маємо багато посадовців, які, м'яко кажучи, не вболівають за українськість.

Павло Гриценко особливо гостро говорить про тих посадовців, які сьогодні фактично обстоюють право ігнорувати державну мову. А справжнім патріотам, добре підготовленим і в політичному сенсі зрілих, зробили кількарівневу блокаду, і тому вони не можуть бути на чолі держави.

Україноцентризм наразі перебуває на периферії. А між тим суспільство забуває прописну істину: «питання мови - це питання самоідентичності, української державності, і вони стосуються кожного безпосередньо. Мова по-справжньому може розвиватися на тих теренах, де вона постала, де розвивається від століття до століття, де вона накопичує свій значний внутрішній потенціал, бо мову творить усе середовище» (Спочатку їм).

У вільній невимушеній бесіді з журналістами, слухачами Павло Гриценко вдається до розвіювання міфів про те, що українська мова є діалектом російської чи російська мова є діалектом української: «Якщо ми автохтони, то ми навчаємося, як називати все навколо нас від батьків, оточення, тобто від попередніх поколінь. Ми створюємо пісні, свою літературу. Так розвивалася українська мова, починаючи від кінця V століття нашої ери. А десь там, на іншій території, інші діалекти колишньої праслов'янської мови створювали свою мову» (Російська мова, 2022).

Відповідаючи на питання, яка мова найближча до української, Павло Гриценко передусім зазначає, що в ньому є елемент некоректності. У традиційніх відповідях на нього зазвичай перераховують риси, що зближують дві чи групу мов. Але не варто забувати, що для мови важлива не тільки наявність якогось явища, а й його функція, навантаження в мовленні, культурна конотація. Коли говорять така в мене доля, то відразу це явище слід відносити до українського мовного простору, бо тут виявляється українська ментальність. Тому українська мова, яка сама по собі гіперпотужна, бо поширена на величезному просторі, не може входити в якісь чисто математичні виміри, з допомогою яких можна продемонструвати близькість чи віддаленість мов. Спроби порахувати спільні явища в слов'янських мовах були і є, але для багатьох вони не є коректними (Коли з'явилась, 2021).

Мова має тоді внутрішню силу, коли нею користується великий загал, коли є соціум, для кого ця мова важлива. Це також традиція закріплення явищ мови на письмі. Українська мова має перекладні пам'ятки ХІ століття, у яких збереглося дуже багато суто українських рис. Києво-княжий період - це період величезного піднесення української книжності, яка була для тодішнього суспільства абсолютно прийнятною і звичною. Фольклорні твори того часу мають дуже багато книжного. Це метафорика, це епітетика. І оця висока поезія, і оця висока книжність були зрозумілими для реципієнтів, які готові були сприймати цю книжну мову. А це означає, що глибокої прірви між народною мовою і мовою книжною в Україні не було (Коли з'явилась, 2021).

Питання про те, чи є український варіант російської мови, Павло Гриценко розглядає як чергову спекуляцію. Нині навіть придумали назву цій науці. Вони називають її геолінгвістикою, виділяючи білоруський варіант російської мови, казахський варіант російської мови і т.д. «русский мир» не приховує, що там закінчується російська держава, де закінчується російська мова. Мова для Путіна є свідченням внутрішньої відданості особистості її ідеалам (Коли з'явилась, 2021).

Висловлює учений і ставлення до обсценної лексики. Він вважає, що відмова від естетизації мовлення, тобто обниження мови, - загрозливе явище. Той, хто говорить літературною мовою, часто почуває себе білою вороною в суспільстві. Це велика трагедія для розвитку мови. Некоректне мовлення, що лине з соціальних мереж, пісенного простору, засобів масової інформації, часто наповнене вульгаризмами, обсценною лексикою. У традиційній українській родині вважали непристойним так говорити: «Наше майбутнє - лише українськомовна Україна. Наше майбутнє у тому, що ми поступово зуміємо вибудувати такі кордони української нації, які не дозволять нам опускатися до образ і грубості» (Коли з'явилась, 2021). Зараз є невелика кількість медіапродуктів, де послуговуються «бездоганною, добірною українською мовою». Але, на жаль, ефір завантажують і матеріали, насичені помилками, яких припускаються репортери. А причина зрозуміла: такі журналісти використовують автоматизований переклад текстів з російської мови. «Нам треба творити потужний українськомовний простір», - зазначив учений (Мова, 2022).

Питання мови в наш час набувають усе більшої ваги, бо вони безпосередньо стосуються відновлення України як держави. Українська нація виростала й зараз продовжує виростати саме завдяки осмисленню ролі української мови. Через мову йшли до національної свідомості, до національної пам'яті, до осмислення своїх коренів.

Мова - це така субстанція, якій ніколи не може бути надана кінечна форма, це гіпердинамічна система. Крім того, треба пам'ятати, що загальнонародна мова розпадається на сегменти. Є літературна, елітарна мова. Є розмовна мова, є діалектна мова, є просторіччя, є сленгове, жаргонне мовлення. І кожна система цих мовних сегментів має розвиватися. Жоден закон не може заборонити використовувати якусь із форм існування мови. Літературна мова як найвищий рівень елітарності має свої пріоритети у функціонуванні. І якщо хтось прагне оцієї вищості - то він буде прагнути оволодіти цією мовою. І позбавлятися того, нижчого, підключати елемент внутрішнього критицизму. «Український народ у ході війни продемонстрував, що Україна - суверенна незалежна держава», а його мова багата й поліфункційна (Україно, 2022).

Висновки та перспективи подальших досліджень

У публіцистичних статтях Павла Гриценка, його публічних виступах порушено чимало актуальних для сучасного суспільства лінгвістичних питань. І всі вони спрямовані на роз'яснення засад розвитку, законодавчих принципів функціонування української мови в Україні. Для зняття навмисно створеної напруги в суспільстві навколо мовного питання сьогодні важливо донести до громадян держави шляхи постання української мови, особливості її розвитку від найдавніших часів до сьогодення, дати об'єктивну загальну характеристику її ресурсів, розвіяти міфи, що століттями створювали та пропагували в суспільстві.

Центральне місце в публіцистиці Павла Гриценка посідають питання, пов'язані із загальними рисами української мови як комунікативної системи. Учений тлумачить її як потужну систему систем, яка впродовж тривалого розвитку слово- та формотворення накопичила механізми самозбереження й самовдосконалення, що забезпечило її поступову еволюцію. Українська мова голографічна, вона - генетичний код нації, адже тісно пов'язана з ментальністю народу, його культурою. Технічний арсенал мови (слова, їх поєднання, звуковий лад, граматика) є засобом вираження культурного інформаційного змісту. Українська мова автохтонна. Вона належить до високорозвинених старописемних мов і посідає в географічному просторі медіальне місце серед слов'янських мов.

Багато уваги Павло Гриценко приділяє питанням розвитку української мови як державної. Він підкреслює, що це єдина державна мова в Україні, мовний інтегратор, що обслуговує всі сфери спілкування й об'єднує державу, є засобом міжнаціонального порозуміння, інтегрування. У 1991 році, коли змінився статус України як держави, відбулася зміна національного мовного коду. Замість російсько-української двомовності було запроваджено єдину державну мову, якою стала українська мова. Наразі можна говорити, що в Україні відбувається поступовий, не завжди безболісний процес утвердження нового мовного коду.

Значну увагу Павло Гриценко приділяє питанням, які хвилюють громадськість. Україна, попри всі оцінки, була й залишається країною інтелектуальною, а українська мова - розвинена й поліфункційна мова, багата на мовні засоби вираження думки і на традиції їх використання. Аксіологічна оцінка мови, культури, держави має бути високою.

Література

1. Авраменко, О. (2020). Українська мова як ДНК нації: чому важливо її знати і розмовляти? Тема: «На скільки політизоване мовне питання в Україні?» (24 листопада 2020 р.).

2. Виступ професора Павла Гриценка на засіданні Конституційного Суду України (13.12.2016).

3. Гриценко, П.Ю. (2015). Позиція: захист мови рідної. Сторінками публіцистики Павла Гриценка. К., 28 с.

4. Жадан про мову та українські книжки (24 листопада 2019 р.).

5. Забужко, О. (2012). Закон про мову офіційно відкриває курс на розкол країни (4 липня 2012 р.).

6. Забужко, О. (2017). Не бійтесь говорити українською (2 вересня 2017 р.).

7. Забужко, О. (2021). Мова, за яку розстрілювали. Про фобію меншовартості, або скільки можна умовляти? (21 лютого 2021 р.).

8. Ірина Фаріон про мову, культуру та інше. Не кажіть, що мова не має значення та не на часі (15 червня 2022 р.).

9. Коли з'явилась українська мова, як говорили на Русі, мовні каліки з СРСР. Павло Гриценко. Без брому (6 липня 2021 р.).

10. «Мова - зброя нації»: у Луцьку відбувся форум до міжнародного дня рідної мови. Гриценко П. «Сьогодення української мови: нові виклики» (21 лютого 2022 р.).

11. Огієнко, І. (1918). Рідна мова в українській школі. Замітки з методики рідної мови. К.: Книгарня Є. Черепівського, 32 с.

12. Павло Гриценко про українську мову (до міжнародного дня захисту української мови) (20 лютого 2018 р.).

13. Павло Мовчан: «Перед словом усі рівні». До 80-річчя від дня народження (15 липня 2019 р.).

14. Про українську мову та українську націю. Ірина Фаріон: виступ на фестивалі «Голосіївська криївка» (5 вересня 2017 р.).

15. Російська мова - це діалект української? Павло Гриценко в «Антиподах» (7 червня 2022 р.).

16. Сіромська, М.Г. (2017). Історико-філософські засади формування української ментальності у трактуванні Дмитра Чижевського. Наукове життя. Вісник Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». №2. С. 361 - 363.

17. «Спочатку їм відбирає мову». Лінгвоцид української мови. Павло Гриценко. Історія з м'ясом.

18. Україно, до перемоги! Павло Гриценко. (3 березня 2022 р.).

19. Чижевський, Д. (1991). Нариси історії філософії Україні. К.: Обрій, 230 с.

Джерела

Размещено на allbest.ru