Мовленнєво-професійна компетентність правника: сучасні стандарти та запити суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра правничої лінгвістики

Національної академії внутрішніх справ

Мовленнєво-професійна компетентність правника: сучасні стандарти та запити суспільства

Наталія Стратулат,

кандидат філологічних наук, доцент

Ірина Галдецька,

кандидат юридичних наук, доцент

Статтю присвячено вивченню важливого в умовах сучасного розвитку держави питання - аналізу мовленнєво-професійних компетентностей правника в законодавчо-правовому аспекті.

Ключові слова: українська мова, англійська мова, чинне законодавство, вимоги до фахівця, освітня сфера.

Natalia Stratulat,

Candidate of Philological Sciences, Associate Professor, Professor at the Legal Linguistics Department National Academy of Internal Affairs (Kyiv, Ukraine)

Iryna Haldetska,

Candidate of Legal Sciences, Associate Professor, Professor at the Legal Linguistics Department National Academy of Internal Affairs (Kyiv, Ukraine)

Key words: Ukrainian language, English language, current legislation, requirements for a specialist, educational sphere.

Вступ

Постановка проблеми. Сьогодні глобальні системні реформи в Україні, що підтверджують її статус як сучасної демократичної держави, мають на меті, поряд з іншими завданнями, модернізацію галузі права, у якому одним із першочергових питань є підготовка майбутнього висококваліфікованого представника юридичної професії. Потреби соціуму, які формуються під впливом умов сьогодення, створюють нові стандарти особистості фахівця права, що є носієм соціальних якостей свого суспільства й відповідає його запитам.

Аналіз досліджень. Наукові публікації сучасних розвідок засвідчують значне зростання інтересу дослідників до мовної, мовленнєвої та комунікативної компетентностей фахівця в галузі юриспруденції. Наприклад, Ю. Короткова (2019), Л. Мацько (2007), І. Плотницька (2008) аналізують особливості фахової мови, її реалізацію в сучасних умовах, а також висвітлюють теоретичні аспекти поняття й структури культури мовлення юриста; Н. Артикуца (2018), Н. Марусич (2012) вивчають нові шляхи мовної підготовки майбутніх фахівців-правників; О. Юрчук (2017) розглядає ефективність комунікації правоохоронців у парадигмі інновацій; І. Галдецька (2018), О. Коваленко (2009), Н. Варєшкіна (2020) висвітлюють питання оволодіння іноземною мовою як засобом спілкування в професійній діяльності; Л. Барановська (2015), С. Циганій (2015) досліджують формування професійно-мовленнєвої компетенції майбутніх фахівців законоохоронної сфери.

Метою статті є комплексний аналіз мовленнєво-професійних компетентностей правника в законодавчо-правовому аспекті. Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань: з'ясувати зміст понять «компетентність», «мовна компетентність», «мовленнєва компетентність», «комунікативна компетентність», визначити їх взаємозалежність і взаємообумовленість; розкрити роль аналізованих категорій у формуванні професійної особистості правника; охарактеризувати нормативні документи (чинне законодавство), що регламентують сучасні вимоги до фахівця-юриста; простежити ієрархію нормативно-правових актів із погляду аналізованого питання (від загального до конкретного, від основного до похідного); надати пропозиції щодо ефективної реалізації законодавчого спектра в освітній сфері.

Академічний тлумачний словник (узагальнюючи основні загальні ознаки аналізованої категорії) репрезентує таке значення лексеми «компетентність»: «Властивість за значенням компетентний (де останнє означає «Який має достатні знання в якій-небудь галузі; який з чим-небудь добре обізнаний)» (Словник української мови, 1970-1980). Закон України «Про вищу освіту», зі свого боку, інтерпретує компетентність як «здатність особи успішно соціалізуватися, навчатися, провадити професійну діяльність, яка виникає на основі динамічної комбінації знань, умінь, навичок, способів мислення, поглядів, цінностей, інших особистих якостей» (п. 13 ст. 1) (Закон, 2014).

Тлумачення аналізованого поняття дає підстави з огляду на його значення інтерпретувати наведені вище словосполучення, де ключовим елементом лексичної валентності є слово «компетентність». Так, мовна компетентність, відповідно, буде мати семантику: певна сукупність досвіду мовної діяльності та мовної рефлексії, а також знань, умінь і навичок, що регулюють професійну мову й визначають її спрямованість, індивідуальну специфіку і відповідність ситуації спілкування. Інакше кажучи, мовна компетентність «полягає у володінні мовою в межах нормативної граматики та літературного словника, тобто знання мовного коду, знання та усвідомлення комунікативних законів і умов здійснення акту спілкування, а також способів і засобів їх застосування чи утримання від них» (Ценко, 2014: 45).

Щодо мовленнєвої компетентності, то вона, зі свого боку, означатиме: уміння застосовувати набуті знання про мову (мовну компетентність) в мовленнєвій практиці. Тобто мовленнєва компетентність «виявляється в основних видах мовленнєвої діяльності - слуханні, говорінні, читанні та письмовій діяльності; умінні планувати свою мовленнєву поведінку» (Богуш, 1997: 53). Зрозуміло, що для фахівців-правників важливим є практичне володіння професійною лексикою, і в усному, і в писемному варіантах, здатність використовувати мовні засоби, адаптуватися в конкретній ситуації спілкування. Отже, «мовленнєва компетентність гіпотетично повинна наближатися до елітарного рівня володіння мовою» (Ценко, 2014: 45).

Комунікативна компетентність, елементами якої є мовна та мовленнєва компетентності, і з якими вона безпосередньо взаємодіє (при цьому розкриваючи їх зміст), - одна з ключових компетентностей майбутнього юриста, оскільки є складною інтегративною якістю особистості, що характеризує рівень володіння знаннями та вміннями у сфері спілкування, достатній для вирішення професійних завдань (Марченко, 2009: 184). Як визначальна професійна риса, комунікативна компетентність (знання про мовні засоби й ситуації спілкування, володіння комплексом мовленнєвих умінь) дозволяє юристу досягти результативності у спілкуванні й взаємодії, правильно укладати, а також розуміти різні тексти, адекватно використовувати мовні засоби відповідно до конкретних умов і завдань спілкування (Левитан, 2005: 76).

Як бачимо, мовна компетентність - це знання мови, мовленнєва компетентність - це володіння мовою, комунікативна компетентність - користування мовою.

Крім того, вищезазначене дає підстави простежити таку закономірну послідовність: мовна компетентність ^ мовленнєва компетентність ^ комунікативна компетентність, яка простежується як ієрархічна модель у своїй наступності, нерозривності, взаємозумовленості та взаємозалежності.

Так, комунікативна компетентність правника не реалізовується без вироблення мовленнєвої компетентності, яка, у свою чергу, не можлива без наявності мовної компетентності. Небезпідставно першим елементом у цьому ланцюгу є мовна компетентність, адже без знання мови (без якої неможливо впроваджувати фахову діяльність), без теоретичного підґрунтя, обізнаності щодо мовних норм та засобів не може здійснюватися ні мовленнєва, ні комунікативна діяльність фахового напряму. До того ж варто наголосити: чим вищий рівень опанування мовної компетентності, тим вищий рівень мовленнєвої та комунікативної компетентностей правника.

Зокрема, Конституція України (ст. 10 розділу 1) регламентує: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом» (Конституція України, 1996).

Отже, законодавчо, українська мова як державна є пріоритетною в Україні, і «всебічний розвиток і функціонування» державної мови включає в себе опанування нею (зокрема під час освітнього процесу) на відповідному рівні. Поряд з цим держава «сприяє вивченню мов міжнародного спілкування» (до яких належить англійська), таким чином, проваджує освітню мовну політику щодо розвитку українського суспільства, розширюючи спектр реалізації міжкультурних та міжнародних можливостей.

Вартий уваги у площині досліджуваного питання, зокрема, й Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (Закон, 2019).

Так, у п. 1. ст. 6 цього Закону зазначено: «Кожний громадянин України зобов'язаний володіти державною мовою», а у п. 2. цієї ж статті, що держава «....забезпечує кожному громадянинові України можливості для опанування державної мови.» через систему закладів освіти, зокрема й вищої. Крім того, у п. 1. ст. 9 у переліку осіб, «які зобов'язані володіти державною мовою та застосовувати її під час виконання службових обов'язків», вказано тих, професійна діяльність яких пов'язана з правовою сферою. Також ст. 14 «Застосування державної мови в судочинстві» та ст. 16 «Застосування державної мови в органах правопорядку, розвідувальних органах, державних органах спеціального призначення з правоохоронними функціями» засвідчують вимоги до фахівців, які провадять правову діяльність. І, звичайно, ключовою статтею щодо формування комунікативної компетентності (також мовної й мовленнєвої) є ст. 21 «Державна мова у сфері освіти», у якій проголошено, що «Мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова», а також, що держава гарантує кожному громадянину України право на здобуття освіти (п. 1); «заклади освіти забезпечують обов'язкове вивчення державної мови, зокрема.. фахової передвищої та вищої освіти, в обсязі, що дає змогу провадити професійну діяльність у вибраній галузі з використанням державної мови» (п. 2); «Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування, насамперед англійської мови, в державних і комунальних закладах освіти» (п. 4); «У закладах освіти відповідно до освітньої програми одна або декілька дисциплін можуть викладатися двома чи більше мовами - державною мовою, англійською мовою, іншими офіційними мовами Європейського Союзу» (п. 5).

Як бачимо, в охарактеризованому нормативноправовому акті питанню опанування державної мови (зокрема з метою подальшої ефективної реалізації мовленнєво-професійної діяльності) відведено чільне місце. Окрім цього, зазначений Закон (з огляду на сучасні виміри професійних характеристик фахівця) вагоме значення надає також в контексті мовної політики «вивченню мов міжнародного спілкування, насамперед англійської мови».

Спираючись на нормативні акти вищої юридичної сили (описані вище), юридичні документи у сфері освіти, репрезентують окреслене питання з огляду забезпечення якісної підготовки правників під час освітнього процесу. Так, звернемося до змісту Закону України «Про освіту» (Закон, 2017).

У низці засад державної політики у сфері освіти та принципів освітньої діяльності (ст. 6) виокремимо такі, як «різноманітність освіти»; «інтеграція з ринком праці»; «нерозривний зв'язок із світовою та національною історією, культурою, національними традиціями»; «інтеграція у міжнародний освітній та науковий простір»; «виховання патріотизму, поваги до культурних цінностей Українського народу, його історико-культурного надбання і традицій». Власне, ці компоненти є підтвердженням основних положень модернізації освіти через досконале опанування державною мовою, у також англійською, орієнтуючись на подальшу професійну практику. Крім того, у ст. 7 «Мова освіти» (пп. 1, 2) окреслено питання щодо провадження освітньої діяльності державною мовою (відповідно до зазначеного вище Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» пп. 1, 2 ст. 21), а у пп. 3,4 - щодо вивчення мов міжнародного спілкування, зокрема англійської (відповідно до названого Закону, пп. 3, 4 ст. 21).

Крім того, у п. 1 ст. 17 «Вища освіта» наголошено, що метою вищої освіти є здобуття особою високого рівня наукових та/або «професійних і загальних компетентностей, необхідних для діяльності за певною спеціальністю чи в певній галузі знань». Беззаперечно, професійні й загальні компетентності безпосередньо здобуваються за умови досконалої мовної обізнаності, з одного боку, а з іншого - мовленнєво-комунікативна компетентність, власне, входить в поле окреслених компетентностей.

Зі свого боку, Закон України «Про вищу освіту» (Закон, 2014) висвітлює відповідні рівні щодо підготовки фахівців з вищою освіти (п. 1 ст. 5), зазначаючи, що «Освітньо-науковий рівень вищої освіти передбачає здобуття особою теоретичних знань, умінь, навичок та інших компетентностей, достатніх для продукування нових ідей, розв'язання комплексних проблем у галузі професійної та/або дослідницько-інноваційної діяльності.». До низки компетентностей, безумовно, належать ті, які пов'язані із мовною, мовленнєвою і комунікативною підготовкою майбутнього фахівця для забезпечення в подальшому ефективної професійної діяльності. Також окреслено (п. 1 ст. 9) обов'язкову умову провадження освітньої діяльності: «Освітні програми, що передбачають присвоєння професійних кваліфікацій, мають забезпечувати виконання вимог відповідних професійних стандартів (за наявності), якщо інше не передбачено законодавством». Ці відповідні професійні стандарти розкривають зміст вимог для опанування професійних кваліфікацій, конкретизують, безпосередньо, запити до певного фаху.

Окрім того, Кабінет Міністрів України (постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Національної рамки кваліфікацій») подає опис кваліфікаційних рівнів, зокрема опис рівня бакалавра, окреслюючи вимоги до комунікації фахівця цього рівня: «донесення до фахівців і нефахівців інформації, ідей, проблем, рішень, власного досвіду та аргументації; збір, інтерпретація та застосування даних спілкування з професійних питань, у тому числі іноземною мовою, усно та письмово» (Постанова, 2011). Як бачимо, «донесення інформації, ідей» тощо «спілкування... усно та письмово» означає оволодіння вміннями і навичками грамотного мовлення та комунікації державною мовою у професійній сфері (оскільки, як зазначалося вище, фахова діяльність реалізовується шляхом функціонування української мови). Варто наголосити, що володіння іноземною при цьому є обов'язковим складником: «спілкування з професійних питань, у тому числі іноземною мовою».

Звернімося до згаданих вище професійних стандартів, закріплених в наказі Міністерства освіти та науки України «Про затвердження стандарту вищої освіти за спеціальністю 081 «Право» для першого (бакалаврського) рівня» (Наказ, 2018). Розглянемо ті, які характеризують ступінь вищої освіти бакалавра, зокрема галузі знань 081 «Право» спеціальності 081 «Право». Так, у частині «Загальні компетентності» знаходимо відповідні пункти (ЗК - загальні компетентності 4, 5), що відображають тему нашого дослідження: «ЗК 4. Здатність спілкуватися державною мовою як усно, так і письмово; ЗК 5. Здатність спілкуватися іноземною мовою». Як бачимо, відповідно до вимог цього документа, спілкування державною та іноземною мовами є необхідною умовою для правової кваліфікації. Окрім загальних компетентностей, які містять інформацію щодо мовно-комунікативної підготовки правників, відповідні відомості знаходимо і в частині «Спеціальні (фахові, предметні) компетентності». Скажімо, у пунктах 12, 14, 16 (СК - спеціальні компетентності) «СК12. Здатність аналізувати правові проблеми, формувати та обґрунтовувати правові позиції; СК14. Здатність до консультування з правових питань, зокрема, можливих способів захисту прав та інтересів клієнтів, відповідно до вимог професійної етики, належного дотримання норм щодо нерозголошення персональних даних та конфіденційної інформації; СК16. Здатність до логічного, критичного і системного аналізу документів, розуміння їх правового характеру й значення» яскраво продемонстровано зміст компетентнстей, які реалізовуються через наявні мовні та мовленнєві знання, уміння та навички.

Вочевидь, з огляду на чинне законодавство держава ставить для учасників правової комунікації (передусім самого правника) умови обов'язкового володіння мовами, як державною - українською, так і міжнародною - англійською (в усній і писемній формах). Окреслена своєрідна послідовність нормативних документів, що яскраво висвітлює мовне питання в аспекті діяльності фахівця правової сфери, не ставить під сумнів це твердження: Конституція України ^ Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» ^ Закон України «Про освіту» ^ Закону України «Про вищу освіту» ^ постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Національної рамки кваліфікацій» ^ наказ Міністерства освіти та науки України «Про затвердження стандарту вищої освіти за спеціальністю 081 «Право» для першого (бакалаврського) рівня».

Висновки

Проведене дослідження дає підстави стверджувати, що для кожного правника чільне місце в його професійній діяльності належить тим компетентностям, які засвідчують знання мови (мовна компетентність), володіння мовою (мовленнєва компетентність) та користування мовою (комунікативна компетентність). Ці компетентності, що відіграють ключову роль у формуванні професійної особистості правника, безпосередньо перебувають у закономірних взаємозалежності, взаємозв'язку й взаємодії. Опанування української мови як державної й англійської як міжнародної на належному рівні сприяє сьогодні конкурентноспроможності фахівця на ринку праці. Аналіз нормативних документів надав можливість схарактеризувати вимоги (закріплені чинним законодавством) до фахівця правової сфери на сучасному етапі щодо зазначених компетентностей володіння українською та англійською мовами. Правове підґрунтя визначено певною законодавчою ієрархією: зображено як в Основному Законі (Конституції України), так і в документах нижчої юридичної сили, ніж юридична сила останнього.

Список використаних джерел