Павло Мовчан про мову

Павло Мовчан - талановитий український поет, громадський і державний діяч, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, якому поетичний хист та мистецтво філософського вислову дозволили у своїх публіцистичних статтях вербалізувати й систематизувати думки щодо глибинної сутності мови, слова, постання поетичного тексту, динаміки усного мовлення тощо. Його роздуми, які можна назвати філософсько-психологічними наративами поета і громадянина України, ґрунтуються на особистісних спостереження і відчуттях, помножених на власний досвід мистецького шляху, а також узагальнення видатних філологів, письменників, літературознавців, філософів. Це симбіоз логічного креативного сприйняття давнього й сьогоднішнього українського слова, уболівання за його розвій і функціонування.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Останнім часом об'єктом пильної уваги науковців, учителів, передових культурних діячів стали лінгвістичні афоризми, до яких відносимо образні висловлювання про мову науковців, передових культурних діячів, у котрих розглянуто мову загалом та різні питання її функціювання упродовж багатьох століть та в наш час зокрема (Мова, 2007; Найдорожчий, 1990; Лінгвістичні, 2021; Олійник, 1994; Сагач, 1998; Слово, 2010; Тисяча, 1996). Це переважно публіцистичні чи науково-популярні роздуми над питаннями мови в Україні. До таких праць відносимо книгу Павла Мовчана «Вертикаль слова», у якій значну увагу приділено розгляду мовних питань, зокрема сутності мови, слова, особливостей розвитку української мови, питання походження мови загалом і української зокрема, зв'язку мови з культурою, історією, життям народу, відображення в мові ментальності носів мови тощо. Книга насичена лінгвістичною афористикою, що й зумовило її розгляд у цій праці.

Методи дослідження. Мету цієї статті вбачаємо в тому, щоб проаналізувати образні висловлювання, наративи про мову Павла Мовчана та виявити їхню відповідність сучасним тенденціям розвитку лінгвістичної думки. У дослідженні використовуємо описовий метод, а також аналіз семантичних складників тексту.

Виклад основного змісту

Особливої уваги заслуговують статті Павла Мовчана, передмови, інтерв'ю, поміщені до збірки «Вертикаль слова» (Київ, 2022, 608 с.), левова частка яких входить до розділу «Спочатку було Слово». Серед них особливо виділяємо такі: «Мова - явище космічне», «Відродитися у слові», «Слово мертве й живе», «Мова і писемність: категорії вічні».

Назва збірки статей Павла Мовчана символічна. У ній закодований шлях розвитку української національної мови. На думку автора, «Українська мова розвивалася по вертикалі, піднімаючись знизу до гори, з полюса до еліти. А не навпаки, як російська мова, що розвивалася законодавчо згори донизу» (Мовчан, 2022, с. 106). Первинність усного мовлення і вторинність літературного аж ніяк не обмежує функційні можливості сучасної української літературної мови, а лише засвідчує нерозривний зв'язок цих двох форм існування мови та можливість збагачуватися за рахунок цього. Невипадково письменник підкреслює: «Усна мова - це основна мова. З неї, з усності, починається писемність» (Там само, с. 108). Якщо усне мовлення вважають наразі невичерпним джерелом збагачення для писемного, то писемну форму мови нині розглядають як свідчення освіченості її носіїв, високий інтелектуальний рівень суспільства з найдавніших часів, зважаючи на старописемність української мови. мовчан мова лінгвістичний

Поетичне слово письменник називає вищим станом мови, вертикальним станом душі, бо воно формує її. Слова, що наділені енергією змісту й ритміки, свідчать про духопіднесення, оновлення по вертикалі: «Ритм створює певні мовні вібрації. Але він не обмежує ці змістові фонетичні вібрації. Тому найвибуховішими поетичними текстами є ті, у яких закладена смислова аритмія, що підпорядковує собі ритмічні, а точніше метричні вібрації» (Там само, с. 124).

З іншого боку, у назві збірки публіцистичних та літературознавчих праць Павла Мовчана використано ідею античних філософів про чотири стихії (елементи) - воду, землю, вогонь і повітря. «Теорію чотирьох стихій першим почав розробляти Емпедокл, який вважав, що елементи матеріальні й наділені властивостями філії (любові) і фобії (ворожнечі); ці дві протилежності, властиві всім тілам, і провокують рух матерії», що відбувається по вертикалі й по горизонталі, а також стає причиною перетворення стихій одна в одну (Вчення про). Це вчення продовжив Платон, який припускав, що є різні прояви первинної матерії, здатні до взаємоперетворення: «Платон наводив за приклад геометрію багатогранників для пояснення таких властивостей матерії, як твердість, плавкість, повітреподібність, вогнеподібність. При цьому землі відповідав куб, воді - ікосаедр, повітрю - октаедр, вогню - тетраедр. П'ятому можливому правильного багатограннику - додекаедру, на думку Платона, відповідав п'ятий елемент, який Бог-Творець використовував, щоб створити небесні тіла» (Там само).

Аристотель також виділяв п'ятий елемент, яким вважав ефір (верхній, (гірський), особливо тонкий (розріджений), прозорий і променистий шар повітря, яким дихають Боги). Ефір ще називали початком руху. Геоцентрична космологія Аристотеля полягала в тому, що навколо центру Всесвіту (центру Землі) розташовані послідовно сфери чотирьох елементів у порядку зменшення їхньої тяжкості - земля, вода, повітря і вогонь; вище їх розташовані небесні сфери. Вони можуть рухатися по вертикалі й по горизонталі. Сучасні науковці доводять, що цим чотирьом елементам можуть приблизно відповідати чотири агрегатні стани речовини: твердий, рідкий, газоподібний і плазма. Зіставляють також поняття літосфера, гідросфера, атмосфера і магнітосфера з аристотелевськими сферами чотирьох елементів.

Павло Мовчан висловлює припущення, що п'ятою ефірною стихією є мова: «Мова оживляє Світ, вона фокусує в собі енергію світу, тому розслаблення чи активізація того чи того національного організму відбувається через Слово. Мова - це п'ята ефірна стихія, яка облягає національний простір, і зменшення її сфери призводить до утворення своєрідних озонових отворів, через які вривається чорна енергія, що деморалізує народ. Мова є своєрідним синтезом усього національного, фокусом його бачення. Національне Слово - Слово збірне» (Там само, с. 52).

Слово енергія має кілька значень. Це, по-перше, `одна з основних властивостей матерії, загальна міра всіх форм її руху'. Слово з цим значенням може набувати такого відтінку: `здатність якого-небудь тіла, речовини і т. ін. виконувати якусь роботу або бути джерелом тієї сили, що виконуватиме роботу'. По-друге, слово енергія іноді означає те саме, що й електроенергія. По-третє, ця лексема має й таке значення: `діяльна сила, поєднана з наполегливістю, рішучістю в досягненні поставленої мети' (СУМ, 2, с. 80). Відштовхуючись від першого значення аналізованої лексеми, письменник переконує, що слово матеріальне, бо має звукове вираження, та ідеальне водночас, бо наділене енергетикою космічних тіл: «...мова - це явище космічне. Бо слово - це струмопровід космічної енергії. Що таке слово? - запитаєш себе. І чіткої відповіді дати не можеш. Це все, і водночас ніщо. Звук. Ефемерність, привид. Але ж і реальність. Слово зробило людину людиною. Не знаряддя праці (й мавпа, всупереч твердження Дарвіна, ним може користуватися), а саме Слово. Коли воно виникло, оте першослово? Гай-гай. За часів Адама? Можливо. Але акт найменування світу був і актом космічним, світотворним, і він був рівнозначним з актом світобудування. І це стало зрозумілим у наш світоперебудовний час, коли людина постала «геологічною силою» (В. Вернадський), коли біосфера перейшла у новий еволюційний стан - неосферу. Й усе це - завдяки слову, через слово, адже думка втілюється передусім у Слові» (Мовчан, 2022, с. 22).

По-мовчанівськи мудро, спираючись на дослідження Вільгельма фон Гумбольдта, Олександра Потебні, сучасних вітчизняних філологів та близького й далекого зарубіжжя, письменник розглядає мову як феномен, що тісно пов'язаний із культурою, ментальністю народу й відображає його життя. Павло Михайлович - прихильник гіпотези полігенезу, що пізніше переросла в ностратичну (лат. noster -- наш) гіпотезу, за якою людина (і мова) виникла в кількох точках земної кулі (у двох: «Східній Африці (ностратична мовна група) і в Південній Азії (синокавказька мовна група)» (Кочерган, 2000, с. 45)). Цю гіпотезу розвинув датський мовознавець Хольгар Педерсен, який запровадив її назву й навів науково виважені факти для її підтвердження.

Якщо говорити про проблему походження мови, то всі вчені відзначають, що вона дуже складна. «Проте у ХХ -- на початку XXI ст. усе виразніше окреслюються шляхи її розв'язання. Ключем до вирішення цієї проблеми є ідея переходу від тваринних звуків стадної стимуляції до людських звуків суспільної регуляції» (Там само).

Ці переконання філологів дали можливість Павлові Мовчану стверджувати, що «:...окрема (національна) мова, система слів -- це окремий світогляд, нерозривно пов'язаний зі становленням і розвитком конкретного етносу на конкретній території. З конкретним способом буття і родом занять, із конкретною історією тощо» (Васьків, 2022, с. 6). Письменник наводить безліч аргументів, доказів того, що не було на землі єдиної прамови, яка з часом розгалужується на інші, «молодші», мови: «Усі мови зароджувалися більш-менш одночасно як результат неповторного осягнення світу неповторним «етнічним» колективом. Мова -- явище колективне, яка твориться як спільне надбання кожним індивідом, та з часом вона також стає ключовим чинником становлення кожної особистості» (Там само).

Розлогі роздуми письменника передусім позначені тлумаченням поняття мова, метафоричними визначеннями його сутності. Реалізує це митець зазвичай з допомогою різних стилістичних фігур, які дають можливість зіставити явища, порівняти їх, віднайти аналогії. У згаданих сентенціях підкреслено:

• суспільний характер мови: «Мова -- це, так би мовити, колективний погляд на світ. І все мовне різноманіття, очевидно, зумовлене необхідністю такого різнобачення, а відтак і різнотлумачення» (Мовчан, 2022, с. 24);

• створення цілим арсеналом засобів неповторної мовної картини світу: «Від цього «р і з н о» залежить загальне бачення світу, при якому визначається істинне, справжнє про цей світ. Тому кожна мова -- це передусім світова програма, космічне явище, розраховане на далеку перспективу» (Там само);

• особливості комунікування, тобто обміну інформацією (думками, ідеями, фактами), з важливими для досягнення мети групами людей, особами чи особою: «Мова - це своєрідний енергопровід від одного до іншого, від одного до багатьох. Але мова не зводиться лише до комунікативної ролі. Вона постійно промениться. І навіть найдавніші тексти, так званих «мертвих мов», продовжують випромінювати свою енергію» (Там само, с. 35). Імовірно, енергією слова є і його внутрішня форма, що проливає світло на походження назви, і лексичний фон тексту, який може зрозуміти лише та людина, яка добре знає культуру цього народу, і конотації, від яскраво виражених до ледь помітних: «Вражаюча феноменальність мови: передавати щоразу новий зміст, нову інформацію» (Там само);

• зв'язок мови і свідомості, мислення: «:...Мова - це не лише говоріння, а й мовчання. Тому ми не лише розмовляємо тією чи тією мовою, а й мовчимо. Мовчимо мовою, утаюючи сокровенне в мовчальному думанні» (Там само, с. 48).

Цікавою й дискусійною є думка Павла Мовчана про зв'язок мови і антропологічного коду людини. Наразі доведено, що антропологічний код культури - це «сукупність образів, засобів біологічного і соціокультурного характеру, пов'язаних з певним комплексом стереотипів свідомості окремої людини або групи людей, які виражаються в архетипах, менталітеті, інтелектуальному, моральному і матеріальному житті, в політичній і соціальній організації суспільства, його культурі та цивілізації, транзитному характері і здатності успадковуватися» (Рафальський, 2000). Антропологічний код - це системи значень і типів мислення і мовлення людини, її психології і менталітету, способів сприйняття нею цінностей, інтелектуального й емоційного розуміння світу, певної культури та цивілізації. Тому таким доречним, хоч, може, і не зовсім зрозумілим для пересічного читача є визначення: «Мова - це певним чином і антропологія. Зміна мови не може не позначитися на зміні антропологічного типу. Зменшується обсяг пам'яті, відповідно, зазнають змін і півкулі мозку. Думка м'якне, кволіє, зменшуються елекроструми» (Мовчан, 2022, с. 42 - 43).

Відомо, що в мові нерідко залишаються найменування багатьох предметів і явищ, які вимилися цивілізаційними процесами, глобалізаційними явищами. Скажімо, І. Котляревський у своїй «Енеїді» оперує багатьма назвами плахти, хоча нині саме це слово вже входить до пасивного словникового складу сучасної української мови. Тому цілком слушним вважаємо таке висловлювання письменника: «Мова - весь обсяг нашої народної пам'яті. Власне. Слово і є пам'ять. А пам'ять - це життя. Бо забуття - це смерть» (Там само, с. 52).

Тлумачення мови крізь призму користувача також пронизані глибиною авторського бачення й об'єктивною оцінкою креативності мовної особистості. Павло Мовчан відстоює право кожної людини спілкуватися рідною мовою. Він розглядає це як можливість бути самим собою, самовизначатися: «Кожна людина неповторна. Кожна! [Мова] Це свідчення неповторності кожної людської особистості. Це певна запрограмованість людська на самобутність, на самовияв, на незалежність, на свій шлях, а отже, і на рівність із усіма сущими перед небом і землею...» (Там само, с. 23). Водночас мова дає простір для виявлення характеру особистості, чому сприяє цілий арсенал засобів, що ними може користуватися мовець: «Мова вимагає присутності в ній особи. Через мову виявляється і характер особи, і її ставлення до суб'єкта. Власне, мовне середовище і формує особу, яка через слово і стверджується» (Там само, с. 36). Вільне послуговування мовою свого народу підвищує самооцінку: «Мова і є осереддям людської гідності» (Там само, с. 21); виховує прагнення до волі й самовираження в слові: «Г. Бель казав, що мова - це істинна твердиня волі, а творчість - єдина реальність, непідвладна відчуженню. Мова - останнє пристановище волі. Це її в слово заховував Т. Шевченко. Слово - це остання надія на порятунок, останній прихисток і душі, і духу» (Там само, с. 40).

У наративах про мову звернено увагу на психологічні риси людини, яка втратила зв'язок з рідною мовою через якісь обставини та змушена спілкуватися іншою мовою: «.Мова - це передусім психологія. Це, так би мовити, психологічний чинник. Людина, яка втратила свою мову, неповноцінна, вона другорядна порівняно з носієм рідної мови. У неї зовсім відмінна рефлексія, і користується вона, за визначенням І. Франка, «верхньою» свідомістю. Себто її підсвідомість унаслідок асиміляції загальмована, притлумлена» (Там само, с. 21).

Висновковою вважаємо тезу, за якою мова - це основа суспільного життя людини, її духовного світу, фундамент світобачення й світосприйняття: «Мова - основа всього. І пониження мовного рівня приводить автоматично до пониження рівня духовного» (Там само, с. 46).

Не менш влучні й іскрометні, на нашу думку, тлумачення слова в наративах Павла Мовчана. Розвиваючи положення про те, що мова - явище космічне, публіцист стверджує, що Слово є Богом, бо воно, як і мова, матеріальне й ідеальне водночас. Маючи закріплене за ним значення, що здебільшого так чи так у ситуації спілкування пов'язано з поняттям про предмет чи явище, яке воно позначає, слово може переосмислюватися, набувати нових відтінків значення, зазнавати конотацій: «Впізнаємо євангелічну сентенцію, що Слово суть Бог. Так, справді, Слово обожнювалося, бо Слово тотожне зі світом, воно світотворяще, тому від античних часів до середини XVIII сторіччя панувала теорія божественного походження мови. Єфрем Сирін у III сторіччі писав, що Адам за одну годину придумав тисячу імен, які склали людський першословник» (Там само, с. 22).

Ми вже говорили про те, що публіцистика Павла Мовчана інтертекстуальна, бо позначена використанням низки ідей, гіпотез, цитат відомих учених, передових культурних діячів. Удаючись до тлумачення слова, письменник послуговується лінгвістичним афоризмом Франческо Петрарки, який іменує формулою, що демонструє взаємозалежність Космосу і Логосу: «Слово - перше дзеркало духу, - казав Петрарка, а дух не останній водій слова». У цій формулі ми бачимо взаємозалежність Космосу і Логосу, моралі й мови, слова і Людини. Залежність ця чітка і не спростована жодними судженнями про безнаціональні науку, техніку та економіку» (Там само, с. 45).

Вправно й образно публіцист визначає функції слова в тексті. Це передусім номінативна, тобто називна функція, що забезпечена лексичним значенням слова: «Слово - форма, слово - канон, слово - вмістилище суті» (Там само, с. 183). По-друге, це синтагматична, пов'язана зі здатністю слів входити до складу синтагм, що допомагає співвіднести слово і денотат: «А порядок слів - організований простір для вираження почуттів і думок» (Там само). По-третє, конотативна функція, тобто здатність надавати висловлюванню різноманітних стилістичних відтінків: «У щілинах між словами спалахує іскра. Іскра поетична: збудник думки, стимулятор почуття. Із часом білі острови, тобто хмари, відіб'ються у воді, із часом чітко осмислиться народна сентенція: що вище в небо, то глибше в землю. І навпаки. Слово звузиться. Контури його чітко збігаються з контурами думки і почуття. Хвала слову!» (Там само).

Павло Мовчан говорить також про потужність слова, яку в науковій літературі нерідко називають валентністю, тобто здатністю сполучатися з більшою чи меншою кількістю слів, створюючи контекст слова: «Слова - наочне свідоцтво вічності. Вони випромінюють енергію. Створюючи контекст, слова заряджають одне одного, й потужність слова залежить від створюваного ними щоразу неповторного контексту» (Там само, с. 39).

Натхненно, не приховуючи свого захоплення, Павло Мовчан говорить про лексичний фон тексту, лінгвокраїнознавчий аспект висловлювання, завдяки якому й виражається в мові ментальність народу: «Російське «звезда» і українське «зірка» - це не одне й те саме, оскільки зірка - це і зір, і зрак, і жар, і зримо, і зрілість, і зріст... Якщо русифікований українець ужив слова «звезда», він звузив смисловий спектр слова до його одиничного значення. Зі слова вивітрилася його біографія. Воно втрачає свою глибину, свою повноту і багатомірність. Голограма не вийде з російської «звезды» в українській свідомості» (Там само).

Наразі в методичній літературі вчені використовують термін лінгвістичний паспорт слова, під яким розуміють сукупність свідчень про слово, з допомогою яких здобувач освіти може пізнати етимологію слова, його значення, сполучуваність, частоту вживання в текстах різних стилів тощо. Письменник називає це біографією слова, що, на нашу думку, більш доцільно й зрозуміло.

Архетипні слова-символи письменник називає щільниками мислі: «Як би не оновлювався поетичний словник, але, є вічні слова, слова - носії важливих поетичних значень, без яких немислимий справжній поетичний словник, наприклад: «душа», «життя», «смерть», «небо», «вода», «сон». І вся правда, певно, полягає в тому, наскільки насичуються, набухають емоційним змістом згадані вище щільники мислі. Тільки тоді, коли ці слова підключені до вічності, відповідно, до високого почуття, тоді вони стають функційно оновленими» (Там само, с. 127).

Поетичне чуття допомагає письменникові пояснити, як досягається гармонія в мові, де закони граматики й синтаксису зумовлені самим словом, коли слово не випадає зі своєї орбіти і не переміщується з одного сузір'я в інше: «Візьмімо, наприклад, слово стіл - у ньому є все, що вміщує в себе це поняття. Стіл - він стоїть, його застеляють, його заставляють. Чотири кореневі несучі літери: стіл. Стіл - це особливе місце, освячене духами предків. Для них, для предків, під Новий рік ставиться стіл у червоний кут (на покуття), на стіл - кутя й узвар. Стіл у красному куті. Стіл завжди співвіднесений із внутрішнім виглядом житла, він не повинен бути ні надто високим, ні занизьким. Почуття міри тут чисто інтуїтивне: господар твердо знає, що предмет цей має цілком визначені параметри, і робить його відповідно до власного зросту. До площі помешкання. До розміру сім'ї» (Там само, с. 61).

Словам, у яких витримані норми милозвучності, закони словотворення та слововживання і функціонування, Павло Мовчан протиставляє абревіатури, обсценну лексику і називає їх словами- покручами, словами-потворами, словами-вампірами: «Але існують мови спотворені, слова-покручі, слова-потвори, слова-вампіри, які висмоктують людську енергію, збіднюючи таким чином світ, поглинаючи енергію космічну... Треба боятися таких слів, абревіатурних утворень, паразитів нашої свідомості, які вампіризують світ. Слова ці не мироносні, а життєзгубні. З ними треба боротися, протиставляючи їм слова духоповні. Хвороба мови - це хвороба світу, це космічний дисбаланс» (Там само, с. 39).

Наше слово, і це не раз підкреслює публіцист, - це наше інтелектуальне й культурне багатство, і ним треба дорожити: «Слово - свідок історії, свідок часу. У Слові починається і завершується життя твого народу, твого безконечного родоводу, у ньому починається й завершується духовне життя Людини. Через Слово передається вся сума досвіду, його духовність. Ось чому нас заворожує давня пісня, давній текст. У них перехрещується емоційна пам'ять усіх сущих до Тебе. Відбувається творчий діалог між Словом давнім і тобою. Весь історичний і інтелектуальний досвід також у Слові» (Там само, с. 51).

Павло Мовчан визнає, що «завжди відбувалося природне перетікання одного народу в інший. Прикордонні зони - це зони постійної дифузії, що відбувалася й відбувається подосі, незважаючи на всі етнічні та релігійні відмінності народу» (Там само, с. 23). Проте письменник проти насильницького впливу на розвиток мови, як це було за часів радянського часу: «У «квазірабському соціалізмі» (вислів В. Вільченка // Новый мир. 1984, №2), побудованому під орудою Сталіна, місця для національного не було» (Там само, с. 25). Він згадує не таке вже й далеке минуле, коли все робили для відчуження людини від рідної мови і культури, коли йшлося про формування суспільної спільноти «радянський народ»: «Один із таких стереотипів вельми активно впроваджувався в нашу свідомість у посткультівські часи, коли національне підмінювалося геополітичним поняттям «радянський». Цей термін уже згодом лунав як своєрідний пароль, що означав «свій». Світ ділився чітко на «свій» і «чужий»... Ідеологічне розмежування, класова диференціація перенесені були в сферу національну» (Там само, с. 33). Саме тоді тривали дискусії про зайвість такої позначки в паспорті, як національність, коли зміну національності підтримували. З гіркою іронією письменник говорить: «Цікавий пропонується варіант національного буття: сьогодні я чукча, а за іншим переписом я вже, скажімо, мансі. Ворони оголошують себе орлами. А горобці солов'ями» (Там само, с. 32).

Засуджує письменник і політику «старшого брата», яка й нині не пішла в минуле: «Пропагується братерство. А хіба, змушуючи людей зрікатися рідного, об'єднавчого на началах любові, тобто мови, нав'язуючи їм відчужувальне зсередини, а об'єднавче ззовні, можна досягти того стану суспільно-державного, який ми називаємо «братерством» і який так довго ми оголошували нашим життєвим принципом? Насправді чинився духовний розбрат унаслідок асимілятивної політики» (Там само, с. 42).

У публіцистичних наративах Павла Мовчана порушено чимало проблем, яких важко позбутися через складені впродовж багатьох років стереотипи. Це, зокрема, міф про українську мову як мову селянську, який і в наш час, попри все, несила перебороти: «Штучно створений антагонізм між містом і селом постійно ідеологічно підживлювався: «боротьба з пережитками». Цей психологічний розкол не вдається подолати й досі: селянин відчуває свою другорядність, другосортність у суспільстві, тому й мова народна позначена певною ущербністю. Бути українцем у сучасному індустріальному місті означає виявляти свою селянськість.» (Там само, с. 27).

Письменник відзначає, що демократизм суспільного життя наразі нерідко сприймають не як повагу до кожної особистості, створення умов для її розвитку й удосконалення, а як уседозволеність, безпринципність: «Уніфікація людських устремлінь, конформізм, що розбещує, призвели до кричущого егоцентризму суспільства, для якого майбутнє - це омана, це пропагандистські штучки. Є лише тепер. Тому й хапай, греби, бери, діли» (Там само, с. 30).

Чимало сентенцій письменника не потребують пояснення й обговорення, вони сприймаються як аксіома:

«Перед Словом усі рівні. Слово не субординує й не субординується» (Там само, с. 35);

«Гноблення однієї мови іншою - це кричуще порушення світобудови. Мовна дискримінація зумовлює й соціальну, й моральну дискримінацію. Панівна мова починає субординуватися» (Там само, с. 36);

«Постійне калькування запозичених слів не активізує свідомість, мовне паразитування призводить до інерції, до творчої пасивності. Адже енергія не лише виходить зі слова, а й іде до слова» (Там само, с. 37);

«:.. .будь-яке насильство над мовою відзначалося творчою конденсацією, певним стисненням, яке в належний час виявляється у пружинистому випрямленні та променистості» (Там само, с. 39);

«.не існує мертвих мов. Слова живі, радіоактивні» (Там само);

«Мова мстива: будь-яка наруга над нею призводить до душевної ущербності. Звуження сфери вжитку мови - це звуження сфери духовності, це деградація, це, зрештою, зубожіння Всесвіту» (Там само, с. 46);

«Справді, з мовами відбулося те ж саме, що й з людьми: вихолощення духовного, вимивання золотоносних покладів, історичне зубожіння» (Там само, с. 47);

«Вплив інтелектуальної енергії на мову, на поповнення енергетичних ресурсів народу повинен бути вельми потужним. Культура - єдність Космо-Психо-Логосу: єдність природи, національного

характеру, що є похідними від природи та духу» (Там само, с. 108);

«Мова кожного народу - кожного без винятку - поставала з цілісності буття в національній природі. Й національний образ світу є диктатом національної природи. Національна мова - це, як зазначає відомий літературознавець Георгій Гачєв, голос природи в людині» (Там само);

«Ми свідки все глибшої диференціації мови. Доказ тому - словники: юридичні, термінологічні, сільськогосподарські, науково- технічні й т. ін.» (Там само, с. 127);

«Усне слово подібне до гену. Воно проходить природний відбір» (Там само, с. 277).

Висновки та перспективи подальших досліджень

Ім'я Павла Мовчана - голови ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, народного депутат України І - IV та VI скликань, українського поета, перекладача, сценариста, члена Спілки письменників України, громадського і державного діяча, - вписане в історію українського письменства як відомого публіциста, який у своїх статтях порушував питання сутності українського слова й мови, їхнього походження, доводив нерозривний її зв'язок з історією, культурою, ментальністю носіїв, дбав про розширення українськомовного інформаційного простору. У збірці «Вертикаль слова» (Київ, 2022, 608 с.) цим питанням присвячено розділ «Спочатку було Слово», основою якого є публікації «Мова - явище космічне», «Відродитися у слові», «Слово мертве й живе», «Мова і писемність: категорії вічні».

Назва збірки статей символічна. У ній закодований шлях розвитку української національної мови, який, на думку публіциста, можна означити як розвиток по вертикалі, тобто знизу до гори, з полюса до еліти. Водночас автор переконаний, що первинність усного мовлення і вторинність літературного аж ніяк не обмежує функційні можливості сучасної української літературної мови, а лише засвідчує нерозривний зв'язок цих двох форм існування мови та можливість збагачуватися за рахунок цього, адже усне мовлення, за словами автора, - це основна мова. З неї, з усності, починається писемність. З іншого боку, у назві збірки публіцистичних та літературознавчих праць Павла Мовчана використано ідею античних філософів про чотири стихії (елементи) - воду, землю, вогонь і повітря. Публіцист висловлює припущення, що п'ятою ефірною стихією є мова, яка оживляє Світ, фокусує в собі його енергію. Мова є своєрідним синтезом усього національного, фокусом його бачення.

Як прихильник гіпотези полігенезу в питанні походження мови, Павло Мовчан, подаючи її тлумачення, підкреслює суспільний характер мови, творення її засобами неповторної мовної картини світу. У полі зору письменника особливості комунікування носіїв мови, яке він уявляє як своєрідний енергопровід від одного до іншого. Публіцист також переконаний, що мова впливає на антропологічний код людини.

Тлумачення мови крізь призму особистості, яка нею користується, також пронизані глибиною авторського бачення й об'єктивною оцінкою креативності мовної особистості. Павло Мовчан відстоює право кожної людини користуватися рідною мовою. Він розглядає це як можливість бути самим собою, самовизначатися. Водночас мова дає простір для виявлення характеру особистості, чому сприяє арсенал засобів, що ними може користуватися мовець. Вільне послуговування мовою свого народу підвищує самооцінку, адже мова і є осереддям людської гідності, виховує прагнення до волі й самовираження в слові.

Письменник справедливо вважає, що номінативна функція слова нерозривно пов'язана з синтагматикою лексеми, здатністю надавати висловлюванню різних конотативних відтінків, котру він іменує поетичною іскрою, збудником думки, стимулятором почуттів.

Розлогі роздуми письменника про мову і слово позначені метафоричними визначеннями їхньої сутності, що митець успішно реалізує з допомогою метафори, яка дає можливість зіставити явища, порівняти їх, віднайти аналогії.

Література

1. Васьків, М. (2022). Павло Мовчан - мистецтвознавець: слово, образ, знак. Мовчан П. Вертикаль слова: статті, передмови, інтерв'ю / Ред.-упоряд. М. Васьків. Київ: Ярославів Вал, С. 4 - 18.

2. Вчення про стихії в античний час. URL: https://sites.google.com/site/4stihiialhimia/home/istoria-doslidzen/vcen na-pro-stihiie-v-anticnij -cas

3. Кочерган, М. П. (2000). Вступ до мовознавства. Київ: Академія, 368 с.

4. Лінгвістичні афоризми та образні вислови (2021). Г. Одинцова, Ю. Одинцова (упоряд.). Тернопіль, 168 с.

5. Мова-народ. Висловлювання про мову та її значення в житті народу (2007). О. Тихий (упоряд). Київ, 416 с.

6. Мовчан, П. (2022). Вертикаль слова: статті, передмови, інтерв 'ю / ред. упор. М. Васьків. Київ: Ярославів Вал, 608 с.

7. Найдорожчий скарб: Слово про рідну мову: Поезії, вислови (1990). В. І. Лучук (упоряд.). Київ, 390 с.

8. Олійник, О. (1994). Світ українського слова. Київ, 416 с.

9. Рафальський, О. О., Калакура, Я. С., Коцур, В. П., Юрій, М. П. (2020). Антропологічний код української культури і цивілізації (у двох кн.). Київ: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, Кн. 2. 536 с.

10. Сагач, Г. М. (1998). Золотослів: у 2 ч. Київ, Ч.1. 253 с.; Ч.2. 414 с.

11. Слово наше рідне - слово українське! Вислови про мову (до Дня української писемності та мови). URL: http://slovokalinove.blogspot.com/2010/11/ blog-post.htm

12. Тисяча цитат з українського письменства (1996). Ю. Луцький (упоряд.). Київ, 231 с.

Джерела

13. СУМ - Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Ін-т мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. Київ: Наук. думка, 1970 - 1980. Т. 2. С. 480.

Размещено на Allbest.ru