Ворошиловград – метафора лінгвокультурної пам’яті (за однойменним романом Сергія Жадана)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ворошиловград - метафора лінгвокультурної пам'яті (за однойменним романом Сергія Жадана)

Бибик Світлана Павлівна,

доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник відділу стилістики, культури мови та соціолінгвістики Інституту української мови НАН України, вул. М. Грушевського, 4, м. Київ,

Svitlana

BYBYK,

Doctor of Philology, Professor, Leading researcher of the Department of Stylistics, Culture of the Langua ge and Sociolinguistics

Institute of the Ukrainian Language of National Academy of Sciences of Ukraine,

У статті запропоновано аналіз символічного змісту топоніма Ворошиловград в однойменному романі С. Жадана. Наголошено на тому, що метафоричність його семантики формує ряд знаків-символів, що співвіднесені з лінгвокультурною пам 'яттю. Під останньою запропоновано розуміти культурно-історичну, часово-просторову та соціокультурну мотивацію семантики одиниць мови (слів, словосполучень, фразем), спричинену їхнім уживанням у спеціальних контекстуальних умовах. Словесний образ «Ворошиловград» проінтерпрето- вано як знак із потрійною актуалізацією: 1) як метафору простору (символічний топонім-історизм; південно-східний регіон України з конкретно-чуттєвими ознаками); 2) як метафору часу (сукупність мовно-предметних знаків часу); 3) як соціальну метафору (перенесення за подібністю «люди певного соціального статусу / етнічних ознак в конкретних часі й просторі»).

Узагальнено, що назва роману С. Жадана «Ворошиловград» є символом повернення-пам 'яті. Метафора знайшла втілення у трьох асоціативно-семантичних напрямках - простір - час - людина. Кожний із них об 'єднав слова-символи з характерним конкретно-чуттєвим змістом, який відбиває специфіку лінгво- культурної пам 'яті в проєкції на регіональну культурно-історичну, часово-просторову та соціально-культурну ідентичність. Множинна пам 'ять, актуалізована в різних мовно-культурних знаках, означена іронічно-співчутливою тональністю. Лінгвокультурна пам'ять, яку транслюють лексико-граматичні знаки, психологічно вмотивована творчим задумом письменника.

Svitlana Bybyk

VOROSHYLOVHRAD - A METAPHOR OF LINGUOCULTURAL MEMORY (ACCORDING TO THE NOVEL OF THE SAME NAME BY SERHIY ZHADAN)

The article offers an analysis of the symbolic meaning of the toponym Voroshilovgrad in the novel ofthe same name by S. Zhadan. It is emphasized that the metaphorical nature of its semantics forms a number of symbolic signs that are correlated with linguistic and cultural memory. The latter is proposed to understand the cultural- historical, temporal-spatial and socio-cultural motivation of the semantics of language units (words, phrases, phrases), caused by their use in special contextual conditions. The verbal image of «Voroshilovgrad» is interpreted as a sign with a triple actualization: 1) as a metaphor of space (symbolic toponym-historicism; southeastern region of Ukraine with concrete-sensory features); 2) as a metaphor of time (a set of linguistic and subject signs of time); 3) as a metaphor for the society of the south-eastern region of Ukraine (transfer by similarity «people of a certain social status / ethnic characteristics in specific time and space»). жадан топонім ворошиловград пам'ять

It is generalized that the title of S. Zhadan's novel «Voroshilovgrad» is a symbol of return-memory. The metaphor was embodied in three associative-semantic directions - space - time - man. Each of them combined words-symbols with a characteristic concrete-sensory meaning, which reflects the specifics of linguistic and cultural memory in the projection on the regional cultural- historical, temporal-spatial and socio-cultural identity. Multiple memory, actualized in different linguistic and cultural signs, is marked by an ironic and sympathetic tone. Linguo-cultural memory, which is transmitted by lexical and grammatical signs, is psychologically motivated by the writer's creative idea.

Key words: prose language, linguistic and cultural memory, symbol, metaphor, epithet, toponym, concrete-sensual image, stylistic semantics.

Увага до твору Сергія Жадана «Ворошиловград» не випадкова. Роман побачив світ у 2010-му. Далі була перемога в конкурсі Книга року Бі-Бі-Сі (2010 р.), а 2014 року роман удо - стоєно швейцарської літературної премії Jan Michalski Prize. 12 грудня 2014 р. на честь десятої річниці премії BBC Україна спільно з культурною програмою ЄБРР оголосили роман Книгою десятиліття Бі-Бі-Сі.

Не актуальна вже нині назва міста стала метафорою пам'яті. «Чому?» - спитає читач. Так, це узагальнення, яке стає можливим після кількаразового прочитання тексту, що не так просто відкривається читачеві через неодновимірність, полікуль- турність переплетених у ньому часових і соціальних зрізів. Справді, перше враження було таке: «Я прочитала його пізно. Це все мені вже відоме і не цікаве. Це все було. Це було на часі тоді, у «лихі» 90-ті». Потім був перегляд «Дикого поля». Знову перечитую... Відкриваю багато не побаченого, не поміченого відразу. Що це? Текст ніби жив у моїй свідомості, і якась примхлива Пам'ять перемотувала ці плівки спогадів, зіставляла асоціації непомітно для мене. І тепер впевнено можу сказати: цей твір буде на часі завжди. Потрібні були події, трагічні, карколомні (сучасники зрозуміють), щоб оцінити символізм Ворошиловграда в українській лінгвокультурі.

Символи - частинка пам'яті. Людина завжди шукає ідентифікацій світу, себе у світі та просторі через них. Згодна з міркуваннями філософа В. Єрмоленка, що без символів людина лишається просто тілом, тому символ несе певну чутливість. До того ж множинність символів - це множинність пам'яті, яка завжди є поверненням. У проєкції на ключовий онім роману, Ворошиловград - символ повернення-пам'яті, і так воно є і за сюжетом твору (Герман повертається до рідного міста і переживає ряд подій, що оживлюють у ньому щемне сприймання свого). На думку того ж філософа, у ХХ ст. і зараз, коли ми живемо «самі для себе», ми повинні пам'ятати не лише те, що минуло, «вмерло», що достойне поваги, спогаду, меморіального втілення, а все - і травматичне, жахливе, і добре, радісне; тому завдання митця провести людину через усю реальність, вивести все на поверхню, повернути ту, минулу, реальність, можливо, в іронічному ключі [Николенко].

Як відомо, пам'ять - це психічний процес, що виявляється у здатності запам'ятовувати, зберігати й відтворювати у свідомості минулі враження і як власне запас вражень, що зберігаються в свідомості і можуть бути відтворені [СУМ VI: 39]. Мотив спогаду, пам'яті - генетичної, експліцитної, особистіс- ної, психологічної включно з емоційною, образною (зоровою, слуховою, смаковою, чуттєвою, нюховою) - пронизує увесь текст відомого сучасника-прозаїка. На думку деяких критиків, це роман-повернення [Марія Котик-Чубінська]. Отже, колесо історії особистісної та історії України й українського народу в ньому весь час обертається. Підхід до твору Жадана в контексті лінгвокультурологічних студій підтверджує думку С.Я. Єрмо- ленко: «Лінгвокультурна модель художнього тексту об'єднує екстралінгвальні (позамовні) та внутрішньомовні чинники, які виокремлюють художній текст із-поміж інших текстів. Сучасні дискусії про те, чи можуть художні твори бути інформаційним джерелом для вивчення національної історії, безпосередньо стосуються дослідження теми “пам'ять і психологія художньої творчості”» [Єрмоленко 2019: 229]. Зауважимо, що питання відображення «культурної пам'яті» у словесних знаках допоки здебільшого є об' єктом історико-етнологічних студій [Яковлева].

Здається, що С. Жадану вдалося через символ Ворошиловград повернути читачеві множинну пам'ять. І втілено це через численні актуалізатори лінгвокультурної пам'яті, що оприявне- на в тріаді «простір - час - людина». Метафора Ворошиловград стала прототипом оцінності, чуттєвості, з якими як із мірилом читач підходить до характеристики південно-східного регіону України. Використання топонімів у такій функції відоме, пор. урбаністичні метафори місто Лева (`Львів'), забутий Богом Баальбек (про Київ 1920-х років, з поезії Ю. Клена), Третій Рим (`Москва'), другий В'єтнам (`жорстока військова сутичка з численними жертвами'), другий Чорнобиль (`усе радянське життя'), Афганістан ХХІ століття (`вторгнення військ з метою терористичної діяльності як тривале протистояння мусульманського та християнського світів'; йдеться про війну російських військ у Чечні). Отже, у свідомості людей живуть асоціації, пов'язані з певними містами, просторами. Чому саме Ворошиловград став символом у неоднозначному прозовому творі? Чому саме Ворошиловград став метафорою лінгво- культурної пам'яті в художньому тексті?

«Ворошиловград» - метафора простору. Як відомо, це одна із назв найсхіднішого обласного центру України - Луганська, яка мала офіційний статус у 1935 - 1958 і 1970 - 1990 роках (названо на честь радянського військового й політичного діяча, чия діяльність була пов'язана з Луганськом). Мінялася назва місцевості - змінювалися коди політичної, історичної пам'яті, коди ідентичності «українське - радянсько-комуністичне - українське». Події розгортаються на початку ХХІ ст. не у Ворошиловграді, а десь у північній частині області, що ближча до Харкова (фільм знято з панорамою м. Старобільська Луганської області, звідки родом сам автор роману). У творі місце не назване, і головний персонаж стверджує: «І у Ворошиловграді жодного разу не був. Та й немає тепер ніякого Ворошиловграда». Це одна з ключових фраз лінгвософії роману - «та й нема ніякого Ворошиловграда». Так, нині нема. І тоді, у дитинстві Германа, це було для нього місто-фантом, місто-ви- гадка, місто на картинках чи фотокартках.

Не випадковий і характеристичний епітет міста - небесне: І десь на півдні, за рожевими хмарами світанку, по той бік ранкової порожнечі, чітко проступали в повітрі легкі й оманливі брами небесного Ворошиловграда. Чи не нагадує ця сполука сакральне «небесний Єрусалим»? Тобто Царство Боже, яке прийде на Землю в кінці-завершенні історії людства; це ме- тафора-припущення, що місто буде храмом людства. Казали до російсько-української агресії 2014-го: «Луганщина - світанок України». Таким сонячно-золотим є метафоричний образ пейзажу, панорами передмістя Ворошиловграда: Незабаром ліси закінчились, і навколо нас потяглися широкі, наповнені туманами й вологою площини, за якими в сонячному мареві тяглась і поставала легка й глибока порожнеча, розгортаючись просто з-під наших ніг у східному та південному напрямках, тяглась і всотувала в себе рештки води й зелену, наповнену світлом траву, втягувала ґрунти і озера, небеса і газові родовища, котрі світились цього ранку під землею, золотими жилами проступаючи на шкірі вітчизни.

Оцей, ще колись названий Сосюриним, епітет золотий (`ко- льором і блиском схожий на золото'), а також сонячний (`сповнений яскравим світлом сонця, з сонцем'), срібний (`кольором і блиском схожий на срібло') пронизують увесь текст роману: сонячне світло, сонячні промені, сонячні відблиски, сонячні алеї, сонячна долина тощо; тут і епітетні метафори на позначення насичення сонячного світла - сонячний пил, сонячне марево. Мабуть, до індивідуально-авторських знахідок можна віднести вторинну номінацію сонячного світла - сонячний мед, яка контекстуально взаємодіє з іншими колірними асоціатами - срібло, золото, пор.: Пілоти розглядали сільськогосподарські угіддя, поля, густо политі сонячним медом, свіжу зелень балок та залізничних насипів, золото річкового піску й столове срібло крейдяних узбереж; Весела юрба друзів, всі свої, всі з одного спального, ніч у дорозі, повернення з якогось свята, золото вечірніх передмість, сосни, обгорнуті чорною марлею ночі. Вторинною номінацією літа став вислів «Три місяці щедрого сонячного світла».

Гра прямих і непрямих (зокрема часто повторювані золото, срібло) номінацій кольору конкретизує зовнішні, темпоральні образи численних пейзажних відступів: Одягнув свою піжон- ську білу сорочку і спустився в долину, до золотої електрики та бузкових тіней у провулках, де на нього чекали його коханки, відкривши вікна в чорну і свіжу ніч; Із золотих сонячних хвиль, із гіркого жовтневого повітря виходили один за одним молоді усміхнені пілоти в шкіряних шоломах і куртках, з коричневими планшетками, з важкими годинниками на руках.

Пейзаж - одна з ключових позицій у стилістиці роману, саме він є тлом, що відтінює щось негативне, мерзенне, він є ніби персонажем другого плану в романі; сонячні пейзажі все освітлюють, ніби освячують світлом: Повітря було чорним і кам 'яним, як вугілля. Фари заливали дорогу жирним золотом, із полів вибігали лисиці, їхні очі налякано спалахували й печально гасли.

Через антропоморфізовані пейзажні описи письменник унаочнює концепт «природне багатство південно-східної України» (його вербалізатори - абстракти шаленство і стійкість) Ворошиловграда, «склеює» конкретно-чуттєве сприймання «свого» - людини і природи, яка її породила: Я бачив срібні жили води, які проступали тонко-тонко, оминаючи тіла померлих, закопані тут невідомо ким і не знати коли, прорізаючи чорноземи й рухаючись у темну безвість. Я бачив, як залягає глибоко в тілі долини чорне серце кам'яного вугілля, як воно б'ється, даючи життя всьому навколо, і як свіже молоко природного газу згортається в гніздах та підземних річищах, твердне й напоює собою в 'язкі корені, і як цими коренями рвуться вгору шаленство і стійкість, повертаючи стебла трави проти напрямку вітру.

Сонце - одне із найчастотніших слів. Ця номінація супроводжує кожний пейзажний опис, портрети багатьох персонажів. Сонце у С. Жадана схоже на баскетбольний м'яч (Попереду, на обрії, сяяли білі багатоповерхівки, над якими палало червоне сонце, схоже на гарячий баскетбольний м 'яч), на маслянистий відбиток на тілах, на дорогах, на предметах, які воно розпікає за день. Тому характерний для аналізованого тексту метафоричний епітет маслянисте сонце (На початку жовтня дні короткі, як кар 'єра футболіста, маслянисте сонце протікає над головою, обтяжуючи тіні на землі; Наші тіні розповзались під вечірнім сонцем, як жирні плями на обгортковому папері). І саме лискуче сонце за день стає схоже на жирну субстанцію: Вітер легко торкався молодої кукурудзи, тиша западала навколо, і сонце в'їдалося в долину, наче пляма жиру в полотно.

Люди мають реалістичну епітетну характеристику - розморені, розпалені сонцем: Коло одного магазину, прихилившись до дверей, стояла розморена сонцем продавщиця в червоній короткій сукні; шкіра, розпалена сонцем, до ранку охолоджувалась.

Сонце має запах, пор. ситуативно зумовлений (центром подій є бензозаправна станція) одоративний образ: Сонце пахло бензином і висіло над нашими головами, мов бензинова груша.

Якщо в одних контекстах достатньо звичних зображальних функцій кольоративів (Велике жовто-червоне сонце проповзло над нами, черкнувши дах, перевалилось за сусідній пагорб і повільно потяглось на захід, волочачи за собою проміння, ніби водорості у відкрите море), то в інших письменник вдається до сюрреалістичних метафор, наприклад, порівнюючи сонце із бензиновою грушею, актуалізуючи і колірні (`жовта'), і запахові відчуття; проміння ж призахідного «втомленого» сонця на Сході України зіставлено з водоростями, що колихаються у морській воді (актуалізація рухового образу).

До сонячної динаміки (колір, запах, температура, світло, рух, освітленість простору) прикута увага письменника. Тому зрозуміло, що більшості персонажів важко дивитися один на одного та навколо без сонячних окулярів (про це детальніше див. нижче). Через те стилістично увиразнена дієслівна семантика зі значенням `заважати довго дивитися в одне місце' (Сонце сліпило очі, птахи сідали на дах ікаруса, коли той спинявся на черговому роздоріжжі), `пропікати' (Автобус тим часом мчав трасою, сонце гострим колючим промінням пробивалось досередини, від чого очі друзів хижо спалахували, а шкіра синьо відсвічувала, мов у потопельників), `прогрівати' (Зранку сонце бадьоро виганяло вздовж соснових стовбурів дощові тумани, калюжі диміли, наче відчинені морозильні камери, птахи пили воду з темно-зеленого листя), `рухатися' (Сонце все далі відкочувалось, роблячи наші тіні довгими й печальними; Коли ми врешті приїхали, був тихий спокійний вечір, сонце закотилось за кукурудзяні плантації, й тепле повітря повільно підіймалось угору) і навпаки - `стояти; тут - у зеніті': Сонце висіло високо, ставало спекотно й сонно, проте я не міг заснути, ніби опираючись чомусь, намагаючись якомога довше протриматись на ногах, дочекатись найголовнішого, що мало ось-ось початись; Сонце рівно горіло над нами, і вітер обдував чорні від засмаги чоловічі обличчя.

Увага до сонця, як не дивно, не зникає й в описах ночі. Підтвердженням цього є порівняння присмерку із соняшником - вночі прогріта за день земля і людина не відпочивають: Сонце закочувалось десь по той бік траси, й сутінки розкривались у повітрі, мов соняшники. Жар цей в 'їдався у сон, так що мені здалось якоїсь миті, що я таки втік, зібрався з силами і вискочив назад, до звичного життя. І навіть прокинувшись, ще деякий час відчував, як триває це сонячно-нудотне відчуття дороги, як палають переді мною вогонь і попіл, від яких стає солодко й тривожно.

Якщо сонце - художній конкретизатор чуттєвого сприймання світу згори (див. вище про небесний Ворошиловград), то кукурудза - знизу, із землі. Густина, важкопрохідність насаджень засоційована із екзотичними джунглями, пор. відповідну метафору: Водій вивернув кермо, і ми пірнули в суху й тріскотливу кукурудзяну гущавину, що світилась на сонці та сліпила очі. Була тут ледь помітна, проте добре накатана доріжка, котра тяглась через серце цих кукурудзяних джунглів, ховаючи нас від недоброго ока. У пейзажних описах увиразнено, що у степовій зоні кукурудзяні поля почасти є єдиним осередком- підвищенням (контекстуальні антоніми до прикметника кукурудзяний - займенниковий прикметник жоден, означальний прислівник порожньо): Шосе тяглосъ уздовж кукурудзяних полів, котрим не було краю; місцевість була пласкою, жодних дерев, жодних населених пунктів, жодних ознак життя чи смерті. Удаючись до гіперболи, письменник констатує: Порожньо тут якось. Їдеш, їдеш - нікого немає. Одна кукурудза. Гіперболізовані описи також варіюються, повторюються по-різному: Будівлі - темні й порожні, як кухонне начиння, - примарно стояли посеред осінньої рослинності, посеред кукурудзи, що підступала звідусіль, погрожуючи затопити собою всі шпарки, пробити асфальт своїми сухими стеблами та гострим корінням, заповзти у вікна та каналізаційні люки, витягнутись на стіни й бляшані дахи, поховавши сліди перебування кількох поколінь авіаторів.

Переважання у просторі кукурудзи підсилює і стереотип асоціативно-образного порівняння: Протяги торкались плівки, й та легко шаруділа, мов кукурудзяне листя.

Не менш актуальні в просторовому словесному образі південно-східної України номінації пшениця, пшеничні поля: Проте на обрії немає нічого, крім пшеничних полів, вони тягнуться безкінечно, і вирватись із них - справа безнадійна. Іменник пшениця у творі - символ заземлення, потужного зв'язку з рідною землею: Чіпка й жорстка пшениця, яка роками росла тут, не давала їм [пілотам. - С. Б.] іти, перепиняла шлях, так що потрібно було за кожним кроком розривати сухі, переплетені між собою стебла. Вони наближалися в сонячному світлі, йшли крикливою веселою юрбою, і тіні їхні плутались у них під ногами, наче мисливські пси.

Отже, просторовими конкретно-чуттєвими конкретизато- рами метафори Ворошиловград є номінації сонце, кукурудза, пшениця, що функціонально найвиразніші в тексті роману. Утім, просторова метафора «Ворошиловград» був би неповний, якби письменник оминув у пейзажних описах назви балки, сади, степ, крейдяні гори: За станцією починалися балки та яблуневі сади, що тяглися вздовж крейдяних гір, а на північ відкривався степ, з якого час від часу виїжджала гамірна сільськогосподарська техніка.

«Ворошиловград» - метафора часу. У тексті переплетені два часові зрізи - сучасне (початок ХХІ століття) й минуле (віддалене та ближче), радянське і пострадянське 90-х років. Як засвідчують конкретно-чуттєві конкретизатори, Ворошиловград - метафора і минулого, і минулого в сучасному. Адже саме старі об'єкти, предмети, що їх бачить Герман, пробуджують спогади.

Оповідач міряє час десятками років, що актуалізує узагаль- нювальну семантику порядкових числівникових прикметників: Бар був давній, наприкінці вісімдесятих, пам 'ятаю, в одній із його кімнат відкрили студію звукозапису, переганяли вініл на бобіни та касети. Я тут, ще коли був піонером, записував хе- ві-метал; На початку дев'яностих, оскільки комсомолу вже не було, справу в свої руки знову мусили взяти правоохоронні органи; А вже поруч із вежею, на сусідньому пагорбі стояла автозаправка. Збудували її десь у сімдесятих. Тоді в місті з 'явилась нафтобаза, і при ній виникли дві заправки - одна на південному виїзді з міста, інша - на північному. В дев'яностих нафтобаза прогоріла, одна із заправок теж, а ось ця, на харківській трасі, залишилась.

Подібні мікроконтексти зв'язують численні метаоперато- ри, фраземи, граматичні форми, що їх об'єднує сема `пам'ять'. Насамперед це ключове дієслово пам'ятати та його похідні (нам роздавали поштові картки з видами різних міст, такі, пам 'ятаєш, вони тоді продавались у всіх поштових відділеннях, цілими наборами?; Якщо це буде смерть, подумав я, я її запам 'ятаю), а також ряд лексико-граматичних структур на зразок «Раніше, за мого дитинства, тут був книжковий магазин».

Оповідачеві важливо сфокусувати увагу читача не лише на тому, що він пригадує, але й на оцінці минулого. Саме цю функцію покладено на мовно-предметний символ запустіння - іменник трава та епітети на зразок зарослий (басейн, парк, сад), безлюдний (парк), висохлий, потріскані (будинки), старий, побитий часом (санаторій), обвислий (шпалери): Я вже десять хвилин сидів на цегляному бортику висохлого басейну, на дні якого також росла трава; Була це стара частина міста, будинки стояли тут одно- або двоповерхові, з червоної потрісканої цегли. Хідники були всуціль засипані піском, на подвір'ях пробивалась зелень, так наче місто спорожніло й заростало тепер травою та деревами; Директор лікувався в старому, побитому часом санаторії. У багатьох мікрокон- текстах стилістично акцентовані епітети увійшли у структуру образного порівняння: Готель нагадував напівзатонулий корабель - втекли звідси не всі, але лише тому, що тікати особливо не було куди; Шпалери до шлакоблочних стін прибиті були цвяхами, але в багатьох місцях відвалювались і звисали, мов траурні знамена.

Мотив спогадів, що складає динамічну лінію роману, засо- ційований із метафорами-символами дорога, маршрут, потяг, вагон, із метафоричними сполуками лаштунки досвіду, пастка спогадів, які конкретизують абстрактне, психологічне явище, із щонайширшим колом лексем, що позначають переміщення, звукові, смакові, дотикові тощо відчуття персонажів і є психологічними стимуляторами пригадування: Але так чи інакше - ми рухаємось своїми маршрутами, потрапляючи в невідомі місця, проникаючи за лаштунки власного досвіду, і всі, кого нам довелося зустріти, лишаються в нашій пам'яті своїми голосами й своїми дотиками. Навіть якщо я ніколи не зійду з цього потяга, навіть якщо мені до скону доведеться лежати на цій полиці, в загубленій пастці, ніхто не відбере в мене спогадів про побачене, що вже не так і погано.

Головний персонаж переживає події теперішні й минулі, тобто те, що з ним відбувалося тут, вдома, що він, здавалося, забув, що викреслено з історії його особистої, з історії його народу, країни. Тому іменник минуле називає щось опредмет- нене, воно займає певний простір, наприклад, засоційоване зі світлом ліхтарів, що виринає у свідомості, воно химерне і тому насторожує: Минуле засліплювало, наче ліхтарі, наповнюючи собою темні кути вагонів. Свого часу, в іншому житті, багато років тому зі мною відбувались різні речі, ось про них я, мабуть, і думав увесь цей час... Метафорою спогадів є кон- кретно-чуттєвий образ застрягання в минулому як певному обмеженому просторі, що може зупиняти життя як таке: Просто ви всі ...ті якісь, таке враження, що для вас усе зупинилося. Сидите в своєму минулому, хапаєтесь за нього, і не витягнеш вас звідти.

Найбільш переконливими знаками метафори часу стали мовно-предметні знаки, тобто часово марковані назви, що втілюють минуле в сучасному. Зорове сприймання реальності і співвіднесення її з минулими враженнями не викликало оптимізму й захоплення у головного персонажа, минуле в сучасному стало для нього синонімом пустки, порожнечі: Дивно, усе ніби повторювалось, поверталось назад - назад в нікуди, назад у порожнечу.

Асоціати меморіальної пам'яті - пам'ятники (ставлення до них увиразнює епітет які-небудь `нічим не примітний; який не заслуговує на увагу'). У романі це пам'ятник Ворошилову: На цих картинках були зображені які-небудь адміністративні будівлі або пам'ятники які-небудь.

Ну, які могли бути пам'ятники у Ворошиловграді? Мабуть, Ворошилову. Я вже не пам 'ятаю, якщо чесно. І ось потрібно було розповісти про те, що ти бачиш. А що ти бачиш на такій картці? Сам пам'ятник, коло нього клумба, поруч хто-небудь обов 'язково проходить, позаду може їхати тролейбус. А може, до речі, і не їхати. Тоді гірше - немає про що розповідати. Може світити сонце. Може лежати сніг. Ворошилов міг бути на коні, а міг бути й без коня.

Один із мовних знаків минулого - листівки з виглядом обласного центру. Показовий діалог із мотивом пригадування, повернення у спогадах до дитинства:

- Пам'ятаєш, ти розповідав про листівки? - спитала раптом.