Урна. Катастрофа письма

Мірошниченко В.С., кандидат культурології,

старший викладач кафедри менеджменту

культури та соціальних технологій

Харків

Анотація

письмо постнекласичний поезія концепт

Досліджується постнекласична тема письма, маніфестована проблематизацією поезії і вірша в їх розрізненні з тим, аби виявити особливості нової, ризикованої мови, першочерговість якої оприявнилась подією війни, тотальною межовою ситуацією для культури і суспільства. Розгляд поезії і вірша паралелизується з розмежуванням і деконструкцією тіла, тілесності та incognito, що дозволяє детальніше проаналізувати, намітити ключові точки, відштовхуючись від яких, уможливлюється ризиковане мислення і ризикована мова (ре)презентації катастрофи, війни і війни як катастрофи. Робота спирається на деякі праці французького філософа Жака Дерріда і деконструкцію як те, що урухомлює концепт вірша і деконцептуалізацію поезії. Також залучається концепт ризикованого мислення Ганса Ульриха Ґумбрехта в контексті позиціонування гуманітарного знання і відокремлення культури значення від культури присутності.

Ключові слова: ризиковане мислення, вірш, поезія, деконцептуалізація, деконструкція, ризикована мова, письмо, катастрофа, Дерріда.

Annotation

Miroshnychenko V. S., candidate of Culture Studies, Associate Professor of Department of Management of Culture and Social Technologies, Kharkiv State Academy of Culture (Ukraine, Kharkiv)

Urn. The Catastrophe of Writing. The post-nonclassical theme of writing is explored, manifested by the problematisation of poetry and verse in their distinction in order to reveal the peculiarities of a new, riskful language, the priority of which was revealed by the event of war, a total limit situation for culture and society. The consideration of poetry and verse parallels the delimitation and deconstruction of the body, corporeality and incognito, which allows for a more detailed analysis, outlining the key points from which riskful thinking and riskful language of (re)presentation of catastrophe, war and war as catastrophe are possible. The work draws on some texts by the French philosopher Jacques Derrida and deconstruction as something that moves the concept of verse and the deconceptualisation of poetry. It also engages the concept of riskful thinking by Hans Ulrich Gumbrecht in the context of positioning humanitarian knowledge and separating the culture of meaning from the culture of presence.

Keywords: riskful thinking, verse, poetry, deconceptualisation, deconstruction, riskful language, writing, catastrophe, Jacques Derrida.

Виклад основного матеріалу

Питання, які ми ставимо, питання, які ми мали би вже поставити, не очікуючи на трансгресію, на межову ситуацію, на досвід інтерпеляції, - виникають мов ризик, під загрозою не дочекатися на відповідь, не розчути відповідь, не проговорити слова: Sans doute cette melancolie tenaitelle, comme toujours dans l'amitie, telle du moins que chaque fois je l'eprouve, a une triste et envahissante certitude: un jour la mort devra nous separer. Loi inflexible et fatale: de deux amis, l'un verra l'autre mourir. Le dialogue, si virtuel soit-il, a jamais sera blesse par une ultime interruption. Une separation a nulle autre comparable, une separation entre la vie et la mort viendra defier la pensee depuis un premier sceau enigmatique, celui que sans fin nous chercherons a dechiffrer. Le dialogue continue, sans doute, il poursuit son sillage chez le survivant. Celui-ci croit garder l'autre en soi, il le faisait deja de son vivant, il lui laisse desormais au-dedans de lui la parole. Il le fait peut-etre mieux que jamais et c'est la une terrifiante hypothese. Mais la survie porte en elle la trace d'une ineffa^able incision. L'interruption se multiplie, une interruption affecte l'autre, une interruption en abyme, plus unheimlich que jamais [1, с. 19-20].

Один з друзів, один з близьких, один з нас побачить смерть іншого або вона накриє всіх одразу, раптово, миттєво, без попередження, як вона це вміє, як вона це постійно практикує. Така очевидність закону, про який пише Жак Дерріда, фатального закону, від якого жоден з нас не має імунітету, який неможливо скасувати чи внести поправки. Це саме той виклик, розшифрування якого маніфестує монструозну істинність очевидного і доводить до безумства думки, що якщо хтось і виживе, то його життя обернеться на фланування incognito в нескінченному лабіринті дискурсу.

Як писати про війну, як писати війну, як описувати війну і все те, що до неї дотичне; як позиціонувати себе у війні і війну в собі? Багато в чому питання ексцесу, ненормативності, війна є їхніми складовими - це питання письма, питання того, що не може бути вираженим, висловленим, але так чи інакше себе проявляє. Часто згадують слова Теодора Адорно про написання віршів після Аушвіцу, про варварство подібного письма. По суті письмо, написання віршів перетворюється на процес, механіку, роботу. Адорно не говорить про «як таку» неможливість того, що називають віршем, але про те, чим він стає, у що трансформується і в чому його неможлива, нестерпна можливість. Аушвіц став вододілом, подія Аушвіцу урухомила думку про розрізнення поезії і вірша. Якщо написання певних текстів, традиційно визначених віршами, стало варварством, то чим подібне написання було до події Аушвіцу? Це деконструктивне запитання, відповідь на яке ще доведеться продумати.

Деконструктивне запитування, яким його прописує Жак Дерріда, не тримається ілюзій, воно не приховує в собі розрізнення, деструкцію, зрештою, руйнацію. Деконструктивне запитування, якщо воно справді можливе, не є провідником до того, якою в ідеалі має бути поезія, вірш (ймовірно, варто відмовитися від написаного тими, хто «планує» продовжувати писати, тими, хто писав щось і пише), література або письмо як таке. Я ставлю питання про конструювання нової мови, яка матиме здатність хоча би якось наблизитися до досвіду, наблизити досвід, про який ми навіть ще не можемо сказати з упевненістю, що він є, чим він є. Будь-яке письмо, яке не охоплене деконструкцією, приречене блукати в пасажах повсякденної культури споживання.

Деконструкція мови, а отже і письма - це їхня деконцептуалізація. Ми не маємо вибудувати черговий концепт, так само, як не маємо повсякчас перезапускати метафізику, суспільство, традицію. Потрібно здійснити стрибок. Завдання надто амбітне: не просто поглянути, осмислити те, що знаходиться (може знаходитися) по той бік мови, а деконцептуалізувати те «щось» з тим, аби мати змогу випродукувати письмо (нехай під ще невідомим іменем). Деконструкція не є завершеним проєктом, але вона мусить надавати нові формулювання або підштовхувати до них, адже письмо, яке унаочнювало минулі війни, - це попередній досвід, що вже не уявляється релевантним.

Нове письмо має враховувати (містити в собі) звуки реактивних літаків, протиповітряної оборони, вибухів, сліз і сміху, які присутні в теперішньому часі і просторі; воно має обіймати відчай і надію, воно має бути мертвим і живим. Графемами висікається жах, катастрофа, концентраційність. Висікається, аби стертися, залишивши по собі сліди. Коли ми говоримо про «як таке», то чи не вишуковуємо при цьому щось магістральне, щось особисте, щось, що є дотичним до різного штибу значень і означень, щось, що повертає нас до вже знайомих схем, кліше, штампів і заперечує само себе? Деконструктивне запитування зшивається (візерунками шрамів, мов поезія як сингулярна множинність рубців) ризикованим мисленням. Як народжується ризиковане мислення? Чи не від того, що йому як такому загрожують? Загрожують, відкрито не ховаючись, загрожують повним винищенням, ліквідацією, коли ти з того, хто має ім'я, обертаєшся на incognito.

Поезія не є тим, що запам'ятовують, поезія завантажується в пам'ять, врізається в пам'ять, напам'ять, на вічну пам'ять, на згадку викарбовується на граніті мов певна мітка, лезом вирізаний на шкірі особистий підпис, який не можна підробити; «il t'aura fallu desemparer la memoire, desarmer la culture, savoir oublier le savoir, incendier la bibliotheque des poetiques» [2, с. 306].

Поезія є тим, що завжди оновлює пам'ять, не повторюється, не зачитується вголос. Концентрована поезія, концентраційна поезія, зрештою, оголена поезія. Поезія «як така» є оголеною, як і письмо, як і текст. Це те «більше однієї мови», яке з'являється, оприявнюється деконструкцією: не публічно на площі, а тишею, диханням, читанням про себе, в себе. Кожна графема оголена, кожна грама оголена. Я не стверджую, що вона (поезія) такою була в минулому і такою стане в майбутньому, вона не «взагалі», а «як така». Це не те, що проговорюється перед кимось з метою знайти порятунок, висловитись. Вона - свідчення власної оголеності по той бік цінностей, і, можливо, мови. Поезія не є аксіологічним елементом, вона абсолютно нічого не варта. Слова, які ритмічно курсують на папері, паралельно і поруч з оголеними тілами «як такими», позбавленими значень, винесених за дужки визначень. Чиста присутність, навіть не написана, не прописана, навіть не завчена, через те, що завчається написане Іншим, перед тобою, до тебе, за тебе. Інший пише тобою, мною, саме зараз, в цю мить, коли гине тіло, коли тіло розривають, - коли воно розкладається і всотується землею, - цементується тілесність, значення. Тілесність оповивається символами, комерційними пропозиціями, попитом на прочитане вголос, виведена на плакатах, розміщена на рекламних щитках, зафіксована власними іменами на адресних табличках (вигравірувати, аби не бачити, в одному ряду з іншими, розмити «як таке», якщо воно є), окозамилена, розсіяна, обернена на щось звичне, зрівняна, перекладена з однієї мови на іншу. Коли я говорю про тілесність, то так чи інакше постає переклад: він наявний, він запускає всі її можливі експлікації.

Тіло зникає. Воно зникає за всіма тими метафорами і метоніміями, які так не-пристойно експлуатуються віршем, автором, читачем. Про тіло ми навіть не можемо сказати, що воно є, про нього навряд чи можна щось сказати.

Поза тілом щось є, але поза цим щось не роздивитися, не почути, не прочитати, не відчути його. Вірш розширює цю розщелину, яка не проміжок або інтервал, не щось незначне, не варте уваги. Вірш після Аушвіцу, вірш як певна впорядкованість, як намагання приборкати словами жах, катастрофу, ту саму Катастрофу, саме той попіл, адже слова містять пояснення, тлумачення саме тої події, через трактування прокрадається опанування, вгамування, передача того, що неможливо передати, надіслати поштою з функцією післяплати, зробивши попереднє замовлення, оскільки опис, фіксація, нотування поглиблює проблему, тобто проміжок-інтервал лишається статичним, іншими словами, він не долається, він збільшується до розщелини, прірви. Чи є в тому проблема? Від гр.лроР^пца - щось кинуте вперед, щось поставлене попереду і далі від гр. лроРаМю кидати вперед, ставити перед собою і... звинувачувати. Розщелина між тілом і тілесністю, між віршем і поезією не несе в собі негативних чи позитивних конотацій. Тіло і поезія щось принципово позаконотативне, якщо одне, принаймні з двох, оголошується позаконотативним, то конотація має підважитися, розхитатися. Позаконотативне є деконцептуалізованим? Відмовитись від концептів. Письмо не має складатися (виключно) з концептів, якщо воно бажає якимось чином перетнутися з тілом, якщо між тілом і мисленням є хоча б якийсь зв'язок. Без посередників. Я присутній не тоді, коли говорю («я» чи тіло говорить, або якась цілісність я-тіло?), безпосередньо артикулюю, а тоді, коли пам'ятаю. Якщо тілу властива така функція як пам'ять, якщо існує щось схоже на пам'ять без артикуляції і, можливо, без мови, якщо слід на шкірі, на губах, той самий слід від іншого, який до мене доторкнувся напряму, без будь-яких медіаторів, без будьякої попередньої домовленості, за згодою, за замовчуванням, такий слід, такий відбиток іншого на мені, той рубець, я не згадую, як якусь навмисну дію, я не маю жодних підстав це пригадувати, на цьому зосереджуватися, тобто спомин про слід не виринає спричинений зовнішніми чи внутрішніми чинниками, про нього важко сказати, що він виринає чи не виринає, адже тіло не є образом, і подібна пам'ять не породжує образи, не зберігає образи, вірогідно щось схоже на пам'ять без мови в принципі не існує, але якщо є доторк, то щось лишається. Слід як пам'ять і пам'ять як слід. Чи потрібно згадувати про когось або про щось щоби пам'ятати? Згадувати в сенсі прокручувати в думках, бути вкинутим до спогаду під дією відповідних подій, обставин, місць, речей. Чи потрібно все це, щоби пам'ятати, щоби (моє) тіло пам'ятало? Пам'ятало спалахи, розриви, напади.

Тіло як залишок (і надлишок) виходить з ланцюгу означників, опиняючись сам на сам із собою. Це і є проблема, точніше, таким чином відбувається проблематизація, виставлення вперед, звинувачення, ніби віддзеркалення, без третьої сторони, без дзеркала, без поверхні, відбиваючи оригінал, його демонструє, викривляє, бо оригінал є, бо немає потреби у тому, щоб щось репрезентувати. Мене мусить щось виштовхнути з тілесності. Страх, тривога, насилля, мов спалахи пам'яті, того самого унікального спогаду, який нічого не реанімує. Тобто, це не працює в ситуації, коли я щось пригадую, якийсь трагічний момент життя, навіть «викликаючи» тіло залученням роботи скорботи. Має бути спалах, алеаторний, спонтанний спалах. Все перераховане не становить причину, перший поштовх, пульсуючу мережу. Причина не є висхідною точкою для оприявлення тіла і поезії. Безпосереднє винищення. Очікування на винищення, готовність до винищення, прийняття винищення. Ось, що конституює тіло і воднораз поезію. Конституює, конструює ніби вперше заявляє про нього, у відомому сенсі, переконструйовує, переконституює або деконструює. Гомін насилля оприявнює тіло (і поезію). Гомін насилля дозволяє позбутися від «я маю тіло», натомість наголосити, в обхід тілесноті, на тотожності мене і тіла як такого, можливо, одній з фундаментальних тотожностей.

Алеаторний спалах, дотичний до ризикованого мислення, як його розуміє Ганс Ульрих Ґумбрехт, себто таке мислення, яке ускладнює, не обмежуючись культурними моделями: that is, the possibility of thinking what cannot be thought in our everyday worlds. What cannot be thought in the everyday world are, firstly, contents, hypotheses, and options whose appearance in the everyday worlds would imply the risk of producing undesirable consequences <...> The other type of problems that can normally not be dealt with in our everyday worlds are those whose discussion promises neither solutions nor any practical yield. To concentrate on them is often considered to be too timeconsuming (and therefore too costly) [3, с. 127].

Ризиковане мислення, не гарантуючи нічого, може призвести до ризикованої мови (яка завжди-вже тримає в собі розхитувальні елементи (на рівні лексики, граматики тощо)) і супроводжуватися нею.

В тексті «Che cos'e la poesia?» Дерріда пише: «Tendu pour se resumer a son propre support, donc sans support exterieur, sans substance, sans sujet, absolu de l'ecriture en soi, le «par creur» se laisse elire au-dela du corps, du sexe, de la bouche et des yeux, il efface les bords, il echappe aux mains, tu l'entends a peine, mais il nous apprend le creur» [2, с. 308]. Присутність вірша, яка стикається з тілом і вистрибує, вистрибує не по той бік чогось, що я можу артикулювати, помислити, записати, а по той бік як такий, далі від виображеного і символічного, ближче до реального, не ототожнюючись з ним, це той страх вірша і перед віршем, перед його виразним прочитанням, страх голосу, страх літер і мовних конструкцій, страх того, що в тобі живе текст, що письмо завжди силується вирватись назовні, що хтось може прожити і вивчити напам'ять твої слова, твоє життя, написати твоєю рукою твою біографію, слова, які виражають острах, моторошність і тривогу, і жах, також тугу (l'angoisse). Вірш поза межами вірша, той вірш, який «вислизнув з рук» і є поезією.

Поезія, яка опинилася в певному стані, стані etre la poire, себто жертви, такої жертви, яка не знаходиться в етичній перспективі виннаневинна (підтримка або заперечення чогось). Таку поезію закривають, локалізують, редукують, підтримуючи її сурогати. Поезія - із закритим ротом, затуленими очима... і вона мов гомін: «...au-dela du corps, du sexe, de la bouche et des yeux...» [2, с. 308]; як poire d'angoisse... туга, тривога і кляп, яким заткнули рот і, заразом, зміцнили (канонізували) фалоцентризм; яка завжди-вже поза фалоцентризмом, але яку повсякчас повертають до нього.

Закрити рот, очі і вуха, зачинитися в сховищі. Хтось може (і він це робить) прожити, вивчити напам'ять мої слова, виголосити промову, процитувати - привласнити і тим самим спустошити. Присвоїти, модифікувати вірш, - вірш-без-органів, вірш, який став віршем-безорганів, віршем-без-поезії, віршем, який декламують із закритим ротом, із кляпом в роті, ротом до вух і очей, до слуху і до зору, виображуючи слова, фрази, історії, почуття і мову,

- це все одно, що упокорити тіло, оволодіти неідентифікованими рештками, поклавши їх в чорний пакет, насипавши прах до урни. Поезія

- poire d'angоisse, її носить, зберігає incognito, але не утримує, не окупує. Якщо «Un poeme je ne le signe jamais. L'autre signe» [2, с. 307], то я ніколи не підписує тіло, Інший ніколи не підписує тіло. Тіло є тим, що ніколи не може бути підписаним, остаточно названим, датованим.^Ги entends venir la catastrophe. Des lors imprime a meme le trait, venu du creur, le desir du mortel eveille en toi le mouvement <...> de garder de l'oubli cette chose qui du meme coup s'expose a la mort et se protege» [2, с. 305]. Дерріда пише про письмо, про поезію, які ув'язуються з катастрофою, ув'язнюються разом з нею. Немає тіла без катастрофи, без катастрофи мови, яка ставить на ньому мітку, сигналізує про нього і закликає до власного заперечення. Катастрофу - смерть, винищення, повалення. Етрофр - обертати, повертати, а також хорове дійство в трагедії, звідси значення строфи в поезії. Іншими словами, катастрофр, як хата - над і строфр - строфа. Строфа, яка «tourne mais jamais ne reconduit au discours, ni chez soi, jamais du moins ne se reduit a la poesie

- ecrite, parlee, meme chantee» [2, с. 304], не буває вірша, який би не був поза поезією, не буває тіла, яке не було би поза тілесністю.

««Qu'est-ce que...?» (ti esti, was ist..., istoria, episteme, philosopbia). «Qu'est-ce que...?» pleure la disparition du poeme - une autre catastrophe» [2, с. 308], самі по собі питання «що таке.?», «що таке поезія?», «що таке тіло?» вказують на зникнення або втрату того, про що питається, до чого/кого виникає потяг запитування, коли привідкривається рот і язик створює звуки, мовлення, мову. Це не чергова катастрофа, це подвійна, безкінечна катастрофа. Коли я ставлю питання у формі «що є.?», «що таке.?», «що таке є.?», то я, принаймні імпліцитно, маю на увазі остаточне зникнення, зникнення без обертання або останній оберт головою іншого для того, щоб його рот спробував проронити щось про катастрофу письма, про «qu-est-ce que.?» у відповідь на завмерле запитання. Питання: катастрофа, смерть, це те, що над/поза строфою (оберт, поворот, кружляння); лабіринт, в якому incognito шукає смерть - шукає самого себе, відкриваючи катастрофу в собі, себе як катастрофу. Питання оплакує відповідь, оплакує розсіяння, оплакує розрізнення.

Химери відповіді, ностальгія за лексикою і здатністю писати і підписувати вірші, і говорити про тіло так, ніби воно є чимось зовнішнім, ніби воно визначається якоюсь топікою, ніби поезія читається вголос.. і звучать оплески. Як можна прочитати те, що зникло, як можна пам'ятати про те, що перетворилося на рештки, на попіл, не маючи язика, щоб проказати, переказати спогад і почути перформатив про вічну пам'ять? Напам'ять? Мовна реанімація, електрошок, подовження memoires відгомоном поезії incognito. Як можна запам'ятати incognito? Або тіло? Incognito не має пам'яті і обличчя. Він лишає сліди, але до кого/чого вони ведуть? І хто саме їх залишив?

Прочитання напам'ять - постійне дописування, дочитування, договорювання, фантазматичний процес, повернення того, чого ніколи не було. Коли я чую (де? від кого?) поезію, то я чую привидів. Коли я торкаюсь до тіла, то я торкаюсь до решток, неідентифікованих решток. Штучна дихотомія живий-мертвий. Тіло не просто нейтральне по відношенню до будь-яких означень, які перетворюють його на тілесність, воно виходить за межі мови (мого світу), воно корпус, ані живе, ані мертве, по той бік дихотомії.

«Apprendre par creur» [2, с. 308]: ідіома дотична до вбивства, я вивчаю, запам'ятовую те, що намагаюсь стримати, знищити, вбити, задушити, бо те, що я запам'ятовую (те, що нав'язується мені як спогад, як відкритий, закляклий рот) я ніколи не побачу, тобто якщо і побачу, то щось інше, не те, що впало до ока. Вивчити напам'ять - це творення образу (нехай і розмитого) з особливим ритмом, структурою, метрикою, інтонацією. Як і любов, поезія не терпить пам'яті, тим більше занотовування, запам'ятовування, закарбовування.

Граф вірша записується, вклеюється в письмо, стає текстом. Поезія лишає слід, поезія «як така», байдуже, який він, навіть якщо слід стирається, губиться в деконструкції, в постійному differance. Поезія є тим, чого немає. Вона те, що зникає, зникає одразу після появи. Зафіксована графом вірша, вона зникає. Вірш є катастрофою поезії. Тілесність є катастрофою тіла.

Вірші після Аушвіцу є чимось іншим ніж поезія. Вірш - концепт і концептуалізація речі і мови. Поезія деконцептуальна, поезія деконструює вірш. Якщо писати вірші після Аушвіцу - варварство, то чим є бажання писати, бажання письма, праху на папері?

Вірш як певна одиниця або автономність перебуває в контексті, в ситуації, він ситуативний і контекстуальний. Чи можемо ми говорити про Бучу або Аушвіц («або» - не паралель, не порівняння) як про контекст? А якщо можемо, то яким чином? До кого звертається такий контекстуальний, ситуативний вірш? До Іншого як до варвара, до чужого, до його дискурсу? І тут справді немає місця для суб'єкта. Тілесність декламує вірш, декламує себе. «Ми» тоталізуємось в мові, або мова «нас» (тілесність) тоталізує, маркує. Вірш є маркером. Будь-який маркер має як мінімум дві позиції, себто перебуває в бінарних опозиціях. Вірш налаштований на інтерпретацію, переживання, текстуальність.

Вірш (як і тіло) лишає за собою залишок невимовного, нефіксованого. Цей залишок тягнеться до поезії через небажання-нічогосказати, через біль-травму, яку інший ніколи не схопить, яку навіть той, хто пише, не схоплює, бо схопити (спокуса використати слово «проковтнути»: рот, який і ковтає, і видає віршовані рядки) означає приструнити, видресирувати, позбавити свободи. Саме тому вірш (після Аушвіцу... хоча) - це не свобода, його хтось неодмінно має почути, прочитати, побачити, порівняти, зіставити з тим, хто пише, хто має лишатися incognito, тілом в-тіленим ротом, вухом, оком або прахом, золою.

Список використаних джерел

1. Derrida J. (2003). Beliers. La dialogue ininterrompu: entres deux infinis, le poeme. Paris: Galilee.

2. Derrida J. (1992). Che cos'e la poesia? Points de suspension. Entretiens. Paris: Galilee.

3. Gumbrecht H. U. (2004). Production of Presence: What Meaning Cannot Convey. Stanford: Stanford University Press.

Размещено на Allbest.ru