Мовна свідомість і українська ментальність у контексті психології та когнітивної лінгвістики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мовна свідомість і українська ментальність у контексті психології та когнітивної лінгвістики

Марчак Тетяна Андріївна кандидат філологічнихнаук,

доцент кафедри соціальної роботи, психології та соціокультурної діяльності ім. Т.Сосновської,Навчально-реабілітаційнийзаклад

вищої освіти«Кам'янець-Подільськийдержавний інститут»,

вул. Годованця, 13, м. Кам'янець-Подільський

Анотація

У статті акцентовано на питанні навчання мові як активного процесу здобуття людиною нових знань про саму мовну діяльність та навколишній світ, репрезентований цією мовною діяльністю. Автор неухильно дотримується думки про те, що свідомість людини формується за активної участі мови, і розкриває цей взаємозв'язок через аналіз соціокультурного явища, притаманного для української ментальності. Зазначено, що мова через мовну свідомість, як засіб відображення мовної дійсності, з'єднує різні форми культурного простору людства, виділяючи у цьому просторі окремішні соціокультурні особливості різних ментальностей, зокрема й української. Якщо у мовній свідомості людини зберігаються її соціокультурні здобутки, віками нагромаджений національний досвід, то вона завжди буде дбати про збереження своєї ідентичності, державності. Позитивним прикладом у цьому є країни Прибалтики: Латвія, Литва, Естонія, які більшою мірою зберегли у роки радянської окупації свою мовну свідомість: мову, культуру, віру, і змогли швидко адаптуватися до нових реалій та навіть уже увійти до Європейського Союзу. Негативним прикладом для нас залишаються країни пострадянського простору Білорусь, Казахстан і Киргизія (хоча останні дві сьогодні дещо змінили і продовжують змінювати своє ментальне світобачення), котрі досі усвідомлюють себе, свою ментальність через посередництво російської мови.

Аналіз наукової літератури зарубіжних та вітчизняних дослідників переконує, що мовну ментальність формують соціокультурні стереотипи сприйняття світу. Вона неоднакова у різних людей, що робить важливим та необхідним виділення індивідуальної, групової чи колективної мовної ментальності. Оскільки провідними детермінантами мовної ментальності є соціокультурні чинники, а ці чинники доволі мінливі, то й мовна ментальність також мінлива. Це дозволяє стверджувати, що проблема мови та мислення є наочним прикладом того, як дослідження міжкультурних розбіжностей представниками суспільних наук спонукає їх до розгляду тих процесів розвитку психіки, які, як передбачається, здійснюються однаково у всіх людей у всіх культурах. Оскільки це здійснюється через мову, то панівна нація насамперед намагається «заборонити або знищити мову», що можемо прослідкувати на прикладі ментальної історії українського народу (лексичному, словотвірному рівнях тощо). національна мовна свідомість ментальність

Отож, українські мовні структури, впливаючи на мовну свідомість українців, чинили і чинять значний вплив на процеси формування української ментальності. Це, у свою чергу, формує мовну свідомість, національну мовну самосвідомість як пріоритетні.

Ключові слова: людина, мова, мовна діяльність, мовна свідомість, національна мовна свідомість, ментальність, мовна ментальність, соціокультурні чинники, психологія.

Marchak Tetiana Andriyivna PhD in Philological Sciences, Associate Professor of the Department of Social Work, Psychology and Socio-Cultural Activities named after T.Sosnovska, Educational and Rehabilitation Institution of Higher Education «Kamenets-Poddsky State Institute», Hodovanets St., 13, Kamianets-Podilskyi

LANGUAGE CONSCIOUSNESS AND UKRAINIAN MENTALITY IN
THE CONTEXT OF PSYCHOLOGY AND COGNITIVE

Постановка проблеми

У психолінгвістичних працях кінця ХХ - початку ХХІ століття для позначення тем психолінгвістичних досліджень активно послуговуються терміном-словосполученням «мовна свідомість», що є свідченням того, що зазначене словосполучення об'єднує фахівців- науковців психолінгвістичного спрямування.

Враховуючи багатоаспектність психологічних досліджень свідомості, в якості дослідницьких аспектів опису психологічних досліджень свідомості особистості можуть бути обрані три головні, а саме: історико-психологічний, що відображає змістовну і логіко-предметну площину; процесуально- динамічний, який відбиває реальний процес отримання і нагромадження психологічного знання, детермінований сукупністю факторів та ідей; персоналістичний, що розкриває роль суб'єкта психологічної думки та індивідуальний характер світосприйняття дослідника. Саме персоналістичний аспект став основою нашої статті.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Інтеграція зазначених аспектів аналізу досліджень свідомості проглядається у низці публікацій зарубіжних і вітчизняних учених таких провідних напрямів, як-от: методологія рефлексивності (С. Л. Рубінштейн); функціоналізм (У. Джемс); глибинна психологія (А. Адлер, Р. Ассаджолі, З. Фрейд, К. Юнг); біхевіоризм (У. Джеймс, Е. Толмен, Б. Скіннер); гештальтпсихологія (К. Левін, Е. Йенш, Ф. Перлз); когнітивна психологія (Ж. Брунер, Дж. Гібсон, У. Найссер, Л. Фестингер); гуманістична психологія (Дж. Морено, К. Роджерс, К. Ясперс, В. Франкл); екзистенціальна психологія (Дж. Бьюдженталь, С. Волинський, А. Ленгле, Р. Мей, В. Франкл, І. Ялом); трансперсональна психологія (С. Гроф, Дж. Ліллі, Ф. Капра, К. Уілбер); сучасний етап дослідження свідомості та її новочасний канон (В. М. Аллахвердов, А. В. Фурман), А. Ю. Агафонов, Д. О. Леонтьєв, О. М. Лозова) тощо.

Зазначені концептуальні призми пояснення феномену свідомості як психологічного і мовного понять мають на меті вибудувати координатну площину чисельних психологічних досліджень свідомості і класифікувати наявні у психології та лінгвістиці академічні та практичні погляди на феномен свідомості на певному системотворчому рівні з максимальною науковою обґрунтованістю.

Термін «мовна свідомість» хоча і став певною мірою активно уживаним, проте залишається недостатньо чітко й однозначно визначеним. Необхідно більш глибоко зрозуміти, у чому суть мовної свідомості, які можливості вона відкриває для дослідницької сфери, на чому акцентує в галузі дослідницьких проблем, а також у чому полягає семантична різниця між поняттями «свідомість» - «мовна свідомість», як формується «мовна свідомість» на різних вікових рівнях, ґендерних, ментальних тощо. Зокрема нас цікавить, як формується мовна свідомість на ментальному рівні, оскільки ця проблема ще не має усебічного висвітлення в сучасних психолого- лінгвістичних дослідженнях. Необхідним є пошук ефективних психолого- лінгвістичних умов формування ментальної мовної свідомості.

Мета статті - на основі теоретичного аналізу та емпіричного вивчення особливостей формування ментальної мовної свідомості проаналізувати ланцюжковий взаємозв'язок понять людина-мова-мовна дійсність у системі формування української ментальності .

Виклад основного матеріалу

У своєму дослідженні ми дотримуємося тієї думки, що навчання мові є процесом оволодіння новими знаннями про мову і світ. У цьому процесі значну роль відіграє мовна свідомість, що виступає як частина свідомості, як феномен, а також як інтелект. Необхідно зазначити, щопо-різному тлумачать поняття «свідомість» і «мовна

свідомість». Зокрема, «Психологічний словник» подає таке визначення: «Свідомість - вища форма психіки, яка полягає в суб'єктивному відображенні об'єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбуваються в ньому, своїх дій, у попередньому їх плануванні і передбаченні наслідків, у регулюванні взаємовідносин людини з природою і соціальною дійсністю» [10]. Свідомість формується за участі мови.

Зрозуміло, що свідомість - складний соціокультурний феномен, його виникнення - результат тривалого розвитку людського суспільства, що завершилося створенням мови як неспадкової пам'яті людства. Завдяки мовній природі мова займає позицію всезагальної опосередкованості, з'єднуючи різні форми культурного простору людства. Мова - досягнення певного рівня культури розвитку суспільства, вона являє собою універсальний і досконалий засіб експлікації і закріплення нагромадженого соціального досвіду, знань про навколишній світ у мовних одиницях на рівні слова, висловлювань у формі мовлення (зовнішнього і внутрішнього), а також у вигляді текстів, дискурсів тощо.

Мова як основа пам'яті в її опосередкованій формі визначає специфіку свідомості. Мовна свідомість - це не тільки мовна компетенція, що дозволяє концептуалізувати навколишній світ у мовних категоріях, але й уміння виражати певну думку, певний інтелектуальний рівень і рівень соціально- культурного розвитку. Ми дотримуємося розуміння мовної свідомості, потлумаченого Пилипом Селігеєм у праці «Мовна свідомість: структура, типологія, виховання»: «МС - форма свідомості, яка обіймає знання, почуття, оцінки й настанови щодо мови та мовної дійсності. <...>МС - це небайдуже ставлення до мови. Таке визначення чітко відмежовує МС від її розуміння як мовної картини світу. Якщо там йдеться про усвідомлення в мові позамовного світу, то тут - про усвідомлення самої мови» [12, 13].

Мовна свідомість - це частина свідомості, яка забезпечує механізми мовної (мовленнєвої) діяльності:породження мовлення, сприймання

мовлення і, що дуже важливо - зберігання мови у свідомості [12, 45].

Мові належить ключова роль у процесах утвердження й зміцнення національної держави. Її поширення в суспільній комунікації об'єднує населення країни в цілісну націю. Водночас мова - це не тільки засіб спілкування. Вона нерозривно пов'язана з природним довкіллям і культурою народу, який нею говорить. У мові акумульовано його віками нагромаджений досвід, знання й уявлення про світ, вона формує самобутню національну культуру, відмінну від культури інших народів. Саме в цілісному мовнокультурному просторі формується колективна національна ідентичність, в основі якої - усвідомлення кожним індивідом своєї причетності до традицій, культури й історичної долі всієї національної спільноти. Значення цілісногомовно-культурногосередовища у

державотворчих процесах засвідчує й нинішній політичний розвиток національних держав, що утворилися на пострадянському просторі після розпаду СРСР. Найбільшого успіху в побудові незалежних демократичних країн досягли ті народи, які в радянський період солідарно протистояли імперській асиміляції, не дозволяючи російський мові витісняти свою, звужувати сфери її використання. Сьогодні Литва, Латвія й Естонія вже увійшли до Європейського Союзу, великий поступ на шляху до суверенної демократії зробила Грузія. Інший - евразійський - вектор політичного розвитку демонструють пострадянські країни, у яких попередні процеси русифікації корінного населення досягли значного успіху. Показово, що найбільшу економічну і політичну залежність від Росії зберігають країни, в яких російська мова затверджена поряд з національною у статусі офіційної - Білорусь, Казахстан і Киргизія (хоча останнім часом, із зміною керівництва держави, Казахстан змінюється у сторону демократизацій).

У нашій країні яскравим прикладом збереження української ментальності є Західна Україна, де радянській владі не вдалося зруйнувати цілісне україськомовне середовище, населення відзначалося і відзначається розвинутою мовною і національною свідомістю. Події, які відбуваються у нашій країні сьогодні - війна росії проти української ментальності - зумовлена тим, що ментальна ідентичність українців у напівасимільованих східних і південних областях, Криму значно послаблена або й роздвоєна між українською та російською ментальністю. Подолати деформації мовно- культурної ситуації країни нелегко, але, як показує наш сьогоднішній супротив, досвід інших народів, цілком реально. В умовах послаблення мовної і національної ідентичності громадян України, яке у східних і південних районах набуло масового характеру, надзвичайно важливо виховувати, передусім у молодшого покоління, розвинуту мовну свідомість. Це і відбувається зараз, оскільки у західні реґіони прибули і ще продовжують прибувати внутрішньо переміщені особи. Їхні діти ідуть до школи на цих територіях, студенти - до навчальних закладів, та й самі дорослі йдуть працювати у нові колективи, у яких бачать інше ставлення до питань ментальності. Тому надзвичайно актуальною у цих умовах слід вважати думку про потребу розрізнення двох складників мовної освіти - мовного навчання й мовного виховання. Наша педагогічна практика, як у загальноосвітній, так і вищій школі, зосереджується переважно на першому складникові, тоді як мовна освіта в жодному разі не має обмежуватися вивченням орфографії, правил граматики й синтаксису, Не менш важливим є завдання учителя / викладача - виховувати в учнів / студентів свідоме ставлення до української мови як до суспільної цінності, формувати почуття відповідальності кожного за її стан, за її теперішнє і майбутнє.

На сучасному етапі розвитку лінгвістики словосполучення «мовна свідомість» (далі - МС) сприймається як єдине поняття, незважаючи на те, що мова відноситься до лінгвістики, а свідомість - до психології. Побутування терміна «мовна свідомість» вказує на їх тісний взаємозв'язок, який обговорюється ученими вже упродовж тривалого часу. Інколи буває достатньо складно пояснити деякі факти мовної поведінки окремої особистості або певної етнічної спільноти без урахування МС. Можна сказати, що вивчення МС є одним із найскладніших психолінгвістичних процесів, так як саме свідомість являє собою вищу форму відображення психіки, пов'язану з нейрофізіологічними механізмами функціонування когнітивної сфери людини. Оскільки становлення, формування й розвиток свідомості відбувається тільки в мовному середовищі вербального спілкування як продукту людської діяльності й певного рівня культури, то мова є необхідною умовою існування свідомості.

Категорію свідомості одним із перших вчених почав вивчати Л.С. Виготський, який вважав, що свідомість цілісна і її потрібно розглядати через поведінку людини, а також її мовну діяльність. Дослідження людської свідомості у відриві від мови йому здавалося неможливим: «... свідомість є взаємодія, відображення, взаємозв'язок різних систем рефлексів», це «вербалізація поведінки» [4, 89].

Про взаємозв'язок мови та свідомості указує й українська дослідниця О. О. Селіванова, яка погоджується із визначенням MC німецького лінгвіста Г. Ейлер: це механізм індивідуальної свідомості, що керує мовленнєвою діяльністю, формує, зберігає і перетворює мовні знаки, правила їхньої сполучуваності, вживання, погляди й установки на мову та її елементи [11, 95-101].

Словацький учений Я. Горецький подає MC як «інтеріоризовану систему вербальної поведінки» [13, 81]. Саме МС визначає спосіб мислення лінгвокультурної спільноти, відображає особливості її когнітивної діяльності, специфіку світосприйняття і світорозуміння, а також культурні цінності й домінанти. Тобто, будучи пов'язаною із психічною діяльністю людини, його мовою і культурою, МС відображає менталітет етносу. Більше цього, вона не тільки є відображенням менталітету, але є його складовою частиною, визначає і надає формуючий вплив.

М. Алефіренко, простежуючи зв'язок між ним і МС, зазначає, що у формуванні та репрезентації того чи того етнокультурного простору беруть участь як когнітивні змісти, так і мовні значення. Зокрема, формування МС особистості відбувається у тісній взаємодії з етносом і суспільною свідомістю. Учений зазначає, що «суспільна свідомість на вищому етапі свого становленняформується,головним чином, за участю

лінгвокреативного мислення. Творча інтерпретація окремих фрагментів і елементів концептуальної картини світу, осмислення їх структурних взаємозв'язків здійснюється на рівні мовної свідомості, що формує мовну картину світу особистості. У тканину сприйняття завжди вплітаються слова, знання, досвід і культура поколінь, і саме вони створюють ментальність - своєрідну форму оволодіння світом» [1, 84]. Також МС особистості є свідомим й несвідомим, так як у виборі мовних засобів беруть участь як несвідомі механізми, так і усвідомлені дії. МС як опосередкований мовою образ світу тієї чи тієї лінгвокультури є частиною національної свідомості, способом вербального сприйняття і відображення образу світу за допомогою психічних процесів формування і сприйняття мови, а також опосередкованою мовою формою життєдіяльності етносу, механізму його адаптації до навколишнього світу.

МС є складним психолінгвістичним процесом і частиною когнітивної свідомості. «Заговори, щоб я тебе побачив» - цей вислів Сократа чітко відображає результат формування МС особистості та нації в цілому. Також МС є складним багатошаровим утворенням, що включає процеси сприйняття і відображення дійсності, мислення, почуття, емоції, пам'ять, а функціонування її забезпечується мовою.

Осмислення проблеми мовної свідомості у контексті когнітивного, культурологічного підходів визначає взаємовідношення між мовою, мовленням, мисленням у певному соціально-культурному просторі, який і формує мовну свідомість в образах, об'єктивованих мовними засобами.

Мовна свідомість має багаторівневу структуру: поверхневу і глибинну [3], що дозволяє говорити про внутрішній (лінгвістичний) та зовнішній (когнітологічний) вияви мовної свідомості, або ж трирівневу: мовна - комунікативна - когнітивна, тобто мовна свідомість є складником комунікативної свідомості, що розглядається як інтегральний компонент когнітивної свідомості нації.

У сучасній лінгвокультурологічній парадигмі вирізняють загальнолюдську та етнічну свідомість, які корелюють, з одного боку, з універсальною логіко-поняттєвою базою людини, з певною сукупністю ментальних універсалій, з іншого - з міжетнічним середовищем, для якого притаманне перекодування єдиного для всіх етносів розумового коду на вербальний у межах конкретної мови.

Пробудження до життя національних ідей, проблеми ліквідації залишків національного гноблення, виявлення основних шляхів і тенденцій національного відродження і державотворення викликають посилення уваги до джерел і рушійних сил національних процесів, умов і чинників, що впливають на характер і особливості їх перебігу, динаміку розвитку. Виявлення особливостей, умов та чинників, що спричиняють зростання національних рухів, національної самосвідомості, суттєво впливає на підвищення ролі і значення наукового передбачення та прогнозування можливої динаміки національних процесів, блокує можливі негативні наслідки та прояви у міжнаціональних відносинах.

Глибинні пласти національної української самосвідомості, культурної самобутності українського народу кодуються у мові. Культурна спадкоємність як спосіб зв'язку між поколіннями українського народу можлива лише через мову. Як цілісне духовне утворення, ментальність є своєрідним кодом нації, у мові найповніше репрезентовано внутрішній світ людини, тому мовна ментальність - це спосіб поділу світу за допомогою мови.

Терміном ментальність ми позначаємо своєрідний спосіб мислення та сприйняття навколишньої дійсності, притаманний людині як духовній та соціальній істоті, а також соціальним групам, сформований психічними, культурно-історичними, релігійними та іншими чинниками. Це найглибший, часто несвідомий комплекс мисленнєвих структур людини, який зумовлює її особисте світобачення та зумовлює реакцію на природні чи соціальні явища. В українській науковій думці на позначення цього явища уживають два терміни,інколи безсистемно- ментальність та менталітет. Ми

пропонуємо уживати лише термін ментальність з метою закріплення змісту «характеристики, що формують світосприйняття» за одним словом, тому що воно містить українські морфеми (суфікс -ість вказує на високий ступінь абстрактності явища) і від нього можна утворити похідні потенційні слова (ментальнісний, ментальнісність тощо).

Зрозуміло, що у представників певної етнічної групи, які проживають в тих самих природних умовах, ведуть схожий спосіб життя, сповідують одну релігію, мають однакову систему моральних цінностей, буде приблизно однаковий життєвий досвід, і ця обставина сформує спільні світогляд, уявлення про життя та методи осмислення світу. Водночас у кожного дорослого члена спільноти є особистий досвід, що значною мірою зумовлює його власну ментальність, часом відмінну від загальногрупової. Проте можна стверджувати, що загалом спосіб мислення та світосприйняття визначеної групи людей буде схожим, близьким. Світогляд та досвід своїх батьків потім засвоюють діти, які через виховання та власні спостереження набувають навичок виживання у цьому соціумі, переймають його методи осмислення світу та моделі поведінки. Тобто, головною умовою для існування національної ментальності є безперервність поколінь, нерозривний канал передавання набутих знань, світовідчувань.

Подібний механізм існування має мова. Діти опановують мову своїх батьків як систему називання предметів, ознак, явищ і водночас вбирають типові моделі вираження думки. Не є винятком, що вони не будуть єдино можливими для її висловлення, але саме їх у переважній більшості випадків уживатимуть носії мови і одразу зауважать нетиповість іншого виразу, який порушує установлену логіку прийнятої моделі.

Теоретичний аналіз мови і ментальності у структурі національної самосвідомості визначається насамперед науковими підходами Р. Ільницького на визначення нації як моральної єдності народу, яка, на його думку, формувалася на таких цінностях, як мова, народні звичаї, народні легенди та вірування, любов до рідної землі [5, 16]. При цьому ще у середині минулого століття в багатьох випадках були спроби побудувати ієрархічну систему об'єктивних ознак нації, з поділом на базові та небазові, етноформувальні чинники та етнічні ознаки тощо [6].

Менталітет, як явище розумового порядку, зовсім не тотожний суспільній свідомості, а характеризує саме специфіку цієї свідомості щодо суспільної свідомості інших людей, при цьому зазвичай ідеться про такі великі групи, як етнос, нація. Слід також зазначити, що усвідомлені елементи менталітету тісно пов'язані зі сферою несвідомого, яку слід розуміти щодо зазначених спільнот як колективне несвідоме. У найзагальнішому вигляді ментальність може бути визначена як певна, характерна для конкретної культури (субкультури) специфіка психічного життя репрезентуючих дану культуру (субкультуру) людей, яка детермінована економічними та політичними умовами життя в історичному аспекті. Дане визначення певною мірою співвідноситься із поняттям «національний характер», під яким слід розуміти або притаманний представникам даної нації набір основних особистісних рис (концепція модальної особистості), або систему головних існуючих в етносі уявлень: установок, вірувань, цінностей, умонастроїв (концепція соціальної особистості).

Таким чином, зміст ментальності, як це формується самою етимологією слова, міститься у когнітивній галузі та визначається насамперед тими знаннями, якими володіє спільнота, яку вивчають. Разом із віруваннями знання створюють уявлення про навколишній світ, які є основою ментальності, задаючи разом із домінуючими потребами та архетипами колективного безсвідомого ієрархію цінностей, що характеризуєдану спільноту.

Специфіка когнітивної сфери відображається у сфері мотиваційній. Переконання, ідеали, нахили, інтереси, інші чинники є соціальними установками та можуть вважатися однією з основних характеристик менталітету нації чи соціальної верстви. Весь неусвідомлений зміст менталітету та різниця у поглядах на світ, яка стає помітна людям лише після порівняння себе з представниками іншої культури, є набором соціальних установок.

Ментальність найвиразніше постає у типовій поведінці представників певної культури, яка виявляється передусім у стереотипах поведінки і стереотипах прийняття рішень, що означає вибір однієї із поведінкових альтернатив. Тут слід виявити ті форми стандартної поведінки, які запозичені з минулого та називаються традиціями та звичаями. Якщо стійкі особливості поведінки індивіда називаються рисами його особистості, то типова поведінка, яка характерна для представників конкретної спільноти і дає змогу змальовувати риси національного чи суспільного характеру, що складаються у національний чи соціальний тип у схематизованому вигляді, стала етнічним або класовим стереотипом.

Виходячи з цього можна зробити висновок, що національний характер, який розуміють як специфічне поєднання стійких особистісних рис конкретного етносу чи як домінуючих у даному суспільстві цінностей та установок, є, по суті, лише частиною ментальності як психологічної характеристики політичних, релігійних та інших особливостей, мовної свідомості людей, які належать до культури, що досліджується. Успішна робота із формування політичної культури громадян можлива за умови, коли повністю враховується ментальність української нації, нашого народу, його мовна свідомість. Як цілісне духовне утворення, що складається упродовж століть, ментальність є своєрідним кодом нації. Створюється певний науковий термінологічний ряд, де поряд із поняттям «ментальність» розглядається поняття «національний характер», яке, далі, тісно поєднується із поняттям «менталітет особи», який виявляє тісний зв'язок із поняттям «мовна свідомість».

Національний характер - це певні спільні для цілої нації риси поведінки та ментальності. Велика кількість(у тому числі й

експериментальних) праць, які дають можливість робити серйозні висновки про ментальність, написані лінгвістами та психолінгвістами. І це зрозуміло: адже де, як не у мові, найповніше подано внутрішній світ людини. Мовна ментальність - це спосіб поділу світу за допомогою мови; він достатньо адекватний існуючим уявленням про світ у людей.

У цьому зв'язку слушним є питання: «Що визначає, формує мовну ментальність?» Адже існують такі типи мислення, які принципово не підлягають вербалізації у звичних умовах (наприклад, музичне мислення). Ці особливості визначаються мовною залежністю від певної соціокультурної групи (у найширшому розуміннікультури) ідетермінуються

соціокультурним середовищем. Особливості України як соціокультурного середовища - це культурні традиції, історія, політичний устрій. Таким чином, соціокультурні стереотипи сприйняття світу формують мовну ментальність. Вона неоднакова у різних людей, що робить важливим та необхідним виділення індивідуальної, групової чи колективної мовної ментальності.

На Заході ця проблема розглядається дещо в іншому контексті. Згідно з гіпотезою лінгвістичної відносності Уорфа, мова - це не засіб виразу, не «успадкування» думок, а скоріше форма, що визначає образ наших думок. Вона по-різному сприймає та структурує світ, і мова, яку ми засвоюємо в дитинстві, визначає наш особливий спосіб бачення і структурування світу. Цей погляд тривалий час впливав на суспільні науки. Уорф так сформулював його: «Було встановлено, що основа мовної системи будь-якої мови, іншими словами - граматика, не є просто засіб для відтворення думок. Навпаки, граматика сама формулює думку, є програмою та настановою діяльності мислення індивіда, засобом аналізу його вражень та їх синтезу <...> ми розчленовуємо природу у напрямку, який підказано нашою рідною мовою. Ми виділяємо у світі явищ ті або ті категорії чи типи зовсім не тому, що вони самоочевидні; навпаки, світ стає перед нами як калейдоскопічний плин вражень, який повинен бути організований нашою свідомістю, а це значить, в основному, - мовною системою, яка зберігається у нашій свідомості. Ми розчленовуємо світ, організуємо його в поняття та розпредмечуємо значення так, а не інакше, головним чином тому, що ми учасники угоди, яка диктує таку систематизацію. Ця угода має силу для певного мовного колективу та закріплена у системі моделей нашої мови. Цю угоду, звісно, ніяк та ніким не сформульовано, вона лише мається на увазі, але все таки ми - її учасники. Ми взагалі не можемо говорити, якщо тільки не узгодимо систематизацію та класифікацію матеріалу, яка обумовлена вказаною угодою. Ми зустрічаємося, таким чином, з новим принципом відносності, який наголошує, що подібні явища дають можливість створити уподібнену картину всесвіту тільки при подібності чи наразі при співвідносності мовних систем» [7, 56-57].

Гіпотеза Уорфа про співвідношення між культурою та пізнавальними процесами створює фактично два твердження. Перше наголошує на тому, що групи людей, які спілкуються різними мовами, по-різному сприймають і засвоюють світ. Саме це твердження отримало назву гіпотези лінгвістичної відносності. Друге твердження виходить за межі простого припущення про те, що у пізнавальних процесах існують розбіжності, пов'язані з мовними відмінностями. Стверджується, що мова є причиною цих розбіжностей. Це, по суті, означає, що існує односторонній причинний зв'язок між мовними та пізнавальними процесами.

Проблема мови та мислення є наочним прикладом того, що дослідження міжкультурних розбіжностей обов'язково приводить представників суспільних наук до розгляду тих процесів розвитку психіки, які, як передбачається, здійснюються однаково у всіх людей у всіх культурах. Однак крайні форми лінгвістичної відносності та детермінізму мали б дуже серйозні наслідки не лише для дослідження людством самого себе, а й для вивчення природи, оскільки вони повністюзакривають шлях до

об'єктивного знання. Якщо б усі наші знання про світ були б опосередковані нескінченно змінними вибірковими та впорядкованими механізмами мови, то все, що ми сприймаємо та переживаємо у певному розумінні є суб'єктивним. Воно в такому випадку не обов'язково пов'язане із зовнішнім світом - воно пов'язане лише з тим, що у нашій мовній групі прийнято говорити про зовнішній світ. Значення світу обмежувалося б лише тими явищами чи рисами, які закодовані у нашій мові, можливість міжкультурного обміну знаннями була б якщо не виключена, то, в усякому разі, вельми обмежена.

Отже, незважаючи на те, що аналіз мови дає змогу точно виявити культурну специфіку ставлення людини до дійсності, яка її оточує, у цьому аналізі відсутня можливість встановлення причин, які спонукають людей надавати значущість одним аспектам явищ (політичних, філософських, релігійних тощо), ігноруючи при цьому інші.

На українському ґрунті ця проблема також набула широкого резонансу. На думку О. Потебні, в мові кодуються глибинні пласти національної самосвідомості, культурної самобутності народу [9]. Отже, культурна спадкоємність, як спосіб зв'язку між поколіннями певного народу, можлива лише через мову. Всі інші форми спадкоємності (матеріальна культура з усім її різноманіттям, різновиди художньої творчості) вторинні щодо мови. Цих думок дотримується й І. Огієнко, на переконання якого «мова - це форма культурного життя, національної організації, душа кожної національності. Вона постає як певний орган культури, вона є ознакою національної визначеності. Звідси висновок: якщо нація намагається панувати над іншою, вона насамперед намагається заборонити або взагалі знищити мову поневоленої нації» [8, 240]. Навіть сам процес словотворення може свідчити про ментальні відмінності у тих чи тих народів. Спробуємо це довести на конкретних прикладах.

Аналізуючи зв'язок мови і ментальності серед українців і росіян, І. Братко-Кутинський підкреслює, що українське «громадянство» означає належність до «громади» (вільної, самокерованої суспільної організації з виборним керівництвом). Російське «гражданство» означає належність до привілейованої верстви підданих государя, а саме - до населення «гражд» (укріплених пунктів). Населення поза «ґраждами» (як правило, це упокорені народи і народності - «інородці»), вочевидь, не мали тих прав, які мали «граждане».

Українська «держава» - це суспільна організація, яка держить, утримує разом певну громаду людей. Російський відповідник - «государство», тобто суспільна організація, яка складається з «государя» і його підданих. Об'єднання для співробітництва чи будь-якої іншої діяльності українською мовою - «спілка» (вільне, рівноправне «з піл», тобто «з половини», об'єднання) має російський відмінний відповідник «союз» (тобто об'єднання не вільне, а пов'язане «узами»). Аналогічно й слово «спільник», тобто «учасник з половини» має відповідник «союзник», тобто «соузник». Схильність до примусу як до основного засобу розв'язання життєвих проблем виявляється і в понятті «подавляющее большинство», якому відповідає мирна українська ментальність - «переважна більшість». Українці шанують не уподібнення до зразка, а протилежну якість - самобутність, особливість. Звідси українські слова «особа», «особистість», яким мають відповідати російські слова «лицо», «личность». Як бачимо, й тут немає рівнозначності, оскільки у першому випадку йдеться про поглиблену, внутрішню характеристику чогось особливого, неповторного, а в другому - про зовнішню. Слово «личность» походить навіть не від слова «лицо», а ще від більш зовнішнього, несуттєвого, від «людини», тобто маски [2, 96-108].

Висновки

Мовні структури можуть чинити певний (іноді досить значний) вплив на процеси формування ментальності та духовності нації, національну культуру взагалі. Мова, разом з іншими чинниками етнотворення, залучена до формування вищезазначених феноменів. У процесі безперервної взаємодії своїх елементів упродовж віків мова розвивається, змінюється, однак її загальна структура зберігає свої особливості, які певним чином впливають на ментальність та формують мовну свідомість, національну мовну самосвідомість. Соціокультурні чинники українського народу у вищезазначених процесах були і є, на наш погляд, пріоритетними.

Формування МС особистості як невід'ємної частини етнічної свідомості неможливе без національної мови. Саме вона виконує інтегративну функцію в межах певної держави у політичній, соціальній та культурній сферах життя суспільства. Тенденція сьогоднішнього дня, як і вся психолінгвістика, спрямована на подолання розриву між лінгвістичним і психологічним підходами, на комплексуванні знань і більш повному, а відтак, більш адекватному розумінні свого предмета. З огляду на це можемо стверджувати, що проведений опис розуміння понять «свідомість» та «мовна свідомість» у ракурсі «людина» - «ментальна свідомість» як чинники українства висвітлює позитивність їх функціонування, указує на відмінні ознаки у значеннєвому обсязі зазначених понять і потребує подальшого, більш глибокого і ширшого опису.

Література:

1. Алефіренко М. Ф. Лінгвокультурологія: ціннісно-смисловий простір мови. Москва: Флінта: Наука, 2016. 282 с.

2. Братко-Кутинський I. Феномен України. Київ, 1996. С. 96-108.

3. Wierzbiezka, A. Emotions across languages and cultures: Diversity and universals. Cambridge: Cambridge University Press, 1999. 648 p

4. Виготський Л.С. Зібрання творів: в 6 т. Т. 1. Питання теорії й історії психології. Москва, 1982.

5. Ільницький Р. Про єдність і роз'єднання (думки з приводу статті Богдана Цимбалістого). Сучасність. 1982. № 7-8.

6. Княжинський А. Дух нації:соціологічна-етнопсихологічна студія. Нью-

Йорк-Філадельфія-Мюнхен: Наукове Товариство імені Шевченка, 1959. 292 с.

7. Cole, M., & Scribner, S. (Eds.). Culture and thought: A psychological introduction. New York: Wiley, 1974. 240 р.

8. Огієнко І. Українська культура. Київ: Абрис, 1991. 272 с.

9. Потебня О.О. Думка й мова: Слово. Знак. Дискурс. Львів, 1996. 308 с.

10. Психологічний словник. URL: https://psycholog.klasna.com/uk/site/psikhologichnii- slovnik.html

11. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика: Термінологічна енциклопедія. Полтава, 2006. 371 с

12. Селігей П. Мовна свідомість: структура, типологія, виховання. Київ: Києво- Могил. акад., 2012. 118 с.

13. Horecky J. Jazykove vedomie . Jazykovedny casopis. 1991. R. 42. № 2. S. 81.

References:

1. Alefirenko, M. F. (2016). Linhvokulturolohiya: cinnisno-smyslovyj prostir movy [Linguistic culture: value-meaning space of language]. Moskva: Flinta: Nauka Kyiv [in Ukrainian].

2. Bratko-Kutynskyj, I. (1996). Fenomen Ukrayiny [Phenomenon of Ukraine.]. Kyiv [in Ukrainian].

3. Wierzbiezka, A. Emotions across languages and cultures: Diversity and universals. Cambridge: Cambridge University Press, 1999. 648 p

4. Vyhotskyj, L.S. (1982). Zibrannya tvoriv: v 6 t. T. 1. Pytannya teoriyi j istoriyi psyxolohiyi [Collection of works: in 6 vols. Vol. 1. Questions of the theory and history of psychology] [in Ukrainian].

5. Ilnickyj, R. (1982). Pro yednist i rozyednannya (dumky z pryvodu statti Bohdana Cymbalistoho) [Ubout unity and disunity (opinion on Bohdan Tsymbalistoho's article)]. Suchasnist - Modernity [in Ukrainian].

6. Knyazhynskyj, A. (1959) Dux naciyi. Sociolohichno-etnopsyxolohichna stadiya [The spirit of the nation. Sociological and ethnopsychological stage]. New-Jork, Filadelfiya; Myunxen [in Ukrainian].

7. Cole, M., & Scribner, S. (Eds.). Culture and thought: A psychological introduction. New York: Wiley, 1974. 240 p.

8. Ohiyenko, I. (1991). Ukrayinska kultura. [Ukrainian culture]. Kyiv: Abrys [in Ukrainian].

9. Potebnya, O. O. (1996). Dumka j mova: Slovo. Znak. Dyskurs [Dumka j mova: Slovo. Znak. Dyskurs] Lviv [in Ukrainian].

10. Psyholohichnyj slovnyk [Psychological dictionary]. URL: https://psycholog.klasna.com/ uk/site/psikhologichnii-slovnik.html

11. Selivanova, O. O. (2006). Suchasna linhvistyka [Modern linguistics]. Terminological encyclopedia - Terminolohichna encyklopediya. Poltava in Ukrainian].

12. Selihej, P. (2012). Movna svidomist: struktura, typolohiya, vyhovannya [Language consciousness: structure, typology, education]. Kyiv: Kyyevo-Mohyl. akad. [in Ukrainian].

13. Horecky, J. (1991). Jazykove vedomie. Jazykovedny casopis. [in Polish].

Размещено на Allbest.ru