Акцентологічна концепція української мови в працях Івана Огієнка

B. Фаріон, І. Ющук та ін. Діалектологічні дослідження І. Огієнка стали предметом опрацювання Й. Дзендзелівського, О. Каньовської, Г. Кобиринки, Я. Чорненького. Наукові розвідки І. Огієнка про наголосову систему української мови - підґрунтя акцентологічного доробку З. Веселовської,Винницького, І. Гальчука, С. Карамана, Г. Кобиринки, А. Полуектової,Пономаренка, Б. Пристая, В. Скляренка та ін. Зміст праць здебільшого спрямовано на дослідження певних складників акцентуації (наголос частин мови, динаміка акцентуації в діалектах, види наголосу тощо), або в системі поглядів інших науковців на наголос.

Мета статті - здійснити спробу концептуального узагальнення генези вчення про наголосову систему української мови в працях І. Огієнка.

Система наголосу української мови сформувалася внаслідок історичного розвитку праслов'янської та староукраїнської акцентуаційних систем з опертям на праіндоєвпропейське підґрунтя. Означена думка простежується в працях Л. Булаховського, З.Веселовської, В. Винницького, І. Гальчука, М. Грунського, П. Житецького, В. Задорожного, Г. Куземської, В. Німчука, І. Огієнка, С. Пономаренка, Потебні, Б. Пристая, В. Скляренка, Ю. Шевельова та інших.

Джерелом аналізу акцентологічних особливостей, як і будь-яких інших у системі української мови, є найдавніші писемні пам'ятки, що збереглися та ретельно досліджувалися вченими. Серйозні наукові розвідки з акцентуації української мови на засадах студіювання давніх рукописів та стародруків було розпочато І. Огієнком і відображено в низці його праць: «Український церковний наголос» (стаття, 1922 р.), «Українська Житомирська Євангелія 1571 року. Опис пам'ятки, аналіз мови і словник. Нарис з історії культурного життя старої Волині» (1922 р.), «Наголос, яко метод означення місця виходу стародрукованих книжок» (1925 р.), «Наголос чужих слів в українській літературній мові» (1925 р.), «Український наголос на початку XVII віку» (1926 р.), «Українська вимова богослужбового тексту в XVII віці» (1926 р.), «Український наголос в XVI віці» (1928 р.), «Східнослов'янський наголос у XIV-м віці. Словник наголосів Чудівського Нового Завіту 1355 року» (1937 р.), «Український літературний наголос» (монографія, 1952 р.), «Словник слів, у літературній мові не вживаних» (1973 р) тощо.

До багатогранної роботи з історії дослідження українського наголосу Огієнка спонукала впевненість у тому, що наголос є специфічною особливістю кожної мови, показником національної приналежності, про що науковець писав:«Я скрізь пильнував вияснити акцентові явища в історичному освітленні, щоб установити правдивий погляд на них. Зазначу, український наголос має свою притаманну систему, яка розвивалася довгі віки, і яка займає своє окреме самостійне становище в родині слов'янських мов. <...> наша українська акцентологічна система займає осібне місце, і вже навіть з акцентологічного погляду українська мова - це самостійна мова, а не говірка» [4, С. 6].

Водночас І. Огієнко зауважував, що український наголос досліджено надзвичайно мало. «<...> Не зібрано навіть відомостей про ті джерела, звідки можна досліджувати наш наголос. Навіть більше того, - не відомо, що власне рахувати українським наголосом і з якими методами приступати до його вивчення» [5, С. 3].

Мовознавець визначив причини малодослідженості наголосу, які назвав трьома «сильними впливами щодо місця наголосу»: 1) вплив аж до кінця XVIII-го віку тюркської мовної вітки, зокрема татарської та турецької мов, що завжди мали наголос на кінці слова, який не лише відбився на українському наголосові, а потягнув його до значно більшої рухомости, адже український наголос з найдавнішого часу був у процесі відмінювання слів нерухомим. Нині простежуємо в словниках тюркізми з наконечним наголосом: товар, кума, гаплик, козак, базар, табун, орда, кабан, казна, бунчук, карандаш, качан тощо;

2) вплив у ХУ та ХУІ ст. південнослов'янського наголосу, що зумовлений пануванням у всіх церквах «добрих тирновських книг» (мовиться про вплив болгарського правопису за авторством Євтимія Тирновського), які здебільшого мали накорінний наголос. І досі цей наголос простежується в назвах релігійних свят: Стрітення, Благовіщення, на Штра і Павла тощо;

3) ненормальний вплив і велика шкода у ХУІІІ, ХІХ віках російського наголосу на розвій українського [4, С. 21-27].

Аналіз наукових джерел дає нині підстави простежити й інші суперечності та проблеми низького рівня наукового студіювання наголосу української мови на початкових етапах його становлення: 1) абсурдна ідея створити спільну для українського та російського народів літературну мову, що «довгі роки робила баламутство в історії нашого письменства, відвертаючи вчених людей від живої народної мови <...>» [6, С. 260]; 2) вивчення граматики грецької, латинської мов та поверхове опанування слов'янської (старослов'янської) мови, що породило потребу створення перекладних словників із церковнослов'янської на народну мову («Лексис...» Л. Зизанія, «Лексикон. П. Беринди»); 3) залежність акцентуації багатьох стародруків від мовного досвіду авторів та орієнтація на певні зразки; 4) хитання як у різних стародруках, так і в межах одного твору наголошування іншомовних слів через конкуренцію двох мовних стихій - грецької та латинської;

5) суперечність у наголошуванні літературознавчої та мовознавчої термінології, залученої з грецької та латинської мов; 6) існування певних традицій у навчальних закладах у наголошуванні груп лексики, зокрема в Братських школах, що виникли ще в ХУ ст. на зразок польських, де переважала латина [7, С. 80-90]; 7) «наголос у писемних пам'ятках східнослов'янських мов початкового етапу формування нації <...> представляє собою не зовсім фіксовану систему» [8, С. 3]; 8) «<...> диявольське змагання зі слов'янською мовою як єдиним простим шляхом до Бога, завдяки відсутності тією мовою хитрих диявольських творінь -- граматик, риторик та діалектик <...> [9, С. 2]; 9) значний бар'єр між живим мовленням і його писемною фіксацією [10, С. 57]; 10) функціонування трьох варіантів староукраїнської літературної мови (слов'яноруська (lingua sacra sclavonika), проста (lingua sclavonica) і народнорозмовна мова (lingua popularis)), що особливо простежується у «Граматиці слов'янській» І. Ужевича (1643 р., у якій домінує народнорозмовний складник; видрук здійснено лише в 1970 р.), у словникові П. Беринди [1, С.7-8].

З огляду на це І. Огієнко випрацював власну методологію наукового дослідження наголосу, яку, на нашу думку, за нинішньою термінологією можна назвати інтерпретативною - спрямованою на постійний аналіз рідної мови, на з'ясування національних та інтелектуальних особливостей її ресурсів, зокрема наголосу, який у контексті соціокультурної генези української нації «відлився в стройну й послідовну систему, систему свою власну» [4, С. 28].

Концепція української акцентології, яку спроєктував І. Огієнко, ґрунтується на: 1) основоположних методологічних принципах (загальні філософські положення про сутність української мови, її значення для становлення, розвитку й збереження українського етносу, національної свідомості, віри); 2) підходах дослідження української акцентології (концептуальний, етногенетичний, історичний); 3) окреслених шляхах опрацювання наголосового лінгвістичного матеріалу (пошук та класифікація джерельної бази, її студіювання; видання наукової, навчальної, словникової літератури); 4) визначених та схарактеризованих методах вивчення наголосу (описовий, текстологічний, ареалогічний, статистичний, історичний, порівняльний). Окрім цього, методом означення національних рукописних пам'яток, образів І. Огієнко визначає власне систему українських наголосів [12, С. 28]. Наскрізними доцільно вважати методи спостереження над мовознавчим матеріалом, уведення історичних пам'яток у науковий обіг.

З-поміж методичних прийомів виокремлюється синхронний аналіз із мовознавчим коментарем, синхронний аналіз з історичним коментарем.

Спроєктовані методологічні принципи, шляхи, методи, прийоми дали змогу науковцеві осягнути та опрацювати значний обсяг літератури, глибоко проникнути в мовознавчий матеріал, з'ясувати специфічні особливості української наголосової системи та продовжувати невпинно вивчати і розвивати рідну українську мову, науково переконувати українську спільноту говорити і «читати згідно з законами своєї вимови, не оглядаючись на вимову російську, бо вона не давніша за українську» [4, С. 49].

Джерельну базу як основу дослідження наголосу І. Огієнко класифікував хронологічно і жанрово:

1) джерела для вивчення давнього наголосу (рукописи, стародруки: листки, завіти, служебники, требники, збірники, часослови, словники, граматики тощо), починаючи з Х-ХІУ віків - етап зародження української акцентології; XVI-XVII ст. - етап послідовного наголошування кожного слова;

2) джерельна база для вивчення наголосу живої української мови (етнографічні записи, етнографічні збірники) XVIH - початку ХХ ст.;

3) акцентовані художні твори ХІХ - початку ХХ ст. східноукраїнських та західноукраїнських українських письменників [4, С. 49-56].

Ретельне студіювання джерельної бази, аналіз живого мовлення, свідком якого був сам учений, одних і тих текстів церковного жанру, але різних за вимовою, дослідження граматичних і лексичних особливостей текстів, де описувалися життя і діяльність Костянтина та Мефодія, з'ясування ролі і місця наголосу для розуміння написаного (за надрядковими значками) та почутого, дало змогу І. Огієнкові дослідити сутність самого терміна «наголос», в основу потрактування якого покладено словосполучення «сила річи», узяте з опису загадкового місця життя св. Костянтина, який у 860 р. прибув до Херсонесу і «обртть же тоу Євангеліє и Ґалтыръ, роуськыми писмены писано, и чловтка обрттъ, глаголюща тою бестдою, и бестдовавъ съ нимъ, и силж ртчи приимъ, своєи бестдт прикладал различънаш и съгласънаш, и, къ Бгоу молитвж творл, въскорт начл чести и съказати; и мъноги сл ємоу дивллхж, Бга хваллще». Цей епізод, що викликав багато дискусій, І. Огієнко переклав з усвідомленням “руської мови” як мови киян, параметра теперішньої української мови, а вираз «сила річи» пояснив як граматичний термін, що означає наголос (акцент), а в переноснім значенні вимову. Слово «сила», переконаний науковець, визначає акцент із найдавнішого часу (у ІХ віці східні слов'яни мали свою осібну вимову богослужбових книжок) аж до ХІХ віку, у цім значенні воно вживається по всіх старих граматиках [13, С. 73-74].

З опертям на висновок учений формулює зміст терміна «наголос» як «побільшений притиск голосу на якомусь складі в слові» [4, С. 9]. Доцільно наголосити на тому, що йдеться не про силовий підхід до пояснення дефініції, який дискутується досі, і який, на думку А. Лібермана, Я. Грота та ін., затримав надовго розвиток просодії. Мовиться про силову тривалість звучання наголошеного складу як «живого явища», що породжується притиском голосу і характеризує фонетичну природу наголосу, формує інтонаційність слова, яка на початку історичної арени праслов'янської мови була мелодійною (тонічною). Мелодійність створювалася не лише притиском голосу - наголосом, а й довготністю чи короткістю акцентованого голосного. З бігом часу на підставі праслов'янської почала розправляти крила старослов'янська мова, східнослов'янське діалектне підґрунтя якої в Х-ХІ ст. - довготність, короткість акцентованого голосного - дещо об'єднало в музикально- експіраторний наголос, а згодом словесний наголос стає переважно експіраторним (динамічним, видиховим).

І. Огієнко український наголос не лише називає «найрізнороднішим»: церковним, західноукраїнським, східноукраїнським, літературним київським, літературним, класичним літературним, щиролітературним, живим народним, але намагається з'ясувати причини такої багатогранності. З-поміж них означено такі, що мали вплив на становлення літературного наголосу:

1) ненауковий погляд серед широкого громадянства на те, що наша мова не знає акцентологічних законів і наголос у нашій мові довільний - можна ставити, де тільки хочеш; 2) помилковий погляд на «поетичну волю», ніби поет може творити за вимогами ритму <...>; поетична воля - це воля вжити норми, що допускає літературна мова; 3) нівелювання доброї звички, яка трималася в 50-70-ті роки ХІХ ст. у творчості письменників (П. Куліш, Марко Вовчок, Т. Шевченко та ін.), - зазначати наголос майже на кожному слові, - саме це привчало читачів до літературного наголосу, нормувало соборну українську мову; 4) мала впорядкованість наголосу, подвійність (варіативність) у літературній вимові: володар, завжди, зганьбити, зокрёма, страху, байдуже тощо [4, C. 28-30].

І. Огієнко чітко сформулював значення наголосу для розвитку та становлення кожної мови, її системи, і української зокрема, про що писав: «Наголос (акцент) у житті кожної мови відіграє дуже велику й помітну ролю. Під його впливом відбуваються в мові значні зміни, які спостерігаємо на кожному кроці життя мови, особливо у фонетиці її. <...> [5, С. 3]. Фонетичну природу наголосу української мови мовознавець обґрунтовує так: « <...> наголос <.> - це один із засобів зв'язувати звуки в склади, а склади в певну звукову одиницю, яка зветься словом. Без наголосу самі звуки не спосібні були б скласти окремого слова - він їх єднає докупи, до певної норми, а вже логічний наголос єднає окремі слова в речення» [4, С. 13]. Сформульована думка не лише обґрунтовує мовно-системну значущість наголосу, у ній простежуємо його основні типи - словесний (виділяє склад у слові), синтагматичний (виокремлює слово в синтагмі як серединній одиниці між фонетичним словом і фразою), логічний, фразовий; функції - конститутивну, або кульмінативну (об'єднує звуки у фонетичне слово), делімітативну (відокремлює слова від інших слів); нормативну (у семантичному та морфологічному аспектах).

І. Огієнко пояснював, що неможливо опанувати граматику мови, етимологію слова без вивчення особливостей наголосу: «<...> наголос міцно пов'язаний з граматичною будовою слова, і при найменшій зміні цієї будови міняється й місце наголосу. У цьому полягає функційне значення наголосу. <...> з наголосу можна глибше вивчити граматичні форми, навпаки, - форми допомагають вивченню наголосу. Ось тому знайти належне місце наголосу в слові - це розкрити стародавню будову його» [4, С. 14].

Учений зазначав: « <.> дані церковно-слов'янських пам'яток X-XV віків виразно говорять про те, що наголос у слов'янських мовах був ще на початку історичної доби головно на корінному складі, і вже в історичну добу проста давня система наголосу помалу <.> перетворилася в нову сучасну» [12, С. 3].

І. Огієнко простежує генезу українського наголосу, зазначаючи, що в перших віках слов'янської писемності (Х-ХІ ст.), зорієнтованої здебільшого на виготовлення церковних книжок, надрядкових знаків наголосу або не вживали, або їх було мало, оскільки слов'янські народи вимовляли богослужбові тексти неоднаково, тому в кожного вільно формувалася своя система наголошування, але з певним взоруванням на грецький правопис, що ряснів різними діакритичними значками [4, С. 30-31].

«Київські Глаголичні Листки» Х століття та «Златоструй» ХІ віку фактично є єдиними старослов'янськими глаголичними пам'ятками з певною системою надрядкових знаків, з-поміж яких є акцентні: апостолу Петру, віра, честьнаго, падьша, молитву, помилава, Тебе, Твоїх, свою тощо. Першими кириличними пам'ятками, де також простежуються надрядкові знаки- наголоси, уважаються Галицький Часослов ХІУст., «Королівське» Євангеліє 1401 року (Закарпаття), Мукачівський псалтир початку XV ст., що стверджує і Г. Куземська [14, С. 36].

Деякі риси давнього чисто українського (живомовного) наголосу, пише І. Огієнко, можна виділити і в Чудівському Новому Завіті 1355 року. Цей рукопис - одна з перших акцентованих церковнослов'янських пам'яток, у яких розставлення акцентів зроблено послідовно <...>. Для історії слов'янського акценту рукопис є надзвичайно цінним матеріалом <...>, але аналіз наголосу показує, що у своїй масі - це церковний московський наголос [15, С. 1-4].

Однак в означених пам'ятках, на думку І. Огієнка, надрядкові позначки не стільки засвідчували систему наголошування, скільки виконували функцію «перервності написаного, облегчення читання та церковного співання, бо в ті часи панувало неперервне письмо (scriptura continua). Ставилися зазначки на початковому голосному звуці слова (/) або кінцевому (\) <...>, щоб виразно обмежити початок чи кінець слова [12, С. 2; 4, С. 31], часто «зазначки» збігалися з наголосом.

Означена мовознавцем аргументація спонукає до роздумів про те, що опозиція«неперервного-перервного»,«континуального-дискретного»,

«цілого-частини», «безкінечного-кінечного», «причини-наслідку» в лінійній структурі тексту, створеного алфавітним письмом як своєрідним набором дискретних знаків на позначення звуків (ідея атомізму), що описані в індійській та грецькій лінгвістичних традиціях, засвідчує спроможність саме просодичного наголосу, і не лише словесного, а й синтагматичного, фразового, логічного, створювати в слов'янських мовах силове та інтонаційне поле паузації як однієї з умов дискретності (перервності тексту). На засадах дискретності, поділу тексту на окремі слова за допомогою просодичних засобів, на нашу думку, започатковується вивчення наголосу у взаємозв'язку з граматикою (морфологією). Просодичні засоби, і наголос зокрема, впливають на інтонаційну кореляцію, на паузи, що створюються між лексико- граматичними класами слів. Гадаємо, це також спонукало І. Огієнка вдатися до аналізу знаків і зазначок над текстами багатьох рукописів та стародруків, проте особливу його увагу прикуто до знаків наголошування.

Ретельне студіювання «значків для означення місця наголосу» знаходимо в праці І. Огієнка «Український наголос на початку ХУІІ-го віку» (1926 р.). Аналіз здійснено на прикладі Стрятинського Служебника 1604 року як першого друкованого Служебника з українським наголосом, що панував у консервативному церковному вжитку в Україні і відображав «вимову перших віків християнства на Україні, може ще віку десь ХІІ-ХІІІ, а то й давніше» [5, С. 5]. Мовознавець зазначає, що систему знаків перейнято з грецької мови, «а пізніше підновлено її та пристосовано до місцевих слов'янських умов» [5, С. 6].

Найчастішими щодо вживання визначено два знаки - оксію⁽ \ або гострий наголос (єдіномг,діяконь, тихимъ, тихо,начинеіють,

гласомъ, 'аминь), що ставився на всіх наголошених складах, окрім кінцевого голосного, та варію ^(Л), тупий наголос (твоє', помлни,Ъмл', сси, живота'), який ставився на кінцевому наголошеному складі.

Без якоїсь певної системи простежується знак камора ⁽ ~ ⁾, але найчастіше на початковому голосному слова, на односкладових словах (здебільшого займенниках), на буквах на позначення як голосних, так і приголосних звуків (бо, ми, ми, тєбт, кто, кто, что').

Над буквами є, ю, я в середині слів проглядається знак перевернута камора ⁽“ ⁾ (моего, твоего, моєл, своєл, твоємт, поюще, вопїюще, настоятелю, предстоять). До наголосових символів І. Огієнко додає знак дві вертикальні лінії ⁽ " ⁾ (кендема), що ставилися на наголошеному голосному або на сусідньому приголосному в односкладних словах, переважно числівниках (два”, три”, дв”тма), займенниках (ты”, м”ы, свол”). Є знак, що складається з двох горизонтальних ліній ^{( )}, наприклад двпма [5, С. 6-7]. В інших південнослов'янських стародруках (Часослови 1491 р.,1519 р., Мінеї 1538 р.,

Молитовник 1545 р., Пересопницьке Євангеліє 1556 р. тощо), пише І. Огієнко, трапляється подвійний знак тупого наголосу ⁽а часом цей знак знову зображено як дві горизонтальні лінії ^{( )}(ты, тл, гртшниКь, нечьстиваго, помощникь, немощним, которои, гсіврїиль тощо). Ці подвійні значки визначали довготу наголосу, їх ставили в стягнених формах прикметника [12, С. 5-7; 4, С. 35-36].

Аналізуючи надрядкові акцентні знаки в різних джерелах, І. Огієнко зазначав, що український наголос за місцем у слові найчастіше є накорінним [5, С. 9], бо «власне корінь відіграє головну роль у слові» [4, С. 14]. «Ґрунт до закохання накорінним наголосом постав в українській мові ще в доісторичну добу, <...> а частина подібних слів могла прийти пізніше від південних слов'ян, власне - сербів» [5, С. 9; С. 28].

Учений простежує речівники (іменники) чоловічого (вертепъ, въ вертепе, въ вертептхъ, листъ, листа, въ листт, дгхъ, дгха, съ дгхомъ оу'^гченик, оу'^гченика, оу'^гчениктмъ тощо), жіночого (бОлтзнь, болтзни, болтзнїю, трапеза, трапезы, трётезт, трапезою, на трётезт, молба, мОлбы, молбт, вечерж, вечери тощо), середнього (бьітїє, бьітїл, житїє, житїл, въ житїи, множество, по мнтжествт, мнюжествомъ, дтло, дтломъ тощо) роду, прикметники (десныж, деснгю, дёсный, земный, земная, земноє, земнаго, зёмными), під час зміни яких наголос (акут) «зостається на тому самому корінному складі» [5, С. 9-11].