Неоґрайсівські лінгвопрагматичні підходи до вивчення вербального гумору: теоретичний та емпіричний синтез

1. Теорія семантичного сценарію гумору (SSTH)

Теорію семантичного сценарію (SSTH) виклав і розвинув В. Раскін [22] у своїй основоположній праці "Семантичні механізми гумору" (1985), а згодом її послідовником став С. Аттардо [23; 3]. Це - перше покоління лінгвістичної теорії гумору, орієнтоване на застосуванням мовної семантики до словесних жартів. Основним поняттям цієї теорії є "сценарій", який у най- ширшому сенсі можна визначити як "організовану частину інформації про щось", або інакше як "когнітивну структуру, інтерналізовану мовцем, яка забезпечує його інформацією про те, як все робиться, організовується тощо" [3, с. 198-199]. Оскільки сценарій є структурою знань, спільною для мовця й адресата, його актуалізація базується на спільних очікуваннях. Згідно з Теорією семантичного сценарію (SSTH), гумористичну ситуацію можна гіпотетично трактувати декількома різними способами. На першому етапі процесування ці сценарії називаються "перекриваючими", що передбачає одночасне існування кількох інтерпретацій; а на другому етапі - "опозитивними", якщо принаймні дві одночасні інтерпретації можна окреслити як протилежності [23, c. 99]. У випадку вербального гумору невідповідності можуть бути помічені на різних мовних рівнях: фонетика (алітерація, римування або спунеризм), семантика (включаючи зіставлення ідей між двома елементами тексту або дискурсу) і прагматика (порушення мовних норм і правил або логічних принципів). Цей список аж ніяк не є вичерпним , але він показує , яких форм може набувати невідповідність, коли порушується та чи інша регулярність [20; 26].

Неконгруентність двох співіснуючих сценаріїв породжує когнітивну напругу, яку адресат нівелює, обравши сценарій, що є релевантним для актуалізації жарту й генерації гумору. Виходячи з цієї моделі, виводяться і критерії визначення гумористичного тексту, а саме, для того щоб текст вважався жартом, він має задовольняти двом основним умовам. По-перше, він має бути сумісним, повністю або частково, з двома різними сценаріями. Подруге, ці два сценарії, із якими сумісний текст, мають бути протилежними в особливому сенсі: опозитивність двох сценаріїв або їхнє просте накладення не створюють комічного ефекту - обидві умови повинні виконуватися одночасно [3, с. 203-205]. І саме цей особливий зв'язок протилежних сценаріїв є основним чинником породження гумористичного сенсу, який виражений у тексті.

2. Загальна теорія вербального гумору (GTVH)

Теорія семантичного сценарію була переглянута та модифікована в пізніших роботах В. Раскіна та С. Аттардо [1; 6; 9] на основі попередніх наукових досліджень Дж. Сулса [30; 31] і Т. Шульця [28; 29]. Окрім того, що в новій теорії були розроблені три впорядковані стадії у створенні комічного тексту (вихідна стадія, неконгруентність і розв'язання), основна увага зосереджувалася на розв'язанні смислової невідповідності. Протиставлення та накладання сценаріїв спираються на шість ресурсів знань: опозиція сценаріїв, логічний механізм, ситуація, ціль, наративна стратегія та мова. Загальна теорія вербального гумору передбачає, що гумор можна аналізувати й описувати у світлі цих параметрів, які організовані в ієрархічну структуру. У попередній концепції SSTH ця невідповідність оцінювалася здебільшого семантично, тоді як у GTVH поняття сценарної опозиції було розширено з урахуванням додаткових когнітивно-психолінгвістичних і прагматичних опозицій. Уточнення стосувалися того факту, що з двох можливих інтерпретаційних сценаріїв перший базується на нейтральному контексті і є цілком передбачуваним, тоді як протилежний сценарій є контекстуально залежним і тому набагато менш доступним. Так, у когнітивних дослідженнях неконгруентність може розумітися як невідповідність, зумовлена структурними особливостями стимулу, або як зіткнення з очікуваннями та ментальними патернами інтепретатора. З цієї причини феномен невиправданих очікувань для створення комічного й асиміляція фантазії, зазвичай має першорядне значення [13; 22; 33]. Максимальна й оптимальна релевантність є елементами Теорії релевантності [29], що використовуються для підвищення пояснювальної адекватності механізму породження гумору. Максимальна релевантність забезпечує найповніший когнітивний ефект, тоді як оптимальна релевантність означає, що адресатом було докладено достатньо ефективних зусиль для отримання правильної інтерпретації комунікативного наміру. Передбачається, що кожен мовець має зробити так, щоб його висловлювання передавало власну оптимальну релевантність і забезпечувало достатній остензивний стимул для слухача. Проте максимальна релевантність може бути еквівалентною оптимальній, лише якщо мовець і слухач мають однакове контекстне середовище [32, c. 493].

Активація фрейму / сценарію створює очікування щодо основних аспектів події, спонукаючи адресата заповнити слоти необхідними елементами з довготривалої пам'яті. Однак, якщо інформація недоступна, для того, щоб подолати двозначність або невизначеність висловлювання, слоти заповнюються значеннями за замовчуванням з ширшого контексту, включаючи фонові знання. Оскільки гумор піддається значному впливу культурних контекстів, лінгвокультурологічний інструментарій, до якого належать знання культурних категорій, культурних метафор і схем, також стає у пригоді [22, с. 36; 17, с. 9-11]. Якщо всі ці значення за замовчуванням не усувають двозначності, то відбувається зсув фрейму, який призводить до повторного семантико-прагматичного аналізу висловлювання і формування нових асоціаціативних зв'язків. С. Коулсон [11, с. 29] називає цей процес "конструюванням значення в режимі онлайн", коли аспекти перцептивної та концептуальної інформації інтегруються з більш абстрактною інформацією, доступною з довготривалої пам'яті. Поєднання нової інформації й нових контекстуальних імплікатур (1) створює нові контекстуальні значення; (2) посилює існуючі контекстуальні очікування; (3) суперечить і виключає існуючі контекстуальні значення [29, с. 122; 32, с. 492]. Отже, розв'язання невідповідності пояснюється на основі когнітивного механізму, який функціонує, зберігаючи в робочій пам'яті кілька сценаріїв, породжених невідповідністю, протягом періоду часу, необхідного для пошуку когнітивного правила, здатного розв'язати невідповідність [4, с. 412]. Однак, на відміну від когнітивного дисонансу, невідповідність, що сприяє гумористичним ефектам, не може бути повністю розв'язана. Відтак має місце залишкова невідповідність і, як наслідок, зберігається деяка напруга, яка є неодмінною умовою гумору, оскільки заключна стадія його переживання ґрунтується на коливаннях реципієнта між конгруентністю та неконгруентністю.

Загальна теорія вербального гумору також акцентує увагу на необхідності виконати кілька умов, щоб частково розв'язану невідповідність можна було вважати гумористичним ефектом. Найбільш важливими є сприятливий, тобто приємний і безпечний контекст, правильний емоційний клімат і налаштованість комунікантів до гри у смисловому полі [13, с. 28]. У випадку, коли гумор зачіпає індивіда, за рахунок якого слухач або глядач повинен розважатися, теорія невідповідності може поєднуватися з теорією переваги / приниження. Як зазначає Дж. Моррел [21, с. 234; 13, с. 29], "більшість невідповідностей, із яких ми сміємося, особливо в комедії, - це людські недоліки - невігластво, дурість, помилки, непорозуміння і моральні вади. Теорія невідповідності просто говорить, що ми насолоджуємося недоречністю цих недоліків". Незважаючи на те, що цей теоретичний підхід не фокусується на приниженні жертви як на безпосередньому джерелі гумористичного досвіду, модель подолання невідповідності може передбачати встановлення переваги того, хто застосовує дотепну агресію, над тим, хто виступає в ролі принижуваної мішені. Відтак теорія переваги спонукає до пошуку належного механізму регулювання когнітивної та соціальної складової гумору.

3. Гумор як не/порушення кооперативного принципу П. Ґрайса

теорія норма динел гумористичний вербальний жарт

Якщо більшість попередніх теорій розглядали гумор як ефект неконгруентності семантичного характеру, то В. Раскін [23; 25] і значно рішучіше С. Аттардо [2; 3; 4; 5; 7; 8] почали розглядати жарт у прагматичному аспекті, у контексті несумлінного застосування мовцем кооперативного принципу П. Ґрайса. Кооперативний принцип (КП) ґрунтується на припущенні про те, що комуніканти a priori погоджуються підтримувати природний хід розмови з орієнтацією на одну з чотирьох максим - якості, кількості, відношення та манери. Порушення якогось із цих аспектів кооперації є потенційним джерелом гумору [23, с. 89-101; 25, с. 34; 2, с. 541-543; 3, с. 273]. Автори стверджують, що, на відміну від сумлінного способу комунікації, пов'язаного з "передачею інформації" [22, с. 89], "передачею фактів" [25, с. 32] і "однозначно серйозного" сенсу [8, с. 353], мета несумлінного способу комунікативної взаємодії полягає в тому, щоб створити за допомогою тексту особливий перлокутивний ефект, а саме змусити слухача сміятися [23, с. 101]. У межах несумлінного використвння КП П. Ґрайса автори виділяють окремий модус гумористичного кооперативного принципу [23, с. 103; 25, с. 37]:

1. Максима кількості: Надайте стільки інформації, скільки необхідно для жарту.

2. Максима якості: Говоріть лише те, що сумісно із тональністю жарту.

3. Максима відношення: Говоріть лише те, що має відношення до жарту.

4. Максима манери: Розповідайте жарт ефектно.

У декількох своїх роботах М. Динел [12; 13] намагалася переглянути та піддати критиці постулати, які обстоювали С. Аттардо і В. Раскін щодо відповідності між моделлю П. Ґрайса й гумором. Вона доводить, посилаючись на оригінальну версію теорії [14; 15; 16], що різні прояви гумору насправді на глибинному рівні не порушують кооперативний принцип комунікації. Адже, коли гумористичні висловлювання відверто ігнорують максими, вони порушують їх лише формально для досягнення комунікативної мети, яка може полягати в тому, щоб, наприклад, потішити слухача, надати більше переваг у міжособистісному спілкуванні шляхом посилення солідарності або зняття напруги в соціальній взаємодії. Структура КП П. Ґрайса передбачає безліч зумисних порушень, оскільки вони допомагають отримати імплікатури щодо наміру мовців зберегти співпрацю, у чому власне і проявляється раціональність комунікативної поведінки.

Виходячи з таких передумов, М. Динел [12, с. 169-175] розглядає неправомірність тверджень В. Раскіна (1998) про те, що модель серйозної комунікації вимагає безпомилкового дотримання всіх максим, починаючи з вихідної максими кількості щодо дотримання істинності висловлювання, а гумористична - відповідно, принаймні одну з цих максим порушує. Справді, існує чимало прикладів, коли жарти можуть не відповідати максимам, дезінформуючи або спантеличуючи слухача [19; 32]. Гумору часто притаманне ігнорування максим манери й кількості, оскільки комічне типово виражається в семантичній двозначності або недосказаності, чи то короткий жартівливий фрагмент, чи то неологічна лексема, порівняння, чи розлогіша розмовна дотепність. Це трапляється, коли мовець, наприклад, у випадку свідомого недотриманння максими манери надає замало інформації або тимчасово дозволяє зробити з прихованої двозначності "неправильні" висновки. Натомість абсурдний гумор чи дружнє кепкування, яке іноді нагадує принизливий гумор, ігнорує максиму якості. Однак така комунікативна стратегія усвідомлюється реципієнтом гумору лише у процесі обробки всієї інформації, незалежно від того, чи отримав він попередні сигнали про те, що мовлення має трактуватися в гумористичному ключі, чи ні. Максимально слідуючи теорії й термінам П. Ґрайса, дослідниця розмежовує два умовні рівні інтерпретації гумору протиставленням термінів "порушення" максим та flout "ігнорування / зневажання / експлуатація". Вона виходить із того, що різний тип порушення норми має свої цілі - зруйнувати комунікацію чи створити додаткові імплікатури. М. Динел наполягає на тому, що недотримання максим із метою створення імплікатур не може сприйматися як їхнє порушення, оскільки мовець очікує, що слухач насправді зможе помітити свідоме зневажання комунікативних норм і зробити відповідні висновки щодо інтенцій мовця досягти комічного ефекту. Тісна співпраця мовців у комунікації пояснює, чому жарти здебільшого не викликають непорозумінь і цінуються.

М. Динел ставить під сумнів постулат про те, що різні прояви гумору порушують раціоналістичну модель спілкування, запропоновану П. Ґрайсом. Свою позицію вона аргументує тим, що КП підтримується в будь-якій взаємодії між мовцем, який свідомо створює висловлювання, вважаючи реакцію співрозмовника передбачуваною, і слухачем, який виводить із цього повідомлення імплікатури. Отже, раціональність, покладена в основу моделі П. Ґрайса, повинна бути притаманною як серйозним, так й ігровим вербалізаціям. Авторка також критикує припущення В. Раскіна (1985) про те, що на стадії тригера остаточно відбувається перемикання в несумлінний, жартівливий, режим. На її думку, ситуація, коли "комбінаторні правила повинні будуть відхилити першу оцінку способу спілкування, прийнятого раніше, і цілком перейти до наступної оцінки, а саме ефекту жарту" [23, с. 125], може бути далекою від реальності. М. Динел [12, с. 170-172] апелює до тих випадків, коли значення не можуть сприйматися виключно в гумористичному ключі, і тоді два комунікаційні фрейми можуть навіть "зливатися", тобто співіснувати. Таким типом комічного цікавиться також і філософська теорія афекту, згідно з якою примноження значень чи імплікатур, які остаточно не скасовуються ані в момент сміху, ані за його допомогою, створюють невизначеність і, отже, "інтенсивність" [33, с. 4]. Тому, незважаючи на маркованість і впізнаваність структури, реєстру чи теми гумористичного повідомлення, початкове сприйняття може зберігатися для деяких форм гумору.

У підсумку дослідниця доходить висновку про те, що постулат В. Раскіна про недобросовісний режим із власним КП видається зайвою термінологічною складністю, оскільки ігрова комунікація цілком підпадає під традиційну концепцію П. Ґрайса. КП легко співвідноситься з гумором, якщо той створений свідомо і не містить у собі прихованої нещирості, як це і передбачає КП.

На нашу думку, вельми розлога і детальна стаття М. Динел справді подає ретельний аналіз робіт своїх попередників у царині Загальної теорії вербального гумору й містить чимало слушних зауважень щодо деякої непосдовності поглядів В. Раскіна і С. Аттардо, а також недиференційованого вживання термінів на позначення порушення комунікативних норм, принаймні в роботах до 2017 р. Справді, в окремому взятому вигляді сумлінний спосіб кооперації, запропонований В. Раскіним (1985), суттєво обмежує концепцію П. Ґрайса й тому заслуговує на критику. Однак, твердження про те, що В. Раскін і С. Аттардо неправильно тлумачать його модель комунікації можна вважати не зовсім коректним. Радше було б сказати, що модель П. Ґрайса була адаптована й ускладнена новою опозицією сумлінного та несумлінного способу дотримання комунікативних норм, що потенційно співвідноситься з усвідомленням багаторівневого й багатоступеневого процесу інтерпретації повідомлення з урахуванням принципу оптимальної релевантності. У цьому ж ракурсі можна розглядати і запропонований В. Раскіним кооперативний принцип для гумору.

В одній з останніх своїх робіт С. Аттардо [10, с. 178186] докладніше зупинився на ґрайсівських термінах на позначення недотримання норми та дійшов висновку, що навіть більш-менш однозначне розуміння кожного з них (хоча сам П. Ґрайс не завжди використовує ці терміни послідовно) не розв'язує остаточно проблеми порушення чи / та несумлінного дотримання максим. Намагаючись протиставити терміни, на яких свого часу сфокусувалася М. Динел, він зосередив увагу на тому, що порушення КП (violation) не повинно розпізнаватися відразу, під час початкової обробки тексту, на відміну від ігнорування КП (flout), яке є очевидним. Продовжуючи ці міркування, він твердить, що оскільки порушення максими має бути неявним, текст ніби "введе в оману" слухача / читача, допоки в кінці повідомлення несподівано не буде виявлено інший контекст, який, немов "сюрприз", приховується до потрібного моменту. Отже, виходить, що динаміка імпліцитного та явного сприяє такому ж динамічному сприйняттю норми, коли недотримання максими є лише тимчасовим явищем, яке в кінцевому рахунку змінює свій статус на просту її експлуатацію [10, с. 185]. Слушним є спостереження Аттардо за тим, що у випадку приписування мовцеві просоціального наміру - створити розважальний дискурс - співрозмовники розпізнають метаповідомлення як гру. Якщо вони оцінюють метаповідомлення незадовільно та не погоджуються переключити комунікацію в режим гумору, то тоді така соціальна й культурна практика спричинена саме порушенням кооперативних максим, які вже не породжують нових імплікатур.

У підсумку розглянутих поглядів смислове розрізнення двох термінів - violation і flout - на позначення недотримання норми в теорії гумору, на наш погляд, варто було б тлумачити так. Перший термін, violation "порушення", здатен апелювати до всієї комунікації загалом, включаючи ігрові форми взаємодії, що передбачає цілковиту руйнацію раціональної кооперативної взаємодії, яка, наприклад, може статися, якщо гумор буде визнано незадовільним. Другий термін, flout "ігнорування / експлуатація", може позначати умовне порушення кооперативної норми, яке є сигналом для розпізнавання гумористичної тональності. Відповідно, у термінах В. Раскіна і С. Аттардо, розрізнення сумлінного й несумлінного дотримання кооперативних максим доречне саме з визначенням фундаментального порушення кооперації, що іменується violation. У межах несумлінного використання кооперативних норм відбувається той тип порушення раціональності, який у грайсівській термінології називається flout, і який служить джерелом необхідних для гумору імплікатур.

Якщо поєднати три впорядковані стадії у створенні комічного з акцентом на семантико-прагматичній неконгруентності GTVH із двома рівнями комунікативної невідповідності в системі П. Ґрайса / М. Динел і принципами теорії релевантності, то модель інтерпретації можна було б представити так. Обробка інформації здійснюється безперешкодно допоки порушення однієї, а часом і декількох, кооперативних максим не становитиме дилеми для інтерпретатора щодо сумлінності чи несумлінності комунікації. Імплікатури, отримані внаслідок недотримання максим, включаються в новий цикл здобуття сенсу. Якщо нове розуміння повідомлення задовольняє КП, текст може вважатися фігу- ративним або гумористичним. Комічний ефект тим більше вірогідний, якщо в ході інтепретації адресат віднаходить повторне зневажання тієї ж максими, а також можливе ігнорування інших норм. Так, до загальноприйнятого переліку максим П. Ґрайса належить, зокрема, і принцип ввічливості Дж. Ліча [18], який орієнтований здебільшого не на змістовий аспект комунікації, а на соціальний: ставлення мовця до третіх осіб в умовах статусно-рольової ієрархії. Дж. Ліч виділяє шість правил, розташованих за градуальною шкалою збитків і переваг для мовця й адресата:

1) максима такту;

2) максима великодушності;

3) максима схвалення;

4) максима скромності;

5) максима згоди;

6) максима симпатії [18, с. 67].

Сценарна, бо краще сказати фреймова, опозиція серйозного та смішного й доля їхнього взаємного співіснування залежить від того, наскільки альтернативні інтерпретації повідомлення будуть релевантні ширшому контексту.

Нижче наведемо інтерпретацію одного із прикладів розмовного гумору, яка демонструє можливості поєднання методологічного апарату декількох неоґрайсівських теорій.

Обмін SMS між двома молодими людьми, які жартують і намагаються переграти один одного:

A: Я щойно чув, що сьогодні ввечері НЛО викраде всіх красенів, але вам, очевидно, не варто хвилюватися. Я просто хочу попрощатися.

B: Ну, я вже в їхній літаючій тарілці. Вчора брали тих, у кого дуже високий IQ [12, с. 181].

Репліка мовця А містить ігнорування щонайменше двох кооперативних максим П. Ґрайса: максими якості (не повідомляти нічого неправдивого чи сумлінного) - нібито прилетіло НЛО з метою викрадення людей - і максими манери (бути послідовним) - попередження про небезпеку викрадення супроводжується пропозицією не хвилюватися. Недотриманння принципу послідовності породжує дві імплікатури: (1) про те, що адресат (В) не є зовнішньо привабливим і (2) адресант (А), навпаки, відрізняється красою.

Перед інтерпретатором постає дилема, як оцінити першу імплікатуру: як серйозне твердження, що постало внаслідок порушення максими манери, чи як жарт, якщо зневажання максими представлене як зумисно очевидне. Із позиції загального принципу раціональної кооперації, включаючи вимогу дотримання принципу ввічливості, перша інтерпретація спирається на порушення максиму такту (не перетинати особисті кордони адресата) і максиму скромності (неприйняття похвал на власну адресу). Виходячи з попереднього опису комунікативної ситуації як дружнього спілкування на відсторонену тему, таке тлумачення виглядає менш релевантним, ніж припущення про ігрову форму взаємодії між емпатійно налаштованими один до одного комунікантами. Справді, показовим у цьому випадку є саме повторне порушення максими манери (бути послідовним), коли мовець прощається з адресатом. Отже, у мовця В формується уявлення про специфічність, надмірну прагматичну складність зверненого до нього повідомлення. Проте вирішальним для інтерпретації тут виступає порушення максими якості (уникати недостовірних тверджень): вочевидь неправдиве повідомлення про іншопланетних прибульців переводить усе сказане у статус недостовірного і неправильного. Отже, несумлінне дотримання максим якості й манери зміщує перший сценарій серйозної комунікації в бік жарту з потенційним ігноруванням максими манери (уникати двозначності). Проте відповідь адресата засвідчує, що всі етапи інтепретації пройшли успішно й гумористичне повідомлення було адекватно оцінене. Зокрема, мовець В двічі порушує максиму якості, підримуючи дискурс про НЛО та викраденння, максиму кількості, коли порушує нову тему, пов'язану з IQ, а також максиму скромності, вдаючись до самопохвали. Створення нової імплікатури про власний високий інтелект стає релевантною гумористичною відповіддю мовця В на жарт щодо його зовнішності, тим самим своєю комунікативною поведінкою мовець В демонструює співбесіднику, що він "у грі" і належно сприймає гумор.

Висновки

У підсумку можна твердити, що серед лінгвокогнітивних підходів, які ввійшли в Загальну теорію вербального гумору (GTVH), найбільш проблематичним і найбільш дискутованим виявився постґрайсівський прагматичний напрямок, відбитий у ряді публікацій засновників цієї теорії (Raskin 1985, Raskin & Attardo 1994 та ін.). Під час аналізу погляди В. Раскіна та С. Аттардо на не/дотримання кооперативного принципу в гумористичному повідомленні на противагу позиції з цього питання М. Динел (Dynel 2008, 2013), було виділено зону продуктивної критики, а саме недостатнє розрізнення першими авторами понять "порушення" кооперативної норми (violation) та її "ігнорування" (flout). Висновок про те, що експлуатація кооперативних максим породжує необхідні для гумору опозитивні імплікатури, проте ними не обмежується, потенційно приховується у спробі В. Раскіна і С. Аттардо розрізняти сумлінне й несумлінне використання максим і виділяти окремий модус гумористичного КП, попри те, що ці елементи теорії були скептично оцінені М. Динел. Загалом погоджуючись із критичними зауваженнями польської дослідниці, варто все-таки відзначити, що обидві концепції не приділяють належної уваги тому, як у ході інтепретації повідомлення можуть виділятися критерії навмисного порушення норми, яку роль відіграє соціальний контекст та емоційний фон комунікації, а також що впливає на перспективу протиставлення або можливого злиття серйозного й гумористичного сенсу повідомлення. Плідним внеском у Загальну теорію вербального гумору можна вважати застосування принципу релевантності, згідно з яким комічний ефект виникає внаслідок порушення КП, розриву між максимальною й оптимальною релевантністю, а долається - за рахунок розширення контекстуальних сетів.

Список використаних джерел

1. Attardo S. Script theory revis(it)ed: Joke similarity and joke representation model / S. Attardo, V. Raskin // Humor. - 1991. - Vol. 4. - P. 293-348.

2. Attardo S. Violation in conversational maxims and cooperation: The case of jokes / S. Attardo // Journal of Pragmatics. - 1993. - Vol. 19. - P. 532-558.

3. Attardo S. Linguistic Theories of Humor / S. Attardo. - New York : Mouton, 1994.

4. Attardo S. Locutionary and perlocutionary cooperation: The perlocutionary cooperative principle / S. Attardo // Journal of Pragmatics. 1997a. - Vol. 27. - P. 753-779.

5. Attardo S. Competition and cooperation: Beyond Gricean pragmatics / S. Attardo // Pragmatics & Cognition. - 1997b. - Vol. 5. - P. 21-50.

6. Attardo S. Humorous texts: A semantic and pragmatic analysis / S. Attardo - Berlin, Germany : Mouton de Gruyter, 2001.

7. Attardo S. On the nature of rationality in (neo-Gricean) pragmatics / S. Attardo // International Journal of Pragmatics. - 2003. - Vol. 14. - P. 3-20.

8. Attardo S. Cognitive linguistics and humor / S. Attardo // Humor. 2006. - Vol. 19. - P. 341-362.

9. Attardo S. The General Theory of Verbal Humour / S. Attardo // The Routledge Handbook of Language and Humour. - New York, NY : Routledge, 2017a. - P. 126-142.

10. Attardo S. Humor and Pragmatics, in The Routledge handbook of language and humor / S. Attardo. - New York, NY : Routledge, 2017b. P.174-188.

11. Coulson S. Semantic Leaps: Frame-Shifting and Conceptual Blending in Meaning Construction / S. Coulson. - Cambridge : Cambridge University Press, 2001.

12. Dynel M. There is method in the humorous speaker's madness: Humour and Grice's model / M. Dynel. - Lodz Papers in Pragmatics. 2008. - Vol. 4. - No. 1. - P. 159-185.

13. Dynel M. Humorous phenomena in dramatic discourse / M. Dynel // The European Journal of Humor Research. - 2013. - Vol. 1. - P. 22-60.

14. Grice P. Logic and conversation / P. Grice // Syntax and Semantics / Peter Cole, Henry Morgan (Eds.).- New York: Academic Press, 1975. Vol. 3. - P. 41-58.

15. Grice P. Further notes on logic and conversation / P. Grice // Syntax and Semantics // Peter Cole (Ed.). - New York: Academic Press. - 1978. Vol. 9. - P. 113-127.

16. Grice P. Retrospective epilogue / P. Grice // In Studies in the Way of Words. - Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1989. - P. 339-386.

17. Kianbakht S. Towards a comprehensive theory of culturally constructed humour / S. Kianbakht // The European Journal of Humour Research. - 2020. Vol. 8. - No 2. - P. 1-24.

18. Leech G. Principles of Pragmatics / G. Leech. - London; New York: Longman, 1983.

19. Li X. Analysis of Speech Humor in Crosstalk From Principles of Cooperation and Relevance Theory / X. Li // Theory and Practice in Language Studies. - 2021. - Vol. 11. - No. 9. - P. 1087-1092.

20. Morreall J. Taking Laughter Seriously / J. Morreall // State University of New York Press. - 1983.

21. Morreall J. Philosophy and religion / J. Morreall (in V. Raskin (ed) // The Primer of Humor Research. - Berlin; New York: Mouton de Gryuter, 2008. - P. 211-242.

22. Mifdal M. Breaking frame and frame-shifting in Bassem Youssefs satirical TV show al-Bernameg / M. Mifdal // European Journal of Humour Research. - 2019. - Vol. 7. - No 2. - P. 30-43.

23. Raskin V. Semantic Mechanisms of Humor / V. Raskin. - Dordrecht: D. Reidel Publishing Company, 1985.

24. Raskin V. The sense of humor and the truth / V. Raskin // The Sense of Humor: Explorations of a Personality Characteristics, edited by Willibald Ruch, Berlin : Moutonde Gruyter, 1998. - P. 95-108.

25. Raskin V. Non-literalness and non-bona-fide in language: An approach to formal and computational treatments of humor / V. Raskin, S. Attardo // Pragmatics and Cognition. - 1994. - Vol. 2. - P. 31-69.

26. Ritchie G. Developing the incongruity-resolution theory / G. Ritchie // Informatics Research Report EDI-INF-RR-0007. Edinburgh: University of Edinburgh, 1999.

27. Shultz T.R. Development of the appreciation of riddles / T.R. Shultz // Child Development. - 1974. - Vol. 45. - P. 100-105.

28. Shultz T.R. A cognitive-developmental analysis of humour / A.J. Chapman, H.C. Foot (Eds.) // Humour and Laughter: Theory, Research and Applications. - London : Wiley, 1976. - P. 11-36.

29. Sperber D. Relevance: Communication and cognition / D. Sperber, D. Wilson. - Massachusetts: Harvard University Press, 1986.

30. Suls J.M. A two-stage model for the appreciation of jokes and cartoons: An information-processing analysis // The Psychology of Humour / G. Goldstein, P. McGhee (Eds.). - New York: Academic Press, 1972. P. 81-100.

31. Suls J.M. Cognitive and disparagement theories of humour: A theoretical and empirical synthesis / J.M. Suls // It's a Funny Thing, Humour / A.J. Chapman, H.C. Foot (Eds.). - Oxford: Pergamon Press, 1977. - P. 41-45.

32. Tian-yu He. A Study of Verbal Humor in Public Speech from the Perspective of Relevance Theory and Cooperative Principle - Taking TED Talks as An Example / He Tian-yu // Journal of Literature and Art Studies. 2021. - Vol. 11. - No. 7. - P. 491-495.

33. Weeks M. Affect philosophy meets incongruity: about transformative potentials in comic laughter / M. Weeks // The European Journal of Humour Research. - 2020. - Vol. 8. - No 1. - P. 1-13.

References

1. Attardo, S., Raskin, V. (1991). Script theory revis(it)ed: Joke similarity and joke representation model. Humor4, pp. 293-348.

2. Attardo, S. (1993). Violation in conversational maxims and cooperation: The case of jokes. Journal of Pragmatics 19, pp. 532-558.

3. Attardo, S. (1994). Linguistic Theories of Humor. New York: Mouton.

4. Attardo, S. (1997a). Locutionary and perlocutionary cooperation: The perlocutionary cooperative principle. Journal of Pragmatics 27, pp. 753-779.

5. Attardo, S. (1997b). Competition and cooperation: Beyond Gricean pragmatics. Pragmatics and Cognition 5, pp. 21-50.

6. Attardo, S. (2001). Humorous texts: A semantic and pragmatic analysis. Berlin: Mouton de Gruyter.

7. Attardo, S. (2003). On the nature of rationality in (neo-Gricean) pragmatics. International Journal of Pragmatics 14, pp. 3-20.

8. Attardo, S. (2006). Cognitive linguistics and humor. Humor 19, pp. 341-362.

9. Attardo, S. (2017a). The General Theory of Verbal Humour. In S. Attardo (Ed.), The Routledge Handbook of Language and Humour (pp. 126-142). New York, NY : Routledge.

10. Attardo, S. (2017b). Humor and Pragmatics In S. Attardo (Ed.), The Routledge Handbook of Language and Humour (pp. 174-188). New York, NY : Routledge.

11. Coulson, S. (2001). Semantic Leaps: Frame-Shifting and Conceptual Blending in Meaning Construction. Cambridge: Cambridge University Press.

12. Dynel, M. (2008). There is method in the humorous speaker's madness: Humour and Grice's model. Lodz Papers in Pragmatics 4(1), pp. 159-185.

13. Dynel, M. (2013). Humorous phenomena in dramatic discourse. The European Journal of Humor Research 1, pp. 22-60.

14. Grice, P. (1975). Logic and conversation. Syntax and Semantics 3, pp. 41-58.

15. Grice, P. (1978). Further notes on logic and conversation. Syntax and Semantics. 9, pp. 113-127.

16. Grice, P. (1989). Retrospective epilogue. In Studies in the Way of Words (pp. 339-386). Harvard University Press.

17. Kianbakht, S. (2020). Towards a comprehensive theory of culturally constructed humour. European Journal of Humour Research 8(2), pp. 1-24.

18. Leech, G. (1983). Principles of Pragmatics. London - New York: Longman.

19. Li, X. (2021). Analysis of Speech Humor in Crosstalk From Principles of Cooperation and Relevance Theory. Theory and Practice in Language Studies 11(9), pp. 1087-1092.

20. Morreall, J. (1983). Taking Laughter Seriously. State University of New York Press.

21. Morreall, J. (2008). Philosophy and religion. In V. Raskin (Ed). The Primer of Humor Research (pp. 211-242). Berlin/New York: Mouton de Gryuter.

22. Mifdal, M. (2019). Breaking frame and frame-shifting in Bassem Youssefs satirical TV show al-Bernameg. European Journal of Humour Research 7(2), pp. 30-43.

23. Raskin, V. (1985). Semantic Mechanisms of Humor. Dordrecht: D. Reidel Publishing Company.

24. Raskin, V. (1998). The sense of humor and the truth. In W. Ruch (Ed.), The Sense of Humor: Explorations of a Personality Characteristics (pp. 95-108). Berlin/New York: Moutonde Gruyter.

25. Raskin, V., Attardo, S. (1994). Non-literalness and non-bona-fide in language: An approach to formal and computational treatments of humor. Pragmatics and Cognition 2, pp. 31-69.

26. Ritchie, G. (1999). Developing the incongruity-resolution theory. Informatics Research Report EDI-INF-RR-0007. Edinburgh: University of Edinburgh.

27. Shultz, T.R. (1974). Development of the appreciation of riddles. Child Development 45, pp.100-105.

28. Shultz, T.R. (1976). A cognitive-developmental analysis of humour. In A.J. Chapman, H.C. Foot (Eds.), Humour and Laughter: Theory, Research and Applications (pp. 11-36). London: Wiley.

29. Sperber, D., Wilson, D. (1986). Relevance: Communication and cognition. Massachusetts: Harvard University Press.

30. Suls, J.M. (1972). A two-stage model for the appreciation of jokes and cartoons: An information-processing analysis. In G. Goldstein, P. McGhee (Eds.), The Psychology of Humour (pp. 81-100). New York: Academic Press.

31. Suls, J.M. (1977). Cognitive and disparagement theories of humour: A theoretical and empirical synthesis. In A. J. Chapman, & H.C. Foot (Eds.), It's a Funny Thing, Humour (pp. 41-45). Oxford: Pergamon Press.

32. Tian-yu, He. (2021). A Study of Verbal Humor in Public Speech from the Perspective of Relevance Theory and Cooperative Principle -Taking TED Talks as An Example. Journal of Literature and Art Studies 11(7), pp. 491-495.

33. Weeks, M. (2020). Affect philosophy meets incongruity: about transformative potentials in comic laughter. The European Journal of Humour Research 8(1), pp. 1-13.

Размещено на Allbest.Ru