Комунікативна та соціолінгвістична компетенції: підходи до розуміння і компонентного складу в українській та зарубіжній науковій літературі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, Україна

Комунікативна та соціолінгвістична компетенції: підходи до розуміння і компонентного складу в українській та зарубіжній науковій літературі

Зелінська Марія Зенонівна

канд. філол. наук, доцентка кафедри

зарубіжної літератури та полоністики

Анотація

комунікативний компетенція багатокомпонентний поняття

У статті проаналізовано поняття комунікативної компетенції та її структурну організацію, звернено увагу на розбіжності у терміноназвах та можливість використання термінів „комунікативна компетенція", „соціолінгвістична компетенція" у науковій літературі як тотожних; розглянуто окремі моделі комунікативної компетенції та виділено характерну рису, яка об'єднує різні підходи до трактування цього багатокомпонентного поняття. З'ясовано, що рівень сформованості комунікативної компетенції комунікантів є вирішальним чинником реалізації адресантом поставленої комунікативної мети та досягнення безперешкодного взаємопорозуміння і - тим самим - успішності комунікації.

Ключові слова: комунікативна компетенція, соціолінгвістична компетенція, комунікативні навички, структура, успішність комунікації.

Поняття комунікативної компетенції (далі - КК) має інтердисциплінарний характер і міститься в межах дослідження різних гуманітарних дисциплін, зокрема комунікативної і прагматичної лінгвістики, психолінгвістики, психології, соціолінгвістики, соціології тощо. Як основа комунікативного підходу до вивчення іноземних мов його широко використовують у дидактиці, адже від рівня сформованості іншомовної КК залежить успішність комунікації. Цей термін запропонував Д. Хаймс [1] як відповідь на протиставлені Н. Хомським поняття компетенції та використання мови [2]. На думку Хомського, мовна компетенція як складова генеративно-трансформаційної граматики притаманна всім носіям мови. Предметом досліджень Н. Хомського стали розумові здібності людини підсвідомого характеру, які дають їй змогу будувати необмежену кількість речень з обмеженої кількості мовних одиниць, а також відрізняти граматично правильні речення від неправильних. Критичний погляд Д. Хаймса на поняття мовної компетенції Н. Хомського полягав, серед іншого, в тому, що не тільки граматика, а й такі чинники, як роль, яку виконує носій мови в соціальній групі, та комунікативна ситуація є вирішальними, коли йдеться про його мовну поведінку. Д. Хаймс піддає сумніву ідею Н. Хомського про необмежені можливості носія мови у творенні нових, досі не висловлюваних, речень у цілком нових ситуаціях. Головна ідея концепції Д. Хаймса щодо форм мовної поведінки полягає в тому, що змінність поведінки не є випадковою. Дослідник уважає, що якщо в нових ситуаціях мовець творить відповідні до цих ситуацій висловлювання, то форма такого висловлювання пов'язана із ситуацією, а знання ситуацій і залежності від них висловлювань є свого роду компетенцією [1]. Учений зазначає, що слід брати до уваги здатність мовця використовувати знання практично, оскільки ця здатність також є елементом його компетенції [1]. Польська дослідниця А. Журек, аналізуючи поняття мовної компетенції Н. Хомського і комунікативної компетенції Д. Хаймса, зазначає, що Н. Хомський займається „внутрішньою мовою, а Хаймс - зовнішніми мовами, в яких комунікативна компетенція є віддзеркаленням зв'язків між мовою та суспільством" [3].

Аналіз української та зарубіжної наукової літератури дає підстави стверджувати про розбіжності в термінологічній номінації, розумінні КК і її компонентного складу. Український мовознавець Ф. Бацевич під поняттям КК розуміє „сукупність знань про спілкування в різноманітних умовах і з різними комунікантами, а також знань вербальних і невербальних засад інтеракції, умінь їх ефективного застосування у конкретному спілкуванні в ролі адресанта і адресата" [4]. Учений наголошує також на необхідності володіння вмінням і навичками спілкування [4]. О. Селіванова вважає, що КК охоплює широкий спектр знань, умінь і навичок „побудови інтенційно-стратегічної програми комунікації, дотримання її і контролю за нею у процесі спілкування; орієнтації на співрозмовника, передбачення його реакції; вибору мовних і паравербальних засобів комунікації і їхнього декодування; подолання комунікативних перешкод, усунення комунікативних шумів, виходу із комунікативного цейтноту тощо" [5].

Поняття КК нерозривно пов'язане з комунікативною ситуацією, в якій відбувається комунікативний акт, а успішність чи неуспішність комунікації (комунікативні невдачі та їх причини) слід розглядати з урахуванням ситуативного контексту. Адже одне й те саме висловлювання в різних комунікативних ситуаціях може бути по-різному сприйняте і мати інший перлокутивний ефект. Варто звернути також увагу на те, що висновки про (мовну) компетенцію індивідуума можна зробити на основі виконання, що й зумовлює факт ототожнення цього поняття з „виконанням", у результаті чого мовна компетенція набуває значення „мовні вміння й навички" [6]. Литовська мовознавиця Г. Соколовська зазначає, що компетенція зводиться до теоретичних знань носія мови, а навички є комплексом автоматизованих дій і, окрім теоретичних знань, охоплюють уміння визначати комунікативні ситуації, добирати мовні засоби відповідно до мети висловлювання. Дослідниця слушно зазначає, що теоретичні знання не завжди є запорукою успішності висловлювання [7]. Саме на основі виконання можна стверджувати про мовну, чи ширше - КК мовця. Проте деякі науковці застерігають, що, досліджуючи компетенцію, треба врахувати те, що виконання, з огляду, зокрема, на фізичні чи психологічні чинники, може й не відображати компетенцію індивідуума [4].

У науковій літературі натрапляємо також на розуміння терміна „соціолінгвістична компетенція" як „ідеального знання всіх правил використання мови залежно від ситуації і суспільної ролі" [8]. Як видно, наведене визначення по суті збігається з трактуванням поняття комунікативної компетенції. Автори зазначають, що ці два терміни інколи використовують як рівнозначні. На можливість синонімічного вживання термінів „комунікативна компетенція" і „соціолінгвістична компетенція" вказує багато джерел [напр. 7].

Науковці різних галузей (напр. мовознавства, соціології, соціолінгвістики, психології, лінгводидактики) по-різному підходять до проблеми складового наповнення КК. Найчастіше виділяють такі компетенції-складові КК: мовну, лінгвістичну, мовленнєву, соціолінгвістичну, соціокультурну, дискурсивну, стратегічну, прагматичну, предметну, соціальну, іллокутивну, паралінгвістичну, паравербальну, інтерактивну тощо.

Д. Хаймс вважає за доцільне виділити чотири аспекти компетенції, а саме: системний потенціал, відповідність, реалізованість, виконання [1]. Перший аспект ототожнюється з мовною компетенцією Н. Хомського, натомість три останні - містяться в його понятті „виконання". У науковій літературі є різні підходи до інтерпретації аспектів, які виділив Д. Хаймс. Немає здебільшого сумнівів щодо першого компонента, а саме системного потенціалу, який дефініюють як мовна, лінгвістична чи інколи вужче - граматична компетенція. Дискусійним є питання решти компонентів КК.

М. Кенейл і M. Свейн аналізували поняття КК в контексті вивчення другої мови. У їхній концепції до складу КК входять: граматична компетенція, соціолінгвістична, стратегічна і дискурсивна [9]. Модель КК авторства М. Кенейл і M. Свейн була основою до формулювання подальших підходів до розуміння структурного змісту цього поняття.

Серед компонентів КК Ф. Бацевич виділяє: мовну компетенцію - „здатність розуміти і продукувати необмежену кількість правильних повідомлень", дискурсивну, яка зводиться до здатності „поєднувати повідомлення у зв'язні дискурси", соціолінгвістичну, яка полягає в здатності „розуміти і продукувати мовлення в конкретному соціолінгвістичному контексті спілкування", іллокутивну як „здатність реалізовувати комунікативні наміри, використовуючи структуру повідомлення (мовленнєвого акту)", стратегічну - „уміння брати ефективну участь у спілкуванні, добираючи правильну стратегію і тактику спілкування" і соціокультурну - „уміння використовувати соціокультурний контекст: звичаї, норми, ритуали, соціальні стереотипи" [1 0].

Крім вище перелічених компонентів КК Ф. Бацевича, О. Селіванова виокремлює паравербальну компетенцію, від якої залежить успішність спілкування, та міжкультурну - в ситуації, коли мовець перебуває у сфері різних культур (рідної і чужої). Натомість дотримання комунікантами культурних норм спілкування, на думку вченої, міститься в межах лінгвокультурної компетенції [5]. Про важливість володіння комунікантами культурною компетенцією зазначає литовська дослідниця Г. Соколовська, вона вважає, що цей тип компетенції значною мірою виходить поза межі лінгвістики [7]. Крім культурної компетенції, об'єктом вивчення нелінгвістичних наук (напр. філософії, психології) є також предметна компетенція як „розуміння предметного (феноменального) світу, тобто його складових, їхніх системних та структурних зв'язків, функцій, тенденцій розвитку і змін тощо [...]" [4].

Досліджуючи КК в лінгводидактичному аспекті, Ю.П. Федоренко виокремлює, окрім складових, виділених Ф. Бацевичем (в моделі КК Федоренко немає іллокутивної компетенції) ще мовленнєву компетенцію, яка, своєю чергою, ґрунтується на таких видах мовленнєвої діяльності, як аудіювання, говоріння (діалогічне і монологічне мовлення), читання та письмо. Мовна компетенція є інтегративною і поєднує мовні знання та навички. Соціокультурну і соціолінгвістичну компетенції дослідниця розуміє як „сформованість в учнів цілісної системи уявлень про національно-культурні особливості країни, що дозволяє асоціювати з мовною одиницею ту ж інформацію, що і носій мови, і досягти у такий спосіб повноцінної комунікації" [11].

Створюючи типологію комунікативних невдач і встановлюючи причини їх виникнення в сучасному англійському мовленні, Л.Л. Славова звертається до поняття КК як вирішального чинника в досягненні учасниками спілкування взаємодії і взаєморозуміння. На думку дослідниці, КК складається з мовного, мовленнєвого і прагматичного компонентів. Мовна компетенція охоплює, зокрема, граматичну, лексичну, фразеологічну складові, а також стилістичні засоби мови. Мовленнєвий компонент - це загалом застосування комунікантами мовних знань у спілкуванні, прагматичний - передбачає володіння „соціокультурним досвідом, законами спілкування, принципами та правилами комунікативної взаємодії, стратегій і тактик ведення розмови, гнучкою системою комунікативних актів" [12].

У деяких джерелах виділяють енциклопедичну, лінгвістичну та інтерактивну компетенції, які у вербальному спілкуванні виступають комплексно. Ф.С. Бацевич інтерактивну компетенцію розглядає як „сукупність умінь, необхідних у спілкуванні в різноманітних умовах (ситуаціях) з різними комунікантами" [13]. До її складу входять насамперед предметна і соціокультурна компетенції. Порівнявши наведену дефініцію інтерактивної компетенції з підходом до розуміння КК, поданому в цьому ж джерелі, можна зауважити, що відмінність між ними полягає в тому, що інтерактивна компетенція - це поєднання відповідних умінь, натомість КК - це сукупність знань і умінь. Крім того, КК - це „набір комунікативних стратегій разом із володінням комунікативними правилами, постулатами, максимами і конвенціями спілкування" [13]. Як бачимо, розуміння поняття інтерактивна компетенція по суті співвідноситься з КК.

Польський мовознавець С. Ґрабяс у своїй праці зосереджує увагу на понятті комунікативних навичок (пол. sprawnosc komunikacyjna). Серед їх компонентів учений виділяє: мовні системні навички, мовні суспільні, мовні ситуаційні та мовні прагматичні навички, від оволодіння якими залежить успішність висловлювання. Мовні системні навички, які ототожнюють з мовною компетенцією Н. Хомського, поєднують у собі, зокрема, семантичні, граматичні і реалізаційні навички та полягають у вмінні будувати граматично правильні речення. На думку С. Ґрабяса, частою причиною відхилень на рівні мовних системних навичок є білінгвальні ситуації як результат контакту двох мовних кодів або варіантів однієї мови. Мовні суспільні навички - це знання системи цінностей певної комунікативної спільноти, суспільних відносин, уміння добирати мовні засоби, зокрема, й відповідно до суспільної позиції адресата. Оскільки протягом усього життя людина постійно змінює суспільні ролі, формування цих навичок відбувається найпізніше. Мовні ситуаційні навички полягають у вмінні використовувати мовний код у різноманітних інтерактивних ситуаціях, ідеться, зокрема, про вибір мовних засобів відповідно до теми та місця спілкування. Найшвидше формуються мовні прагматичні навички, які служать реалізації намірів мовця. Опанування прагматичними навичками проявляється, зокрема, у вмінні на вербальному рівні передати емоції і реалізувати прагнення [14].

Беручи за основу опрацювання С. Ґрабяса, Ю. Порайський-Помста представляє детальнішу модель окремих компонентів комунікативних навичок. Мовознавець виділяє мовні комунікативні навички, суспільні комунікативні навички та мовні ситуаційні і мовні прагматичні навички. Мовні комунікативні навички, окрім знання мовного коду, включають знання соціальних, територіальних і функціональних варіантів мови та мовний досвід індивідуума, який залежить від його походження, освіти, професії, віку, статі тощо. Суспільні комунікативні навички - це врахування в процесі комунікації суспільних позицій мовців (симетричні чи несиметричні відносини), своєю чергою, мовні ситуаційні навички - це вміння сформулювати висловлювання відповідно до каналу передачі (усні і письмові тексти), кількості мовців (монолог, діалог, полілог), місця розмови (відкритий чи закритий простір), теми розмови (щоденні та інші справи) і жанру (монологічні та діалогічні форми). Насамкінець мовні прагматичні навички полягають у вмінні мовця досягати мети, а саме виражати емоції, вольові акти, описувати і творити дійсність. Ю. Порайський-Помста висловлює переконання, що кожен з компонентів комунікативних навичок залежить від мовної компетенції носія мови, а також від його досвіду. А всі навички, разом узяті, свідчать про рівень КК індивідуума [15].

У. Жидек-Беднарчук на найвищій позиції в ієрархії компетенцій розміщує мовну компетенцію / мовні навички (пол. kompetencja / sprawnosc jqzykowa), акцентуючи на тому, що їх формування є найважливішим завданням сучасної лінгводидактики. Серед компонентів цього поняття вона виділяє системні навички (на рівні синтаксису, лексики, морфології та вимови), орфографічні та пунктуаційні навички і комунікативні навички, до складу яких входять: суспільні, культурні, ситуаційні та прагматичні навички. Дослідниця вважає за доцільне ввести в модель мовної компетенції / мовних навичок культурні навички як знання звичаїв, поведінки, притаманних певній мовно-культурній спільноті [16]. У. Жидек-Беднарчук поняття мовна компетенція / мовні навички розуміє значно ширше, порівняно з іншими дослідниками, оскільки в його структурі містяться й комунікативні навички.

А. Журек, досліджуючи етикетні мовленнєві акти іноземців, які вивчають польську мову, використовує поняття мовні комунікативні навички (пол. j^zykowa sprawnosc komunikacyjna), в основі яких лежать мовні навички (граматичні і лексичні) та комунікативні. Серед комунікативних навичок дослідниця виділяє прагматичні - вміння реалізовувати наміри, соціолінгвістичні - вміння формулювати висловлювання з урахуванням таких чинників, як тип ситуації, соціальні ролі мовців, місце та тема розмови, а також соціокультурні - вміння поводитися згідно з культурними нормами спільноти [3]. А. Журек, як бачимо, враховує лише окремі рівні мовної системи і окремі навички (немає напр. фонологічного рівня), мотивуючи це тим, що у своїй моделі бере до уваги тільки ті аспекти, які релевантні для аналізу етикетних мовленнєвих актів.

Аналіз поняття комунікативних навичок переконливо свідчить, що учені виділяють переважно дві групи чинників, які їх формують: мовні та позамовні. Мовні полягають насамперед у вмінні граматично правильно використовувати мовний код та знанні лексики. До позамовних належать такі фактори, які мають вплив на перебіг комунікації: тема, місце розмови, перцептивні можливості адресата, офіційність чи неофіційність ситуації (тип), стосунки між мовцями тощо. Позамовні чинники - це ситуативний контекст або комунікативна ситуація, в якій відбувається комунікація.

Висновки

Аналіз наукової літератури з питань КК свідчить про можливість різноманітних підходів до трактування КК та її компонентного складу, що зумовлене насамперед складністю і неоднозначністю цього поняття. Існують й розбіжності у терміноназвах. Ідеться, зокрема, про можливість уживання термінів „комунікативна компетенція", „соціолінгвістична компетенція" чи „(мовні) комунікативні навички" на позначення того самого явища. Однак, незважаючи на розбіжності в розумінні терміна „комунікативна компетенція" в українській та зарубіжній науковій літературі, можна виділити характерну рису, яка об'єднує різні підходи до трактування цього поняття: здатність ефективного спілкування в різних комунікативних ситуаціях, що можливе завдяки знанням комунікантів, їхнім умінням чи навичкам або ж їхній сукупності. Cоціолінгвістична компетенція, як вважають учені, зводиться до формулювання і розуміння висловлювання з урахуванням ситуативного контексту, тобто соціальних ролей мовців, типу ситуації, місця і часу спілкування тощо. Описані в науковій літературі моделі КК відображають складність цього багатокомпонентного поняття, до розуміння якого слід підходити комплексно. КК - це свого роду система, елементи якої містяться в тісному взаємозв'язку і від володіння кожним з яких залежить успішність спілкування.

Список використаних джерел

1. Hymes, D. (1980). Socjolingwistyka i etnografia mowienia. В Glowinski, М. (ред.) J^zyk i spoleczehstwo (с. 41-82). Warszawa: Czytelnik.

2. Хомский, Н. (1972). Аспекты теории синтаксиса. Москва: Издательство Московского университета.

3. Zurek, A. (2008). Grzecznoscj^zykowa wpolszczyznie cudzoziemcow. Wybrane zagadnienia. task: Oficyna Wydawnicza LEKSEM.

4. Бацевич, Ф.С. (2004). Основи комунікативної лінгвістики. Київ: ВЦ Академія.

5. Селіванова, О. (2006). Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. Полтава: Довкілля-К.

6. Porayski-Pomsta, J. (1994). Umiejgtnosci komunikacyjne dzieci w wieku przedszkolnym. Studium psycholingwistyczne. Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego.

7. Sokoiowska, H. (2004). Wielojgzycznosc a umiejgtnosci komunikacyjne uczniow szkol polskich na Litwie. Warszawa-Wilno: Elipsa.

8. Skudrzykowa, A. & Urban, К. (2000). Maly slownik terminow z zakresu socjolingwistyki i pragmatyki jgzykowej. Krakow-Warszawa: Towarzystwo Miiosnikow Jpzyka Polskiego, Spoika Wydawniczo-Ksipgarska.

9. Canale, M. (1983). From communicative competence to communicative language pedagogy. В Richards, J.C. & Schmidt, R.W. (ред.) Language and Communication (с. 2-27). London: Longman.

10. Бацевич, Ф.С. (2011). Вступ до лінгвістичної прагматики. Київ: ВЦ Академія.

11. Федоренко, Ю.П. (2005). Формування у старшокласників комунікативної компетенції в процесі вивчення іноземної мови (автореф. дис. ... кандидата пед. наук). Волинський державний університет імені Лесі Українки. Луцьк, Україна.

12. Славова, Л.Л. (2000). Типологія комунікативних невдач (на матеріалі сучасного англійського мовлення) (автореф. дис. ... кандидата філ. наук). Київський державний лінгвістичний університет. Київ, Україна.

13. Бацевич, Ф.С. (2007). Словник термінів міжкультурноїкомунікації. Київ: Довіра.

14. Grabias, S. (2003). J^zyk wzachowaniach spolecznych. Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skiodowskiej.

15. Porayski-Pomsta, J. (1997). Kulturaj^zyka. В Dubisz, S. (ред.) Nauka o j^zyku dlapolonistow (с. 57-100). Warszawa: Ksipzka i Wiedza.

16. Zydek-Bednarczuk, U. (2007). Bilingwizm w badaniach glottodydaktycznych, spolecznych i kulturowych. В Achtelik, А. & Tambor, J. (ред.) Sztuka czy rzemioslo? Nauczyc Polski i polskiego (с. 223-237). Katowice: Gnome.