Спілкування мешканців українських міст із представниками іноземних армій у 1918-1920 рр

Размещено на http://www.allbest.ru/

Спілкування мешканців українських міст із представниками іноземних армій у 1918-1920 рр

Вячеслав Попов

професор кафедри соціології Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, доктор історичних наук, професор

Головний зміст історії повсякденності - вивчення особистісного сприйняття політичних подій, ставлення людини не лише до побутових проблем, а й до влади, держави та суспільства в цілому. Значне місце у такому сприйнятті займає міжкультурна комунікація. Її реалізація за умов війни у нашій історії - явище не унікальне. Особливий інтерес щодо цієї тематики становить громадянська війна 1918-1920 рр. в Україні, оскільки саме тут перетнулися інтереси багатьох політичних сил, представлених у ході бойових дій різними військовими з'єднаннями. Особливість громадянської війни полягала в тому, що для певної частини населення будь-яка армія була «своєю» і в будь-якому випадку і «завойовники», і «завойовані» говорили однією мовою. Винятком є саме українська історія, оскільки перебіг подій на території нашої країни неодноразово ускладнювала присутність інтервентів. Здатність окремих громадян, соціальних груп і суспільства в цілому до самостійної організації життєдіяльності в умовах воєнного стану, анархії та свавілля залежала, в тому числі, від спілкування з представниками іноземних армій.

Прихід в Україну німців навесні 1918 р. позначився в мемуарах як початок періоду стабільності та порядку. «Прийшовши до Києва, німці насамперед вичистили неймовірно засмічений за більшовиків вокзал» [1, с. 115]. М. Могилянський згадував: «З появою німців, як за помахом чарівного жезла, без будь-яких загроз чи загрозливих оголошень, зникли всякі пограбування та насильства. Обиватель зітхнув вільно» [1, с. 116]. Німці, зі свого боку, стали завсідниками продуктових магазинів. Зголоднівши вдома, вони «висіли натовпами над вітринами магазинів з харчами, де виставлені були смажені поросята, гуси, качки, кури, сало, масло, цукор і різні солодощі» і де все це можна було придбати без карток і порівняно тоді ще за низькими цінами. «На базарах вранці німці особливо охоче купували сало» і жадібно жували величезні його шматки [1, с. 116].

За спостереженнями сучасників, німці сподобалися обивателю. Вулицями вже не боялися ходити навіть уночі. Усі кинулися купувати німецькі книги та вивчати німецьку мову. «Німці були дуже люб'язні і справляли чарівне враження своєю культурністю та дисципліною» [2, арк. 81зв.].

У своїх спогадах співробітник гетьманської адміністрації В. Ауербах навів красномовний епізод: «На одній із невеликих станцій під Києвом, де наш поїзд простояв чомусь досить довго, я підійшов до групи селянок, які через станційну огорожу продавали різну їжу. «Цвай», - наполегливо повторював німецький унтер-офіцер. «Найн, драй», - наполягала торговка. «Чи давно, тітка, німецької навчилася? Чи ти німкеня?» - втрутився я. «Шо ти, дядьку, ми руські», - образилася українка» [3, арк. 4].

У свою чергу, німці також опановували місцеву мову, хоча б у мінімальному обсязі: «Біле борошно, сало, масло, яйця - необхідні російські слова були швидко вивчені - закуповувалися як у місцях розташування роти, так і поза ними за німецькі паперові гроші, які селяни охоче брали. Починалася така клопітка діяльність біля печей, що любо було дивитися, і подібно до Тиля Уленшпігеля, можна було насититися від одного тільки запаху смажених і запечених страв. Лише мізерні раціони протягом кількох років і страх голоду, що виник звідси, можуть, мабуть, пояснити подібну жадібність до їжі. Якби ми затрималися тут далі, то цей достаток закінчився б розривом шлунків; проте марші сприяли обміну речовин, і солдати, особливо молодь, просто розквітали. Знову можна було побачити червоні щоки, що стали казковими» [4, арк. 1].

Посол Фінляндії за гетьмана Скоропадського Г. Гуммерус зазначав: «На станціях і вокзалах панував німецький порядок. Нам доводилося часто спостерігати, як одному солдату вдавалося втихомирити натовп хуліганів» [5, с. 54]. Навіть на дніпровському пляжі не обходилося без німців. «Люди засмагали на піску чи плавали. Біля огорожі стояли серйозні німецькі солдати та стежили за дотриманням пристойності» [5, с. 58]. Місцева інтелігенція найбільше раділа відновленню зв'язку з частиною Європи. У відкритих у Києві книгарнях можна було отримувати свіжі берлінські та віденські газети [1, с. 27].

Князь О. Трубецькой зазначав: «У містах, особливо у Києві, все переповнено німецькою культурою: і німецький театр, і німецька книгарня, і німецька похідна книгарня, і німецькі актори, що гастролюють, та музиканти. У концертних залах лунали переможні звуки музики Вагнера. На вулицях німецька говірка, безліч німок, що приїхали з голодуючої батьківщини, поїсти хліба і цукру в знову завойованих землях» [6, с. 143].

Задля справедливості слід зазначити, що німецька окупація далеко не всіма сприймалася із задоволенням. Українське селянство протестувало проти реквізиції продовольства та розпочало партизанську війну. Однак і німці у Києві теж не завжди були взірцем дисципліни. Одного разу солдати, які вирушали на західний фронт, «напилися п'яними, розбили шибки в буфетних шафах і стали бити чайний посуд» [7, арк. 4]. Негативною стороною німецького перебування спостерігачі вважали дорожнечу рівня життя, що безперервно зростала, тому що велика кількість товарів вивозилася до Німеччини, натомість у зворотньому напрямку не надходило нічого [7, арк. 13зв.]. В. Винниченко від імені всього українського народу так звертався до німецьких військ: «Коли ви лише гості, то й поводьтеся як гості, а не як свині. Коли кажете, що прийшли лише допомагати і служити, то будьте слугами, а не господарями» [8, с. 319].

Водночас обивателі часто були стурбовані тривожними чутками, що наполегливо повторювалися, про майбутній відхід з України німецьких військ, що тут знаходилися, і яскравими фарбами малювали «можливі після цього жахи» [9]. Поступово негативні тенденції у настроях городян посилювалися. Російський офіцер Р. Гуль перебував за гетьмана Скоропадського в дружині з охорони Києва. Пізньої осені 1918 р. він зазначав, що, хоча в місті «так само пиячить та веселиться натовп, і так само миготять німецькі мундири», з кожним днем тривога серед пересічних обивателів збільшувалася. «У цьому чаді відчувається якась квапливість, передчуття неминучого кінця. Наче люди, що веселяться, відчувають за собою погоню і поспішають провести так «хоч годину». Впевненість у близькій небезпеці поділялася всіма. «Її реально бачать, розуміють сьогоднішні правителі України, але вони не мають «своєї» сили, на яку можна було б спертися. А чужа - німецька - після революції з кожним днем стає ненадійнішою». Особливо помітними зростання невдоволення та очікування змін були в робочих кварталах, де «все частіше збираються на вулицях темні купки, юрмлячись, нахиляючись близько обличчями, про щось говорять і, побачивши взвод офіцерів, розходяться, озираючись зі злісними, двозначними посмішками» [10, с. 77, 78].

Режим інтервенції країн Антанти в Одесі всіляко сприяв переходу від індиферентності обивателів до його неприйняття. «Офіцери різних національностей поводилися розбещено і зухвало». В Одесі був випадок, коли спалахнув страйк офіціантів через те, що польський офіцер у ресторані вдарив в обличчя офіціанта, у якого, за словами офіцера, виявилася «більшовицька фізіономія» [11, с. 36, 37]. В. Гурко підтвердив, що «іноземні війська в Одесі відрізнялися грубістю, розбещеністю та повним небажанням боротися. Чорношкірі харі розгулювали Приморським бульваром. «Ну й рятівники», - говорили одесити, кидаючись при зустрічі з ними убік» [12, с. 76].

Останнім воєнним випробуванням для Києва стала коротка польська окупація. Коли поляки на початку травня 1920 р. увійшли до міста, «на грудях у багатьох киян з'явилися червоно-білі польські та жовто-блакитні українські бантики» [13, с. 15]. Велике враження на обивателів справив ефектний парад польських військ, влаштований 4 травня [13, с. 17]. «Три роки нечищений, неголений, зношений та неохайний Київ, роззявивши рота, дивився на цю строго вимуштрувану безліч чистоти і військової витонченості» [13, с. 18]. Цей парад «пригнічував профанів остаточно і безповоротно демонстрацією небаченої сили». Куди ж було впоратися «обірваним, босим червоноармійцям з їхніми рушницями на мотузковій перев'язі з цими незламними європейськими чепурунами!» [13, с. 19].

Тим часом почалися конфлікти польських солдатів з населенням, насамперед із базарними торговцями. Поляки «брали продукти та товари, та платили польськими марками за курсом коменданта міста. Торговці кричали, лаялися; солдати відстоювали свої права. І вже через тиждень громадська думка київських базарів тишком-нишком проклинала великодушних «визволителів» [13, с. 22]. Коли поляки йшли з Києва, «народ, мабуть, відчув, що вже настав час спрямувати свої симпатії у бік більшовиків». Авторка мемуарів очікувала, що «по селах стрілятимуть у спину полякам, що відступають - як і будь-якій відступаючій владі - незалежно від її самої» [14, с. 225]. політичний польський солдат конфлікт

За свідченням Д. Заславського, перед відходом поляки підпалили міські склади: «Місто прийняло страшний і огидний вигляд суцільного і шаленого мародерства. Польські солдати взяли участь у ньому. За плату вони допускали до згарища охочих, і самі грабували. По всіх вулицях тяглися люди з мішками, ящиками та відрами: пудами тягли какао, шоколад, сотнями банок - консерви. Усе це тут-таки надворі перепродавалось» [13, с. 46].

Відступ поляків супроводжувався підривом мостів через Дніпро. «Дванадцять разів змінювалася влада у Києві, кілька разів він був під жорстоким артилерійським обстрілом. Але жодна з армій, що проходили через Київ, не зазіхала на мости» [13, с. 45]. Цей вчинок окупантів народжував в киянах «не лише почуття злості та помсти, а й почуття ображеного патріотизму» [13, с. 45]. Перших червоноармійців городяни зустрічали зі «стриманою дружелюбністю. Не було киянина, який, дивлячись на обірваних, босих і в постілах, з рушницями на мотузках, червоноармійців, не згадував з іронією та зловтіхою про ефектний театральний парад польської армії» [13, с. 47].

Отже, протягом 1917-1920 рр. на території України відбувалися з різним ступенем інтенсивності бойові дії між учасниками громадянської війни. Українські міста по кілька разів переходили з рук до рук, опиняючись під владою то однієї, то іншої збройної сили. Німецька окупаційна армія, як гарант стабільності, знайшла підтримку серед міських обивателів. Щоправда, інші інтервенти - французи, греки, поляки - не були настільки популярними.

У громадянській війні серед більшості населення переважало бажання пристосуватися до будь-якої нової влади, що стало проявом одній із технологій виживання в екстремальних умовах. Звідси випливали або участь в урочистій зустрічі чергових визволителів, або напружене очікування перших розпоряджень з подальшим вибором стратегії поведінки. Помітно знизився рівень домагань суспільства до влади, вимога стабілізувати обстановку стала чи не єдиною. Решта потреб були похідними.

Список використаних джерел

1. Революция на Украине по мемуарам белых. Репринтное воспроизведение издания 1930 г. Киев : Политиздат, 1990. 436 с.

2. Центральний державний архів громадських організацій. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 21. 112арк.

3. Державний архів Російської Федерації (ДАРФ). Ф. 5881. Оп. 2. Спр. 232. 56 арк.

4. Центральний державний архів громадських організацій. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 257. 12арк.

5. Гуммерус Г. Україна в переломні часи. Шість місяців на чолі посольства у Києві. / пер. з фін. Київ : ВПЦ «Київ. ун-т», 2004. 188 с.

6. Из путевых заметок беженца. Кн. Е.Н. Трубецкого // Архив русской революции. Т. 18. Берлин : изд-во «Слово», 1926. С. 137-207.

7. Державний архів Російської Федерації. Ф. Р-446. Оп. 1. Спр. 18. 83 арк.

8. Винниченко В. К. Відродження нації. Ч. ІІ. Київ : Вид-во політ. літератури України, 1990. 328 с.

9. Южный край (Харьков), 20 сентября 1918 г. № 128.

10. Гуль Р. Б. Киевская эпопея // Архив русской революции. Т. 2. Москва : Современник, 1991. 288 с.

11. Якушкин Е. Французская интервенция на Юге. 1918-1919. Москва ; Ленинград : Государственное издательство, 1929. 80 с.

12. Гурко В. И. Из Петрограда через Москву, Париж и Лондон в Одессу. 1917-1918 гг. // Архив русской революции. Т. 15. Берлин : изд-во «Слово», 1924. С. 5-84.

13. Заславский Д. О. Поляки в Киеве в 1920 году. Петроград : Изд-во «Былое», 1922.48 с.

14. Очерки жизни в Киеве в 1919-1920 гг. Л. Л-ой. // Архив русской революции. Т. 3. Москва : Терра-Политиздат, 1991. 274 с. С. 210-233.

Размещено на Allbest.ru