Поліфонія інтерпретацій хронотопу крізь призму взаємодії класичної та некласичної світоглядної парадигм

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поліфонія інтерпретацій хронотопу крізь призму взаємодії класичної та некласичної світоглядної парадигм

Хронотоп як концепт сучасної культурології належить до усталених, ґрунтовно розкритих і всебічно проаналізованих понять, але при цьому, попри наявність великої кількості класичних позитивних визначень цієї категорії (в літературознавстві, естетиці, філософії, культурній антропології, етнології), глибинна архетипічна суть хронотопу як ключової координати картини світу в культурі залишається дещо «невимовленою» і потребує уточнення з огляду на сучасні пріоритети розвитку науки про культуру.

Хронотоп (від давньогрецької %povop - «час» і топор - «місце») - у традиційному розумінні терміну - це єдність просторових і часових параметрів, спрямованих на вираження певного культурного (вужче - художнього) смислу. Це поняття безпосередньо пов'язане з предметним полем семантики культури та є дотичним до понять «смисл», «знак», «текст», «час», «простір» тощо. Зокрема, час (англ. time; нім. Zeit, kalendarische; фр. temps de calendrier) визначається як «властивість реальності, що має вираження у послідовності подій, які змінюють одна одну» [518, с. 45]. Простір (англ. space; нім. Raum; фр. espace, чеськ. prostor) - «властивість реальності, яка виражається в її протяжності, структурованості, співіснуванні і взаємодії її елементів» [там само, с. 273].

У гуманітарному дискурсі концепт «хронотоп» традиційно вживається в прямому значенні грецьких основ, які містяться у його підвалинах, а саме: як цілісний «часопростір», втілений у художньому творі, творчості конкретного автора, епосі з метою вираження культурного чи художнього змісту для показу його культурного або художнього сенсу. Отже, спираючись на ці визначення часу і простору, можна сформулювати поняття «хронотоп» (часопростір), а саме: хронотоп - це властивість реальності, що виражається у послідовності подій, які змінюють одна одну, і котра спостерігається в протяжності, структурованості, співіснуванні дійсності та взаємодії її елементів.

Особливого значення набуває проблема співвідношення часових та просторових параметрів хронотопу, що у світлі гуманітарного вивчення текстів культури позначають, відповідно, хронологічні та географічні її параметри, історичний та регіональний підходи до її вивчення, діалектику і типологію, динаміку і статику, синхронію та діахронію в структурному аналізі. Щоб виявити взаємозв'язок маркерів часу і простору в хронотопічному баченні, необхідно звернутися до первинних аспектів вживання цього терміну і його вихідних значень, прослідкувавши надалі їх трансформацію.

«Хронотоп» - термін фізіолога О. О. Ухтомського. Уточнюючи зміст концепту «хронотоп», О. О. Ухтомський констатував, що «і траєкторія електрона в атомі, і траєкторія Землі відносно сузір'я Геркулеса, і траєкторія білкової молекули в сірчанокислому середовищі до перетворення її на вугілля, це і є траєкторія людини через події її життя крізь перетворення на гази та розчини - все це світові лінії, що мають детермінувати в науці» [565, с. 184]. У міркуваннях О. О. Ухтомського тлумачиться концепт «хронотоп» та виявляється його основне значення: «Почав вибудовуватися міст між природознавством і гуманітарними науками!» [там само, с. 185]. Дослідник у своїх працях вказував на можливості використання «хронотопу» відносно різноманітних рівнів буття, навіть щодо розуміння сутності світу і прогнозування майбутнього.

З точки зору культурологічного розуміння хронотопу, велике значення має те, що О. О. Ухтомський є автором ідеї «домінанти» у психіці людини. «Домінантою» він називав вогнище підвищеного збудження нервових центрів, сигнали яких активізуються у поточний момент часу [564, с. 347]. З фізіологічної точки зору домінанти формують усталені зони рефлексів у відповідь на усталені подразники, що, у психоаналітичному дискурсі, постають як джерела колобігу ідентичних мисленнєвих стереотипів (символічної «зшивки»). Для позбавлення від домінанти О. О. Ухтомський рекомендував практику підтримки людиною багатьох домінант (у контексті шизоаналізу Ж. Дельоза це означає стратегію «безлічі імен» як вияв кроскультурної номадичної ідентичності тіла, що «ковзає» пустелею бажань, не зупиняючись на машинальній залежності від неї). Велику роль у вивільненні суб'єкта відіграють перемикання кодів між домінантами-іменами, їх критична рефлексія та деррідіанська деконструкція, які призводять до розшивання. Ще більшу роль відіграє підгодовування домінанти творчості, яка спонукає до перебудови суб'єктності, повернення самості, реалізації позитивної програми культурного звільнення.

За методологією сучасного культуролога Євгенії Більченко, такій перебудові акцентів сприяє зустріч з Іншим, екзистенційний досвід нового (Чужого), мандри і зміни гештальтів, тому домінанта на обличчя Іншого (в етичному сенсі «обличчя» як уособлення діалогу в Е. Левінаса), пов'язана з домінантою творчості, є ключовою: як для набуття через Іншого самості, так і для розосередження домінант, забезпечення їх багатоманітності та креативності. Іншого людина зустрічає в часі, у неповторній миті Dasein- існування (М. Гайдеггер), в темпоральності (А. Бергсон), або гіпостазисі (Е. Левінас). Навіть у ранніх тлумаченнях хронотопу зближуються кілька ключових універсальних понять: час (темпоральність, гіпостазіс, ось- буття) - Інший - самість (Я) - діалог [63; 64; 67].

Подальше поширення концепту «хронотоп» в естетиці, історії культури, філософії, міфокритиці, культурології було б неможливим без універсалізму, закладеного в дослідженнях О. О. Ухтомського. Проблема не тільки у відмові від раціоналізму на користь ролі метафізичного рівня пізнання: О. О. Ухтомський підкреслював також значення того, що «серце, інтуїція і совість - найдалекоглядніше, що в нас є» [563]. Наведена думка дослідника спонукає замислитися, що насправді найважливішим є те, що є «не нашим особистим досвідом, а досвідом поколінь». Це забезпечило подальший діалогічний характер розуміння поняття «хронотоп» (зокрема, у М. М. Бахтіна).

О. О. Ухтомський наголошує на «гетерохронії» (можна порівняти з принципом «гетерохронності» в теорії номадизму Н. Бурріо [668]). Гетерохронія означає процес утворення єдиного простору через інтеракцію часових ритмів, зближення різних моделей темпоральності, що утворюють через діалог унікальну подію (бахтинівське буття як «співбуття», або революційна «Істина-Подія» у творчості А. Бадью [2829]). Істина-Подія виходить за межі символічних домінант безпосередньо у глибину буття, тому вона не може бути номінованою, означеною, як любов, натхнення, просвітлення, щастя.

Формула хронотопу як неповторна зустріч у неповторну часову мить суб'єктностей Я та Іншого («сфера між» М. Бубера), що вступають у діалог, і через нього повертають нас до самої істини буття - до його мандрівного надлишку, шлейфу смислів, вакууму у символічній структурі, позасвідомого, довербального, або Реального (Ж. Лакан) - того, що, плаваючи у паузах між репліками як певний підтекст, фіксує архетипічний смисл. Він здійснюється через паузу, тишу, мовчання, «світлу німоту» (К. Ясперс), певний знак пробілу, «невисловлене» (Л. Вітгенштайн), «замовчуване» (Г. Гадамер), без відповіді, «неответчиво» (рос. у Ф. Достоєвського), герменевтичне ядро дискурсу.

Хронотоп безпосередньо відкриває браму архетипу, розкриваючи первинний смисл буття людини через діалог часу і простору. Саме тому в літературознавстві (М. М. Бахтін) хронотоп постає як модель образу героя, що складається у певній комунікативній ситуації, втіленій у поліфонії тексту [41].

М. М. Бахтін «відрефлектував» новаційний і інтегративний характер концепту «хронотоп» О. О. Ухтомського, екстраполювавши сутність поняття і локалізувавши його в літературознавстві. Варто зауважити, що парадоксальним є те, що, екстраполюючи, досліджуваний термін у різноманітні галузі гуманітарного знання, і нині, насамперед, береться до уваги досвід його використання саме М. М. Бахтіним. Дослідник активно вживає дефініцію поняття «хронотоп» та інтерпретує його як формально-змістовну категорію літератури, що виражає істотне поєднання тимчасових і просторових зв'язків [39, с. 9]. Мислитель (варто зауважити, що М. М. Бахтін вважав себе філософом, а не філологом, хоча наприкінці 20-х - на початку 30-х років ХХ ст. основним предметом його наукових розвідок стає «романне слово») констатував, що «з погляду на хронотоп існують ... живі й невід'ємні від буття події; ті залежності (функції), в яких ми виражаємо закони буття, уже не відвернені криві лінії у просторі, а «світові лінії», якими пов'язуються давно минулі події з явищами теперішньої миті, а через них - із подіями майбутнього, що мариться в далечині» [563, с. 267]. У наведеному висловлюванні дослідника про сутність хронотопу, «що прийшов на зміну старим відволіканням «часу» і «простору», розкривається суть відмінності в розумінні буття, того розриву з класичною, раціональною традицією, про яку свідчить практика вітчизняного наукового знання.

Отже, М. М. Бахтін, посилаючись на теорію відносності А. Ейнштейна та на ідеї О. О. Ухтомського, вперше застосував безпосередньо термін «хронотоп» у літературній теорії, поширивши його із математичного природознавства і філософської біології ХХ ст. [36-44]. У своїй класичній праці «Форми часу і хронотопу в романі» М. М. Бахтін проаналізував основні види просторово-часових взаємин у прозі від античності до ХІХ століття включно. Використовуючи термін «хронотоп» як літературознавчу та естетичну категорію, дослідник локалізував семантику і методологічні можливості цього концепту, розробивши його в основному на прикладі роману. За М. М. Бахтіним, хронотоп визначає взаємозв'язок часових та просторових координат художнього тексту: «Прикмети часу розкриваються у просторі і простір осмислюється й вимірюється часом. Цим перетином рядів і злиттям прикмет характеризується художній хронотоп» [37, с. 246]. Розглядаючи час як четвертий вимір простору, М. Бахтін констатував нерозривність простору і часу.

М. М. Бахтін створює найбільш вживану комплексну естетичну модель хронотопу на прикладі літературних текстів. Завдяки працям М. М. Бахтіна, концепт «хронотоп» набув широкої теоретичної гуманітаризації, перетворившись на провідну категорію філософії, естетики та літературознавства. Народження цього поняття та його укорінення в естетичній та мистецтвознавчій свідомості було зумовлене переважно, як бачимо на прикладі аналізу творчості О. О. Ухтомського, природничо-науковими відкриттями початку ХХ ст. і кардинальними змінами уявлень про картину світу в цілому. Представниками некласичної філософії було вироблено уявлення про простір і час як про індивідуальні «тяглість» (параметр простору) та «тривалість», або «темпоральність» (параметр часу), тобто - суб'єктивні характеристики життєвого світу (Lebenswelt) особистості, що існують та інтерпретуються як смисли її свідомості, укорінені в архетипічні структури (за І. Кантом - апріорні форми споглядання і розуму).

Хронотоп завжди містить певну релятивацію часопростору, що переживається героями суб'єктивно: сакральний та історичний час, колективний мікрочас та індивідуальний мікрочас, міфологічний та буденний, карнавально-містеріальний героїв Ф. Достоєвського та біографічний героїв Л. Толстого, вічність та мить, лінійний та циклічний час, самість та іншість тощо, - разом утворюють певну психічну реальність, духовний вимір буття людини у тексті як етико-естетичного суб'єкта. Аксіологічна спрямованість хронотопу як виразника смислу автора, твору, читача приводить до помноження хронотопів у дискретно-континуальній структурі твору як місця взаємних трансформацій часу і простору.

Яскравим прикладом таких трансформацій є моделі хронотопів, виокремлені французьким археологом та антропологом А. Леруа Гураном для означення у первісному суспільстві просторово-часових реалій осілих землеробів та кочових скотарів. Для першого типу господарювання притаманний циклічний тип сприйняття часових реалій (у Лео Фробеніуса - «жіночі», або «хтонічні» культури, культури Землі). При такому хронотопі час сприймається циклічно як вічний колооберт (наприклад, Сансара-калачакра-мандала в індусів, хоровод у стародавніх слов'ян) - «вічне повернення» до Золотого століття (М. Еліаде). Циклічний час як замкнуте коло формує статично-радіальну модель простору на кшталт «матрьошки», окремі локуси якої є подібними до концентричних кіл, що «вкладаються» одне в одного. Відповідно до уявлень про солярно- вегетативну періодичність розквіту та згасання природи, простір вимальовується як промені, що тануть на обрії з центрованою серединою радіальної структури (тип «храму на одній осі» в класичному індуїзмі, «матрьошка» у О. Геніса [127], «Софія» у С. С. Аверінцева [5-11]). Таким був архаїчний час у традиційних культурах та час у грецькій полісній демократії. Саме цей тип відрізняє традиційний хронотоп української народної художньої культури, про що йтиметься далі.

Другому типу господарювання є притаманним лінійний тип сприйняття просторово-часових реалій (у Лео Фробеніуса - «чоловічі», або «телуричні» культури, культури Неба). При такому хронотопі час сприймається лінійно як темпоральна прогресивістська тяглість великої історії від минулого через теперішнє до майбутнього (приміром, есхатологія іудеїв та християн). Відбувається ломка закону «Вічного повернення» через почуття екзистенційного жаху Мойсеєвого Одкровення (М. Еліаде). Простір відповідно до лінійного руху часу на основі уявлень про апокаліптичне завершення буття сприймається як безперервний рух вперед з метою подолання ускладнення. Саме цей тип відрізняє модерний хронотоп української народної художньої культури, що є результатом християнізації.

З приходом Середньовіччя та становленням лінійного християнського часу остаточно формується динамічно-маршрутна модель простору, який трансформується і стає втіленням безкінечності в епоху Ренесансу. Зміна теоцентризму на антропоцентризм стала «втратою точки опори» людини в образі Бога (Р. Гвардіні) [124] та призвела до кризи класичного хронотопу в культурі Відродження. Звідси - притаманний Новому часові амбівалентний синтез оптимістичної центрації на картезіанському суб'єкті в раціоналізмі (ньютонівський класицизм) та песимістичної децентрації барочного суб'єкта як «мислячого очерета» (Б. Паскаль) в пантеїстичному Всесвіті Дж. Бруно, що стала вихідною передумовою деконструкції Ratio у постмодерні. Пантеїстичний Всесвіт, втілений у прогресивізмі тріумфального модерну чи у критично-іронічній теорії втраченого часу і «великого повернення» постмодерну (М. Кундера), в глобальній культурі приводить до принципу «компресії» часу, що вбирає в себе якомога більше подій та пересувань у світі google maps, що став доступним і зумів подолати поняття відстані завдяки дешевим авіарейсам та мережі Інтернет (З. Бауман). Компресія часу в сучасній культурі супроводжується гетерохронним співіснуванням безлічі різних хронотопів. Серед них найпоказовішим є, мабуть, той, що виражає образ «втраченого часу» як «смерті історії» (Ф. Фукуяма).

Є. В. Більченко справедливо зазначає щодо кризи почуття історичного у сучасної людини [64]. Дослідниця пише про відсутність у бутті сучасного комуніканта такого адресата, як історія, тобто часовість. Сучасна людина позбавлена власних та загальнолюдських спогадів, вона має труднощі як з особистою, так і з груповою ідентифікацією. Таку людину бентежить девальвоване почуття історичної пам'яті, що, однак, не заважає їй, втративши ілюзії минулого (і, як наслідок закону вічного коловороту, - майбутнього), більш-менш комфортно почуватися у мінливих митях сучасного. Мить залишається там, де проміжок між «до» (минулим» і «потім» (майбутнім) набуває самодостатнього семантичного статусу, перетворивши дискурс «між» на автономний топос [там само]. Простір залежить від часу, час залежить від простору, у хронотопічній структурі людського спілкування ці поняття є нерозривними, проте досліджувалися вони по-різному.

Ернст Кассірер у статті «Міфічний, естетичний та теоретичний простір» ще в 1931 році зауважив, що «проблема простору стане вихідним пунктом нового самоусвідомлення естетики» [669, с. 21-36]. Очевидним є існування тісного взаємозв'язку простору і часу, оскільки час рухається в просторі, взаємообумовлений простором і не може існувати поза ним. І хоча актуалізація уваги на просторі та просторовості, а також проблема «відчуття часу» не є новою, звернення до формування нових концепцій простору, часу і меж, що розділяють теперішнє, минуле і майбутнє, та переживання хронотопів як просторово-часової кодувальної схеми нині набуває нової, особливої актуальності.

У соціологічному словнику авторського колективу професора соціології Ланкастерського університету Ніколаса Аберкромбі, професора соціології Лондонської школи економіки Стівена Хілла та декана факультету гуманітарних наук Дікінського університету в Австралії Брайана С. Тернера зазначається: незважаючи на те, що соціологи зробили значний внесок в аналіз простору в соціології міста і в рамках регіональних досліджень, вони дещо обходили аналіз часу [1]. Зокрема, Е. Дюркгейм (1912) у межах своєї соціології релігії, аналізуючи феномен класифікації, розглядав час як колективну уяву, яка виступає не як апріорна, а соціальна категорія. Подібний підхід щодо антропології часу застосовували також такі дослідники, як М. Мосс (дослідження суспільства ескімосів, 1906) та Е. Еванс-Причард (аналіз культури народу нуер, 1940). Антропологи досліджували крос-культурні варіації методами, за допомогою яких відбувається вимір послідовності і протяжності. У традиційних суспільствах точність при вимірюванні диференційованих одиниць часу або уявлення про тяглий період зустрічається рідко. Тут час вимірявся через повторення релігійних подій або свят в межах священного календаря. У сучасних суспільствах час вимірюється низкою певних одиниць в їх лінійному розумінні. Відповідно до цього простору і часу мисляться як взаємозалежні координати єдиного континууму, змістовно залежні від описуваної ними реальності. По суті, таке трактування продовжує розпочату ще в античності традицію реляційного (на противагу субстанційного) розуміння простору і часу (Платон, Арістотель, Блаженний Августин з його ідеєю «часу у душі», Г. Лейбніц та ін.). Як взаємопов'язані і взаємовизначені поняття трактував ці категорії і Г. В. Ф. Гегель [125, с. 82; 126, с. 117].

Акцент, поставлений відкриттями А. Ейнштейна, на змістовій детермінованості простору і часу, так само, як і їх амбівалентному взаємозв'язку, відтворені в працях багатьох мислителів. Цей зв'язок співвідноситься з описом ноосфери В. І. Вернадським та П. Теяйром де Шарденом, «світом людини» К. Маркса, теургічними ідеями М. О. Бердяєва про надкультурний спосіб існування, феноменологією життєсвіту Е. Гусерля, концепцією транскультури М. Н. Епштейна [637, с. 237], де часопростір характеризується як єдиний континуум смислоутворення (інтенціональності) у культурі, визначений духовним виміром буття. Протягом ХХ ст. концепт «хронотоп» осмислювався представниками різноманітних підходів, зокрема: діалектичного (у філософії), структурально-семіотичного (у літературознавстві), системного (у соціології) й феноменологічного (у культурології та антропології). Тому сучасне тлумачення наділяє поняття «хронотоп» рисами універсальної, інтегративної категорії (Б. Гаспаров, І. Єдошина, Б. Голдовський, Т. Злотникова, Н. Ірза, І. Кондаков, Ю. Троїцький, М. Хренов та ін.) [122].

Для подальшого дослідження хронотопу як найбільш значущий виділяємо феноменологічний підхід, оскільки саме з ним пов'язане усвідомлення неупереджених можливостей пізнання Іншого у культурології. Феноменологія - це вчення про феномени соціальної дійсності, конституйовані як культурні смисли. Феномен - це не конструкт і не теоретичне уявне, а результат первинного усвідомлення фактів соціальної реальності (інтенціональність, або смислова спрямованість свідомості на предмет, змістопокладання). Саме тому феноменологічний підхід дозволить продемонструвати хронотопи соціокультурних процесів такими, якими вони є у свідомості, а не такими, якими можемо їх тлумачити, претендуючи на об'єктивність. Розуміння хронотопу в рамках культурології належить представникам феноменологічної традиції, а саме: B. Біблеру, Г. Кнабе, А. Лосєву, М. Мамардашвілі, А. Михайлову [57-59; 368-373]. Прихильники феноменологічної традиції використовують термін «хронотоп», обстоюють уявлення про те, що людина осмислює світ через здатність до змістопокладання - основи людської діяльності і людського досвіду. Феноменологічний принцип epoche означає утримання від суджень, відмови від оціночних висловлювань про предмети, перенесення уваги з предмета на свідомість, усвідомлення того, що предмет, який конституюється в актах свідомості, може викривлятися внаслідок впливу на неї досвіду, життєсвіту, конкретно-історичного середовища.

На основі тлумачення простору, часу, Іншого як культурних смислів у рамках соціальної феноменології одержали розробку такі істотні для розуміння соціально-культурних процесів поняття, як «місцевість», «спільність», «тілесність», «антисвіт» тощо. Ці поняття фіксують початок вироблення процесуального розуміння суб'єкта не як метафізичного, а як соціально-онтологічного. Увага дослідників з абстрактного cogito перемістилася на людину як на соціально-тілесну істоту, яка існує в динамічно функціональній спільноті. Отже, соціокультурні процеси як основа людської життєдіяльності соціально обумовлені і проходять у рамках визначеного середовища, атмосфери. Життєдіяльність людини неможлива у вакуумі, оскільки відносини і зв'язки, що існують у соціальному середовищі, є не тільки результатом, а й засобом становлення людської індивідуальності. Атмосфера соціальної діяльності - це основна умова реалізації завдань і цілей цього процесу. Існування «у світі» уможливлює процеси, що мають міжособистісний характер, обумовлені практично і соціально. Процес становлення відбувається в атмосфері, де «Я» завжди співіснує і співвідноситься з Іншим, де особисте як частка буття завжди визначається межами іншого особистого буття, де світ - це не трансцендентальне поняття, а щохвилинне враження, дія, комунікація. Такі феномени, як тілесність, соціальність, повсякденність становлять структуру атмосфери соціальної життєдіяльності.

Відчуття простору власного життя через сприйняття свого будинку, міста, свого тіла та тіла Іншого є тими споконвічними модусами життєдіяльності людини, що постійно її супроводжують, уводять у світ, укорінюють у нього. Слушною є думка Дмитра Горіна про те, що хронотопи людського життя виникли в контексті розгляду самої людини, оскільки за її відсутності втрачають способи свого конкретного вираження, опредметнення [141]. Розуміння соціально-культурних процесів як зв'язків і відносин в усіх сферах життєдіяльності людей та як засіб трансляції культурного, соціального і морального досвіду від покоління до покоління проектують константи життя на її соціальну складову.

Отже, хронотопи соціокультурних процесів є взаємозалежними і формують універсальну основу життєдіяльності.

Хронотоп як невід'ємна складова життєсвіту суб'єкта відображає латентний вимір соціокультурних процесів, що допомагає уникнути панлогізму. Зауважимо, що притаманне для класичної трансцендентальної філософії абстрактне осмислення соціально-культурних процесів призводить до втрати їх імпліцитного змісту. Використання хронотопічного способу дослідження у феноменологічному дискурсі, який обґрунтовує ідею спорідненості всього соціально визначеного, дозволяє охопити поняттям «хронотоп» єдність життєсвіту, діалогу та архетипного поля культури, що в них міститься. Хронотопіка зумовлює вивчення інтегрального образу світу, дає можливість здійснити проективний погляд на світ, дозволяє прогнозувати майбутні соціокультурні процеси, уможливлює «проникнення в майбутнє як у своє родинне» (за І. Пригожиним) [455, с. 187]. Також хронотопіка надає можливість побачити соціально-культурні процеси у новому ракурсі, дозволяє не тільки осмислити соціально-культурний процес динамічно, уявити його не просто як послідовну зміну якісно визначених етапів, цілісностей і навіть не як чергування станів «хаосу» і порядку», а як багаторівневий процес становлення в переходах, внутрішня напруженість і значення яких в процесі розвитку людини і культури зростають. Звернення до питання «відчуття часу», формулювання і формування нових концепцій часу і меж, що розділяють теперішнє, минуле і майбутнє, та переживання хронотопу як просторово-часової кодувальної схеми, нині набуває особливої актуальності. За своїм онтологічним статусом, концепт «хронотоп» характеризує іманентну якість буття в антропологічній проекції, що визначає умовний (суб'єктивний) характер уявлення про «час-простір».

Хронотоп як універсальна методологічна категорія може бути застосована для вивчення статичних явищ (художніх творів чи часових періодів) і динамічних, рухливих процесів (трансформація самосвідомості творця, культурний досвід). Семантика терміна актуалізує усе попередньо зазначене з акцентуацією на його онтологічному (безумовно, іманентному бутті) і культурно-антропологічному (суб'єктивно обумовленому в інтелектуальній чи художній рефлексії) характері. Отже, концепт «хронотоп» - поняття, яке має ключовий характер для соціокультурного, індивідуально-творчого рівнів, а також різних аспектів дослідження. Як особливий універсум, хронотоп в контексті культурологічного знання відкриває культурний досвід різних часових, просторових рубіконів, філософсько-естетичних, соціально-культурних і духовно-моральних культурних парадигм.

Феноменологічне бачення хронотопу як смислової категорії культури принципово відрізняється від психологічних його тлумачень, що мають свою специфіку. Ідеться водночас про духовну й матеріальну реальності, в центрі яких перебуває людина як суб'єкт культури. З іншого боку, ціннісно нейтральна феноменологічна установка в інтерпретації хронотопу як елементу потоку смислоутворення має бути поєднана з притаманною філософії культури ціннісною рефлексією. Проникнення у свідомість, що сприймає смисли, неможливе без елементу емпатії, розуміння, аксіологічного жесту входження у координати індивідуальної картини світу особистості, її культурної ідентичності. Феноменологічний дискурс через філософську герменевтику М. Гайдеггера трансформується у дискурс тлумачення текстів, у герменевтичну критику, феноменологія та герменевтика утворюють діалогічне коло на основі етизації феноменології та онтологізації герменевтики як вчення про способи тлумачення тексту, в ролі якої постає сама свідомість. Хронотоп як координата свідомості через герменевтику входить у світ теорії цінностей. Недарма ще М. М. Бахтін говорив про аксіологічну спрямованість хронотопу, функція якої у художньому творі полягає у вираженні особистісної позиції, індивідуального авторського сенсу: «Вступ до сфери смислів відбувається лише через браму хронотопу» [37, с. 406] - у цьому хрестоматійно відомому твердженні проводиться думка про те, що наявні у тексті смисли можуть бути об'єктивовані тільки через їхнє просторово- часове вираження. Отже, ми вивели типову тріадичну структуру хронотопу як діалогічні відносини Я (Автора) та Іншого (Читача) через посередництво твору як Третього. У поліфонічний континуум тут втягуються просторово-часові моделі зовнішнього та внутрішнього порядку: як хронотопи в іманентній наративній структурі тексту, так і трансцендовані просторово-часові координати створення тексту (регіон і час духовного і фізичного буття Автора) та контекстуальні параметри його функціонування як предмета інтерпретації (регіон та епоха екзистенційного й емпіричного існування Читача як співавтора).

Кількість хронотопів у діалогічній інтерпретації множиться до безкінечності. Чим більше у творі виявляється хронотопних шарів, тим його полісемантичність є вищою. Про хронотопну будову художнього твору можна говорити з точки зору окремого сюжетного мотиву (наприклад, хронотопи «поріг», «дорога», «життєвий злам», Чужий у поетиці Ф. М. Достоєвського); в аспекті його жанрової визначеності (за цією ознакою М. М. Бахтін виділяє жанри авантюрного роману, авантюрно-побутового, біографічного, лицарського тощо); у зв'язку з організацією форми твору, оскільки такі, приміром, семантичні категорії, як ритм і симетрія, є не що інше, як взаємозворотний зв'язок простору і часу, заснований на єдності дискретного і континуального початків.

Крім того, кожен вид мистецтва характеризується своїм типом хронотопу, обумовленим матеріальною формою вираження образу. Відповідно мистецтва поділяються на: просторові, у хронотопі яких часові якості виражені в просторових формах; часові, де просторові параметри перекладені на часові координати; просторово-часові, в яких присутні хронотопи того й іншого типів.

Кожна епоха - своєрідний хронотопний зріз. Окремі хронотопи творять більш складні надсистеми, що складаються із зрізів різних епох, у яких просторово-часові відносини перемішані, часом вигадливим способом. Отже, культурних хронотопів у чистому вигляді не існує. Хронотоп як координата картини світу виражає загальні риси художньої просторово-часової організації в системі культури, свідчить про її «домінуючі ідеї» (Р. Бенедикт), які можна порівняти з так званими домінантами О. О. Ухтомського, онтологічними принципами Л. П. Карсавіна, культурними універсалами В. С. Стьопіна [522], тобто йдеться про панівні ціннісні орієнтації духу, стилю і світовідчуття культури (шпенглерівського гештальту), її знакову та аксіологічну сферу (аксіосферу, семіосферу). Аксіосфера є контекстом і чинником формування хронотопу як генотексту, який, віддеркалюючи її тло (фенотекст), у свою чергу, може здійснювати на неї зворотний вплив. У цьому разі простір і час мисляться як абстракції, при посередництві яких можлива побудова картини уніфікованого космосу, єдиної й упорядкованої системи Всесвіту.

Хронотопічний підхід можна знайти в усіх основних фактах людського буття, з якими людина ідентифікується як людина: у мові, художній творчості, філософській думці, моральних вчинках тощо. Окремим, порівняно мало розробленим напрямом досліджень часової перспективи майбутнього є вивчення реконструкції часовості, зрозуміти яку можна, лише осмисливши цей процес у ширшому контексті розвитку особистості як культурного феномена. Те, що фактор кризи великого часу став грати - об'єктивно і суб'єктивно - настільки важливу роль у житті людей кінця XX і початку XXI століть, зазвичай пов'язують із прискоренням процесів суспільного розвитку, дедалі зростаючим темпом технологічного прогресу, тенденціями глобалізації і переходом до випереджального характеру передачі досвіду, притаманного префігуративному (М. Мід) типу культури. З великим евристичним потенціалом, концепт «хронотоп» містить орієнтири, що дозволяють розкрити принципи людського існування в мінливому, знеособленому, симуляційному, віртуальному просторі, сформованому інформаційними потоками, тобто у хронотопі віртуальної реальності.

Оскільки поняття «хронотоп» як ключова ознака картини світу у тексті культури сформоване у надрах традицій «бахтиніани», ще одним важливим напрямом дослідження просторово-часових реалій нам уявляється діалогічна філософія. Сучасна діалогістика - це вияв синкретичності наукового мислення, що займає транскордонне місце між провідними парадигмами сучасного наукового пошуку: позитивізмом, герменевтикою, критицизмом, постмодернізмом. Перша, позитивістська, шукає закономірності, відмовляється від естетичної специфіки мистецтва; друга, «розуміюча» (герменевтична, інтерпретативна), прагне визначити суб'єктивні смисли твору; третя - критична - визначає соціально-класові залежності і диференціації; а четверта - постмодерністська - аналізує аудиторії і сприйняття мистецтва у зв'язку з явищем зростаючого консюмеризму, його впливу на соціальну ідентичність.

Діалогічність як методологічний принцип аналізу предмета нашого наукового пошуку відповідає загальним особливостям новітнього українського хронотопу. У сучасних умовах у формуванні світового, й зокрема українського, соціокультурного простору загальнолюдської значущості набув діалог культур Заходу і Сходу, в якому саме Україні випало відігравати характерологічну роль. Це пов'язано з тим, що Україна географічно є, як зазначає Василь Шейко, «своєрідним плацдармом перетинання культур Сходу і Заходу, Європи й Азії. З давніх часів точиться процес перетинання та синтезування східних і західних культурних традицій. Подібні процеси ведуть до потреби посиленого діалогу культур різних народів у самій Україні. Вони позитивно позначилися на формуванні загальнолюдських цінностей. Ці процеси не могли не позначитися і на характері самої культури України. І нині культурні глобалізаційно-цивілізаційні тенденції несуть певні ризики й загрози існуванню національних, регіональних та локальних ознак культури» [606]. Отже, спрямування навіть у замаскованому вигляді на уніфікацію й стандартизацію різнорідних етнокультурних складників сучасної політики «формування культурної єдності» входить у суперечність з потребою збереження культурного розмаїття в Україні. Як зауважила Тетяна Метельова у своєму виступі на одній із міжнародних конференцій, «у такій ситуації вкрай важливим є знайдення запобіжників, що убезпечили б культурне розмаїття від витіснення у регіонально-етнічні резервації з подальшою муміфікацією у вигляді такої собі «шароварщини» [406, с. 10]. Тобто трайбалізм, реваншизм та ізоляціонізм у їх крайніх консервативних або радикальних формах є хворобливими регіональними реакціями на уніфікаційні тенденції (космополітичні чи моноетнічні).

Корінні соціокультурні та екзистенційно-антропологічні зміни другого десятиліття ХХІ століття, чергові соціокультурні модернізації та своєрідний злам попередньої системи парадигматичних констант актуалізують необхідність радикальних трансформацій гносеологічної будівлі культурологічного знання, в тому числі й поняття «хронотоп». Актуальність питання пояснюється тим фактом, що історія вживання термінів, їхня інтерпретація в рамках окремих галузей, зокрема культурології, історії, естетики, психології, філософії, соціології, постійно вимагає пояснень та уточнень.

Нинішня соціокультурна реальність багато в чому реалізує номадичну сутність сучасної людини, яка є мінливою, фрагментарною, здатною рухатись у різних напрямках, приміряючи різні маски, ідеології та моральні норми, де немає місця чіткому світогляду та цілісній суб'єктній позиції. На зміну базовому (монокультурному та просторовому) суб'єкту з його метафізичною ідентичністю прийшов транснаціональний актор - виразник принципу транскультури та носій кроскультурної ідентичності, «культурний шизоїд» (Ж. Дельоз), серійне та гібридне мультипланове Я (С. Жижек), «волоцюга», «людина часу» (З. Бауман), Homo viator (Г. Марсель, Л. Манович), «турист» (В. Малахов). Культурологія частково є також наукою «номадичною», інакше кажучи такою, яка, пояснюючи й відкриваючи з різних кутів зору широке поле проблемних питань, дещо позбавлена оціночного аспекту, а отже, вільна у винесенні вирішального вердикту у дослідженні, в тому числі й остаточному визначенні тих чи інших концептів. Така номадичність дещо зумовлена довготривалістю процесу культурного розвитку. Тому й прояв інтересу щодо пошуку й усвідомлення безпосередньо концептів, їхніх сутнісних особливостей та віднайдення з ними різних точок дотику завжди є нагальним.

Ми розглянули категорію «хронотоп» на основі методологічного синтезу класичних та некласичних парадигм: позитивізму, структурного психоаналізу, постструктуралізму, феноменології, герменевтики, філософії діалогу, семіотики культури, літературознавства. У світлі позитивізму хронотоп є домінантою нервових центрів людини. З точки зору структурного психоаналізу - Символічним, ідеологічною зшивкою взаємно погоджених уявлень, або ж Реальним, результатом розшивки, якщо йдеться про перебудову суб'єкта. У постструктуралізмі хронотоп постає як генотекст у контексті фенотексту, що мовою феноменології означає «культурний смисл у життєсвіті». У герменевтичному сенсі діалог має аксіологічну спрямованість, що виявляється через літературну теорію та теорію знаків як модель позиції героя. Усі ці концепти фіксують простір, де в певний момент зустрічаються Я та Інший, Автор і Читач, що дозволяє поєднати тяглість і темпоральність у філософії діалогу і через нього вийти на ідею хронотопу як символічної поліфонічної «брами» до метафізики самого буття, до «істини-події», до підтексту та культурного архетипу.

концепт хронотоп картина світу культура

Размещено на Allbest.ru