Перекладацький бриколаж: українсько-грузинський літературний контекст

Keywords: context, translation, comparative studies, reception, literary environment, Ukrainian-Georgian literary relations.

Вступ

Відомо про існування двох основних типів вивчення літературних зв'язків:

• зовнішні зв'язки, які не відбиваються на структурі твору чи літератури-реципієнта;

• внутрішні зв'язки, що їх виявляють на різних структурних рівняхтвору-реципієнта (концептуально-тематичному, сюжетному, композиційно-стильовому, жанровому) шляхом аналітичного зіставлення з твором донатором, під час якого з'ясовується ступінь залежності, виражений у формі цитат, алюзій, ремінісценцій, пародіювання, наслідування, стилізації, продовження сюжету, розвитку традицій тощо (Durisin, 1975).

У випадку з Раулем Чілачавою, зовнішні зв'язки (творчі взаємини між письменниками, листування митців, літературні гуртки, знання мови, еміграція) вплинули на формування національної ідентичності митця. Ми звернемося до аналізу впливу внутрішніх зв'язків на прикладі творчості Р. Чілачави.

Мета нашої статті - з'ясувати, яку роль відіграє переклад у літературних зв'язках; на прикладі діяльності Рауля Чілачави визначити основні критерії вибору творів для перекладу; встановити, як впливає процес перекладу на власну творчість перекладача-письменника.

Огляд літератури. Основними формами комунікації у внутрішньо літературних зв'язках, за В. Будним і М. Ільницьким, вважаються вплив, запозичення, рецепція (Будний, & Ільницький, 2008). Проблема літературного впливу вважається складною та суперечливою. З одного боку, "вплив" є провідним поняттям у міжлітературних взаєминах (Ян Б. Корстіус, А. Діма), з іншого - небажаним пережитком (Р. Веллек, Д. Дюришин). У ХХ ст. це поняття взагалі витісняється ширшими і гнучкішими категоріями, такими як "рецепція", "контекст", "інтертекстуальність".

Живий діалог між літературами призводить до того, що художній твір стає об'єктом рецепції не лише всередині власної культури, але і в інонаціональних.

Упродовж останніх років в українському літературознавстві набула актуальності проблема рецепції, поштовхом до якої стали студії Т. Гундорової, Т. Денисової, Т. Михед, С. Павличко, Д. Наливайка, О. Червінської, Г. Клочека. Загальновідомими категоріями рецепції вважаються поняття впливу (несвідоме засвоєння реципієнтом літературного явища), запозичення (усвідомлене перенесення окремих елементів оригіналу у свій твір), трансплантація (запозичення окремих елементів оригіналу з метою подальшого розвитку), відтворення (інтертекстуальний спосіб виразу творчого авторського задуму шляхом відтворення загальних змістових чи формальних рис оригіналу - переклад, парафраза, наслідування).

Переклад, як форма рецепції, трактується як винятковий вид найскладнішої інтелектуальної діяльності, оскільки його міжкультурна функціональність набула особливої ваги та вимагала глибокого наукового осмислення. Приходимо до висновку, що перекладацька діяльність означає не лише взаємодію двох мов, а й контакт між двома культурами. Різні культури впливали і впливатимуть на розвиток один одного. Перекладу належить роль посередника в міжнаціональному та міжлітературному спілкуванні. Шляхом дослідження царини перекладу уточнюються проблеми міжлітературної рецепції, яка є невід'ємною складовою компаративного вивчення літератур (М.П. Алексєєв, Р. Гром'як, Д. Дюришин, З. Лановик, Г. Сиваченко, С. Снігур, О.Б. Тетеріна, М. Топер). Актуальна наука саме і спрямована на інтермедіальність і міждисциплінарність. Польський компаративіст Б. Бакула в монографії "Історія і компаративістика" та інших дотичних студіях (Бакула, 2008) пропонує категорію "інтегральної компаративістики", яка існує на помежів'ї культурних смислів, становлячи метатеорію. Її домінувальна риса - прагнення до контекстуальних пояснень на ґрунті літератури.

Зв'язок перекладача з оригінальним текстом визначається певними суб'єктивними моментами: індивідуальний смак, тип перекладацького мислення тощо, а також чинниками об'єктивного характеру (зіткнення двох часто відмінних поетик і мов). Безумовно, переклад постає дієвим засобом розвитку мови, багатим джерелом ідей, тем, образів, могутнім стимулом для оригінальної творчості у процесі становлення національної літератури та її подальшого входження у світовий контекст. Тому "переклад органічно "вписується" в контекст літератури-реципієнта, поповнюючи її потенціал, сприяючи розширенню меж власної літератури у світовому культурному процесі" (Кучера, & Лащик, 2012).

Методи. За допомогою біографічного такультурно-історичного методів було досліджено, як власне біографічні та культурно-історичні події вплинули на становлення Чілачави як поета та перекладача. З'ясовано фактори впливу під час вибору Р. Чілачавою текстів для перекладу.

Унікальність, двомовність поета зумовило використання компаративного та рецептивного методу під час вивчення його творчого доробку. У центрі нашої уваги - явище перекладу як форми міжлітературної рецепції; пізнання Чілачавою іншої культури шляхом перекладу і, як наслідок, вплив пізнаваної літератури на власну творчість через використання її сюжетів та образів.

Результати

Відтак, вважаючи художній переклад джерелом ідейно-тематичного, жанрово-стильового збагачення та імпульсом створення нових цінностей на рідному ґрунті, Р. Чілачава реалізовує свій намір щодо оновлення як грузинської, так і української літератури. Він - поет, перекладач, який свідомо працює на репрезентацію кожної культури в полі "Іншого". Як наслідок світ побачили збірки: грузинською - мала антологія молодої української поезії "Квіти добра", збірник віршів українських поетів про Грузію "Іберійське тяжіння", "Байки Харковськія" Г. Сковороди, "Witeli gazafxuli" ("Заквітчена весна", 1970) В. Cоcюри, "Mziani klarneti" ("Сонячні кларнети", 1979) та "Arfit‚ arfiT..." ("Арфами, арфами...", 1979) П. Тичини, "Fiqrno Cemno..."("Думимої", 1987) з "Вибраного" Т. Шевченка, "Agvisto. ukrainelipoeti" ("Серпень. Українських поетів", 2001), "Didi sameuli" ("Великатрійця", 2005), "Danispirebi Tgafo TlilbaRSi. Ukraineli poeti" ("Антологія. 100 українських поетів", 2014), а також збірки українською: "Грузинські прислів'я та приказки" (1975), "Дві столиці" (2002), "Грузинські казки, приказки та прислів'я" (2005), "Грузинські народні казки", "Акакій Церетелі. Лірика" (2000, 2017), поетичні та прозові твори Г. Табідзе, К. Гамсахурдіа, Г. Панджикідзе, Г. Чічінадзе, Г. Хухашвілі,Е. Маградзе,Р. Мішвеладзе, Д. Гурамішвілі, К. Гамсахурдіа, І. Абашідзе, Г. Абашідзе, К. Каладзе, Н. Думбадзе, Т. Чіладзе, Р. Інанішвілі.

Потужними працями в галузі перекладознавства вважаємо дисертаційне дослідження Р. Чілачави на здобуття звання кандидата філологічних наук - "Пантелеймон Петренко - переводчик "Витязя в тигровой шкуре" на русский язык" (російською) (1984) і докторську дисертацію Р. Чілачави "Грузинська класична поезія в українських перекладах (на матеріалі творчої практики М.П. Бажана)" (1995) про українсько-грузинські літературні взаємозв'язки 1930-1970-х рр. Саме в цих роботах перекладач сформував свої коди передачі тексту іншою мовою. Р. Чілачава виводить основні етапи роботи перекладача: знайти ключ до "образної логіки" першотвору, напружена пізнавально-духовна робота, інтерпретація художнього образу. Динаміка художнього відтворення образу обмежена його художнім буттям, добором виражальних засобів, якими володіє перекладач, піддаючи текст образному перетворенню. Ця теза набуває виняткової важливості, коли йдеться про переклад поетичних творів давньої минувщини, які потребують певного осмислення і витлумачення навіть в оригіналі. На плечі перекладача лягає подвійний (дослідницько-мистецький) тягар: осягнувши глибинну сутність і закодовану образну структуру оригіналу як художнього цілого, він повинен сам відтворити всі його естетично вагомі якості, усі його конструктивні складові у гармонійній єдності (Чілачава, 1995). Гармонійна єдність перекладу в розумінні дослідника - це відповідність образності та їхнє співвідношення, адекватність метрики і фоніки, міра традиції й новаторства. Проте Чілачава коментує і труднощі перекладу іншомовного тексту, зокрема поріг відмінності мов і ментальності. На перший план митець виводить відповідність стилю, зауважуючи, що "перекладач - не той, хто лише "віршує чужі вірші" і займає проміжну позицію між виконавським мистецтвом і оригінальною творчістю, а митець, який будує свій текст з того ж матеріалу, із якого побудований і першотвір - слова" (Чілачава, 1995). Якщо перекладач відтворює дійсність матеріальну й духовну, мислить історично, ураховує художні особливості першотвору, зумовлені естетичними та світоглядними нюансами епохи його створення, то міжкультурна/міжлітературна комунікація відбувається повноцінно.

Зі збірок грузинською особливої уваги заслуговують "Agvisto. 55 ukraineli poeti" ("Серпень. 55 українських поетів") і "Danispirebit gafo TlilbaRSi. 100 ukraineli poeti" ("Антологія. 100 українських поетів"), оскільки саме тут викладено основний перекладацький доробок Р. Чілачави. Грузинською перекладено твори 100 українських поетів - від Григорія Сковороди до Маріанни Кіяновської. Постає питання про критерії відбору текстів та імен поетів, що ввійшли до цих книг. За словами самого письменника було обрано й перекладено вірші та імена саме тих митців, які "представляють цілісний процес поетичного життя України" (Джангужин, 2001) минулого та теперішнього століття. До списку насамперед потрапили:

1) класики - Г. Сковорода, Т. Шевченко, М. Петренко, С. Руданський, П. Чубинський, І. Франко, Леся Українка, П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко, М. Бажан, Богдан - Ігор Антонич;

2) представники "розстріляного відродження", ті, кого забороняли за радянської доби - М. Вороний, М. Зеров, Д. Загул, М. Семенко, М. Хвильовий, Є. Плужник, В. Мисик.

3) представники української діаспори - О. Олесь, Т. Осьмачка, Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Теліга;

4) "шістдесятники" та деякі письменники 60-х рр. - Д. Павличко, Л. Костенко, В. Симоненко, Б. Олійник, В. Коломієць, В. Підпалий, Д. Чередниченко, П. Засенко, В. Коротич, І. Драч, М. Вінграновський, Н. Кащук, В. Стус, О. Довгий, П. Шабатин, А. Німенко, М. Ткач, В. Бровченко;

5) поети 70-80-х рр. ХХ ст. - П. Осадчук, П. Перебийніс, В. Гужва, В. Базилевський, В. Корж, О. Лупій, Л. Череватенко, В. Житник, І. Калинець, П. Мовчан, Т. Мельничук, С. Зінчук,Ю. Завгородній, Т. Севернюк,Г. Чубач, Л. Горлач, І. Жиленко, М. Воробйов, В. Голобородько, С. Йовенко, В. Кордун, Б. Чіп, Л. Кисельов, С. Жолоб, Д. Іванов, М. Мирошніченко, С. Шевченко, М. Григорів, А. Мойсієнко, С. Майданська, М. Луків, Л. Голота, А. Степаненко, А. Кичинський.

6) поети кінця ХХ - початку ХХІ ст. - Ю. Буряк, Т. Зарівна, С. Чернілевський, В. Осадчий, Д. Кремінь, Т. Федюк, С. Бондаренко, В. Герасим'юк, О. Кононенко, І. Римарук, В. Мельник, Ю. Андрухович, С. Короненко, О. Забужко, О. Ірванець, В. Неборак, І. Малкович, О. Бригинець, С. Дзюба, Т. Дзюба, І. Павлюк, М. Кіяновська.

Обираючи твори класичної літератури, Р. Чілачава перекладає тих, хто репрезентує українську культуру на світовому рівні, чиї твори художньо вартісні для літературного процесу в "рідній" літературі та стали частиною літератури універсальної - завдяки своїм високим художнім якостям. У творах класиків певним чином сконденсований багатовіковий духовний досвід людства, переклад таких творів вимагає від перекладача відтворення не лише ідеологічної, а й художньої ваги оригіналу на тлі цілої літературної епохи. компаративний творчий літературний переклад чілачава

Відомо, що ще в ХІХ ст. на сторінках грузинської періодики з'являються переклади творів Кобзаря. Праці про творчість Шевченка в Грузії, про переклади його творів грузинською є чи не найкращим свідченням того, що кожна національна література здатна розвиватися лише у творчій взаємодії з літературами інших народів, натомість локальна ізоляція на національному ґрунті прирікає її на провінційну обмеженість. Художня думка великого Кобзаря справді вплинула на розвиток грузинської літератури.

Початок цих відносин сягає XVIII ст. - трактати та переклади Д. Гурамішвілі. У ХІХ ст. політична стратегія росії спрямовувалася на присмирення всіх окупованих кавказьких регіонів. Відношення грузинського суспільства до нової влади було різним, одну частину влаштовувало єдине віросповідування і небажання визвольної боротьби, друга частина вважала своїм обов'язком служити російському імператору, третя частина прагнула збереження національної самобутності не беручи до уваги віросповідування. У літературі цього часу панувала епоха романтизму, яка відобразила всі рівні цієї дисиміляції. Одним із перших, хто розкрив основні проблеми грузинського народу, і заявив про власну національну позицію серед грузинів, був Ніколозо Бараташвілі. Саме він у своїх творах порушував тему боротьби за збереження національної ідентичності та грузинської державності. Незважаючи на наявність однодумців, гасла Бараташвілі здійснилися лише в 60-х рр. ХІХ ст., коли істинна ціль політичного курсу та соціальної стратегії Росії стала відомою широким масам. Гасло епохи романтизму, а саме, антиколоніальна боротьба під прапором збереження віросповідування, переростає у стратегію національно-визвольної боротьби.

60-ті рр. - важлива епоха не лише для Грузії, а й для інших народів, що входили до складу Російської імперії. Загострення імперської політики викликало масове незадоволення й інтенсифікацію процесу національного самовизначення. 1855 р. в Україні особливого розвитку набула Київська козаччина - масовий селянський рух проти кріпосних порядків. Проведені реформи в 60-х рр. виявилися неспроможними розв'язати всі наболілі питання, тому активізується суспільно-політичний рух. Пом'якшення репресивного режиму сприяли піднесенню національно-визвольного руху в Україні. Цей рух виявив себе в діяльності так званих громад- організацій культурницького та суспільно-політичного спрямування молодої інтелігенції. Основоположницею розвитку українського романтизму була харківська школа (І. Срезневський, Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, О. Корсун, М. Петренко й ін.). Поетична творчість цих авторів характеризується ідилічно- песимістичним захопленням українським минулим, культом могил й історичних героїв. Другим осередком українського романтизму був Київ, з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри, із виразнішим національно-політичним обличчям (М. Максимович, П. Куліш, Т. Шевченко). Українські романтики наголошували на цінності народної поезії та мистецтва у процесі розвитку літератури, і саме тоді наголошували на досягненні національного самовизначення й усамостійнення української літературної мови. Література стає свого роду трибуною, а автор - ораторем, який закликає народ до пробудження. У літературі почали порушуватися різні питання як політичного, так і соціального характеру. У 50-ті рр. виразником національно-визвольних ідей став Т. Шевченко. Із виходом у 1840 р. "Кобзаря", за українською мовою закріпився статус літературної. Своєю творчою та громадською діяльністю він пробудив національну свідомість українців, сприяв розгортанню боротьби за своє соціальне та національне визволення.

Саме в 60-ті рр. у процесі пошуку національної ідентичності, в літературному середовищі Грузії звучить ім'я Тараса Шевченка. Хоч на той момент тексти українського корифея ще не перекладалися грузинською, прогресивні члени грузинської інтелігенції вже ознайомилися із його творчістю й доносили його "думи" до грузинського читача.

Чілачава недаремне вважає, що творчість Шевченка споріднена з грузинською літературою, його "Кавказ", висунув глобальне політичне звинувачення національній і соціальній політиці самодержавства, яке воно втілювало скрізь - і в Кавказьких горах, і в пустелях Середньої Азії, і на величних просторах Сибіру та Далекого Сходу..." (Чілачава, 2002). Складне шевченківське поєднання романтичних і реалістичних елементів характерне також і для стильової традиції грузинської поезії. Тому специфіка образного мислення Шевченка органічно поєднувалася з грузинською поетикою, що полегшує рецепцію його творів грузинському читачеві.

Р. Чілачава стає активним популяризатором художньої спадщини Кобзаря, як і його попередники. Ідеться про першого поцінувача яскравої особистості Шевченка - Дмитра Кіпіані, Ніко Ломоурі - першого перекладача "Наймички", Якова Гогебашвілі, що радив грузинським поетам збагачувати свою літературу перекладами творінь Шевченка, Олександра Гарсеванішвілі - педагога, який пропагував Шевченка у своїй лекції, Симона Чіковані - активного інтерпретатора й упорядника та редактора його книжок, перекладачів - І. Абашідзе, О. Абашелі, К. Каладзе, Ясамані, Н. Міцішвілі, К. Лордкіпанідзе, Л. Асатіані, А. Асанідзе.

Грузинські й українські романтики всіляко намагалися стверджувати повноту творчої та духовної самореалізації особистості, боротьби за духовне, моральне оновлення людини і суспільства.

У ХХ ст. з'являється нове покоління дослідників- шевченкознавців, які не без суперечливості, однак досить розмаїто студіюють спадщину Тараса Шевченка з позицій традиційних і новітніх методологій. Доробок Рауля Чілачави репрезентує багато перекладів і поезій, присвячених Кобзареві, аналітико-критичних публіцистичних статей і поетичних творів, у яких імпліцитно прочитується бачення митцем постаті Т. Шевченка як "акумулятора національного духу". Дещо інший аспект рецепції Шевченка в дихотомії "Свій-Інший" постає в нарисах "Кобзар", "Тарас Шевченко та Грузія"; оскільки вони мають науково-популярний характер, автор ознайомлює своїх земляків із творчістю українського письменника, як і Яків Гогебашвілі, наголошуючи на тому, що творчість Тараса Григоровича має "внутрішню спорідненість із грузинською літературою і, отже, необхідності долучення читацьких мас до неї" (Чілачава, 2007). Чілачаву приваблює спадщина українського поета, яка стала архетекстом.

В історії перекладацької практики Україна / Грузія численні талановиті переклади грузинською І. Франка забезпечили як його популярність, так і динаміку міжкультурних взаємин. Відомо, що І. Франко був першим українським письменником, до перекладу творів якого у Грузії звернулися на початку XX ст. О. Мушкудіані у праці "Грузинська світлиця Івана Франка" здійснив ґрунтовне та змістовне дослідження перекладів оповідань і поетичних творів автора, де зазначив, що більшість перекладачів робили переклади, спираючись не на оригінал, а на російські переклади, тому "не могли уникнути й нових відхилень, викликаних великою мірою відмінністю російської мови від грузинської. Однак не можна не помітити й того, що перекладачі прагнули, наскільки це було можливо, зберегти український колорит. Вони ніби "вгадували" деякі пропущені російськими перекладачами О. Рувімовою та Р. Ольгіним місця і, керуючись інтуїцією (особливо І. Євдошвілі), вносили "відповідні" зміни в переклад" (Мушкудіані, 2006). Відомими перекладачами прозових творів І. Франка вважаються І. Євдошвілі, К. Джапарідзе та Н. Кіпіані. Що стосується перекладу поетичних творів, то вони з'явились трохи згодом, і переважно це були вірші зі збірки "З вершин і низин": "…Розвивайся ти високий дубе" (переклав М. Топчішвілі (Хархелі), уривки поеми "Мойсей", переклади здійснені Р. Гветадзе та К. Лордкіпанідзе, а в 1940 р. кілька інших поезій у перекладі Ясамані (М. Кінцурашвілі) "Беркут" і "Човен", "Друзям", "Сікстинська мадонна"; поезії "А.П." і "До Ольги" у перекладі Г. Абашідзе, Р. Гветадзе, К. Лордкіпанідзе, Н. Лордкіпанідзе, І. Агладзе й ін. Переклад "Мойсея", здійснений Р. Гветадзе і К. Лордкіпанідзе. Саме ця збірка поставила ім'я Франка поруч із Шевченком. Оскільки основними мотиви її - це боротьба народу за свободу, уславлення "вічного революціонера", великого "каменяра" - який самовіддано трудиться на шляху до волі. Для грузинського читача ці твори були актуальними в період зацікавлення науковим чи ідеальним реалізмом і соціалізмом.

Натомість Р. Чілачава для перекладу обирає поезії, що не перекладалися до нього, а саме лірику - збірку "Зів'яле листя". Вибір твору для перекладу не випадковий, оскільки Р. Чілачава передусім - поет-лірик, тому відтворення ліричної стихії перекладених ним авторів є для нього органічним. Не секрет, переклад вдалий насамперед тоді, коли між автором першотвору і перекладачем існує міцна ідейно-естетична єдність. Іншими словами, про високохудожній переклад ідеться в разі наявності "спільної мови" між перекладачем і автором. За словами Р. Чілачави, бажання перекласти цей шедевр з'явилося у 1972 р., коли його друг поет Роман

Лубківський показував садибу і будинок письменника й розповів вражаючу історію створення "Зів'ялого листя".

Про свої переживання та роботу над перекладом молодий перекладач згодом напише: "Ніколи не забуду ті неповторні вечори у Гагрі, коли весь бомонд будинку творчості розтікався по ресторанах і барах, а я у своєму затишному номері бився над рядками українського генія, насиченими безмежними пристрастями. Разом з ним я пережив і перетерпів вплетені в них величезний біль, печаль, страждання і водночас відчув незрівнянне полегшення, коли з друкарської машинки вийняв останній аркуш. Цей переклад став для мене прощанням з власною молодістю, завершенням важливого етапу моєї багаторічної перекладацької діяльності" (Чілаіава, 2005) (Чілачава, 2005).

Леся Українка - єдина серед українських класиків ХІХ ст., яка тісно пов'язана із Грузією. Через життєві обставини (ідеться про хворобу) вона прожила там останні 10 років і створила найкращі шедеври української драматургії "Лісова пісня", "Осіння казка", "Руфін і Прісцілла", "Адвокат Мартіан", "Камінний господар". Р. Чілачава обирає для перекладу вісім поезій зі збірки "На крилах пісень", 10 - зі збірки "Думи і мрії", 12 - зі збірки "Відгуки", 20 - зі збірки "Поезії" та драму в поезіях "В катакомбах". Леся Українка створила складний художньо-філософський світ, галерею сильних характерів, по- своєму використала багато відомих сюжетів, міфів і легенд, вдихнула в них сучасність. Однак, де б не була поетеса, про що б не писала, - про єгипетського фараона чи римського раба, про дочку єврейського царя чи білокосу Ізольду, - її думи і мрії з Україною. Саме вірність і служіння батьківщині поєднує Р. Чілачаву з поетесою. Хоч він і проводить більшу частину свого життя в Україні, і все ж залишається літописцем Грузії. Інша причина звернення до творчості Лесі Українки - характерна риса поєднання громадянських та інтимних почуттів усієї поезії, спорідненість тем: пошук істини, роль і місце поета, самозвіт.

Дискусія і висновки

Отже, як бачимо, переклад є важливою складовою кожної літератури, яка хоче бути популяризованою. Саме переклад, на думку Р. Чілачави, "попри всі складнощі, ... був і є саме тією галуззю літератури, що переживала найбільший злет і досягла вражаючих висот." (Чілачава, 2002). Відомо, що для успіху будь-якого спілкування, міжособистісного чи міжкультурного, важливе значення мають, за словами М. Ільницького, "взаємні уявлення його учасників одне про одного - як пізнання себе через власне Я та через сприйняття себе іншими, так і наше сприйняття Іншого - як чужинця чи сусіда, ворога чи партнера" (В. Будний, 2008). Проведений аналіз показав, що Р. Чілачава відбирає для перекладу саме ті твори та тих авторів, які близькі йому. Представників розстріляного відродження з перекладачем об'єднують світоглядні позиції: бунт, самостійність мислення й щира віра у власні ідеали. Творчість письменників української діаспори близька тематично, а саме мотивом повернення на батьківщину. Потрапивши в українське середовище, грузинський письменник знайомиться із творчістю шістдесятників. З багатьма Р. Чілачава зустрічається особисто на літературних вечорах і під впливом контактних зв'язків, обирає близьких авторів по духу. А далі, автор поезії своїх сучасників, деякі з них були його вчителями, з деякими разом навчалися. Подальша співпраця між ними призводить до взаємо- перекладу: грузинські поезії Рауля перекладають українською, а він перекладає грузинською їхні вірші. Крім того, обираючи поетичні твори для перекладу, Р. Чілачава простежив тему Кавказу, Грузії в українській літературі. Сам же процес перекладу вплинув і на його творчий доробок. Переклади, здійснені Р. Чілачавою, суттєво збагатили грузинсько-українські літературні взаємини. Рівень його перекладів Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка показує: письменник знає не лише їхню художню творчість, але й власне Україну, епоху, історичні та побутові реалії, долає труднощі сприйняття культурних цінностей, комунікативних особливостей національної мови, індивідуально-авторської образності.

Список використаних джерел

7) Бакула, Б. (2008). У напрямі до інтегральної компаративістики. Теорія літератури в Польщі. Антологія текстів. Друга половина ХХ - початок ХХІ ст. Києво-Могилянська академія, 503-515 .

8) Будний, В., & Ільницький М. (2008). Порівняльне літературознавство: підручник. Видавничий дім "Києво-Могилянська академія".

9) Велика трійця: Тарас Шевченко. Іван Франко. Леся Українка (2005).

10) Переклад Р. Чілачави. Етнос.

11) Джангужин, Р. (2001, 23 августа). Поэтический "Серпень" Рауля Чи- лачавы. Зеркало недели, 32-33.

12) Кучера, А.М., & Лащик, Н.М. (2012). Переклад у межах порівняльного літературознавства. Поезії Гюго в перекладі В. Щурата.

13) Мушкудіані, О.Н. (2006). Грузинська світлиця Івана Франка. КиМУ.

14) Чілачава, Р.Ш. (1995). Грузинська класична поезія в українських перекладах (на матеріалі творчої практики Миколи Бажана) [Автореф. дис. д-ра філол. наук, Національна академія наук України, Інститут літератури імені Тараса Шевченка].

15) Чілачава, Р.Ш. (2002). Дві столиці: Українська творчість грузинського поета. Поезії Переклади. Маргіналії. Есе. Монографії. Видавничий центр "Академія".

16) Чілачава, Р.Ш. (2007). Тарас Шевченко і Грузія.

17) Чілачава, Р.Ш. (2002а). Триптих про Шевченка. Дві столиці: Українська творчість грузинського поета. Поезії. Переклади. Маргіналії. Есе. Монографії. Видавничий центр "Академія", 178.

18) DuriSin, D. (1975). Teona literarnej komparatistiky. Slovensky spisovatel'.

References

1. Bakula, B. (2008). In the direction of integral comparative studies. Theory of literature in Poland. Anthology of texts. The second half of the 20th century - the beginning of the 21st century. Kyiv-Mohylyan. Acad., 503-515.

2. Budnyi, V., & Ilnytskyi M. (2008). Comparative Literature: Textbook. Ed. house "Kyiv-Mohyla Academy".

3. The Big Three: Taras Shevchenko. Ivan Franko. Lesya Ukrainka (2005). (Transl. by R. Chilacava), Ethnos.

4. Janguzhin, R. (2001, August 23). Poetic "August" by Raul Chilachavy. Zerkalo nedeli, 32-33.

5. Kuchera, A.M., & Laschyk, N.M. (2012). Translation within the framework of comparative literature. Hugo's poetry translated by V. Shchurat.

6. Mushkudiani, O.N. (2006). The Georgian life of Ivan Franko. KyMU.

7. Chilachava, R.Sh. (1995). Georgian classical poetry in Ukrainian translations (Based on the creative practice of Mykola Bazhan) [Abstract of theses of Dr. Philol. Sciences. National Acad. of Sciences of Ukraine, Institute named after T. G. Shevchenko].

8. Chilacava, R.Sh. (2002). Two capitals: Ukrainian work of a Georgian poet. Poetry. Translations. Marginalia. Essay. Monographs. Publishing center "Akademiya".

9. Chilacava, R.Sh. (2007). Taras Shevchenko and Georgia

10. Chilacava, R.Sh. (2002a). Triptych about Shevchenko. Two capitals: Ukrainian work of a Georgian poet. Poetry. Translations. Marginalia. Essay. Monographs. Publishing center "Akademiya". 178.

Размещено на Allbest.Ru