Вплив японських невербальних засобів на міжкультурну комунікацію під час навчання в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Навчально-науковий інститут міжнародної освіти, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна

ВПЛИВ ЯПОНСЬКИХ НЕВЕРБАЛЬНИХ ЗАСОБІВ НА МІЖКУЛЬТУРНУ КОМУНІКАЦІЮ ПІД ЧАС НАВЧАННЯ В УКРАЇНІ

Селіна Ірина Леонідівна

старший викладач кафедри

мовної та профільної підготовки

м. Харків

Анотація

Стаття присвячена проблемі впливу невербальних засобів на міжкультурну комунікацію, зокрема впливу невербальних інструментів японської культури під час навчання в українських закладах вищої освіти.

Кожна нація має свої невербальні засоби спілкування, які притаманні лише їй і не використовуються в інших мовних культурах; які чимось схожі з іншими та такі, які є універсальними майже для всіх країн світу.

У статті проводиться аналіз невербальних засобів комунікації українців і японців, зокрема таких компонентів невербального спілкування, як: вираз обличчя, погляд, мовчання, міжсуб'єктна дистанція; тактильні форми вираження комунікації; жести, що використовують під час привітання або прощання, вдячності або вибачення, згоди або незгоди, схвалення або засудження; різноманітні жести головою та руками, що застосовують у щоденному житті; ставлення до людей (викладача, жінки, людей похилого віку); манери відповідати на прохання; відношення до часу тощо.

Порівняльний аналіз продемонстрував, що невербальні засоби японської мовної культури суттєво відрізняються від української, тому що Японія, незважаючи на сучасний високотехнологічний економічний розвиток своєї країни, дбайливо охороняє традиції, обряди, звички своїх пращурів; шанобливо використовує їх в повсякденному житті свого суспільства та передає ці «безцінні національні скарби» у спадок молодому поколінню.

Вивчаючи українську мову іноземні студенти обов'язково повинні вивчати традиції, звички, правила поведінки в українському суспільстві, усі засоби мовленнєвої комунікації. Тому викладачу в процесі вивчення української мови як іноземної важливо звертати увагу японських студентів на відмінностях в невербальних компонентах українців; і непросто акцентувати, а навчити японських студентів розуміти нашу національну невербальну поведінку та користуватися нею під час спілкування з представниками української культури, тобто застерегти іноземців від неприємних, небезпечних, смішних ситуацій в українському соціумі та забезпечити ефективну міжкультурну комунікацію.

Ключові слова: міжкультурна комунікація, невербальні засоби, японці, привітання, прощання, згода, незгода, жести, вигляд обличчя, погляд, мовчання, дотик, міжсуб'єктна дистанція, відношення, правила поведінки.

Annotation

Selina Iryna Leonidivna senior Lecturer, Department of Language and Specialised Training, Educational and Research Institute of International Education, Karazin Kharkiv National University, Kharkiv

THE INFLUENCE OF JAPANESE NON-VERBAL MEANS ON INTERCULTURAL COMMUNICATION DURING STUDYING IN UKRAINE

The article is devoted to the problem of the influence of non-verbal means on intercultural communication, in particular, the influence of non-verbal instruments of Japanese culture during studying in Ukrainian higher education institutions.

Each nation has its own non-verbal means of communication, which are unique to it and are not used in other linguistic cultures, which are somewhat similar to others and which are universal for almost all countries of the world.

The article analyses the non-verbal means of communication of Ukrainians and Japanese, in particular, such components of non-verbal communication as: facial expressions, gaze, silence, intersubjective distance; tactile forms of communication expression; gestures used in greeting or farewell, gratitude or apology, agreement or disagreement, approval or disapproval; various head and hand gestures used in everyday life; attitude towards people (teachers, women, elderly people); manners of responding to requests; attitude to time, etc.

Comparative analysis has shown that the non-verbal means of Japanese language culture differ significantly from Ukrainian ones, because Japan, despite the modern high-tech economic development of its country, carefully protects the traditions, rituals, habits of its ancestors; respectfully uses them in everyday life of its society and passes these "priceless national treasures" on to the younger generation.

When learning Ukrainian, foreign students must learn the traditions, habits, rules of behavior in Ukrainian society, and all means of linguistic communication. Therefore, in the process of teaching Ukrainian as a foreign language, it is important for the teacher to draw the attention of Japanese students to the differences in the non-verbal components of Ukrainians; and not just to emphasize, but to teach Japanese students to understand our national non-verbal behavior and use it when communicating with representatives of Ukrainian culture, i.e. to warn foreigners against unpleasant, dangerous, ridiculous situations in Ukrainian society and to ensure effective intercultural communication.

Keywords: intercultural communication, nonverbal means, Japanese, greetings, farewells, agreement, disagreement, gestures, facial expression, gaze, touch, intersubjective distance, silence, attitude, rules of behavior.

Постановка проблеми

Головною умовою існування людей є спілкування, оскільки лише за допомогою цього процесу всі ми: отримуємо і передаємо інформацію; удосконалюємо наші знання в різних сферах; ділимося своїм здобутим життєвим досвідом, своїми здібностями, своїми навичками та вміннями; навчаємо та виховуємо молоде покоління; встановлюємо особисті та ділові контакти в соціумі; задовольняємо свої нагальні потреби у соціальній, культурній, пізнавальній, естетичній, моральній та інтелектуальній галузях; спільно узгоджуємо обдумані дії задля досягнення якоїсь мети; підтримуємо одне одного у складних ситуаціях; ділимося радістю, сумом, турботами тощо.

Без спілкування в соціумі людина не зможе сформуватися як особистість, стати цивілізованою, тобто стати психічно, морально, і культурно розвиненою.

Спілкування - це складний процес обміну, сприйняття та розуміння інформації між людьми. Загальновідомо, що комунікація здійснюється за допомогою вербальних та невербальних засобів, до того ж невербальним засобам відводиться набагато більша частка ніж вербальним.

За даними досліджень, під час спілкування використовується тільки 7% слів (вербальних засобів), а інші 93% належать позавербальним інструментам: 38% - тону та інтонації голосу, 55% - виразу обличчя, позам і жестам [1]. Отже, невербальні засоби грають більш значущу роль в комунікації, ніж вербальні та при цьому вони нерозривно поєднані один з одним.

Спостерігаючи за людьми на відстані в рідній країні ми можемо багато чого зрозуміти завдяки їхнім жестам, позам, інтонації, дистанції тощо. Ми можемо зрозуміти вітання - кивок головою, прощання - махи рукою, заборону - погрожування вказівним пальцем, увагу - піднятий вгору вказівний палець, згоду - кивки головою зверху вниз, заперечення - рухи головою справа наліво й навпаки, показування напрямку руху - витягнута рука в сторону напрямку тощо.

Чому ми розуміємо ці невербальні засоби? Тому що ми народилися з ними, брали приклад з батьків, виховувалися на них, користувалися ними. Ми розуміємо й використовуємо невербальні засоби своєї культури рефлекторно на підсвідомому рівні.

Спостерігаючи так само за людьми в інших країнах ми зможемо також багато чого зрозуміти? На жаль, ні, бо невербальні засоби комунікації можуть бути схожими, можуть дуже відрізнятися, а можуть мати зовсім інші значення в різних країнах світу [2].

Таким чином, дуже важливо при навчанні української мови як іноземної для досягнення компетентної міжкультурної комунікації в іноземних студентів опанувати не тільки вербальні засоби спілкування, а й, обов'язково, невербальні, тому що вони мають велику вагу в цьому процесі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Всупереч багаторічним дослідженням невербальних засобів спілкування, їхнього впливу на міжкультурну комунікацію, їхнього використання в процесі розмови, ці питання й досі актуальні та потребують вивчень. невербальний комунікація японський педагогічний

Так аналізу використання невербаліки під час вивчення іноземної мови присвячені статті українських дослідників: Т. Валюкевич, Н. Строєнко, Я. Журба, А. Катрич, А. Лавренюк, Н. Оськіна, В. Чорноус, К. Яриновська, О. Наливайко, О. Башманівський, І. Суїма, Л. Нуралієва.

Питаннями ролі невербальної комунікації під час педагогічної діяльності займалися: А. Мартинюк, І. Козубовська, М. Постолюк, В. Пекарєва, О. Курило, Н. Терешенко, А. Горянська, В. Пісоцький, Н. Мирогчук, С. Кліментьєва, Ю. Бережний.

Над дослідженням формування професійної іншомовної компетенції працювали: В. Дроздова, К. Рудніцька, Б. Чернявський, Н. Мегеш, О. Губарєва, Т. Герасимчук, А. Хомик, В. Чорноус, О. Кирильчук, Я. Журба.

Психологічні аспекти міжкультурної комунікації досліджували М. Нацюк, К. Корженевська, І. Єрастова-Михалусь, Л. Овчаренко, В. Овчаренко.

Мета статті - порівняти та проаналізувати традиції, звички, правила поведінки в суспільстві та невербальні засоби комунікації японської та української культур. Визначити схожість та розбіжності між цими культурами та показати важливість вивчення японськими студентами всіх цих елементів під час опанування української мови як іноземної через вплив рідної невербаліки на досягнення ефективної міжкультурної комунікації під час навчання в Україні.

Виклад основного матеріалу

Невербальні засоби спілкування має кожна нація. Звісно вони не з'явилися в один момент, а формувалися століттями й врешті решт стали неодмінною та вагомою частиною національної культури. Спираючись на багаторічний педагогічний досвід викладання української мови як іноземної та спостереження за життям японських студентів під час навчання в Україні проведемо порівняльний аналіз деяких невербальних засобів комунікації японської та української культур.

Японія - це східна країна зі своїми традиціями, обрядами та нормами поведінки; це високорозвинена держава, яка при цьому зберігає із покоління в покоління свою унікальну національну культуру. Особливо вражає поєднання новітніх технологій і багатовікових традицій; сучасних багатоповерхових хмарочосів і стародавніх храмів; швидкісних магістралей і середньовічних замків тощо. Такими ж неповторними та стародавніми є і японські невербальні засоби комунікації.

Україна - це європейська країна, яка теж має свої традиції, обряди, свої норми поведінки, які формувалися століттями. Українці теж шанують й бережуть традиції своїх предків. Українська культура теж багата на невербальні засоби комунікації, які є необхідною складовою її спілкування.

Австралійський психолог Алан Стівенс вважає, що по обличчю людини можна «прочитати» про її особистість: про її характер, про її звички та уподобання, про її психологічний стан, про її розумовий рівень, про стан її здоров'я, про її життєвий досвіт. Життєвий шлях людини завжди залишає відбиток на її обличчі, на її міміці, на її манері розмовляти. Перше враження про людину ми формуємо під час зустрічі за його обличчям і це правда. Зазвичай обличчя співрозмовника покаже нам, що він відчуває до нас, як ставитися до нашої зустрічі [3]. Але це не можна застосувати стосовно японців. Їхній вираз обличчя дуже дивує нас, українців, бо воно не виражає жодних почуттів, мов неживе. На обличчі японських студентів маска. Насправді це норма поведінки в японському суспільстві: щоб ніхто не зрозумів твої наміри, твоє бажання, твоє відношення. Так склалося давним-давно й існує досі: обличчя без емоцій. Таке зовсім не властиво українцям! Наше обличчя виражає весь спектр почуттів. Цим ми дуже відрізняємося.

Будь-який контакт між людьми починається з погляду. Своїм поглядом людина спроможна показати базові емоції: радість, здивування, страх, гнів, сум, огиду та різноманітні їхні типи: незадоволення, скорботу, зневіру, нудьгу, розпач, співчуття, розчарування, образу, тривогу, жах, обурення, заздрість, ревнощі, недовіру тощо. Під час розмови погляд завжди направлений на співрозмовника - це правила поведінки між комунікантами в українській культурі. Кажуть, що очі - це відкриті вікна до нашої душі, якими майже неможливо керувати. В них можна побачити про що думає людина, що вона відчуває під час спілкування. Відсутність прямого зорового контакту сприймається українцями, як нещирість, хитрість, незацікавленість тощо [4].

В японській культурі все навпаки - вони завжди відводять погляд, ніколи не дивляться в очі під час спілкування, особливо, якщо старше покоління говорить з молоддю, керівник - з підлеглими або викладач - зі студентами. Які ж причини сприяють виникненню такої поведінки серед японців?

По-перше, ця традиція має своє коріння ще тоді, коли була заборона дивитися в очі людям, які займали вище соціальне положення в суспільстві. За порушення цього правила були різні покарання, навіть смертна кара, бо такий погляд вважався серйозною образою. Минуло багато років, навіть століть, змінилося життя та норми поведінки в суспільстві, але правило «Не дивитися в очі під час розмови!» так і лишилося в японській культурі.

По-друге, на даний час довгий і цілеспрямований погляд в очі може сприйматися в Японії як агресивний або нахабний і непокірний. Іноді так дивляться японські підлітки на батьків, які дорікають їх за провину: мовчки, але пильно дивлячись в очі.

По-третє, японському суспільству притаманна дивовижна риса - бажання не спричиняти незручностей опоненту бесіди, зробити взаємні комфортні умови для розмови, тобто «зберегти обличчя» всім учасникам. Тому японські студенти під час уроку, під час заліків та іспитів, під час діалогу відводять свій погляд.

По-четверте, японські вчені, завдяки своїм дослідженням, довели, що мозок людини потребує часу, щоб обробити та засвоїти почуту інформацію, а пильний погляд в очі відвертає увагу, тому людина й відводить свій погляд від співрозмовника або, навіть, закриває очі від великої кількості отриманої інформації.

З погляду японської культури манера уникати погляду «очі в очі» вважається поважною та культурною. Звісно, що такою нормою поведінки люди користуються під час розмови з незнайомими людьми, у громадських місцях та транспорті, на роботі, на зустрічах з партнерами, скрізь, окрім сім'ї та друзів.

Вітання - це «слова або жести, звернені до кого-небудь під час зустрічі на знак прихильного ставлення, доброзичливості» [5, с. 190]. Різні країни мають свої норми вітання, свої жести, що використовують під час привітання, прощання тощо, тобто свої норми мовленнєвого етикету.

Японська культура славиться своїми жестами вітання, - це уклін один одному, він буває різного виду й при цьому головну роль відіграє градус нахилу:

1. Уклін стоячи. Японці кланяються притиснувши руки до боків. Під час вітання враховується місце, статус, рівень офіційності та вік людини з якою здоровкаються: невеликий уклін - до знайомих на вулиці (15°); середній уклін - до гостей, викладачів; до людей, які займають вище положення (45°); низький уклін - під час офіційної зустрічі важливих гостей, під час обрядів, під час звернення з важливим проханням (90°).

2. Уклін сидячи в установі: невеликий уклін - до підлеглих, до знайомих (15°); менш середній уклін - до гостей закладу (30°); піднятися на ноги й уклонитися - до вищих за положенням у колективі.

3. Уклін сидячи на підлозі, підігнувши під себе ноги. В процесі цього вітання, крім нахилу/поклону, важливу роль відіграє положення кисті та пальців рук: легкий уклін (15°) - кінчики пальців опускаються на підлогу; середній уклін (30°) - кінчики пальців рук повернуті назад й знаходяться на підлозі; глибокий уклін (45°) - кінчики пальців рук направлені вперед; найглибший уклін (90°) - кінчики пальців рук направлені вперед знаходяться перед колінами, а спина розміщена паралельно підлозі.

Цей жест японці використовують не тільки, коли вітаються, а також під час прощання, прохання, вдячності або вибачення тощо. Іноді вони можуть використовувати: жест вітання - розмахування долонею від себе вперед-назад; жест прощання - розмахування зліва-направо. Українське потискання рук не тільки зовсім не властиве жителям країни висхідного сонця, а й вважається непорядним, тому що вони дуже цінують особистий простір.

Порівняємо дуже поширений сучасний жест, який використовують українці «Супер!» - це жест, коли пальці руки, стиснуті в кулак і піднятий догори великий палець. Цей жест має й інші схожі значення: «Клас!», «Усе супер!», «Усе відмінно!», «Усе добре», «Усе чудово!», «Усе прекрасно!», «Молодець» тощо. Його використовують під час розмови як жест схвалення, а також користуються в усіх соціальних мережах: Facebook, Instagram, Youtube, WhatsApp, Telegram, Viber тощо. В Японії цей жест має зовсім інше значення, він означає слово «чоловік». Нічого схожого між нашими культурами!

Загальновідомий жест в Україні «Окей!»: подушечки великого і вказівного пальця з'єднані в кільце, означає «гаразд» або «добре», а в японському суспільстві це навпаки непристойний жест. Його вживають під час розмови про гроші та можуть розцінювати, наприклад, як прохання позичити гроші чи заплатити за вас або, наприклад, можуть використовувати в ситуації купівлі-продажу, як прохання дати здачу монетками, тому що цей жест значить у них: «монети», «гроші».

Жест «Я» використовують для того, щоб виявити й позначити себе серед натовпу або, щоб з'ясувати, до тебе звертаються чи ні, або під час розмови про себе. Українці для цього підіймають руку догори й трохи кивають головою або вказівним пальцем доторкнуться до середини грудей. Японці застосовують зовсім незрозумілий жест для нас - дотик вказівним пальцем до носа.

Показати мізинець в значенні, що мені потрібно трошки чи небагато, прийнято в нашій культурі, але в японській цей жест має непристойний грубий сексуальний зміст, оскільки означає слова: «жінка», «коханка», «дружина» або «господарка».

В Японії покликати жестом когось до себе виглядає для українців як жест «не підходь до мене» або «іди звідси», тому що вони махають долонею, направленою вниз, від себе. Наш національний жест вони не зрозуміють.

Непорозуміння може викликати жест, який ми використовуємо, щоб показати необхідне число пальцями руки, оскільки ми показуємо це число рівними пальцями, а японські студенти - зігнутими.

Український жест про насиченість також відрізняється за значенням від японського. Українське «наситився по саме горло» - рух відкритою долонею під підборіддям як ножем, негативно сприймається в Японії, бо «читається»: «обезголовлювання» або «звільнення з роботи», або «погроза фізичної розправи».

Кивання головою, поширений жест у багатьох культурах, який українці застосовують у значенні згоди, тобто у розумінні "так", проте японці його використовують зовсім в іншому сенсі: «я уважно вас слухаю» або «я ціную вашу думку», або «я слідкую за вашою промовою». Під час міжкультурного спілкування цей жест спричиняє непорозуміння, тому що кивки головою японцями сприймають як згоду, а насправді це не згода, а звичайний жест ввічливості.

Показати напрямок руху, здається, що всі розуміють цей жест і показують як ми: випрямляють руку з відкритою долонею донизу чи з вказівним пальцем у потрібному напрямі, але жителі Японії мають свій зовсім несхожий та дивовижний жест: виставляють напівзігнуту руку з відкритою догори долонею в потрібному напрямку. Українцям цей жест може нагадати чи офіціантку ресторану, яка несе на таці ваше замовлення, чи співробітника готелю, який просить чайові, чи людину, яка просить милостиню, тобто українці зможуть розкодувати цей японський жест зовсім в іншому сенсі.

Японці дуже не люблять напряму відмовляти в чомусь, тобто вони не хочуть засмучувати одразу свого співрозмовника, тому вони можуть мовчати, або демонструвати невеличку виставу: кладуть руку на потилицю і сильно видихнути повітря крізь зціплені зуби. Цей показ означає, що людина просить вас усе зрозуміти: вона шкодує й співчуває вам, просить вибачення у вас, але каже вам «ні». Ось такі дивовижні невербальні засоби використовують в японській культурі на просту відмову. Українці ж просто похитають головою справа наліво й скажуть «ні».

Мабуть, лише міміка сприймається однаково в цілому світі: посміхаються щасливі люди, хмуряться - злі, засмучуються та плачуть - нещасні....

Мовленнєва культура Японії передбачає домислювання, тому японці прагнуть під час розмови насамперед не образити співрозмовника: промовчати, не давати відразу чесну відповідь, спілкуватися образно чи натяками навколо конкретного питання тощо. Мовчання є унікальним невербальним засобом спілкування японців. Цей вид комунікації з'явився завдяки філософії дзен-буддизму (медитації мовчки серед тиші задля розвитку інтуїції, самореалізації, просвітлення), яка прийшла до Японії з Індії та Китаю в XII-XIII столітті. Отож, мовчання під час комунікації - це японський прояв поваги до учасника бесіди, а не хитрість, лицемірство та таємничість.

Мовленнєвий етикет передбачає вибачення через якесь непорозуміння чи якусь помилку, чи поганий вчинок. Звісно все це присутнє в українській культурі, але в японській - просять вибачення постійно. З якої причини? А причиною є сутність Японії - країни, де повинна бути гармонія в усьому. Тому японці через побоювання ненавмисно образити когось чимось нескінченно перепрошують. У нас це викликає посмішку, бо дуже незвично виглядає така поведінка.

Міжсуб'єктна дистанція під час спілкування має свої особливості в різних культурах. Так японські норми поведінки включають допустиму дистанцію між співрозмовниками 1-1,5 метра, тобто відстань, яка доречна для привітання - поклону один одному. Японці дуже опікуються особистим простором: скорочення дистанції сприймається негативно, а тактильні торкання - як загроза з боку опонента, як втрата самоконтролю. Така традиція стосується не тільки незнайомців, а й людей, яких вони знають багато років.

Тому й поцілунки та обійми недопустимі на людях. Табу в японському суспільстві - торкатися до голови чужої дитини.

Просторова зона комфорту в Україні під час розмови з незнайомцями складає лише 80 сантиметрів, а зі знайомими, друзями тільки 40 см. Наша нація більш відкрита й більш контактна в спілкуванні. Українці люблять обійматися, цілуватися, тиснути один одному руки, поплескувати по плечу, торкатися - і це наші правила.

Японці цінують конкретний час життя, тут і зараз, розуміючи що цей час базується на історії та досвіді всіх минулих поколінь. Однією із національних рис характеру японців є суворе відношення до часу, яке з'явилося внаслідок надмірного прагнення відповідати потребам сучасного індустріального суспільства в епоху Мейдзі (1868-1912 р. р.) та так й залишилося нормою дотепер.

Особливо це стосується робочого дня: на роботі японці повинні бути за 10-30 хвилин до початку. Наприклад, якщо робочий час починається з 9:00, то мінімум о 8:30, а максимум о 8:50 співробітник повинен уже бути на місці, тому що рівно о 9:00 він повинен почати працювати й не на хвилину пізніше. А якщо він прийде пізніше, то керівник буде вважати, що це запізнення і це може спричинити навіть звільнення. Кінець робочого дня теж незвичайний: робочий час закінчився, але керівник ще не пішов додому, тож і всі співробітники теж мають бути на робочому місці.

Японці - дуже працьовита нація, іноді вони працюють по 14 годин та ще й без доплати. Особливо тяжка праця у японських вчителів: вони працюють майже без вихідних, часто по 60 годин на тиждень, тому що мають багато обов'язкових громадських безоплатних доручень. Наші вчителі теж багато працюють і мають маленьку зарплатню, але, на щастя, вони мають норми праці та вихідні.

У повсякденному житті завдяки суворішому відношенню японців до часу, за чітким графіком без запізнень працює також і весь громадський транспорт. Отож, японці люблять складати розклад на день чи на тиждень та чітко слідувати йому без жодних перешкод. А ще японські колеги дійсно поважають тих, хто приходить завчасно на робоче місце.

В Україні теж віддають перевагу пунктуальним людям, але не так принципово, як в Японії. У нас немає такого жорсткого регламенту.

Ставлення до вчителя чи викладача шанобливе в усіх країнах світу, але в Японії воно особливе. Школярі чи студенти ставляться до педагога з великою пошаною. Навіть, якщо в майбутньому студент отримає вище положення в суспільстві, він завжди під час зустрічі буде вітати викладача найнижчим поклоном. Японські студенти, які навчаються в Україні з повагою відносяться до наших викладачів. У звернені до них, студенти використовують спочатку слово «професор», а потім прізвище, бо в Японії під час звертання використовують слово «сенсей» (учитель, наставник) і тільки прізвища, винятком є звернення на ім'я до друзів. Отже, завдяки своїм традиціям студенти із Японії надзвичайно ввічливі, терплячі, пунктуальні, скромні, акуратні, допитливі, працьовиті та ощадливі.

Загалом у сучасному світі шанобливе ставлення до старшого покоління властива всім мовним культурам. Україна і Японія теж не є винятком, але є й розбіжності між цими країнами. Існує легенда, а може це й реально було, що колись дуже-дуже давно, в стародавній Японії, існував жахливий звичай. Сім'я не повинна була годувати та доглядати за членами сім'ї, яким виповнилося 70 років, тому що вони - «зайвий та безкорисний рот», тому старший син мусив віднести на своїх плечах старого батька чи матір на свячену гору та залишити там його чи її помирати без води, їжі та тепла. Це вважалося гідною долею для старих людей. Вони могли зустрітися з Богом, якщо мужньо витримували це страшне випробування.

На щастя, ці страшні часи минули, а може їх і не було ніколи, і зараз, в сучасній Японії, до людей похилого віку ставляться з великою шаною і не тільки до своїх батьків та дідусів і бабусь, а й до старших братів та сестер, до вчителів чи викладачів, до керівництва компаній або фірм, навіть до старшокласників і старшокурсників, загалом, до тих, хто займає вище положення в школі чи в університеті, на роботі.

Японія - це країна довгожителів, які продовжують активне життя, тому що японці похилого віку почувають себе потрібними суспільству. Вони можуть працювати стільки, скільки захочуть й це підтримується владою:

- створені спеціальні центри для пошуку роботи пенсіонерам;

- місцевою владою відкриті спеціальні центри для допомоги літнім людям (65 - ), де для них працюють соціальні менеджери, які допомагають з вирішенням не тільки побутових проблем, а й медичних послуг.

Старі японці мають право безплатно відвідувати басейни, спортзали, музеї тощо; безоплатно користуватися громадським транспортом тощо. На жаль, українські пенсіонери мають менше привілеїв.

Загалом європейські й східні культури мають дуже великі розбіжності, особливо, це стосується традицій, звичок, обрядів та норм поведінки в японському суспільстві:

- японська релігія - синтоїзм (щасливе життя в гармонії з природою) не має розповсюдження у світі - це навіть не релігія, а більш філософія життя японського народу;

- японцям заборонено використовувати сумаховий колір для одягу, тому що це колір виключно верхнього одягу Імператора Японії;

- в Японії не заведено дарувати живі квіти (букети) через їх недовговічність, а тільки квіти в горщиках;

- білий колір в японській культурі - це символ чистоти та світла, а також колір траурного одягу;

- чорний колір - символ радості;

- нещасливі числа - це 4 (звучить японською як «смерть») та 9 (звучить як «страждання») та багато іншого.

Українська релігія - це християнство, яке розповсюджено в багатьох культурах. В українському суспільстві немає заборони на колір одягу, заведено дарувати букети з живих квітів, немає нещасливих чисел: 4 і 9, а чорний колір - колір жалоби тощо.

Всупереч великим відмінностям японська та українська культури, звісно, мають і точки дотику, тобто цінності, норми поведінки, риси характеру, які нас об'єднують:

- найголовнішою цінністю для обох культур є сім'я;

- повага до батьків, до людей похилого віку;

- рівні права жінки й чоловіка;

- гостинність та доброзичливість;

- любов до дітей;

- любов до природи;

- деякі правила поведінки:

- не ходити вдома у вуличному взутті;

- голосно не розмовляти по телефону в громадських місцях;

- не їсти в громадському транспорті;

- дотримуватися черги;

- не палити в недозволеному місці тощо.

Висновки

Порівняльний аналіз невербальних засобів комунікації японської та української культур показав великі розбіжності в традиціях, звичках, жестах, позах, поглядах, дотиках, дистанціях, нормах поведінки; у відношеннях до часу, до навчання; у ставленні до людей різного віку та статі тощо між нашими країнами, тобто доведено суттєві відмінності в засобах невербального спілкування японців і українців.

Отож, японським студентам зовсім непросто адаптуватися до життя в українському суспільстві, а досягти компетентної міжкультурної комунікації - процесу «спілкування (вербального і невербального) людей (груп людей), які належать до різних національних лінгвокультурних спільнот, як правило послуговуються різними ідентичними мовами, відчувають лінгвокультурну «чужинність» партнера по спілкуванню, мають різну комунікативну компетенцію, яка може стати причиною комунікативних невдач або культурного шоку в спілкуванні» [6, 9], набагато важче. Тому викладачу української мови як іноземної необхідно не тільки познайомити, а й навчити японських студентів українській національній невербаліці для того, щоб вони змогли досягти порозуміння та не відчували хвилювання, невпевненості, побоювання, невдоволення під час спілкування в українському суспільстві. А головне, щоб отримати якісний результат міжкультурної комунікації треба не зменшувати кількість годин на вивчення державної мови як іноземної в закладах вищої освіти, а навпаки збільшувати та, на мою думку, обов'язково ввести для іноземних студентів до програми факультетів нову дисципліну «Мовленнєва практика». Ця спеціальна дисципліна якраз реально допоможе іноземцям подолати або мінімізувати психологічні труднощі та опанувати іншомовну комунікацію.

Література

1. Лебедєва Л. Навчання подоланню труднощів міжкультурної комунікації на занятті з іноземної мови. Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: педагогічні науки 18.3 2019. С. 199-209.

2. Байбакова О. О. Невербальні засоби спілкування в міжкультурній взаємодії // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Педагогіка. Соціальна робота. №35 2015, С. 21-23.

3. Кліменок, Д. Психологія характеру людини по її зовнішності. Києво-Могилянська академія. 2021.

4. Курило О. Й., Розман І. І. Вербальні та невербальні аспекти культури спілкування. Науковий журнал "Молодий вчений". Видавничий дім: «Гельветика» № 4.3 (44.3) 2017. С. 114-118

5. Великий тлумачний словник сучасної української мови: (з дод., допов.) / [уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел]. К.; Ірпінь: ВТФ: «Перун», 2005. С. 1223.

6. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. К.: Академія, 2004. С. 343.

References

1. Lebedyeva L. (2019). Navchannyapodolannyu trudnoshchiv mizhkul'turnoyi komunikatsiyi na zanyatti z inozemnoyi movy [Learning to overcome the difficulties of intercultural communication in a foreign language class]/ L. Lebedyeva //Zbirnyk naukovykh prats' Natsional'noyi akademiyi Derzhavnoyi prykordonnoyi sluzhby Ukrayiny. Seriya: pedahohichni nauky. https://periodica. nadpsu.edu.ua/index.php/pedzbimyk/artide/view/80/85 [in Ukrainian].

2. Baybakova O. O. (2015). Neverbal'ni zasoby spilkuvannya v mizhkul'turniy vzayemodiyi [Non-verbal means of communication in inter-cultural interaction]/ O. O. Baybakova // Naukovyy visnyk Uzhhorods'koho natsional'noho universytetu. Seriya: Pedahohika. Sotsial'na robota. Uzhhorod: Vydavnytstvo UzhNU «Hoverla». https://dspace.uzhnu.edu.ua/jspui/handle/lib/11626 [in Ukrainian].

3. Klimenok, D. (2021). Psykholohiyakharakteru lyudynypoyiyizovnishnosti [Psychology of a person's character based on his appearance]. Kyiv-Mohyla Academy. https://ekmair. ukma. edu. ua/ server/api/core/bitstreams/de4c002b-7746-4033-a6fe-fbe7bdd1924f/content [in Ukrainian].

4. Kurylo O. Y., & Rozman I. I. (2017). Verbal'ni ta neverbal'ni aspekty kul'tury spilkuvannya [Verbal and non-verbal aspects of communication culture.]. Naukovyy zhurnal "Molodyy vchenyy". Vydavnychyy dim: «Hel'vetyka» № 4.3 (44.3) S. 114-118 file:///C:/Users/User/Downloads/ molv_2017_4.3_30.pdf [in Ukrainian].

5. Busel V.T. (Ed.). (2005). Velykyy tlumachnyy slovnyk suchasnoyi ukrayins'koyi movy [A large explanatory dictionary of the modern Ukrainian language] K.; Irpin': VTF „Perun” https://archive.org/details/velykyislovnyk/page/190/mode/2up [in Ukrainian].

6. Batsevych F.S. (2004). Osnovy komunikatyvnoyi linhvistyky: Pidruchnyk [Basics of communicative linguistics: Textbook], Kyiv: Academy. https://document.kdu.edu.ua/info_zab/ 061_123.pdf [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru