Різновиди алюзій у поезії про війну Богдана Томенчука

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Різновиди алюзій у поезії про війну Богдана Томенчука

Надія Гаврилюк, кандидат філологічних наук Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України

У статті розглянуто алюзії в поетичній збірці Богдана Томенчука «Вишийте, мамо, бронежилет». Досліджено різновиди алюзій щодо функцій (активізація історичної пам'яті, літературної традиції, текстоструктурувальна), тематики (історична, міфологічна), типології (іменні, цитатного типу, асоціативні). Здійснено спробу відмежувати поняття алюзії від цитати та ремінісценції і зіставити з інтертекстом та інтертекстуальністю. Особливість автора -- накладання різних алюзій: історичних і літературних; історичних і міфологічних. За безпосередньою алюзією може проглядати й асоціативна алюзія -- віддаленіший у часі текст зі спільним словом, словосполукою і тематичним ореолом.

Ключові слова: натяк, цитата, інтертекст, структура, пам'ять, традиція.

Nadiia Havryliuk, PhD

Shevchenko Institute of Literature

TYPES OF ALLUSIONS IN BOHDAN TOMENCHUK'S POETRY ABOUT THE WAR

The paper examines allusions in Bohdan Tomenchuk's poetry collection “Embroider, Mother, a bulletproofvest.” The various types of allusions are grouped based on their functions (activation of historical memory, adherence to literary tradition, text-structuring), themes (historical, mythological), and typology (ranging from nominal and quotation-type to associative). An attempt was made to differentiate the concept of allusion from quotation and reminiscence, while also juxtaposing it with intertext and intertextuality for comparison.

In the poet's texts about the modern Russian-Ukrainian war, the references to literary works are accompanied by numerous allusions to historical reality. These are references of the nominal type (topographical or proper names connected with certain historical events in the reader's mind). The author's distinctive approach involves overlapping different types of allusions, namely those of historical and literary nature, as well as historical and mythological. Behind a direct allusion, an associative one may emerge, linking to a text from a different time period through shared words, phrases, or thematic aura.

The involvement of allusion in Tomenchuk's poetry often occurs on the basis of the allegation (the new text `absorbs' the previous one, without entering into a controversy with the original text). In this case, we deal with intertext (a text within a text). When an allusion entering a new text gets engaged in a dialogue with the original text, we deal with intertextuality as a process of textual interaction. By involving an allusion, the author makes it an element of the structure that serves as an impetus for the reader to navigate within a receptive context, searching among known texts relevant for interpreting the allusion while disregarding distant ones. Intertextuality engages cognition here. Sometimes allusion is not just an element of a structure but a structural principle, and it is proper to name it a structuring allusion. Various allusions in B. Tomenchuk's poetry make it possible to fit the widest range of emotions and thoughts in a small textual space, to integrate the new experience of war into a broad historical and literary canvas with a biblical and mythological background.

Keywords: hint, quotation, intertext, structure, memory, tradition.

Російсько-українська війна, що триває вже десять років, устигла знайти своє художнє відображення в драматургії, прозі та поезії. Втім, на її новому витку набуває популярності явище, що його можна означити як «текст у тексті». Ця оптика дає змогу осмислити травматичний досвід, спираючись на типологічно споріднені моменти минулого, структурує письмо (Людмила Тарнашинська [12]), визначає дослідницьку стратегію (Ірина Приліпко [9]). Поезія, з огляду на емоційну виразність і лаконізм, є концентрованим зліпком подій і переживань, який максимально фіксує індивідуальний досвід, масштабуючи його. Із цієї перспективи в новітніх віршах про війну відлунює не тільки українська визвольна боротьба минулих літ, а й тексти різних літературних епох у форматах алюзії, цитати, ремінісценції.

Мета пропонованої статті -- охарактеризувати різновиди та функції алюзії в поезії Богдана Томенчука про війну. Об'єктом дослідження стала найсвіжіша збірка митця -- «Вишийте, мамо, бронежилет» (2023), в якій автор оприлюднив вірші, написані після 24 лютого 2022-го, а також і давніші, у яких передчував російсько-українську війну.

Теоретико-методологічну базу дослідження становлять праці Міха- ла Ґловінського [17], Конрада Бурського [18], Олени Переломової [7; 8], Оксани Яреми [15], Майкла Ріффатера [22] та ін.

Словники трактують алюзію як стилістичну фігуру чи ідіому, що є елементом езопової мови [10, 57]; необхідний короткий натяк, який уписує твір у певну традицію, знану читачеві [2, 21]; як риторичну фігуру [11, 14]; художньо-стилістичний прийом, різновид алегорії, пов'язаний із фактами дійсності [6, 29--30]; різновид посилання, що подвоює зміст [21, 9].

Тлумачачи алюзію як приховано сказане (езопова мова, натяк), учені, з одного боку, прагнуть визначити межі та функції замовчування, подібно до Іоланти Рокошової [23, 41], а з другого, як Вільям Ірвін, -- окреслити границі натяку: чи це процес із нескінченним зростанням [20, 232], що містить усі тексти як одночасність, чи обмежений набір / вибір тексту з діахронічної осі культури. За першого підходу (який обстоює Лариса Статкевич) текст є структурою, що витісняє автора, а різнорідні поняття цитати, алюзії, ремінісценції, референції, плагіату, міфу, мотиву постають як форми інтертекстуальності [24]. Другий підхід (що його поділяє Анджей Стофф) акцентує: текст -- авторське мовлення і стиль [25], отже, натяк має границі (доцільність), тому не може розростатися нескінченно ні в момент авторського відбору, ні в часі читацької інтерпретації.

Алюзію інтерпретують як один із типів інтертекстуальності, ставлячи поряд художній прийом (сатиру, іронію); вид мовленнєвої діяльності (переклад); жанрово-строфічну організацію та коментар (глосу Глоса -- не тільки лінгвістичний коментар, а й тип віршової строфи -- вірш, написаний як пояснення до віршового фрагмента з тексту іншого автора, винесеного в епіграф. Отже, глосу можна вважати різновидом інтертексту, в якому претекст (епіграф) входить у структуру нового тексту. Новий текст не змінює претексту, а є лише імпульсом для його появи у творі. Текст, винесений в епіграф, -- це цитата алюзивного типу, без зазначення автора і джерела.); інші типи запозичення (плагіат) [19] або ж намагаючись відмежувати різні форми найзагальнішим чином: текстові (цитата, алюзія, ремінісценція, мотив) і претекстові (назва, жанр, присвята, епіграф) [4, 67--68]. А втім, окремі дослідники наголошують: наявність алюзій -- замала підстава, щоб говорити про інтертекстуальність. Якщо між текстами немає взаємодії (іронії, пародії, стилізації, полеміки), котра змінює уявлення про початковий текст, то доречно говорити лише про інтертекст як «текст у тексті», що додає глибини тільки новішому з текстів.

Необхідність -- ознака, що вказує на усвідомленість (на противагу ремінісценції) і на мету, з якою автор послуговується алюзією. Такою метою може бути гра із читачем як авторська стратегія, найбільш виявлена в межах модернізму та постмодернізму. Перший робить акцент на реципієнтові як едукованій особі, що розпізнає авторитетні тексти; другий -- іще й на переосмисленні чужого тексту (як стилізації, пародії, пастишу). Зі сказаного випливає, що алюзію можна відчитувати в історико-літера- турному контексті -- як один із засобів уписати новий текст у національну традицію; у контексті перекладацькому -- як спосіб інтерпретаційної підказки читачеві [3]. Окремі дослідники, як-от М. Ріффатер [22], уза- лежнюють алюзію від того, як читач інтерпретує тексти, що формують обсяг його літературних знань.

Алюзія, з одного боку, розподібнена із цитатою, адже цитата передбачає безпосереднє покликання на джерело, звідки її взято, тоді як алюзія тільки натякає на нього, не фіксуючи в тексті імені автора й назви залученого твору. З другого, -- якщо алюзія є ідіомою, автор якої відомий, то навіть без указівки на автора відбувається її зближення із цитатою: Україна в огні (Довженко, опис Другої світової війни на теренах України; звідси актуальність її включення в сучасні тексти про війну як імпульсу рецептивного контексту). Цей принцип працює і при модифікації цитати, коли початковий текст постає алюзією цитатного типу.

Назва збірки Б. Томенчука -- «Вишийте, мамо, бронежилет» -- першими двома словами відсилає до рядка «Сорочку мати вишила мені» з вірша «Два кольори» Д. Павличка. Розкриває цю алюзію сам автор в анотації до видання, фрагмент якої наведемо для підтвердження сказаного: «Ці вірші про життя в часи, коли вишивають не сорочки чи весільні рушники, а бронежилети, у часи гіркого відчуття, що усе найкраще уже минуло, бо у війні -- біль та смерть, після неї -- руїни та втома...» [13, 2]. Алюзія на весільний рушник більш віддалена: у «Пісні про рушник» П. Майбороди / А. Малишка мати згадується в першому рядку («Рідна мати моя»), а рушник -- лише в четвертому як готовий виріб («І рушник вишиваний на щастя дала»).

Що ширша й легша впізнаваність алюзії, то більша аудиторія зрозуміє авторський натяк і співвіднесе новий текст із відомим, збагнувши контекст. Алюзія не має ознак риторичності, словесного декору, бо, входячи в новий текст, запускає процес інтертекстуальності -- співіснування у свідомості читача кількох текстів. Але прирощення значення, якого новому тексту надає алюзія, -- не завжди інтертекстуальність, що змінює значення і вихідного тексту, і нового. Частіше йдеться про інтертекст («текст у тексті»), що надає новому тексту семантичної глибини.

М. Ґловінський наголошує на тому, що інтертекстуальність уміщує лише видимі для читача зв'язки, які стають структурним або семантичним елементом нового тексту [17, 77], передбачає гру між текстами (без цього цитати, алюзії та наслідування не є ознакою інтертекстуальності, а знаком алегації, підпорядкування нового тексту давньому, авторитетному). З погляду дослідника, у ліриці хіба що тематика тексту вказує на функцію алюзії [17, 88, 90].

У Б. Томенчука алюзія найчастіше поглиблює значення нового тексту завдяки тому, що за нею криється один чи два тексти інших авторів або літературний текст відкликається на інший текст чи історичну дійсність, яка стоїть за цим текстом чи текстами.

Алюзія цитатного типу -- це залучення в новий текст рядка чи рядків твору іншого автора / авторів дослівно чи видозмінено. Зазвичай ці рядки не виносяться в епіграф. Хоча в Б. Томенчука є вірш «І знову та ж калина в тому ж лузі...» з епіграфом «На цвинтарі розстріляних ілюзій....» і вказівкою авторства -- В. Симоненко. Однак епіграф-цита- ту не слід уважати претекстом, що відокремлений від тексту. Бо цитований рядок, як і наступний, із незначною модифікацією входить у поезію Б. Томенчука:

І знову та ж калина в тому ж лузі...

Взялися струпом рани і плачі.

На цвинтарі розстріляних ілюзій Видніють тіні гробокопачів [13, 314].

Зачин вірша містить алюзію на пісню «Ой у лузі червона калина...», що асоціюється з давньою і досі не завершеною боротьбою українців за визволення «з московських кайдан». У поетовому фокусі перебуває конкретна людина, чиє життя уривається. Залишається слово про неї, іноді -- тільки поголосок:

Горять вінки забутим сухостоєм,

Свічки -- неначе із останніх сил.

Ти жив...Ти був. Подейкують -- героєм.

А тут немає місця для могил [13, 314].

Модифікована алюзія з В. Симоненка («Уже немає місця для могил» -- «А тут немає місця для могил») у сукупності з новим контекстом набуває гіркого звучання: акцент робиться на тому, що героєві бракує місця в землі, яку він захищав власним життям. І лише потім -- на чисельності жертв і могил:

Не те, щоби надгробки вічних істин -- Поґаздували і хосен, і зиск.

І геть нема де й ворону присісти, Не те, щоб закопати обеліск... [13, 314].

Б. Томенчук протиставляє українські реалії, у яких гробокопачі, як і вдовині плачі та «жалі в обгортках прапорів», є тривалою дійсністю, байдужим світам:

Світи живуть, як у кавовім блюзі

Там, де полеглих небувалий здвиг.

На цвинтарі розстріляних ілюзій

Тримають місце мертві для живих... [13, 314].

Вірш «І знову та ж калина в тому ж лузі...» -- випадок не просто претекстового запозичення (епіграф-цитата), що став інтертекстом, увійшовши в текст Б. Томенчука як алюзія цитатного типу («текст у тексті»), а приклад інтертекстуальності (діалогу з поезією В. Симоненка): попри те що в обох текстах явлена тема смерті як ілюзій, так і людей (із відповідною масштабністю), та в нашого сучасника немає певності в посмертному суді вбитих над апостолами «злочинства і облуд», як було в його попередника. Народ в обох авторів подано через образ рани, але у класика вона дуже кривавить («Уже народ -- одна суцільна рана, / Уже від крові хижіє земля»), а в Б. Томенчука починає гоїтися («Взялися струпом рани і плачі»). Загоєння загрожує звиканням, наслідок -- знецінення смертей і брак місця для могил через меркантильні мотиви живих владців («Поґаздували і хосен, і зиск»).

У більшості ж текстів Б. Томенчука інтертекстуальність існує тільки рецептивно: як процес, у котрому читач співвідносить у власній свідомості різні тексти, що не вступають у діалог між собою, а перебувають у стосунках алегації та вможливлюють показ нашої сучасності на глибокому історичному тлі.

У вірші «Ну для чого ж ти, Боже всеправедний...» Б. Томенчук штрихами вписує реалії війни в картину квітучої природи («Плине час ніби спокій Твій вдаваний, / І не знає весна, що війна...»; «Біло-біло впиваємось вишнями, / І криваве маскуємо в беж» [13, 281]). У коду ж вірша винесено катрен, сповнений алюзій:

Все Твоє, котре наше і предкове...

Повні груди на гнів і пісні, І читаємо майже абеткове:

Не пора... Не пора... Україна в огні... [13, 281].

У фінальному рядку читач легко впізнає канонічні тексти І. Франка («Не пора, не пора, не пора...», 1880), О. Довженка (кіноповість «Україна в огні», 1943), асоціативно доточивши й Шевченка («Мені однаково, чи буду...», 1847) із хрестоматійними рядками «Та не однаково мені, / Як Україну злії люди / Присплять, лукаві, і в огні / Її, окраденую, збудять» [14:2, 13; курсив мій. -- Н. Г]. Алюзії цитатного типу мають за собою не тільки літературний текст / кілька текстів, а й відсилання до історичної дійсності ХІХ--ХХ ст., що стоїть за цими текстами, -- визвольну боротьбу українців за відновлення своєї державності, яка має завжди бути першорядною. Зачин катрена відсилає і до Шевченкового «Кавказу» («Чурек і сакля -- все твоє...» [14:1, 345]), і до біблійних текстів (Луки 15:31; Івана 17:10), де закладена ідея єдності -- Отця і Сина, Сина і учнів. Так поет підводить до думки, що українці обстоюють своє, перебуваючи в єдності з Богом, який не стоїть осторонь нашої боротьби.

У вірші «Де насіяли мати золоті чорнобривці...» алюзій цитатного типу три: перша, заголовкова, -- на пісню Володимира Верменича та Миколи Сингаївського «Чорнобривці»; друга, асоціативна, -- на «Соколят» В'ячеслава Хурсенка («Ой синочки-синочки, ви ж іще соколята / Вам би ще говорити світанкові слова... / А над вами могили... Кожна, ніби вдова...» [13, 144]), а завершальна -- на Довженка, але модифікована в контекст від супротивного:

А по всім буде пам'ять аж по вінця налита, І подібними внуки до полеглих синів, І врятоване небо, справжнє і посполите, І уже не Вкраїна, а москва у вогні... [13, 144].

Алюзія іменна в поезії Б. Томенчука має кілька варіацій: імена власні історичні (Іван, Степан, Богдан; Ріббентроп, Мазепа); імена власні міфологічні та біблійні (Геракл, Прометей, Каїн, Варава та ін.); топографічні назви (Спарта, Троя, Берестечко, Крути, Переяслав, Буча, Маріуполь, Биківня та ін.).

У вірші «Ти ще незачатий вже винен москві...» сусідять різнотипні алюзії. Перший фрагмент:

В тобі завелася найгірша з росій. Мазепа... Шевченко... Бандера... Яких ще тобі посилати месій, Не відає Бог дотепера... [13, 84].

Так увиразнено збройно-духовну боротьбу за українську державність: І. Мазепа, Т. Шевченко, С. Бандера. Вибір імен не довільний, усі вони -- постаті знакові для історії та культури України. Шевченка в цьому вірші згадано й через посилання на його тексти:

Садочок і вишні, і навіть хрущі -- Усе, ніби рай над раями... Згадай Переяслав і ті калачі, Що стали відтак сухарями... [13, 84].

Модифікована алюзія на перші два рядки вірша «Садок вишневий коло хати...» [14:2, 17] доповнюється асоціативною алюзією на Шевченків вірш «Думи мої, думи мої...» («Одну сльозу з очей карих -- / І ... пан над панами...» [14:1, 124]). Ця асоціація, що виникає зі структурної тотожності («рай над раями» -- «пан над панами»), чинить раювання і панування контекстуальними синонімами, пов'язуючи панування не так зі впливом поета на читачок-дівчат, як із пробудженням у читачах пам'яті про волю: «Як та воля, що минулась, / Дніпр широкий -- море» [14:1, 125]. На тлі минулої волі найболючіша історична згадка -- Переяславська рада 1654 р., результатом якої було визнання московського протекторату над Гетьманщиною; недотримання обіцянок із боку Московського царства призвело до численних порушень угоди і зрештою обернулося згортанням автономії козацьких земель.

Трагедію Переяслава Б. Томенчук осмислює у вірші «А нерви гудуть, мов летить гвинтокрил...», де в зачині маємо рядки:

А нерви гудуть, мов летить гвинтокрил, І стрічка новин, ніби стрічка набоїв Від братських обіймів до братських могил...

Гляди, Переяславе, що ти накоїв...

Богдане-Богдане, чотириста літ... [13, 264].

Маємо тут алюзію не тільки історичну, а й літературну -- на «Розриту могилу»: «Панувала... Ой Богдане! / Нерозумний сину! / Подивись тепер на матір, / На свою Вкраїну» [14:1, 252]. Як і Т. Шевченко, Б. То- менчук не подає минуле як щось окремішнє, а поєднує зі своєю сучасністю, що особливо виразно відчутно у фінальній частині твору:

Богдане, ти чуєш побідні плачі?

Тим хлопцям хотілося жити...

...Так порожньо в небі без бузькових крил,

І п'ється вино із Христових напоїв. Ламаєм хліби біля братських могил. Гляди, Переяславе, що ти накоїв... [13, 265].

З-поміж віршів Б. Томенчука з алюзіями іменного типу привертає увагу вірш «Не викидень, як тих разів стосот...» [13, 168], що входить у діалог зі щойно розглянутими текстами як антитеза незреалізованим спробам державності:

Ти в пеклі цім народжуєш народ, Вітчизно, -- не безбатченка свободи. І батько в нього в метриці -- Майдан. Кроваво ж ночувалось на Майдані. А хто дідусь -- Тарас? Іван? Богдан? А може, він по духові Степанів? [13, 168].

Скоротивши назву майдану Незалежності, автор антропоморфізу- вав його, потрактувавши в поетичній візії Майдан батьком українців та відкликаючись до трагічної загибелі Небесної сотні, коли «кроваво но- чувалось на Майдані». Водночас таке написання вможливлює історико- літературну алюзію до рядків П. Тичини («На майдані коло церкви / Революція іде»), поєднуючи і протиставляючи досвід двох революцій, між якими -- неповне століття. Б. Томенчук у вірші «Не викидень, як тих разів стосот...» вибудовує родовід українського народу. Імена в нім: Тарас (Шевченко), Іван (Мазепа? Богун? Гонта?; «А, може, то залізняків і гонт / надходять внуки, від ножа зачаті?»), Богдан (Хмельницький), Степан (Бандера). Така духовна генеалогія уможливлює віру в інший варіант історії, ніж було досі:

Ще буде крові, болю і проклять, Молитись будем Богові й Тарасу. Рожденні в пеклі волю не просплять... Ніде... Ніколи... І не цього разу... [13, 168].

Б. Томенчук далекий від ідеалізації владців -- і російських, і українських. А його поезія нерідко набуває гостроти афористичності, висловлюючи правду, часто неприємну й замовчувану: «Найкраща істина -- в труні, / Бо не воскресне й не повстане. / Що більше згине на війні, / То менше вийде на майдани» [13, 132]. І хоча майдани, згадані тут, звісно, передусім натякають на минулі революції (1990, 2004, 2013--2014), але торкаються й можливості нових народних спротивів владній брехні, на що вказують дієслівні форми майбутнього часу.

Перший рядок відсилає до латинського вислову In vino veritas, натякаючи, що під дією вина людина не лукавить. Для Б. Томенчука вино -- кров Христова, співвідносна із чашею страждань заради відкуплення: «І п'ється вино із Христових напоїв» [13, 265]. Тому істину для поета втілюють і українські воїни-захисники. Їхня смерть вигідна будь-якій владі, що панічно боїться істини і тримається за власний зиск. Тож фраза «Найкраща істина -- в труні» звучить саркастично.

Схожі інтонації є у фіналі вірша «То кулі, то не кастаньєти...», де автор згадує пісню «Плине кача по Тисині...». Поет зображує новочасну українську історію очима Небесної сотні:

А з неба вам видно офшори.

Ви плачете, взнавши чиї.

Судьба у вселенському фарші,

І небо від правди криве,

І кача тисиною фальші

За човником вутлим пливе... [13, 115].

У збірці «Вишийте, мамо, бронежилет» Б. Томенчук чотири рази звертається до мотиву Майдану. Коли у фінальному вірші умовної тетралогії звучить певність у державному самоздійсненні українців («Не викидень, як тих разів стосот...»), у середніх -- гостра сатира на українську владу («Найкраща істина -- в труні», «То кулі, то не кастаньєти»), то в зачині -- сподівання на пробудження народу. Фінальні рядки вірша «Чиї сини, котрого ґрунту?» багаті на алюзії:

Понад тобою, Україно,

Твій Беркут... Той, що не Захар...

Регочуться: «Вмирай, не вмерла...»

А місяць, ніби ятаган, І бачить сон свята Говерла... Той, у котрім вона -- вулкан... [13, 115].

Авторське уточнення щодо Беркута («Той, що не Захар»), імовірно, натякає й на вірш І. Франка «Беркут», рядки з якого учасники Революції гідності адресували беркутівцям (відповідна цитата, виписана великими літерами, висіла на розі майдану Незалежності і вулиці Грушевського під час масових протестів у січні -- лютому 2014 р.): «Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте! / За те, що в груді ти ховаєш серце люте...». Маємо і пряму алюзію на повість І. Франка, центральний персонаж якої, згуртувавши народ, переміг монгольських загарбників. У фіналі повісті автор, апелюючи до передсмертного пророцтва Захара Беркута, запитував своїх сучасників, чи не настала щаслива доба відновлення втраченої перемоги. Про те ж ідеться Б. Томенчуку в його уособленні українського народу через метафору Говерли як заснулого вулкана, що снить виверженням. Іще одне зближення текстів І. Франка і Б. Томенчука -- згадка про монголів. У нашого сучасника на них указує ятаган -- османська зброя (насамперед у яничарів).

За історичною алюзією бачимо асоціативну літературну алюзію -- на вірш Ліни Костенко «Цавет танем!» із рядком «не місяць в небі сходить -- турецький ятаган» [5, 23]. Ідеться ж про реалії одного порядку: знищення української мови, руйнування українських храмів, убивство українських громадян, вимушене переселення. Модифіковане покликання Б. Томенчука на славень України («Вмирай, не вмерла...») і згадка про спецпідрозділ української міліції «Беркут», який жорстоко придушував Майдан, -- також про «монголів», зовнішніх і внутрішніх.

Міфологічні алюзії в текстах Б. Томенчука доволі нечасті. Найвиразніші -- модифікації міфу про Геракла. До прикладу, у вірші «Це вже було -- Геракли й Геракліти...» вже в назві сконденсовано три тези: про важкі подвиги (Геракл), про неможливість двічі прожити те саме (філософ Геракліт із його тезою «Не можна двічі ввійти в одну річку») та про повторюваність історії. Ця повторюваність уможливлює той факт, що вірш, написаний 1985 р. (автор проставив дати написання під частиною творів), і досі не втрачає актуальності, особливо в коді:

Стартують хлопці в цинкових скафандрах

З планети болю... А куди летять? [13, 6].

У масовій свідомості одивнений образ асоціюється передусім із цинковими трунами та війною в Афганістані (1979--1989). Цинкові скафандри як метафора труни стає відсилкою до так званої космічної ери (історично) та вможливлює за моральною оцінкою вмістити літературну алюзію: планета болю -- Земля, планета людей, за А. де Сент-Екзюпері.

Подібно у двох історичних періодах прочитується вірш «Небо Валаама -- 2015». Дата в назві вказує на теперішню російсько-українську війну, а іменна алюзія на Валаам натякає на 1950 р., коли келії Валаам- ського монастиря по суті стали табором для інвалідів німецько-радянської війни. Так поет не тільки апелює до історичної пам'яті, а й порушує соціальну проблему долі осіб, які стали інвалідами на фронтах російсько-української війни нашого часу, після її майбутнього завершення:

І що сказати їм, цим небесам відсутнім?

І цим атлантам, що

тримають вперто кряж?

Пливуть собі часи з минулого в майбутнє

І хмари серед них неначе камуфляж...

Стоїть, як бог, атлант, піднявши в небо культі, Немов благає птиць позичити крило.

Він там вмирав за всіх. Зневажені й забуті Обрубки його крил, де тисячі лягло...

А він усе стоїть, як недоречна пляма, Воно ж бо мулько геть на культях небесам... І сонце так сльозить, як стогін Валаама...

Стоїть під ним атлант, самотній, як сльоза... [13, 31].

Міф про Атланта (і про Геракла, що його підміняв) тут перепрочита- но в реаліях війн, у котрих воїни, як боги, герої і велетні-атланти, тримали небо, та в реаліях повоєнних -- де небеса виявилися «відсутні». Засади, що 'їх воїни захищали, знехтувала влада. Цю обставину автор уважає за потрібне увиразнити епіграфом до вірша: «Після війни Сталін звіз калік помирати на острів Валаам...» [13, 31]. Острів із елемента топографії переходить у розряд метафори тотальної самотності. Солдати й там намагаються тримати небо («мулько геть на культях небесам...»), хоча позиваються («піднявши в небо культі»), відчуваючи несправедливість і з боку неба, і з боку суспільства, заради якого так багато жертвували.

У поетиці віршів Б. Томенчука надибуємо алюзії різних типів. Тут сусідять міфологія і літературні тексти, історія і література, пласти літературних алюзій -- іменних і цитатного типу. Останні поділяємо на безпосередні (точні, дослівні); модифіковані (змінено частину тексту / початковий текст рознесено в різні рядки в новому тексті); асоціативні, коли словосполука (в огні; вишийте, мамо) чи слово (соколята, ятаган) стає імпульсом рецептивного контексту, допомагаючи дібрати допустимі прочитання і відсіяти недоцільні.

Різні алюзії поєднано у вірші «Боже, дай віри і “сто” для хоробрості...», де є їхні біблійні, літературні, міфологічні, етнографічні різновиди:

Боже, дай віри і «сто» для хоробрості...

В Царстві Твоїм, якщо що пом'яни... Цей маскувальний Покров Богородиці Над перекривленим ликом війни... [13, 245].

«Боже, дай віри» -- відсилання до Євангелія від Марка (9:23--24), де батько просив помогти його невірству заради одужання сина. Другий рядок цитованого тексту -- незначно модифікована молитва розкаяного розбійника (Луки 23:42) та фрагмент молитви перед причастям. Молитва вводить у сакральний простір і дарує прощення гріхів перед лицем можливої загибелі, запевнення в перебуванні з Богом. Оскільки ж ідеться про українських вояків, що от-от вирушать у бій, то згадка про покров Богородиці дуже доречна: свято Покрови в Україні нерозривно поєднане з українськими захисниками за різних історичних періодів.

У подальшому фрагменті є розгортання мотиву про українського воїна як Геракла-атланта в тій версії, що звучить у вірші «Небо Валаама -- 2015 ». Бо й тут воїн також безрукий:

Руки, що стануть блискучими культями, Немічна суть нагородних хрестів...

Завтра причетні не будуть присутніми, Смерть-відданиця чекає сватів...

Бинт закривавлений -- ніби рушник...

Боже, не сватай... [13, 245].

Етнографічні алюзії -- згадка про смерть як наречену вояка, а також обряд подавання рушників. Тут нареченим дівчини-смерті постає воїн, а сватом -- Бог. Окрім етнографічного моменту, у згадці про рушник криється алюзія на «Пісню про рушник» П. Майбороди й А. Малишка та перегук із анотацією до збірки Б. Томенчука.

Згадка про культі наявна й у вірші «Так мало терпінь, та вже всі поза креш»: «Всіма і одразу забуті, / Ще стогонам сняться обрубки-слова, / Так схожі на з'ятрені культі» [13, 317]. У рядках зближено образи зраненого солдата і зраненого поета, що чує за собою обов'язок тримати небо українського слова.

Структурувальні алюзії -- ті, що наскрізно визначають структуру нового тексту [1], а не лише вписуються в неї локально як окреме вкраплення, «текст у тексті». Такою алюзією постає завершальний вірш збірки під назвою «Отче наш... Ти ще єси на небесах?». Ця алюзія -- поетичний діалог із молитвою «Отче наш». У новому тексті маємо виразну полемічність із оригіналом, отож правомірно трактувати його як зразок інтертекстуальності в усталеному розумінні. Твір Б. Томенчука не тільки послідовно модифікує рядки оригіналу зі ствердних у питальні, а й змінює сенси з прослави на сумнів («Ти ще єси на небесах?»; ще замість що), а вся молитва постає як шлях ліричного персонажа до віри (фінальне «Вірую» може прочитуватися як асоціативна алюзія і на «Символ віри», і на молитву перед причастям).

Отче наш. Ти ще єси на небесах?

Що значить нині ім'я твоє, Коли це вже не Царство твоє? Де в ньому воля твоя? [13, 320].

Ліричний герой вірша прагне звернути увагу на те, що ім'я Боже профанується, знецінюється, а не святиться, як -- у форматі прохання -- подає оригінал. А світ, яким він постає нині, не можна назвати Божим Царством («Що значить нині ім'я твоє / Коли це вже не Царство твоє?»). Попри полеміку, породжену гострим болем, поет не заперечує волю Божу, прагне її дошукатися («Де в ньому воля твоя?»).

Вірш, який вів діалог із молитовним оригіналом у форматі сумніву, переходить зрештою на ствердну тональність. Але завдяки модифікації сенсу молитви набуває значних семантичних зсувів, укорінюючись у трагічну сучасність російсько-української війни:

Біль наш насущний дав нам днесь І не простив нам провини їхні, Хліби роздавши винуватцям нашим. Тож прости нам спокусу нашу Прийти по душі їхні з оцього болю. [13, 320].

Замість насущного хліба -- насущний біль як даність (дав замість дай у першотексті), натомість хліби отримують наші винуватці-вороги; замість прощення наших провин -- не відпущено нам чужі провини (тож ми безвинно страждаємо). Сукупність усіх цих обставин уводить українців у спокусу «прийти по душі їхні з оцього болю», за що автор- молільник од імені українців перепрошує в Бога. На цьому структурний перегук із молитвою «Отче наш» уривається. Подальший рядок постає алюзією на біблійний текст, де Ісус запитує Івана і Якова, чи зможуть вони пити його чашу і хреститися його хрещенням (Марка 10:38--39). Із цього бачимо: поет уподібнює українців до «синів грому» і ставить поряд муки Христові і муки українців, зближуючи 'їх через образ чаші, зокрема чаші причастя (звідси й доцільність трактувати фінальне «Вірую» як алюзію на молитву перед причастям):

Господи, п'єм сю прогірклу чашу,

Із тіла зойку з винарні бою...

Вірую... [13, 320].

Отже, Б. Томенчук у поезії про сучасну російсько-українську війну залучає претекстові й текстові запозичення у форматі цитати (із зазначенням автора) та алюзії (без указівки на авторство, але з розрахунку, що читач упізнає прецедентний текст -- літературний, міфологічний, біблійний). Крім відсилок до словесності, у текстах поета чимало покликань на історичну дійсність -- алюзій іменного типу (згадки топографічних чи власних назв, які у свідомості читача поєднані з певними історичними подіями). Особливість автора -- накладання різних алюзій: історичних і літературних; історичних і міфологічних. За безпосередньою алюзією може проглядати й асоціативна алюзія -- віддаленіший у часі текст зі спільним словом, словосполукою і тематичним ореолом. Залучення алюзії в Б. Томенчука часто відбувається на засадах алегації (новий текст «поглинає» попередній, не вступаючи в полеміку з пер- шотекстом). У такому разі говоримо про інтертекст («текст у тексті»). Коли алюзія, входячи в новий текст, уступає в діалог із першотекстом, ідеться про інтертекстуальність як процес взаємодії текстів. Залучаючи алюзію, автор робить її елементом структури, що стає для читача імпульсом рецептивного контексту (пошуку з-поміж знаних текстів допустимих для відчитання алюзії і вилучення віддалених; інтертекстуальність тут постає як когнітивний процес). Іноді алюзія -- не просто елемент структури, а структурний принцип і її доречно визначати як структуру- вальну алюзію. Різнотипні алюзії в поезії Б. Томенчука дають змогу в малому текстовому просторі вмістити найширшу палітру емоцій і думок, уписати новий досвід війни в широке історичне й літературне полотно з біблійно-міфологічним відсвітом.

Література

алюзія поетична збірка томенчук

1. Білоніжко Н. Д. Алюзія і її текстова роль // Вісник Запорізького національного університету. 2014. № 15. С. 23--26.

2. Волков А. Алюзія // Лексикон загального та порівняльного літературознавства / Буковинський центр гуманітарних досліджень; редкол. Волков А. та ін. Чернівці: Золоті литаври, 2001. С. 21.

3. Власюк Л. С. Кросдисциплінарність явища алюзії // Людина як суб'єкт міжкуль- турної комунікації: сучасні тенденції у філології, перекладі та навчанні іноземних мов: матеріали ХІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 12 березня, 2020 р.). Київ. 2020. С. 47--49.

4. Динниченко Т. А. Типологія форм інтертекстуальності у французькій модерністській прозі (на матеріалі творів Андре Жіда): Дис. ... канд. філол. наук: спец. 10.01.06 -- «Теорія літератури» / Київський університет імені Бориса Грінчен- ка. Київ, 2016. 210 с.

5. КостенкоЛ. Вибране. Київ: Дніпро, 1989. 558 c.

6. Літературознавчий словник-довідник / за ред. Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва,

В. І. Теремка. Київ: ВЦ «Академія», 2007. 752 с.

7. Переломова О. С. Інтертекстуальність як системотвірна текстово-дискурсивна категорія // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. 2008. № 34. С. 94--102.

8. Переломова О. С. Лінгвокультурні коди інтертекстуальності українського художнього дискурсу: діахронічний аспект. Монографія. Суми: Вид-во СумДУ, 2008. 208 с.

9. Приліпко І. Реальність і пам'ять війни у щоденнику Олеся Гончара // Слово i Час. 2023. № 3 (729). С. 19--34. https://doi.org/10.33608/0236-1477.2024.01.21-38.

10. Романенчук Б. Азбуковник: енциклопедія української літератури: У 2 т. Т. 1. Філадельфія: Київ, 1969. 472 с. URL: https://diasporiana.org.ua/wp-content/ uploads/books/2181/file.pdf.

11. Словник-довідник літературознавчих термінів / ред. О. В. Бобиря. Чернігів: ФОП Лозовий В. М., 2016. 132 с.

12. ТарнашинськаЛ. «Україна в огні». Війна 2022 крізь призму Довженка: 100 днів протистояння. Київ: Смолоскип, 2023. 168 с.

13. Томенчук Б. Вишийте, мамо, бронежилет: поезія. Брустури: Дискурсус, 2023. 328 с.

14. Шевченко Т. Зібрання творів: У 6 т. Київ: Наукова думка, 2001--2003.

15. Ярема О. Б. Кросдисциплінарність явища алюзії // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. 2017. № 31. Т. 2. С. 141 --143.

16. Chamizo Dominguez P J. (2021). La alusion como mecanismo cognoscitivo // Claridades. Revista De Filosofia. №13(2). P. 85--118. https://doi.org/10.24310/ Claridadescrf.v13i2.7558.

17. Glowinski M. O intertekstualnosci // Pami^tnik Literacki. 1986. Т. LXXVII. Z. 4.

S. 75--100.

18. Gorski K. Aluzja literacka. Istota zjawiska i jego typologia // Gorski K. Rozwazania teoretyczne. Literatura. Muzyka. Teatr. Lublin: Redakcja Wydawnictw KUL, 1984.

S. 175--200.

19. Gutierrez Estupinan R. Intertextualidad: teoria, desarrollos, funcionamiento. URL: https://biblioteca.org.ar/libros/154929.pdf

20. Irwin W Against Intertextuality // Philosophy and Literature. 2004. № 28 /2. Р. 227--242.

21. Manser M. H. The Facts On File Dictionary of Allusions. New York: Infobase Publishing, 2008. 545 p.

22. RiffaterreM. Compulsory Reader Response: the Intertextual Drive // Intertextuality: Theories and Practices / M. Worton and J. Still (Eds.). Manchester and New York, Manchester University Press, 1990. P. 56--78.

23. Rokoszowa J. Milczenie jako fakt j^zykowy // Biuletyn Polskiego Towarzystwa J^zy- koznawczego. 1994. Z. L. S. 28--47.

24. Statkevych L. P The Embodiment of Intertextuality in Modern Literature // The Embodiment ofIntertextuality in Modern Literature: New and traditional approaches in the researches of modern representatives of philological sciences. Lviv--Torun: Liha-Press, 2019. Р 59--82. https://doi.org/10.36059/978-966-397-172-8/59-82.

25. StofffA. Przypomniec aluzj^ literacka // Aluzja literacka. Teoria -- interpretacje -- konteksty / Skubaczewska-Pniewska A., Stoff A. (Red.). Torun: Wydawnictwo Na- ukowe Uniwersytetu Mikolaja Kopernika, 2007. S. 7--15.

REFERENCES

1. Bilonizhko, N. D. (2014). Aliuziia i yii tekstova rol. Visnyk Zaporizkoho natsional- noho universytetu, 15, 23--26. [in Ukrainian]

2. Volkov, A. (2001). Aliuziia. In A. Volkov at al. (Eds.), Leksykon zahalnoho ta poriv- nialnoho literaturoznavstva (p. 21). Chernivtsi: Zoloti lytavry. [in Ukrainian]

3. Vlasiuk, L. S. (2020). Krosdystsyplinarnist yavyshcha aliuzii. In Liudynayak subiekt mizhkulturnoi komunikatsii: suchasni tendentsii u filolohii, perekladi ta navchanni ino- zemnykh mov: materialy XII Mizhnarodnoi naukovo-praktychnoikonferentsii (m. Kyiv, 12 bereznia, 2020 r.) (pp. 47--49). Kyiv. [in Ukrainian]

4. Dynnychenko, T. A. (2016). Typolohiia form intertekstualnosti u frantsuzkii moder- nistskii prozi (na materiali tvoriv Andre Zhida) [Unpublished candidate's dissertation]. Kyivskyi universytet imeni Borysa Hrinchenka, Kyiv. [in Ukrainian]

5. Kostenko, L. (1989). Vybrane. Kyiv: Dnipro. [in Ukrainian]

6. Hromiak, R. T., Kovaliv, Yu. I., & Teremko, V. I. (Eds.). (2007). Literaturoznavchyi slovnyk-dovidnyk. Kyiv: VTs “Akademiia”. [in Ukrainian]

7. Perelomova, O. S. (2008). Intertekstualnist yak systemotvirna tekstovo-dyskursyvna katehoriia. Humanitarnyi visnyk Zaporizkoi derzhavnoi inzhenernoi akademii, 34, 94--102. [in Ukrainian]

8. Perelomova, O. S. (2008). Linhvokulturni kody intertekstualnosti ukrainskoho khu- dozhnoho dyskursu: diakhronichnyi aspekt. Monohrafiia. Sumy: Vydavnytstvovo SumDU. [in Ukrainian]

9. Prylipko, I. (2023). Realnist i pamiat viiny u shchodennyku Olesia Honchara. Slovo i Chas, 3, 19--34. https://doi.org/10.33608/0236-1477.2024.01.21-38. [in Ukrainian]

10. Romanenchuk, B. (1969). Azbukovnyk: entsyklopediia ukrainskoi literatury. (Vols. 1--2, Vol. 1). Filiadelfiia: Kyiv. https://diasporiana.org.ua/wp-content/up- loads/books/2181/file.pdf. [in Ukrainian]

11. Bobyr, O. V. (Ed.). (2016). Slovnyk-dovidnyk literaturoznavchykh terminiv. Chernihiv: FOP Lozovyi V. M. [in Ukrainian]

12. Tarnashynska, L. (2023). “Ukraina v ohni”. Viina 2022 kriz pryzmu Dovzhenka: 100 dniv protystoiannia. Kyiv: Smoloskyp. [in Ukrainian]

13. Tomenchuk, B. (2023). Vyshyite, mamo, bronezhylet: poeziia. Brustury: Dyskursus. [in Ukrainian]

14. Shevchenko, T. (2001--2003). Zibrannia tvoriv (Vols. 1--6). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]

15. Yarema, O. B. (2017). Krosdystsyplinarnist yavyshcha aliuzii. Naukovyi visnyk Mizh- narodnoho humanitarnoho universytetu, 31(2), 141 --143. [in Ukrainian]

16. Chamizo Dominguez, P. J. (2021). La alusion como mecanismo cognoscitivo. Clari- dades. Revista de filosofia, 13(2), 85--118. https://doi.org/10.24310/Claridadescrf. v13i2.7558. [in Spanish]

17. Glowinski, M. (1986). O intertekstualnosci. Pamiptnik Literacki, LXXVII(4), 75--100. [in Polish]

18. Gorski, K. (1984). Aluzja literacka. Istota zjawiska i jego typologia. In K. Gorski, Rozwazania teoretyczne. Literatura. Muzyka. Teatr (pp. 175--200). Lublin: Redakcja Wydawnictw KUL. [in Polish]

19. Gutierrez Estupinan, R. (2010). Intertextualidad: teoria, desarrollos, funcionamien- to. https://biblioteca.org.ar/libros/154929.pdf. [in Spanish]

20. Irwin, W. (2004). Against Intertextuality. Philosophy and Literature, 28(2), 227--242.

21. Manser, M. H. (2008). The Facts On File Dictionary of Allusions. New York, Infobase Publishing.

22. Riffaterre, M. (1990). Compulsory Reader Response: the lntertextual Drive. In M. Worton, &J. StilI (Eds.), Intertextuality: Theories and Practices (pp. 56--78). Manchester and New York, Manchester University Press.

23. Rokoszowa, J. (1994). Milczenie jako fakt j^zykowy. Biuletyn Polskiego Towarzystwa Jezykoznawczego, L, 28--47. [in Polish]

24. Statkevych, L. P. (2019). The Embodiment of Intertextuality in Modern Literature. In The Embodiment of Intertextuality in Modern Literature: New and traditional approaches in the researches of modern representatives of philological sciences (pp. 59--82). Lviv--Torun: Liha-Press. https://doi.org/10.36059/978-966-397- 172-8/59-82.

25. Stoff, A. (2007). Przypomniec aluzja literacka. In A. Skubaczewska-Pniewska, & A. Stoff (Eds.), Aluzja literacka. Teoria -- interpretacje -- konteksty (pp. 7--15). Torun: Wydawnictwo Naukowe Uniwersytetu Mikolaja Kopernika. [in Polish]

Размещено на Allbest.ru

...