Законодавча влада України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ І. Загальна характеристика та виникнення законодавчої влади України

1.1 Історичний аспект розвитку законодавчої влади в Україні

1.2 Законодавча влада в системі розподілу державної влади в Україні

Розділ ІІ. Функціонування Верховної Ради в Україні

2.1 Повноваження Верховної Ради України

2.2 Представницька функція парламенту

2.3 Законодавча та контрольна функція парламенту

Розділ ІІІ. Проблеми функціонування законодавчої влади в Україні

3.1 Конституційний механізм взаємодії законодавчої і судової влади в Україні

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Чинна Конституція України закріпила якісно нову організацію державної влади. Відмовившись від ієрархічної, вертикальної системи організації державної влади, яка існувала в Україні до здобуття незалежності, вона сприйняла загальновизнаний принцип організації державної влади - принцип поділу її на законодавчу, виконавчу і судову.

Органи державної влади України стали рівноправними і незалежними один від одного.

Верховна Рада, за Конституцією, остаточно втратила колишній статус найвищого органу державної влади та вперше набула всіх основних рис парламенту України - єдиного, загальнонаціонального, представницького, колегіального, виборного, однопалатного, постійно діючого органу законодавчої влади України.

Нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади - загальнонаціональних або місцевих - крім її Верховної Ради. До 1992 р. в період між сесіями Верховної Ради законодавчу владу здійснювала її Президія шляхом внесення змін і доповнень до чинних законодавчих актів.

Верховна Рада є загальнонаціональним представницьким органом державної влади, оскільки вона представляє увесь український народ - громадян України всіх національностей і виступає від імені всього народу. Це випливає як з Преамбули Конституції та її змісту, так і з назви парламенту - "Верховна Рада України".

Актуальність теми курсової роботи. Віктор Ющенко всупереч усім експертним прогнозам сказав рішуче «так» достроковому припиненню повноважень Верховної Ради V скликання. Депутатський корпус, а точніше, ті його представники, які складали на той момент правлячу парламентську коаліцію, що іменувалася антикризовою, зібралися на екстрене засідання, що відбулося пізно ввечері, де прийняли низку постанов. Серед них - рішення про непокору указу глави держави. За цей документ тоді проголосували 255 депутатів при 226 необхідних. Крім цього, екс-коаліціянти заборонили уряду виділяти гроші на дострокові парламентські вибори. У постанові ВР також зазначалося, що «Указ Президента про розпуск Верховної Ради України виданий з порушеннями низки статей Конституції, створює небезпечний прецедент, що може призвести до державного перевороту, і не може бути виконаний».

Очевидно, що дострокові вибори до головного законодавчого органу країни серед іншого забезпечили умови для зміни структури виконавчої влади, однак, навряд чи вони вирішили питання стабілізації політичної ситуації в країні, оскільки сьогодні ті самі народні депутати допускають чергові позачергові вибори, вважаючи, що відведений законом п'ятирічний термін ВР шостого скликання не проживе.

На сьогодні актуальність теми законодавчої влади зростає з кожним днем, так як ця тенденція має рухливий стан, що і стало передумовою вибрання мною саме цієї теми. Тобто більш досконало розглянути обрану мною тему.

При роботі над темою були використані класичні праці Аристотеля, Платона, Монтеск'є, , Ж.-Ж. Руссо, Дж. Медісона, І.Канта, Г.-В. Гегеля, П. Орлика, М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Винниченка, М. Коркунова та ін.; розвідки сучасних українських дослідників-правознавців: В.Авер'янова, А.Колодія, В.Копєйчикова, В. Котюка, Л.Кривенко, Є.Кубка, В.Опришка, М.Орзіха, В.Погорілко, Н.Прозорової, П.Рабіновича, В. Сіренка, та ін.

В Мета курсової роботи. Полягає у комплексному теоретичному аналізі головних аспектів функціонування законодавчої гілки влади, виявленні особливостей повноважень і функцій Верховної Ради України.

Визначена мета зумовила постановку та розв'язання таких задач:

Розгляду загальної характеристики та виникнення законодавчої влади в Україні, безпосередньо історичний аспект розвитку та місце в системі державної влади;

Розгляд функцій та повноважень Верховної Ради Україні;

Конституційний механізм взаємодії законодавчої і судової влади в Україні;

Вдосконалення законодавчої влади в Україні.

Об'єктом є природа та умови функціонування законодавчої гілки влади.

Предметом курсової роботи є правовий аналіз функціонування законодавчої влади в Україні.

Методологічна основа курсової роботи. В основу методології курсової роботи покладені теоретичні принципи та підходи до визначення сутності функціонування Верховної Ради України, тобто єдиного органу законодавчої влади.

Для цього використовується комплексний підхід до визначення системи методів: загально-філософські (єдність соціального та гносеологічного аналізу, об'єктивність, історизм); загальнонаукові (системно-структурний та структурно-функціональний, порівняльно-ретроспективний, логічно-історичний та інші); спеціальні (політологічний аналіз, конкретно-соціологічний та статистичний та ін.). Крім того, дане дослідження здійснено на основі загальної методології теорії та історії держави і права, конституційного права, а також на основі спеціальних методів, якими є порівняльно-правовий метод, історико - юридичний метод, метод формально-юридичного аналізу нормативних документів та юридичних фактів, тощо.

Структура та обсяг курсової роботи. Курсова повним обсягом п'ятдесят сторінок складається із: вступу; трьох розділів, які містять підрозділи; висновки та список використаних джерел.

Розділ І. Загальна характеристика та виникнення законодавчої влади України

1.1 Історичний аспект розвитку законодавчої влади в Україні

Україна, як кожна цивілізована країна, повинна мати власну історію загалом та всі її складові зокрема.

Становлення законодавчої гілки влади - питання дуже важливе, адже на мою думку громадянин повинен знати перш за все історію своєї держави, а потім виходячи з цього аналізувати інші питання. Відомо, що «ніщо не виникає з нічого і нікуди безслідно не зникає». Тому потрібно погодитися з видатним російським вченим, академіком Дмитром Ліхачовим: «Тільки та країна має майбутнє, яка свою історію і, особливо, здобутки, використовує для свого подальшого розвитку». Про це не слід забувати.

Сьогодні в Україні вже майже не згадують, що 27 лютого 1917 року було повалено самодержавство в Російській імперії, отже - і на більшій частині історичних українських земель. Це не наше свято. Свій відлік державності Україна має вести з 9 березня 1917 року - першого запротокольованого засідання Центральної Ради. Але перше засідання законодавчого органу країни у вигляді першої сесії (загальних зборів) Центральної Ради відбулося 8 квітня 1917 року в Києві, тобто, певною мірою, від цієї події починає свій відлік Верховна Рада України. Прийнятий 10 червня 1917 року І Універсал Центральної Ради є, фактично, її першим по-справжньому державотворчим законом, або Конституцією, незважаючи на окремі позиції наповнення основного гасла: «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям». Наступним основоположним рішенням тогочасного парламенту (Центральної Ради) стало створення 15 червня 1917 року Генерального секретаріату - вищого виконавчого органу в державі - або прообразу теперішнього Кабінету Міністрів України. Першим його головою став В.Винниченко, генеральним писарем - П. Христюк, генеральними секретарями: фінансів - Х.Барановський, продовольчих справ - М.Стасюк, земельних справ - Б.Мартос, військових справ - С.Петлюра, міжнаціональних справ - В.Садовський, народної освіти - І.Стешенко. Також до уряду входив і С.Єфремов.

Надалі змінювалася влада і, відповідно, й назви обох головних рушійних сил на українських землях у межах як Центральної ради, так і УНР, Української Держави, Директорії, УСРР, УРСР. Певний час, паралельно з Генеральним секретаріатом, функціонує Народний секретаріат. Із 17 січня 1918 року - Рада народних міністрів Української Держави на чолі з В.Голубовичем. Серед його рішень - відзначення роковин Тараса Шевченка як національного свята, друкування у Німеччині грошових банкнот номіналом 100 і більше гривень на загальну суму 500 млн. гривень. Менші банкноти вирішили друкувати в Україні.

30 квітня 1918 року П.Скоропадський призначає отаманом (головою) Ради Міністрів М.Василенка. 7 травня цей уряд затверджує державну монополію на продаж цукру. Через вісім днів уряд підписує угоду з Німеччиною та Австро-Угорщиною про надання позики на суму 400 млн. крб. Цей факт сьогодні слід розглядати взагалі як щось неймовірне. Далі були закони від: 14 червня - про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями, 29 червня - про громадянство Української Держави, 8 липня - про заходи боротьби з розрухою сільського господарства. 9 липня була створена комісія для розробки проекту Української Академії наук, 2 серпня утворено фонд Національної бібліотеки Української Держави, 10 серпня затверджено статут Українського державного банку, 17 серпня обмежено обіг російських грошових знаків, 23 серпня затверджено статут Державного земельного банку. 2 жовтня вийшов закон про утворення міських дум і проведення виборів у ці думи, 16 жовтня оприлюднені Універсал про відродження козацтва та ін.

За перші шість місяців існування Української держави було прийнято близько 400 законодавчих актів із метою «упорядкування політичного й економічного життя України». Сьогодні, ознайомлюючись із неповним переліком зробленого за часи Української Держави, тільки дивуєшся: чому ми так швидко забули свої витоки державності, при цьому активно і навіть достеменно ідентифікуємо себе з населенням ще часів трипільської культури? Остаточний прихід радянської влади у 1920 році заклав організаційний фундамент структури законодавчої і виконавчої влади спочатку УСРР, а потім УРСР через Раду Народних Комісарів, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет, потім - Верховну Раду республіки. Як і у всіх «братніх» республіках Радянського Союзу, діяльність виконавчої та законодавчої гілок влади будувалися на засадах демократичного централізму.

Отже, на сьогодні існує ціла низка фундаментальних праць, побудованих на матеріалах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, які можуть задовольнити інтереси кожного, зацікавленого у підтвердженні написаного щодо еволюційного поступу законодавчої влади у країні. Хотілося б відзначити чудовий за побудовою і викладенням хронологічний довідник В.Верстюка, О.Дзюби та В.Репринцева «Україна від найдавніших часів до сьогодення» (Київ, Наукова думка, 2005), який дає можливість охочим неупереджено простежити всі етапи на шляху до державності.

Часи незалежності, за великим рахунком, не змінили структури Верховної Ради, їхніх функцій. Єдине - тепер офіційно нічого не потрібно узгоджувати з Москвою, і гарантом дотримання норм Конституції став президент України.

1.2 Законодавча влада в системі розподілу державної влади в Україні

Державні органи як державні організації, які наділені державно-владними повноваженнями й покликані здійснювати від імені держави управлінські функції в суспільстві, а тому в межах механізму держави мають повноваження координувати й контролювати діяльність підприємств і установ, характеризує місце і роль органів держави в системі державних організацій, які в сукупності утворюють державний апарат. Однак існує основне визначення органу держави, яке розкриває його найважливіші характеристики. Відповідно до нього орган держави - це особа чи структурована група осіб, які виступають від імені держави й наділені владно-державними повноваженнями, в тому числі правом застосовувати засоби державного примусу і здійснювати державно-організаторські, розпорядчі, судові та інші функції.

Наявність у державного органу державно-владних повноважень означає, що він здатний встановлювати обов'язкові правила поведінки й домагатися за допомогою встановлених нормами права засобів їх здійснення. Від кожного державного органу - окремого чи в групі з іншими - значною мірою залежить рівень розвитку та ефективність діяльності державного апарату в цілому.

Органи держави мають загальні та специфічні ознаки. До основних ознак можна віднести те, що органи держави:

- створюються в порядку і за процедурою, встановленою нормами права, безпосередньо народом шляхом виборів або державними органами, що сформовані народом;

- наділені повноваженнями державно-владного характеру;

- здійснюють свої функції від імені держави;

- виконують свої повноваження в установлених нормами права процесуальних формах;

- мають юридично закріплену організаційну структуру, територіальні межі діяльності, спеціальний юридичний акт (закон, положення тощо), що визначає їх місце і роль у державному апараті, а також порядок їх взаємовідносин з іншими державними органами та організаціями.

Наявність повноважень державно-владного характеру є найбільш важливою ознакою державного органу, що забезпечує можливість досить чіткого відмежування державних органів від інших державних організацій (підприємств, установ) та від недержавних органів і організацій. Державно-владні повноваження органів держави знаходять і мій вираз у наступному:

- виданні від імені держави юридично обов'язкових нормативних та індивідуальних актів;

- здійсненні нагляду за точним і неухильним виконанням приписів, передбачених цими актами;

- забезпеченні й захисті цих приписів від порушень шляхом застосування засобів виховання, переконання, стимулювання, в необхідних випадках - державного примусу.

На основі тих чи інших критеріїв органи держави поділяються на ряд груп.

1. За змістом діяльності органи держави поділяються на: законодавчі, до яких належать парламенти держав (у нашій країні це Верховна Рада України); виконавчі (Кабінет Міністрів України, міністерства, місцеві державні адміністрації); органи правосуддя (від Верховного Сучу України до місцевих судів).

2. За місцем у системі державного апарату органи держави бувають: первинні, які обираються безпосередньо громадянами країни (Верховна Рада України, Президент України); похідні, які створюються первинними органами, а тому їм підконтрольні та підзвітні (Кабінет Міністрів України, Міністерство оборони України тощо).

3. За способами створення: виборні - обираються громадянами або іншими суб'єктами (Верховна Рада України); призначувані - призначаються іншими органами держави (місцеві державні адміністрації).

4. За персональним складом: одноособові. Цей орган держави складається з однієї особи, яка здійснює повноваження органу й одноособово приймає рішення від його імені (Президент України, прокурор та ін.); колегіальні. Такий державний орган складається з певної групи осіб, які спільно здійснюють його повноваження. Для прийняття рішення від імені колегіального державного органу необхідно, щоб його підтримала певна кількість (як правило, більше половини) осіб, що входять до його складу (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України).

5. За територією, на яку поширюються повноваження органів держави, вони поділяються на такі: загальнодержавні (вищі або центральні), компетенція яких поширюється на всю територію держави (Президент України, Верховний Суд України тощо); місцеві (локальні), компетенція яких поширюється на певну частину території держави (прокурор певної області, районна державна адміністрація та ін.).

6. За часом функціонування: - постійні, межі функціонування яких у часі законом не визначаються (Верховна Рада України, Президент України, міністерства). Верховна Рада України функціонує постійно, хоча склад народних депутатів, які її утворюють, переобирається кожні п'ять років; В одних випадках вказуються календарні строки (день, місяць, рік) початку і закінчення функціонування такого органу, в інших - вони створюються на строк, необхідний для здійснення певної діяльності.

Головним завданням парламенту будь-якої країни є створення і вдосконалення законів. Законодавча влада затверджує бюджет (тобто прибутки і видатки держави), контролює його виконання, має право контролю за діяльністю уряду. Характерними рисами діяльності парламентів є те, що вони формуються шляхом виборів, працюють на постійній основі на протязі певного визначеного законом часу. Свої рішення парламенти приймають колегіально, шляхом голосування.

Отже, законодавча влада - це гілка державної влади, функцією якої є законотворча діяльність.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України. Лише вона може виступати від імені народу. Розділ ІІ. Функціонування Верховної Ради в Україні

Розділ ІІ. Функціонування Верховної Ради в Україні

2.1 Повноваження Верховної Ради України

Повноваження Верховної Ради України, тобто її права та обов'язки, згідно зі ст. 85 Конституції України можна класифікувати відповідно до таких сфер.

До сфери державного будівництва належать такі повноваження:

- внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII Основного Закону;

- призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених ст. 73 Конституції;

- визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

- прийняття законів.

До сфери економічної і соціальної належать:

- затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

- розгляд і прийняття рішення щодо схвалення програми
діяльності Кабінету Міністрів України;

- призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією;

- усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленої ст. 111 Конституції.

У галузі обороноздатності України та зовнішньополітичної діяльності виділяють такі повноваження:

- затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України;

У сфері адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування:

- утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів;

- призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування.

До сфери контрольної діяльності парламенту належать:

- здійснення парламентського контролю у межах, визначених цією Конституцією;

- прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України.

Відповідно до ст. 91 Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією. При цьому ці акти застосовуються при реалізації повноважень, викладених у ст. 85.

На відміну від положень, закріплених у ст. 85 Конституції України, Основний Закон окремо визначає перелік питань, які вирішуються лише законами України.

Виключно законами України встановлюються також: Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи; порядок встановлення державних стандартів; порядок використання і захисту державних символів; державні нагороди; військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання; державні свята; порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального.

Законом України також оголошується амністія.

Отже, найважливішим завданням Верховної Ради є прийняття законів нашої країни. Саме законами визначаються норми життя України - права, свободи і обов'язки людини, питання громадянства, національні і мовні питання, загальні засади зовнішньо - політичної діяльності, місцевого самоврядування, судоустрою, кримінального, цивільного і адміністративного законодавства.

2.2 Представницька функція парламенту

Значну увагу в характеристиці вищих органів сучасної держави, як звичайно, приділяють парламентам. Вони розглядаються як органи законодавчої влади, а іноді і як такі, що своєю діяльністю формально забезпечують функціонування і саме існування інших вищих органів.

За визначенням, парламенти це виборні і колегіальні вищі органи держави, які функціонують в умовах демократичного правління і мають своїми головними повноваженнями повноваження у сфері законодавства. В унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному рівні шляхом виборів.

За сучасних умов вибори є необхідним атрибутом життя суспільства, вони характеризують ступінь демократизму державного режиму і є основною формою безпосереднього волевиявлення народу, реалізації народного суверенітету. Вибори забезпечують можливість альтернативного вирішення питання, хто буде управляти країною та яку політику проводитиме. За сучасних умов саме вибори стають основою будь-якої демократичної політичної системи, забезпечують представництво інтересів різних верств, груп, прошарків населення в органах державної влади. Вибори забезпечують передачу влади від одних представників народу іншим за підсумками демократичного і не сфальсифікованого народного волевиявлення шляхом таємного голосування виборців.

Діяльність парламентів визначає характер і зміст парламентаризму. Парламентаризм - це система такої взаємодії держави і суспільства, для якої характерними є визнання провідної або, в наш час, особливої і достатньо суттєвої ролі в здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального постійно діючого представницького органу. Явище парламентаризму в тій чи іншій формі притаманне кожній державі.

Функції держави не слід ототожнювати з функціями її окремих органів. Функції держави - це основні напрямки її діяльності, якими зумовлена робота всього державного апарату і кожного з його окремих органів, саме парламенту.

Верховна Рада України відповідно до ст. 75 Конституції України є за своїм статусом єдиним органом законодавчої влади.

Статус парламенту - це його місце і роль у системі органів державної влади, що визначається Конституцією та іншими законодавчими актами.

Законодавча влада, яка репрезентована парламентом . Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади, відіграє особливу роль у системі державної влади. Ця роль зумовлена багатьма чинниками, і не в останню чергу тим, що з-поміж вищих органів державної влади парламент єдиний виборний орган, що обирається всенародно.

Парламент має законодавчу владу, яка є частиною делегованого народом суверенітету, тобто частиною суверенної народної влади, делегованої парламенту. Це надає парламенту представницького характеру, оскільки парламент діє безпосередньо від імені суверенного народу, за його дорученням і під його контролем.

Народ безпосередньо формує парламент, стає джерелом влади парламенту. Відомий конституціоналіст Л. Кривенко зазначає, що як загальнонаціональний орган, що легітимується всім населенням (корпусом виборців), парламент покликаний відігравати роль форуму, де гласно, публічно обговорюються важливі питання суспільного і державного життя, здійснюється контроль виконавчою владою, щоб не допустити її свавілля. [№ 16, С.16].

Таким чином, парламент - це вищий виборчий та колегіальний орган представницької державної влади, який функціонує в умовах демократичного правління та володіє своїми головними повноваженнями у сфері законотворчості.

Народ є єдиним джерелом влади в Україні і здійснює належну йому владу як безпосередньо, так і через органи державної влади, у цьому випадку через парламент. Тобто народ делегує суверенну владу парламентові, і тим самим вступає в суспільні відносини з приводу реалізації народного волевиявлення.

Представницька функція Верховної Ради України. Ця функція парламенту України покликана виражати волю народу - основу державної влади. Вона реалізується шляхом проведення періодичних вільних виборів, які спрямовані на виявлення інтересів різних соціальних груп. Мирний перехід державної влади від одних представників суспільства до інших відбувається на основі вільного волевиявлення виборців. Це означає, що серед усіх державних інститутів парламент виступає як орган загальнонародного представництва. Представництво як спосіб діяльності парламенту України виражається насамперед в обов'язку народних депутатів підтримувати тісні зв'язки з виборцями.

Представницька функція Верховної Ради проявляється і в тому, що в законах, які приймаються, знаходить вираження суспільний інтерес. У роботі парламенту відображаються найбільш актуальні питання життєдіяльності держави, суспільства, людини. У цьому аспекті представницька роль парламенту має важливе значення для становлення громадянського суспільства, втілення принципів демократії та правової держави, забезпечення прав людини.

Таким чином, парламент розглядається як представницький орган не одиничних осіб, не маси, а однієї з істотних сфер суспільства, представляє його загальні інтереси.

Отже, у результаті методологічного аналізу понять, що характеризують досліджуване правове явище, можна дійти висновку, що представницька функція - це вид діяльності парламенту, яка виявлена в суспільних відносинах (суб'єктами яких є народ та парламент) і спрямована на реалізацію волевиявлення народу.

2.3 Законодавча та контрольна функція парламенту

Законодавча функція Верховної Ради є найважливішою і найбільш об'ємною за значенням і змістом. В її межах формується правова система Української держави, забезпечується правове регулювання відносин, що виникають у суспільстві і потребують законодавчого регулювання. Зміст законодавчої діяльності Верховної Ради полягає в підготовці і прийнятті законів. Законодавча функція спрямована на встановлення надійного правопорядку. Вона спрямована на ділове співробітництво парламенту з іншими гілками влади у нормотворчій діяльності, що гарантує стабільність у країні, формування правової основи, подальший розвиток держави і суспільства.

Законодавча функція Верховної Ради - найважливіший напрям її діяльності. Верховна Рада України в межах своєї компетенції приймає закони з питань, що потребують законодавчого регулювання. При цьому вона не має права втручатися до сфери компетенції інших органів, які здійснюють нормотворчу підзаконну діяльність (Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства тощо). Здійснюючи законодавчу функцію, Верховна Рада за допомогою закону надає своєму рішенню найвищої юридичної сили, визначаючи тим самим і правову базу організації і діяльності органів виконавчої та судової влади. Право парламенту приймати закони визначає особливе місце Верховної Ради в системі державного механізму України.

Виключно законами визначаються основи політичної системи, організація і діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, зокрема засади утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів інформації; організація і порядок проведення виборів і референдумів; організація і порядок діяльності Верховної Ради, статус народних депутатів; організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики; судоустрій, правосуддя; статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, органів і установ виконання покарань; основи організації і діяльності адвокатури. Також лише законами визначаються: територіальний устрій України; засади місцевого самоврядування; статус столиці України; спеціальний статус інших міст; правовий режим державного кордону; основи національної безпеки, організації Збройних Сил і забезпечення громадського порядку; правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації. Традиційними є також законодавче визначення засад цивільно-правової відповідальності; діянь, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями та відповідальність за них.

Для роботи над новим законом потрібна законодавча ініціатива - пропозиція прийняти його або внести зміни до діючого, що виходить від осіб чи установ, яким надано таке право. Право законодавчої ініціативи мають Президент України, народні депутати, Кабінет Міністрів і Національний банк України. Це означає, що саме вони можуть офіційно запропонувати проект закону для розгляду Верховною Радою. Така пропозиція обов'язково має бути розглянута. Звичайно, кожний громадянин може висловити свою думку щодо вдосконалення законодавства, прийняття нових законів, але його пропозиція не буде початком розгляду закону, законодавчого процесу.

Стадії законодавчого процесу:

Законодавча ініціатива

Розробка законопроекту

Обговорення законопроекту в Комітетах Верховної Ради

Розгляд законопроекту Верховною Радою на пленарному засіданні (два-три читання)

Прийняття закону

Підписання закону Головою Верховної Ради і передача його Президенту України

Розгляд і підписання закону Президентом України

Публікація закону

Закон набирає чинності

Внесення законодавчої ініціативи передбачає розробку відповідного законопроекту. Його може запропонувати сам ініціатор - депутат, Президент, підготовку закону може бути доручено відповідній науковій установі, міністерству, спеціально створеній групі фахівців, науковців тощо. Дуже важливо, щоб закони були ефективні і відповідали рівню розвитку держави і юридичної науки. Через те законопроекти, як правило, направляють на наукову експертизу - юридичну, фінансово-економічну та ін. Іноді проводять наукові конференції, на яких обговорюють проекти майбутніх законів. Найважливіші законопроекти виносять на всенародне обговорення. Так, зокрема, сталося з проектом Закону про вибори народних депутатів, нової Конституції України.

Запропонований закон спочатку розглядають у комітетах Верховної Ради, а потім - на пленарному засіданні. Закони приймають виключно на пленарному засіданні Верховної Ради більшістю від конституційної кількості депутатів. Після прийняття рішення Голова Верховної Ради підписує закон і направляє його Президенту України, який протягом 15 днів має розглянути закон. У разі згоди він підписує його і передає для опублікування. Якщо Президент не погоджується з прийнятим законом, він має право протягом 15 днів повернути його до Верховної Ради зі своїми зауваженнями для повторного розгляду. Верховна Рада має розглянути зауваження Президента і або погодитися з ними, змінивши закон, або спробувати подолати незгоду («вето») Президента. Для цього потрібно, щоб за закон під час повторного розгляду проголосувало не менше ніж дві третини конституційної кількості депутатів. У цьому разі Президент зобов'язаний незалежно від своєї думки підписати закон. Лише після цього закон публікують в пресі і він набирає чинності.

Здійснення контролю займає важливе місце в діяльності будь-якого парламенту. Обсяг повноважень парламенту конкретної держави, у тому числі України, в галузі контролю залежить насамперед від ряду чинників: державний устрій; політичний режим; форма правління; історичні умови; традиції, які склалися в політико-правовій сфері. Верховна Рада України, будучи органом, в якому представлені різнобічні соціальні і територіальні інтереси, працюючи, як правило, гласно, відкрито, на виду у виборців, перебуваючи у постійному і тісному (порівняно з іншими центральними органами державної влади) контакті з громадянами завдяки роботі народних депутатів України у виборчих округах, формуючи деякі інші державні органи, приймаючи Державний бюджет України, має суттєві контрольні права. Ця функція реалізується парламентом кожної країни там, де він є. Сутність цієї функції проявляється в тому, що в умовах демократично організованої системи поділу влади народові належить право контролювати діяльність усіх владних структур, яким він передав владні повноваження. За межами контролю не повинно бути ні одне державне утворення, в тому числі парламенти. Реалізуючи від імені народу вищу форму контролю (парламентський контроль), вони самі контролюються народом через різні інститути прямої демократії (вибори, референдуми).

Важливою формою парламентського контролю за станом справ у державі, в окремих сферах суспільного життя є запити - парламентські і депутатські. Зокрема, відповідно до Конституції України (ст. 85) Верховна Рада може прийняти рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу парламенту. Народний депутат має право на сесії Верховної Ради звернутися із запитом до органів Верховної Ради, до Кабінету Міністрів, до керівників інших органів державної влади та місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій на території України, незалежно від підпорядкування і форм власності. При цьому керівники органів державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій зобов'язані повідомити народного депутата України про результати розгляду його заяви.

Отже, Верховна Рада України, будучи органом має суттєві контрольні права. Законодавча функція Верховної Ради є найважливішою і найбільш об'ємною за значенням і змістом. В її межах формується правова система Української держави, забезпечується правове регулювання відносин, що виникають у суспільстві і потребують законодавчого регулювання. Розділ ІІІ. Проблеми функціонування законодавчої влади в України

3. Конституційний механізм взаємодії законодавчої і судової влади в Україні

Сьогодні проблема взаємовідносин між гілками державної влади в Україні є однією з найбільш актуальних та складних і, в той же час недостатньо досліджених. Це певною мірою зумовлено тим, що, закріпивши принцип поділу державної влади, Конституція України 1996 р. залишила недостатньо врегульованим, відкритим питання про взаємодію і співпрацю між окремими структурними елементами влади як вкрай необхідну умову забезпечення стабільності та ефективності влади в цілому. Ігнорування цього важливого положення, абсолютизація принципу поділу влади не сприяє конструктивному співробітництву гілок державної влади і, в кінцевому рахунку, консолідації суспільства.

При цьому якщо взаємовідносини законодавчої та виконавчої влади в Україні стали предметом не лише окремих публікацій, але й дисертаційних досліджень, втому числі й у сфері парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади, то відносини законодавчої і судової влади залишилися поза увагою вітчизняних вчених-юристів. Дослідження цієї важливої наукової проблеми в даний час ще не проведено, хоча є гостра потреба в цьому. Актуальність таких досліджень обумовлена тим, що повна ізоляція гілок державної влади може створити і фактично вже створила в Україні відомі серйозні проблеми у взаємовідносинах між гілками влади. Особливо у відносинах між законодавчою і судовою владою.

В Російській Федерації ця актуальна проблема вже привернула увагу дослідників. Не можна не погодитися з думкою авторів, що «коли гілки державної влади не перебуватимуть між собою в постійній взаємодії, то це призведе до паралічу державної влади, вона не зможе виконувати покладені на неї функції».

Відповідно до [26 ст. 85] Конституції Верховна Рада України призначає третину складу Конституційного Суду України, а згідно з п. 27 ст. 85 Конституції - обирає суддів безстрокове. Виключно Законами України, прийнятими Верховною Радою, визначаються судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи (п. 14 ст. 92 Конституції України).

У зв'язку із закінченням 28 червня 2001 р. строку дії Перехідних положень Конституції парламент, здійснюючи так звану «малу судову реформу», законами від 21 червня 2001 р. відповідно вніс зміни до Законів України «Про судоустрій України», «Про статус судців», «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України», «Про органи суддівського самоврядування». Всього було внесено зміни до десяти законів, у тому числі в закони «Про прокуратуру», «Про арбітражний суд», а також в Цивільний процесуальний і Кримінально-процесуальний кодекси[№4]. А 7 лютого 2002 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про судоустрій України»[№2].

Конституційно-правові основи формування та розвитку судової влади в Україні визначені в розділі VIII Конституції України[№ 22, С.8-20]. Так, згідно зі ст. 124 Конституції здійснення правосуддя в Україні віднесено до виключної компетенції судів, їх юрисдикція поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Тут же наведені безпосередні форми участі народу у здійсненні правосуддя.

Ст. 127 Конституції України визначає вимоги, що ставляться до професійних суддів, а ст. 128 - порядок призначення та обрання їх на посаду. Конституційні принципи здійснення правосуддя як необхідної умови ефективного функціонування судової влади в Україні визначає ст. 129 Основного Закону.

Відповідно до ст. 131 Конституції в Україні діє Вища рада юстиції, яка відповідає за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також приймає рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції - про їх дисциплінарну відповідальність.

Суди загальної юрисдикції, в свою чергу, вирішують відповідні категорії справ на підставі Конституції та інших законів, прийнятих парламентом. У тому числі суди загальної юрисдикції допомагають формувати конституційний склад Верховної Ради України шляхом вирішення скарг щодо виборів народних депутатів України.

Відповідно до ст. 243-11 ЦПК скарги, що стосуються виборів народних депутатів України, можуть бути подані до суду на рішення, дії чи бездіяльність виборчих комісій або їх членів, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, їх посадових і службових осіб, кандидатів у народні депутати України, об'єднань громадян (суб'єкти оскарження). Скарга на рішення, дії чи бездіяльність виборчих комісій або їх членів може бути подана виборцем, кандидатом у народні депутати України, політичною партією чи виборчим блоком політичних партій в особі керівника або уповноваженої особи партії (блоку). законодавчій парламент державний

На підставі статі 243-11 ЦПК України скарга розглядається відповідним судом протягом п'яти днів з дня її надходження, але не пізніше дня, що передує дню виборів, а скарга, подана в день виборів або в наступний за ним день, - невідкладно.

Важливою конституційною основою взаємодії законодавчої і судової влади є повноваження Конституційного Суду України. Відповідно до ст. 147 Конституції він вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Якщо останні визнані неконституційними, то вони втрачають чинність (ст. 152 Конституції). Важливо, що судова влада не тільки вирішує спори і карає правопорушників, але й скасовує рішення законодавчої і виконавчої влад, якщо вони не відповідають Конституції та законам, і тим самим впливає на їх діяльність. Рішення Конституційного Суду України є загальнообов'язкові для всіх гілок державної влади, в тому числі і законодавчої. Тому шляхом офіційного тлумачення Конституції та Законів Конституційний Суд впливає не лише на законодавчий процес, але й правозастосування, спрямовуючи їх в необхідне русло.

Отже, на підставі викладеного можна зробити висновок, що як самостійні гілки державної влади законодавча і судова влада мають різноманітні форми взаємодії. При цьому в основному через Конституційний Суд України судова влада включається в баланс влад, механізм взаємодії з різними гілками влади.

Таким чином, аналіз чинного законодавства дає можливість дійти висновку, що у відносинах між законодавчою і судовою владою існує певна система стримувань і противаг, яка повинна забезпечити їх ефективну співпрацю, взаємодію і взаємоконтроль.

3.1 Вдосконалення законодавчої влади в Україні

З проголошенням незалежності України наша держава стала на шлях розбудови громадянського суспільства. А з прийняттям Конституції України розпочався наступний етап - правове закріплення цих нових умов та організаційно-правових основ діяльності інститутів громадянського суспільства, державних органів.

Відомо, що у нас не все ідеально з реалізацією конституційного принципу поділу влади. Застосування конституційних важелів - "стримувань і противаг" - у взаємовідносинах всіх без винятку органів державної влади в Україні має бути ефективним засобом проведення парламентської реформи як складової комплексної правової реформи в Україні.

Актуальним є запровадження заходів щодо вдосконалення правового регулювання функціонування парламенту як єдиного органу законодавчої влади в Україні.

Законодавча функція парламенту України повинна бути наповнена новим змістом, що відповідає сучасним життєвим реаліям. Передусім, слід визначитися стосовно шляхів унормування механізму здійснення повноважень суб'єктами права законодавчої ініціативи у Верховній Раді України.

Сучасний стан розвитку нашої держави і суспільства, реалізація конституційного принципу підпорядкування державної влади інтересам народу та її здійснення владними структурами заради людини, суспільства і держави вимагають посилення ролі парламенту в державному механізмі. А відтак виникає необхідність вдосконалення парламентської діяльності. Зрозуміло, що для реалізації державної політики у будь-якій сфері, в тому числі законодавчій, необхідний дієздатний парламентський механізм. І тому одним із наших завдань є зміцнення і розвиток конституційних засад організації та діяльності Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади.

Створення дійового організаційно-правового механізму реалізації парламентом його конституційних законодавчих і контрольних повноважень, посилення впливу Верховної Ради України на життя суспільства і держави є реальною гарантією реалізації конституційного принципу поділу влади. А це, в свою чергу, робить неможливим узурпацію державної влади будь-яким органом або особою, стає суттєвою противагою тенденціям відмови від демократичного державоустрою.

Досвід роботи Верховної Ради України в умовах незалежності нашої держави свідчить, що законодавча діяльність вищого представницького органу не може бути однозначно визнана позитивною чи негативною. Позитивним є те, що значно розширилося коло суспільних відносин, які регулюються безпосередньо законами, а негативним те, що деякі з цих законів досі далекі від досконалості.

Здійснення парламентської реформи варто було б почати із забезпечення статусу Верховної Ради України відповідно до визначеної Основним Законом України її ролі у механізмі держави як інституту, який отримує свою владу безпосередньо від народу.

Як відомо, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

Ще одна проблема - забезпечення нормального, цивілізованого співіснування різних політичних сил у парламенті. Ця проблема стала особливо актуальною після парламентської кризи та створення парламентської більшості в січні-лютому 2000 р. Головною її складовою є визначення у законі статусу та гарантій діяльності парламентської опозиції.

Опозиція в цивілізованій державі повинна бути і буде завжди. Про це свідчить досвід країн, які вже давно живуть за демократичними принципами. Слід нормально ставитися до тих, хто критикує уряд, парламент чи навіть главу держави. І в тих випадках, коли це робиться у коректній формі, неприпустимим є будь-який тиск на опозицію та її діячів. Опозиція повинна мати право на публічне вираження своєї думки, на внесення альтернативних пропозицій з питань суспільного розвитку, а парламентська опозиція - і на певне матеріальне забезпечення своєї діяльності.

Перш за все, доцільно було б доповнити ст. 92 Конституції України заключною частиною, яка закріплювала б право Верховної Ради України приймати закони також з інших питань державного і суспільного життя відповідно до її повноважень як єдиного представницького органу Українського народу і єдиного органу законодавчої влади в Україні. В принципі, законодавча компетенція парламенту і зараз не обмежується питаннями, переліченими у цій статті, але, на жаль, це не для всіх зрозуміло.

Потребують також переосмислення як конституційні засади, так і практика відносин Верховної Ради України з Конституційним Судом України, діяльність якого значною мірою і не завжди позитивно впливає на зміст законодавчої діяльності парламенту.

Як відомо, парламентські комітети вправі рекомендувати парламенту прийняти чи відхилити той або інший законопроект. Проте вони позбавлені можливості відхиляти або хоча б повертати його ініціатору в зв'язку з недоцільністю чи низьким рівнем підготовки. Гадаю, що надання комітетам певних повноважень такого роду зменшило б навантаження на парламент і позитивно позначилося на процесі законодавчої діяльності в цілому.

У процесі вдосконалення законодавчої діяльності парламенту подальшого розвитку і зміцнення вимагають постійні контакти Верховної Ради України з громадянами та їх об'єднаннями. Вкрай невідкладним і важливим, як вважаємо, є створення юридичного механізму реалізації ст. 38 Конституції України, за якою громадянам України гарантується право брати участь в управлінні державними справами.

Оцінюючи законодавчий процес в Україні, можна сказати, що після проголошення незалежності це поняття наповнилося новим змістом. Встановлення Конституцією України вимоги щодо здійснення народними депутатами України своїх повноважень на постійній основі привело до конституювання в державі професійного парламенту. Зрозуміло, що професіоналізм Верховної Ради України визначається багатьма складовими, в тому числі ефективною організацією управління законодавчим процесом, яке неможливо без ефективної діяльності апарату.

Не буде перебільшенням думка про те, що професіоналізм парламенту вельми залежить від професіоналізму його апарату, який перебуває, образно кажучи, в епіцентрі законодавчого процесу. Від рівня науково-аналітичного, юридичного, інформаційного,організаційно технічного забезпечення роботи народних депутатів України, створення для них належних побутових умов значною мірою залежать якість та продуктивність їх законодавчої роботи. А останнє, в свою чергу, визначає якість законодавчої бази в Україні, ефективність парламентського контролю.

Однією з вагомих складових організації будь-якого процесу є встановлення часових рамок його виконання. Враховуючи, що ратифікація міжнародного договору є результатом декількох послідовних етапів, на яких низкою державних органів вирішуються різні завдання, встановлення строків здійснення цих етапів є дійовим засобом впорядкування та запобігання розтягненню в часі процесу забезпечення ратифікації.

Отже, дивлячись вперед, на той шлях, яким має йти наша держава, бачимо, що він повинен бути шляхом до розвиненого ринкового суспільства і повноцінної демократії. І я, мабуть, не відкрию великої істини, коли скажу, що важливою рушійною силою з метою просування по цьому шляху є парламент. Ми повинні зміцнювати його авторитет, підвищувати роль у державі та суспільному житті. В той же час сам парламент має ставати більш кваліфікованим, організованим, більшою мірою відображати у своїй діяльності інтереси та сподівання людей, які кожні 4 роки обирають чергову когорту парламентарів і чекають від них сумлінної праці на благо народу.

Висновки

Проаналізувавши вище сказане, можна дійти висновку щодо функціонування законодавчої влади України та викласти наступне.

Діяльність апарату держави засновується на принципи розподілу влади. Вказаний принцип визначає необхідність чіткого та повного визначення функцій органів держави, а також наявності системи стримувань та противаг, що забезпечують неможливість втручання однієї влади у діяльність іншої.

Визначеність повноважень органу держави передбачає! необхідність з'ясування особливостей статусу державної структури на теоретичному рівні.

З точки зору теорії держави, законодавчі органи будь-якої з держав характеризуються наступними загальними ознаками, які конкретизуються національним законодавством та відображають особливості певної держави.

1. Представницький характер органів законодавчої влади означає виборність останніх. На їх основі народ передає владу своїм представникам і уповноважує представницькі органи здійснювати державну владу.

2. Первинний характер законодавчих органів зумовлюється їх важливістю у апараті держави як представника народу.

Верховенство - це забезпечення повновладдя народу та наявність сумісних і політико-юридичних обмежень законодавчої влади, викликаних залежністю від волі виборців.

Це делегована колегіальна влада, якій народ передає
частину повноважень, рішення у межах якої приймаються після
обговорення відповідного питання шляхом голосування.

Характерними рисами також є:

- поєднання єдиноначальності та колегіальності означає можливість керівництва парламентом одноособово головою, який представляє парламент у взаємовідносинах з іншими органами, керує обговореннями, координує роботу внутрішньо-парламентських органів.

- наявність законодавчих повноважень, що здійснюються
у процесі прийняття законів як актів вищої юридичної сили,
внесення змін та доповнень до останніх і тлумачення їх положень;

- професійний характер визначається діяльністю парламентарів на постійній основі, що зумовлює значні вимоги до неї, звітуванням парламентарів перед виборцями та належної відповідальності за неналежне виконання покладених обов'язків;

- наявність процедурного порядку роботи, що зумовлюється сесійною діяльністю парламенту відповідно до Регламенту, який закріплює особливості та стадії законодавчого процесу.

Таким чином, законодавча влада - це відокремлена гілка влади, що має представницький характер та виключні повноваження на прийняття законів.

Список використаних джерел

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. - К.: Преса України, 2006

...