Спільна сумісна власність подружжя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний університет «юридична академія України імені Ярослава Мудрого»

Практична робота

з навчальної дисципліни: Цивільне право України

За темою: Спільна сумісна власність подружжя

Виконала:

Студентка 1ф-ту.,2к.,2гр.

Семененко Ю.Б.

Перевірив:

Ігнатенко В.М.

Харків-2012

План

Вступ

1. Спільна сумісна власність подружжя: проблеми правового забезпечення

2. Інститут заповіту подружжя: проблеми застосування в Україні

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

У Сімейному кодексі України закріплено деякі нові положення щодо регулювання сімейних відносин. Це зумовлює необхідність їх аналізу, виявлення суперечностей між ними, оскільки все це має велике значення для правильного й однозначного застосування норм СК України. Серед таких загальноправових проблем важливе значення має з'ясування сутності поняття “спільна власність подружжя”.

Незалежно від наявності шлюбу, кожен з подружжя може мати майно, яке належить на правах власності йому особисто. А СК таке майно називає особистою приватною власністю подружжя (гл. 7 СК). У юридичній літературі цей термін визнають невдалим, оскільки у цьому разі Кодекс суперечить Конституції України, яка, як відомо, не закріплює такого поняття, як “особиста приватна власність”.

Слід зазначити, що СК України, регулюючи відносини подружжя з приводу належного їм майна, регулює передусім відносини з приводу їх особистої приватної власності, а потім відносини, пов'язані зі спільною сумісною власністю подружжя. Такий підхід певною мірою не є логічним, оскільки особливістю прав подружжя на майно, перш за все, є його спільність, а не роздільність.

1. Спільна сумісна власність подружжя: проблеми правового забезпечення

Роздільним майном вважається майно, придбане кожним із подружжя до вступу в шлюб, а також майно, отримане одним із подружжя під час шлюбу, але в порядку спадкування чи дарування. Крім того, роздільним є майно, призначене для індивідуального користування подружжя (одяг, взуття тощо), у тому числі коштовності, які були придбані за рахунок спільних коштів подружжя, тощо. Однак подружжя у шлюбному договорі може встановити інший правовий режим майна.

Так, СК України встановлено принцип спільності придбаного в період шлюбу майна (за винятками, прямо встановленими законом). Згідно зі ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу). Отже, режим спільності не поширюється на майно, придбане до шлюбу або після його припинення. Спірним, на нашу думку, є положення ч. 2 ст. 61 СК, згідно з яким об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу. Таким чином, відповідно до ч. 2 ст. 61 СК, доходи кожного з подружжя є об'єктом права спільної сумісної власності чоловіка та дружини з моменту їх внесення до сімейного бюджету. З таким положенням не можна погодитись. Адже для виникнення права спільної сумісної власності подружжя завжди необхідна згода одного з них. Однак, як зазначає Ю. Червоний, для застосування законного правового режиму регулювання відносин між подружжям з приводу майна дружини та чоловіка щоразове волевиявлення одного з них не потрібне. Законний правовий режим застосовується у тому разі, коли він не змінений договірним.

Крім того, на практиці дуже важко встановити, чи вносились доходи одним із подружжя до сімейного бюджету.

Разом із тим слід зазначити, що положення ч. 2 ст. 61 СК суперечить також ч. 3 цієї статті, яка встановлює, що якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності обох з подружжя. Отже, в цьому випадку для виникнення права спільної сумісної власності на зазначене майно не потрібно вносити його до сімейного бюджету. Крім того, деякі неточності містить і положення ч. 2 ст. 61 СК, якою передбачено, що доходи, одержані одним із подружжя і внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу, є об'єктом права спільної сумісної власності обох з подружжя.

Згідно із ст. 62 СК України, якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу суттєво збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових витрат або витрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Житлом, що належить на праві приватної власності одному з подружжя, під час сумісного проживання часто користуються обоє з подружжя, хоча роздільне проживання подружжя допускається законом. Тому, як зазначає М. Галянтич та Ю. Комаровська-Чуркіна, постає запитання: чи виникають майнові права на житло в того з подружжя, хто не є власником? Адже, здійснюючи догляд за квартирою (будинком), він вкладає спільні кошти та працю. Закріплення майнових прав чоловіка чи дружини можливе у випадку виникнення спору та поділу майна, під час якого він (вона) може просити врахувати зроблені грошові або трудові внески в утримання та ремонт житла, яке належить іншому з подружжя, та визнати це майно спільним.

Відповідно до цивільного та сімейного законодавства України, подружжя за взаємною згодою може вчиняти будь-які правочини, не заборонені законом, щодо належного їм майна. Новий СК встановлює кілька правил щодо розпорядження спільним майном подружжя залежно від особливостей об'єктів права власності.

Стаття 67 СК встановлює право на розпорядження часткою в майні, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Так, ч. 1 ст. 67 СК передбачає, що кожний із подружжя має право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності лише після визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном. Однак ця норма викликає певні суперечності. Так, відповідно до ст. 66 СК при визначенні порядку користування спільним майном право спільної сумісної власності подружжя не припиняється. Таким чином, у випадку визначення лише порядку користування спільним майном той із подружжя, у користуванні якого знаходиться частина спільного майна, не може розпоряджатися ним.

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності може призводити до його припинення. Найпоширенішою підставою припинення права спільної власності на набуте подружжям у період шлюбу майно є його поділ, у результаті якого встановлюється частка кожного з подружжя у спільному майні.

Поділ спільного майна здійснюється добровільно шляхом укладення подружжям відповідної цивільно-правової угоди, у тому числі з нотаріальним посвідченням, або у судовому порядку на вимогу одного із подружжя чи на вимогу інших осіб у зв'язку зі зверненням щодо стягнення на їх майно (ст. 73 СК). Добровільний порядок застосовується, якщо подружжя домовилося про визначення часток кожного з них у праві на майно, а також дійшло згоди щодо конкретного поділу майна відповідно до цих часток.

Згідно зі ст. 68 СК, розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками за взаємною згодою відповідно до ЦК України.

Так, розірвання шлюбу саме собою автоматично не змінює режиму спільності майна подружжя до поділу його між подружжям.

Однак законодавець, посилаючись у ч. 2 ст. 68 СК на ЦК, не вказує конкретних статей, у результаті чого залишає невирішеним питання, якими саме статтями слід керуватись учасникам спільної власності при здійсненні правомочностей щодо розпорядження майном.

Новелою СК є поширення положень про спільну сумісну власність подружжя на майно жінки та чоловіка, які знаходяться у фактичних шлюбних відносинах, тобто проживають однією родиною без реєстрації шлюбу (ст. 74 СК). Майно, набуте цими особами під час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, і на нього поширюються положення гл. 8 СК України.

Для визнання роздільного майна спільним, згідно зі ст. 62 СК, необхідно, щоб вартість роздільного майна в період шлюбу суттєво збільшилася. Лише у такому разі майно може бути визнане спільним.

Аналіз ст. 65 СК дає змогу зробити висновок, що виділяють такі види договорів, пов'язаних із розпорядженням майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, залежно від способу виявлення волі одним із подружжя щодо укладання угод другим із подружжя [3, с. 117-118]:

- правочини, що потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації. Відповідно до ч. 3 ст. 65 СК, правочини щодо нерухомого та деяких видів рухомого майна мають бути нотаріально посвідчені і (або) підлягають державній реєстрації;

- правочини, предметом яких є цінне майно. Відповідно до ч. З ст. 65 СК для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово.

На питання, яке саме майно слід відносити до цінного, ні СК, ні ЦК України не дають чіткої відповіді та не містять визначення критеріїв цінності майна. На думку А. Єрух, нотаріус змушений самостійно орієнтуватися в ситуації, враховуючи не лише реальну вартість майна, але, мабуть, і матеріальний стан сім'ї, подружжя, якому таке майно належить;

- правочини, що виходять за межі дрібних побутових. Частина 2 ст. 65 СК встановлює презумпцію згоди одного з подружжя на укладення зазначених правочинів другим із подружжя. Разом із тим подружжя мають право на звернення до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним, якщо його було укладено без згоди одного з них;

- дрібні побутові правочини. Відповідно до ч. 1 ст. 65 СК, подружжя можуть укладати щодо спільного майна дрібні побутові правочини. Такі правочини мають усну форму і не можуть бути визнані недійсними на тій підставі, що їх було укладено без згоди іншого з подружжя.

Вперше сімейне законодавство закріплює поняття дрібного побутового правочину, але не дає його визначення. Застосовуючи ст. 31 Цивільного кодексу, можна зазначити, що дрібним побутовим правочином, що укладається одним із подружжя, є правочин, якщо він задовольняє побутові потреби подружжя та стосується предмета, який має невисоку вартість.

Викликає ряд суперечностей ст. 74 СК України. Насамперед, як зазначає Ю. Червоний, наведені положення нового СК суперечать правилам ч. 2 ст. 21 СК, які встановлюють, що проживання однією родиною жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя. Крім того, не зазначена й тривалість спільного проживання фактичних дружини та чоловіка, що ускладнює застосування ст. 74 СК на практиці.

2. Інститут заповіту подружжя: проблеми застосування в Україні

спільний власність подружжя заповіт

За Цивільним кодексом України подружжя має право скласти спільний заповіт лише щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності.

Подружжя як єдине ціле виступає суб'єктом цього правочину. Це, відповідно, підкріплюється тим, що після смерті одного з подружжя його частка у праві спільної сумісної власності переходить до того з подружжя, який його пережив. Механізм переходу права власності на частку у спільному майні подружжя не передбачений як у законі, так і в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

На нашу думку, перехід права на частку у спільному майні подружжя після смерті одного з подружжя, у разі складення спільного заповіту, необхідно оформити у нотаріуса. По-перше, речове право автоматично перейти не може, законодавством передбачена спеціальна процедура переходу речових прав та його державна реєстрація. По-друге, такий висновок випливає із змісту п. 4 ст. 1243 ЦК України, зокрема, нотаріус зобов'язаний накласти заборону відчуження майна, яке зазначене у заповіті подружжя. Для цього необхідно, щоб той із подружжя, хто залишився живим, звернувся до нотаріуса для накладення ним заборони відчуження майна, що є предметом заповіту подружжя.

Однак, тут слід розглянути дві правові конструкції щодо оформленого права власності на майно подружжя, з яких виникають різні правові наслідки:

- право власності на спільне майно подружжя зареєстроване на чоловіка, який помер;

- право власності зареєстроване на дружину, яка пережила свого померлого чоловіка.

У першому випадку, дружині необхідно звернутися до нотаріуса для переоформлення частки у майні, яка належала померлому чоловіку і при цьому отримати свідоцтво на свою частку у спільному майні подружжя. Нотаріус у цій ситуації зможе виконати вимоги норми ст. 1243 ЦК України, а саме, видати дружині свідоцтво про право на спадщину на частку у спільному майні після смерті її чоловіка та свідоцтво про право власності дружині на її частку у цьому майні і накласти заборону відчуження майна, на яке подружжя зробило спільний заповіт.

У другому ж випадку дружині, по суті, звертатися до нотаріуса немає жодної потреби, оскільки право власності на спільне майно подружжя, яке, в тому числі, було предметом спільного заповіту, є зареєстроване на дружину, яка продовжує ним володіти, користуватись та розпоряджатись. Причому розпоряджатись вільно, оскільки жодних обмежень у цьому немає. Відповідно до абз. 3 п. 45 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, при посвідченні нотаріусом договору про відчуження або заставу майна від імені особи, у якої немає чоловіка або дружини (неодружена, неодружений, удова, удівець), нотаріусу відчужувачем подається письмова заява про це. Крім цього, договори про відчуження або заставу майна посвідчуються нотаріусом після перевірки відсутності лише заборони відчуження або арешту за даними Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна та після перевірки відсутності податкової застави за даними Державного реєстру обтяжень рухомого майна.

Таким чином, ми маємо ситуацію, яка приводить до порушення прав та законних інтересів спадкоємця за наявності заповіту подружжя на таке майно. Реально нотаріус немає можливості виконати вимоги ст. 1243 ЦК України, оскільки інформація про наявність заповіту подружжя та смерть одного з подружжя стане йому відомою після подання заяви тим з подружжя, хто залишився живим.

Судова практика України на даний час є досить об'ємною та свідчить про те, що подружжя, які складають спільний заповіт, не до кінця розуміють правову суть та наслідки цього інституту спадкового права і його ефективності для того з них, хто пережив другого з подружжя та спадкоємців.

Аналіз судових рішень свідчить не на користь заповіту подружжя в існуючій на сьогодні редакції ст. 1243 Цивільного кодексу України.

Так, 29 грудня 2008 року Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської області розглянув цивільну справу за позовом про визнання заповіту недійсним. Позовні вимоги обґрунтовувались порушенням процесуального порядку посвідчення заповіту нотаріусом. Заповіт посвідчувався за викликом - вдома, був записаний нотаріусом зі слів померлого та позивачки. Зі слів позивачки нотаріусом не було роз'яснено правових наслідків складення заповіту подружжя, вона та чоловік не читали заповіт і не читав його нотаріус вголос перед підписанням. Згодом вона дізналась, що не може відчужити належну їй частку будинку, після смерті чоловіка, так як заповіт може бути відмінено тільки при житті і згоді обох з подружжя. Суд, вислухавши доводи сторін та проаналізувавши інші докази по справі, задовольнив позов з наступних підстав. У відповідності до п. 157 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, однак у цьому разі заповіт має бути прочитаний вголос заповідачем і підписаний ним, про що зазначається ним перед підписом. Нотаріус також зобов'язаний роз'яснити заповідачам зміст ст. 1307 ЦК України, як це передбачено п. 161 Інструкції. Як вбачається із вищезгаданого заповіту, відмітка про те, що заповіт прочитано нотаріусом та заповідачами вголос міститься після підписів заповідачів. Крім цього відсутня відмітка про роз'яснення ст. 1307 ЦК України. У заповіті вказано про роз'яснення заповідачам ст. 1241 ЦК України, проте не зазначено в чому полягає її зміст. Сама позивачка з цього приводу пояснила, що нотаріус не роз'яснював їй наслідки складення такого заповіту, а саме, що заповіт може бути скасований за заявою заповідачів лише за життя їх обох. Оскільки чоловік помер, вона не може скасувати заповіт, а отже за життя розпорядитись своїм майном. За таких обставин суд вважає, що заповіт, складений з порушенням п.п. 157, 161 Інструкції, керуючись ст.ст. 203, 215, 1241, 1307 ЦК України, слід визнати недійсним.

З іншої сторони, нотаріуси не завжди правильно визначають предмет заповіту, а саме правовий режим заповіданого майна. 27 січня 2010 року Жовтневий районний суд міста Запоріжжя розглянув справу за позовом про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом та встановлення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини. Відповідно до матеріалів справи, на розгляд суду подано заповіт подружжя, у якому було зазначено, що належну на праві спільної власності подружжю квартиру вони заповідають позивачу. Але, як встановлено з поданих доказів, у даному випадку, подружжя не мали права складати спільний заповіт. Спірна квартира не належала їм на праві спільної сумісної власності, оскільки набута у рівних частинах ще до укладення шлюбу. Таким чином, заповіт подружжя є нікчемним, що означає його недійсність з моменту вчинення, а отже встановлення його недійсності судом не вимагається.

Так, 09 вересня 2010 року Шахтарський міськрайонний суд Донецької області розглянув справу за позовом про визнання заповіту подружжя недійсним. На підставі матеріалів справи судом встановлено, що заповідана квартира на час складення заповіту належала подружжю на праві спільної часткової власності і кожному з них належала Ѕ частина квартири, що підтверджується копією свідоцтва про право власності на житло. У відповідності з положенням ч. 1 ст. 1243 ЦК України, подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності. Таким чином, вони не могли укласти правочин стосовно майна, яке належало їм на праві спільної часткової, а не права спільної сумісної власності. Згідно з ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити нормам цього Кодексу, іншим актам цивільного судочинства, а також моральним засадам суспільства і керуючись ч. 1 ст. 215 ЦК України суд визнав заповіт недійсним.

25 лютого 2010 року Приморський районний суд міста Одеса розглянув цивільну справу за позовом про визнання недійсним заповіту подружжя. Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення сторін, їх представників і допитавши свідків, суд встановив наступне. 27 жовтня 2004 року подружжям був складений спільний заповіт, посвідчений державним нотаріусом. У відповідності до цього заповіту подружжя зробили розпорядження на випадок своєї смерті, згідно якого належну їм на праві спільної сумісної власності квартиру заповідали племінниці. Квартира належала заповідачам на праві спільної сумісної власності на підставі розпорядження органу приватизації, проте, розпорядженням управлінням житлово-комунального господарства виконавчого комітету Одеської міської ради, одного з подружжя було виключено з розпорядження органу приватизації, а отже ця квартира на час складення спільного заповіту не була об'єктом їх права спільної сумісної власності, тому не могла бути предметом заповіту подружжя. Крім цього, за словами позивача, заповіт був складений ним та його дружиною під впливом помилки стосовно їх прав та обов'язків, які виникають у подальшому, що було пов'язано з їх душевним станом та необізнаністю стосовно суті заповіту, так як укладаючи заповіт, вони вважали, що право власності на майно перейде тому з подружжя, який переживе другого.

Суд також погоджується з доводами, що позивач та його померла дружина, у силу свого похилого віку, пригніченого стану, пов'язаного з тяжкою хворобою останньої, та їх юридичної необізнаності, при вчиненні ними спільного заповіту подружжя, дійсно забули про розпорядження органу приватизації та помилялися щодо суті заповіту та його наслідків, тобто до обставин, які мають істотне значення, а отже цей заповіт подружжя підлягає визнанню недійсним на підставі ч. 1 ст. 229 ЦК України.

Висновок

Підсумовуючи вищенаведене, відзначимо, що режим спільності майна подружжя означає, що: майно, набуте подружжям за час шлюбу, вважається спільним, якщо інше не встановлено домовленістю сторін; подружжя має рівні права щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності; майно належить подружжю без визначення часток кожного з них у праві власності; права подружжя на майно визнаються рівними незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу); до тих пір, поки не буде доведено протилежне, вважається, що кожен з подружжя, який здійснює правочини щодо розпорядження спільним майном, діє в інтересах подружжя. Сімейне законодавство України об'єктами права спільної сумісної власності подружжя визначає будь-які речі, за винятком тих, що виключені з цивільного обігу (ч. 1 ст. 61 СК). Вичерпного переліку об'єктів права спільної сумісної власності, як зазначається в літературі, навести неможливо. Як випливає із змісту ст. 177 ЦК України, об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні та нематеріальні блага.

Слід також відзначити, що запитань до заповіту подружжя за законодавством України більше, аніж відповідей. Це стосується, зокрема, питань роздільного майна подружжя, яке не може бути предметом заповіту подружжя, а окремий заповіт щодо цього майна вже є нікчемним, впливу наслідків визнання шлюбу недійсним на долю такого заповіту, а також чинності заповіту подружжя, у випадку розірвання шлюбу. Недосконала конструкція заповіту подружжя за законодавством України приводить до виникнення суперечностей у його застосуванні та використанні цього виду заповіту як правового інструменту у реалізації прав як заповідачів так і спадкоємців.

Список використаних джерел

1. Ариванюк Т.О. Загальні правові засади припинення права спільної власності подружжя / Т.О. Ариванюк // Право України. - 2001. - № 12. - С. 76--80.

2. Галянтич М. Спільна власність подружжя на житло за нормами Сімейного та Цивільного кодексів України / М. Галянтич, Ю. Комаровська-Чуркіна // Юридична Україна. - 2004. - № 5. - С. 31--35.

3. Жилінкова І.В. Правовий режим нерухомого роздільного майна подружжя / І.В. Жилінкова // Нотаріат. - 2004. -- № 12. - С. 2-8.

4. Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України / за ред. Ю.С. Червоного. - К., 2003. - 464 с.

5. Інтернет ресурс: Єдиний державний реєстр судових рішень України //

Размещено на Allbest.ru