Презумпція невинуватості у кримінальному процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Принцип презумпції невинуватості у кримінальному процесі

Вступ

Презумпція невинуватості - один з базових принципів демократичного кримінального торонни, що має самостійне значення і виконує особливу роль у сучасних умовах побудови правової держави, гарантує захист прав і свобод особи. У процесі розслідування та судового розгляду кримінальних справ є необхідність більш повного впровадження дії принципу з відповідним більш чітким його закріпленням у вітчизняному кримінально-процесуальному законодавстві. Як показує судова практика, українські суди майже завжди віддають перевагу доказам торонни обвинувачення. За матеріалами офіційної статистики в Україні за вироками, що набрали законної сили, у 2005 р. Було засуджено 176900 осіб, з них виправдано, у тому числі у справах приватного обвинувачення, - 578 осіб, або 0,3% від засуджених за вироками, що набрали законної сили. У справах публічного обвинувачення було виправдано лише 178 осіб [2, c. 6; 2].

Але в науці кримінального процесу України відсутні новітні комплексні дослідження принципу презумпції невинуватості в порівняльному аспекті. Презумпція невинуватості потребує ґрунтовного аналізу з урахуванням, зокрема, Конституції України, ратифікованих Україною Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та інших міжнародно-правових актів у галузі прав людини і судочинства, законодавства інших держав.

1. Загально-теоретичні засади принципу презумпції невинуватості

1.1 Поняття презумпції невинуватості та межі її дії

Принципи кримінального процесу - це основні правові вимоги, що визначають зміст і форму кримінального процесу в цілому, його стадій і інститутів, недотримання яких призводить до несприятливих наслідків у вигляді скасування прийнятих по справі рішень. Принципи містяться в Конституції України, Кримінально-процесуальному кодексі й інших правових актах (в тому числі і міжнародних-правових актах, що складають частину національного законодавства України) у вигляді кримінально-процесуальних норм загального і визначального характеру, які відбивають найбільш істотні риси і властивості кримінального судочинства. Ці норми-принципи діють на всіх (або декількох) стадіях кримінального процесу й обов'язково виявляються в стрижневій його стадії - судовому розгляді. Всі принципи нерозривно пов'язані між собою і складають одну систему, в якій порушення одного принципу призводить до порушення інших принципів і, відповідно, до порушення законності. Тому недотримання хоча б одного з принципів кримінального процесу є приводом до скасування прийнятих по справі рішень. Принципи є гарантією дотримання прав і законних інтересів особистості при провадженні по кримінальній справі, а також гарантією прийняття законного й обґрунтованого рішення по справі.

Принцип презумпції невинуватості в кримінальному процесі є гарантією забезпечення і захисту прав і свобод людини та звучить наступним чином: особа вважається невинною у скоєні злочину та не може бути віддана кримінальному покаранню, поки її провина не буде доведена в законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду. Тому злочинцем людину може назвати тільки суд у своєму вироку. Вперше даний принцип був закріплений у Habeas Corpus Акті 1678 р. (Англія) і відноситься до числа основних прав і свобод людини. Презумпція невинуватості закріплена у всіх міжнародних-правових документах, що визначають права людини (ст. 11 Загальної декларації прав людини, ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права людини, ст. 6 Європейської конвенції про права людини), і знаходить своє відображення в ст. 62 Конституції України. Зміст принципу закріплюється в кримінально-процесуальних нормах:

· Визнати особу винним у скоєні злочину може тільки суд обвинувальним вироком, що вступив в законну силу, (ст. 15 КПК). Презумпція невинуватості являє собою об'єктивне правове становище. Тому висновки органу дізнання, слідчого, прокурора є їхнім особистим (суб'єктивним) переконанням у винності особи і носять попередній характер. Остаточний же висновок про винність особи може бути сформульований у вироку суду тільки після дослідження всіх доказів судом. До набуття законної сили вироку обвинуваченого не можна вважати злочинцем, тому що обвинувачений ще не є винним.

· Обвинувачений не зобов'язаний доказувати свою винність, тому що обов'язок доведення провини особи лежить на обвинувачі. Це положення засноване на ст. 62 Конституції України і ст. 22 КПК - суду, прокурору, слідчому й особі, що здійснює дізнання, заборонено перекладати обов'язок доведення на обвинувачуваного.

· Обвинувачення не повинно ґрунтуватися на доказах, що отримані незаконним шляхом, а також на припущеннях. Тому всі сумніви щодо доведеності провини повинні тлумачитися на користь обвинуваченого (ст. 62 Конституції України, ст. 237 КПК).

· Кримінально-процесуальний закон передбачає в числі підстав для ухвали виправдувального вироку таку, як недоведеність участі обвинуваченого у скоєні злочину (ст. 327 КПК). Тому недоведена винність має таке ж значення, як і доведена невинуватість.

Принцип презумпції невинуватості діє на всіх стадіях кримінального процесу і сприяє повному, безсторонньому, об'єктивному дослідженню всіх обставин справи, що є життєво важливим для обґрунтованого і справедливого винесення судового рішення. Порушення даного принципу веде до порушення законності і прав людини.

1.2 Нормативний зміст принципу презумпції невинуватості

Передусім слід вказати, що презумпція невинуватості є галузевим принципом кримінального судочинства, нормативний зміст якого визначається, по-перше, положеннями ст. 62 Конституції України, відповідно до яких особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням. По-друге, принцип невинуватості закріплено в низці міжнародно-правових актів. Зокрема, ч. 1 ст. 11 Загальної декларації прав людини проголошує, що «кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатись невинною доти, доки її винність не буде встановлена у законному порядку шляхом гласного судового розгляду, під час якого їй забезпечуються усі можливості для захисту» [4, с 87]. Частина 2 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини встановлює, що кожний обвинувачений у кримінальному злочині вважається невинним, доки його винність не буде доведена відповідно до закону [5].

У чинному Кримінально-процесуальному кодексі України (далі - КПК України) принцип презумпції невинуватості закріплено у ч. 2 ст. 15, згідно з якою ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону.

Зауважимо, що нормативний зміст даної засади не обмежується загальними положеннями кримінально-процесуального законодавства, а тому до його складових елементів слід відносити такі:

- ніхто не зобов'язаний доводити свою винуватість у вчиненні злочину або менший ступінь вини, або наявність обставин, які виключають кримінальну відповідальність особи. А тому обов'язок доведення винності особи покладено на органи досудового слідства, прокурора, а у справах приватного обвинувачення - на потерпілого або його представника;

- забороняється перекладати обов'язок доведення вини на обвинуваченого, а також домагатися його показань шляхом насильства, погроз та іншими незаконними методами;

- обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, а також на доказах, одержаних незаконним шляхом;

- усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь;

- заперечення обвинуваченим своєї вини не повинне розцінюватися як обставина, що обтяжує відповідальність. Зізнання обвинуваченого може бути покладене в основу вироку лише за умови підтвердження його іншими доказами в сукупності;

- затримання особи як підозрюваної чи притягнення її до участі у справі як обвинуваченого, застосування до неї запобіжного заходу, в тому числі взяття під варту, не повинні розцінюватись як доказ її вини або покарання винного;

- визнати особу винною у вчиненні злочину може тільки суд;

- до офіційного визнання обвинуваченого винним з ним не можна поводитись як із винним, а також публічно, в засобах масової інформації, в офіційних документах стверджувати про таку вину;

- у разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (ч. 4 ст. 62 Конституції України).

Розглядаючи нормативний зміст даного галузевого принципу, слід також звернути особливу увагу на його дію в часі. Так, принцип презумпції невинуватості діє протягом усього досудового слідства та судового розгляду кримінальної справи, однак одразу після набрання законної сили обвинувальним вироком суду він втрачає юридичну силу. При цьому не має значення, чи було призначено даним вироком покарання. Обвинувальний вирок, визнаючи вину засудженого, може в силу обставин, передбачених законом, звільнити його від відбування покарання. Однак, таке рішення суду ніяким чином не означає, що особа, яка вчинила злочин, невинна, а тому вирок не втрачає обвинувальності. Хоча, як цілком справедливо зазначає Л.М. Лобойко, все це в жодному разі не означає, що презумпція невинуватості з цього моменту втрачає юридичну силу назавжди [3, с 64].

Наприклад, у випадках апеляційного чи касаційного оскарження судового рішення заінтересованими суб'єктами кримінального процесу та прийняття внесеної апеляції чи касації до розгляду вищестоящим судом, дія принципу презумпції невинуватості відновлюється, але частково, лише в межах поданого апеляційного чи касаційного оскарження. При постановленні виправдувального вироку презумпція невинуватості діє в повному обсязі під час перегляду справи у всіх інстанціях [4, с 7].

Разом з тим, треба вказати на невідповідність окремих положень чинного кримінально-процесуального законодавства принципу презумпції невинуватості, а також на неузгодженість у зв'язку з цим окремих норм чинного КПК України між собою. Так, зі змісту ст. 7-3 КПК України можна дійти висновку, що рішення про винність особи може бути прийняте не лише судом, а й слідчим у стадії досудового розслідування. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 7-3 КПК України слідчий, встановивши в кримінальній справі, що суспільно небезпечне діяння, вчинене особою у віці від одинадцяти років і до виповнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову про закриття кримінальної справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа разом із постановою направляється прокурору, який за наявності відповідних підстав дає письмову згоду із зазначеною постановою та в порядку, передбаченому п. 1 ст. 232-1 КПК України, направляє справу до суду. Тобто за умов, визначених у ч. 1 ст. 7-3 КПК України, суд вирішує лише питання про вид та міру покарання, а не про винність особи. Такий висновок є неправильним, адже ч. 1 ст. 448 КПК України закріплює вимогу, відповідно до якої, заслухавши у судовому засіданні думки прокурора і захисника щодо справи, яка надійшла згідно з п. 1 ст. 232-1 КПК України, суд виходить до нарадчої кімнати для винесення ухвали або постанови, де вирішує низку питань, у тому числі і про винність особи, щодо якої розглядається справа, у вчиненні суспільно небезпечного діяння. Таким чином, вимоги принципу презумпції невинуватості щодо неповнолітньої особи не порушуються, адже питання про її винність чи невинуватість вирішує суд, але положення ч. 1 ст. 7-3 КПК України не узгоджуються з положеннями інших статей КПК України, якими регламентується порядок розгляду даної категорії кримінальних справ.

Із принципом презумпції невинуватості також тісно пов'язані й інші складові інституту звільнення особи від кримінальної відповідальності. В. Півненко та С. Коновалов справедливо відзначають, що при звільненні особи від кримінальної відповідальності суд зобов'язаний беззаперечно встановити факт вчинення злочину, визнати особу винуватою і тим самим здійснити державний осуд того, що сталося [7, с 67]. Але закриття кримінальних справ у порядку, передбаченому ст. 248 КПК України, на стадії попереднього розгляду справи та постановою (ухвалою) суду в порядку, передбаченому ст. 282 КПК.

1.3 Функції принципу презумпції невинуватості

Функції принципу презумпції невинуватості - це основні напрямки здійснення правового регулювання щодо особи, які виконує презумпція невинуватості в кримінальному процесі України, а саме - гарантійна, захисна (охоронна), компенсаційна та активізуюча.

Гарантійна функція принципу презумпції невинуватості спрямована на закріплення обвинуваченому привілейованої позиції в процесі, адже не він має доказувати свою невинуватість, а навпаки, - на прокуророві лежить обов'язок доказування вини і лише за допомогою таких засобів, які не порушують права обвинуваченого.

Функцію захисну (охоронну) розглядають в двох аспектах. З одного боку, заборона презюмувати винуватість виключає засудження, яке ґрунтується на недостатніх доказах та на однобічній оцінці доказового матеріалу, і цим самим сприяє недопущенню судових помилок, які призводять до засудження невинуватих осіб. З іншого боку, через заборону вважати обвинуваченого винуватим у зв?язку із складанням на досудовому слідстві обвинувального висновку, принцип презумпції невинуватості не дозволяє стверджувати, що обвинувачений є злочинцем.

Компенсаційна функція спирається на реалізацію змагальності та рівноправності сторін. Те, що обвинувачений має право на захисника під час досудового слідства, не робить його сильнішою (порівняно з обвинувачем) стороною в процесі, адже прокурор має цілий слідчий апарат, який допомагає йому в збиранні доказів. У судовому розгляді прокурор та підсудний мають рівні права на подання доказів, участь в їх дослідженні, доведенні їх переконливості та деякі інші.

Активізуюча функція сприяє правильному здійсненню процесуальної діяльності у кримінальній справі. В цей спосіб презумпція невинуватості впливає на покращення якості роботи правоохоронних органів і сприяє винесенню судом законного та обґрунтованого рішення.

1.4 Презумпція невинуватості в системі принципів кримінального процесу

Принципи кримінально-процесуального права це основні ідеї кримінального процесу, і виділяти серед них найбільш важливі, вибудовувати їх ієрархію було б неправильно. Усі принципи мають першорядну, найважливішу роль. Всі вони тісно взаємопов'язані і переслідують у своїй цілісній системі єдину мету. Однак з них можна виділити принципи, які закріплені не тільки кримінально-процесуальним законом, але основним законом держави Конституцією. Принцип презумпції невинуватості не лише кримінально-процесуальний принцип, це принцип конституційний, він закріплений у Конституції і діє у всіх галузях права.

Презумпція невинуватості тісно взаємопов'язана з принципом призначення кримінального судочинства. У них єдина мета - захистити особистість від незаконного та необґрунтованого обвинувачення, засудження, обмеження її прав і свобод. Побічно презумпція невинуватості переслідує як мету захисту інтересів потерпілої сторони, так і сприяє залученню до відповідальності дійсного винного.

Обвинувачений вважається невинним, поки його винність у вчиненні злочину не буде доведена в порядку передбаченому законом, це положення стикається з принципом законності при провадженні у кримінальній справі. Звинувачення невинного - незаконно, звинувачений незаконно - невинний.

Обвинувачений вважається невинним, поки його винність у вчиненні злочину не буде встановлено що набрало законної сили вироком суду. Як відображення принципу здійснення правосуддя тільки судом - ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, і підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду.

Повага честі і гідності особистості. Показання чи докази, здобуті в порушення даного принципу, за допомогою дій і рішень, таких, що принижують честь і гідність, що створюють небезпеку для життя та здоров'я особи, шляхом насильства, тортур, інших жорстоких чи таких, що принижують людську гідність звернень, що не є достовірними та обґрунтованими, і не можуть служити доказом провини.

Особистість недоторканна, ніхто не може бути затриманий за підозрою у скоєнні злочину або взятий під варту за відсутності на те законних підстав. Це узгоджується з принципом презумпції невинуватості - доказ законності підстав лежить на обвинувачеві.

Відсутність обов'язку обвинуваченого доводити свою невинність, непрямо випливає з положень принципу охорони прав і свобод людини і громадянина в кримінальному судочинстві - ні хто не зобов'язаний свідчити проти себе самого, свого чоловіка і близьких родичів.

З принципами недоторканності житла і таємниці листування, телефонних та інших переговорів, поштових, телеграфних та інших повідомлень принцип презумпції невинності співвідноситься в частині законності порядку доведення провини.

Принцип змагальності сторін співвідноситься з положеннями про доведення провини викладеними в презумпції невинуватості. Сторона обвинувачення повинна довести вину обвинуваченого в умовах рівноправності сторін, в тому числі і спростувати доводи захисту.

Підозрюваному і обвинуваченому забезпечується право на захист як особисто так за допомогою захисника, цей принцип забезпечує дотримання принципу змагальності сторін і взаємопов'язаний з презумпцією невинуватості в тій частині, що використання даного принципу це вже захист від незаконного обвинувачення.

Презумпція невинуватості співвідноситься і з принципом свободи доказів та мовою судочинства і правом на оскарження, так як і вона переслідує захист і дотримання конституційних прав особистості.

Принцип презумпції невинуватості пов'язаний і з принципом з'ясування істини у справі, які зумовлюють один одного та вимагають, щоб в основу вироку були покладені лише перевірені докази; вирок не може ґрунтуватись на припущеннях, сумнівних доказах. Однак принцип з'ясування істини не дає відповіді на питання, як слід вчинити у разі виникнення сумнівів у доведеності обвинувачення. Водночас презумпція чітко встановлює, що всі сумніви мають тлумачитись на користь обвинуваченого (підсудного). Далі, діючи ізольовано, принцип з'ясування істини не зміг би один вирішити ситуацію, коли винуватість підсудного не доведена. Але принцип презумпції невинуватості стосовно цього випадку визначає: недоведена винуватість рівнозначна доведеній невинуватості.

2. Презумпція невинуватості як гарантія права особи на захист у кримінальному процесі

2.1 Презумпція невинуватості на стадії досудового розслідування

Презумпція невинуватості діє на всіх стадіях кримінального процесу, що передують офіційному (від імені держави) визнанню особи винною у вчиненні злочину.

У стадії попереднього розслідування вона виражається в тому, що слідчий і прокурор зобов'язані підходити до обвинувачуваного (підозрюваного) без жодного упередження; уважно вислуховувати і фіксувати у справі всі доводи обвинуваченого (підозрюваного) і його захисника, спрямовані на спростування обвинувачення і пом'якшення відповідальності; сумлінно перевіряти ці доводи за допомогою доказів; задовольняти клопотання обвинуваченого (підозрюваного) і його захисника при виявлення і перевірці доказів та проведення слідчих дій, якщо такі можуть мати істотне значення для справи.

Залучаючи особу в якості обвинуваченого, слідчий виходить з досить обгрунтованого припущення про те, що обвинувачений винен у скоєнні злочину. У той же час, враховуючи презумпцію невинуватості, необхідно отримати і перевірити показання з приводу пред'явленого обвинувачення, завершити збирання та перевірку доказів. Остаточний висновок (для даної стадії процесу) про винність слідчий вправі зробити лише у постанові про передачу кримінальної справи прокурору для направлення до суду або в постанові про припинення кримінального провадження.

На перших етапах попереднього слідства можлива одна з трьох ситуацій: у справі немає ніяких даних, що вказують на конкретну особу, яку буде притягнуто до кримінальної відповідальності; органи, які ведуть розслідування, у своєму розпорядженні таких даних не мають, але формально особа ще не визнана підозрюваним чи звинуваченим; підозрюваний відомий.

Найбільш виразно презумпція невинуватості втілюється в життя в тих випадках, коли попереднє слідство протікає в умовах останньої з названих ситуацій. Наділяючи підозрюваного широкими процесуальними правами, чинне законодавство тим самим значною мірою встановлює певні гарантії презумпції невинуватості. Підозрюваному надаються права для оскарження даних, які покладені в основу підозри у вчиненні ним злочину. У кримінальному процесі статус підозрюваного визначається відповідно до ст. 43¹ КПК України, за яким підозрюваним є особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину, до якої застосовується запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченої. Це тимчасовий учасник кримінального процесу, так як затримання триває не більше 72 годин, із застосуванням до особи запобіжного заходу - не більше 15 діб. Після закінчення даного терміну щодо особи буде винесено постанову про притягнення її як обвинуваченого або про звільнення з-під варти.

Таким чином, пред'являючи особі обвинувачення, органи розслідування припускають, що обвинувачений винен у скоєнні злочину, однак вину обвинуваченого вони повинні довести. Органи держави, що здійснюють провадження у справі, зобов'язані досліджувати обставини справи всебічно, повно і об'єктивно, виявляти докази, які викривають, та які виправдовують обвинуваченого, а також ті обставини, що обтяжують і пом'якшують його відповідальність і забезпечувати обвинуваченому можливість захищатися всіма встановленими законом засобами і способами.

Презумпція невинуватості досить чітко виражається також у вимогах, звернених до прокурора, який здійснює нагляд за виконанням законів при провадженні попереднього розслідування.

Думка слідчого про винність обвинуваченого необов'язкова для прокурора. Так, прокурор зобов'язаний суворо стежити за тим, щоб жоден громадянин не піддавався незаконному і необґрунтованому залученню до кримінальної відповідальності або інших обмежень в правах; здійснювати нагляд за тим, щоб ніхто не був заарештований інакше, як за рішенням суду або з санкції прокурора; скасовувати незаконні і необґрунтовані постанови органу дізнання і слідчого; припиняти кримінальну справу за наявності відповідних підстав і т.п.

Залучення особи як обвинуваченого на етапі досудового слідства не означає і не повинне визнавати його винним. Саме тому матеріали, що послужили підставою для пред'явлення йому обвинувачення, орган розслідування і прокурор зобов'язані надати суду, який перевіряє їх достовірність і достатність і виносить обвинувальний або виправдувальний вирок.

Принцип презумпції невинуватості визначає правовий статус обвинуваченого не лише в кримінальному процесі, а й у всіх суспільних відносинах, в яких він виступає в якості одного з суб'єктів. До вступу вироку в законну силу за обвинуваченим, що знаходиться під вартою, зберігається право на участь у виборах, право на користування житловим приміщенням, його ніхто не може звільнити з роботи або відрахувати з навчального закладу з огляду на його винність у вчиненні злочину. Так як визнання особи винною у вчиненні злочину становить виняткову прерогативу суду, залучення до справи в якості обвинувачуваного не породжує початку реалізації кримінальної відповідальності. Кримінальна відповідальність може бути покладена тільки вироком суду на особу, винність якої доведена законним вироком суду.

Також забезпеченням презумпції невинуватості є рівна сила всіх доказів, тобто ті чи інші докази не мають заздалегідь встановленої сили. Визнання обвинуваченим своєї провини може бути покладено в основу обвинувачення тільки тоді, коли воно підтверджено сукупністю доказів. Правосуддя опиняється під великою загрозою, коли обвинуваченого визнають винним не внаслідок констатації об'єктивної підстави кримінальної відповідальності, а в силу висловлення їм суб'єктивного ставлення до інкримінованого діяння, визнання своєї провини, яке розглядається як юридична підстава для постановлення вироку. Обов'язок доказування вини обвинуваченого покладається на органи розслідування і прокурора. Таким чином, не обвинувачений зобов'язаний довести, що він невинний, а органи кримінального розслідування повинні довести його вину. Обвинувачений може давати будь-які свідчення, повністю відмовитися від дачі показань, від відповідей на окремі питання. Однак ні відмова від показань і відповідей, ні дача суперечливих або помилкових показань не є підставою для обвинувального вироку. Ненадання обвинуваченим доказів своєї невинуватості не може розглядатися як доказ його вини.

Підставами для припинення кримінального провадження на попередньому слідстві є передбачені законом обставини, що виключають провадження у кримінальній справі або тягнуть звільнення особи від кримінальної відповідальності. Кримінальне провадження може бути припинено тільки тоді, коли всі обставини події, у зв'язку з яким воно порушувалася, з'ясовані всебічно, повно і об'єктивно і є фактичні та правові підстави припинити провадження у справі.

Підстави до припинення кримінальної справи суттєво відрізняються за своїм змістом, правовим і моральним наслідків їх застосування. Одна група підстав до припинення кримінальної справи пов'язана з встановленням відсутності злочину чи невинності особи в такому діянні, за ознаками якого порушували кримінальну справу. Це так звані реабілітують підстави.

Реабілітуючими підставами припинення кримінальної справи, кримінального розслідування є юридичні факти, що тягнуть за собою припинення кримінальної справи, кримінального розслідування, а також прийняття дізнавачем, слідчим, прокурором передбачених кримінально-процесуальним законом заходів для реабілітації особи, та відшкодування шкоди, заподіяної в результаті кримінального розслідування реабілітованих, відновлення його честі, гідності, репутації. До таких підстав належать: відсутність події злочину, відсутність в діянні складу злочину, а також не доведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину.

При припиненні кримінальної справи за реабілітуючими підставами проблем, пов'язаних з презумпцією невинуватості не виникає, оскільки в цих випадках репутація, честь і гідність особи, що притягувалася до кримінальної відповідальності, відновлюється повністю і без всяких сумнівів.

Нереабілітуючі підстави - це юридичні факти, що допускають можливість припинення кримінальної справи, кримінального розслідування, але виключають реабілітацію особи та відшкодування шкоди, заподіяної їй в результаті кримінального провадження.

Органи досудового розслідування можуть закінчити кримінальне провадження за закінченням строків давності і внаслідок акту амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене суспільно небезпечне діяння. Прокурор також може припинити провадження у кримінальній справі стосовно члена злочинної організації (крім організатора або керівника), який добровільно заявив про існування злочинної організації і сприяв її викриттю. Така особа звільняється від кримінальної відповідальності за участь у злочинній організації і здійснені нею у складі цієї організації злочину, за винятком особливо тяжких або тяжких злочинів, пов'язаних з посяганням на життя чи здоров'я людини.

Таким чином, створюється враження, що в цих випадках обвинувачений визнається винним не вироком суду, а постановою прокурора, слідчого або органу дізнання, що суперечить Конституції і принципу презумпції невинуватості. Однак це не так.

Постанова про припинення кримінальної справи ніколи не була і не є актом визнання обвинуваченого винним у вчиненні злочину, за яких би підстав ця постанова не приймалася і від кого б вона не виходила. Нікого не можна визнати винним за допомогою припинення справи: постанова про припинення кримінальної справи - це не той процесуальний акт, яким можна визнати особу винною у вчиненні злочину. Адже якщо кримінальна справа припиняється, значить, в юридичному значенні цього поняття більше існує. А визнати особу винною у вчиненні злочину поза кримінальною справою неможливо.

2.2 Обов'язок доказування винуватості особи і заборона покладати його на обвинуваченого

Суб'єкти доказування - це суб'єкти, які беруть участь у формуванні системи (сукупності) доказів у кримінальній справі. Суб'єктів доказування поділяють на дві групи: 1) державні органи і посадові особи, які зобов'язані висувати версії, збирати, перевіряти, оцінювати та використовувати докази: орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя - всі в межах своєї компетенції (ст. 4 КПК); 2) особи, які мають право брати участь у доказуванні певних обставин справи: обвинувачений, захисник, законний представник, потерпілий та інші суб'єкти, заінтересовані у результатах вирішення кримінальної справи. Вони можуть представляти фактичні дані, заявляти клопотання про витребування та приєднання доказів, висловлювати свою думку з приводу оцінки того чи іншого доказу тощо.

Реалізація державними органами та посадовими особами, які ведуть кримінальний процес, обов'язку доказування являє собою спростування припущення про невинуватість особи, а тому теоретично та практично пов'язано зі змістом принципу презумпції невинуватості. Під презумпцією невинуватості розуміють вимогу, згідно з якою підозрюваний, обвинувачений або підсудний вважається невинуватим, доки його винуватість у вчиненні злочину не буде доведена у порядку, передбаченому законом, і встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Презумпція невинуватості отримала свій безпосередній вираз у Конституції України (ст. 62). Вона випливає також з конституційної вимоги забезпечення доведеності вини (п. 3 ст. 129) і ряду норм КПК, у тому числі ч. 2 ст. 327, яка зазначає, що обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, коли в ході судового розгляду винуватість підсудного у вчиненні злочину доведена. Отже, тільки повна доведеність обвинувачення є підставою для постановлення обвинувального вироку і призначення покарання. Коли ж винуватість підсудного не доведена, то має бути постановлений виправдувальний вирок, за яким особа визнається невинуватою. Презумпція невинуватості також має вираз і у вимозі ст. 22 КПК, відповідно до якої суб'єкти, які ведуть процес, зобов'язані всебічно, повно і об'єктивно дослідити справу, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що обтяжують та пом'якшують його відповідальність. Тому при розслідуванні та розгляді кримінальної справи треба вживати заходів для перевірки таких обставин, що вказують на можливу невинуватість обвинуваченого. Із презумпції невинуватості випливає і вимога, щоб у ході досудового розслідування і при попередньому розгляді справи суддею обвинувачення було обґрунтоване наявними у справі доказами. Так, слідчий вправі притягнути громадянина до відповідальності як обвинуваченого, а потім скласти обвинувальний висновок і направити справу через прокурора до суду тільки за наявності достатніх для цього доказів (статті 131, 223 КПК). Презумпція невинуватості звернена до органів держави, які ведуть кримінальний процес. Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані в силу вимог закону виходити з припущення про невинуватість підозрюваного або обвинуваченого, поки на підставі зібраних доказів вони не дійдуть достовірного висновку про його винуватість і не сформулюють цей висновок у відповідному підсумковому процесуальному рішенні - обвинувальному висновку чи вироку. Докази, що становлять сукупність як підґрунтя для притягнення особи до кримінальної відповідальності, можуть одержуватися лише з дотриманням кримінально-процесуальної процедури, тобто обвинувачення не може будуватися на недопустимих доказах (статті 5, 65 КПК). Недоведена винуватість обвинуваченого юридично прирівнюється до доведеної невинуватості. Всі сумніви щодо доведеності вини, якщо вичерпані можливості їх усунення, а також сумніви в тлумаченні закону вирішуються на користь підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Виходячи з конституційного положення про те, що «ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину» (ст. 62), КПК встановлює, що суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, не вправі перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого (підозрюваного, підсудного). Категорично забороняється домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (частини 2, 3 ст. 22 КПК).

Саме тому всі учасники кримінального процесу, які представляють сторону захисту (підозрюваний, обвинувачений, підсудний, їх законні представники, захисник, цивільний відповідач і його представник) не зобов'язані спростовувати обвинувачення. Вони мають право брати участь у доказуванні, заявляючи клопотання про провадження слідчих і судових дій, висловлюють своє ставлення до наявних у справі доказів тощо, але це не є їх обов'язком. Установлений КПК обов'язок захисника використовувати всі зазначені в законі засоби і способи захисту з метою виявлення обставин, що виправдовують обвинуваченого, пом'якшують його відповідальність, та надавати йому необхідну юридичну допомогу (ст. 48 КПК) не означає, що він має доводити невинуватість через обов'язкове подання доказів. Захисник може обмежитися обґрунтованим твердженням, що обвинувач не встановив обставини предмета доказування (ст. 64 КПК). Активність або пасивність захисника в процесі доказування - питання тактики та його професійної підготовки, хоча чинне законодавство і закріплює низку прав (ст. 48 КПК, ст. 6 Закону України «Про адвокатуру»), реалізуючи які захисник може брати активну участь у доказуванні.

Висновок

презумпція невинуватість досудовий розслідування

Українська держава кожен рік все далі й далі просувається шляхом демократичних перебудов. Цей шлях не є легким, існує надзвичайно багато проблем, подолання яких можливе завдяки подальшому процесу зміцнення законності, встановлення надійних гарантій охорони прав і законних інтересів особи.

Система і структура кримінально-процесуальних прав особи визначається не лише функціональним призначенням конкретної особи у кримінальному процесі, характером її інтересів, але перш за все конституційними правами і свободами, що належать їй.

Процесуальні права є не лише засобами, використовуючи які особа згідно із своїм правовим становищем (потерпілого, обвинуваченого, свідка) реалізує притаманну їй кримінально-процесуальну функцію і таким чином впливає на провадження у справі, а й гарантіями конституційних прав і свобод, що належать даній особі (як і будь-якій іншій). Процесуальні права особи мусять бути адекватними її основним правам і свободам, тобто достатніми і придатними для їх захисту. Мається на увазі в першу чергу презумпція невинуватості як надзвичайно важлива гарантія охорони прав і законних інтересів особи.

Значення презумпції невинуватості особливо зросло після прийняття Конституції України 1996 року, яка закріпила цей важливий принцип (ст. 62) і розкрила його суть.

Презумпцію невинуватості піднято до «рангу» міжнародного принципу - вона закріплена у Загальній декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 році і в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р., що свідчить про її цінність і важливість.

У роботі розглянуто точки зору багатьох вчених-юристів стосовно даного принципу, визначено основні ознаки презумпції невинуватості в Україні, що дозволило зробити наступні висновки.

Основна суть презумпції невинуватості полягає в тому, що будь-яке висунуте проти особи обвинувачення повинно бути надійно доведено, що тільки в результаті судового розгляду з його гласністю, змагальністю, безпосередністю дослідження доказів і іншими гарантіями особа може бути визнана винуватою у вчиненні злочину, а до цього розглядається як невинувата. В презумпції невинуватості виражена ідея про судовий контроль за правильністю висновків органів розслідування і прокурора з питання про винуватість особи у вчиненні злочину.

Презумпція невинуватості передбачає реалізацію права обвинуваченого на захист. Це право, у свою чергу, вимагає від органів розслідування, прокуратури та суду особливої ретельності дослідження, обдуманості і обґрунтованості всіх прийнятих у справі рішень. Право на захист - не лише гарантія законних інтересів особи, яка опинилась у становищі обвинуваченого, підсудного, але й умова встановлення і покарання дійсного злочинця (ним може бути не обвинувачений чи підсудний, а інша особа). Отже, реалізація права на захист - це також засіб з'ясування істини і умова успішної боротьби зі злочинністю.

Презумпція невинуватості повинна розглядатись у двох аспектах - сутнісному і формально-правовому. Перший аспект пов'язаний з вимогою вважати обвинуваченого невинуватим, доки внутрішнє переконання слідчого, прокурора, суду не підкаже їм, що винуватість достовірно встановлена, доведена. Другий аспект - це вимога вважати обвинуваченого невинуватим до тих пір, доки не винесено обвинувальний вирок і він не набрав законної сили. Розгляд презумпції невинуватості в цих двох аспектах дозволяє відрізнити думку посадових осіб, які ведуть процес, з приводу питання про невинуватість від офіційного визнання особи винуватою у вчиненні злочину від імені держави - суб'єкта права кримінального покарання - у вироку суду. Сутнісний аспект не виходить за межі методики дослідження (необхідно спочатку припустити, що особа невинувата, а потім спростувати це припущення за допомогою доказів застосовуючи логічний прийом доказування «від протилежного»).

Формально-правовий підхід до презумпції невинуватості дозволяє встановити, що незалежно від переконання дізнавача, слідчого і прокурора в тому, що особа вчинила злочин, вона до винесення вироку і набрання ним сили не вважається винуватою; більш того, держава до вказаного моменту вважає її невинуватою. Тому при недостатності доказів винуватості особа повинна бути виправдана, реабілітована на основі презумпції невинуватості. Формально-правовий підхід до презумпції невинуватості приводить до висновку, що вона - об'єктивне правове положення, тобто певна позиція законодавця з питання про те, встановлена винуватість обвинуваченого чи ні, і чи слід поводитись з ним як із злочинцем. В рамках цього більш широкого підходу визначається правовий статус обвинуваченого як особи, яка до набрання законної сили обвинувальним вироком розглядається державою як невинувата.

Список джерел

1. Лемак В.В. Наслідки нерозпочатої реформи // Дзеркало тижня. - №6 від 17 лютого 2007. - 24 с.

2. Веб. Сайт Верховного Суду України (статистичні дані та узагальнення судової практики): www.scourt.gov.ua.

3. Михеєнко М.М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні: Вибрані твори. - К., Юрінком Інтер, 1999. - 240 с.

4. Осауленко О.А. Реалізація принципу презумпції невинуватості у досудових стадіях кримінального процесу. Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Київський національний університет внутрішніх справ. К., 2006. 16 с.

5. Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини // Вісник Верховного Суду України, 1997. - №3 (вкладна).

6. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - 141 c.

7. Кримінально-процесуальний кодекс України. - К.: АТІКА, 2006. -208 с.

8. Смітієнко З.Д., Осауленко О.А. Презумпція невинуватості та правовий статус особи, запідозреної в скоєнні злочину // Концепція розвитку законодавства України. - К.: Інститут законодавства верховної Ради України. - 1996. - С. 431.

9. Гончаренко В.Г. Концептуальні питання правової реформи в Україні // Вісник Академії адвокатури України, 2006. - Вип. 5.

10. Кучинська О.П., Кучинська О.А. Кримінальний процес України. - К., 2005. - 202 с.

11. Вапнярчук В.В. Кримінальний процес України (в схемах і таблицях). - Х., 2005. - 212 с.

12. Молдован В.В. Кацавець Р.С. Кримінальний процес України. - К., 2006. - 297 с.

13. Михеєнко М.М. Конституційні принципи кримінального процесу // Вісник Академії правових наук. - Харків, 1997. - №2 (9). - 57 c.

14. Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини від 4 листоп. 1950 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.echr.ru/documents/doc/2440800/2440800-002.htm.

15. Півненко В. Принцип презумпції невинуватості. Суперечності конституційних положень та норм кримінально-процесуального законодавства / В. Півненко, С. Коновалов // Вісник прокуратури. - 2007. - №7. - С. 64-67.

Размещено на Allbest.ru