Участь юридичної служби в природоохоронній діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Сумський державний університет

Юридичний факультет

Кафедра права

Курсова робота

з дисципліни «Організація юридичної служби на підприємстві»

на тему: «Участь юридичної служби в природоохоронній діяльності»

Середа Євгеній Анатолійович

Суми 2011

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА

1.1 Загальні положення права природокористування

1.2 Використання природних ресурсів у сфері господарювання

1.3 Діяльність юридичної служби в забезпеченні дотримання природоохоронного законодавства

РОЗДІЛ 2. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА

2.1 Скласти договір на технічне обслуговування та ремонт техніки

2.2 Скласти договір майнового страхування

2.3 Скласти позовну заяву до господарського суду про порушення суб'єктом господарювання природоохоронного законодавства

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми роботи. На сьогоднішній день охорона природного середовища та раціональне використання природних багатств є одним з найважливіших завдань держави. Активну роль у цій роботі повинна відігравати юридична служба, роль якої повинна зводитись до попередження порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища з боку природо користувачів, суб'єктів господарювання та до захисту порушених прав та законних інтересів перших.

Зрозуміло, що запровадження системи екологічних засобів забезпечення дотримання екологічних вимог у процесі здійснення господарської діяльності ще не дає гарантій їх дотримання. Тому слід розраховувати на комплексне економіко-правове забезпечення реалізації екологічної функції держави, в якій повинні поєднуватись економічні важелі з управлінськими та використовувавсь б інститут юридичної відповідальності. І тому сучасне юридичне обслуговування підприємств є з одного боку важливим елементом організаційно-управлінської діяльності органів управління підприємств в сфері охорони навколишнього природного середовища, а з іншого - формою надання юридичної допомоги підприємствам фахівцями, які володіють спеціальними законами.

Метою роботи є детальне вивчення основних законодавчих положень щодо участі юридичної служби підприємства в природоохоронній діяльності.

Відповідно до поставленої мети роботи необхідно розглянути такі завдання:

1) розглянути та аналізувати загальні положення права природокористування;

2) детально розглянути та аналізувати використання природних ресурсів у сфері господарювання;

3) розглянути основні положення щодо діяльності юридичної служби підприємства в забезпеченні дотримання природоохоронного законодавства.

Предметом роботи є врегульовані нормами права суспільні відносини, пов'язані з організацією і функціонуванням діяльності юридичної служби на підприємстві щодо забезпечення дотримання природоохоронного законодавства.

Об'єктом роботи виступають положення Конституції України, екологічне та інше законодавство України, що регламентує діяльність юридичної служби щодо створення, планування, функціонування, дотримання природоохоронних норм на підприємстві в ринкових умовах.

Методи дослідження. При написанні роботи застосовувались вживані в юридичній науці методи наукового дослідження, а саме: порівняльно-правовий (порівняльний аналіз окремих положень нормативно-правових актів України); системно-функціональний, історико-правовий, статистичні та ін. Застосування цих методів дозволило досягти поставленої мети та завдань роботи.

В ході розгляду дослідження використовувались праці таких видатних вчених як: В.І. Андрейцева, С.С. Алєксєєва, В.І. Борисової, В.М. Гайворонського, А.П. Гетьмана, В.П. Жушмана, В.В. Копєйчикова, В.М. Корнієнко, І.О. Лозо, В.К. Мамутова, М.А. Мацька, В.І. Семчика, А.М. Статівки, Ю.М. Таланова, Н.І. Титової, В.С. Шелестова, М.В. Шульги, В.С. Щербини, В.З. Янчука, В.В. Янчука,та ін.

природокористування юридичний служба

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА

1.1 Загальні положення права природокористування

Конституція України надає громадянам та іншим особам для задоволення своїх потреб право користуватися природними об'єктами, що належать на праві державної, а іноді приватної та комунальної власності відповідно до закону, не погіршуючи екологічну ситуацію та їх природні якості (статті 13, 41)[1].

Природокористування - це використання властивостей навколишнього природного середовища для задоволення економічних, екологічних, оздоровчих, лікувальних, культурних, естетичних та інших потреб людини.[12,c.92]

Законодавство України гарантує громадянам право загального користування природними ресурсами для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством.

У порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством, -- на пільгових умовах [2]. Таким чином, в екологічному законодавстві застосовуються терміни «використання» і «користування» природними ресурсами. Згідно з вищенаведеною статтею Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» термін «використання» природних ресурсів за змістом ширший, ніж «користування», бо включає в деяких випадках крім правомочності «володіння» ще й розпорядження природними ресурсами. Це має місце у випадках користування природними об'єктами на праві приватної власності (передача їх в оренду або суборенду).

При взаємодії людини з природним середовищем відбувається вилучення з нього всього необхідного для життєдіяльності людини, яка вживає, пристосовує, переробляє природні об'єкти з урахуванням своїх потреб. Усе це називають природокористуванням у широкому розумінні цього слова. Однак воно не обмежується тільки споживанням або експлуатацією природних об'єктів, бо поширюється також і на використання тих природних ресурсів, їх комплексів, які забезпечують здоровий спосіб життя, духовні і естетичні потреби, відпочинок, відновлення фізичних і духовних сил. У літературі «природокористування» розуміють як використання корисних для людини властивостей довкілля -- екологічних, культурних, оздоровчих та інших. Тому до змісту «природокористування» входять різноманітні його форми -- екологічна (провідна форма), економічна, культурно-оздоровча. Таке використання природних об'єктів і їх комплексів регулюється нормами екологічного права. Система цих норм називається правом природокористування. Воно розглядається у трьох аспектах: як правовий інститут -- сукупність норм, що регулюють права і обов'язки природокористувача та інших осіб; як правовідносини; як суб'єктивне право, що належить конкретному природо користувачу [13,с.114]

Суб'єктивне право природокористування визначає можливу поведінку суб'єктів у межах екологічного законодавства по вилученню корисних властивостей і якостей об'єкта з метою реалізації своїх екологічних інтересів. Прикладом суб'єктивного права природокористування може бути право суб'єкта вирощувати ті або інші сільськогосподарські культури, будувати будинок чи споруду за власним проектом, проводити внутрішньогосподарське розміщення посівів, насаджень, доріг, підсобних споруд, добувати загальнопоширені корисні копалини тощо. До його обов'язків належать: неухильне дотримання положень екологічного законодавства, що регулює раціональне користування природними об'єктами недопущення порушень екологічних прав і законних інтересів інших суб'єктів; внесення зборів за використання природних об'єктів тощо.

Обов'язки не слід включати до змісту суб'єктивного права природокористування, оскільки складається враження, що захист прав природокористувачів означає і захист їх обов'язків. Але ж обов'язки захисту не потребують, бо це вимушена поведінка суб'єкта. Держава вимагає їх неухильного виконання, застосовуючи при цьому юридичну відповідальність у разі їхнього невиконання.

Таким чином, під суб'єктивним правом користування природним об'єктом розуміють передбачену законом можливість безпосередньої експлуатації такого об'єкта з метою вилучення з нього корисних властивостей і якостей для забезпечення певних інтересів природокористувача.

Право природокористування розвивалося шляхом формування і вдосконалення права користування окремими видами природних об'єктів, а саме: права землекористування, права водокористування, права лісокористування, права користування надрами, права користування тваринним світом тощо. Незважаючи на певну специфіку, ці види права природокористування мають спільні ознаки. До того ж усі природні об'єкти тісно пов'язані між собою в навколишньому природному середовищі і, як правило, не можуть існувати окремо один від одного. Це дає змогу всі правові норми, що закріплюють загальні положення права користування різними видами природних об'єктів, об'єднати в правовий інститут.[14, с.105]

Деякі акти природоресурсного законодавства (передусім земельного) поділяють природні ресурси на категорії, визначаючи особливості режиму використання кожної з таких категорій. Цей поділ вирішально впливає і на цільовий характер природокористування конкретних суб'єктів, яким відповідні ресурси передаються у власність чи надаються в користування. Так, відповідно до ст. 19 ЗК землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:

- землі сільськогосподарського призначення;

- землі житлової та громадської забудови;

- землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

- землі оздоровчого призначення;

- землі рекреаційного призначення;

- землі історико-культурного призначення;

- землі лісового фонду;

- землі водного фонду;

- землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення[5].

Крім того, до складу цього правового інституту входять також правові норми, які регулюють відносини з комплексного використання різних видів природних об'єктів. Таким чином, під правом природокористування слід розуміти інститут Загальної частини екологічного права, в якому об'єднані норми, що визначають спільні положення для права користування всіма видами природних об'єктів, включаючи і норми, які регулюють їхнє комплексне використання.

Безпосереднє спілкування людини з навколишнім природним середовищем, наприклад вдихання атмосферного повітря, задоволення естетичних і подібних їм потреб, виступає як природниче право, навіть коли воно не чітко визначено в законодавстві. Підтримання навколишнього природного середовища в нормальному стані забезпечує реалізацію громадянам їх права на безпечне довкілля. При цьому можна твердити про право громадянина на безпечні умови життя і ставити питання про їх захист. Порушення сприятливих умов навколишнього природного середовища є відносинами, що мають суспільний характер[13, с. 111].

Про охорону права природокористування можна говорити і у випадках господарського та іншого користування явищами природи, що не підлягають контролю, наприклад про силу вітру, сонячної енергії тощо. У даному випадку не природні процеси, а конкретні суспільні відносини є визначальними, і, таким чином, існує право користування, своєрідне за рядом ознак. У юридичній літературі таке право користування природними об'єктами називають загальнодоступним. Це поняття включає також випадки, коли експлуатація природного об'єкта ніяк не впливає на його стан. У інших випадках, навіть коли природний об'єкт, що експлуатується, за своїми фізичними властивостями не піддається індивідуалізації, -- він не може бути об'єктом права власності, право користування ним не можна вважати загальнодоступним. Закон певним чином регулює використання таких природних об'єктів, як, наприклад, атмосферне повітря, причому навіть з моменту виникнення права користування відповідним об'єктом з будь-якою метою [7].

Збалансованість економічних і екологічних чинників як принцип права природокористування набув послідовного втілення в законодавстві України лише в останнє десятиліття. Він є похідним від однієї з найпоширеніших у сучасному праві навколишнього середовища теорії взаємовідносин суспільства та природи - концепції сталого розвитку. Остання посідає дедалі вагоміше місце в правових системах багатьох країн світу.

Поштовх для її впровадження в правотворчу та правозастосовчу практику світове співтовариство отримало наприкінці 1980-х років, за активного сприяння Організації Об'єднаних Націй, під егідою якої в 1984 р. було створено Міжнародну комісію з навколишнього середовища й розвитку на чолі з прем'єр-міністром Норвегії Гру Харлем Брундтланд. У результаті діяльності цієї Комісії в 1987 р. Генеральній асамблеї ООН було подано історичну доповідь "Наше спільне майбутнє". Саме з моменту оприлюднення доповіді починається офіційний відлік часу виникнення концепції сталого розвитку.

Концепцією запропоновано досить чітку програму поєднання екологічних чинників з економічним і соціальним розвитком. Вона більш реалістична, а тому й більш перспективна, ніж концепція обмеження економічного розвитку і народонаселення задля збереження навколишнього природного середовища, що хронологічно передувала теорії сталого розвитку, але не знайшла послідовного втілення ні в міжнародному праві, ні в національних правових системах держав[13,с.112].

Концепція сталого розвитку наскільки проста як теорія, настільки ж складна в практичній реалізації. Вона базується на тому, що не можна ототожнювати розвиток з більш вузьким поняттям економічного зростання. Розвиток лише тоді може бути визнаний сталим, коли він спрямований на довгострокову перспективу, тобто не тільки задовольняє потреби сучасного покоління, а й не ставить під загрозу здатність прийдешніх поколінь задовольняти свої потреби.

Ця концепція базується на двох ключових поняттях: потреби розвитку й обмеження розвитку, що в ідеалі мають бути взаємно врівноваженими. Конструктивним у концепції є те, що екологічний фактор не "винесений за дужки" розвитку, а безпосередньо включається в його процес. Екологічні цілі суспільства розглядаються не як протилежні його економічним цілям, а як узгоджені, однопорядкові. Розвиток не може здійснюватися на довгостроковій основі, коли природоресурсна база виснажується і погіршується. Водночас не можна забезпечити екологічні інтереси суспільства, якщо не враховуються фінансові та інші втрати, пов'язані з відтворенням природних ресурсів, охороною навколишнього середовища.

Концепція вимагає збалансованості економічних і екологічних цілей у процесі природокористування. Цього не важко досягти, обраховуючи всі затрати-вигоди від здійснення екологічно коректного природокористування в довгостроковому контексті. Так, діяльність, спрямована на збереження і охорону земель чи лісових ресурсів, поліпшує довгострокові перспективи сільськогосподарського/лісогосподарського розвитку. А ресурсо- та енергозберігаюча діяльність, утилізація відходів з їх вторинним використанням слугують не лише економічним, а й екологічним цілям суспільства. "Все, що не є екологічно прийнятним, не повинно бути економічно вигідним" - таким є один з основних постулатів цієї концепції.

Принцип збалансованого врахування економічних і екологічних чинників у процесі природокористування починає набувати певного розвитку в екологічному законодавстві України, а також в організаційній діяльності держави і суспільства. Постулати сталого розвитку проголошуються в преамбулах і текстах більшості актів екологічного законодавства.

Практичній реалізації принципу збалансованого поєднання економічних і екологічних чинників у процесі природокористування сприяє запровадження відповідно до Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" економічного механізму природокористування та охорони навколишнього середовища, що постійно вдосконалюється і поглиблюється. Велика увага приділяється інституційному й організаційно-методичному забезпеченню збалансованого, сталого розвитку України[14,с. 99].

З метою забезпечення узгодженого розв'язання проблем соціально-економічного розвитку, охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів в Україні та виконання рішень Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р) постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1997 р. було утворено Національну комісію сталого розвитку України при Кабінеті Міністрів України.

24 грудня 1999 р. Постановою Верховної Ради України було схвалено Концепцію сталого розвитку населених пунктів як основу для розробки нормативно-правових актів, програм та проектів щодо регулювання планування і забудови, стимулювання інвестиційної діяльності, вдосконалення податкової політики, наповнення і раціонального використання місцевих бюджетів для забезпечення соціально-економічного розвитку населених пунктів.

Багатоаспектним характером і спрямованістю на довгострокову перспективу в контексті забезпечення збалансованості економічних і екологічних чинників сталого розвитку України характеризується Комплексна програма реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку, на 2003-2015 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р [7,с 342].

Нарешті, виявом особливої уваги до проблеми з боку держави стало створення при Президентові України консультативно-дорадчого органу - Національної ради зі сталого розвитку України (Положення про Національну раду затверджено Указом Президента України від 3 травня 2003 р), до основних завдань якої належать:

- вироблення пропозицій щодо національної стратегії переходу України на принципи сталого розвитку;

- оцінка стану реалізації державної політики щодо створення еколого-економічних передумов для сталого розвитку України;

- експертиза проектів законів України, інших нормативно-правових актів з питань організації використання природоресурсного потенціалу, державної політики у сфері матеріального виробництва та здійснення заходів, спрямованих на забезпечення сталого розвитку України;

- розроблення пропозицій, спрямованих на виконання рішень та рекомендацій Комісії сталого розвитку Економічної та соціальної ради ООН та інше [3].

Принцип екосистемного підходу до природи як до цілісного організму, не заподіяння в процесі використання одного природного ресурсу шкоди іншим має основоположне значення для права природокористування, як і для екологічного права в цілому. Поява цього принципу в праві пов'язана з усвідомленням взаємозв'язку природних процесів і явищ, їх впливу на загальний стан екосистем. Так, хімічне забруднення атмосфери внаслідок осідання забруднюючих речовин призводить до забруднення ґрунтів, надр, зміни стану водойм і всього різноманіття біологічних ресурсів, як рослинного, так і тваринного походження. Причому внаслідок залежності природних процесів від метеорологічних умов перенесення забруднень може здійснюватися на великі відстані й негативно впливати на природні ресурси далеко за межами їх виникнення. Невипадково в зв'язку з цим, що навіть атмосфера над Антарктидою не позбавлена негативних забруднень, джерелами виникнення яких є господарська діяльність у місцях, значно віддалених від цього материка.

Екологічне право України послідовно втілює принцип екосистемного підходу до природи в процесі природокористування. Базисні засади цього підходу було закладено Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища". Навколишнє природне середовище розглядається законом як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів (ст.5). До цього в законодавстві домінував природоресурсний принцип диференційованого регулювання земельних, водних, лісових, гірничих, атмосфероохоронних та інших відносин. Останнє десятиліття у праві природокористування позначене поєднанням традиційного диференційованого підходу до регулювання природокористування з інтегрованим, комплексним підходом до нього.

Найбільш послідовне втілення це знаходить в розвитку інституту екологічної експертизи, в результаті якої комплексній оцінці й прогнозуванню піддається запланована господарська та інша діяльність з погляду її можливого впливу не на якийсь окремо взятий природний ресурс, а на навколишнє природне середовище в цілому. Вдосконалюються критерії якості навколишнього природного середовища, починається поступовий перехід від диференційованих критеріїв якості (ГДК забруднюючих речовин в елементах природного середовища / ГДР фізичних впливів на нього) до комплексних критеріїв, певних індексів якості середовища.

На принципі екосистемного підходу до природи як до цілісного організму базувалось і реформування органів управління природокористуванням і охороною навколишнього середовища, пов'язане із зосередженням управлінських, у тому числі контрольних функцій, у сфері природокористування в руках єдиного органу. На сьогодні це Міністерство природи України[14,с. 116].

Непорушення в процесі природокористування прав і інтересів інших власників і користувачів природних ресурсів є принципом не лише права природокористування, а й загальним принципом цивільно-правових відносин у правовій державі.

Цей принцип у правову систему України прийшов із західноєвропейського права. Його перші прояви ми знаходимо вже в Цивільному кодексі Франції 1804 р. (більш відомому як Кодекс Наполеона), що базується на абсолютистському підході до права власності. Єдині обмеження, які кодекс допускає до відносин власності, пов'язані з порушенням прав власника-сусіда. І хоча в першій редакції кодексу не було прямої вказівки на застосування Цього принципу в процесі природокористування, вважається, що саме цей кодекс заклав підвалини подальшого розвитку принципу не порушення прав та інтересів інших власників і користувачів у процесі природокористування.

Вже у другій половині XIX ст. принцип не створення в процесі природокористування перепон до здійснення права власності природо користувачем-сусідом знаходить безпосереднє втілення в західноєвропейському законодавстві. Так, Сільський кодекс Бельгії, чинний і сьогодні, закріпив норму про те, що жодне дерево будь-якого виду не може бути посаджене без дотримання дистанції від межі власності. Якщо спеціально не встановлено інше то це дистанція в 2 метри. Порушення цього правила, що спричиняє перепони в здійсненні права власності і природокористування сусідом, зумовлює санкцію у вигляді знищення відповідного дерева. Інша норма того ж кодексу вимагає саджати будь-які сільськогосподарські культури на відстані 6 метрів від межі власності. Питання неспричинення в процесі природокористування перепон у здійсненні прав та інтересів інших власників природних ресурсів і природокористувачів було об'єктом регулювання й ряду інших законодавчих актів західноєвропейських країн, зокрема з питань полювання[12, с.97].

У праві природокористування України відповідний принцип найбільш послідовно реалізується в земельному (статті 91, 96, 103-109 ЗК України), водному (п.5 ст.44 Водного кодексу України), лісовому (п.8 ст.18 і п.4 ст. 19 Лісового кодексу України) законодавстві й законодавстві про тваринний світ (ст.20 Закону України "Про тваринний світ"). Згідно зі ст.103 ЗК України власники та користувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, за яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо).

ЗК України забороняє власникам та землекористувачам земельних ділянок використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив). Землевласники та землекористувачі також зобов'язуються співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, встановлення, зберігання межових знаків тощо).

Кодекс надає власникам і користувачам земельних ділянок право вимагати припинення діяльності на сусідній земельній ділянці, здійснення якої може призвести до шкідливого впливу на здоров'я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки та інше. У випадку проникнення коренів і гілок дерев з однієї земельної ділянки на іншу власники та користувачі земельних ділянок мають право відрізати корені дерев і кущів, які проникають із сусідньої земельної ділянки, якщо таке проникнення є перепоною у використанні земельної ділянки за цільовим призначенням (статті 104-105). В інтересах якнайповнішого задоволення прав власників та користувачів сусідніх (суміжних) земельних ділянок уперше в земельному законодавстві України було запроваджено інститут земельних сервітутів, тобто встановлено сукупність правомочностей власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) (глава 16) [15,с. 213].

1.2 Використання природних ресурсів у сфері господарювання

Відповідно до Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається й реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону [5].

Правовий режим окремих видів природних ресурсів (землі, вод, лісів, надр, атмосферного повітря, тваринного світу) установлюється виключно законами, до яких слід віднести Водний кодекс (6 червня 1995 р.), Земельний кодекс (25 жовтня 2001 р.), Лісовий кодекс (21 січня 1999 р., Кодекс України про надра(27 липня 1994 р.), Закон України «Про тваринний світ» (13 грудня 2001 р.), Закон України «Про рослинний світ» (9 квітня 1999 р.), Закон України «Про охорону атмосферного повітря» (16 жовтня 1992 р.).

Існує ціла низка видів господарської діяльності, які стосуються використання природних об'єктів, наприклад: Закон України «Про бджільництво» від 22 лютого 2000 р., Закон України «Про мисливське господарство та полювання» від 22 лютого 2000 р. Тимчасовий порядок ведення рибного господарства і здійснення рибальства, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1996 р. № 1192.

Суб'єкти господарювання використовують у своїй господарській діяльності природні ресурси в режимі спеціального природокористування відповідно до законів, у тому числі на праві власності та праві користування (оренди земель, вод, лісів, надр тощо), а також використання їх як сировини виробничого призначення.

Природні ресурси можуть надаватися суб'єктам господарювання для використання або придбаватися ними у власність лише у випадках та порядку, передбачених законом. Суб'єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до Господарського кодексу та інших законів [8,с 410].

Кабінет Міністрів України забезпечує державний облік природних ресурсів, що належать до державної власності, перебувають в управлінні Автономної Республіки Крим та належать до комунальної власності і можуть використовуватись у господарській діяльності.

Суб'єктам господарювання може передаватись у власність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що містяться в ній, у тому числі громадянам для ведення фермерського господарства, а також сільськогосподарським підприємствам -- для господарської діяльності.

Порядок надання землі у власність визначається виключно законом з урахуванням необхідності визначення гарантій ефективного використання землі суб'єктами господарювання, запобігання її безгосподарному використанню та псуванню.

Суб'єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах).

Порядок надання в користування природних ресурсів громадянам і юридичним особам для здійснення господарської діяльності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншим спеціальним законодавством.

Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, має право:експлуатувати корисні властивості наданих йому природних ресурсів;

використовувати для господарських потреб в установленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об'єкти, лісові ресурси, що містяться на наданій йому земельній ділянці;одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів;одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації заходів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а також користуватися податковими пільгами під час здійснення зазначених заходів;вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природним ресурсам іншими суб'єктами, а також усунення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів.

Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов'язаний:використовувати природні ресурси відповідно до цільового призначення, визначеного за їх надання (придбання) для викорис­тання в господарській діяльності;ефективно й економно використовувати природні ресурси на основі застосування новітніх технологій у виробничій діяльності;уживати заходів щодо своєчасного відтворення і запобігання псуванню, забрудненню, засміченню та виснаженню природних ресурсів, не допускати зниження їхньої якості в процесі господарювання;своєчасно вносити відповідну плату за використання природ­них ресурсів;здійснювати господарську діяльність без порушення прав інших власників та користувачів природних ресурсів;відшкодовувати збитки, завдані ним власникам або первинним користувачам природних ресурсів.

Суб'єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до Господарського кодексу України та інших законів.

Використання природних ресурсів відповідно до чинної системи екологічного законодавства здійснюється на двох правових титулах (юридичних режимах приналежності) - праві власності та праві природокористування. Така система юридичних засад використання природних ресурсів у цілому визначена в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища». Так, стаття 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачає порядок загального і спеціального використання природних ресурсів [15,с 214].

Законодавство України гарантує громадянам право загального використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством.

В порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством України, - на пільгових умовах.

Природні ресурси як об'єкти правовідносин становлять особливу категорію об'єктів, що й обумовлює специфічність їх правового режиму. Перш за все, природні ресурси виконують життєзабезпечувальні (вітальні) функції -- фізіологічне існування людини унеможливлюється за відсутності будь-якого природного ресурсу (у зв'язку з цим більшість природних ресурсів у глобальному контексті розглядаються з точки зору міжнародно-правової концепції «загальної спадщини людства»); по-друге, фактичне панування людини над природним ресурсом як форма реалізації прав володільця є відносною; по-третє, щодо природного ресурсу вартісна його оцінка як матеріального об'єкта носить синкретичний, конкретно-історичний характер. Такі особливості обумовлюють і специфіку правового режиму природних ресурсів - регулювання їх використання, відтворення та охорони забезпечується вимогами як публічного, так і приватного права, що дістає вияв у спеціальному еколого-правовому регулюванні правових засад природокористування. Особливості правового регулювання використання, відтворення та охорони конкретних природних ресурсів (земель, вод, надр, лісів, атмосферного повітря, тваринного та рослинного світу) конкретизуються у нормах по ресурсових законодавчих актів: Земельному, Водному, Лісовому кодексах, Кодексі про надра, законах «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про охорону атмосферного повітря»[12,с.98].

При цьому, відповідно до статті 39 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», природні ресурси поділяються на природні ресурси загальнодержавного і місцевого значення.

До природних ресурсів загальнодержавного значення належать:

ь територіальні та внутрішні морські води;

ь природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

ь атмосферне повітря;

ь підземні води;

ь поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області;

ь лісові ресурси державного значення;

ь природні ресурси в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення;

ь дикі тварини, які перебувають у стані природної волі в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, інші об'єкти тваринного світу, на які поширюється дія Закону України «Про тваринний світ» і які перебувають у державній власності, а також об'єкти тваринного світу, що в установленому законодавством порядку набуті в комунальну або приватну власність і визнані об'єктами загально державного значення;

ь корисні копалини, за винятком загальнопоширених[2].

Законодавством України можуть бути віднесені до природних ресурсів загальнодержавного значення й інші природні ресурси.

До природних ресурсів місцевого значення належать природні ресурси, не віднесені законодавством України до природних ресурсів загальнодержавного значення.

Державний облік природних ресурсів, як одна із форм управлінської діяльності у галузі екології, покладається на Кабінет Міністрів України. Державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища згідно із статтею 16 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» здійснюють Кабінет Міністрів України, Ради та їх виконавчі і розпорядчі органи, а також спеціально уповноважені на те державні органи по охороні навколишнього природного середовища і використанню природних ресурсів та інші державні органи відповідно до законодавства України [2].

Обліком кількості та якості природних ресурсів є юридичне визначена, об'єктивно необхідна, вольова діяльність уповноважених суб'єктів, спрямована на внесення передбачених законодавством належно отриманих відомостей у спеціально призначену для цього офіційну облікову та звітну документацію.

Відповідно до статті 17 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» Кабінет Міністрів України має такі компетенції у галузі охорони навколишнього природного середовища:

ь здійснення реалізації визначеної Верховною Радого України екологічної політики;

ь забезпечення розробки державних, міждержавних і регіональних екологічних програм;

ь координація діяльності міністерств, відомств, інших установ та організацій України у питаннях охорони навколишнього природного середовища;

ь встановлення порядку утворення і використання Державного фонду охорони навколишнього природного середовища у складі Державного бюджету України та затвердження переліку природоохоронних заходів;

ь встановлення порядку розробки та затвердження екологічних нормативів, лімітів використання природних ресурсів, скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, розміщення відходів;

ь встановлення порядку визначення зборів та їх граничних розмірів за користування природними ресурсами, забруднення навколишнього природного середовища, розміщення відходів, інші види шкідливого впливу на нього;

ь прийняття рішень про організацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення;

ь організація екологічного виховання та екологічної освіти громадян;

ь прийняття рішень про зупинення (тимчасово) або припинення діяльності підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності та підпорядкування, в разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

ь управління зовнішніми зв'язками України в галузі охорони навколишнього природного середовища [2].

Облік кількісних, якісних, інших характеристик природних ресурсів, обсягів, характеру та режимів їх використання, їх економічна та інша вартісна оцінка здійснюються у формі ведення кадастрів природних ресурсів.

Державні кадастри природних ресурсів -- це екологічно і юридичне значимі документи, що містять сукупність необхідних, достовірних і об'єктивних відомостей про кількісний і якісний стан природних ресурсів, реєстрацію власників і користувачів природних ресурсів, дані про природні, екологічні та юридичні властивості природних ресурсів.

В Україні здійснюється ведення земельного, водного, лісового кадастрів, кадастрів тваринного світу та родовищ і проявів корисних копалин, що передбачено відповідно Земельним, Водним, Лісовим кодексами України, Кодексом про надра та Законом України «Про тваринний світ» (ці положення також визначені і Порядком ведення державного обліку в галузі охорони атмосферного повітря, Порядком ведення державного земельного кадастру Порядком ведення державного водного кадастру тощо)[13,115]

1.3 Діяльність юридичної служби в забезпеченні дотримання природоохоронного законодавства

Охорона природи та раціональне використання природних багатств є важливим державним завданням. Активну роль у здійсненні природоохоронної діяльності повинна відігравати юридична служба. Ця роль, з одного боку, зводитись до попередження порушень природоохоронного законодавства як підприємствами - природо користувачами, так і іншими фізичними та юридичними особами , а з іншого боку - до захисту порушених прав та законних інтересів перших. Однією з умов попередження порушень природоохоронного законодавства є суворе дотримання вимог, що стосуються виникнення права природокористування ( земле -, водокористування та інше). Основні природоохоронні положення, основи виникнення права природокористування зафіксовані та знаходяться різних нормативно-правових актах законодавства, які обов'язково мають знаходитись у розпорядженні юридичної служби [10,с.181]. При цьому також слід ураховувати етап розвитку, на якому знаходиться на сьогодні Україна. На шляху до Європи вітчизняне законодавство приводиться у відповідність до міжнародного законодавства та стандартів, у ринкових умовах законодавство України зазнає великих та різких змін. У зв'язку з цим юридична служба на підприємстві повинна постійно відстежувати всі зміни та доповнення до чинного законодавства та нові законодавчі акти, а для цього має бути чітко налагоджена робота зі систематизації законодавства. Юрисконсульт повинен знати та чітко усвідомлювати, що до загальних обов'язків природоохоронне законодавство відносить обов'язок планувати природоохоронні, рекреаційні заходи, забезпечувати раціональне та ефективне використання природних ресурсів, їх відтворення, бережливе користування ними відповідно до тих цілей, для яких вони надані, вживати заходи з охорони навколишнього природнього середовища тощо, тому при плануванні роботи, складанні перспективних планів роботи юридичної служби необхідно враховувати в обов'язковому порядку і заходи щодо дотримання природоохоронного законодавства.

У своїй роботі юридична служба повинна також враховувати специфіку виробництва підприємства. Залежно від специфіки виробництва та спеціальні обов'язки з охорони природних ресурсів та навколишнього природного середовища. Так, до спеціальних обов'язків належать, наприклад, обов'язок вести боротьбу з водною, вітровою ерозією, забрудненням, виснаженням водних ресурсів ( для водокористувачів), боротьбу з бур'янами, виснаженнями земельних ресурсів ( для землекористувачів). Отже, юридична служба підприємства повинна мати вичерпну інформацію з усіх питань виробництва,які впливають на навколишнє природне середовище та стосуються охорони природи та організації і раціонального використання природних ресурсів. Юрисконсульти, які обслуговують сільськогосподарські підприємства, повинні підтримувати постійний зв'язок зі службою землевпорядкування управління сільськогосподарського господарства обласної, районної держадміністрацій, органів місцевого самоврядування, державного управління екологічною безпеки та навколишнього природного середовища в області з метою надання цим господарствам належної кваліфікованої допомоги при оформленні приватизаційних документів, укладення договорів оренди, оформлення вилучення земель із користування, тощо [10,с.182] Юридична служба повинна брати участь у фіксації фактів порушень права природокористування або права державної власності на природні багатства та забезпечувати правове супроводження складених документів до їх кінцевого вирішення. За участю юридичної служби та нею безпосередньо оформляються матеріали, які підтверджують факт порушення природоохоронного законодавства чи права природокористування. Юридична служба направляє зібрані матеріали до органів прокуратури, МВС, інших адміністративних органів за належністю для відповідного реагування. За наявності матеріальної шкоди вживає всіх заходів щодо її відшкодування. Для успішного вирішення зазначених питань юридична служба повинна належним чином ставитись до питання систематизації законодавства та підтримання законодавства в контрольному стані [10, с.183].

РОЗДІЛ 2. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА

2.1 Скласти договір на технічне обслуговування та ремонт техніки

Договір на сервісне обслуговування техніки № 123

м. Київ " 25 "листопада 2010 р.

ЗАМОВНИК:Товариство з обмеженою відповідальністю « АГРОСОЮЗ», що має статус платника статус платника податку на прибуток на загальних підставах, в особі Гавриленка Олександра Миколайовича, який діє на підставі Статуту, з однієї сторони, та

ВИКОНАВЕЦЬ:Товариство з обмеженою відповідальністю «Інфотек Україна», що має статус платника податку на прибуток на загальних підставах, в особі директора Солодовника Олександра Андрійовича, який діє на підставі Статуту, з іншої сторони уклали даний договір, надалі «Договір», про нижченаведене:

1. Предмет договору

1.1. ЗАМОВНИК доручає, а ВИКОНАВЕЦЬ бере на себе технічне обслуговування та ремонт техніки, наведеної у Додатку 1.

1.2. До обслуговування приймаються апарати та технічні засоби, що знаходяться у справному стані. Технічний стан апаратів та технічних засобів визначається представниками ВИКОНАВЦЯ у присутності представника ЗАМОВНИКА.

1.3. Перелік регламентованих робіт та вартість додаткових послуг наведені у Додатковій угоді до Договору, яка укладена у двох примірниках і є невід'ємною частиною Договору.

2. Порядок технічного обслуговування й ремонту техніки

2.1 Технічне обслуговування та дрібний ремонт здійснюється на місці в присутності представника ЗАМОВНИКА

2.2 Середній та капітальний ремонт апаратів і технічних засобів здійснюється на території ВИКОНАВЦЯ, транспортування техніки здійснюється за рахунок ЗАМОВНИКА.

2.3 ЗАМОВНИК зобов'язаний виділити для зв'язку з ВИКОНАВЦЕМ і для оформлення необхідної документації відповідальну особу за місцем розташування машин і технічних засобів, що обслуговуються.

2.4 ЗАМОВНИК має право викликати представників ВИКОНАВЦЯ в усіх випадках зупинки машин (технічних засобів) через несправність. Представник ВИКОНАВЦЯ зобов'язаний з'явитися до замовника не пізніше 2 ( двох) годин з моменту виклику. Строк проведення технічного обслуговування та ремонту не може перевищувати 5 (п'яти) робочих днів, не враховуючи часу, необхідного для придбання ЗАМОВНИКОМ витратних матеріалів та запчастин.

2.5 Виконавець зобов'язується проводити регламентні роботи, які наведені у додатковій угоді.

2.6 При зміні кількості включених до списку на сервісне обслуговування апаратів (технічних засобів) у бік збільшення або зменшення, ЗАМОВНИК зобов'язаний негайно повідомити про це ВИКОНАВЦЯ для внесення відповідних змін до договору. Обслуговування та ремонт апаратів (технічних засобів), додатково включених до списку, здійснюється на умовах Даного Договору.

2.7 ЗАМОВНИК придбає витратні матеріали та запчастини за власні кошти.

2.8 ЗАМОВНИК зобов'язаний виконувати всі вказівки фахівця ВИКОНАВЦЯ з правильної експлуатації та збереження техніки. ЗАМОВНИК зобов'язаний виконувати правила експлуатації, запропоновані заводом-виготовлювачем апаратів і технічних засобів.

У випадку порушення даного пункту Договору ВИКОНАВЕЦЬ не несе відповідальності за роботу апаратів та технічних засобів.

2.9 ВИКОНАВЕЦЬ гарантує роботу машин (технічних засобів), що обслуговуються і несе відповідальність за порушення нормальної їх роботи лише в тому випадку, якщо ЗАМОВНИКОМ виконується пункт 2.8 Даного Договору і всі витратні матеріали та запчастини були придбані у ВИКОНАВЦЯ.

2.10 ВИКОНАВЕЦЬ встановлює гарантійний строк на витратні матеріали та запчастини, які придбані у ВИКОНАВЦЯ - на протязі терміну, встановленого заводом - виробником.

3. Вартість обслуговування, порядок розрахунків

Вартість щомісячного обслуговування переліченої в додатку 1 техніки становить 850( вісімсот п'ятдесят)грн. 00 коп. в т.ч. ПДВ50 (п'ятдесят) грн. Вартість обслуговування, що не входить до переліку обов'язкового щомісячного обслуговування сплачується на умовах, викладених в Додатковій угоді.

ВИКОНАВЕЦЬ виставляє ЗАМОВНИКУ Рахунок за виконані роботи.

Сплата за виконані роботи здійснюється шляхом банківського переводу на розрахунковий рахунок ВИКОНАВЦЯ.

ЗАМОВНИК сплачує ВИКОНАВЦЮ за сервісне обслуговування суму, вказану у Рахунку, згідно домовленості сторін.

3.5. У випадку порушення ЗАМОВНИКОМ термінів платежу ВИКОНАВЕЦЬ має право призупинити сервісне обслуговування апаратів і технічних засобів до сплати заборгованості.

3.6. Вартість сервісного обслуговування може бути змінена протягом дії цього Договору за письмовою домовленістю сторін.

4. Конфіденційність

4.1. Сторони зобов'язуються не розголошувати інформацію, визначену Сторонами як "конфіденційна".

4.2. Конфіденційною визнається вся інформація, що відноситься до даного Договору, сам Договір, а також вся інформація, доступ до якої може бути отриманий кожною із Сторін при виконанні умов даного Договору.

4.3. Надання такої інформації третім особам можливо тільки після надання письмового дозволу іншою Стороною, крім випадків, передбачених чинним законодавством України.

5. Форс-мажор і звільнення від відповідальності

5.1. Сторони звільняються від відповідальності за часткове або повне невиконання зобов'язань по даному Договору, якщо це невиконання є наслідком обставин форс-мажору, що виникли після укладання даного Договору та які Сторони не могли передбачити.

5.2. Під обставинами форс-мажору розуміють обставини непереборної сили, такі, як стихійні природні лиха, пожежі, катастрофи, аварії, поломка на супутнику тощо, що безпосередньо перешкоджають одній із Сторін виконувати свої зобов'язання або призводять до псування (втрати) майна, безпосередньо пов'язаного з виконанням зобов'язань по даному Договору.

5.3. Згідно даного Договору обставинами форс-мажору вважаються також нормативні акти органів державної влади, що безпосередньо впливають на діяльність ВИКОНАВЦЯ або ЗАМОВНИКА по даному Договору.

5.4. Сторона, що опинилася в умовах форс-мажору, зобов'язана негайно, протягом 5 (п'яти) робочих днів, сповістити про це іншу Сторону відповідним листом. За вимогою Сторони, Сторона, що знаходиться в умовах форс-мажору, повинна підтвердити ці обставини відповідним висновком Торгово-промислової Палати України або рішення відповідного органу.

5.5. У випадку порушення умов п. 5.4 інша Сторона має право не визнавати наявність обставин форс-мажору.

6. Врегулювання розбіжностей

6.1. Всі суперечки та розбіжності, які могли б виникнути з Договору та при його виконанні, вирішуються шляхом переговорів між Сторонами.

6.2. Якщо Сторони не дійшли згоди шляхом переговорів, такі розбіжності передаються на розгляд до господарського суду у відповідності з чинним законодавством України.

6.3. Рішення господарського суду є обов'язковим і остаточним для сторін.

7. Термін дії договору

7.1. Договір набуває чинності з моменту його підписання обома Сторонами і діє протягом 1 (одного) року.

У випадку відсутності письмових заяв Сторін про відмову від пролонгації дії Договору за З0 (тридцять) календарних днів до закінчення терміну дії Договору, Договір автоматично продовжується на аналогічний термін. Пролонгація строку дії Договору у порядку даного пункту, здійснюється періодично, на кожен рік.

7.2. Дострокове розірвання Договору можливе в наступних випадках:

У випадку порушення ЗАМОВНИКОМ порядку і термінів оплати (п. 7.4. даного Договору);

За згодою Сторін, у порядку п. 7.3;

За рішенням суду.

У випадку не підписання ЗАМОВНИКОМ Додаткових угод.

7.3. Дострокове розірвання Договору по п. 7.2.2. можливо не раніше, ніж через З0 (тридцять) календарних днів з моменту (дати) направлення письмового повідомлення про таке розірвання іншій Стороні.

7.4. Дострокове розірвання Договору не звільняє ЗАМОВНИКА від сплати обов'язкових платежів по даному Договору.

8. Інші умови договору

8.1. Усі зміни та доповнення до цього договору укладаються в письмовій формі й вступають в силу після підписання їх уповноваженими представниками сторін.

8.2. Усі додатки до цього договору є його невід'ємною частиною.

8.3. Питання, не врегульовані цим договором, вирішуються відповідно до чинного законодавства України.

8.4. Цей договір укладено українською мовою в двох примірниках, які зберігаються по одному у кожної зі сторін та мають однакову юридичну силу.

...