Історичний аспект розвитку судимості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Національний авіаційний університет

Юридичний інститут

Кафедра кримінального права і процесу

Реферат з дисципліни «Кримінальне право»

на тему: «Історичний аспект розвитку судимості»

Виконала

Студентка 203 групи

Загарук Світлана

Київ-2011

План

Вступ

1. Розвиток інституту судимості на ранніх етапах

2. Дорадянський період розвитку судимості

3. Історія становлення інституту в радянський період

Висновки

Список використаних джерел і літератури

Вступ

Стаття 3 Конституції України встановлює, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, яка повинна бути ґарантом належної реалізації передбачених Конституцією та законами прав і свобод людини та громадянина. Тому забезпечення законності та правопорядку в суспільстві, своєчасне попередження та припинення злочинів, їх швидке розкриття - одні з найважливіших завдань правоохоронних органів держави. Існування інституту судимості в кримінальному праві України, який є органічною, нерозривною частиною системи кримінально-правових заходів протидії злочинності, сприяє всебічному виконанню вказаних завдань.

Вирішення соціально-економічних проблем сьогодення тісно пов'язане з удосконаленням національного законодавства для забезпечення ефективної дії законів у справі захисту громадян і суспільства від злочинних посягань. У цьому розумінні має велике значення необхідність подальшого розвитку інституту судимості, покликаного попереджувати злочинність, здійснювати індивідуалізацію покарання, посилювати протидію рецидиву злочинів, запобігати проникненню злочинності в найважливіші сфери життєдіяльності суспільства тощо.

Судимість є заключною стадією реалізації кримінальної відповідальності. Вона глибоко пов'язана з особою, її правовим становищем, яке багато в чому визначає соціальну позицію та роль особи в суспільстві. Це, у свою чергу, вимагає підвищеної уваги до питання про правову сутність і соціальну природу судимості, оскільки ті наслідки, які настають у результаті її виникнення, відіграють істотну роль у житті судимої особи.

У кримінальному законодавстві України вирішується лише частина питань, пов'язаних із виникненням у засудженої особи судимості та її припиненням. Норми про судимість потребують ґрунтовного наукового аналізу за умов всебічного реформування правової системи України. До того ж серйозного теоретичного обґрунтування вимагають окремі питання інституту судимості, які об'єктивно не могли бути досліджені в науці кримінального права, оскільки виникли у зв'язку з прийняттям у 2001 р. чинного КК України, в якому цим питанням уперше присвячено самостійний розділ XІІI «Судимість» (ст. ст. 88 - 91).

1. Розвиток інституту судимості на ранніх етапах

Судимість - складне юридичне явище, яке має багатофункціональне соціальне і правове призначення. Інститут судимості тісно пов'язаний з іншими інститутами кримінального права, правовим статусом особистості, інститутами соціального контролю тощо, а в більш широкому масштабі слугує своєрідним індикатором морального стану суспільства.

Ще з давніх часів інститут судимості використовувався не тільки як засіб констатації факту осудження осіб за вчинені ними злочини і негативної репутації особистості злочинця, але й призначався для інших соціальних і кримінально-правових цілей. Правда, в багатьох країнах світу сама реалізація цього інституту носила антигуманний, бузувірський характер по відношенню до винних. Констатація факту засудження за певні злочини супроводжувалася тавруванням (клеймуванням) осіб з метою, з одного боку, відмітити «лиху людину», злодія, а з другого, - покарати злочинця, зганьбити, заславити, принизити його, щоб попередити цим вчинення злочинів іншими особами. В окремі періоди та у різних країнах клеймування, як знак судимості (а іноді як додаткове покарання), переслідувало то першу, то другу ціль. Але, як найменше, знак судимості «виконував» три завдання:

а) забезпечував судам інформацію про злочинне минуле особи, що, у свою чергу, тягло для неї несприятливі наслідки;

б) ускладнював втечу засуджених з місць позбавлення волі (тюрма, заслання);

в) полегшував нагляд за злочинцями, які відбули покарання, тобто сприяв підвищенню рівня соціального контролю.

При цьому вже з тих століть спостерігалося прагнення індивідуалізувати малюнок тавра в залежності від характеру вчиненого злочину і судимості.

Однак у кінці XVIII і на початку XIX століть у кримінально-правовій літературі склалося майже одностайне негативне ставлення до клеймування злочинців, оскільки воно стало протирічити принципу гуманізму взагалі і перешкоджало реабілітації засуджених зокрема.

Перші кроки у налагодженні систематичного письмового обліку судимості без таврування засудженого були зроблені у Франції, а потім цей спосіб реєстрації судимих розповсюдився у всьому світі. Головною метою письмової реєстрації судимості була ідентифікація особи при вчиненні нею нового злочину, оскільки характер і кількість попередніх судимостей мали суттєве значення. Реєстрація судимості фіксувала, перш за все, юридичний стан засудженого, з яким законодавство будь-якої країни пов'язувало несприятливі для статусу особи поразку у правах і кримінально-правові наслідки. Крім того, слід мати на увазі, що саме на основі реєстрації судимості створювався і інститут реабілітації, тобто поновлення у правах, а пізніше - погашення та зняття судимості.

Отже, інститут судимості не слід зводити лише до несприятливих наслідків загально правового і кримінально-правового характеру. Даний інститут виступає і як правовий засіб боротьби з рецидивом злочинів, і як основа соціального контролю за особами, які відбули покарання, і як підстава для розробки та впровадження заходів попередження злочинності тощо.

2. Дорадянський період розвитку судимості

У пам'ятках кримінального права дорадянського періоду вітчизняної історії відсутній не тільки термін "судимість", але й жодне згадування про нього як про самостійний правовий інститут. Так, у давніх джерелах вітчизняного писаного права (зокрема в Руській Правді) взагалі не містилися положення про судимість, її окремі елементи або правові наслідки.

З відходом значної частини українських земель під литовське та польське управління, відбувся поступовий синтез права Давньоруської держави, Великого князівства Литовського та Польського королівства, з'явилися нові законодавчі акти. На території України, крім Руської Правди, розпочало дію польське та литовське кримінальне законодавство: Судебник Великого князя Казимира 1468 р., а також Литовські Статути 1529 р. - "Старий", 1566 р. - "Волинський", 1588 р. - "Новий" та інші нормативні акти.

Привертає увагу положення ст. 19 Судебника Казимира 1468 р., відповідно до якого за першу крадіжку особа каралася штрафом, а якщо не було майна - тілесним покаранням і тюремним ув'язненням, а за вчинення повторної крадіжки засуджувалася до повішення.

В одних з перших кодексів російського середньовіччя - Судебниках 1497 й 1550 років теж ішлося про посилення кримінального покарання за вчинення деяких злочинів після засудження за попередні, що можна трактувати як рецидив злочинів, де судимість є основною складовою ознакою.

На початку XVII століття загальнодержавні розворушення на території Росії (серед яких народні повстання, польська інтервенція, криза правлячої династій) зумовили посилення державного терору. У новому кодексі - Соборному Уложенні 1649 р. - це було відбито істотним посиленням каральної сфери. Значно розширювалося коло злочинів, у яких рецидив виступав як кваліфікуюча ознака. Відповідно до цього документа злодієві, який уперше щось украв, призначалося биття батогом, відрізання лівого вуха, тюремне ув'язнення на два роки з каторжними роботами в кайданах, а потім - заслання. Якщо ж такого злодія зловлювали на другій крадіжці, то його належало бити батогом, відрізати праве вухо й ув'язнювати на чотири роки із притягненням у кайданах до каторжних робіт, після чого він підлягав засланню в окраїнні міста. У разі вчинення злодієм трьох, чотирьох або більше крадіжок на нього чекала страта.

Зазначені нормативні акти не внесли суттєвого законодавчого розвитку в досліджуваний інститут, проте судимість (у значенні засудження особи за вчинений злочин) використовувалася для посилення відповідальності злочинців, поступово сприяючи досягненню деяких інших соціальних і кримінально-правових цілей.

У кримінальному законодавстві того часу стосовно осіб, щодо яких здійснювалося судове переслідування, уживалося поняття "обліхованіє". Це засвідчувало належність особи до категорії "лихих людей" (татів, розбійників, душогубів та ін.). Так, В.О. Рогов зазначає, що починаючи Із другої половини XVI століття вістря каральної політики спрямовувалося державою проти особливої категорії злочинців - "ведених лихими". "Лиха людина" була самостійним об'єктом уваги держави на відміну від того, хто порушив закон випадково, і здатного до виправлення.

Поступово в кримінально-правовій теорії та законодавстві засудження пов'язувалося з фактом відбутого особою покарання при визначенні юридичних ознак вчиненого нею нового злочину.

Після возз'єднання України з Росією (1654 р.) на теренах України в повному обсязі діяло російське кримінальне законодавство, яке історично має розглядатися як частина національного кримінального законодавства. Однак на більшій частині території України - Лівобережній (Полтавська і Чернігівська губернії) та Правобережній (Київська, Волинська, Подільська губернії) довгий час провідне місце займали джерела права місцевого і польсько-литовського походження. Лише в другій половині XVIII століття після ліквідації гетьманства джерела місцевого права та "попередні права" відійшли на другий план, а для вирішення найважливіших правових питань дедалі частіше застосовувалося російське законодавство.

Так, у 1830 р, почалася публікація Повного зібрання законів Російської імперії, а з 1833 р. почав виходити Звід законів Російської імперії. Російське загальноімперське законодавство було поширене на Лівобережну Україну в 1840 р. а на Правобережну - у 1842 р. Джерелами кримінального права з цього часу стали 15-й том Зводу законів Російської імперії 1832 р. і введене в дію з 1 травня 1846 року. Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р.

Із розвитком кримінального законодавства розширювалося кримінально-правове значення ознак, які характеризують судимість. Так, в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 р. (першому вітчизняному кримінальному кодексі), яке діяло на деяких територіях сучасної України, було передбачено низку обмежень для осіб, які вчинили злочини та відбули кримінальне покарання, що згідно з чинним кримінальним законодавством можна віднести до елементів судимості. Уложення встановлювало особливий поліцейський нагляд для осіб, які відбувають заслання, або звільнених з місць позбавлення волі (ст.ст. 47, 51, 52 Уложення).

Під час проведення Судової реформи в 60-х роках XIX століття було прийнято Статут про покарання, що накладаються мировими суддями (1864 р.), де в п. 3 ст. 14 як обставину, що обтяжує покарання, було закріплено "повторення того ж або скоєння однорідного вчинку до закінчення року після присудження до покарання". Ця обставина виступала як іспитовий строк, що встановлювався за скоєння даного вчинку. Тут важливо підкреслити, що вперше законодавець визначає строк - 1 рік, після закінчення якого повторний злочин не міг бути визнаний рецидивним. Крім того, п. 2 ст. 170 Статуту закріплював положення, що тюремне ув'язнення може бути збільшено до одного року, коли крадіжку вчинила особа, яка одного разу вже засуджувалася за крадіжку або шахрайство. Отже, Ідеться про спеціальний рецидив злочинів, що утворюється наявністю судимості за попередній злочин.

Надалі все більш нагальною ставала потреба заміни Уложення 1845 р. (редакція якого змінювалася тричі) новим законом. Зокрема, зазначене Уложення не узгоджувалося зі змінами, що відбулися в 70-і роки XIX століття, пов'язаними зі скасуванням кріпосного права. До того ж було затверджено нові кодекси в європейських країнах, які відповідали духу нового часу, набирали сили антропологічні й соціологічні напрями в науці кримінального права. Тому після тривалої підготовки 22 березня 1903 року було прийнято нове Кримінальне уложення, яке замінило Уложення 1845 р. Цей закон - визначна пам'ятка кримінального права, у розробленні якої безпосередню участь брали відомі вчені - професори М.С. Таганцев, І.Я. Фойницький, М.А. Неклюдов та інші. Елементи судимості також було відображено в цьому документі, вони полягали в такому:

а) у забороні на проживання в певних місцях або в обмеженні права вибору місця проживання. Так, ст. 35 Кримінального уложення передбачала довічне позбавлення осіб, які відбули каторгу, права вибору місця проживання в столицях, столичних містах губерній і губерніях, у межах яких вони вчинили злочин;

б) у визначенні юридичних ознак повторення як обставини, що посилює покарання (ст. 64 Кримінального уложення), та обставини, що визначає спеціальну повторність, при кваліфікації вчиненого діяння за статтями про злодійство, розбій, вимагання, шахрайство. При цьому караність повторення вказаних злочинів залежала від кількості судимостей. Так, третє або четверте повторення перелічених злочинів після повного відбуття покарання за їх скоєння призводили, за Кримінальним уложенням 1903 р., до призначення більш суворого покарання у вигляді каторжних робіт;

в) у поновленні втрачених за судом прав (інститут реабілітації). Метою такого інституту вважалося поновлення втрачених через засудження прав винного, а також повне анулювання наслідків судимості. Разом із тим, порядок поновлення прав не було чітко регламентовано, й оскільки Кримінальне уложення фактично не набуло законної сили, інститут реабілітації не одержав подальшого розвитку.

Таким чином, в історії вітчизняного кримінального права дорадянського періоду спочатку сутність судимості визначалася як підстава для "обліхованія" (віднесення особи, яка вчинила новий злочин, до числа небезпечних для суспільства). При цьому термін "судимість" був невідомий вітчизняному кримінальному законодавству. Пізніше на підставі наявності в особи судимості визначалися юридичні ознаки злочину, скоєного особою, яка відбула покарання, з метою встановлення юридичних меж її відповідальності. Юридичні ознаки дії судимості характеризувалися формальною визначеністю: особа вважалася судимою з моменту повного відбуття нею покарання за злочин, і вчинення нового злочину до повного відбуття покарання за попереднім вироком не утворювало повторення злочинів. Розроблені в правових актах XV - XIX століть положення, що стосуються рецидиву злочинів, склали основу для подальшого розвитку інституту судимості.

3. Історія становлення інституту в радянський період

У перші роки радянської влади держава постійно вдавалася до пошуку нових, найбільш ефективних засобів протидії злочинності. Але через нестабільність каральної політики, відмову від старих норм права й розроблення нових не було сформульовано єдиних підходів до визначення тих чи інших інститутів права. Уповноважені органи того часу були не готові й не могли виробити відповідну теорію боротьби зі злочинністю та запровадити в законодавство оптимальний понятійний апарат. Так, у радянському кримінальному праві одну з перших згадок про судимість можна знайти в Декреті ВЦВК від 1 травня 1920 року "Про амністію", у пункті другому якого йшлося про те, що амністія не поширюється на активних контрреволюціонерів, бандитів, дезертирів, професійних злодіїв, особливо шкідливих спекулянтів або спекулянтів, які мають більше однієї судимості. У зазначеному акті про амністію законодавець виділив особливу категорію осіб-спекулянтів, які мають більше однієї судимості. Однак ні в цьому, ні наступних актах законодавець не розкрив змісту поняття судимості та її ознак.

Норми про погашення та зняття судимості також не відразу з'явилися в ході подальшого розвитку кримінального законодавства в радянський період. Перші декрети, інші нормативні акти, первісна редакція Основних засад кримінального законодавства СРСР і союзних республік від 31 жовтня 1924 року не містили жодних згадок про судимість. Натомість у КК УСРР 1922 р. хоча й не називався цей інститут, деякі положення свідчили про існування окремих елементів судимості. Так, п. "є" ст. 25 КК УСРР приписував ураховувати при призначенні покарання рецидив, що, як відомо, можливо лише при вчиненні нового злочину особою, яка має судимість. Крім того, рецидив однорідних злочинів передбачався як кваліфікуюча ознака деяких складів злочинів. Наприклад, згідно з п. "б" ст. 142 КК УСРР кваліфікованим убивством визнавалося вбивство особою, яка відбула покарання за навмисне вбивство або заподіяння досить тяжкого тілесного ушкодження, Таке діяння каралося позбавленням волі з суворою ізоляцією на строк не нижчий, ніж вісім років.

Уперше норми про судимість з'явилися в радянському кримінальному праві, будучи введені до КК РРСФР 1922 р. Декретом ВЦВК і РНК від 9 лютого 1925 року "Про доповнення ст. 37 Кримінального кодексу". Цей Декрет пов'язав положення про погашення судимості з умовним засудженням, Такий зв'язок не був випадковим, тому що відповідно до ст. 36 КК РРФСР 1922 р. умовне засудження застосовувався тільки до тих осіб, які вчинили злочин уперше за важкого збігу обставин життя, з урахуванням таких обставин, коли ступінь суспільної небезпечності засудженого не вимагав обов'язкової ізоляції його від суспільства.

Отже, ця норма регулювала підстави скасування умовного засудження і, після внесення відповідних змін до закону, закріпила такі особливості погашення судимості:

1. Стосовно до умовно засуджених осіб судимість погашалася у випадку успішного перебігу іспитового строку, і вирок про умовне засудження Вважався таким, що втратив силу. Кримінально-правове значення погашення судимості означало визнання вироку таким, що втрачав законну силу. Після закінчення іспитового строку обвинувальний вирок не підлягав виконанню, а умовно засуджена особа визнавалася раніше несудимою. У ч. 2 ст. 37 КК РРФСР містилися вимоги, які ставилися законом до засудженої особи для погашення судимості Так, судимість погашалася тільки в разі, якщо особа протягом іспитового строку не вчинить нового тотожного, однорідного або будь-якого іншого злочину, що тягне за собою покарання у вигляді позбавлення волі. Факт умовного засудження особи за вчинений злочин до внесення доповнення до ст. 37 КК РРФСР 1922 р. не розцінювався як обставина, що погашає судимість. Тому в разі вдалого перебігу іспитового строку вирок суду не приводився у виконання, однак його правовий наслідок у вигляді судимості за особою зберігався. Це свідчить про те, що законодавець, зберігаючи судимість і негативно оцінюючи минуле винного, не поспішав з висновками на майбутнє. Але після введення до кримінального законодавства норм про погашення судимості шляхом внесення доповнення до ст. 37 КК РРФСР 1922 р. перешкоду у вигляді судимості в умовно засудженого було усунено, і за успішного перебігу іспитового строку така особа вважалася несудимою.

2. Стосовно до осіб, засуджених до позбавлення волі на строк не більше шести місяців або до будь-якої іншої міри соціального захисту, судимість погашалася у випадку, якщо протягом трьох років від дня набрання вироком законної сили не буде вчинено будь-якого іншого злочину. Зазначена категорія засуджених осіб могла бути визнана такою, що не має судимості, якщо протягом трирічного строку від дня набрання вироком законної сили не буде вчинено якого-небудь нового злочину (ч. 3 ст. 37 КК РРФСР). Привертає увагу той факт, що строк погашення судимості обчислювався саме від дня набуття вироком чинності, а не з моменту відбуття покараній. Варто підтримати думку деяких учених, котрі докладно займалися дослідженням радянського законодавства, про те, що така обставина не узгоджувалася з юридичною сутністю й значенням погашення судимості, тому що контролююча й закріплююча роль строку погашення судимості після відбуття покарання частково поглиналася строком тримання засудженого в місцях позбавлення волі. Дійсно, передбачений законом порядок обчислення строків погашення судимості з моменту набрання вироком законної сили, а не від дня відбуття засудженим покарання штучно скорочував цей строк, перебіг якого міг свідчити про успішність досягнення мети покарання.

3. Стосовно до осіб, засуджених до позбавлення волі на більш тривалий строк, але не більше трьох років, судимість погашаєшся, якщо протягом шести років від дня набрання вироком законної сили не буде вчинено будь-якого іншого злочину. Відмінність цієї категорії засуджених від попередньої полягала в терміні їх покарання до позбавлення волі та, відповідно, у строці погашення судимості. Водночас початковим моментом спливу строку погашення судимості також залишалося набуття вироком чинності. Виходячи з положень ст. 37 КК РРФСР, можна зробити висновок про те, що особи, засуджені до позбавлення волі на строк понад три роки, вважалися довічно судимими.

Доповнення ст. 37 КК РРФСР послужило основою виникнення інституту судимості спочатку в російському, а згодом і в українському законодавстві. Поява норми про погашення судимості в системі Загальної частини кримінального права, з одного боку, мала позитивне значення. Водночас, з іншого боку, така норма була суперечливою, недосконалою, деякою мірою не відповідала правовій природі судимості. Тому виникала необхідність у подальших змінах кримінального закону, покликаних зробити норму про погашення судимості більше чіткою, досконалою та зрозумілою правозастосовцеві.

Постановою ЦВК СРСР від 25 лютого 1927 року Основні засади кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік було доповнено ст. 101, положення якої знайшли відтворення в КК Української РСР 1927 р. Так, відповідно до ст. 15 КК УРСР 1927 р., яка майже дослівно повторювала ст. 101 Основних засад, такими, що не мають судимості, визнавалися особи:

1. Виправдані судом - п. "а" ст. 15 КК УРСР 1927 р. Ця підстава для припинення судимості означала, що виправдувальний вирок погашає судимість стосовно особи, визнаної судом невинною. На нашу думку, з огляду на правову природу судимості, остання може виникати тільки у випадку набрання законної сили обвинувальним вироком. Виправдувальний вирок не тягне судимості, тому що особа, невинна в скоєнні злочину й виправдана судом, не може вважатися судимою. Безумовно, п. "а" ст. 15 КК УРСР виглядає дещо безглуздим. Разом з цим, варто задуматися, чим було зумовлене визнання виправданих осіб несудимими в 20-х роках XX сторіччя в СССР. Із цього приводу О.М. Яковлєв зазначав, що паралельно з розвитком кримінально-правового значення судимості розвивалося загальногромадянське, адміністративно-правове поняття цього інституту, що знаходило вираження у включенні в анкети з прийому на роботу не тільки пункту про наявність судимості, але й пункту про притягнення до кримінальної відповідальності. Адже в загальногромадянському розумінні під судимістю мався на увазі не тільки компрометуючий факт осуду особи за злочин, але й просто факт притягнення до кримінальної відповідальності, хоч і з подальшим виправданням. Саме у зв'язку з цією обставиною в законі було зазначено: такими, що не мають судимості, визнаються особи, виправдані судом.

2. Умовно засуджені, які протягом призначеного судом іспитового строку не вчинили нового злочину (ст. 50 КК УРСР 1927 р.), - п. "б" ст. 15 КК УРСР 1927 р. Для погашення судимості умовно засуджених осіб закон ставив єдину вимогу: така категорія осіб повинна була протягом іспитового строку не вчинити нового злочину. За виконання зазначеної вимоги вирок стосовно умовно засудженої особи втрачав законну силу, а сама особа вважалася такою, що не має судимості. Якщо ж ця особа вчиняла новий злочин у період іспитового строку, то вирок законну силу не втрачав, однак судимість зберігалася. Щоправда, яким чином вона могла бути погашена, законом урегульовано не було.

3. Засуджені до позбавлення волі на строк не більше шести місяців або до будь-якої іншої більш м'якої міри соціального захисту, які протягом трьох років від дня відбуття застосованої до них відповідної міри соціального захисту не вчинили нового злочину, а так само засуджені до позбавлення волі на строк більше шести місяців, але не більше трьох років, які не вчинили нового злочину протягом шести років, - п. V ст. 15 КК УРСР 1927 р. Під мірами соціального захисту необхідно було розуміти застосування як основного, так і додаткового виду покарання. Порядку обчислення строків погашення судимості при відбутті засудженим основного та додаткового покарання закон не містив. Однак, з огляду на положення ст. 101 Основних засад, відповідно до якої початком перебігу строку погашення судимості був день відбуття застосованої до засудженого міри соціального захисту, строк погашення судимості треба було обчислювати від дня відбуття саме додаткового, а не основного покарання.

Варто також звернути увагу й на серйозні вади правової норми, передбаченої ст. 15 КК УРСР. Так, відповідно до цієї статті судимість осіб, засуджених до позбавлення волі на строк понад три роки, не могла бути погашена автоматично, тобто внаслідок спливу певного строку після відбуття особою призначеного судом покарання. Кримінальне законодавство двадцятих років передбачало для цих випадків тільки зняття судимості шляхом амністії або помилування. При цьому не бралося до уваги погашення судимості, передбачене кримінальним законом. На такий недолік закону справедливо вказували деякі вчені того часу. В.В. Голіна пише про ще одну недосконалість закону, а саме що посилання в п. "б" ст. 15 на ст. 50 КК УРСР змінювало умови погашення судимості в осіб, умовно засуджених, які були передбачені в ст. 101 Основних засад. Так, у ст. 50 КК УРСР установлювалося: якщо протягом призначеного судом іспитового строку умовно засуджений не вчинить нового, не менш тяжкого або однорідного злочину, вирок суду вважається таким, що втратив силу, й умовно засуджений визнається особою, що не судилася. Тим самим, у ст. 50 КК УРСР поняття нового злочину трактувалося вужче, ніж у ст. 101 Основних засад. Ця колізія закону могла бути вирішена з урахуванням положень ст. 20 Конституції СРСР 1936 р. відповідно до якої якщо загальносоюзний закон суперечив республіканському, то перший мав пріоритет над останнім.

У ст. 55 КК УРСР 1960 р. перелічуватгися категорії засуджених осіб, які за наявності певних обставин визнавалися такими, що не мають судимості. Також законодавець регламентував порядок обчислення строків погашення судимості та особливості її зняття. Суттєвим моментом у новому підході до Інституту судимості було те, що судимість слугувала підставою для визнання особи за вироком суду особливо небезпечним рецидивістом. Формальними ознаками особливо небезпечного рецидивіста були: засудження за попередній злочин, наявність судимості за нього; певний стан злочинів. Вчинення злочину особливо небезпечним рецидивістом законодавець у ряді випадків передбачив як кваліфікуючу ознаку складу того чи іншого злочину, передбаченого відповідною нормою Особливої частини КК. Слід зазначити, що з прийняттям чинного КК України у 2001 р, інститут визнання особливо небезпечним рецидивістом було скасовано. Серед причин цього рішення називаються такі: формулювання "особливо небезпечний рецидивіст" є клеймом, що накладається на злочинця; крім того, за раніше чинного закону відбувалося перенесення тяжкості кримінальної відповідальності на властивості особи злочинця, що суперечить принципу рівності громадян перед законом.

Як висновок, потрібно сказати, що деякі науковці розглядають інститут судимості як такий, що не відповідає реаліям демократичного суспільства. Але, на мою думку і, згідно зі статистикою цей інститут є необхідним для забезпечення прав і свобод громадян, а також згідно із принципом рівності громадян. Відповідно всі, хто скоїли злочин мають відповідати перед державою. І це буде справедливим до тих пір, поки не буде придумано нового привентивного способу для осіб, що вчиняють злочини.

судимість радянський закон злочинний

Список використаних джерел і літератури

1. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. -- К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. -- 1196 с.

2. Голіна В.В. Судимість як соціально-правове явище : сутність, призна-чення, наслідки / В.В. Голіна // Вісник Академії правових наук України. - 2005. - № 2 (41). - С. 173 - 182.

3. Письменский Е.А. Институт судимости в уголовном праве Украины и России : сравнительно-правовой анализ / Е.А. Письменский // Актуальные про-блемы борьбы с преступлениями и иными правонарушениями : материалы Пятой международной научно-практической конференции. - Барнаул : Барнаульский юридический институт МВД России, 2007. - С. 178 - 179.

4. Ткач А.П. Історія кодифікації дореволюційного права України / А.П. Ткач. - К. : Видавництво Київського університету, 1968. - 171 с.

5. Кульчицький В.С. Історія держави і права України / В.С. Кульчицький, М.І. Настюк, Б.Й. Тищик. - Львів : Світ, 1996. - 296 с.

Размещено на Allbest.ru

...