Размещено на http://allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Донецький економіко-правовий кооперативний технікум ім. М.П.Балліна

Циклова комісія «Цивільного та сімейного права »

Курсова робота

з дисципліни «Цивільне право»

на тему: «Таємниця спадкування»

Виконала: Студентка Сидельнікова Анна Віталіївна

Перевірив: викладач Єрофеєва О. О.

Донецьк - 2010

План

Вступ

1. Теоретичні засади дослідження таємниці спадкування

1.1 Поняття спадкування

1.2 Заповіт як підстава виникнення відносин між заповідачем та спадкоємцями

2. Секретний заповіт як новела цивільного законодавства України

2.1 Особливості спадкування секретного заповіту

2.2 Особливості діяльності нотаріуса щодо секретних заповітів

3. Сучасні проблеми спадкового права України. Європейські інтеграції в інститут спадкового права України

Висновки

Література

Додатки

Вступ

В умовах ринкової економіки зростає значення спадкування взагалі і спадкування за заповітом, зокрема. Заповіт--найдавніша форма спадкування, вона пройшла тривалий і складний шлях розвитку. Нині можна вважати, що більш надійна , доступна і така, яка забезпечує таємницю заповіту, форма спадкування. До неї вдається все більше людей.

Аналізуючи норми сучасного цивільного законодавства, які регулюють відносини між спадкодавцем та спадкоємцями, слід зробити висновок, що законодавцем були внесені зміни щодо правового регулювання видів спадкування. Саме спадкуванню за заповітом сучасне цивільне законодавство надає переваги. Тому, враховуючи результати досліджень та висновки науковців та юристів-практиків, що займалися чи займаються проблемами спадкового права, спробуємо надати аналіз деяким аспектам сучасного регулювання спадкових відносин, що виникають на підставі заповіту, що є метою статті. Її новизна полягає в наданих основних характеристиках заповіту як підстави виникнення спадкових відносин.

Норми, що регламентують умови та порядок спадкування, розкриваються в Книзі шостій Цивільному кодексу України. За загальним правилом відповідно до п. 4 Прикінцевих та Перехідних положень Кодексу його норми застосовуються до тих цивільних відносин, які виникли після набрання ним чинності. Водночас, коли відкриття спадщини прийшлося до моменту набуття Кодексом чинності, проте вона на такий момент не була прийнята, до відносин щодо спадкування застосовуються правила Книги шостої ЦК України.

Новою формою заповіту є секретний заповіт. Головною його відмінністю від звичайного заповіту є те, що до смерті заповідача ніхто не знає, яка його воля.

Секретний заповіт може бути розкритий нотаріусом тільки після смерті заповідача, у присутності зацікавлених осіб і двох свідків. Про оголошення заповіту складається протокол, в якому відображається важливий текст документу. Протокол підписують нотаріус і свідки. Спадкоємцям, вказаним у цьому заповіті, нотаріус видає відповідне свідоцтво, на підставі якого вони можуть оформити отриманий спадок.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Об'єктом дослідження курсової роботи є цивільне законодавство України.

Предметом дослідження курсової роботи є таємниця спадкування.

Метою роботи є дослідження і вивчення проблеми таємниці спадкування.

Метою роботи зумовлено виконання таких завдань:

Ш Визначити теоретичні засади дослідження таємниці спадкування;

Ш Охарактеризувати особливості складання та посвідчення секретних заповітів;

Ш Дослідити особливості діяльності нотаріуса щодо секретних заповітів.

1. Теоретичні засади дослідження таємниці спадкування

1.1 Поняття спадкування

Згідно зі статтею 1216 Цивільного кодексу України, спадкування--це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). [1]

Стаття 1216 ЦК розкриває лише загальні риси спадкування, а тому встановлено таку формулу спадкування: перехід прав та обов'язків від спадкодавця, якою є померла особа, до спадкоємців. У даній нормі не встановлено, що крім спадкоємців до суб'єктів спадкових правовідносин належать також відказоодержувачі, виконавець заповіту та інші особи.

У цій нормі встановлено, що при спадкуванні здійснюється перехід прав та обов'язків, але неможливо тут сприймати права та обов'язки як самостійні категорії, оскільки за ч. 1 ст. 1282 ЦК спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Тобто обов'язки спадкодавця мають бути меншими ніж належні йому права, оскільки навіть при їх однаковості спадкування фактично не буде, а відбуватиметься відшкодування боргів спадкодавця.

До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за винятком:

· особистих немайнових прав;

· права на участь у товариствах та права членства в об'єднаннях громадян;

· права на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

· права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом.

Спадкове право взагалі--це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини, що виникають у зв'язку із спадкуванням.

Сукупність правових норм, які регулюють правовідносини, що виникають внаслідок спадкування, становить підгалузь спадкового права.

Спадкування буває двох видів :

1. Спадкування за заповітом;

2. Спадкування за законом.

Законодавець надає перевагу спадкуванню за заповітом, в якому особа може висловити свою волю щодо розпорядження належним їм майном на користь будь-якої іншої особи.

Щодо спадкування за законом, то воно може мати місце лише за умов:

1) Відсутності заповіту;

2) Визнання його недійсним;

3) Неприйняття спадщини або відмова від її прийняття;

4) Не охоплення заповітом усієї спадщини.

Суб'єктами спадкових правовідносин є спадкодавець і спадкоємець.

Спадкодавець--це фізична особа, майно якої після її смерті переходить у спадщину до іншої особи чи до інших осіб. Спадкодавцем може бути лише фізична особа незалежно від віку, статі, стану здоров'я тощо.

Спадкоємець--це особа, яка у разі смерті тієї чи іншої фізичної особи набуває права одержати його спадкове майно, тобто має право на спадкування. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. А спадкоємцями за заповітом можуть бути також юридичні особи та інші учасники цивільних відносин.[4, с. 409]

Об'єктом спадкових правовідносин є склад спадщини, тобто права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Об'єкти бувають майнового (речі, майнові права та права вимоги) та немайнового (авторське право на опублікування і розповсюдження творів науки, літератури, мистецтва та одержання винагороди, право на одержання диплому за відкриття, авторського свідоцтва чи патенту на винахід, виключне право на винахід, промисловий зразок, корисну модель на підставі патенту) характеру.[4, с. 410]

Застосоване у ст. 1216 ЦК поняття «фізична особа» свідчить про те, що:

- спадкодавцем може вважатися лише людина (підрозділ 1 розділу II ЦК), а не юридична особа;

- спадкодавцями можуть бути як громадяни України, так і іноземні громадяни, особи без громадянства та біженці. Але особливості статусу останніх як спадкодавців або спадкоємців нині визначено Законом України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. Тому права і обов'язки спадкоємців і спадкодавців, які мають статус біженців, будуть прирівняні до прав громадян України (ст. 26 Конституції України), за винятком деяких особливостей, що випливають з міжнародних договорів, ратифікованих Україною.

Щодо поняття «перехід», то його слід сприймати у контексті певних юридичних дій. Так, Законом встановлено права та обов'язки суб'єктів спадкових правовідносин, але, зазвичай, санкції до осіб, які не використовують своїх прав, не застосовуються. Тому в сучасній юридичній практиці зустрічаються випадки, коли громадянин давно помер, але майно вва­жається таким, що належить йому. Такі випадки виникають через те, що спадкоємці фактично приймають спадщину, але належним чином її не оформляють. Нині такі випадки реально можуть мати місце, оскільки за частинами 3, 4 ст. 1268 ЦК деякі категорії осіб вважатимуться такими, що прийняли спадщину без будь-яких умов, але вони не зобов'язані оформляти свої права на спадщину в певні строки. Тому вони можуть вважатися такими, що прийняли спадщину у будь-який строк. Це положення гуманне щодо юридично необізнаних спадкоємців, хоча воно ускладнює визначення належних власників майна і майнових прав.

Законодавець передбачає випадки, за яких особу може бути усунено від права на спадкування (ст. 1224 ЦК).

Не мають права на спадкування ні за законом, ні за заповітом особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя, крім випадку, коли спадкодавець призначив таку особу своїм спадкоємцем, знаючи про це.

Не мають права на спадкування за заповітом особи:

· які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя (крім випадку, коли спадкодавець залишився живим після замаху і, знаючи про нього, все ж призначив особу своїм спадкоємцем за заповітом);

· які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині;

· які є батьками дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини шлюб яких із спадкодавцем є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.

Не мають права на спадкування за законом :

Ш батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав, і їхні права не було поновлено на час відкриття спадщини;

Ш батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо цю обставину встановлено судом;

Ш одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду. Однак якщо шлюб визнано недійсним після смерті одного з подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке було набуто ними за час цього шлюбу;

Ш особа, яка ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані,-- за рішенням суду. Таке правило поширюється на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ

Законодавець передбачає низку особливостей переходу майнових прав спадкодавця, а саме:

1) право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, зі збереженням її цільового призначення (ч. 1 ст. 1225 ЦК);

2) до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій їх розміщено (ч. 2 ст. 1225 ЦК);

3) до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначено заповітом (ч. 3 ст. 1225 ЦК);

4) суб'єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку в праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі (ст. 1226 ЦК);

5) суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім'ї, а у разі їх відсутності -- входять до складу спадщини (ст. 1227 ЦК);

6) переходить право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві в договірних зобов'язаннях (ч. 1 ст. 1230 ЦК);

7) право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв'язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов'язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя (ч. 2 ст. 1230 ЦК);

8) право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя (ч. 3 ст. 1230 ЦК).

До спадкоємця переходять і обов'язки:

1) відшкодувати майнову шкоду (збитки), яку було завдано спадкодавцем (ч. 1 ст. 1231 ЦК);

2) відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, яке було присуджено судом зі спадкодавця за його життя (ч. 2 ст. 1231 ЦК);

3) сплатити неустойку (штраф, пеню), яку було присуджено судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця (ч. 3 ст. 1231 ЦК).

При цьому, майнова та моральна шкода, яку було завдано спадкодавцем, відшкодовується спадкоємцями у межах вартості рухомого чи нерухомого майна, яке вони одержали у спадщину. Крім того, за позовом спадкоємця суд може зменшити розмір неустойки (штрафу, пені), розмір відшкодування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, якщо вони є непомірно великими порівняно з вартістю рухомого чи нерухомого майна, яке одержали у спадщину.

Законодавець покладає на спадкоємців також обов'язок відшкодувати:

1) розумні витрати, які були зроблені одним із них або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця;

2) витрати на утримання, догляд, лікування спадкодавця, що можуть бути стягнені не більше ніж за 3 роки до його смерті.

Причому спадкоємці не можуть прийняти лише права і відмовитися від прийняття обов'язків, оскільки спадщина приймається не в частині, а в цілому.

Відповідно до ст. 1219 ЦК, до складу спадщини не входять права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

5) фідуціарні (особистісні) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, які припиняються смертю одного з них.

Право на спадкування виникає в день відкриття спадщини.

Відкриття спадщини -- це настання певних обставин, за яких у відповідних осіб виникає право спадкоємства. До обставин, що зумовлюють відкриття спадщини, закон відносить (ст. 1220 ЦК):

* смерть особи;

* оголошення особи померлою.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого її оголошено померлою. Встановлення часу відкриття спадщини має важливе значення, бо на час відкриття спадщини визначається коло спадкоємців, склад спадкового майна.

Якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно й окремо щодо кожної з них. Відповідно, якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно й окремо щодо кожної з цих осіб.[4, с. 412]

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. А якщо місце проживання спадкодавця невідоме, то місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а якщо немає нерухомого майна -- місцезнаходження основної частини рухомого майна (ст. 1221 ЦК).

Місце відкриття спадщини може не збігатися з місцем смерті, якщо особа померла в санаторії, відрядженні, в дорозі тощо. Місцю смерті спадкове право ніякого значення не надає.[4, с. 413]

Певну особливість має спадкування права на вклад у банку (фінансовій установі). Законодавець у ст. 1228 ЦК встановлює два способи розпорядження правом на вклад у банку (фінансовій установі):

* складання заповіту;

* здійснення відповідного розпорядження банку (фінансовій установі).

Причому заповіт, складений після того, як було зроблено розпорядження банку (фінансовій установі), повністю або частково скасовує його, якщо: а) у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад; б) заповіт стосується всього майна спадкодавця.

1.2 Заповіт як підстава виникнення відносин між заповідачем та спадкоємцями

Спадкування за заповітом є одним з видів спадкування і регулюється гл.85 ЦК. Воно ставиться на перше місце, оскільки найбільше відображає волевиявлення спадкодавця.

Заповіт -- це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Діє принцип свободи заповіту. Він означає, що заповідач має право заповідати належне йому майно будь-якій особі.

Форма заповіту -- заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.

Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до ч.4 ст.207 ЦК. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у ст.ст.1251-1252 ЦК (ст.1247 ЦК).

У ст.1248 ЦК передбачене посвідчення заповіту нотаріусом. Останній посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути прочитаний вголос заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, його посвідчення повинно відбуватися при свідках.

Одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту. Про день оголошення заповіту він повідомляє членів сім'ї та родичів спадкодавця, якщо місце проживання останніх йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації.

У присутності заінтересованих осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверт, у якому зберігався заповіт, та оголошує його зміст. Про оголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки. У протоколі записується весь зміст заповіту.

У передбачених ст.ст.1251-1252 ЦК випадках замість посвідчення нотаріусом можливе посвідчення заповіту посадовою, службовою особою органу місцевого самоврядування або іншою посадовою, службовою особою. Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

Заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, Іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів.

Заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, може бути посвідчений його капітаном. Заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, може бути посвідчений її начальником. Заповіт військовослужбовця, а у пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також заповіт працівника, члена їх сімей і члена сім'ї військовослужбовця може бути посвідчений командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу.

Заповіт особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, може бути посвідчений начальником місця позбавлення волі. Заповіт особи, яка тримається під вартою, може бути посвідчений начальником слідчого ізолятора.

Вказані вище заповіти осіб посвідчуються при свідках.

До заповітів, посвідчених посадовими, службовими особами, застосовуються положення ст.1247 ЦК. Заповіти, посвідчені вказаними вище посадовими, службовими особами, прирівнюються до заповітів, посвідчених нотаріусами.

Порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. №419.

Стаття 1253 ЦК допускає посвідчення заповіту при свідках -- на бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках. У випадках, встановлених п.З ч.2 ст.1248 і ст. 1252 ЦК, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов'язковою. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю.

Свідками не можуть бути:

а) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт;

б) спадкоємці за заповітом;

в) члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом;

г) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.

Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. До тексту заповіту заносяться відомості про особу свідків.

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається (ст. 1234 ЦК).

Заповідач має низку прав, що входять до права на заповіт:

1) право заповідача на призначення спадкоємців -- заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У такому разі ця особа не може одержати право на спадкування.

Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини. У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на спадкування на загальних підставах (ст.1245 ЦК);

2) право заповідача на визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом -- заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складання заповіту, а також ті права та обов'язки, що можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини (ст.1236 ЦК);

3) право заповідача на заповідальний відказ -- заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ. Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом. Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини.

На спадкоємця, до якого переходить жилий будинок, квартира або інше рухоме чи нерухоме майно, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим чи нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника.

Право користування жилим будинком, квартирою або іншим рухомим чи нерухомим майном, одержане за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Право користування жилим будинком, квартирою або іншою будівлею, надане відказоодержувачеві, не є підставою для проживання у останніх членів його сім'ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

Спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов'язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, що перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно. Відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з часу відкриття спадщини. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини (ст.1239 ЦК).

Виходячи зі змісту ЦК, зміст заповідального відказу може бути різним: заповідач може зобов'язати спадкоємця придбати і передати відказоодержувачу будь-яке майно, виплатити йому певну суму грошових коштів, надати іншій особі право довічного користування будинком або його частиною.

Одержання майна за заповідальним відказом є особливим видом спадкового правонаступництва. Відказоодержувач стає спадкоємцем в окремому праві спадкодавця або набуває право вимоги до спадкоємця -- виконавця відказу. Від звичайного спадкування за заповітом заповідальний відказ відрізняється тим, що його предметом може бути і майно, яке не належить до складу спадщини, а також право користування останнім. Головна ж відмінність -- у тому, що предмет заповідального відказу вважається вільним від обтяження боргами спадкодавця. Відказоодержувач не несе відповідальності за ними.

Якщо особа, на яку покладений заповідальний відказ, відмовляється від спадщини на користь іншої особи, то здійснює такий відказ спадкоємець, до якого перейшла частка спадщини спадкоємця, який відмовився. У разі спорів між спадкоємцем за заповітом та відказоодержувачем необхідно мати на увазі, що потреба спадкоємця у користуванні спадковим майном (наприклад особиста потреба у житлі), а також перехід права власності від спадкоємця до іншої особи, незалежно від підстав такого переходу не впливають на права відказоодержувача, оскільки обсяг таких прав установлюється спадкодавцем при складанні заповіту і не може бути змінений спадкоємцем.

Права та обов'язки відказоодержувача припиняються з його смертю і не можуть бути передані ним у спадщину, якщо інше не передбачено спадкодавцем, який залишив заповідальний відказ Право вимоги відказоодержувача виникає з дня відкриття спадщини. Це право може бути здійснене в примусовому порядку в межах строку позовної давності.

Найпоширенішим випадком речового заповідального відказу є покладання на спадкоємця, до якого переходить жилий будинок, обов'язку надання іншій особі права довічного користування будинком або його певною частиною;

4) право заповідача на покладення на спадкоємця інших обов'язків -- заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання. Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільне корисної мети (ст.1240 ЦК).

Останній випадок називається заповідальним покладанням. На відміну від заповідального відказу він означає виконання будь-якої дії не в інтересах конкретної особи, а щодо невизначеного кола осіб. Заповідач вправі зобов'язати своїх спадкоємців до вчинення певної дії, спрямованої на здійснення суспільне корисної мети (наприклад, заповідаючи цінну бібліотеку дочці, зобов'язати зробити її публічною).

На відміну від заповідального відказу, предметом якого є майнове надання певній особі, предметом заповідального покладання можуть бути також дії немайнового характеру. В заповідальному покладанні не встановлюється конкретно визначений вигодоодержувач;

5) право заповідача на підпризначення спадкоємця -- заповідач має право призначити іншого спадкоємця на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме останню або відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права на спадкування, а також у разі відсутності умов, визначених у заповіті. Підпризначеним спадкоємцем може бути будь-яка особа, передбачена у ст.1222 ЦК (ст.1244 ЦК);

6) право заповідача на встановлення сервітуту в заповіті -- спадкодавець має право встановити у заповіті сервітут щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб (ст. 1246 ЦК);

7) право заповідача на скасування та зміну заповіту -- заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт або внести до нього зміни.

Заповіт є односторонньою угодою, правові наслідки якого настають лише після смерті заповідача. Оскільки при житті спадкодавця складений ним заповіт не покладає на нього будь-яких правових обов'язків стосовно спадкоємців і не створює будь-яких прав для останніх, заповідач вправі в будь-який час його скасувати або змінити .

Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який складено пізніше, скасовує попередній повністю або у тій частині, у якій він йому суперечить.

Кожний новий заповіт скасовує попередній і не поновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не поновлюється, крім випадків, встановлених ст.ст.225, 231 ЦК.

Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться у порядку, встановленому ЦК для посвідчення заповіту (ст.1254 ЦК).

Спеціальні правила передбачені для двох видів заповіту:

1) заповіт з умовою -- заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою (наявність Інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, одержання освіти тощо). Умова, зазначена у заповіті, має Існувати на час відкриття спадщини.

Умова, зазначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства. Особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що вона не знала про неї, або якщо настання умови від неї не залежало (ст. 1242 ЦК);

2) заповіт подружжя -- подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. У разі складання спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.

За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню.

У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя (ст.1243 ЦК).

Новелами ЦК є правила стосовно таємниці заповіту, його тлумачення та недійсності, передбачені у ст.ст. 1255-1257 ЦК.

Таємниця заповіту -- нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складання заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту.

Тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між ними тлумачення здійснюється судом відповідно до ст.213 ЦК.

Недійсність заповіту -- заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини.

У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Законом передбачене право на обов'язкову частку в спадщині. В інтересах неповнолітніх і непрацездатних спадкоємців закон обмежує свободу заповіту, передбачаючи коло так називаних обов'язкових спадкоємців. Згідно зі ст.1241 ЦК неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).

Розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. До обов'язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, що перейшли до неї як до спадкоємця.

Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку в спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку.

Закон не пов'язує виникнення права на обов'язкову частку в спадщині у названих осіб із спільним проживанням із спадкодавцем і веденням із ним спільного господарства. Право на обов'язкову частку в спадщині не може залежати від згоди інших спадкоємців на її одержання, тому що закон не передбачає необхідності їх згоди.

Обов'язкова частка у спадщині визначається з урахуванням усіх спадкоємців за законом тієї черги, які за відсутності заповіту закликалися б до спадкування. Заповіти, які порушують право на обов'язкову частку в спадщині, визнаються недійсними не повністю, а лише в частині належних спадкоємцям обов'язкових часток .

Таким чином, ЦК містить багато суттєвих новел щодо заповіту За останнім не тільки можуть передаватися майнові права та обов'язки, у ньому можуть міститися також особисті розпорядження заповідача. Передбачена можливість складання подружжям спільного заповіту, право на складання заповіту з умовою. Істотно новими є положення ЦК щодо форми заповіту. Передбачена можливість складання секретного заповіту. Обов'язковою згідно з ЦК є присутність свідків при посвідченні заповітів окремих осіб.

таємниця спадкування заповіт нотаріус

2. Секретний заповіт як новела цивільного законодавства України

2.1 Особливості спадкування секретного заповіту

У багатьох країнах світу вже довгий час практикується такий вид заповіту, як секретний заповіт. В Україні з прийняттям нового Цивільного кодексу, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, також почав практикуватися секретний заповіт.

Заповідач має право скласти заповіт, не надаючи при цьому іншим особам, у тому числі і нотаріусу, можливості ознайомитися з його змістом . Оскільки статтею 1249 ЦК прямо не передбачена форма такого заповіту, то вважається, що він підпорядковується загальним нормам про форму та зміст заповіту, які передбачені ЦК. Посвідчити такий заповіт має право лише нотаріус.

Секретний заповіт у заклеєному конверті подається нотаріусу, наявність підпису заповідача на цьому конверті є обов'язковою.

На конверті заповіту нотаріус ставить посвідчувальний напис, печатку та в присутності заповідача поміщає його в інший конверт. Таким чином після смерті заповідача ніхто не вправі ознайомитися із змістом заповіту. Така форма заповіту іноді може виявитися невдалою, оскільки особа, яка вирішила письмово оформити своє волевиявлення на випадок смерті, не завжди знайома з правилами написання заповіту та їх складання. Навіть після роз'яснення нотаріуса помилок у складанні заповіту не багато хто зможе уникнути.

Порядок оголошення секретного заповіту є таким: отримавши повідомлення про смерть спадкодавця, нотаріус зобов'язаний призначити день оголошення заповіту. Про це він повідомляє членів сім'ї спадкодавця та родичів відповідним листом, якщо місцезнаходження їх йому відоме, а якщо невідоме -- шляхом відповідного оголошення в друкованих засобах масової інформації.

Конверт із заповітом відкривається та оголошується у присутності зацікавлених осіб та двох свідків.

Про оголошення заповіту складається протокол, у якому фіксується зміст заповіту та підписується нотаріусом і свідками. Копія протоколу може бути надана спадкоємцям.

2.2 Особливості діяльності нотаріуса щодо секретних заповітів

Відповідно до чинного законодавства, секретним є заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Особа, яка склала секретний заповіт, передає його у запечатаному конверті нотаріусу. На запечатаному конверті із секретним заповітом заповідач ставить свій підпис, справжність якого засвідчує нотаріус при передачі конверта. Якщо підпис на конверті поставлено заповідачем не у присутності нотаріуса, заповідач повинен особисто підтвердити (наприклад, шляхом проставляння ще одного підпису на конверті), що перший підпис на конверті належить йому. Далі відповідно до процедури нотаріус повинен зробити посвідчувальний напис про посвідчення й прийняття заповіту на зберігання, у присутності заповідача вкласти конверт із секретним заповітом в інший конверт і опечатати його. На конверті вказуються: прізвище, ім'я, по батькові, дата народження заповідача, а також дата прийняття на зберігання секретного заповіту. За бажанням заповідача нотаріус видає про це свідоцтво.

У певний день у зв'язку з відкриттям спадщини в присутності зацікавлених осіб (як правило, потенційних спадкоємців, свідків) нотаріус оголошує текст секретного заповіту. Про день і час оголошення секретного заповіту нотаріус повідомляє членів сім'ї та родичів спадкодавця, а у випадку, якщо їх місце проживання невідоме,-- розміщує інформацію у засобах масової інформації. Якщо зацікавлена особа, проінформована належним чином про місце і дату оголошення секретного заповіту, не з'явилася, нотаріус вправі оголосити заповіт тим особам, які зібралися на оголошення заповіту.

Законом передбачено складання нотаріусом протоколу про оголошення секретного заповіту (обов'язково описується повний текст секретного заповіту), що підписується самим нотаріусом, а також двома свідками. У випадку приїзду зацікавленої особи після процедури оголошення секретного заповіту, нотаріус знайомить дану особу з протоколом оголошення секретного заповіту, про що робиться відповідна відмітка, а зацікавлена особа ставить свій підпис, підтверджуючи факт ознайомлення зі змістом секретного заповіту.[3]

У нас може виникнути запитання: чи можливе заочне посвідчення секретного заповіту? Потрібно звернути увагу на те, що заочне посвідчення секретного заповіту (також як і будь-якого іншого), так само як і посвідчення заповіту після смерті заповідача, -- не допускається.

Статтею 1249 ЦК передбачається посвідчення секретних лише за змістом заповітів, хоча в нотаріальній діяльності існує можливість зробити сам факт посвідчення заповіту секретним. Так, до повноважень нотаріусів входить нотаріальна дія щодо прийняття документів на зберігання, відповідно до якої документ може бути прийнято на зберігання нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Отож може стати секретним не тільки зміст заповіту, а й сам факт його складання. Але такий спосіб посвідчення заповіту поки що не передбачено законом, а тому не може застосовуватися на практиці до офіційного його визнання.

Загалом же нотаріуси зобов'язані зберігати нотаріальну таємницю як за ст. 8 Закону України «Про нотаріат», так і за ст. 1255 ЦК, тому ймовірність поширення відомостей про вчинену нотаріальну дію та зміст заповіту гарантується дисциплінарною відповідальністю нотаріуса.

Щодо процедури посвідчення секретного заповіту, то вона має бути деталізована в Законі України «Про нотаріат», Інструкції, а у ЦК має бути подана в загальних рисах. Зрозуміло, що конверт, у якому знаходиться секретний заповіт, має бути належним чином запечатаним для того, щоб ніхто не зміг безперешкодно ознайомитися з його змістом. Лише потім нотаріус може на поданому заповідачем конверті ставити свій посвідчувальний напис, скріплювати його печаткою і у присутності заповідача поміщати його в інший конверт. Вважаємо, що й на іншому конверті, опечатаному нотаріусом має бути підпис заповідача. Крім того, разом із конвертом із секретним заповітом нотаріусу може передаватися й додатковий конверт, у якому будуть зазначені особи, яких заповідач вважає доцільним запросити на оголошення змісту заповіту. Проте якщо не враховувати цю пропозицію, то може виникнути ситуація, що зберуться всі родичі заповідача для того, щоб почути про те, що заповіт зроблено на користь сторонньої особи. Тобто при оголошенні змісту секретного заповіту не будуть присутніми спадкоємці за заповітом.

Після посвідчення заповіту нотаріусом відомості про нього вносяться до Спадкового реєстру. 7 квітня 2005 р. з метою приведення у відповідність нормативно-правових актів Міністерства юстиції України, що регламентують функціонування Єдиного реєстру заповітів та спадкових справ, до Цивільного та Сімейного кодексів України, наказом Міністерства юстиції України № 33/5 було внесено зміни до наказу Міністерства юстиції України від 17 жовтня 2000 р. № 51/5 «Про Єдиний реєстр заповітів та спадкових справ» та до Положення про Єдиний реєстр заповітів та спадкових справ, якими дію Єдиного реєстру заповітів та спадкових справ припинено. При цьому зазначеним наказом запроваджено Спадковий реєстр.

Так, згідно з Положенням про Спадковий реєстр, затвердженим наказом Мін'юсту від 17 жовтня 2000 р. № 51/5 у редакції наказу Мін'юсту від 7 квітня 2005 р. № 33/5, Спадковий реєстр--це електронна база даних, яка містить відомості про заповіти, спадкові договори, спадкові справи та видані свідоцтва про право на спадщину.

Тобто в сучасну практику нотаріусів запроваджено Спадковий реєстр, до якого включаються всі відомості про посвідчені заповіти, що дає можливість з достатньою точністю встановити наявність заповіту при відкритті спадкової справи, а також перевірити чинність поданого нотаріусу заповіту.

3. Сучасні проблеми спадкового права України. Європейські інтеграції в інститут спадкового права України

Однією з найактуальніших тем дослідження сучасної юридичної науки є проблема формування єдиного європейського правового простору, включення в його межі національних правових систем, встановлення взаємозв'язків між міжнародним, європейським інтеграційним та національним правом.

Формування спільної системи законодавства Європейського Союзу саме в частині регулювання спадково-правових відносин пов'язане з низкою проблем, перш за все історично обумовлених. Традиційно спадкове право вважають національною галузою.

Спадкове право являє собою універсальну систему юридичних конструкцій, запозичену з римського права. Як зазначав О. Підопригора, «римське цивільне право стало основою сучасної цивілістики всього світу - в одних правових системах більшою мірою, в інших - меншою. Рецепувавши це право, Європа побудувала на його засадах свою цивілістику». Аналіз історичного розвитку спадкового права засвідчує, що воно завжди займало одне з панівних місць у міжнародному приватному праві. Істотною особливістю регулювання цих відносин є те, що норми спадкового права не містять прямої відповіді, прямого припису щодо того, як вирішити справу. Ці норми лише вказують, яке законодавство треба застосувати.

Дискусії навколо визначення предмета міжнародного спадкового права зводяться до того, що автори під предметом розуміють різні речі. Так, одні науковці під предметом міжнародного спадкового права як самостійної галузі права розуміють відносини з іноземним елементом, які регулюються нормами міжнародного права, тоді як інші вважають, що предметом цього права є правові норми які регулюють цивільно-правові відносини з іноземним елементом.

У міжнародній науковій літературі неоднозначно визначається коло норм, які становлять міжнародне спадкове право, що пояснюється різним підходом до його природи та сутності. Зазвичай, до норм міжнародного спадкового права зараховують колізійні, соціальні, матеріальні та норми міжнародного цивільного процесу. Наприклад, у Німецькій доктрині по-різному підходять до цього питання. Так, Л. Раапе, М. Вольф обмежують предмет міжнародного спадкового права колізійним правом, але Г. Кегель, Х. Шак включають до нього і міжнародний цивільний процес. Учені Польщі, Угорщини, Італії, Голландії (М. Сосьняк, К. Пшибиловський, В. Валашек, Л. Рецеї, Ф. Мадл, І. Сасі) підтримують останній підхід.

Доктрина міжнародного спадкового права намагається обґрунтувати застосування іноземного права на території держави. Так, Ш. Дюмулен, Е. Франкенштайн доводили, що правова система держави надає значення нормам іноземної правової системи тому, що правові норми вважаються прикріпленими до предметів матеріального світу і у зв'язку з цим право певної держави має надавати правову регламентацію відносинам, залежно від того, до яких предметів матеріального світу вони прикріплені.

Проблематикою вдосконалення спадкового законодавства України та адаптаціє його до міжнародних стандартів займались Ю. Заїка, О. Кармаза, С. Фурса та ін.. Ці вітчизняні вчені дійшли висновку, що в основі відносин спадкування має бути покладений принцип останнього місця проживання спадкодавця, а не громадянства. За допомогою права держави останнього місця проживання спадкодавця вирішуються, зокрема, такі питання спадкування, як черговість спадкування за законом та визначення часток у спадщині спадкоємців за законом, що є принципово важливим при спадкуванні за правом представлення.

У частині 1 ст. 70 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005р. визначено, що спадкові відносини з іноземним елементом регулюються правом держави, в якій спадкодавець мав останнє місце проживання. Згідно з цим Законом при визначені права, що підлягає застосуванню, суд чи інший орган керується тлумаченням норм і понять відповідно до права України, якщо інше не передбачене законом. Якщо норми і поняття, що потребують правові кваліфікації, не відомі праву України, або відомі під іншою назвою або з іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення права України, то при їх правовій кваліфікації також враховується право іноземної держави.

Колізійні питання спадкування за спадковою трансмісією та спадковим представленням відомі як нотаріусам України, так і європейським юристам. Під спадкуванням за правом представлення розуміють таких порядок спадкування, коли одна особа, у разі смерті іншої, яка є спадкоємцем за законом, заступає на її місце і набуває право спадкування тієї частки у спадщині, яку отримав би померлий, якби він був живий на момент відкриття спадщини.

Стаття 1266 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України надає вичерпний перелік осіб, які спадкують за правом представлення, це: онуки, правнуки, прабаба, прадід, племінники, двоюрідні брати та сестри спадкодавця.

Законодавство Швейцарії встановлює обмеження кількості парантел. За Швейцарським Цивільним кодексом останніми закликаються до спадкування тільки дід та баба спадкодавця, та їх нащадки. У праві Сербії, Чорногорії, Хорватії обмежене коло осіб, які спадкують за правом представлення, це - внуки та правнуки спадкодавця.

На нашу думку, розширене коло спадкоємців, які мають право спадкувати за спадковим представленням в Україні, доречно було б звузити, як у багатьох європейських країнах. До внуків та правнуків, щоб уникнути колізії у спадкових відносинах з іноземним елементом.

Щодо спадкової трансмісії, то законодавство більшості країн закріпило норму про те, що у разі смерті спадкодавця за законом чи за заповітом після відкриття спадщини та неможливості її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов'язкової частки, переходить до його спадкоємців. Спадкування після померлого, який не встиг прийняти спадщину - це повернення до первісних відносин спадкування. Через це застосовується закон тієї країни , де відкрилося початкове право на спадщину. Спадкоємець автоматично стає наступником померлого, та відкриття нової спадщини буде здійснюватися на основі тієї правової системи, якій підпорядкований спадкодавець. Відсилка до права держави, де спадкодавець мав останнє місце проживання, на нашу думку, потребує кваліфікації цього поняття відповідно до права України. Слід брати до уваги ст. 29 ЦК України, оскільки спадкодавець є фізичною особою. Місцем проживанням фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає переважно постійно, або тимчасово. Необхідність з'ясування останнього місця переважного проживання спадкодавця виникає тоді, коли він проживав у декількох державах, і жодне з них може бути місцем його постійного проживання. У такому випадку потрібно, насамперед, виключити з числа таких місць проживання ті держави, де спадкодавець тимчасово перебував, а з місць, що залишилися, віддати перевагу державі, з якою у нього складалися більш тісні зв'язки, насамперед з точки зору тривалості проживання спадкодавця та наявності в ній «осілого характеру проживання (проживання разом із сім'єю, робота, житло тощо).

Зазначимо, що «останнє» означає останнє місце проживання спадкодавця на момент відкриття спадщини. Визначення останнього місця проживання спадкодавця ускладнюється в тих випадках, коли смерть не може бути підтверджена медичними документами тому, що особа пропала безвісти, а засвідчується тільки публічними органами в силу того, що існує висока вірогідність фізичної смерті особи. Оскільки строки відсутності особи в місці проживання, інші умови і порядок оголошення фізичної особи померлою в законодавстві різних держав істотно відрізняються, не виключено, що українському суду для кваліфікації поняття «останнє місце проживання спадкодавця», оголошеного за кордоном померлим, потрібно буде врахувати право іноземної держави. Перехід права на прийняття спадщини за спадковою трансмісією буде відбуватися за законом тієї держави, в якій спадкодавець мав останнє місце проживання. Проте в законі України «Про міжнародне приватне право» передбачено виняток: спадкодавець у заповіті має право обирати право держави, громадянином якої він був.

Традиційно питання набуття права власності у порядку спадкування за спадковою трансмісією та спадковим представленням регулюються особистим законом спадкодавця. Однак згідно з українським законодавством у питаннях спадкування нерухомого майна слід керуватися законом місцезнаходження речі. Спадкування нерухомого майна здійснюється за законом тієї держави, де знаходиться майно.

...