Спадкування деяких майна та майнових прав

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Загальні положення про спадкування

2. Особливості спадкування окремих видів майна

2.1 Спадкування вкладів у банках (фінансових установах)

2.2 Спадкування заставленого майна

2.3 Спадкування речей, обмежених в обороті

3. Особливості спадкування окремих видів прав та обов'язків

3.1 Спадкування особистих (немайнових) прав та обов'язків

3.2 Спадкування права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування)

3.3 Спадкування права на відшкодування збитків, моральної шкоди та сплату неустойки

3.4 Спадкування обов'язку відшкодувати майнову шкоду (збитки) та моральну шкоду, яка була завдана спадкодавцем

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Смерть фізичної особи припиняє її правоздатність і відкриває спадщину. Людина перестає існувати фізично, але значна кількість цивільних відносин, у яких вона була носієм прав та обов'язків, переходять до інших осіб. Такий перехід майна (спадщини) померлої особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців) називається спадкуванням. Умови та порядок спадкування регламентуються низкою цивільно-правових норм, що у своїй сукупності складають окремий цивільно-правовий інститут спадкове право.

Спадкове право - це сукупність цивільно-правових норм , які регулюють відносини, що виникають внаслідок переходу майна а також майнових прав і обов'язків померлого до інших осіб.

Метою даного науково - дослідного завдання є дослідження особливостей спадкування деяких видів майна та майнових прав а саме особливості спадкування вкладів у банках (фінансових установах), заставленого майна, речей, обмежених в обороті, частки у праві спільної сумісної власності а також спадкування особистих (немайнових) прав та обов'язків, права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування), права на відшкодування збитків, моральної шкоди та сплату неустойки та спадкування обов'язку відшкодувати майнову шкоду (збитки) та моральну шкоду, яка була завдана спадкодавцем.

1. Загальні положення про спадкування

Спадкування - це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (ст.1216 ЦК України)[2].

Сукупність правових норм, які регулюють правовідносини, що виникають внаслідок переходу прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) складає підгалузь спадкового права.

Спадкування буває двох видів:

спадкування за заповітом;

спадкування за законом.

Законодавець надає перевагу спадкуванню за заповітом в якому особа може висловити свою волю щодо розпорядження належним їй майном на користь будь-якої іншої особи. Щодо спадкування за законом, то воно може мати місце лише за умов: а) відсутності заповіту; б) визнання його недійсним; в) неприйняття спадщини або відмова від її прийняття; г) не охоплення заповітом усієї спадщини.

Суб'єктами спадкових правовідносин є спадкодавець та спадкоємець

Спадкодавець - це фізична особа, майно якої після її смерті переходить у спадщину до іншої особи чи до інших осіб. Спадкодавцем може бути лише фізична особа незалежно від віку, статі, стану здоров'я тощо.

Спадкоємець - це особа, яка у випадку смерті тієї чи іншої фізичної особи набуває права одержати його спадкове майно, тобто має право на спадкування. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. А спадкоємцями за заповітом можуть бути також юридичні особи та інші учасники цивільних відносин.

Законодавець передбачає випадки за яких особа може бути усунена від права на спадкування (ст.1224 ЦК України) [2].

Не мають права на спадкування ні за законом, ні за заповітом особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя, крім випадку призначення спадкодавцем такої особи своїм спадкоємцем за заповітом, знаючи про це.

Не мають права на спадкування за заповітом особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині.

Не мають права на спадкування за законом:

батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини;

батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом;

одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду. Однак, якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке було набуте ними за час цього шлюбу;

особа, яка ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані - за рішенням суду. Таке правило поширюється на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ[3, 457].

Об'єктом спадкових правовідносин є склад спадщини, тобто права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (її ще називають “спадкове майно” або “спадкова маса”). Об'єкти бувають майнового (речі, майнові права та права вимоги) та немайнового (авторське право на опублікування і розповсюдження творів науки, літератури, мистецтва та одержання винагороди, право на одержання диплому за відкриття, авторського свідоцтва чи патенту на винахід, виключне право на винахід, промисловий зразок, корисну модель на підставі патенту) характеру.

Законодавець передбачає низку особливостей переходу майнових прав спадкодавця, а саме:

право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення (ч.1 ст.1225 ЦК України);

до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені (ч.2 ст.1225 ЦК України);

до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом (ч.3 ст.1225 ЦК України);

суб'єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі (ст.1226 ЦК України);

суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім'ї, а у разі їх відсутності - входять до складу спадщини (ст.1227 ЦК України);

переходить право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві у договірних зобов'язаннях (ч.1 ст.1230 ЦК України);

право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв'язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов'язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя (ч.2 ст.1230 ЦК України);

право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя (ч.3 ст.1230 ЦК України) [2].

До спадкоємця переходять і обов'язки:

відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем (ч.1 ст.1231 ЦК України);

відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, яке було присуджено судом зі спадкодавця за його життя (ч.2 ст.1231 ЦК України);

сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця (ч.3 ст.1231 ЦК України)[2].

При цьому, майнова та моральна шкода, яка була завдана спадкодавцем, відшкодовується спадкоємцями у межах вартості рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ними у спадщину. Крім того, за позовом спадкоємця суд може зменшити розмір неустойки (штрафу, пені), розмір відшкодування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, якщо вони є непомірно великими порівняно з вартістю рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ним у спадщину[3, 458].

Законодавець покладає на спадкоємців також обов'язок відшкодувати:

розумні витрати, які були зроблені одним із них або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця;

витрати на утримання, догляд, лікування спадкодавця можуть бути стягнені не більш як за 3 роки до його смерті.

При цьому, спадкоємці не можуть прийняти лише права і відмовитися від прийняття обов'язків, так як спадщина приймається не в частині, а в цілому.

Відповідно до ст.1219 ЦК України, до складу спадщини не входять права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

5) фідуціарні (особистісні) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, які припиняються смертю одного з них.

Право на спадкування виникає в день відкриття спадщини.

Відкриття спадщини - це настання певних обставин, за яких у відповідних осіб виникає право спадкоємства. До обставин, що викликають відкриття спадщини закон відносить (ст.1220 ЦК України):

смерть особи;

оголошення особи померлою[2].

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Встановлення часу відкриття спадщини має важливе значення, так як на час відкриття спадщини визначається коло спадкоємців, склад спадкового майна.

Якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них. Відповідно, якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. А якщо місце проживання спадкодавця невідоме, то місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна (ст.1221 ЦК України).

Місце відкриття спадщини може не співпадати з місцем смерті, якщо особа померла в санаторії, відрядженні, в дорозі тощо. Місцю смерті спадкове право ніякого значення не надає.

Певною особливістю наділене спадкування права на вклад у банку (фінансовій установі). Так, законодавець в ст.1228 ЦК України встановлює два способи розпорядження правом на вклад у банку (фінансовій установі):

складання заповіту;

здійснення відповідного розпорядження банку (фінансовій установі) [3, 459].

При цьому, заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), повністю або частково скасовує його, якщо: а) у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад; б) заповіт стосується усього майна спадкодавця.

спадкування майно право

2. Особливості спадкування окремих видів майна

2.1 Спадкування вкладів у банках (фінансових установах)

Спадкування права на вклад у банку (фінансовій установі) регламентовано у ст. 1228 ЦК.

Аналізуючи ч. 1 ст. 1228 ЦК України, можна зробити висновок про існування двох видів вкладів:

1)із спеціальними вказівками вкладників;

2)вклади, в яких не зроблено розпорядження банку (фінансовій установі).

Щодо п. 1 вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банк; (фінансовій установі) на випадок своєї смерті, зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі). Щодо складення заповіту, то у ньому вкладник може зазначити також про розпорядження вкладом.

У даній нормі законодавець фактично прирівнює заповіт і відповідне розпорядження вкладника банку (фінансової установи), з чим однозначно можна погодитися. Але треба розглядати два випадки складання такого розпорядження:

1) якщо заповіт складено після того, як було зроблено розпорядження банку (фінансовій установі), то він повністю або частково скасовує його якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується усього майна спадкодавця;

2) якщо розпорядження складено пізніше заповіту, то воно повнієте: коли заповіт зроблено тільки на вклад, або частково скасовує останній. У разі відсутності заповіту вклад спадкується за зробленим вкладником розпорядженням з урахуванням права на обов'язкову частку. У випадку відсутності і заповіту, і розпорядження, вклад спадкується на загальних підставах спадкоємцями за законом.

Положення про те, що право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним, визначає, що право на частину вкладу можуть отримати й спадкоємці за правом на обов'язкову частку, навіть якщо існує заповіт та зроблене вкладником розпорядження банку[4, 246].

Слід зазначити, що у чинному ЦК порівняно із ЦК 1963 p. встановлено, як бачимо, нові правила спадкування вкладів у банку (фінансовій установі). Якщо звернутися до історії спадкування вкладів, то багато суперечливих позицій при дії ЦК 1963 p. було висловлено вченими з приводу спеціальної вказівки вкладника. Така спеціальна вказівка трактувалася спрощеною формою заповіту або як договір на користь третьої особи. Остання думка стала домінуючою, оскільки більше відповідала складному змісту цих правовідносин. Тому прийняття внеску кредитною установою з умовою видачі після смерті вкладника третій особі розцінювався як договір, де кредитор - вкладник, а боржник - кредитна установа. Моментом укладання договору був момент прийняття внеску. Але така позиція фактично підвищувала статус банківського вкладу до рівня цивільно-правової угоди, що мало переваги над іншими видами спадкування, з чим, на наш погляд, однозначно погодитись було неможливо.

Деякі вчені надавали банківським вкладам певні характерні риси:

1) для одержання такого внеску не потрібно було отримувати свідоцтво гро право на спадщину;

2) для його одержання не потрібно було чекати закінчення якогось визначеного терміну з моменту смерті вкладника і водночас не передбачався максимальний термін для одержання внеску;

3) з такого внеску не могли бути задоволені претензії кредиторів небіжчика;

4) особи, що одержали такий внесок, звільнялися від зобов'язань щодо відшкодування витрат по догляду за спадкодавцем під час його хвороби, а також на його похорон (ч. 2 ст. 552 ЦК). Сама видача вкладу могла мати різні підстави і переслідувала різні цілі, що для боржника (банку) не мало значення, тому що договір абстрактний і його дійсність не ставилася в залежність від мети угоди [4, 247].

В.К. Дроніков свого часу трактував ці правовідносини також фрагментарно, а саме: з моменту смерті вкладника внесок належить третій особі. Зона не є спадкоємцем, а лише набувачем вигоди, і тому не відповідає за боргами спадкодавця.

Автори даної роботи свого часу аналізували теоретичні концепції та ЦК 1963 p. щодо специфіки спадкування банківських вкладів та були противниками особливого їх статусу, пропонували розглядати їх як відокремлене майно, щодо якого може бути зроблено спеціальну вказівку, а по суті - окремий заповіт, який не має ніяких переваг перед іншим можливим волевиявленням заповідача (заповітом), але має певні переваги перед спадкуванням за законом. Вважали, що «приховування» майна з «дозволу» держави за банківською таємницею від спадкоємців за заповітом неодмінно призведе до приховування спадкового майна від нотаріуса і від спадкоємців за правом на обов'язкову частку, а це суперечитиме закону. Тому пропонували в Законі України «Про нотаріат» передбачити прерогативу нотаріуса витребувати від банківських установ усі відомості про наявність у конкретної особи вкладу у зв'язку з її смертю. Автори горді тим, що їх наукові прогнози сьогодні втілені в життя, тобто у новий ЦК, де передбачено, що право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним (ч. 2 ст. 1228 ЦК).

2.2 Спадкування заставленого майна

Особливості спадкування заставленого майна полягають у тому, що ці правовідносини мають бути врегульовані Цивільним кодексом Україні: або Законом України «Про заставу», однак цьому положенню законодавцем не приділено уваги. Тому дальший матеріал слід аналізувати виходячи із загальних засад і змісту законодавства України. Тобто в цьому разі треба говорити про правонаступництво прав та обов'язків.

Якщо спадкодавець у розглядуваній ситуації є боржником, то спадкоємці успадковують одночасно його права та обов'язки: обов'язок повернути борг та право звільнити майно з-під заборони відчуження. Як свідчить практика, в будь-якому випадку - чи заставлене майно належить спадкодавцю, чи заставодержателем є спадкодавець - таке майно (особливо об'єкти нерухомості або земля) знаходиться під забороною відчуження на певний строк.

У разі ж спадкування прав кредитора спадкоємці отримують право вимагати повернення боргу [5, 315].

За чинною юридичною практикою негативним аспектом багатьох правовідносин, які пов'язані із заставою майна, слід констатувати невідповідність вартості заставленого майна за договором порівняно з реальною (ринковою) його вартістю. Виходячи із загальних принципів правонаступництва усі дії, вчинені в процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього такою самою мірою, якою вони були б обов'язкові для особи, яку він замінив. Отже, спадкоємець не може ставити під сумнів вартість заставленого майна за договором. [5, 316].

За пунктом 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» проводиться відмежування «звичайних» претензій кредиторів спадкодавця від забезпечених заставою на предмет строків звернення з претензією. Так, у Постанові йдеться, що правила ст. 557 ЦК 1963 р. (ст. 1281 нового ЦК) не застосовуються до зобов'язань, забезпечених заставою (за позичками кредитних установ), оскільки відповідно до ст. 181 ЦК 1963 р. (ст. 572 нового ЦК), ст. 1 Закону України «Про заставу» в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника і при переході права власності на заставлене майно до іншої особи, права застави зберігає силу щодо нового власника. У такому разі слід розглядати два варіанти:

1) коли борг спадкодавця покривається за рахунок заставленого майна, тоді кредитори можуть і не звертатись до спадкоємців або державної нотаріальної контори з відповідною претензією. В цьому випадку достатнім способом забезпечення прав кредитора є звернення до нотаріуса з оригіналом договору застави, на якому може бути вчинено виконавчий напис, який є підставою для виконання державною виконавчою службою;

2) якщо борг не може бути покритим за рахунок заставленого майна, то кредитори мають звертатися до зазначених осіб, оскільки вони втрачатимуть право вимоги до спадкоємців. Останній випадок також має місце на практиці, коли банки дають кредити під заставу нерухомого майна, але вартість об'єкта нерухомості на ринку значно змінюється [5, 317].

Водночас, коли успадковується право вимоги кредитора, забезпечене заставою, то відбувається звичайне правонаступництво.

2.3 Спадкування речей, обмежених в обороті

У Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілів патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями металевими снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів де зброї та вибухових матеріалів, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 21 серпня 1998 р. № 622 закріплено поняття вогнепальної зброї. Так, вогнепальною вважається зброя, у якій снаряд (куля, шрот тощо) приводиться в рух миттєвим звільненням хімічної енергії заряду (пороху або іншої пальної суміші) [6, 284].

Пунктом 12.17 Наказу передбачено, у разі смерті власника, нагородна, нарізна вогнепальна та інша зброя армійських зразків, мисливська нарізна або гладкоствольна вогнепальна зброя, пневматична та холодна зброя протягом п'ятиденного терміну здається в органи внутрішніх справ на тимчасове зберігання до вирішення питання щодо спадкування майна (але на строк не більше шести місяців). Якщо хтось із спадкоємців бажає таку зброю (крім нагородної) залишити у власності, вона може бути зареєстрована на його ім'я у встановленому порядку. Якщо серед спадкоємців немає осіб, які можуть мати або мають право на зберігання зброя вона ними повинна бути в місячний строк продана або подарована особі, що має дозвіл органів внутрішніх справ на придбання зброї.

Якщо хтось із спадкоємців бажає стати власником нагородної зброї, остання, у разі можливості її законного перебування у власності громадян, може бути оформлена відповідно до вимог абзацу першого цього пункту [14, 332].

Нагородна коротко-ствольна вогнепальна нарізна зброя (пістолети, револьвери) може бути залишена у власності спадкоємців після приведення її у стан, не придатний для стрільби в майстернях з ремонту зброї (довідка про переробку повинна знаходитися в особовій справі власника). Така зброя вважається колекційною і в дозволі на її зберігання ставиться штамп «колекція». Для одержання дозволу на її зберігання в орган внутрішніх справ подаються документи:

- письмове клопотання;

- заповнена картка-заява;

- документ, що свідчить про спадщину;

- дозвіл на право зберігання нагородної зброї померлого;

- три фотокартки розміром 3x4 см;

- копія договору страхування;

- платіжне доручення (квитанція) банку про оплату послуг за видачу

дозволу.

Генерали, адмірали, офіцери Міністерства оборони України, Національної гвардії України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Служби безпеки України, Управління державної охорони, а також особи вищого, старшого та середнього начальницького складу органів внутрішніх справ України, які були звільнені в запас або пішли у відставку з правом носіння військової форми зберігають кортики без дозволу органів внутрішніх справ. У випадку смерті власника, кортики здаються їх родичами у військові комісаріати або в органи внутрішніх справ за місцем проживання власника [6, 286].

3. Особливості спадкування окремих видів прав та обов'язків

3.1 Спадкування особистих (немайнових) прав та обов'язків

Складним є питання спадкування особистих (немайнових) прав спадкодавця, оскільки у різних нормативних актах, які їх регламентують, можна встановити певні суперечності.

У статті 1219 ЦК передбачено права та обов'язки особи, які не входять до складу спадщини. Так, законодавцем пропонується не включати до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не передбачено законом або їх установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

1) права на аліменти, права на пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

5)права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені л. 608 ЦК, а саме:

* зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою;

* зобов'язання припиняється смертю кредитора, якщо є нерозривно пов'язаним з особою кредитора.

Як бачимо, потребує тлумачення поняття «особисті немайнові права», яке відтворене, фактично, в загальній частині цієї норми, тобто це права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця. Отже, всі інші пункти цієї норми мають бути складовими частинами ширшого поняття «особисті немайнові права» [7, 243].

Тому складність насичення конкретними положеннями загально правового поняття «правоздатність громадянина» зумовлюватиме недосконалість його складових частин, до яких входить поняття «особисті немайнові права». Наведемо лише один приклад: чи можна успадковувати право на проживання в державному або відомчому житловому фонді, на пільги? Зрозуміло, що ні, оскільки це особисте немайнове право громадянина, тому можна вважати, що наведений вище перелік не є вичерпним.

Однак існують випадки, коли питання правонаступництва чітко встановлюється й іншими нормами законодавства. Зокрема, це стосується авторського права, що регламентоване Законом України «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р. (зі змінами та доповненнями на 16 червня 2006 р.). Правонаступництво в цивільному судочинстві регламентоване ст. 37 ЦПК.

У контексті вищезазначених положень в кожному конкретному випадку потребується більш докладне тлумачення тих чи інших правовідносин. Наприклад, авторами пропонується комплексно досліджувати правовідносини, які стосуються особистих немайнових прав громадян, а ні розглядати їх лише поверхово. Наприклад, видатний винахідник взяв на себе зобов'язання щодо створення нового двигуна і отримав за не відповідний аванс. Отже, в цьому випадку можна констатувати, що зобов'язання припиняється смертю боржника, оскільки виконання не може бути здійснене без особистої участі боржника, нерозривно пов'язане з особою боржника, але це лише частина правовідносин, яку в більшості випадків не можуть виконати спадкоємці. Однак щодо повернення авансу замовнику - це питання має вирішуватись за вимогою кредитора за рахунок спадкового майна[7, 245].

Щодо правонаступництва в цивільному процесі, то воно також неоднозначно має вирішуватись, оскільки, крім процесуальних аспектів правонаступництва, повинні враховуватись характер і зміст матеріальних правовідносин. Наприклад, коли в порядку цивільного судочинства розглядається справа про визнання за громадянином права на проживання у квартирі державного житлового фонду або право на отримання аліментів, то суд не повинен допускати правонаступництва спадкоємцем, а за п. і ст. 205 ЦПК має закрити провадження у справі, оскільки після смерті громадянина, який був однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва. Тобто для правильного вирішення цієї ситуації треба прослідкувати зв'язок між майбутнім рішенням суду і правами правонаступника. Якщо рішення суду має вплив на права та інтереси правонаступника, то правонаступництво допустиме, якщо не має - недопустиме[7, 243].

Цікавим є спадкування (правонаступництво) авторських прав спадкодавця. Так, частиною 1 ст. 29 Закону України «Про авторське право і суміжні права» встановлено, що майнові права авторів переходять в спадщину. Не переходять в спадщину особисті немайнові права авторів. Майновим правам присвячена ст. 15 Закону. Але вважаємо доцільним саме на особистих (немайнових) правах, які перераховані в ст. 14 цього Закону, зосередити увагу.

Спадкуванню не підлягають особисті (немайнові) права автора:

1) право вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належним чином імені автора на творі і його примірниках і за будь-якого публічного використання твору, якщо це практично можливо;

2) право забороняти під час публічного використання твору згадування свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитись анонімом;

3) право вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі і його примірниках і під час будь-якого його публічного використання;

4) право вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора.

Проаналізуємо всі можливі аспекти спадкування особистих (немайнових) прав автора. Законодавцем забороняється перехід особистих (немайнових) прав у спадщину і не зазначається про виняток з цього загального правила. При цьому у ч. 2 ст. 29 Закону вказується, що спадкоємці мають право захищати авторство на твір і протидіяти всілякій зміні твору, а також будь-якому іншому зазіханню на твір, що може заподіяти шкоду честі с репутації автора. Відповідно до п. 4 ст. 14 Закону дії такого характеру є особистим (немайновим) правом автора. Але з цим положенням не можна погодитись, оскільки у такому разі спадкоємці будуть захищати свої власні права та інтереси. Захист права авторства на твір за спадкодавцем надає їм відповідні права як його правонаступників, а тому будь-яке інше зазіхання на твір або на честь автора буде порушувати й їх права, оскільки спричинюватиме шкоду подальшому опублікуванню твору, а можливо, й власному імені спадкоємців, які можуть носити одне прізвище із спадкодавцем, та завдавати моральної шкоди через родинні стосунки тощо [8, 154].

При цьому, дійсно, спадкоємці не можуть привласнювати твір спадкодавця, тобто зазначати себе авторами та здійснювати інші дії особистісного характеру.

Водночас у ч. 7 ст. 28 Закону зазначено: «Авторське право на твір, вперше опублікований протягом ЗО років після смерті автора...». Виходить, що після смерті автора твір може бути опублікованим і що право на опублікування твору перейшло до спадкоємців.

Нелогічність неможливості опублікування твору автора, який не був с публікованим за його життя, зумовлена також інтересами суспільства, розвитком культури та науки, інтересами самого автора та його нащадків. Зрозуміло, що такі публікації мають охоронятись від фальсифікації, коли з погоні за наживою або сенсацією намагаються надати «видатному покійному» авторство на ті твори, які він не створював. З цього приводу пропонується більш широко використовувати нотаріальний процес як реальну перешкоду на цьому шляху. Тобто процесуальний засіб вжиття заходів до корони спадкового майна, зокрема опис спадкового майна, буде свідчи ти про існування відповідних рукописів або знаходження відповідне: інформації в комп'ютері.

Слід звернути увагу також на конкретні договори автора, якими він відчужував належні йому твори образотворчого мистецтва. Так, спадкоємці у вказані законом строки щодо проданих автором-спадкодавцем оригіналів творів образотворчого мистецтва користуються невідчужуваним правом на одержання 5 відсотків від ціни кожного наступного продажу твору через аукціон, галерею, салон, магазин тощо, що йде за першим його виступам, здійсненим автором твору [8, 155].

Термін охорони прав авторів діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті. Тобто авторське успадковане право діє протягом 70 років, рахуючи з 1 січня року, що наступає за роком смерті автора і протягом цього часу право спадкоємців може переходити до їхніх спадкоємців,

У спадщину також не переходять трудові права та обов'язки спадкодавця, що випливають з трудової угоди і членства, наприклад, якщо він був членом творчої спілки (композиторів, художників, поетів тощо).

3.2 Спадкування права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування)

У статті 1229 ЦК законодавець закріпив механізм спадкування праве на одержання страхових виплат (страхового відшкодування), які спадкуються на загальних підставах.

Винятком є положення ч.2 ст.1229 ЦК, де передбачено: якщо страхувальник у договорі особистого страхування призначив особу, до якої має перейти право на одержання страхової виплати у разі його смерті, це право не входить до складу спадщини.

Слід зразу звернути увагу фахівців на суперечність між частинами 1 та 2 ст. 1229 ЦК, оскільки ч. 1 визначає відсутність особливостей спадкування страхових виплат, а ч. 2 такі особливості встановлює, тому така нечіткість закону на практиці призводитиме до суперечності інтересів спадкоємців та неузгодженості у правах на спадщину.

Частину 1 даної статті можна сприймати так:

якщо страхувальник у договорі особистого страхування не призначив особу, до якої має перейти право на одержання страхової виплати у разі його смерті, то це право входить до складу спадщини;

якщо страхова агенція заявить про існування такого призначення, то вона вважається зобов'язаною здійснити виплату лише вказаній у розпорядженні спадкодавця особі [9, 365].

Отже, у даній нормі зроблено спробу надати ті привілеї страховим агенціям, яких з 2004 р. були позбавлені банківські установи, тобто надавати страхувальникам гарантії, що виплати, незважаючи на права третіх осіб, буде здійснено лише вказаним ними особам, яких, до речі, навіть спадкоємцями назвати неможливо. Здається, що суперечність такого положення може виявитися на практиці при зіставленні інтересів банку, який може видати позичку, що буде внесена страхувальником як плата за коштовне страхування, та інтересів страхової агенції, яка не вправі видавати такий платіж іншим особам.

Тому доречно говорити про дію ч.2 ст.1229 ЦК лише щодо тих випадків, коли спадкодавець вносив суми страхування не на власне ім'я, а,зокрема, на ім'я неповнолітніх дітей чи інших близьких родичів, наприклад, що мають право на обов'язкову частку в спадщині і коли оплата такого страхування здійснювалася поступово, а не єдиним платежем, зокрема, коли він був здійснений напередодні смерті спадкодавця. Хоча за ст. 1241 ЦК такі страхові внески мають враховуватися при визначенні розміру обов'язкової частки[2].

Автори вважають, що страхова агенція навіть при існуванні страхового призначення має на запит нотаріуса надавати відомості про належні страхувальнику-спадкодавцю на момент смерті страхові виплати, оскільки в противному разі можуть існувати зловживання щодо успадкування таких виплат[2].

Вважається також, що дію ч. 1 можна поширити й на ч. 2 ст. 1229 ЦК про співставлення строків складання заповіту та зробленого страхувальником призначення, а також застосовувати за аналогією ч. З ст. 1228 ЦК. Тобто в тому разі, коли заповіт складено пізніше ніж призначення, то має застосовуватися положення заповіту, оскільки спадкодавець вправі змінити свою волю передбаченим законом способом, якщо страхування було здійснено на його ім'я.

3.3 Спадкування права на відшкодування збитків, моральної шкоди та сплату неустойки

Спадкування права на відшкодування збитків, моральної шкоди та сплату неустойки законодавцем регламентовано у ст. 1230 ЦК.

Так, ч. 1 даної норми передбачено, що до спадкоємця переходить право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві у договірних зобов'язаннях.

До спадкоємця переходить право на стягнення неустойки (штрафу, нені) у зв'язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов'язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя ч.2).

Частиною 3 даної статті також передбачено, що до спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено супом спадкодавцеві за його життя [10, 311-313].

Статтю 1230 ЦК слід сприймати як загальну, оскільки визначені в ній підстави відшкодування збитків, моральної шкоди та неустойки - це не вичерпний перелік прав спадкодавця. Коли спадкодавець виступає як кредитор, то він вправі вимагати й індексації боргу, вчасного виконання обов'язків боржником, розірвання договору у разі його неналежного виконання тощо. Тому доцільно говорити про широкі межі правонаступництва спадкоємцями або виконавцем заповіту в договірних правовідносинах, особливо, коли виконання договору припадає на час прийняття спадщини, то це питання взагалі вважається вирішеним лише щодо прав кредиторів.

Тому здається, що до вирішення питання про конкретну належність прав спадкодавця певним спадкоємцям, вони вправі приймати рішення колективно про подальший розвиток договірних відносин, коли йдеться про права спадкодавця, або спільно уповноважити на вчинення відповідних дій одного з них чи виконавця заповіту.

Доцільно також виділяти час настання права вимоги, належної спадкодавцю. Якщо право вимоги за договором настане після закінчення строку для прийняття спадщини, то доцільно визначати, кому це право персонально належатиме [11, 413].

Вважаємо також, що в разі переходу права вимоги до спадкоємців і за прострочення в період прийняття спадщини, строк для пред'явлення претензій має подовжуватися як пропущений з поважних причин.

У частинах 2 та 3 даної статті йдеться про те, що до спадкоємців переходить право вимоги, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя, але зміст даної норми не має імперативного характеру. Тому загалом можна погодитися з ч. З ст. 1230 ЦК, але щодо ч. 2 цієї ж норми виникає запитання - чи може одна із сторін договору порушувати його умови і не нести відповідальності? Виходить, що може лише тому, що буде здійснюватися правонаступництво [2 ].

3.4 Спадкування обов'язку відшкодувати майнову шкоду (збитки) та моральну шкоду, яка була завдана спадкодавцем

Статтею 1231 ЦК передбачено порядок спадкування обов'язку відшкодувати майнову шкоду (збитки) та моральну шкоду, яка була завдана спадкодавцем. Так, до спадкоємця переходить обов'язок відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем, також обов'язок відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, що було присуджено судом зі спадкодавця за його життя, обов'язок сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця.

Здається, що обов'язковому виконанню спадкоємцями підлягають зобов'язання спадкодавця відшкодувати майнову шкоду (збитки) та моральну шкоду, які встановлені на підставі безспірних доказів: судове рішення, що набрало законної сили; судовий наказ чи виконавчий напис нотаріуса[12, 164].

Загальний безумовний обов'язок спадкоємців - це відшкодувати майнову шкоду, завдану спадкодавцем. Наступний же загальний аналіз дає можливість встановити, що деякі вчасно пред'явлені до виконанню обов'язки спадкодавця виконуються в тому випадку, коли «були присуджені судом зі спадкодавця за його життя (частини 2, 3 даної статті). Визначення в цій нормі лише обов'язків спадкодавця без зазначення суб'єктів, які вправі витребувати виконання обов'язків, робить такі обов'язки абстрактними, хоча має простежуватися зв'язок з часом пред'явлення таких обов'язків до виконання, обов'язками спадкоємців щодо кредиторів^:: та виконання обов'язків.

Майнова та моральна шкода, яка була завдана спадкодавцем, відшкодовується спадкоємцями у межах вартості рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ними у спадщину.

Водночас відповідно до ч. 4 передбачається відшкодовувати майнову та моральну шкоду у межах вартості рухомого чи нерухомого майна. Авторами свідомо посилено застосоване в даній нормі розмежування, оскільки воно вважається деякою мірою некоректним, адже за ст. 1218 ЦК підлягають врахуванню всі права спадкодавця, як на рухоме, так і на майно. Слід також брати до уваги, що успадковані обов'язки спадкоємців можуть перевищувати розміру прав, що підлягають спадкуванню. При цьому спадкоємці вправі виконувати обов'язки спадкодавця без будь-яких обмежень, але тільки за власним волевиявленням. Слід також враховувати особливості спадкування за правом на обов'язкову частку [12, 254-255].

Так, за позовом спадкоємця суд може зменшити розмір неустойки штрафу, пені), розмір відшкодування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, якщо вони є непомірно великими порівняно з вартістю руті і мого чи нерухомого майна, яке було одержане ним у спадщину.

Це положення закону (ч. 5) вважається можливим сприймати лише щодо зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), розміру відшкодування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, якщо вони не були встановлені в рішенні суду. Тобто, коли спадкоємець є правонаступником спадкодавця у судовій справі, тоді він вправі й користуватися належними йому правами і заперечувати проти позову. Якщо ж розмір обов'язків спадкодавця встановлено у судовому рішенні, яке набрало законної сили, то воно обов'язковим для виконання спадкоємцями [13, 142].

Тому доцільно говорити про те, що коли розмір обов'язків спадкодавця перевищує розмір його прав, спадкування не настає, а здійснюється відшкодування шкоди, завданої спадкодавцем.

Висновок

Отже, підсумовуючи все вище викладене можна зробити висновок, що спадкування - це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування буває двох видів: спадкування за законом і спадкування за заповітом. Законодавець надає перевагу спадкуванню за заповітом в якому особа може висловити свою волю щодо розпорядження належним їй майном на користь будь-якої іншої особи. Щодо спадкування за законом, то воно може мати місце лише за умов: а) відсутності заповіту; б) визнання його недійсним; в) неприйняття спадщини або відмова від її прийняття; г) не охоплення заповітом усієї спадщини.

Дослідивши особливості спадкування вкладів у банках (фінансових установах), заставленого майна, речей, обмежених в обороті, частки у праві спільної сумісної власності а також спадкування особистих (немайнових) прав та обов'язків, права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування), права на відшкодування збитків, моральної шкоди та сплату неустойки та спадкування обов'язку відшкодувати майнову шкоду (збитки) та моральну шкоду, яка була завдана спадкодавцем варто зазначити , що законодавець передбачає низку особливостей переходу майнових прав спадкодавця, а саме:

1) суб'єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі (ст.1226 ЦК України);

2) переходить право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві у договірних зобов'язаннях (ч.1 ст.1230 ЦК України);

3) право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв'язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов'язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя (ч.2 ст.1230 ЦК України);

4) право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя (ч.3 ст.1230 ЦК України).

До спадкоємця переходять і обов'язки: а) відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем (ч.1 ст.1231 ЦК України);б) відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, яке було присуджено судом зі спадкодавця за його життя (ч.2 ст.1231 ЦК України);

в) сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця (ч.3 ст.1231 ЦК України).

Законодавець покладає на спадкоємців також обов'язок відшкодувати:

- розумні витрати, які були зроблені одним із них або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця;

- витрати на утримання, догляд, лікування спадкодавця можуть бути стягнені не більш як за 3 роки до його смерті.

При цьому, спадкоємці не можуть прийняти лише права і відмовитися від прийняття обов'язків, так як спадщина приймається не в частині, а в цілому.

Відповідно до ст.1219 ЦК України, до складу спадщини не входять права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом.

Список використаних джерел

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. -№ 30. - Ст. 141.

2. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356

3. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. -- К. : Істина.

4. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. Є.О.Харитонова, О. І. Харитонової, Н. Ю. Голубевої. - 3вид. перероб. і доп. - К.: Алерта ; КНТ; ЦУЛ, 2010. 752с.

5. Харитонов Є.О., Голубєва Н.Ю. Цивільне право України: В 2-х томах. Том2: Підруч. - Х.: ТОВ ,,Одіссей”, 2008.

6. Цивільне право України: Підруч.: у 2 кн./ О.В. Дзера, Д.В. Боброва, А.С Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.:Юрінком Інтер, 2002.

7. Панченко М.І. Цивільне право України: Навч. посіб. -- К.: Знання, 2005. -- 583 с.

8. Цивільне право: навчальний посібник / За заг. ред. Р.О. Стефанчука. - К.: Наукова думка, 2004.

9. Цивільне право України: Підручник: У 2 т. І Борисова В.І. (кер. 58 авт. кол.), Баранова Л.М., Жилінкава І.В. та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. - К.: Юрінком Інтер, 2007. - Т. 1. - 480 с.

10. Мазур О.С. Цивільне право України: Навч. посіб. для дистанц. навчання. -- К.: Ун-т "Україна", 2005. - 287 с.

11. Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. - Т. 2. Особлива частина. - К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. - 408 с.

12. Заіка Ю.О. Українське цивільне право. Навч. посіб. -- К. Істина, 2005. -- 312 с.

13. Проблеми цивільного права та процесу : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам'яті професора О.А. Пушкіна (23 травня 2009 р.). - Х. : Вид-во Харк. нац. ун-ту внутр. справ, 2009. - 436 с.

14. Цивільне право: навч. посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. -- К.: Вентурі, 1995. -- 416 с.

Размещено на Allbest.ru

...