Кожне судове рішення, яке стосується питань конституційності державних правових актів, зокрема законів, має неабияке значення. Воно обговорюється на сторінках засобів масової інформації ученими-правниками, політиками, громадськістю.

Обов'язкові повноваження поділяються на повноваження щодо розгляду справ а) на правах суду першої інстанції (оригінальна юрисдикція), б) на правах обов'язкової апеляційної інстанції.

Згідно з частиною другою розділу другого статті III Конституції США, до оригінальної юрисдикції Верховного суду США належать "усі справи, що стосуються послів, інших повноважних представників та консулів, а також справи, у яких однією стороною є штат, підсудні Верховному суду США як першій інстанції. У всіх інших випадках Верховний суд є апеляційною інстанцією, що вирішує як питання права, так І питання факту з тими обмеженнями та відповідно до правил, що будуть встановлені конгресом".

До "всіх інших випадків", на які Верховний суд СІЛА поширює обов'язкову апеляційну юрисдикцію, Конституція США у частині першій розділу другого статті III відносить справи, що стосуються Конституції, законів Сполучених Штатів та міжнародних договорів, що вже укладені або які можуть бути укладені; справи, що стосуються послів, інших повноважних представників та консулів; справи, що. стосуються адміралтейства та інші "морські" справи; спори, у яких Сполучені Штати є стороною; спори між двома та більше штатами; між штатами та громадянами Іншого штату; між громадянами різних штатів; між громадянами одного штату з приводу земель, отриманих як дарунок від різних штатів; а також між штатом, його громадянами та іноземними державами, громадянами та підданими.

Згідно з законами США, що прийняті у розвиток цих конституційних положень, апеляційна юрисдикція була конкретизована й розподілена на обов'язкову та дискреційну (перегляд справи в апеляційному порядку здійснюється тільки на власний розсуд суду).

Апеляційна юрисдикція Верховного суду США настільки широка, що немає жодної можливості перелічити тут усі випадки подання апеляцій. Зазначимо лише випадки здійснення обов'язкової апеляційної юрисдикції Верховним судом США:

1) справи, у яких федеральний суд визнав акт конгресу неконституційним і в яких федеральний уряд був стороною;

2) справи, в яких федеральний апеляційний суд визнав закон штату таким, що не відповідає Конституції США, а отже, нечинним, а також міжнародні договори та закони США;

3) справи, в яких Верховний суд штату поставив під сумнів чинність міжнародного договору або закон США і в своєму рішенні схиляється до визнання їх нечинними;

4) справи, в яких Верховний суд штату поставив під сумнів чинність закону будь-якого штату, міжнародного договору або закону США на підставі їх невідповідності Конституції США і в своєму рішенні схиляється до визнання їх нечинними;

5) справи про конституційність правових актів, які вирішені в особливому порядку трьома спеціальними суддями районних судів федерального підпорядкування" [1].

Слід мати на увазі, що рішення Верховного суду США, які ухвалюються у порядку здійснення апеляційної юрисдикції, практично не привносять нічого-нового у розвиток конституційного прецедентного права, оскільки не містять у собі мотивувальної частини, де формулюється прецедент. У 1988 році суд практично позбавив себе апеляційної юрисдикції, тому більшість справ ним розглядається у порядку certiorary (з лат. - бути поінформованим).

Він є наказом Верховного суду СІЛА до нижчих судів передати справу для слухання по суті з метою виправлення помилок у правосудді. Отже, на підставі цього наказу Верховний суд США здійснює дискреційні повноваження, а саме - самостійно визначає, які справи він розглядатиме, для чого необхідна згода чотирьох суддів.

У статті 17 внутрішнього нормативного акта - Регламенту Верховного

суду - перелічуються підстави, згідно з якими Верховний суд видає наказ certiorary та приймає справу до розгляду:

1) конфлікт між різними федеральними апеляційними судами;

2) конфлікт між верховними судами двох штатів або між Верховним судом штату та федеральним апеляційним судом;

3) суд штату або федеральний суд виніс рішення щодо важливого питання, яке ще не було вирішене Верховним судом США. Усі ці випадки мають обов'язково бути узгоджені з порядком застосування федерального права.

Верховний суд США діє також як юридичний консультативний орган згідно з процедурою сертифікації. Вона дуже рідко застосовується та має складні формальні підстави щодо її ініціювання. При використанні цієї процедури, нижчий федеральний апеляційний суд або суд федеральних претензій може звернутися до Верховного суду з проханням надати висновок щодо складних та суперечливих правових питань, а не щодо фактів. Рішення Верховного суду СІЇІА з цих питань не мають прецедентного характеру, як, власне, й рішення щодо відмови у certiorary.

Здійснюючи судовий конституційний контроль, Верховний суд США опрацював три його стандарти. Ця класифікація необхідна для безпосереднього захисту конституційних прав та свобод у їх співвідношенні з цілями правових актів, насамперед - законів, що лежать в основі їх прийняття.

1. Найскладніше для держави, при виправданні конституційності своїх дій, задовольнити стандарт пильного розгляду {strictscrutiny), який використовується у судовому захисті найважливіших конституційних прав та свобод: свобода слова, віросповідання; прайвесі (право на індивідуальну автономію); прав, що стосуються концепції належної правової процедури; принципу рівності та інше.

Для задоволення цього стандарту судового конституційного контролю державний правовий акт має переслідувати "вимушену" мету, тобто абсолютно необхідну, нагальну, а не рядову, і засоби, обрані державою у цьому акті, мають бути максимально необхідні для досягнення цієї "вимушеної" мети.

Якщо Верховний суд обирає цей стандарт, тягар доведення конституційності своїх актів покладається на державу, але, у більшості випадків, при дотриманні цього стандарту судового конституційного контролю, державні правові акти визнаються неконституційними.

2. Державі найлегше виправдати конституційність своїх дій на підставі стандарту простої раціональності, який обирається судом у випадках, коли порушувані у справі питання стосуються не захисту фундаментальних прав та свобод, а здебільшого конституційності правових актів, що регулюють соціально-економічні питання (але не торкаються фундаментального права власності, що є природно-правовим, або негативним), наприклад щодо права на безкоштовну освіту, державну допомогу тощо.

Для задоволення цього стандарту держава, приймаючи правовий акт, повинна мати на меті легітимний державний інтерес. Практично будь-який державний інтерес, спрямований на підвищення загального добробуту, безпеки, на турботу про здоров'я населення визнається легітимним. Іншою вимогою є мінімальне раціональне співвідношення між обраними засобами та метою, яку дуже легко задовольнити.

Згідно із зазначеним стандартом тягар доведення покладається на індивіда, й суд практично у всіх випадках виносить рішення на користь держави.

3. Проміжним є стандарт середнього рівня, що застосовується судом у справах про дискримінацію за ознаками статі, незаконнонародженість, контрактні зобов'язання та про деякі специфічні аспекти реалізації права на свободу слова (нейтральне державне регулювання "часу, місця та порядку" його реалізації).

При цьому держава має переслідувати "важливу" мету як щось середнє між "вимушеною" та легітимною, а засоби, обрані державою, мають "безпосередньо стосуватися" "важливої" мети (щось проміжне між "максимальною необхідністю" та "мінімальним раціональним співвідношенням").

Тягар доведення при дотриманні такого стандарту рівномірно покладається на сторони, а практика, що склалася, свідчить, що рішення також приблизно п'ятдесят на п'ятдесят відсотків приймаються на користь обох сторін.

Для того щоб справа була розглянута судом, позивачеві, окрім загальної вимоги - відповідність юрисдикції Верховного суду, необхідно дотримуватися кількох важливих спеціальних умов. По-перше, питання, яке порушується позивачем, не може мати консультативного, гіпотетичного або абстрактного характеру, що випливає з частини першої розділу другого статті III Конституції США, яка уповноважує судову владу розглядати тільки судові справи, предметом яких є спір між сторонами.

По-друге, позивач повинен мати standing - суттєвий особистий інтерес у розв'язанні спору та у вирішенні справи по суті. Для цього він повинен довести, що справді постраждав, тобто зазнав фактичної шкоди - фізичної, моральної або матеріальної; шкода має бути конкретною та індивідуалізованою; певні дії, від яких, на думку позивача, він постраждав, мають бути фактичною причиною цієї конкретної шкоди. Організації або асоціації можуть задовольнити критерій standing, якщо вони подають позов на користь своїх членів, які мають суттєвий особистий інтерес у справі. Позови не можуть бути прийняті до розгляду, якщо вони виникають у порядку громадської ініціативи actiopopularis, тобто за ініціативою громадських організацій з метою судового розв'язання болючих суспільних питань, а не конкретної справи своїх членів з приводу конкретно завданої їм шкоди. Наприклад, суд не може прийняти до розгляду позов громадської екологічної організації, яка вимагає відшкодування збитків від заводу, що забруднює довкілля.

По-третє, справа не може бути розглянута, якщо вона сумнівна в тому сенсі, що спірні питання, які існували на момент подачі позову, втратили свою актуальність на момент розгляду внаслідок особливих подій, що сталися після подання позову, а позивач - утратив суттєвий інтерес до її розгляду. Наприклад, абітурієнт подав позов на державний університет, звинувативши навчальний заклад у тому, що його програма відбору студентів має расово-дискримінаційний характер, що завадить йому вступити на навчання і завдасть моральної шкоди. Але коли справа дійшла до Верховного суду в порядку апеляційного розгляду, цей абітурієнт уже став студентом і завершував останній рік навчання. При цьому університет навів докази того, що позивачеві буде дозволено його закінчити. Суд відмовив у розгляді цієї справи, оскільки вона є сумнівною [2].

По-четверте, справа не може бути розглянута, якщо вона ще не "визріла", тобто певний правовий акт справді порушує Конституцію і його застосування може спричинити певну шкоду індивіду, але поки що немає конкретної справи, в якій він застосовується, і навіть реальної ймовірності його застосування. Наприклад, якщо особа порушує питання щодо конституційності кримінального закону, суд повинен переконатися, що існує реальна небезпека його застосування щодо конкретного індивіда. Скажімо, у справі Рое и Ullman, що надійшла до Верховного суду США, дві подружні пари звернулися з позовом про визнання неконституційним закону штату Коннектикут, який встановлює міру кримінального покарання за використання контрацептивів. Більшість суддів відмовилася розглядати справу на тій підставі, що цей закон на той час існував уже 80 років "у книгах" і виконувався лише один раз, а відтак немає реальної "однозначної загрози покарання".

По-п'яте, згідно з доктриною утримування, яка пов'язана з принципом федералізму та суверенітету штатів, федеральний суд може тимчасово утриматися від вирішення питання про конституційність, якщо позов, у якому воно порушується, супроводжується невирішеним по суті позовом, що має бути розглянутий відповідно до права штату.

По-шосте, Верховний суд не розглядатиме справи, якщо у ній, як уже згадувалось, порушуються політичні питання.

Отже, рішення Верховного суду США, у тому числі й щодо питань конституційного права, мають випадковий та декларативний характер. Позивач не може звернутися з абстрактним позовом про неконституційність правового акта, оскільки він повинен зазнати особистої шкоди. Суд, у свою чергу, тільки оголошує рішення, а не виконує їх. Але позивач може звернутися до суду (у своєму позові) з проханням, у разі позитивного рішення, видати спеціальний судовий наказ на виконання свого рішення, що має певний юридичний ефект та є обов'язковим дня виконання. Цей наказ може бути виданий і за власною ініціативою суду.

Так, згідно з наказом injunction суд забороняє будь-яке подальше виконання правового акта (закону) органами державної влади щодо особи, яка оскаржила у суді його неконституційність.

Згідно з наказом mandamus суд вимагає від офіційної особи здійснити ті дії, яких вимагав позивач (наприклад поновлення на роботі).

Згідно з наказом habeas corpus позивач, який заперечив окремі положення кримінального закону на підставі їх неконституційності та позбавлений волі на підставі їх застосування, звільняється одразу після доведення нечинності цих окремих положень кримінального закону [3].

Джерела