Основні внутрішні та зовнішні функції сучасної Української держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет «Львівська політехніка»

Кафедра історії держави та права

Реферат на тему:

«Основні внутрішні та зовнішні функції сучасної Української держави»

Вик. ст. гр. АР-307

Басараб С.С.

Прийняв:

викл. Поліковський М.Ф.

Львів 2012

Вступ

Питання про функції держави на будь-якому етапі розвитку є одним з найважливіших в загальній теорії держави. Це обумовлено, по-перше, тим, що у функціях має місце прояв суті держави, її соціальне призначення. Тому пізнання функцій служить передумовою пізнання головного і визначаючого у державі. По-друге, функції держави визначають її структуру. Іншими словами, структура державної діяльності визначається системою тих суспільних відносин, на які держава здійснює необхідний вплив, та її не можливо характеризувати у відриві від системи суспільних відносин, що регулюються державою. Зміни функцій, без сумніву, ведуть до змін структури. Тому функціональний метод пізнання є вихідним.

В юридичній літературі небезпідставно підкреслюється, що з моменту активного розвитку державності у світі перед науковцями постало птання про необхідність пошуку таких характеристик, які б дали змогу оцінити роль і призначення держави у суспільстві. Такими характеристиками названо завдання держави, цілі та її функції. При цьому додається, що ці поняття не є самостійними. В юридичній літературі наголошується на тому, що питання про функції держави має не тільки теоретичне, але й велике практичне значення, оскільки дає змогу охарактеризувати державу з точки зору багатосторонності її діяльності та функціонування. Водночас, зазначається, що за допомогою функцій можливо з точністю визначити характеристику, пріоритети та рівень організованості та ефективності.

Поняття «функції держави» є складною категорією і тісно пов'язане з такими поняттями, як «завдання держави», «соціальне призначення», «мета держави». Але наведені поняття не є ідентичними. Завдення - це те, що необхідно зробити, а функція - це діяльність, процес процес вирішення завдання. Питання про функції держави - це питання не тільки теорії, але і практики державного будівництва. Термін «функція» в перекладі з латинської мови означає «здійснити».

Держава - це суверенна, політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління загальносуспільними справами. Перед державою завжди постає коло завдань, на вирішення яких вона спрямовує свої матеріальні ресурси, ідеологічні і політичні зусилля. Основні напрямки діяльності держави, в яких знаходять свій вираз її сутність, завдання і цілі, називають функціями держави.

У філософській і юридичній літературі можна нарахувати до двох десятків таких визначень. Але найбільш адекватним є наступне визначення: функції держави - це необхідний, однорідний, постійний цілеспрямований напрямок (бік) її діяльності, обумовлений об'єктивними потребами розвитку з точки зору її внутрішніх і зовнішніх задач.

Функції держави тісно пов'язані із завданнями, але не зводяться до них. Аналіз функцій держави повинен відповідати на головні питання:

1) що повинна робити держава на певному етапі свого розвитку і як?

2) на чому повинні бути сконцентровані зусилля її органів і відомств?

Багато спеціалістів вважають, що функції держави - це перш за все певні напрямки діяльності держави, в яких виражається службова роль, завдання, цілі і закономірності розвитку. За допомогою функцій держава реалізує свої завдання і цілі, які стоять перед суспільством, чи можуть бути поставлені.

У зв'язку з цим функції існують не тільки реально, але і потенційно, як здібність або можливість до певної діяльності. Держава, яка не має здібностей або не може виконувати свої головні функції, є недієздатною повністю або частково.

Основні внутрішні та зовнішні функції сучасної Української держави

Перед будь-якою державою постає більше чи менше коло завдань, на вирішення яких вона використовує свої ідеологічні та політичні сили, бюджет тощо. З усієї сукупності цих завдань можна виділити деякі, що визначають її сутність, без яких вона не може повноцінно діяти. Основними напрямками діяльності держави та її органів щодо задоволення потреб суспільства, які розкривають її соціальну сутність і призначення, є функції держави.

Сучасна Українська держава має досить багато функцій, котрі виконує як у самій державі, так і за її кордонами. Залежно від сфери суспільного життя розрізняють наступні внутрішні функції сучаної Української держави:

1) гуманітарна (забезпечення, охорона і захист основних прав людини);

Для реалізації конституційне закріплених прав і свобод людини в Україні необхідно мати налагоджений соціально-правовий механізм забезпечення прав і свобод людини - систему засобів і чинників, що забезпечують необхідні умови поваги до всіх основних прав і свобод людини, які є похідними від її гідності. Поняттям «соціально-правовий механізм забезпечення прав людини» підкреслюється, що правовий механізм - частина соціального і діє з ним у єдності.

Завдання механізму соціально-юридичного забезпечення прав людини - охорона, захист, відновлення порушених прав, а також формування загальної і правової культури населення.

Основні підсистеми механізму соціально-правового забезпечення прав і свобод людини:

- механізм реалізації;

- механізм охорони;

- механізм захисту.

Механізм реалізації прав людини включає заходи, спроможні створити умови для реалізації прав і свобод людини.

Механізм охорони прав людини включає заходи з профілактики правопорушень для утвердження правомірної поведінки особи.

Механізм захисту прав людини включає заходи, що призводять до відновлення порушених прав неправомірними діями і відповідальності особи, яка вчинила ці правопорушення.

У разі порушення прав особи без їх відновлення, а також юридичної відповідальності з боку правопорушника правові гарантії механізму захисту прав людини не можуть вважатися такими, що повністю здійснилися. Заходи захисту - первинна захисна реакція на самий факт відхилення від охоронних заходів, яка має завдання примусити зобов'язану особу виконувати обов'язки, накладені на неї законом або договором. Завдання юридичної відповідальності полягає в покладанні нового обов'язку зазнавати позбавлень, нести правовий збиток.

Без можливості захисту прав охорона прав буде неповною. Захист - це найдійовіша охорона, другий її ступінь.

Форми (або засоби забезпечення) правового захисту громадян від неправомірних дій органів виконавчої влади та їх службовців.

1. Загальносудова. Право громадян на судовий захист закріплено у в ст. 10 Загальної декларації прав людини, відповідно до якої воно відображено у ст. 55 Конституції України. Зігдно цієї статті, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Після використання всіх національних засобів правового захисту громадянин має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ або до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Судовий захист - необхідна і ефективна гарантія реальності прав, свобод і обов'язків людини і громадянина.

2. Адміністративна («управлінський тип»). Відбувається шляхом розгляду прав громадян у вищих органах виконавчої влади. Як початкову інстанцію для розгляду претензії до адміністрації громадянин може вибрати або орган виконавчої влади, або суд. Громадянин має право звернутися до суду, якщо незадоволений результатами розгляду його справи державними органами, підприємствами, громадськими організаціями.

На жаль, в Україні, як і в інших країнах СНД, судовий порядок захисту прав громадян тривалий час (за часів СРСР) залишався винятковим. Він застосовувався у випадках, прямо передбачених законом. За відсутності прямої вказівки в законі про право на судовий захист громадянин змушений був звертатися до вищих органів держави.

3. Адміністративно-судова форма характеризується створенням спеціалізованих судів для вирішення спорів у індивідуальних адміністративних справах, які виникають у сфеpi функціонування органів управління внаслідок неправомірних дій їх службовців. Адміністративні суди входять до єдиної судової системи, підкоряються лише закону, незалежні в правосудній діяльності як від адміністративних органів, так і від загальних судів. В Україні обговорюється питання про введення адміністративних судів для вирішування публічно-правових спорів неконституційного-правового характеру.

Державна охорона прав людини забезпечується за допомогою інституту омбудсманів (народних захисників), які діють, як правило, при парламентах і органах місцевого самоврядування і розглядають скарги громадян щодо порушення їх прав з боку державних органів. У Колумбії, наприклад, омбудсман діє під керівництвом Генерального прокурора.

Коло повноважень омбудсмана у різних країнах не є однаковим. В Іспанії він, крім захисту прав і свобод людини, здійснює нагляд за діяльністю адміністративних органів, у Франції - оцінює застосування законів з точки зору справедливості, а в Намібії ще й розслідує скарги про надмірне використання природних ресурсів. У цілому інститут омбудсманів - це позаюрисдикційний контроль за тим, чи не порушує адміністративна (або будь-яка інша) практика права людини. У більшості країн будь-який громадянин може безпосередньо звернутися до омбудсмана. Омбудсман діє не лише за скаргами громадян, але й за власною ініціативою.

В сучасній Україні відповідно до Конституції парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини здійснюють Уповноважений Верховної Радою з прав людини і його представники на місцях. Уповноважений Верховної Ради з прав людини є інститутом позасудового захисту прав і свобод людини.

Коло повноважень Уповноваженого з прав людини поширюється на усі випадки порушень громадянських прав і свобод органами виконавчої влади. Він може зажадати порушення адміністративного провадження стосовно державних службовців, які порушили конституційні права і свободи громадян, має право також перевіряти додержання цих прав в установах пенітенціарної системи (системи установ, у яких відбувають покарання засуджені - тюрми, колонії та ін.), в армії, в установах Міністерства внутрішніх справ.

Дійсне «середовище проживання» для прав людини є можливим при демократії, демократичній правовій державі. Демократія, правова держава та права людини є невіддільними одне від одного. Правова держава - гарантія реальності прав людини у плані її захисту від порушень з боку апарату влади, а права людини - головна умова та ознака демократії, гуманістичний, людський вимір правової державності. Через реалізацію, охорону і захист прав людини, через демократію пролягає шлях до реальної інтеграції України до Європейського і світового співтовариства.

2) екологічна (забезпечення екологічної безпеки особи, захист навколишнього природного середовища);

Свою політику в діяльності щодо охорони та відновлення навколишнього природнього середовища, забезпечення екологічної безпеки на держава чіико сформулювала у ст. 16 Конституції України: «Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави». В юридичній літературі обґрунтовано доводиться, що ця стаття є однією з найважливіших як така, що стосується самого існування Українського народу, здоров'я нації, майбутнього поколінь. Зауважується також на тому, що саме вона зорієнтована на майбутнє, тобто саме від її виконання державою залежить нетільки сьогодення, а й життя майбутніх поколінь.

Що ж стосується форм здійснення екологічної (природоохоронної) функції держави, то насампред хочу підкреслити, що вихідні засади екологічної безпеки та екологічної рівноваги сформульовано в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., де виділено окремий розділ «Екологічна безпека». У ньомузазначено, що Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молоде покоління тощо. Саме в Декларації вперше було передбачено обов'язок Української держави щодо забезпечення екологічної безпеки та збереження генофонду України.

До головних складових механізму реалізації державної екологічної політики належать:

- державна інституційна інфраструктура проведення природоохоронної політики;

- законодавчо-правовий механізм регулювання виробничої діяльності юридичних і фізичних осіб щодо охорони;

- економічний механізм природокористування та природоохоронної діяльності.

Забруднення ґрунту, повітря, води, які утворюють біосферу нашої планети всього за декілька десятиріч досягнуло таких масштабів, що нерідко можна зустріти доволі песимістичні прогнози стосовно майбутнього людства у зв'язку з деградацією навколишнього середовища. Ще в 1969 р. в докладі Генерального секретаря ООН Економічній та соціальній раді було відзначено, що «в історії людства виникає криза всесвітнього масштабу, яка загрожує в однаковій мірі як розвинутим, так і нерозвинутим країнами, - криза середовища, яке оточує людину». Стає очевидним, що при розвитку існуючих тенденцій життя надалі буде поставлене під загрозу.

Практично всі країни світу в тій чи іншій мірі вже зіштовхнулися з проблемою навколишнього середовища і намагаються її вирішити на національному рівні. Проте жодна країна, яких би дієвих заходів в цьому напрямку вона не вживала, не може почувати себе в безпеці, доки не буде задовільним чином вирішене питання захисту середовища тих районів, які знаходяться в загальному користуванні всіх країн та народів.

Проблеми охорони навколишнього середовища не обмежуються рамками окремих країн чи регіонів - вони набули глобального характеру. Необхідність їхнього вирішення в загальнопланетарному масштабі припускає об'єднання зусиль міжнародного співтовариства, розвиток міжнародного співробітництва з метою охорони навколишнього середовища.

У зв'язку з цим актуальним виглядає питання захисту навколишнього середовища через посередництво міжнародного права, так званого міжнародного екологічного права.

У міжнародному екологічному праві кожного десятиліття виникають нові поняття і формуються нові інститути, які сприяють появі в українському екологічному праві специфічних рис, властивих як національному, так і міжнародному екологічному праву. Однак з цього не випливає, що міжнародне екологічне право перестало бути самостійною правовою системою, що охоплює правові зв'язки людей, організацій і держав, які значною мірою відрізняються від екологічного права окремих держав як по предмету і методу правового регулювання, так і по джерелах, а також по суб'єктах цих відносин.

У наш час захист навколишнього середовища висувається на перший план. Наслідки недостатньої уваги до проблеми можуть бути катастрофічними. Мова йде не тільки про благополуччя людства, а про його виживання. Особливо тривожним є те, що деградація природного середовища може виявитися незворотною.

Забруднення вод завдає шкоди здоров'ю людини і рибних запасів. Деградація сільгоспугідь призвела до посухи й ерозії ґрунтів у багатьох районах. Звідси недоїдання, голод, хвороби. Забруднення повітря наносить усе більш відчутний збиток здоров'ю людей. Масове знищення лісів негативно позначається на кліматі і скорочує біорізноманітність, генофонд. Серйозною загрозою здоров'ю є виснаження озонового шару, що захищає від шкідливих випромінювань Сонця. До катастрофічних змін у кліматі Землі веде «парниковий ефект», тобто глобальне потеплення в результаті зростаючих викидів вуглекислого газу в атмосферу. Нераціональне використання мінеральних і живих ресурсів веде до їх виснаження, що знов-таки ставить проблему виживання людства. Нарешті, аварії на підприємствах, зв'язаних з радіоактивними й отруйними речовинами, не говорячи вже про іспити ядерної зброї, заподіюють величезний збиток здоров'ю людей і природі. Досить згадати про аварію на Чорнобильській АЕС і на американському хімічному заводі в Індії. Великий збиток навколишньому середовищу приносять збройні конфлікти, про що свідчить досвід воєн у В'єтнамі, Кампучії, у Перській затоці, Югославії, Іраку та ін.

Тому юридичний захист природного середовища повинний стати елементом політики будь-якої держави. Оскільки національні частини навколишнього середовища утворюють єдину глобальну систему, то захист її повинен стати однією з головних цілей міжнародного співробітництва і складовим елементом концепції міжнародної безпеки. У резолюції 1981 р. Генеральна Асамблея ООН вказала значення миру для охорони природи і відзначила зворотну залежність - збереження природи вносить вклад у зміцнення світу, забезпечуючи правильне використання природних ресурсів.

В даний час існують і діють більш 200 двосторонніх і багатобічних договорів і угод в області охорони навколишнього середовища. Однак у переважній більшості вони встановлюють зобов'язання держав по охороні тих чи інших об'єктів природи, тобто формулюють первинні (матеріальні) норми, що, як правило, не фіксують юридичних наслідків їхнього порушення. Це зв'язано з тим, що відповідно до загальної теорії міжнародного права для виникнення відповідальності держав досить самого факту порушення міжнародного зобов'язання.

3) соціальна (соціальний захист особи, охорона і відновлення здоров'я, соціальне забезпечення);

Згідно ст. 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. (конституция)

Термін «соціальний захист», що використано в Конституції України, має ширше значення і включає в себе суть раніше вживаного інституту «соціальне забезпечення». У юридичній науці правова категорія «соціальний захист» поки що не визначена. На наш погляд, термін «соціальний захист» означає турботу держави про матеріальне забезпечення непрацездатних або тих громадян, які в силу певних обставин потребують спеціальної (додаткової) допомоги держави.

Основною частиною соціального захисту населення є соціальне забезпечення. Соціальне забезпечення в Україні займає важливе місце в системі гарантій здійснення прав і свобод людини.

Соціальне забезпечення визначається як система державних і суспільних заходів із матеріального забезпечення громадян на випадок старості, інвалідності, хвороби, в разі втрати годувальника та в інших установлених законодавством випадках.

В Україні існують різноманітні форми соціального забезпечення:

обов'язкове держане пенсійне страхування;

обов'язкове державне соціальне страхування працівників підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності;

соціальне забезпечення за рахунок Державного бюджету України, коштів соціальних фондів юридичних осіб, об'єднань громадян, власних накопичень громадян у недержавних пенсійних фондах, приватними пенсійними системами;

адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям, багатодітним сім'ям, непрацездатним громадянам за рахунок державного чи місцевого бюджетів;

утримання непрацездатних осіб у державних, комунікальних та інших установах соціального призначення (наприклад, будинки пристарілих).

Соціальне забезпечення в Україні окрім організаційно-правових форм має ще певні види, тобто соціальні виплати, пільги, послуги, надані непрацездатним громадянам (безплатно, або з частковою оплатою за рахунок датним громадянам (безплатно, або з частковою оплатою за рахунок спеціальних джерел фінансування).

Соціальні виплати здійснюються у вигляді пенсій (матеріальної допомоги), у натуральному вигляді (надання харчування, технічних засобів пересування, протезування, розміщення у будинках для старих та інвалідів, надання спеціальних послуг і пільг побутового характеру (оплата житлово-комунальних послуг, проїзду на транспорті, медичне обслуговування і лікування, санітарно-курортне забезпечення, реабілітацій інвалідів, допомога сім'ям з дітьми). Види соціального захисту різноманітні, але головними у них є пенсії та допомоги, які слід розрізняти між собою. Пенсії мають постійний (регулярний) характер допомоги, разовий або періодичний, обмежений в часі. Більшість видів допомог не порівнюються із заробітком і не залежать від нього

Не менш важливою складовою соціальної функції сучасної України є Концепція розвитку охорони здоров'я населення України (далі - Концепція), яка спрямована на реалізацію положень Конституції та законів України щодо забезпечення доступної кваліфікованої медичної допомоги кожному громадянинові України, запровадження нових ефективних механізмів фінансування та управління у сфері охорони здоров'я, створення умов для формування здорового способу життя. Необхідність визначення основних напрямів розвитку охорони здоров'я населення України зумовлюється реальними політичними та соціально-економічними процесами, зокрема:

- демократизацією суспільства, інтеграцією України у світове співтовариство;

- глобальними структурними процесами в економіці;

- зниженням рівня і погіршенням якості життя більшості громадян;

- критичною демографічною ситуацією;

- незадовільним станом здоров'я населення;

- низькою економічною ефективністю використання ресурсів охорони здоров'я, недосконалою системою оплати праці лікарів та інших працівників сфери охорони здоров'я;

- диспропорціями у розвитку амбулаторно-поліклінічної та стаціонарної медичної допомоги;

- незадовільною екологічною ситуацією, ускладненою наслідками Чорнобильської катастрофи.

Кінцевою метою реалізації Концепції є досягнення таких цілей:

- збереження та зміцнення здоров'я населення, продовження періоду активного довголіття і тривалості життя людей;

- створення правових, економічних та управлінських механізмів реалізації конституційних прав громадян України на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування;

забезпечення гарантованого рівня надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги у визначеному законодавством обсязі;

- формування керованого ринку платних медичних послуг, сприяння діяльності закладів охорони здоров'я всіх форм власності, створення умов для задоволення потреб населення в медичних послугах;
- ефективне використання наявних кадрових, фінансових і матеріальних ресурсів;

- солідарна участь держави, роботодавців, територіальних громад та окремих юридичних і фізичних осіб у фінансуванні послуг з надання громадянам медичної допомоги.

Державна політика у сфері охорони здоров'я спрямовується на підвищення рівня здоров'я, поліпшення якості життя і збереження генофонду Українського народу.

Реалізація цієї політики потребує здійснення комплексу державних і галузевих заходів. Державні заходи мають передбачати:

- поетапне збільшення державних асигнувань у сферу охорони здоров'я, їх ефективне використання;

- забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, переорієнтацію охорони здоров'я на суттєве посилення заходів з попередження захворювань, запобігання інфекційним захворюванням, зниження ризиків для здоров'я людини, що пов'язані з забрудненням та шкідливим впливом факторів довкілля;

- вирішення проблем гігієни та безпеки праці, профілактики виробничого травматизму та професійних захворювань;

- створення умов для формування та стимулювання здорового способу життя, вдосконалення гігієнічного виховання і навчання населення, особливо дітей та молоді; посилення боротьби із шкідливими звичками; розвиток фізичної культури і спорту; забезпечення раціонального збалансованого харчування населення;

- здійснення активної демографічної політики, спрямованої на стимулювання народжуваності і зниження смертності, збереження та зміцнення репродуктивного здоров'я населення, а також соціальної політики підтримки молоді та захисту інвалідів і людей похилого віку;

- забезпечення всебічного гармонійного фізичного та психічного розвитку дитини, починаючи з народження, її раціонального харчування, оптимальних умов побуту, виховання і навчання;

- запровадження ефективної системи багатоканального фінансування сфери охорони здоров'я;

- удосконалення системи соціального та правового захисту медичних і фармацевтичних працівників та пацієнтів;

- визначення критеріїв щодо диференціації розміру оплати праці медичних та фармацевтичних працівників залежно від рівня їх кваліфікації, обсягів, якості, складності, ефективності та умов виконуваної роботи;

- інтенсивний розвиток медичної та фармацевтичної промисловості, в тому числі медичного приладобудування, виробництва лікарських засобів та виробів медичного призначення, здешевлення їх вартості.

Галузеві заходи мають передбачати:

- розроблення державних комплексних та цільових програм охорони здоров'я населення;

- визначення пріоритетів медичної допомоги та обґрунтування переліку і обсягу гарантованого рівня безоплатної медичної допомоги громадянам у державних і комунальних закладах охорони здоров'я;

- розвиток первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини;

- проведення реструктуризації галузі з метою ліквідації диспропорцій у розвитку різних видів медичної допомоги, раціоналізації амбулаторно-поліклінічної та стаціонарної допомоги;

- удосконалення системи інформаційного забезпечення галузі охорони здоров'я на основі широкого розвитку інформаційних мереж, реорганізації медико-статистичної служби;

- створення системи забезпечення і контролю якості надання медичної допомоги на основі розроблених показників якості;

- запровадження системи ліцензійних інтегрованих іспитів у вищих медичних навчальних закладах, незалежно від їх підпорядкування, для уніфікованого контролю за якістю підготовки фахівців для сфери охорони здоров'я;

- удосконалення порядку акредитації закладів охорони здоров'я та атестації медичних і фармацевтичних працівників.

4) культурно-виховна (організація освіти, виховання, підтримка і розвиток науки, культури);

Основні положення щодо здійснення державою своїх обов'язків по забезпеченню належного розвитку а організації освіти в Україні викладені у статті 53 Конституції України: «Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність і езоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства».

Важливою ланкою є державна політика у галузі вищої освіти.

Державна політика у галузі вищої освіти визначається Верховною Радою України.

Державна політика у галузі вищої освіти грунтується на принципах:

доступності та конкурсності здобуття вищої освіти кожним громадянином України;

незалежності здобуття вищої освіти від впливу політичних партій, громадських і релігійних організацій;

інтеграції системи вищої освіти України у світову систему вищої освіти при збереженні і розвитку досягнень та традицій української вищої школи;

наступності процесу здобуття вищої освіти;

державної підтримки підготовки фахівців для пріоритетних напрямів фундаментальних і прикладних наукових досліджень;

гласності при формуванні структури та обсягів освітньої та професійної підготовки фахівців.

Реалізація державної політики у галузі вищої освіти забезпечується шляхом:

збереження і розвитку системи вищої освіти та підвищення її якості;

підвищення рівня освіченості громадян України, розширення їх можливостей для отримання вищої освіти;

створення та забезпечення рівних умов доступності до вищої освіти;

надання цільових, пільгових державних кредитів особам для здобуття вищої освіти у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

забезпечення збалансованої структури та обсягів підготовки фахівців з вищою освітою, що здійснюється у вищих навчальних закладах державної та комунальної форм власності, за кошти відповідних бюджетів, фізичних і юридичних осіб, з урахуванням потреб особи, а також інтересів держави та територіальних громад;

надання особам, які навчаються у вищих навчальних закладах, пільг та соціальних гарантій у порядку, встановленому законодавством;

належної підтримки підготовки фахівців з числа інвалідів на основі спеціальних освітніх технологій.

Також Україна проводить політику у галузі міжнародного співробітництва у галузі вищої освіти. Держава сприяє міжнародному співробітництву у галузі вищої освіти і здійснює заходи щодо розвитку та зміцнення взаємовигідного міжнародного співробітництва у галузі вищої освіти в рамках двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів і угод. Також створюються умови для міжнародного співробітництва вищих навчальних закладів усіх форм власності, наукових, проектних, виробничих, клінічних, медико-профілактичних, культурно-освітніх організацій та установ, які забезпечують функціонування та розвиток системи вищої освіти, органів управління вищою освітою, шляхом бюджетного фінансування, надання пільг по сплаті податків та зборів (обов'язкових платежів), пов'язаних із закупівлею та ввезенням на митну територію України навчального, наукового та виробничого обладнання, приладдя та матеріалів, для здійснення освітньої, наукової та науково-технічної діяльності.

Для належного розвитку міжнародного співробітництва у галузі вищої освіти в нашій державі створюються наступні умови:

1. Вищі навчальні заклади мають право здійснювати міжнародне співробітництво, укладати договори про співробітництво, встановлювати прямі зв'язки з вищими навчальними закладами іноземних держав, міжнародними організаціями, фондами тощо відповідно до законодавства.

2. Головними напрямами міжнародного співробітництва вищих навчальних закладів є:

участь у програмах двостороннього та багатостороннього міждержавного обміну студентами, аспірантами, педагогічними, науково-педагогічними та науковими працівниками;

проведення спільних наукових досліджень;

організація міжнародних конференцій, симпозіумів, конгресів та інших заходів; участь у міжнародних освітніх та наукових програмах;

спільна видавнича діяльність;

надання послуг, пов'язаних із здобуттям вищої та післядипломної освіти, іноземним громадянам в Україні;

відрядження за кордон науково-педагогічних кадрів для викладацької та наукової роботи відповідно до міжнародних договорів України, а також прямих договорів вищих навчальних закладів з іноземними партнерами.

Так само держава піклується про якість та доступність дошкільної освіти для громадян України. Найголовніші засади з цього питання викладені у статті 3 Закону України «Про дошкільну освіту».

Державна політика у сфері дошкільної освіти

1. Держава визнає пріоритетну роль дошкільної освіти та створює належні умови для її здобуття.

Державна політика у сфері дошкільної освіти визначається Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами і втілюється центральними органами виконавчої влади, органами виконавчої влади Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

2. Держава:

надає всебічну допомогу сім'ї у розвитку, вихованні та навчанні дитини;

забезпечує доступність і безоплатність дошкільної освіти в державних і комунальних дошкільних навчальних закладах у межах державних вимог до змісту, рівня й обсягу дошкільної освіти (Базового компонента дошкільної освіти);

піклується про збереження та зміцнення здоров'я, психологічний і фізичний розвиток дітей; сприяє розвиткові та збереженню мережі дошкільних навчальних закладів незалежно від підпорядкування, типів і форм власності.

5). Забезпечення народовладдя

Демократичність держави і суспільства насамперед визначається рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, наскільки реально існуючі процедури виявлення і здійснення волі народу впливають на управління державними та суспільними справами. Найбільш ефективно такий вплив може здійснюватись у формі прямого (безпосереднього) народовладдя, під яким розуміється безпосередня участь громадян у здійсненні державної влади, їх пряме волевиявлення під час прийняття державних рішень.

Практика виробила різні форми здійснення безпосереднього народовладдя (прямої демократії). Проте найбільше визнання і поширення дістали вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування і особливо референдум.

З метою забезпечення народовладдя і безпосередньої участі громадян в управлінні державними та місцевими справами в Україні проводяться референдуми, які є способом прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення.

Проведення референдуму в тому вигляді, який було запропоновано президентським указом і здійснено на практиці, аж ніяк не вирішує проблем дієвості виконавчої влади і приведе Україну до безкінечного ланцюга нових референдумів і виборів, щонайменше на два найближчі роки. Результати цього референдуму можуть лише посилити правовий і політичний хаос, призвести до розколу і без того нестійкої парламентської більшості.

Реальною альтернативою цьому є виконання норм Конституції та законів України щодо механізму ревізії Конституції, яка передбачалася питаннями, винесеними на всеукраїнський референдум. Проголошення і проведення українського референдум за народною ініціативою є яскравою ілюстрацією вибриків неконсолідованої демократії.

Зміст функції забезпечення народовладдя складають:

1. Реалізація волевиявлення народу у формі законодавства (правотворчості);

2. Забезпечення державного суверенітету, тобто здійснення вищої влади у відношенні своєї території і повітряного простору над нею: визначення правового положення конкретних територій і управління ними;

3. Офіційне представництво суспільства, тобто будучи носієм політичної влади, держава є як юридична особа, суб'єкт права. Разом з тим здійснення функцій забезпечення народовладдя передбачає наявність правових відношень між державою і суспільством, залежність держави від суспільства й відповідальність перед ним;

4. Захист конституційного ладу, який реалізується органами (конституційним судом), так і безпосередньо народом шляхом здійснення права всупереч любої спроби насильницьких змін або усунення існуючого конституційного ладу.

6). Охоронна

Зміст охоронної (правоохоронної) функції сучасної Української держави полягає у забезпеченні охорони конституційного ладу, прав і свобод громадян, законності і правопорядку, довкілля, встановлених і регульованих правом усіх суспільних відносин .

Необхідність охорони конституції будь-якої держави пов'язана з тим, що вона (конституція) закріплює підвалини організації і функціонування суспільства й держави, регулює механізм влади, впорядковує політико-правові процеси, встановлює норми поведінки суб'єктів державно-правових відносин, зумовлює зміст і особливості національної правової системи, забезпечує конституювання

Необхідні механізми охорони і захисту Конституції України значною мірою закріплені безпосередньо в ній. Так, стаття 8 встановлює, що «Конституція України має найвищу юридичну силу», «закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй», «норми Конституції України є нормами прямої дії», стаття 9 встановлює, що «укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України», стаття 157 регламентує, що «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України», «Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану» тощо.

Головним суб'єктом правовідносин стосовно охорони і захисту Конституції України є народ України. Це випливає зі статті 5 Конституції України, яка встановлює, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», «народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування», «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами». Народом України і тільки ним затверджується на всеукраїнському референдумі попередньо прийнятий не менше як двома третинами (конституційного складу Верховної Ради України) народних депутатів законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні засади» (у ньому викладено основні принципи конституційного ладу), розділу III «Вибори. Референдум» та розділу XIII «Внесення змін до Конституції України»).

І хоча Конституцію України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей - приймає Верховна Рада України, внесення змін до тих її розділів, які становлять її фундаментальну основу, з метою запобігання будь-яким спробам змінити її суть здійснює народ.

У конституційно-правовому механізмі забезпечення охорони і захисту Основного Закону України чільне місце посідає Верховна Рада України. І в цьому Україна, безумовно, не становить виняток, адже традиційно в більшості держав світу саме парламенти відіграють значну роль у забезпеченні дотримання і охорони конституції.

Зауважимо також, що Конституція України закріплює можливості активних дій щодо її охорони. Так, стаття 55 встановлює, що кожному (очевидно, кожній особі й кожному громадянинові) Гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної лади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Отже, очевидно, що не тільки державні структури, а й громадяни наділяються правами щодо охорони Конституції.

І це є важливою передумовою побудови громадянського суспільства і правової держави. Насамкінець зазначимо, що захист Конституції України, як і взагалі реалізація конституційних приписів значною мірою визначається рівнем освіти і культури юристів. Формування правової держави в Україні передбачає підвищення якості правового регулювання соціальних процесів, зміцнення правових засад державного і громадського життя, конституційного ладу, посилення законності, поліпшення правового виховання громадян. А здійснення цієї державної стратегії неможливе без піднесення на новий якісний рівень правової освіти й культури, професійної свідомості юристів. Для охорони і захисту Конституції України важливе значення має також пошук владними структурами сучасних механізмів вирішення державно-правових конфліктів.

Розглядаючи зовнішні функції держави, необхідно відмітити, що інтеграція України в світову співдружність суттєво змінила її зовнішню політику й призвела до признання ряду гуманістичних і загальнодемократичних норм і принципів в міждержавних відношеннях. Якщо раніше офіційна позиція нашої держави виходила з того, що дотримання прав людини сугубо внутрішня справа держави й не підпадає під дію міжнародного права, то на сучасному етапі Україна співробітничає з іншими країнами з питань захисту прав людини, а також у рішенні глобальних проблем світового значення.

Здійснення функцій інтеграції у світову економіку стало можливим з послабленням напруги між державами і переходом України до ринкових відносин. Ця функція основується на визнанні економічної взаємозалежності держав у сучасному світі. Проблема економічної інтеграції грає важливу роль у збереженні мирового порядку і встановлення стабільних відносин між державами. Тому тяга України до інтеграції у світову економіку привела до створення у нашій державі нового механізму зовнішньо-економічної діяльності.

Функція зовнішньоекономічного партнерства і державної підтримки іноземних інвестицій тісно пов'язана з функцією інтеграції у світову економіку й по суті є її конкретизацією.

На сьогоднішній день широке розповсюдження отримали сумісні підприємства з іноземними капіталовкладеннями, які стали головною формою залучення у державу іноземних інвестицій.

Що стосується функції оборони, то в сучасних умовах вона базується на принципі підтримки достатнього рівня обороноздатності держави, що відповідає вимогам національної безпеки України, а її Збройні сили призначаються виключно для захисту незалежності і територіальної цілостності держави, а також для виконання міжнародних обов'язків. Зміна орієнтирів у військовій політиці нашої держави обумовлена тим, що в сучасному світі посилюються процеси взаємної інтеграції економіки різних держав, співробітництва у застереженні погрози розв'язання світових війн і воєнних конфліктів і як наслідок - зміцнюється міжнародна безпека.

Функція підтримки світового порядку передбачає діяльність по збереженню миру, застереження війн, роззброєння, ліквідація ядерної зброї. Процес оздоровлення міжнародної обстановки, укріплення довір'я між державами зробили можливість досягти реального роззброєння і домовленості про обмеження ядерних випробувань тощо. Забезпечення світового правопорядку сприяє співробітництву нашої держави з іншими державами у таких сферах як боротьба з організованою злочинністю, зокрема контрабандою, наркобізнесом, тероризмом. Тут важливо боротися державі самостійно і вимагається міждержавне об'єднання зусиль.

Функція співробітництва з іншими державами у рішенні глобальних проблем з'явилась у постконфронтаційний період відношень між різними країнами, їх фундамент складає пошук взаємовигідних вирішень проблем, які торкають інтереси кожного народу і людства в цілому і вимагають міжнародного регулювання.

До числа таких глобальних проблем відносяться, наприклад, загальна зацікавленість світової співдружності у застереженні крупних екологічних катастроф, подібних аварії на Чорнобильській АЄС, яка переросла територіальні межі однієї держави. Об'єднання міжнародних зусиль в цій області здійснюється для:

а) попередження промислових аварій;

б) готовності до надзвичайних ситуацій і для раннього повідомлення про них;

в) зниження серйозних наслідків катастроф.

Світова співдружність зацікавлена також у загальній охороні природних ресурсів і навколишнього середовища від крупномасштабної шкоди, що причиняється токсичними викидами промислового виробництва, витік нафти з танкерів і нафтопроводів, забруднення радіоактивними відходами тощо.

Наша держава співпрацює з іншими державами у питаннях збереження й захисту сприятливого глобального клімату як на двобічній, так і багатобічній основі, а також через відповідні міжнародні організації.

Таким чином, співробітництво України з іншими державами на міжнародній арені обумовлено взаємозалежністю всіх країн світу і визнання людських цінностей в якості головних орієнтирів у міждержавному спілкуванні.

український держава право свобода



Висновок

В рефераті були розглянуті основні внутрішні та зовнішні функції сучасної Української держави. Відзначимо, що держава виконує надзвичайно багато функцій, які аналізуються загальною теорією держави і окремими галузевими науками і в першу чергу конституційним (державним) правом.

З переходом України до ринкових відносин, з проведенням політичної реформи затвердження демократичної державності відбувається еволюція функцій держави. Генеральною тенденцією сучасних функцій держави є саморегулювання, початок самоорганізації і самодіяльності. Але в період створення нової державності практично не можливо обійтись без хворобливого періоду нестабільності, так як держава і право перехідного періоду поєднують в собі всі елементи нового і старого, зароджуючи правові інститути і попередні юридичні норми.

Література

1. Авер'янов В.Б. Конституція України: наук.-практ. комент. - Х., 2003.

2. Головченко В. Теоретичні та політико-правові аспекти державного управління // Право України. 1997.

3. Закон України «Про вищу освіту» із змінами, внесеними згідно із Законом України №1798-VI від 19.01.2010 р.

4. Закон України «Про дошкільну освіту» із змінами, внесеними згідно із Законом №290-VI від 20.05.2008 р.

5. Кашпо В. Українські реформи: політика і право. - К., 1995.

6. Конституція України із змінами, внесеними згідно із Законом України №2222-IV від 08.12.2004 р.

7. Корнякова Т. Охорона довкілля - важлива функція Української держави // Право України. 2009. №12.

8. Кравчук М.В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навчальний посібник. - 3-тє вид., змін, й доп. - Тернопіль: Карт-бланш, 2002.

9. Правознавство: Навч. посіб. / За ред. В.В. Копєйчикова - 3-є вид., переробл. та допов. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 640 с.

10. Рабинович П.М. Основи загальної теорії права і держави. - К., 1994.

11. Сердюк В. Еволюція функцій держави в процесі розвитку суспільства // Юридична Україна. 2006. №12 (48).

12. Скакун О.Ф. Теорія держави та права (енциклопедичний курс): Підручник. - Х.: Еспада, 2007. - 840 с.

13. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. - К.6 Юрінком Інтер, 2006. - 688 с.

14. Тихомиров О. До проблеми розуміння функцій сучасної держави: Підприємництво, господарство і право. 2009. №1.

15. Теорія держави і права: Навч. посіб. / Упоряд. Л.М. Шестопалова. - К.: Прецедент, 2004. - 224 с.

Размещено на Allbest.ru

...