Правове регулювання відносин приватної власності в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Поняття права приватної власності за законодавством України

2. Суб'єкти та об'єкти права приватної власності

3. Підстави виникнення права приватної власності

4. Зміст і здійснення права приватної власності

Висновок

Вступ

У даній роботі розглядаються правові основи одного із найважливіших інститутів сучасної демократичної держави - інституту приватної власності. В Україні правовий статус цього фундаментального інституту спирається на низку нормативно-правових актів, серед яких чільне місце посідає Конституція України, що у ст.41 визнає право приватної власності непорушним. У той же час, Основний Закон у ст.13 встановлює рівність усіх суб'єктів права власності перед законом, та Цивільний кодекс, ст. 325, в якій визначені суб'єкти та об'єкти права приватної власності.

В період розбудови в державі ринкової економіки, приватна власність виходить на перше місце, оскільки вона є рушійною силою і передумовою розвитку ринкових відносин. Тому особливо важливим є легалізація, законодавче забезпечення правовідносин, що виникають з приводу об'єктів приватної власності. Перехід величезної кількості об'єктів із державної до приватної власності ще з початку незалежності не завжди відбувався правовими методами.

Актуальність питань, пов'язаних із правом приватної власності в Україні лежить також у неврегульованості та прогалинах у законодавстві, що мають регламентувати ці відносини. Це викликає безліч проблем та негативних явищ у економічному та соціальному житті, серед яких, наприклад незаконна приватизація, відома ще під назвою «прихватизація».

Особливої актуальності набули проблеми пов'язані з власністю на підприємства. Зокрема, через недостатню легальну визначеність цих правовідносин, значного поширення набуло насильницьке захоплення підприємств, відоме як “рейдерство”. За даними ЗМІ, кількість незаконних захоплень підприємств в Україні на початок 2007 року досягло 3 тисячі. Із цим негативним явищем, зокрема, пов'язується актуальність захисту права приватної власності.

Розвиток права приватної власності в Україні відбувається одночасно із соціально-економічним розвитком суспільства, що зумовлює поступове вдосконалення законодавства. Настав переломний період в історії українського суспільства, коли воно перетворилося на постіндустріальне. В такому суспільстві інакше будуються суспільні відносини, іншою є орієнтація людини на суспільні явища, по новому визначається і роль права власності, зокрема приватної власності, яке має бути взято за основу при будуванні нової держави з ринковими механізмами впливу на економіку.

1. Поняття права приватної власності за законодавством України

Право приватної власності є головною правовою формою індивідуального привласнення благ в усіх країнах з ринковою економікою. Однак в Україні радянського періоду, як і в інших республіках колишнього СРСР, таке привласнення забезпечувалося інститутом права особистої власності.

Для громадян основною індивідуальною формою привласнення певних матеріальних благ була особиста власність. Так в Конституції 1978 року в ст. 13 було закріплено те, що основу особистої власності громадян України становлять трудові доходи. В особистій власності можуть бути предмети вжитку, особистого споживання, комфорту і підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові заощадження. Особиста власність громадян і право її спадкоємства охороняються державою. У користуванні громадян можуть бути ділянки землі, які надаються в установленому законом порядку для ведення підсобного господарства (включаючи тримання худоби і птиці), садівництва та городництва, а також для індивідуального житлового будівництва. Громадяни зобов'язані раціонально використовувати надані їм земельні ділянки. Держава і колгоспи сприяють громадянам у веденні підсобного господарства. Майно, що є в особистій власності або в користуванні громадян, не повинно служити для одержання нетрудових доходів, використовуватись на шкоду інтересам суспільства.[ 13. ]

Особиста власність громадян мала похідний характер від соціалістичної власності, що безпосередньо зазначалося у преамбулі ЦК УРСР. Існування в СРСР і УРСР особистої власності було зумовлено пануванням соціалістичної власності, соціально-державним устроєм та всеохоплюючою дією комуністичної ідеології.

Однак наприкінці 80-х - на початку 90-х p. стали відбуватися такі соціально-економічні та політичні процеси, які засвідчили подальшу безперспективність соціалістичного шляху розвитку суспільства, започаткували умови для кардинального реформування правового регулювання відносин власності в СРСР і УРСР. У результаті цих процесів на основі Декларації про державний суверенітет України Верховна Рада України 3 серпня 1990 p. прийняла Закон "Про економічну самостійність Української РСР", у ст. 4 якого передбачалися три форми власності: державна, колективна та індивідуальна (особиста і приватна трудова). Детальну правову регламентацію власність громадян дістала в Законі України "Про власність". [ 14 ] Індивідуальна власність громадян, як одна з форм власності в Україні, проіснувала недовго. 7 липня 1992 p. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України», яким замість права індивідуальної власності було запроваджено нову форму власності - "право приватної власності", що знаменувало перемогу прихильників ринкових реформ. Таким чином, у 1992 p. остаточно завершилося юридичне визнання приватної власності в Україні.

Якщо розглядати приватну власність у порівнянні із особистою власністю, то варто зазначити, що особиста власність випливала із соціалістичної, тобто була у не рівному положенні поряд з іншими формами власності, на противагу цьому, приватна власність знаходиться на рівних умовах з іншими формами власності. Привертає увагу положення Конституції УРСР 1978 року, ст. 13 майно, що є в особистій власності або в користуванні громадян, не повинно служити для одержання не трудових доходів, використовуватись на шкоду інтересам суспільства. Мається на увазі заборона займатися приватнопідприємницькою діяльністю і використовувати для цього власне майно, здавати його за договорами найму за плату в розмірах, що перевищували граничні межі, встановлені законодавчими актами. Приватна ж власність передбачає можливість займатися підприємницькою діяльністю.

Також важливим положенням є те, що особиста власність в радянському праві називалась «особистою» для того, щоб підкреслити, що вона може бути використана тільки для задоволення особистих потреб власника, але не для отримання доходу чи спекуляції. Приватна власність передбачає як задоволення особистих потреб власника так і отримання доходу. Таким чином, законодавче закріплення права приватної власності поклало початок якісно нового напрямку розвиту нашої держави, із відносин власності викреслено пережитки радянських часів.

Як одне з невід'ємних прав людини і громадянина визначає Конституція право приватної власності. Ст. 41 Конституції України, яка це право регулює, міститься в розділі 2 Конституції - «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». Отже, право приватної власності має суспільну значущість не лише саме по собі як право, а й як таке право, що визначає людину як окрему приватну особу. Це дуже важлива риса права приватної власності. Воно забезпечує незалежність людини, задоволення її потреб та інтересів, її становище в суспільстві. Саме приватна особа є тією особою, до якої звернутий весь зазначений розділ 2 Конституції.

Ст. 41 Конституції України розкриває сутність права приватної власності і його зміст через правомочності, що належать власнику. «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю» вказано в ній. Саме визначення власності як «своєї» характеризує сутність права власності, яка полягає у визначенні належності (присвоєності) майна певній особі - власнику, ставлення її до цього майна як до свого. Таке ставлення передбачає можливість панування над майном (річчю), визначення його долі, управління ним на свій розсуд і заборону для всіх інших осіб втручатися у правомочності здійснення прав власника та порушувати їх.

У цивілістичній науці розрізняють право приватної власності в об'єктивному та суб'єктивному розумінні. Право приватної власності в об'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, які визначають та охороняють коло матеріальних благ, які належать конкретним суб'єктам на праві приватної власності. Такі правові норми у своїй сукупності створюють відповідний інститут права приватної власності. Право приватної власності в суб'єктивному значенні - це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб'єкта - власника здійснювати володіння, користування та розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь - якою метою. [ 12; 16-17. ]

Отже, в суспільстві з державно - правовою надбудовою економічні відносини власності неминуче отримують юридичне закріплення. Це виражається як в системі правових норм, що регулюють вказані відносини і утворюють інститут права власності, так і в закріпленні певної міри юридичної влади за конкретною особою, власником даної речі. В першому випадку говорять про право приватної власності в об'єктивному розумінні, а в другому - в суб'єктивному значенні або про суб'єктивне право власника.

Приватна власність відіграє одну з провідних ролей у будуванні нової держави. Держави, з новою формою ведення господарства, за допомогою ринкових механізмів впливу на економіку. Приватна власність є однією з принципових відмінностей сучасної України, від України, яка входила до складу СРСР. Право приватної власності є тим фундаментальним елементом, який визначає основні напрямки розвитку нашої держави в подальші роки.

2. Суб'єкти та об'єкти права приватної власності

Цивільний Кодекс України визначає три форми власності відповідно до суб'єктів власності: приватна власність, державна та комунальна власність. У ст.41 Конституції, вказано, що право приватної власності є непорушним. Суб'єктами приватної власності, згідно ст.325 ЦК, є фізичні та юридичні особи. Варто сказати, що фізичні особи є історично найпершими суб'єктами права власності. В Україні до прийняття ЦК 2003 р. діяв закон “Про власність”, в якому у ст.11 лише фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства) визнавалися приватними власниками. Натомість юридичні особи визначалися як суб'єкти колективної власності.

Фізичні особи як суб'єкти приватної власності можуть користуватися будь-якими елементами, що складають “пучок прав власника”, зокрема, володінням, користуванням, розпорядженням. Право приватної власності є універсальним з точки зору повноважень, що надаються власнику, незалежно від того чи є він фізичною або юридичною особою. Таким чином, фізичні особи здійснюють своє право власності та набувають майно у власність усіма можливими, не забороненими законом способами. Особливості фізичних осіб як суб'єктів права приватної власності існують лише тоді, коли перехід чи здійснення цього права безпосередньо пов'язані із фізичною природою людини - власника. Наприклад, припинення права власності у зв'язку із смертю власника, звичайно ж, можливе лише для приватних власників-фізичних осіб. Для юридичних же осіб, втрата правосуб'єктності може відбуватися із ліквідацією. Однак набуття майна у власність при спадкуванні можливе не лише для фізичних, а й для юридичних осіб (ч.2 ст.1222 ЦК).

Оскільки рушійними силами ринкової економіки є підприємницька діяльність і приватна власність, що використовується як засоби виробництва, то особливе значення має виникнення права власності на доходи фізичних осіб від підприємницької діяльності. Відповідно до ст.50 ЦК, фізична особа із повною цивільною дієздатністю має право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом. До підприємницької діяльності фізичних осіб, хоча вони і не створюють для цього юридичних осіб, застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Однак для здійснення такої діяльності обов'язкова державна реєстрація. Порядок її здійснення визначається законом “ Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців ”. Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем та має ідентифікаційний номер, або уповноважена нею особа повинна подати особисто державному реєстратору за місцем проживання визначені законом документи. За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації. Після реєстрації фізична особа має право здійснювати підприємницьку діяльність та відповідно отримувати у власність доходи, пов'язані із такою діяльністю.

Особливості здійснення та набуття права приватної власності на окремі види майна регламентують відповідні нормативно-правові акти, а також тлумачення вищих судових органів України. Наприклад, порядок застосування законодавства при вирішенні судових справ з приводу права приватної власності на жилий будинок тлумачить Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами законодавства, що регламентує право власності громадян на жилий будинок”. Нерухомість є особливо цінним об'єктом права приватної власності, до того ж має особливе соціальне значення, бо лише при наявності об'єктів нерухомості можлива реалізація конституційного права на житло. Ст.47 Конституції встановлює, що кожен має право на житло. Непорушність права приватної власності на житло закріплюється у тому, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. У вищезгаданій постанові Пленуму ВСУ, наприклад, роз'яснюється, що оскільки згідно зі ст.17 ЗК земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину у приватну власність, участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, коли це передбачено законом. Інші особи, які приймали участь у будівництві жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх затрат на будівництво (купівлю будинку),якщо допомогу забудовнику (покупцю) вони надавали не безоплатно. Таким чином, створення нового майна (будівництво жилого будинку) за участю інших осіб не є первісною підставою для виникнення у них права приватної власності на цей жилий будинок. [ 6. ] Згідно з цивільним законодавством СРСР встановлювалися кількісні та інші обмеження щодо права особистої власності на жилий будинок (а з часом і на квартиру). Зокрема, відповідно до ст. 101-102 ЦК УРСР1963 р. в особистій власності громадянина міг бути лише один жилий будинок або частина його, розмір якого не повинен перевищувати 60 кв.м жилої площі (з 1985 р. - 80 кв.м). Оскільки ж Законом України «Про власність» ці обмеження прямо не скасовувалися, а лише зазначалося, що «склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом» (ст. 13), то виникли підстави для сумнівів в подальшій чинності норм ЦК, обмежуючих кількість і розміри жилих будинків (квартир) громадян. Подібна невизначеність поглибилася у зв'язку з прийняттям Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України» від 17 жовтня 1990 р., в ст.2 якого зазначалося, що розміри індивідуальних житлових і господарських споруд на селі не регламентуються. Норма ст.2 зберегла свою чинність і після прийняття Закону України «Про власність», а також після подальших змін і доповнень, що вносилися в Закон від 17 жовтня 1990 р. Звідси можливий логічний висновок: в селах зберігалися обмеження щодо кількості жилих будинків, а в містах - щодо кількості і розмірів жилих будинків. Відповідно і Пленум Верховного Суду України в своїй Постанові від 4 жовтня 1991 р. «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право індивідуальної власності на жилий будинок» рекомендував судам при розгляді справ даної категорії враховувати ст.2 Закону від 17 жовтня 1990 р. (п.1). лише після вилучення з ЦК УРСР ст. 100-104 та інших, відповідно до Закону від 16 грудня 1993 р., зникли остаточно правові підстави застосування норм, обмежуючих право власності на жилий будинок (квартиру). Звичайно, передчасно стверджувати, що сьогодні кожний громадянин може мати у власності кілька квартир (кілька будинків) або житло будь-якого розміру. По-перше, в Україні поки що існує великий дефіцит житла, а по-друге, у переважної більшості громадян відсутні необхідні кошти для придбання житла в таких обсягах. Але все ж таки обмежень на кількість та розміри житла в чинному законодавстві України на сьогоднішній день не встановлено.

Для землі як об'єкта власності законодавство встановлює особливі умови набуття та здійснення прав володіння розпорядження та користування. Так для громадян України, Земельний Кодекс України у ст.121 встановлює можливість безоплатної передачі їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності. Розміри земельних ділянок, що надаються безоплатно, визначаються залежно від цілей їх використання. Кількісне обмеження права власності на землю встановлене у Перехідних положеннях ЗК, де зазначено, що на період до 1 січня 2015 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. [ 3. ]

Юридичні особи також є суб'єктами права приватної власності. Однак таке становище є наслідком певної еволюції самого інституту приватної власності у цивільному праві України. До прийняття Цивільного кодексу 2003 р. відносини власності регулювалися законом “Про власність” від 07.02.1991 р., у якому приватними власниками визнавалися лише фізичні особи: громадяни України, особи без громадянства та іноземці. Натомість, майно, що перебувало у власності юридичних осіб, було об'єктом так званої “колективної власності”. Суб'єктами права “колективної” власності визнавалися трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами. Законодавчу конструкцію права колективної власності та її суб'єктного складу було піддано гострій критиці переважною більшістю юристів (О.А. Пушкін, Я.М. Шевченко, В.І. Семчик та ін.) [ 9, 305 ].

Конструкція колективної власності давала підстави для ототожнення її із спільною власністю, оскільки власниками вважалися одночасно і юридична особа, і її засновники. Ця проблема знайшла вирішення у ЦК 2003 р., де юридичною особою визнається організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивільними правоздатністю та дієздатністю, можливістю бути позивачем і відповідачем у суді. Обов'язковою ознакою юридичної особи є відокремленість майна. Це означає, що майно юридичної особи складає основу її матеріальної самостійності, належить безпосередньо юридичній особі і відокремлене від майна засновників (учасників). Самостійна майнова відповідальність передбачає, що юридична особа, зазвичай, самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном [5, 36].

Цивільний кодекс регламентує правовий статус юридичних осіб приватного права (ст.81). Саме вони є суб'єктами права приватної власності. Здійснення цього права, виникнення та припинення права власності на майно залежать також від організаційно-правових форм юридичних осіб. Перелік майнових об'єктів, способів формування приватної власності юридичних осіб (господарських товариств, кооперативів, громадських і релігійних організацій, об'єднань тощо) передбачені у ЦК, законах “Про господарські товариства”, “Про споживчу кооперацію”, “Про сільськогосподарську кооперацію”, “Про об'єднання громадян” та ін. Так, наприклад, згідно ст.165 ЦК, майно, що є у власності виробничого кооперативу, поділяється на паї його членів відповідно до статуту кооперативу. У той же час, прибуток виробничого кооперативу розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу. Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та у порядку, встановлених статутом кооперативу і законом. Відповідно до ст.12 закону “Про господарські товариства” ці юридичні особи є власниками: майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом. Отже, суб'єктом права власності у господарських товариствах виступають господарські товариства як юридичні особи, а не їх засновники чи учасники. Засновники господарського товариства мають лише права вимагати виплати частини доходу, а також претендувати на частку в майні, що залишиться після ліквідації товариства. Згідно ст.86 ЦК, об'єднання громадян є непідприємницькими товариствами, що не мають на меті одержання прибутку для його наступного поділу між учасниками. Така організація може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення його статутної діяльності. Об'єднання громадян набуває право власності на кошти та інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом (ст.21 Закону України “Про об'єднання громадян”).

Варто зазначити, що правове регулювання відносно кількості та складу майна, що перебуває у приватній власності має диспозиційний характер. Тобто дозволено мати у власності будь-які об'єкти та у будь-якій кількості, не заборонені законом. Ст.325 ЦК вказує, що фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, отже і у приватній власності, встановлений Постановою Верховної Ради “Про право власності на окремі види майна” від 17 червня 1991р (з наступними змінами і доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.) та «Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна», викладені відповідно в додатках №1 і №2.. До цих об'єктів належать:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в додатку N 2), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини й засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації.

8.Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії. Що ж до видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття громадянами права власності, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; пам'ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури, державних органів по ядерній та радіаційній безпеці тощо). Вилучення перерахованих видів майна з числа об'єктів права приватної власності громадян аж ніяк не можна розглядати як обмеження прав власника, оскільки перебування такого майна у власності громадян завдавало б або могло б завдати шкоду державі, суспільству, окремим громадянам, суперечило б в багатьох випадках принципам міжнародного права. 3 таких міркувань наведений перелік в майбутньому може і поповнюватися. [ 7. ]

Особливим об'єктом, відносно якого встановлюються певні обмеження права власності, є земля. Об'єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об'єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об'єктів права власності, щодо яких власник має право здійснювати будь-які дії (змінювати місцезнаходження, споживати, навіть знищувати чи псувати), земельна ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарського виробництва, забудови тощо [ 9, 294 ].

Кількісні обмеження для земельних ділянок як об'єкту права власності встановлює Земельний кодекс: “На період до 1 січня 2015 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів.”

Таким чином, у даному розділі на основі нормативних джерел та навчальної літератури ми з'ясували коло суб'єктів права приватної власності, визначили те, що об'єктами права приватної власності може бути все, що не заборонено законодавством, відповідно до цього ми зазначили які об'єкти не можуть бути у приватній власності. Окремо розглянули такі об'єкти права приватної власності як житло, засоби виробництва, земельна ділянка.

3. Підстави виникнення права приватної власності

право приватний власність майно

Одними із найважливіших сторін інституту права власності є підстави виникнення права власності. Ці підстави дають змогу власнику здійснювати свої правомочності стосовно майна у повному обсязі. Виникнення права власності у одного власника може бути логічним наслідком його припинення для іншого власника, наприклад із відчуженням майна, тому у таких випадках може йти мова про трансформацію суб'єктного складу правовідносин власності.

Підстави виникнення власності у своєму змісті є юридичними фактами, тобто вказаними у гіпотезі норми права конкретними життєвими обставинами, які є підставами виникнення правовідносин [ 11, 169 ]

Окрім юридичних фактів, до передумов виникнення права власності відносяться норми права, що регулюють ці підстави, та правосуб'єктність учасників правовідносин власності. Норми права виражені у відповідних нормативно-правових актах, наприклад, у Цивільному Кодексі, а елемент правосуб'єктності ставить певні вимоги до правоздатності та дієздатності власників. За вольовою ознакою юридичними фактами-підставами виникнення права власності можуть бути як дії, так і події. Наприклад, дією-підставою для виникнення права власності є укладення правочину щодо купівлі майна, а смерть власника є подією-підставою для припинення його права власності. Діями, внаслідок яких виникає право власності, також можуть бути як юридичні вчинки так і юридичні акти, в залежності від того чи мав намір власник своїми діями створити юридичні наслідки. Наприклад, знахідка чужої загубленої речі є юридичним вчинком, а укладення договору купівлі-продажу - юридичним актом.

Загальновизнаним є поділ підстав виникнення права власності на первісні і похідні. Первісними є такі підстави, за яких право власності виникає вперше або незалежно від волі попереднього власника.

Серед первісних підстав:

– створення нової речі (ст. 331 ЦК);

– привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333 ЦК);

– набуття права власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК);

– переробка речі(ст. 332 ЦК);

– набувальна давність (ст. 344 ЦК);

– знахідка(ст. 337 ЦК);

– затримання бездоглядної домашньої тварини (ст. 340 ЦК);

– знайдення скарбу. (ст. 343 ЦК) [ 5, 98 ]

Порядок набуття права власності за вищевказаних первісних підстав регламентується низкою статей глави 24 ЦК. Правові норми цих статей у своїх гіпотезах встановлюють юридичні факти, що слугують первісними підставами виникнення права власності, а в диспозиціях описуються дії претендента на право власності, залежно від яких він стає власником або ні. Також у диспозиціях іноді встановлюються строки, після перебігу яких відбувається перехід права власності. Тим самим здійснюється захист попереднього власника та пересторога від можливих зловживань з боку нових власників. Наприклад, виникнення права власності на підставі знахідки регламентується ст.ст. 337-339 ЦК. Можливі дії після знаходження та відповідальність за втрату знахідки встановлює ст.337. Ст.338 визначає строки та умови, за яких виникає право власності у особи, що знайшла знахідку. А у ст.339 визначаються зобов'язання, що виникають у власника, який загубив річ, при її поверненні.

Особливої уваги потребує виникнення права власності за набувальною давністю, встановлене у ст.344 ЦК. Ця підстава є універсальною, оскільки право власності за набувальною давністю може виникнути на будь-які об'єкти нерухомого або рухомого майна. Набувальна давність пов'язана з фактами безтитульного володіння майном, тобто фактичного володіння, яке не спирається на будь-які правові підстави набувальної давності і розповсюджується на випадки фактичного, безтитульного володіння чужим майном [ 9, 280 ]. Згідно ст.344 ЦК, право власності за добросовісного володіння виникає через п'ять років для рухомого майна, і через десять років для нерухомого. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Похідними вважаються такі підстави, за яких право власності на майно виникає за волею попереднього власника.

Серед похідних підстав:

– правочини, спрямовані на передачу майна у власність;

– спадкування;

– приватизація.

При похідних способах набуття права власності до нового власника переходять усі обов'язки, які мав попередній власник. Так, наприклад, за ст.770 ЦК, у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця. Правочинами, за яких відбувається перехід майна у власність є договори купівлі-продажу, міни, позики, дарування [ 1, 33 ]. Момент виникнення права власності у набувача майна за договором має велике практичне і теоретичне значення, оскільки саме з цього моменту на набувача переходить тягар утримання власності, ризик випадкової загибелі майна. Ст. 334 ЦК встановлює загальне правило про виникнення у набувача права власності на майно з моменту передачі речі. Проте у спеціальному законі чи укладеному між сторонами договорі може бути визначений інший порядок переходу права власності на майно від відчужувача до набувача (наприклад отримання свідоцтва про право на спадщину, сплата вартості товару, реєстрація договору). У частині 2 ст. 334 ЦК розкривається поняття «передача». Передачею визнається фактичне вручення майна набувачеві, здача його перевізникові чи організації зв'язку для відправлення, пересилання. У таких випадках транспортна організація, організація зв'язку вважаються представниками набувача. Під передачею також слід розуміти фактичне надходження майна у володіння набувача (наприклад поставка на склад), а також передача йому товаророзпорядчого документа. Вручення цього документа означає передачу набувачу всіх повноважень з розпорядження майном. Набувач, якому переданий в установленому законом порядку товаророзпорядчий документ, набуває право шляхом здійснення угод з цим документом продати товар, заставити його тощо. Частини 3 і 4 ст. 334 ЦК встановили особливий порядок виникнення права власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню чи державній реєстрації. Право власності на таке майно виникає, відповідно, з моменту нотаріального посвідчення договору або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним (ст. 209 ЦК), якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Договір вважається вчиненим з моменту його державної реєстрації (ст. 210 ЦК). Ці норми є імперативними, тому сторони договору не мають права відступити від них.

У випадку спадкування, спадкоємці після смерті спадкодавця, отримують майно у власність шляхом прийняття спадщини. Воля попереднього власника у даному випадку виявляється в укладенні заповіту, або навіть в його не укладанні, таким чином спадкодавець погоджується із спадкуванням за законом.

У зв'язку з переходом нашої держави до нових форм ведення господарства, велику увагу привертає до себе така обставина виникнення права власності як приватизація державного майна, або майна, що є в комунальній власності. Відповідно до ст. 345 ЦК фізична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом. Дана стаття є новою порівняно з ЦК 1963. і закріплює право фізичної особи набувати право власності на майно в разі приватизації державного та комунального майна. Суб'єктом відносин, що регулюються цією статтею, є фізична або юридична особа. Стаття 345 ЦК є загальною, оскільки відсилає до спеціального приватизаційного законодавства України. Умови одержання фізичними особами державного майна та майна, що є в комунальній власності, визначаються законами України «Про Державну програму приватизації» від 18 травня 2000 р. №1723-ІП, «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» від 6 березня 1992 р. №2171-ХІІ (у редакції від 15 травня 1996 р.), «Про приватизаційні папери» від 6 березня 1992 р. №2173-ХП, «Про приватизацію державного житлового фонду», ЗК та іншими законодавчими і нормативно-правовими актами.

Основним законодавчим актом у цій системі є Закон України «Про приватизацію державного майна». Згідно з цим Законом приватизація - це відчуження майна, що перебуває в державній власності, і майна, що належить АРК, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України. [ 2 ]

Положення цього Закону поширюються на відчуження майна, що є в комунальній власності.

До об'єктів державної власності, що підлягають приватизації, належать: майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, які є єдиними (цілісними) майновими комплексами, якщо в разі їх виділення у самостійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва з основної спеціалізації підприємства, із структури якого вони виділяються; об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти; акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств та інших об'єднань. Окремі майнові комплекси підприємств приватизуються за погодженням з кабінетом міністрів України (підприємств-монополістів; підприємств військово-промислового комплексу; підприємств, приватизація яких здійснюється із залученням іноземних інвестицій за міжнародними договорами України). Суб'єктами приватизації є державні органи приватизації, покупці (їх представники), посередники. Державну політику у сфері приватизації здійснюють ФДМ, його регіональні відділення та представництва у районах і містах, органи приватизації в АРК, що становлять єдину систему державних органів приватизації в Україні

Об'єкти приватизації поділяються на групи. Правова класифікація об'єктів на групи здійснена для того, щоб залежно від групи об'єкта визначити спосіб його приватизації. Приватизація державного майна може здійснюватися шляхом продажу об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом. Цей спосіб приватизації здійснюється в порядку, встановленому Законом України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)». Способами приватизації також є продаж акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність і конкуренцію покупців; продаж на конкурсній основі цілісного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства; викуп майна державного підприємства згідно з альтернативним планом приватизації. Неконкурентні способи продажу майна державних підприємств застосовуються щодо об'єктів, не проданих на аукціоні, за конкурсом.

З юридичної точки зору приватизація - це майнова угода, змістом якої є оплатне, частково оплатне або безоплатне відчуження державного та комунального майна. Оплатні й частково оплатні угоди є особливими договорами купівлі-продажу державного майна. Залежно від того, який саме об'єкт є предметом купівлі-продажу, законодавець визначає зміст відповідного договору. Згідно з приватизаційним законодавством право власності на приватизований об'єкт переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу.

Приватизацією є перехід майна із державної (комунальної) власності у приватну. Таким чином, у фізичної або юридичної особи виникає право власності на майно, що раніше перебувало у власності держави (громади). Ця підстава вказана у ст.345 ЦК.

У ч.2 ст.328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності: право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Тобто за загальним правилом право власності вважається таким, що набуте на законних підставах. Право власності може набуватися і на незаконних підставах - таких юридичних фактах, що мають протиріччя з законом (наприклад, право власності на майно, набуте незаконним добросовісним набувачем). Суд також при наявності певних юридичних фактів може визнати незаконним набуття права власності і за інших підстав (наприклад, коли право власності набувається в результаті укладення недійсного правочину). [ 8 ]

Таким чином, одними із найважливіших сторін інституту права приватної власності є підстави виникнення права приватної власності. У даному розділі ми розглянули ті підстави, на основі яких суб'єкти права приватної власності(фізичні та юридичні особи) здобувають майно у власність. Підстави виникнення права приватної власності отримали своє законодавче закріплення в окремій главі ЦК, що свідчить про важливу роль цього інституту для повсякденного життя суспільства.

4. Зміст і здійснення права приватної власності

Право приватної власності передбачає наділення громадянина-власника юридично забезпеченою можливістю здійснювати у передбачених законом межах права щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Правом володіння визнається заснована на законі можливість мати у себе певне майно, можливість фактичного панування власника над майном. Правомочність користування являє собою юридично забезпечену можливість власника здобувати з майна, яке йому належить, його корисні властивості. Вона тісно пов'язана з правомочністю володіння, бо, як правило, користуватися майном можна лише при фактичному володінні ним. Правомочністю розпорядження визнається юридично забезпечена можливість визначати долю майна. Визначення долі майна може відбуватися шляхом зміни його належності, стану або призначення. Це може бути передача майна за договором, передача у спадок, знищення майна тощо.[ 12, 19 ]

Зазначені правомочності власника утворюють зміст права власності громадян. У цивільному законодавстві, інших законодавчих актах, як правило, не визначається конкретний обсяг правомочностей громадян щодо їх приватної власності. Лише в окремих випадках законодавець встановлює безпосередні межі здійснення громадянами правомочностей права приватної власності щодо того чи іншого конкретного майна (наприклад, стосовно земельних ділянок, приватного підприємства, зброї, валютних цінностей). Тому, визначаючи обсяг правомочностей громадянина щодо належного йому майна, необхідно враховувати загальні принципи здійснення цивільних прав, соціально-економічну природу власності громадян і особливості окремих її об'єктів.

Правильне визначення обсягу правомочностей та умов їх здійснення має велике значення для утвердження правового статусу громадянина-власника і захисту його прав. Більше того, порушення особою відповідних правових норм може позбавити його такого захисту або навіть призвести до припинення права власності.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, і використовувати таке майно для господарської та іншої не забороненої законом діяльності. При цьому власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства, не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права і охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб, адміністративно-територіальних утворень і держави, і лише у випадках і порядку, встановлених актами законодавства України, діяльність власника може бути обмежена або припинена. Недотримання власником встановлених законодавством України вимог може бути підставою для відмови у захисті права приватної власності, оскільки цивільні права охороняються законом лише за умови, що їхнє здійснення не суперечить призначенню цих прав у суспільстві.

Володіння об'єктами права приватної власності (тобто фактичне панування над річчю чи фактичне утримання її в сфері власних потреб власника) кожен громадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими особами (як фізичними так і юридичними), зокрема членами сім'ї. Проте таке спільне володіння не породжує в останніх права власності. Власник вправі передати належне йому майно у володіння інших осіб, не втрачаючи при цьому права власності. Власник не завжди може бути зацікавлений мати майно у своєму фактичному володінні. Наприклад, власник кількох квартир може задовольнятися проживанням в одній з квартир, виходячи з власних потреб. Більше того, можливі ситуації, коли фактичне володіння майном для власника є недоцільним. Так, як правило, громадяни володіють грошовими сумами в межах, необхідних для задоволення власних потреб. Залишкові ж суми вкладають в кредитні установи, акції, інші цінні папери, оскільки це надає їм можливість одержувати дивіденди чи інший прибуток.

Користування майном також є для власника одним з найважливіших рушійних мотивів у набутті права власності, оскільки ця правомочність безпосередньо сприяє задоволенню його матеріальних, культурних і господарських потреб. Користування, як і володіння, власник може здійснювати самостійно або спільно з іншими особами. Він вправі вимагати усунення перешкод по користуванню своїм майном, захищати іншим чином це право. Іноді користування власністю можливе лише при дотриманні громадянином тих чи інших спеціальних умов. Так, для самостійного користування автомобілем, літаком чи іншим транспортним засобом необхідно мати відповідне посвідчення на право управління, для експлуатації житлового будинку, деяких його комунікацій повинні бути дотримані протипожежні та інші правила. Власник може бути позбавлений можливості, всупереч власній волі, користуватися своєю власністю, наприклад у разі арешту майна у зв'язку зі скоєнням злочину чи його засудженням до позбавлення волі.

Розпорядження є не менш важливим правом власника. Воно остаточно утверджує абсолютну владу громадянина над майном, дає можливість реалізувати цю владу шляхом тимчасової передачі майна іншим особам або відчуження його за угодами продажу, дарування, заповіту тощо. У багатьох випадках без права розпорядження право власності взагалі було б позбавлене доцільності, наприклад, щодо права власності на грошові кошти. Реалізуючи свої грошові доходи, громадяни набувають у власність чи тимчасове користування майно, отримують необхідні послуги для задоволення своїх потреб. Дякуючи праву розпорядження, громадяни мають можливість здійснювати підприємницьку та іншу господарську діяльність. Як правило, лише власник може визначати юридичну чи фактичну долю належної йому речі.

Наділяючи власника максимально можливими повноваженнями по володінню, користуванню і розпорядженню майном, законодавець водночас визначає певні загальні або спеціальні правила їх здійснення. Прикладом загальних правил, що встановлювалися законодавством соціалістичного періоду, була заборона громадянам одержувати від своєї власності «нетрудові доходи». Звичайно, сьогодні ця заборона не діє, оскільки громадянам надано право одержувати прибутки та інші плоди від своєї власності будь-яким чином, прямо не забороненим законом. Зрозуміло, що використовуючи своє майно для систематичного одержання прибутків, громадянин зобов'язаний дотримуватися правил, встановлених для підприємництва чи іншої діяльності суб'єктів цивільних правовідносин. Водночас для нового законодавства ринкової орієнтації здебільшого характерне встановлення спеціального правового режиму здійснення правомочностей власника щодо окремих видів майна (валютних цінностей, зброї, земельних ділянок тощо).

Також варто зазначити, що здійснюючи своє право власності, громадяни повинні дотримуватись конституційних положень про те, що "власність зобов'язує" і вона "не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству" (ст. 13 Конституції України).

Право власності абсолютне, проте є певні принципи, яких власник має дотримуватися при здійсненні своїх прав. Так, власник повинен дотримуватися правил, згідно з якими ті чи інші об'єкти не можуть знаходитися у власності тих чи інших суб'єктів цивільних правовідносин. Це стосується окремих видів майна. Постанова ВР "Про право власності на окремі види майна" містить перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, а також спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна (додатки 1 і 2 до постанови). В цей перелік включені речі, застосування яких небезпечно для суспільства. Це - бойова і спеціальна військова техніка, вибухові речовини, зброя, радіоактивні речовини. Деякі речі можуть набуватися лише з дотриманням спеціального порядку набуття громадянами права власності. Це стосується вогнепальних мисливських гвинтівок, деяких видів пневматичної зброї, пам'яток історії і культури та ін. [ 7 ]

Головним чинником обмеження права власності є необхідність дотримання забезпечення суспільних інтересів у поєднанні з приватними. Але реалізовуватися це обмеження може лише на підставі закону. Про це свідчить ч.7 ст.319 ЦК, де вказується, що діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Основне правило, відповідно до якого може відбуватися обмеження прав власника, полягає в тому, що власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, а також погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Відповідно до цього правила власник і може діяти, використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, здійснювати свої правомочності.

Власник не лише має користь від володіння майном, він несе й певні обов'язки. Одним з таких обов'язків є тягар утримання майна, витрат, пов'язаних з майном, охорона майна. Власник також несе ризик випадкового знищення та пошкодження майна. Це також становить той тягар, який несе власник. Випадкова втрата майна або втрата в результаті дії непереборної сили повністю лягає на плечі власника.

Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. І це дуже важливо, бо раніше допускалися можливості переваг для права державної власності. На сьогодні ЦК, який є кодексом приватного права, містить правило про те, що держава не втручається у здійснення власником права власності, а право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ст.321 ЦК). Проте можуть мати місце випадки, коли суспільні інтереси вимагають того, щоб було, наприклад, примусово вилучено нерухоме майно - земельна ділянка або будинок, що знаходиться на цій ділянці. Це може бути необхідно, наприклад, для проведення шляхових авто або залізничних трас, трубопроводів та інших споруд (ст.350 ЦК). [ 10 ]

Таким чином у даному розділі ми з'ясували зміст поняття права приватної власності, розкрили такі правомочності суб'єктів права власності як володіння користування та розпорядження. Приватний власник, як і кожен власник, має всі три правомочності в сукупності і це є характерною ознакою права власності, бо кожна з правомочностей зокрема може належати і не власнику, наприклад володільцю. Ми з'ясували, що саме від волі власника залежить те, як він розпорядиться своїми правомочностями і права всіх інших осіб на майно залежать від того, як їх визначить власник.

Висновок

Таким чином, варто відзначити важливість правового регулювання відносин приватної власності. Ці відносини набувають вирішального характеру для сучасної держави із ринковою економікою. Законодавство у повній мірі має відображати усю динаміку та статику відносин власності, оскільки без чіткого вираження у нормах права, неможливо повністю використати усі правомочності, весь “пучок прав” власника. Базову роль серед інших нормативних актів, що регулюють право приватної власності в Україні, відіграє Цивільний кодекс. Норми, що торкаються права приватної власності зосереджені не лише у кількох частинах, а наскрізно відображені у всьому тексті кодексу. Звичайно ж Цивільний кодекс є не єдиним джерелом, що регулює відносини приватної власності - значна кількість законів визначає або торкається володіння, користування та розпорядження майном приватними власниками. Розвиток ринкових відносин цілком природно вимагає своєрідної еволюції цивільного законодавства. Можна чітко простежити і окремі етапи розвитку цієї галузі права: український законодавець від користування та зміни окремих положень радянського законодавства (наприклад, Цивільного кодексу УРСР 1963 р.) через прийняття проміжних законів (як от закон “Про власність”, що втратив чинність 27.04.2007) перейшов до втілення у життя правового регулювання сучасних ринкових відносин (Цивільний кодекс України 2001 р., такі закони, як, наприклад закон “Про цінні папери та фондовий ринок” від 23.02.2006). Право приватної власності все більше поширюється в усіх напрямках життєдіяльності суспільства. Це зумовлено розпадом СРСР та як наслідок здобуттям Україною незалежності, переходом нашої держави від планових методів управління економікою до ринкових форм ведення господарства. Приватна власність відіграє одну з провідних ролей у будуванні нової держави. Держави, з новою формою ведення господарства, за допомогою ринкових механізмів впливу на економіку. Приватна власність є однією з принципових відмінностей сучасної України, від України, яка входила до складу СРСР. Право приватної власності є тим фундаментальним елементом, який визначає основні напрямки розвитку нашої держави в подальші роки.