Поняття та характеристика форми держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

Розділ 1. Поняття та характеристика форми держави

Розділ 2. Структура форми держави

2.1 Форми державного правління

2.2 Форми державного устрою

2.3 Політичний режим

Розділ 3. Форма держави України

Висновок

Література

Вступ

Тема даної курсової роботи є досить актуальною. Характеризуючи головне в діяльності держав минулого і сучасності сутність форми держави як способу організації і реалізації державної влади виявляється в стійкій загальній спрямованості її діяльності, яка пов'язана з забезпеченням нею як загально-соціальних, так і вузькогрупових (у тому числі класових) інтересів.

Сутність форми держави виражається в її функціях, тієї службової ролі, що вона виконує стосовно суспільства. Сутність держави двоєдина (служіння вузько-класовим, груповим і загально-соціальним інтересам) і історично мінлива в плані співвідношення її сторін.

Зі зміною суспільства змінюється і сутність форм держави. Це можна простежити, взявши, наприклад, за вихідну точку момент зародження протистояння таких суспільних сил, як буржуазія і пролетаріат, у період формування так званого «дикого» капіталізму (середина XIX ст.). З цим періодом пов'язане розуміння сутності держави як знаряддя класової боротьби, машини для придушення класових супротивників, підтримки панування одного класу над іншим. Проте події всесвітньо-історичного значення, що відбулися потім, такі, як Жовтнева революція 1917 р. у Росії, Велика криза і Велика депресія кінця 20-х років, нанесли спочатку політичний, а потім економічний удар по капіталізму, порушили питання про його подальшу долю. Держава, економічна і політична еліти, які правили, змушені були по-новому підійти до вирішення проблеми стабілізації суспільства і конституційного ладу. Це виразилося, насамперед, у посиленні соціальної захищеності особистості, у соціальній орієнтованості держави. Гуманістичному відновленню капіталізму сприяв і розгром фашизму як прояв найбільш реакційних і агресивних сил монополістичного капіталу. Після цього в розвинених західних демократіях держава поступово ставала засобом зняття, подолання суспільних протиріч не шляхом насильства і придушення, а через досягнення суспільного компромісу, консенсусу, хоча сам по собі механізм держави для підтримки суспільного порядку мало в чому змінився. У діяльності ж держави все більшою мірою стали оптимально сполучатися класові і загально-соціальні цілі і функції.

Сутність сучасної соціально орієнтованої, демократичної, правової держави полягає в тому, що вона є знаряддям досягнення в соціально-неоднорідному суспільстві соціального компромісу і згоди.

Своєрідність конкретної форми держави будь-якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості суспільства і державного життя, задачами й цілями, що ставить перед собою держава. Іншими словами, категорія форми держави безпосередньо залежить від його змісту і визначається ним.

Будь-яка держава є єдина по суті, змісту й формі. Щоб вона активно функціонувала, щоб якісно й корисно діяв її механізм, потрібна чітко організована державна влада, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснювала б керівництво суспільством в інтересах домінуючої частини населення, а також управління загально - суспільними справами. На думку відомого юриста й філософа І.А. Ільїна, форма держави не “політична схема”, байдужа до життя людей, а жива організація влади народу. “Потрібно, щоб народ розумів свій життєвий устрій, вмів організовуватися, щоб поважав закони цього устрою і вкладав свою волю в цю організованість”.

Типологія держав тісно зв'язана з поняттям форми держави. Особливості кожного конкретного типу держави встановлюються на основі аналізу його організаційного апарату, методів здійснення державної влади.

Метою даної роботи є аналіз Конституції України, стосовно питання форми держави України, та наукової літератури, пов'язаної з питаннями форми держави в цілому. Проблема структури та функцій форм держави винятково важлива як для науки конституційного права України, так і для практичної державно-правової діяльності.

Форма держави є однією з істотних ознак державного суверенітету, а суверенітеті України, у свою чергу, міститься джерело існування й розвитку більш гуманної форми держави.

Розділ 1. Поняття та характеристика форми держави

Держава як орган управління справами суспільства прагне належним чином виконати своє призначення і забезпечити якнайповніше задоволення потреб і інтересів суспільства і кожного його члена. У цих цілях держава:

1) створює систему органів, здатних реалізувати його функції;

2) наділяє органи владними повноваженнями, тобто правом ухвалювати обов'язкові владні рішення і здійснювати дії по певному колу питань;

3) встановлює конкретні чини взаємодії державних органів між собою та громадянським суспільством.

Тим самим забезпечується не тільки узгоджена дія органів держави між собою, але і втілення заходів, що вживаються ними, в реальному житті, в системі конкретних відносин.

Система органів держави і конкретні чини їх зв'язку між собою і населенням в процесі здійснення функцій держави охоплюється поняттям «форма держави».

Форма держави -- порядок (спосіб) організації та здійснення державної влади в країні.* [5, c.26-27]

На форму держави впливають різноманітні чинники:

- класова боротьба, безпосередня участь того або іншого класу в діяльності держави;

- національний склад населення, прагнення окремих націй і народностей мати власну державний устрій;

- боротьба органів держави за владу, за право ухвалювати рішення з основоположних питань життя і діяльності держави і суспільства;

- ідеологічні установки партій і соціальних шарів, що здійснюють державну владу;

- позитивний досвід інших держав;

- наукові розробки проблем організації і діяльності держави.

Щоб виявити закономірності, що надають вирішальне значення на розвиток форми держави, використовується спосіб класифікації.

Структура форми держави -- стійка єдність елементів, їх зв'язків, цілісності, зв'язків елементів із цілим. Вона включає три взаємозалежних елементи: форму державного правління, форму державного устрою, форму політичного (державного) режиму.* [2, c.74-76]

Форма держави розглядається в єдності трьох аспектів:

1) яким чином організована верховна (вища) влада в країні;

2) як характеризується зв'язок цієї влади і інших центральних органів держави з органами, що здійснюють управління територіями країни;

3) якими способами, методами держава взаємодіє з населенням і іншими інститутами громадянського суспільства.

Таблиця 1. Форма держави

Форма державного правління	Форма державного устрою	Форма державного режиму
- порядок утворення і організації вищих органів влади в державі	- порядок поділу території держави на певні складові частини і співвідношення влади між ними і державою в цілому	- порядок здійснення державної влади у певні способи певними, методами і засобами

Розділ 2. Структура форми держави

2.2 Форми державного правління

Під формою державного правління розуміється структура та порядок утворення верховних органів держави, а також способи здійснення ними повноважень.* [2, c.78]

Історія держави знає два види органів, що володіють верховною (вищої) владою в країні, - одноосібні і колегіальні. Одноосібна влада належить монарху (паную, імператору, королю, шаху), тому і форма правління в такій державі називається монархією. Колегіальний орган - це парламент, конгрес, Державна Дума, - обираний народом і здійснюючий державну владу від його імені. Держава, на чолі якого коштує такого колегіального органу, називається республікою.

Таблиця 2.1 Форма державного правління

Монархія	Республіка
- форма державного правління, при якій державна влада зосереджена цілком або частково в руках однієї особи -- монарха, передається в спадщину, не залежить від населення (як правило, не затверджується ним)	- форма державного правління, при якій вища державна влада здійснюється представницьким загальнонаціональним органом влади (парламентом), обраним населенням на певний строк

Монархія характеризується тим, що монарх одержує верховну владу за спадком від свого батька, дядька, діда і не несе ніякої відповідальності за результати свого правління. Існуючими в країні законами не передбачається усунення монарха від влади ні за яких обставин. Громадяни зобов'язуються почитати, любити свого монарха, а також неухильно виконувати всі його вказівки і розпорядження.

Протягом історії виникали різні види монархій:

1) східна деспотія, заснована на азіатському засобі провадження;

2) антична (рабовласницька);

3) феодальна:

а) ранньофеодальна -- характеризується великим ступенем децентралізації,

б) станова-представницька -- влада монарха поєднується із наявністю станово-представницького органу (Іспанія -- кортеси, Франція -- генеральні штати, Англія -- парламент);

в) абсолютна;

4) конституційна.

Розглянемо абсолютну та конституційну монархії, тому що інші практично не існують.

Таблиця 2.2 Монархія

Абсолютна (необмежена)	Конституційна (обмежена)
Монарх не обмежений конституцією; здійснює законодавчу діяльність; керує урядом, який формує сам; контролює правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена в його руках (характерна для рабовласницьких і феодальних суспільств). Збереглася в первозданному вигляді (без конституції і парламенту) в одиничних країнах (султанат Оман). Сучасна абсолютна монархія, як правило, має і конституцію, і парламент. Конституція встановлює, що влада виходить від монарха, тобто затверджує його абсолютну владу Парламенту приділяється роль консультативної ради при монарху (Кувейт, Саудівська Аравія), яка у будь-який час може бути розпущена (у Бахрейні розпущена через півтора роки після створення)	Влада монарха обмежена конституцією, він не може прямо впливати на склад і політику уряду, що формується парламентом і підзвітний йому; парламент здійснює законодавчу діяльність (Велика Британія, Іспанія, Данія, Швеція, Бельгія, Голландія, Японія та ін.).

Конституційна монархія може бути парламентською та дуалістичною. Остання форма практично відживає.

У парламентській монархії влада монарха в законодавчій, виконавчій і судовій сферах діяльності символічна. Монарх лише підписує законодавчі акти, прийняті парламентом, і формально зберігає статус глави держави -- виключно з представницькими повноваженнями. Фактичним главою держави (прем'єр-міністром) стає лідер партії, яка володіє найбільшим числом депутатських місць у парламенті. Уряд формується парламентом і лише йому підзвітний.

Сучасні монархії здебільшого є парламентськими (Японія, Іспанія, Швеція, Данія та ін.).

У дуалістичній монархії юридичне і фактично влада поділена між урядом, що формується монархом (або призначеним їм прем'єр-міністром), і парламентом. Монарх вже не має законодавчої влади, вона перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і формує уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Монарх своїми указами регулює багато сфер суспільних відносин. Він має право відкладального вето щодо законів, які видаються парламентом, і право розпуску парламенту.

Дуалістична монархія характерна для перехідного періоду від феодалізму до капіталізму. Вона є своєрідною спробою примирити інтереси феодалів (їх переважно виражає монарх) і інтереси буржуазії (їх представляє парламент). Наприклад, дуалістична монархія була в кайзерівської Німеччині в 1871--1918 pp. Вона існувала також у Тунісі, Таїланді, Лівії, Ефіопії та інших країнах. У деяких сучасних країнах (султанат Бруней, королівство Тонга) збереглися окремі риси дуалістичної монархії.

В історії держав світу виникали різні види республік:

- антична;

- середньовічна (феодальна);

- буржуазна; соціалістична.

Розглянемо сучасні види республік.

Таблиця 2.3 Республіка

парламентська	президентська	змішана (напівпрезидентська)
Глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента менше, ніж у прем'єр-міністра. Тут здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається парламентом або більш широкою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина)	Глава держави (президент) особисто або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, як правило, несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом. Президент обирається непарламентським шляхом -- прямими чи непрямими виборами населення (США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Іран, Ірак)	Глава держави (президент) пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр-міністра), який підлягає обов'язковому затвердженню парламентом. Виконавча влада належить не лише президенту, але й прем'єр-міністру, який очолює уряд. Президент має вправо головувати на засіданнях уряду. Президент обирається позапарламентським шляхом (Україна, Фінляндія, Франція)

Уточнимо роль президента в президентській і парламентській республіках.

Президентська республіка характеризується насамперед вагомою роллю глави держави в державному механізмі. Президент зазвичай обирається незалежно від парламенту (прямим чи непрямим голосуванням) і поєднує повноваження глави держави і глави уряду. Уряд, як правило, слабко впливає на парламент, не залежить від парламенту (парламент не може проголосити недовіру уряду або достроково припинити його повноваження). Пост прем'єр-міністра або відсутній, або відіграє допоміжну-координаційну роль (так званий «адміністративний» прем'єр у деяких країнах «третього світу»). Президент здатний відстоювати інтереси виконавчої влади завдяки своєму високому статусу (здійснювати активну виконавчу політику, використовувати право на видання виконавчих актів, ініціювати створення законів, використовувати право вето на прийняття законів, застосовувати багатоманітні засоби впливу на законодавчу владу) із метою досягнення балансу влад. Президентом у цих державах стає, як правило, лідер партії, що перемогла на президентських виборах, із числа членів якої найчастіше й формується уряд. «Класичною» моделлю президентської республіки є США.

Президент у парламентських республіках, на відміну від глави держави в президентських республіках, зазвичай не має у своєму розпорядженні реальної виконавчої влади, і його правовий статус значною мірою нагадує статус монарха в парламентській монархії. Повноваження глави держави, за винятком суто церемоніальних (представницьких), тут зазвичай здійснюються за згодою і з ініціативи уряду, створеного на парламентській основі.

Якщо в президентських республіках глава держави формує уряд за своїм розсудом, незалежно від розстановки сил у парламенті, то в парламентських республіках глава держави найчастіше може призначити такий уряд, який має підтримку парламентської більшості. Члени уряду є одночасно і членами парламенту, тобто склад уряду відбиває реальну розстановку сил у парламенті, що дозволяє уряду впливати на прийняття парламентських рішень. Пост прем'єр-міністра, як правило, автоматично займає лідер партії (блока партій), яка перемогла на виборах. Існує парламентська відповідальність уряду, що найчастіше носить солідарний характер -- недовіра одному члену кабінету спричиняє відставку всього уряду. Замість виходу у відставку уряд може зажадати розпуску парламенту і призначення нових виборів. Функція глави держави відокремлена від функції глави уряду. Президент у змішаній республіці, яка поєднує у собі елементи президентської і парламентської республіканських форм правління, є верховним головнокомандувачем, як у президентській республіці, проте не у всіх країнах наділений повноваженнями глави виконавчої влади, нерідко поділяє її з прем'єр-міністром. Відсутня посада віце-президента, як і в парламентській республіці. Наприклад, в Україні немає посади віце-президента, яка є у Швейцарії. Президент України має право достроково розпустити парламент, а депутати парламенту не можуть бути членами Кабінету Міністрів, і навпаки. У ряді змішаних республік президент не має права законодавчої ініціативи, в Україні -- наділений цим правом.

2.2 Форми державного устрою

конституційний право політичний державний

Основні ознаки унітарної держави (Україна, Болгарія, Польща, Франція, Велика Британія, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Греція, Іспанія, Нідерланди, Португалія, Камбоджа, Лаос, Таїланд, Японія, Китай та ін.):

1) єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);

2) єдина система вищих органів державної влади -- глава держави, уряд, парламент, юрисдикція яких поширюється на територію усієї країни;

3) єдине громадянство і єдина державна символіка;

4) єдина система законодавства і єдина судова система;

5) адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати будь-яку політичну самостійність;

6) в міжнародних відносинах виступає одноособово. Частини унітарної держави мають різні назви: в Україні -- області, у Польщі -- воєводства, в Англії -- графства, в Італії -- провінції.

Деякі унітарні держави (Велика Британія, Грузія, Данія, Ізраїль, Іспанія, Італія, Португалія, Україна, Фінляндія, Шрі-Ланка) включають автономні утворення (адміністративні автономії). В Україні -- це Автономна Республіка Крим. Такі держави називають децентралізованими унітарними державами або унітарними державами з елементами федералізму.* [1, c.55] Вони відрізняються від централізованих унітарних держав, у яких на чолі місцевих органів влади перебувають призначені з центру посадові особи, котрі підкоряють собі місцеві органи самоврядування. У децентралізованих унітарних державах місцеві органи влади обираються населенням і мають право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя. У них автономії мають внутрішнє самоврядування, як правило, у сфері адміністративної діяльності. Вони можуть користуватися певною самостійністю й у сфері законодавства. У такому разі закони приймаються парламентом автономії в межах своєї компетенції (головним чином у порядку делегування йому законодавчих повноважень центральним законодавчим органом у випадках, передбачених конституцією).

Щодо Верховної Ради Автономної Республіки Крим, то її участь у сфері законодавчій діяльності обмежена підготовкою і прийняттям Конституції (набрала чинності 12 січня 1999 p.).

Основні ознаки федерації (США, Росія, Австрія, Швейцарія, ФРН, Канада, Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Індія, Малайзія, Австралія та ін. -- разом у світі існують 24 федеративні держави. На шляху до федерації, здійснюваної з 1988 р. у три етапи, перебуває Бельгія):

1) наявність єдиної території, яка у політико-адміністративному відношенні не є одне ціле, а складається із територій -- суб'єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;

2) наявність загальної конституції федерації і конституцій "і суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації установчою владою;

3) наявність системи законодавства усієї федерації і системи законодавства її суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації в межах установленої для них компетенції правом видання законодавчих актів, які діють лише на території суб'єкта федерації і мають відповідати союзному законодавству;

4) наявність федерального двопалатного парламенту і парламентів суб'єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління суб'єктів федерації;

5) наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб'єктів; у ряді федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія);

6) можливість суб'єктів федерації мати власну правову і судову системи (США);

7) наявність загально-федеральної податкової і грошової системи;

8) суб'єкти федерації не мають суверенітету і не є суб'єктами міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах може виступати як федерація в цілому, так і кожний із її суб'єктів.

У типовій федерації оборонна і зовнішня політика належить федеральному уряду, освіта -- регіонам, а право оподатковування поділене між обома. Тому і федерація, і її суб'єкти можуть мати право видавати закони з аналогічних питань.

Федерації багатоманітні. Класифікувати їх можна за різними ознаками:

* За способом створення:

- договірні (виникають на основі угоди, договору, установчого пакту -- створюються, як правило, «знизу»);

- конституційні (засновуються шляхом прийняття конституції -- створюються головним чином «зверху», приклад -- Індія);

- договірно-конституційні (їх більшість -- США, ФРН, Швейцарія, Російська Федерація та ін.).

* За способом взаємовідносин федерації та суб'єктів:

- на основі союзу (США, Танзанія, ОАЕ, СРСР -- у минулому);

- на основі автономії (Бельгія, Австрія, Індія, Венесуела, Пакистан).

* За способом розподілу і здійснення владних повноважень:

- централізовані (Пакистан, Венесуела, Мексика, Аргентина, Бразилія);

- відносно централізовані (США, Австралія, ФРН).

* За принципом переваги або поєднання національного і територіального підходів:

- територіальний підхід (США, Індія, Мексика);

- національний підхід (у колишньому СРСР, нині його в чистому вигляді немає);

- поєднання національно-територіального і територіального підходів (Росія).

Розглянемо такі союзи держав, як конфедерація і співдружність. Вони відрізняються від федерації як форми територіального устрою тим, що є формою міждержавного союзу, тобто об'єднанням незалежних держав.

Конфедерація -- тимчасовий союз суверенних держав, які об'єдналися для досягнення певних цілей і спільно здійснюють низку напрямків державної діяльності (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа, грошово-кредитна система тощо) при збереженні в інших питаннях повної самостійності.* [3, c.96]

Основні ознаки конфедерації (через етап конфедерації пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, остання конфедерація -- Сенегамбія, 1981-1989 pp.):

1) відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території і державного кордону;

2) відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;

3) відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;

4) відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і міжнародно-правового статусу учасників конфедерації;

5) наявність загального конфедеративного органу, що складається з делегатів суверенних держав;

6) рішення загальних конфедеративних органів, прийняте за принципом консенсусу; у разі незгоди з ним членів конфедерації не є обов'язковим і не спричиняє ніяких санкцій (право нуліфікації, тобто відхилення);

7) наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб'єктів.

Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються, або еволюціонують у федерацію.

Заслуговує на увагу особлива форма об'єднання держав, іменована союзом (СНД, Британська Співдружність націй, Європейська Співдружність у Західній Європі). Це є дуже рідкісне, ще аморфніше за конфедерацію, але, однак, організаційно оформлене об'єднання держав, які виступають як асоційовані учасники при збереженні ними повного суверенітету і незалежності. В основу співдружності, як і при конфедерації, покладені міждержавний договір, статут, декларація, угоди, інші юридичні акти. Цілі, висунуті при створенні співдружності, можуть бути найрізноманітні -- економічні, культурні та ін.

Співдружність може мати перехідний характер: розвитися в конфедерацію і навіть у федерацію за наявності необхідних передумов, або, навпаки, призвести до дезінтеграції, роз'єднання.

СНД (Союз незалежних держав, утворена в 1991 p.) -- це об'єднання незалежних держав, що мають на меті зберегти історичну спільність народів і сформовані між ними зв'язки шляхом координації політики, рівноправного і взаємовигідного співробітництва.* [4, c.124] СНД заснована трьома державами -- Білоруссю, Росією, Україною. Згодом до них приєдналися дев'ять країн -- Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан.

СНД здійснює діяльність через спільні координуючі органи: Раду глав держав. Раду глав урядів, Раду міністрів закордонних справ. Координаційно-консультативний комітет. Головне командування об'єднаних збройних сил, Раду командувачів прикордонними військами, Економічний суд. Комісію з прав людини, а також через інститути. Серед інститутів Союзу значне місце посідає Міжпарламентська Асамблея, яка складається з парламентських делегацій -- учасників Угоди про Міжпарламентську Асамблею (підписана 27 березня 1992 p.). Рішення Міжпарламентської Асамблеї мають форму актів: заяв, звернень, рекомендацій, пропозицій. До її компетенції входить розробка рекомендаційних законодавчих актів (модельних) із питань, що знаходяться у сфері спільних інтересів держав Союзу.

Відносини між державами в Союзу будуються на основі норм і принципів міжнародного права, оскільки вона не є держава і не є державне утворення. Правову основу СНД складають низка угод і інших документів (Угода про створення Союзу Незалежних Держав і Протокол до неї, Алма-атинська декларація від 21 грудня 1991 p., Угода з військових питань, Статут СНД від 22 січня 1993 p. та ін.). Разом із членством у СНД передбачена така форма, як асоційоване членство. Встановлено право виходу з СНД.

2.3 Політичний режим

Визначення політичного режиму дає його поняття набагато ширше ніж поняття режиму в державі, тобто державного режиму.

Політичний режим - це характеристика не тільки держави, але й всієї політичної системи: відносини між людьми з приводу державної влади й відносини людей з державною владою, які формують зміст політичного режиму, розгортаються саме у сфері політичної системи. Оскільки остання є одним із рівнів громадянського суспільства, то корінні соціально-економічні й культурні основи цього суспільства зумовлюють характер держави не безпосередньо, а втілюючись в особливостях політичного режиму.* [6, c.109-110]

Таким чином, спробуємо розібратись у змісті поняття державного режиму для глибшого розуміння категорії режиму політичного.

Державний режим - найважливіша складова частина політичного режиму, що існує в суспільстві. Політичний режим - поняття більш широке, оскільки воно містить у собі не тільки методи державного керування, але і характерні способи діяльності недержавних політичних організацій (партій, клубів, союзів ).

Державні режими можуть бути демократичними й антидемократичними (тоталітарні, авторитарні, расистські), тому основним критерієм класифікації держав по даній ознаці є демократизм форм і методів здійснення державної влади. Для рабовласницьких держав характерні і деспотія й демократія; для феодалізму - необмежена влада феодала, монарха, і народні збори; для сучасної держави - тоталітаризм, і правова демократія.

Ідеальних демократичних форм державного режиму в реальності не існує. У тій чи іншій конкретній державі присутні різні за своїм змістом методи офіційного панування. Проте можна виділити найбільш загальні риси, властиві тому чи іншому різновиду державного режиму. Форми державного режиму являють собою сукупність методів здійснення керівництва державою.

У відповідності з двома типами політичних систем сучасна теорія держави розрізняє два основних типи політичних режимів: демократичний і тоталітарний. Ця класифікація походить ще від Платона, який виділяв окрім “найкращої держави”, тімократію (панування шляхетних воїнів), олігархію (правління заможних сімей), демократію й тиранію; остання, якщо користуватися сучасною термінологією, є тоталітаризм.* [8, c.89]

Тімократія й олігархія були історією поборені (перша - повністю, друга - частково), а демократичний і тоталітарний режим перетворилися нині в пануючу форму. Тому далі розглянемо саме ці два найрозповсюдженіші типи політичного режиму.

Політичний режим демократичного типу

Політичний режим демократичного типу має своєю соціально - економічною передумовою існування суверенних індивідуальних суб'єктів, що є власниками економічних умов свого життя і будують відносини один з одним на основі обміну та домовленості.

Політичними передумовами цього режиму є:

- відсутність єдиної, обов'язкової для всіх державної офіційної ідеології, яка однозначно визначає мету суспільно - історичного розвитку, а іноді і політичні засоби її досягнення;

- наявність вільно формуючих позадержавних політичних партій, що відображають соціальну диференціацію громадянського суспільства;

- обмеження політичної ролі партій участю у виборах, на яких вони виступають із розробленою виборчою програмою,що відображає інтереси групи громадянського суспільства, яка представляється партією;

- функціонування політичної системи, що допускає боротьбу, конкуренцію політичних партій, утворення коаліцій політичних сил, які прагнуть до парламентської більшості;

- існування меншини, що не визначає державну політику, і тому не несе за неї відповідальність, в функцію якої входить опозиційна політична діяльність, розробка альтернативних програм суспільного розвитку та ін.;

- наявність політичних свобод (гласність, свобода слова, друку, вуличні демонстрації, мітинги і т.п.), за допомогою яких суверенні суб'єкти громадянського суспільства здійснюють свою самодіяльність у сфері політичного життя.

Реалізація названих передумов і робить політичний режим демократичним. Головне в політичному режимі - порядок і умови формування державної влади. Інакше кажучи, демократичний режим робить можливим послідовно - визначаючий зв'язок населення з партіями, партій через періодичні збори з представницькою владою, представницької влади з владою виконавчою. Вважається, що такий порядок - і в цьому ми бачимо головну перевагу демократичного політичного режиму - забезпечує систематичну зміну правителів мирним шляхом.

Політичний режим тоталітарного типу

Тоталітарний тип політичного режиму такої переваги не має. Для нього характерно насильницьке нав'язування населенню суспільних порядків, моделі яких розроблені на основі єдиної ідеології. Панування цих порядків досягається посередністю монопольного тоталітарного контролю над політикою, економікою, культурою. Ідеологічна та організаційна єдність досягається політичним пануванням Партії, очолюваної Вождем. Вона підкоряє собі державу. В її руках знаходяться засоби масової інформації, друк. В методах управління переважає політичне й фізичне насилля, політичний і жандармський терор.

Такі властивості, здавалося б, виключають можливість ненасильницької зміни тоталітарної влади. Однак, як показав досвід Чехословаччини, Угорщини, Польщі і, можливо СРСР, тоталітарний політичний режим здатний до самозмінювання з поступовим і відносно мирним переходом до посттоталітарного, а потім, мабуть, і до демократичного. Такий перехід успішно здійснений в Іспанії, Греції, Чилі, які відмовились від фашистських режимів і вибрали демократичний шлях розвитку. Можна виділити також політичний режим авторитарного типу - проміжний між тоталітарним і демократичним, перехідний від одного до другого.

Перехідний, проміжний характер авторитарного режиму визначає “розмитість”, нечіткість багатьох його властивостей. В ньому можна спостерігати риси й тоталітаризму, і демократизму. Основна його особливість у тому, що державна влада не має тоталітарного характеру і не досягає повного контролю над усіма сферами економічного, політичного і культурного життя. В ньому немає єдиної державної обов'язкової для всіх ідеології, яка заміняється ідеологічними конструкціями типу теорії національного інтересу, ідеями патріотизму і т.п. Управління здійснюється не такими жорсткими, як при тоталітарному режимі, засобами.

Авторитарні політичні режими з'являються тоді, коли влада готова приступити до корінних реформ суспільного устрою і здійснювати “революцію зверху” (наприклад, перехід в Іспанії від фашистського ладу до демократичного, перебудова в СРСР в 1985 р. проходили в умовах авторитарних режимів).

Розділ 3. Форма держави України

Кожна держава характеризується певною формою, тобто відмінним від інших держав способом організації та організацією політичної влади. У Конституції України закріплені норми, що характеризують форму державного правління, державного устрою і політичного режиму України.

Базовою основою державно-правового будівництва в Україні є українська політико-правова доктрина, яка базується на гарантії прав людини й нації, а саме питання дотримання прав і свобод людини й громадянина є тісно пов'язане з поняттям форми держави, способу правління в тій чи іншій державі, політичного режиму держави.

Згідно Конституції України, за формою державного правління Україна є парламентсько-президентською республікою, тому що у формуванні уряду Кабінету Міністрів України -- беруть участь і Президент, і парламент. Президент України має право достроково розпустити парламент, а депутати парламенту не можуть бути членами Кабінету Міністрів, і навпаки. У ряді змішаних республік президент не має права законодавчої ініціативи, а в Україні він наділений цим правом.

Одна з особливостей парламентсько-президентської республіки України полягає в обмежених повноваженнях уряду в законодавчому процесі, що її відрізняє, наприклад, від Франції, яка також є державою зі змішаною формою правління. Якщо уряд Франції має право вносити поправки до законопроектів, може наполягати на голосуванні своїх поправок і в будь-який момент відкликати законопроект, то уряд України має слабкий вплив на законодавчий процес і прийняття законодавчих рішень (право законодавчої ініціативи у прем'єр-міністра не забезпечене комплексом правових заходів).

Уряд України пов'язаний подвійною (біцефальною) залежністю:

-- відповідальністю перед Президентом;

-- підконтрольністю і звітністю перед Верховною Радою.* [ 7, c.43]

Верховна Рада України, дає згоду на призначення за представленням Президента Прем'єр-міністра України. Уряд України підконтрольний Президенту і підзвітний парламенту; Єдиним джерелом влади в нашій країні відповідно до Конституції України є народ, який обирає Президента і єдиний законодавчий орган (парламент) ~ Верховну Раду України і інші органи влади і управління.

Згідно ст. 2 Конституції України, за формою державного устрою Україна є унітарною державою. Це означає, що в Україні діє єдине громадянство, єдине законодавство, єдина судова система, що в межах державних кордонів України немає і не може бути яких-небудь утворень, що мають ознаки державного суверенітету. Автономна Республіка Крим, що знаходиться у складі України, не володіє таким суверенітетом і не має політичної самостійності. Територія України признається цілісною і недоторканою. Щодо Верховної Ради Автономної Республіки Крим, то її участь у сфері законодавчій діяльності обмежена підготовкою і прийняттям Конституції (набрала чинності 12 січня 1999 p.).

Що стосується політичного режиму України, то ст. 1 Конституції України визначає Україну як суверенну, незалежну, демократичну, соціальну, правову державу.

Способи і методи демократичного режиму України, здійснення державної влади реально забезпечують вільний розвиток людини; участь у здійсненні державної влади; свободу в економічній діяльності; захищеність прав і законних інтересів; врахування інтересів більшості і меншостей (меншин); легальна дія опозиційних партій; формування уряду тими партіями, що перемогли на відповідних виборах; домінування переконання, узгодження, компромісу; виборність і змінюваність центральних і місцевих органів державної влади тощо.

На межі двох тисячоліть в Україні проходять складні, заперечливі й глибокі зміни й перетворення. . Адже саме в нашій країні триває перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки, саме тут поступово формується громадянське суспільство і правова держава. Подібні перетворення потребують адекватних змін у державному управлінні і правовому регулюванні. В перехідний період порівняно швидко змінюються суспільні відносини, державні органи і діюче законодавство. Усе це ставить перед нами непрості проблеми.

Проблеми удосконалення державного правління, державного устрою і державного режиму в Україні - одне з найосновніших питань сьогодення для кожного громадянина України, зокрема, та держави в цілому.

Врахування цих закономірностей - необхідна передумова побудови в Україні саме такої держави, яка могла б посісти гідне місце в Європейській та у світовій співдружності держав.

Висновки

З огляду на розкриття питання форми держави та на викладення таких важливих питань політичного життя кожного суспільства, як питання про державну владу, методи її здійснення та регулювання в даній курсовій роботі необхідно підвести певні висновки.

При утворенні нової організації суспільства - держави, виникли різноманітні фактори, які сприяли творенню сучасної форми держави, державного правління. А так, як показала історія, державна влада не може зводитись до одноосібного органу, відбувся поділ державної влади на структурні одиниці, поставлені на виконання певних функцій та збереження правового характеру суспільного життя.

Форма держави, яка сформувалася у країні, проходячи через часові перешкоди, видозмінюється, розширюється, скорочується, відчуваючи на собі характер менталітету нації, її моралі, впливу на нього зовнішніх чинників, таких як міжнародні організації, але, маючи у своїй основі той же принцип збереження прав людини.

В курсовій роботі розглянуто також структурні елементи форми держави, тобто розкрито поняття форми правління держави, організацію державної влади, державний та територіальний устрій, види політичного режиму.

Якщо все це віднести до України, то можна сказати, що її державна форма правління є адаптована до характеру нації, до її менталітету і відображає принципи та взаємовідносини між людьми.

Можливо даний тип форми держави в контексті України та українців не є найбільш досконалим, і безумовно вимагає удосконалення державного правління, державного устрою і державного режиму в Україні, але він є теперішньою найкращою спробою у творенні держави, яка знаходиться на перехідному періоді від авторитаризму до демократії.

В умовах розбудови правової системи України, що базується на дотриманні гарантій прав людини й громадянина, безсумнівно важливим є підняття рівня правосвідомості і правової культури населення України. А правовому вихованню і правовій освіті належить вагома роль у реалізації цього процесу. Дана курсова робота, на мою думку, також виступає засобом правового виховання.

Вищевикладені поняття дають змогу зрозуміти принцип демократизму та гуманізму в правовій діяльності держави, тобто усвідомити вагомість волі суспільства, силу держави, направлену на здійснення, охорону та захист основних прав людини; принцип національної рівноправності - визнання і рівною мірою сприяння здійсненню, охороні та захисту основних прав “титульної” (корінної) нації та всіх інших націй, що живуть в даній державі; принцип законності - свою організацію і діяльність спрямовує на виконання законів, здійснює на підставі законів і у порядку, передбаченому законом; принцип суверенності державної влади - базується на основі єдності й незалежності державної влади як єдиного носія її виразника суверенітету народу, його права на самовизначення; принцип “розподілу влади” - розподіляє основні функціональні напрямки діяльності державного апарату (законодавство, законовиконання, судочинство, нагляд і контроль) між відповідно спеціалізованими системами органів; принцип ненасильства - у своїй діяльності основну роль відводить організаційним та виховним методам (методи примусу мають відносно другорядне, допоміжне значення); принцип “громадянськості” - свої функції виконує із залученням муніципальних органів та різноманітних громадських об'єднань, співпрацюючи з ним.

Отже, актуальність питань, розглянених у даній курсовій роботі є беззаперечною. Знання і розуміння цього правового матеріалу тільки зміцнює розуміння правової політики нашої держави, забезпечує знання і розуміння засобів, їх дотримання, - підносить правосвідомість і культуру населення України в цілому і кожного громадянина окремо.

Список використаних джерел

1. Конституційне право України: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ За ред. Ю.М.Тодики та В.С.Журавського. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. - 544с.

2. Маляр И.В. Основы правоведения: Учебн.пособие. - 2-е изд., доп. и перераб. - Х.: Країна мрій, 2002.- 244с.

3. Основи держави і права: Навч. посібн./ С.Д. Гусарєв, Р.А. Калюжний, А.М.Колодій та ін.; За ред. А.М.Колодія і А.Ю. Олійника. - К.: Либідь, 1997. - 208с.

4. Пастухов В.П., Пеньківський В.Ф., Наум М.Ю. Основи правознавства: Навч. посібник.-К.: “Знання”, КОО, 2000.-426с.- (Вища освіта 21ст.).

5. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. -- Харків: Консум, 2001. - 656с.

6. Теория государства и права: Учебник/ Под ред. А.И.Денисова. - М.: Юрид.лит., 1997. - 432с.

7. Усенко У.Б. “Основи правознавства”. - Київ «Ірпінь», 1999р.

8. Хропанюк Н.В. “Теорія Держави і Права”. - Москва, «ДДТ»,1994р.

Размещено на Allbest.ru

...