Кримінальна відповідальність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Зростання злочинності, що спостерігається в останні роки, зокрема організованої насильницької та корисливої, яка викликана переломним періодом розвитку України і низькою інших негативних чинників, ставить перед державою серйозні завдання щодо боротьби з цим явищем. Окрім вирішення політичних проблем в нашій державі, необхідно залучити максимальні сили для боротьби зі злочинністю. Оскільки саме через недостатнє матеріальне та правове регулювання даної сфери життєдіяльності держави страждає пересічний громадянин.

Однією з важливих задач нашої держави є викорінювання злочинності та всіх причин, що її породжують. Рішення цієї задачі здійснюється спільними зусиллями всіх державних органів, громадських організацій і всіх шарів населення. Звідси різноманіття форм і методів, використовуваних у боротьбі зі злочинністю. Зокрема, поряд із застосуванням позбавлення волі до небезпечних злочинців застосовуються покарання, не зв'язані з позбавленням волі, а також заходу суспільного впливу чи примусові міри виховного характеру у відношенні облич малозначні злочини, що зробили, чи злочини, що не представляють великої суспільної небезпеки.

Прийняття 28 червня 1996 року нової Конституції України створює для цього міцну законодавчу базу. Коло злочинних посягань визначає безпосередньо кримінальне законодавство в «особі» Кримінального Кодексу України. Щоб це законодавство було досить ефективним, необхідно правильно його застосовувати.

Кримінальне право України знаходить своє відображення в кримінальному законодавстві, яке являє собою єдину нормативну систему. Кримінальне законодавство України складається з кримінальних законів, які зведені в Кримінальний кодекс.

В нормах кримінального закону сформульовані підстави і принципи кримінальної відповідальності. Згідно з Основним Законом України кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння.

Згідно положень Конституції України основною цінністю держави є людина, її життя та здоров'я.

Реалізація задачі охорони інтересів особистості від злочинних зазіхань припускає застосування судом до осіб, винних у їхньому здійсненні, передбачених законом покарань. Однак, можуть скластися такі умови, при яких не потрібно, щоб винна особа перетерпіло покладання мір кримінальної відповідальності (у тому числі і покарання).

Зрозуміло, реалізація кримінально-правових відносин кримінальної відповідальності допускається тільки при наявності основ, передбачених діючим карним законодавством. У цьому зв'язку, представляється важливим розгляд і аналіз таких основ. Після цього необхідно розглянути ряд норм, що містяться в діючому карному законодавстві.

Розгляд поставлених питань є важливим для визначення значення цього інституту як для обличчя винного в здійсненні злочину, так і для законодавця.

У курсовій роботі представляється надзвичайно актуальним розгляд питання про кримінальну відповідальність, форми її реалізації та її підстави.

1. Поняття кримінальної відповідальності та її види. Значення категорії «кримінальна відповідальність» у кримінальному праві

У КК часто застосовується термін «кримінальна відповідальність» (наприклад, ст. 2 має назву «Підстава кримінальної відповідальності»; глава II - «Закон про кримінальну відповідальність»; глава IX - «Звільнення від кримінальної відповідальності»). При цьому КК ніде не розкриває даного поняття, хоча проводить його відмінність від покарання (наприклад, глави X, XI і XII Загальної частини КК відповідно називаються «Покарання і його види», «Призначення покарання», «Звільнення від покарання і його відбування»). [1, с. 28]

Для більш чіткого і повного визначення поняття «кримінальна відповідальність» необхідно ознайомитися з історією його виникнення.

В Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1885 р. та у Статуті про покарання, що застосовуються мировими суддями 1885 р., словосполучення «кримінальна відповідальність» не вживалося. Немає такого словосполучення і в Кримінальному уложенні 1903 р. У ньому іноді вживалися терміни «відповідальність» та «покарання». Так, розділ сьомий називався: «Про обставини, що посилюють відповідальність», а розділ восьмий - «Про обставини, що посилюють покарання». У цих розділах Кримінального утюження частіше вживався термін «покарання» і рідше як синонім термін «відповідальність».

У КК РРФСР 1922 р. термін «кримінальна відповідальність» також не вживався. У ньому йшлося лише про «покарання і інші заходи соціального захисту». У КК РРФСР 1926 р. термін «кримінальна відповідальність» знайшов широке застосування, проте іноді ототожнювався з термінами «міра соціального захисту» (наприклад, ст. 1), «відповідальність» (наприклад, ст. 3) і «покарання» (ст. 8). Схожі положення містились у КК УСРР 1922 та 1927 рр.

В Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. встановлювалося чітке розмежування термінів «кримінальна відповідальність» і «покарання». Стаття З Основ визначала: «кримінальній відповідальності і покаранню підлягає особа, винна у вчиненні злочину…». Дане формулювання було відтворено в кримінальних кодексах усіх союзних республік СРСР. [2, с. 142]

Кримінальна відповідальність є однією з основоположних категорій кримінального права. У КК України термін «кримінальна відповідальність» зустрічається часто (наприклад, частини 1, З ст. 2, частини 1, 2, 4, 5 ст. З, ст. 4, ст. 5 й ін.). Разом з тим в КК України не визначаються мета кримінальної відповідальності, її зміст, як це зроблено стосовно кримінального покарання в ст. 50 КК України. При цьому необхідно зазначити, що і в кримінальному законодавстві СРСР та союзних республік це також не було зроблено. Відсутнє визначення змісту кримінальної відповідальності та її мети і в зарубіжному кримінальному законодавстві.

Виняток становить КК Республіки Білорусь, у ст. 44 якого визначено, що кримінальна відповідальність виражається в засудженні від імені Республіки Білорусь за вироком суду особи, що скоїла злочин, і застосуванні на основі засудження покарання або інших заходів кримінальної відповідальності відповідно до даного Кодексу. Разом з тим кримінальна відповідальність може бути реалізована без виконання покарання (наприклад, у разі умовного засудження).

В юридичній літературі поняття і суть кримінальної відповідальності визначаються неоднозначно, що пов'язано з різним вирішенням низки питань, наприклад, щодо визначення моменту початку і закінчення реалізації кримінальної відповідальності. [2, с. 143]

Відповідальність взагалі - значить обов'язок дати відповідь за свою суспільну поведінку і прийняти осуд, його негативні суспільні наслідки.

Відповідальним є той, хто зобов'язаний; хто не зобов'язаний, той не відповідає.

Будь-яка відповідальність настає внаслідок порушення певних суспільних норм - моральних, громадських організацій, юридичних.

Звідси виникають види відповідальності:

o моральна (за порушення моральних норм поведінки);

o громадська (за порушення правил, які встановлюють громадські організації);

o юридична (за порушення юридичних корм).

Кримінальна відповідальність - один з видів юридичної відповідальності, яка в свою чергу є частиною суспільної відповідальності. [3, с. 99]

Правопорушення - це суспільно небезпечне або суспільно шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб'єкта, що тягне за собою юридичну відповідальність.

Основними видами правопорушення є:

1. злочин (суспільно небезпечне діяння);

2. проступки (суспільно шкідливі діяння): адміністративні, дисциплінарні, конституційні, цивільно-правові. [12, с. 224]

Основною відмінністю проступку від злочину є тяжкість вчиненого особою діяння, що виражається у тяжких наслідках при злочині та більш м'яких при вчиненні проступку.

У науці кримінального права немає єдиного розуміння кримінальної відповідальності: одні автори ототожнюють її з кримінальним покаранням; інші характеризують кримінальну відповідальність як певного роду обов'язок особи, що вчинила злочин; треті розглядають її як конкретний вид кримінально-правових відносин; четверті розуміють кримінальну відповідальність як реалізацію санкції кримінально-правової норми; п'яті вважають кримінальну відповідальність осудом винного обвинувальним вироком суду за вчинений злочин із призначенням покарання або без нього і т.д.

Є доцільним визначати поняття «кримінальної відповідальності» як вид публічно правової відповідальності. При цьому виходять з того, що вона є одним із видів публічно-правової відповідальності. І хоча остання в правознавстві розуміється по-різному, проте у вузькому, спеціально-правовому значенні публічно-правова відповідальність трактується як відповідальність ретроспективна, тобто як відповідна реакція держави на вчинене в минулому правопорушення. З цього погляду публічно-правову відповідальність можна визначити як вид і міру обмеження державною владою передбачених законом прав і свобод особи, яка вчинила правопорушення.

Поняття кримінальної відповідальності відповідає родовим ознакам публічно-правової відповідальності і водночас характеризується своїми видовими, відзначальними ознаками. Ними є такі: 1) кримінальна відповідальність - це вид державного примусу, що полягає, насамперед, в осуді злочинця та його діяння обвинувальним вироком суду, а також у покладанні додаткових для винного позбавлень і обмежень; 2) вид і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення волі), майнового (наприклад штраф) або іншого характеру (наприклад позбавлення права займати визначені посади) визначені тільки в кримінальному законі і, насамперед, у санкції відповідної кримінально-правової норми; 3) кримінальна відповідальність являє собою реальну взаємодію суду і спеціальних органів виконавчої влади держави та особи, визнаної винною у вчиненні злочину, в результаті чого ця особа зазнає визначених обмежень;

зазнавання зазначених обмежень завжди має вимушений, а не добровільний характер, оскільки їх застосування є обов'язком суду та спеціально уповноважених органів держави;

Кримінальна відповідальність можлива лише за вчинення злочину, що є підставою такої відповідальності.

З урахуванням викладеного кримінальна відповідальність - це передбачені Кримінальним кодексом обмеження прав і свобод особи, яка вчинила злочин, що індивідуалізуються в обвинувальному вироку суду і здійснюються спеціальними органами виконавчої влади держави. [1, с. 29]

У теорії кримінального права з приводу основного змісту цього поняття. Найбільш поширеними в цьому плані точками зору є:

1. Визначення кримінальної відповідальності як обов'язку відповісти за вчинення забороненого кримінальним законом суспільне небезпечного діяння і стерпіти обмеження морального, матеріального та фізичного характеру.

2. Розуміння кримінальної відповідальності як реального покладання на особу, що вчинила злочин, передбачених кримінальним законом і конкретизованих вироком суду заходів державного осуду та примусу.

3. Ототожнення кримінальної відповідальності та покарання, зведення кримінальної відповідальності до застосування санкції.

4. Розгляд кримінальної відповідальності як специфічних кримінально-правових відносин або як сукупності кримінально-правових, кримінально-процесуальних і кримінально-виконавчих відносин.

Із наведених точок зору більш слушною видається та, що розглядає кримінальну відповідальність як реальне покладання на особу, яка вчинила злочин, передбачених кримінальним законом і конкретизованих вироком суду заходів державного осуду і примусу. Єдине уточнення, яке потрібно, очевидно, зробити, - в окремих випадках кримінальна відповідальність може зводитися лише до державного осуду особи, яка вчинила злочин. Інші точки зору, як уявляється, в тій чи іншій мірі не відповідають зазначеним вище основним юридичним ознакам кримінальної відповідальності. Так, обов'язок особи відповісти за вчинення злочину і стерпіти передбачені кримінальним законом обмеження не є реакцією держави на вчинений злочин. У цьому плані, очевидно, сам по собі обов'язок не може бути кримінальною відповідальністю. Не можна ототожнювати кримінальну відповідальність і покарання. Покарання є основною, але не єдиною формою кримінальної відповідальності, про що свідчить, зокрема, положення ч. 1 ст. 3 та ст. 50 КК. Щодо розуміння кримінальної відповідальності як специфічних кримінально-правових відносин (сукупності кримінально-правових, кримінальна-процесуальних та кримінально-виконавчих відносин), то воно занадто розширює її зміст. [11]

Види кримінальної відповідальності як і її поняття не закріплено нормами Кримінального кодексу України, але у теорії кримінального права можна зустріти наступні її види.

Чинний КК України дозволяє стверджувати, що, крім реальної кримінальної відповідальності (тобто втіленої в обвинувальному вироку суду відповідальності особи за вчинений нею злочин), існує потенційна кримінальна відповідальність - загроза покаранням, яка міститься у кримінальному законі і яка може бути реалізована у майбутньому щодо кожного, хто скоїть злочин. У такому сенсі кримінальна відповідальність розуміється як заборона (попередження), яка не має конкретного адресата і яка інформує про те, що кожний, хто порушить заборону, опиниться у сфері дії кримінального закону.

Кримінальна відповідальність у традиційному аспекті як ретроспективна (негативна) відповідальність - це особливий елемент механізму кримінально-правового реагування держави стосовно особи, яка вчинила злочин, форма реалізації державою правоохоронних норм, що, як правило, полягає у застосуванні до того, хто вчинив злочин, конкретних кримінально-правових заходів примусового характеру через обвинувальний вирок суду. [4, с. 60]

Отже, можна виділити три види кримінальної відповідальності - реальна, потенційна і ретроспективна.

Як зазначалося вище, норми Кримінального Кодексу України не закріплюють поняття кримінальної відповідальності, але це не робить її неважливим для нашої держави.

Визначивши поняття «кримінальна відповідальність» ми визначаємо її головні ознаки, які дозволяють виділити кримінальну відповідальність серед інших видів юридичної відповідальності.

Через визначення поняття кримінальної відповідальності ми можемо співвіднести його з поняттям кримінально-правових відносин. Це дозволяє визначити момент виникнення та припинення кримінальної відповідальності у особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

2. Форми реалізації кримінальної відповідальності

Залежно від того, чи поєднується здійснений в обвинувальному вироку суду державний осуд злочинця із застосуванням до нього заходів кримінально-правового впливу, а також залежно від того, який саме із зазначених заходів фактично застосовано до злочинця, можна виокремити такі форми реалізації кримінальної відповідальності. [4, с. 64]

Перша з них - засудження винного, виражене в обвинувальному вироку суду, не пов'язане, проте, із призначенням йому кримінального покарання. Так, відповідно до ч. 4 ст. 74 КК України «особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на момент розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною».

Другою формою реалізації кримінальної відповідальності є засудження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якого засуджена особа, проте, звільняється. Так, наприклад, у відповідності зі ст. 75 КК «якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовця, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням».

Третьою, найбільш типовою формою реалізації кримінальної відповідальності, є відбування винним призначеного йому судом покарання (наприклад, відбування покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк).

Останні дві форми реалізації кримінальної відповідальності створюють для особи судимість як правовий наслідок її засудження до певної міри покарання. Водночас, як вже відзначалося, судимість має свої межі, що зазначені в статтях 89-90, які визначають межі кримінально-правових відносин та кримінальної відповідальності. Тому момент погашення або зняття судимості свідчить про припинення як кримінально-правових відносин, так і кримінальної відповідальності особи за вчинений злочин. [1, с. 32]

В деяких джерелах ці форми реалізації кримінальної відповідальності відповідно називають звільнення від покарання, звільнення від відбування покарання та призначення покарання.

Інститут звільнення від покарання та його відбування є одним з проявів принципу гуманізму у кримінальному праві. Його застосування спрямоване на звуження меж кримінально-правової репресії для стимулювання виправлення засудженого, адаптації його до норм соціальної поведінки та вимог дотримання правопорядку.

Звільнення від покарання та від відбування покарання застосовується у випадках, коли мета покарання вже досягнута без реального відбування покарання або до закінчення строку його відбування, в силу позитивної поведінки засудженого чи за інших передбачених КК підстав, або не може бути досягнута через хворобу засудженого. Характерними ознаками цього інституту є те, що: а) будь-який з його видів може застосовуватись тільки до особи, яка визнана винною у вчиненні злочину за обвинувальним вироком суду і їй призначена відповідна міра покарання; б) застосування будь-якого з його видів становить виключну прерогативу суду, крім звільнення від покарання або пом'якшення покарання на підставі закону України про амністію чи акта помилування; в) підстави застосування звільнення від покарання та його відбування безпосередньо випливають з мети покарання. [6]

Згідно положень статті 65 Кримінального кодексу України суд призначає покарання:

1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;

3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових злочинів. [5]

Ст. 65 встановлює, що суд, призначаючи покарання, зобов'язаний насамперед виходити з санкції норми Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. Санкцією є та частина статті Особливої частини КК, яка визначає вид (види), строк і розмір покарання за даний злочин.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 злочинність і караність діяння визначаються нормами КК, які були чинними під час вчинення цього діяння. Вибір і призначення судом покарання залежать від виду санкції норми Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. Коли санкція є відносно визначеною, тобто такою, що передбачає один вид основного покарання і його нижню та верхню межі, то суд обирає це покарання саме в цих межах. У ряді випадків у санкціях норм Особливої частини КК визначена лише верхня межа покарання. Наприклад, санкція ч. 2 ст. 323 передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк до п'яти років, у цьому випадку нижньою межею є межа, встановлена ст. 63, - один місяць. Тому суд може призначити винному позбавлення волі у межах від одного місяця до п'яти років. Якщо така санкція передбачає і додаткове покарання як обов'язкове, то суд призначає і це покарання.

Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК Саме в ній визначені, зокрема, завдання КК (ст. 1), підстава кримінальної відповідальності (ст. 2), положення, що визначають чинність кримінального закону (статті 3-8), поняття злочину та класифікація злочинів, стадії злочинної діяльності (статті 11-16), суб'єкт злочину (статті 18-22), поняття вини та її форм (статті 23-25), основні положення щодо співучасті у злочині (статті 26-31), множинності злочинів (статті 32-35), обставини, що виключають злочинність діяння (статті 36-43), звільнення від кримінальної відповідальності (статті 44-49), мета, система і види покарань, зміст покарань і умови їх застосування, призначення покарання, звільнення від покарання та його відбування (статті 50-87), судимості (статті 88-91), примусові заходи медичного характеру та примусового лікування (статті 92-96), особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх (статті 97-108). Призначення покарання всупереч вимогам Загальної частини КК неприпустиме. За наявності передбачених законом підстав суддя, що порушив приписи норм Загальної частини КК при призначенні покарання, підлягає кримінальній відповідальності, зокрема за ст. 375.

При призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.

За ступенем тяжкості виділяють такі види злочинів: невеликої тяжкості; середньої тяжкості; тяжкі; особливо тяжкі.

КК передбачає широкі можливості для врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину. [6]

3. Кримінально-правові відносини та кримінальна відповідальність

Поняття кримінальної відповідальності відбиває факт реальної взаємодії особи, що вчинила злочин, і суду та спеціальних органів держави. Така взаємодія урегульована нормами кримінального права і тому здійснюється в рамках певних правовідносин, що називаються кримінально-правовими. [1, с. 29]

Норми кримінального права регулюють кримінально-правові відносини, які виникають з факту вчинення злочину. Це особливі правовідносини, які носять назву «кримінальні правовідносини».

Видатний учений-криміналіст, доктор кримінального права, сенатор, професор М.С. Таганцев у своїй класичній праці «Русское уголовное право» зазначав: «Как посягательство на норму права в её реальном бытии, на правоохраненный интерес жизни, преступное деяние является известным жизненным отношением, возникающим между посягающим и предметом посягательства, совмещающем в себе своеобразные черты, или признаки, на основании коих оно входит в группу юридических отношений вообще и, притом, занимает в этой группе самостоятельное место, как уголовно-наказуемая неправда».

Кримінально-правові відносини - це специфічний вид суспільних відносин які виникають у зв'язку із вчиненням особою найтяжчого виду правопорушень - злочинів. За змістом кримінально-правовові відносини можуть бути диференційовані на два основних види:

охоронні кримінально-правові відносини які становлять переважну більшість, оскільки саме для охорони найважливіших цінностей суспільства покликана дана галузь права;

заохочувальні кримінально-правові відносини які покликані регулювати позитивну поведінку громадян в екстремальних ситуаціях, що примикають до сфери кримінально-правового регулювання - необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця та ін. [10]

У науці кримінального права не існує одностайності щодо визначення моменту виникнення кримінальної відповідальності. Одні автори співвідносять його з моментом виконання закінченого злочину, другі - з моментом притягнення як обвинуваченого, треті - з винесенням обвинувального вироку судом, четверті - з моментом вступу вироку в законну силу. [10]

Вважається, що з моменту, коли особа вчинила злочин, між нею та державою виникають певні юридичні відносини, у силу яких у держави виникають владні повноваження щодо особи, яка вчинила злочин, а в особи - обов'язок підкоритися законному обмеженню державою її певних прав і свобод. При цьому, звичайно, ця особа має право вимагати від держави, щоб її дії були правильно кваліфіковані; щоб покарання було призначено лише в рамках санкції тієї статті КК, яка передбачає вчинений нею злочин, при врахуванні відповідних положень Загальної частини КК, тощо. Своєю чергою, держава повноважна засудити злочинця за вчинене ним діяння, а також обмежити його правовий статус у межах строків давності притягнення до кримінальної відповідальності і строків погашення або зняття судимості, проте при цьому зобов'язана забезпечити правильну кваліфікацію вчиненого, призначення покарання відповідно до вимог КК з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особи винного, а також обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання, тощо. Вочевидь, що зазначені повноваження держави та права особи, яка вчинила злочин, мають кримінально-процесуальну природу.

Водночас повноваження держави щодо обмеження на підставі КК прав та свобод особи, яка вчинила злочин, і обов'язок останньої перетерпіти ці обтяження складають юридичний зміст кримінально-правових відносин, що виникають з моменту вчинення злочину, незалежно від того, чи виявлений злочин органами держави чи ні. [1, с. 30]

При визначенні моменту виникнення кримінальної відповідальності слід виходити з того, що вчинення злочину породжує не кримінальну відповідальність, а кримінально-правові відносини, змістом яких є, зокрема, обов'язок винного понести кримінальну відповідальність і повноваження держави накласти її на нього. На момент вчинення злочину він поки що не отримав належної юридичної оцінки, втіленої у процесуальну форму; невідомий і конкретний зміст кримінальної відповідальності, що буде накладена на порушника кримінально-правової заборони. Навіть якщо у поведінці особи є належна підстава кримінальної відповідальності - склад злочину (ч. 1 ст. 2 КК), це зовсім не означає, що така особа обов'язково понесе кримінальну відповідальність (наприклад, злочин не вдалося розкрити або він є латентним; потерпілий у справі приватного обвинувачення не звернувся з відповідною скаргою).

Конституційне положення щодо презумпції невинуватості однозначно показує, що визнати людину злочинцем має право лише суд.

Із розуміння кримінальної відповідальності як особливого елемента у механізмі кримінально-правового реагування держави щодо винного у злочині - фактичного застосування до нього передбачених кримінальним законом державного осуду і примусу випливає, що кримінальна відповідальність виникає лише після того, як обвинувальний вирок суду набрав законної сили. [4, с. 63]

Припиняється кримінальна відповідальність залежно від форми її реалізації, зокрема, у випадку:

§ погашення або зняття судимості;

§ смерті засудженої особи;

§ декриміналізації вчиненого нею діяння;

§ набрання законної сили обвинувальним вироком суду, яким засудженому не призначається покарання (у цьому разі кримінальна відповідальність є «одномоментною» - її початок і закінчення збігаються);

§ звільнення засудженого від призначеного йому покарання після закінчення іспитового строку (успішного випробування).

Кінцева межа кримінальної відповідальності відсутня у разі призначення довічного позбавлення волі (ст. 64 КК) за умови, що актом помилування це покарання не було замінено позбавленням волі на певний строк (ч. 2 ст. 87 КК). [4, с. 64]

Суб'єктами таких відносин, з одного боку, є особа, яка вчинила злочин, а з іншого - держава в особі насамперед органів дізнання, слідства і прокуратури. Ці правовідносини є динамічними, вони весь час розвиваються, уточнюються і змінюються внаслідок дій суб'єктів щодо реалізації їх взаємних прав і обов'язків (наприклад, винний може з'явитися з повинною, активно сприяти розкриттю злочину, відшкодувати заподіяну шкоду і т. ін., що у свого чергу породжує у відповідних органів і службових осіб обов'язок урахувати ці обставини при визначенні міри відповідальності). На певному етапі розвитку правовідносин органом, що представляє державу, виступає суд. Саме обвинувальний вирок суду остаточно засвідчує існування кримінальних правовідносин, що виникли в момент вчинення злочину. Вирок є формою вираження державного осуду злочинця і вчиненого ним діяння і конкретизує вид і міру тих обмежень, яких має зазнати засуджений. Отже, з моменту набрання обвинувальним вироком законної сили правовідносини досягають своєї повної визначеності.

Об'єктом таких правовідносин є ті особисті, майнові або інші блага особи, зменшення яких передбачається в санкції статті Особливої частини КК, за якою особа визнається винною у вчиненні злочину, і які визначені обвинувальним вироком суду, В подальшому, при відбуванні засудженим покарання, суб'єктами, що представляють державу в кримінально-правових відносинах, виступають органи, які відають виконанням призначеного судом покарання. Паралельно з кримінально-правовими тут виникають і розвиваються кримінально-виконавчі правовідносини.

Отже, кримінально-правові відносини, як уявляється, є більш широким правовим явищем, ніж кримінальна відповідальність, а їх співвідношення потребує окремого розгляду. Кримінальна відповідальність та кримінально-правові відносини. Кримінально-правові відносини, тобто відносини, які регулюються нормами кримінального права, неоднорідні. Серед них розрізняють так звані регулятивні і охоронні кримінально-правові відносини. Кримінальна відповідальність, у її ретроспективному розумінні, пов'язана з останніми, а саме з тими із них, що виникають у зв'язку з вчиненням злочину. [11]

4. Юридичний, філософський та процесуальний аспекти підстав кримінальної відповідальності

Згідно зі ст. 2 КК кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, яка винна у вчиненні злочину. У цьому законодавчому визначенні підстав кримінальної відповідальності вказані такі її найбільш істотні ознаки:

1. Кримінальній відповідальності підлягає особа, яка:

а) вчинила передбачений законом злочин;

б) винна у вчиненні цього злочину;

в) особа підлягає відповідальності.

Лише при наявності таких ознак вчиненого виникає підстава кримінальної відповідальності.

Всі ознаки підстави кримінальної відповідальності визначаються законом, лише ті з них можна вважати її ознаками, які прямо зазначені законом.

Таким чином, злочином визнається лише таке діяння, яке містить у собі всі ознаки, вказані в законі. [3, с. 101]

Проблема підстав кримінальної відповідальності у кримінально-правовій доктрині традиційно розглядається у двох аспектах - юридичному і філософському.

Філософське обґрунтування кримінальної відповідальності полягає у відповіді на запитання, чому суспільство і держава мають право докоряти людині, яка порушила кримінально-правову заборону, і на чому заснований такий докір. [1, с. 33]

Суспільство і держава виходять із того, що злочинець, як особа, що наділена свідомістю і волею, повинен бути здатен співвідносити свою поведінку з кримінально-правовими заборонами і лише тому може підлягати кримінальній відповідальності за їх недотримання. Проте, щоб обґрунтувати етичний закид такій особі, необхідно переконатися, що вона мала реальну можливість не порушувати кримінально-правової заборони. У зв'язку з цим слід з'ясувати, в якому ступені взагалі людина вільна у виборі своєї поведінки, зокрема в тому, щоб утриматися від учинення злочину або вчинити його.

Іноді вважають (механістичний детермінізм, фаталізм), що людина подібна до машини, що лише адекватно реагує на зовнішні та внутрішні подразники. Тому кожен учинок людини, у тому числі і злочин, є неминучим, оскільки він уже визначений усіма попередніми подіями, які мали місце в житті цієї людини. У такому випадку людина - раб обставин, вона позбавлена можливості вільного волевиявлення і, отже, вільного вибору своєї поведінки, що фатально уже визначена.

Тому прояв злочинної волі у вчиненому злочині є лише видимість свободи, уявна свобода, а якщо це так, то є неможливою моральна оцінка вчиненого. Отже, обґрунтування кримінальної відповідальності фаталісти бачать не стільки в засудженні злочинної волі, скільки в об'єктивній шкідливості злочину для суспільства.

Протилежний погляд (Індетермінізм) зводиться до того, що єдиною причиною вчинення особою злочину є її абсолютна, нічим не обмежена свобода волі. Злочинна поведінка людини визначається злою волею, що існує незалежно під яких-небудь обставин, у тому числі й від її розуму і совісті. Вільна воля, і тільки вона, вибирає, як вчинити людині в певній ситуації. Тому в основі обґрунтування засудження особи за вчинений злочин є порочність цієї злої вільної волі злочинця.

Кращим, проте, є погляд (діалектичний детермінізм), відповідно до котрого людина, опинившись перед вибором - вчинити злочин або утриматися від нього, є залежною як від зовнішніх обставин, так і від власного розуму, совісті, переконань, схильностей, потреб, інтересів тощо. При ньому навряд чи правильно стверджувати, що тільки зовнішні обставини або тільки внутрішній стан особи фатальним чином визначають її поведінку.

Злочин, вчинений людиною, є причинно пов'язаним як із її свідомістю, так і з навколишньою об'єктивною дійсністю. Зовнішні обставини дійсно впливають на поведінку особи, але лише переломлюючись через її внутрішні психічні установки, свідомість. Саме розум, совість, переконання тощо підказують людині, як учинити їй у конкретній ситуації. Проте підстава для етичного і правового засудження злочину й особи, що його вчинила, є лише в тому випадку, якщо ця особа мала об'єктивну можливість вибрати з наявних варіантів поведінки (хоча б із двох) незлочинний засіб досягнення поставлених цілей.

Таким чином, наявність відносної свободи вибору вчинку (міра свободи) і є етичним обґрунтуванням кримінальної відповідальності конкретної особи за обраний нею злочинний варіант поведінки. У такому випадку кримінальна відповідальність спроможна бути засобом впливу на свідомість і волю людей і тим самим чинником, що детермінує їх поведінку в майбутньому. Отже, якщо людина свідомо обирає злочинний варіант поведінки, маючи можливість учинити інакше, то це й обґрунтовує можливість і необхідність з боку держави застосувати до неї покарання, що має на мсті кару, а також запобігання вчинення злочинів як з боку даної особи, так і інших осіб. [7, с. 35]

Юридичний аспект припускає відповідь на запитання, що є підставою кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин. [1, с. 33]

Відповідно до ч. 1 ст. 2 «підставою кримінальної відповідальності визнається вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом». У цьому положенні закону міститься відповідь на питання про те, за що і на якій підставі особа підлягає кримінальній відповідальності. Очевидно, за вчинення такого суспільно небезпечного діяння, що містить ознаки певного складу злочину, передбаченого КК, Тому інколи говорять, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є склад злочину.

У межах єдиної підстави кримінальної відповідальності можна виділити його фактичну та юридичну сторони. Фактична сторона - це вчинення в реальній дійсності суспільно небезпечного діяння, а юридична - це передбаченість такого діяння в КК. Підставою кримінальної відповідальності є встановлення судом повної відповідності фактичної та юридичної сторін вчиненого. Якщо такої відповідності немає, це свідчить і про те, що немає підстави кримінальної відповідальності, тобто складу злочину.

Частина 3 ст. 2 КК передбачає, що «ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за той самий злочин більш одного разу». Це положення відповідає ч. 1 ст. 68 Конституції України, відповідно до якої «ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за те саме правопорушення»

Кримінальна відповідальність, як було зазначено, - це реакція держави на вчинений особою злочин. Така реакція дістає своє вираження у певному правозастосовному акті органу держави, як-то в обвинувальному вироку суду. У зв'язку з цим розрізняють матеріальну і процесуальну підстави кримінальної відповідальності. Матеріальною підставою визнається злочин, а процесуальною - обвинувальний вирок суду. Відповідно до ч. 2 ст. 2 «особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вина не буде доведена в законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду». [7, с. 36]

Слід зазначити, що ця позиція не є загальновизнаною у теорії кримінального права. Приміром, А.Н. Трайнін висловлював думку, що підставою кримінальної відповідальності є наявність вини особи. Саме ця позиція була прийнята законодавцем при створенні КК УРСР 1960 p., який у ст. З ч. 1 визначав: «Кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння». Слід зазначити, що ця точка зору є менш продуктивною.

Якщо визнати слушною позицію А.Н. Трайніна, існує можливість притягнення до кримінальної відповідальності лише за наявності вини і за відсутності інших елементів складу злочину. Звичайно, такий підхід повністю суперечить національній концепції кримінального права і не міг бути визнаний як прийнятний.

У теорії кримінального права була висловлена ще одна думка відносно питання про підставу кримінальної відповідальності. її автор А.А. Герцензон вважав підставою кримінальної відповідальності сам злочин. Він зазначав, що сам факт вчинення передбаченого кримінальним законом діяння є підставою кримінальної відповідальності. Як і попередня, ця точка зору не може бути визнана як оптимальна, адже у разі її визнання до кримінальної відповідальності можуть бути притягнуті особи, які не відповідають ознакам суб'єкта злочину, ті, хто вчинив діяння безвинно та ін. Реалізація такої ідеї могла би призвести до грубих порушень принципу законності. [10]

Кримінальне право більшості іноземних країн не знає поняття складу злочину. Тому вирішення питання про підстави кримінальної відповідальності базується на встановленні елементів злочину.

Згідно з англосаксонським правом елементами злочину є:

Actus reus - діяння, що передбачене кримінальним правом і дійсно вчинене або замах на його вчинення. Містить саме діяння, обставини його вчинення, наслідки скоєного діяння.

Mens rea - містить: намір на вчинення злочину; намір на протиправне діяння; діяння проти моралі.

За КК Каліфорнії в будь-якому злочині має бути єдність і взаємодія злочину і наміру або злочинної недбалості. Однак за КК Огайо, Нью-Йорку особа може бути покараною при наявності діяння і провини.

В англосаксонському праві три види вини:

§ умисел;

§ необережність;

§ недбалість. [9, с. 49]

Але суд не завжди встановлює вину. Діє інститут суворої відповідальності: є діяння, за які особа карається лише за наявності діяння.

При визначенні умислу (наміру) в англійському праві на перший план виступає вольовий момент, та ціль, яку переслідує особа, що вчиняє злочин. Злочин вважається умисним, якщо він є результатом волі і якщо особа, що його вчиняє, очікує настання конкретних наслідків і бажає цього.

Необережність часто тлумачать як такий суб'єктивний стан, при якому особа свідомо ігнорує можливість настання шкідливих наслідків. При необережності у відношенні суб'єкта до наслідків вольовий момент відсутній. Він не бажає шкідливих наслідків, але усвідомлює або повинен усвідомлювати загрозу їх настання. При цьому до уваги приймається здатність усвідомлювати або передбачати, якою володіє не конкретна особа, що притягується до відповідальності, а деяка абстрактна «розумна людина».

Поняття недбалості - одне з найменш визначених понять в кримінальному праві Англії. Визначення недбалості виникло і розвивалося, головним чином, в судовій практиці застосовно до тлумачення суб'єктивної сторони необережного вбивства, а в подальшому - застосовно до інших складів. В переважній більшості визначень недбалості повністю виключено вольовий момент - бажання вчинити злочин і досягти визначеного результату. У випадку недбалості, на думку багатьох американських юристів, важко казати про «винний стан розуму», про негативну моральну оцінку поведінки і про попереджальний вплив покарання. Тому прийнято вважати необережність «нормою» кримінальної відповідальності, а недбалість - такою формою провини, при якої покарання передбачається лише у виключних випадках.

Елементи злочину за кримінальним правом зарубіжних країн континентальної системи права по суті є підставою кримінальної відповідальності. Як правило, поняття «елемент злочину» законодавче не закріплено, а розглядається в судовій практиці і доктрині. Виключення являють Італія і деякі країни, що розвиваються. [9, с. 50]

Кримінальні правовідносини знаходять свою реалізацію в кримінальному процесі. Вона здійснюється в такій послідовності:

§ порушення кримінальної справи;

§ притягнення особи як обвинуваченого;

§ складання обвинувального висновку і направлення справи до суду;

§ постановлення обвинувального вироку з призначенням покарання та вступ його в законну силу;

§ виконання покарання;

§ наслідки відбування покарання - судимість;

§ погашення чи зняття судимості. [10]

Висновок

Кримінальна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності, яка в юридичної літератури визнається як вид і міра примусового перетерпіння особою, що вчинила правопорушення, певних позбавлень державно-правового характеру, які передбачені законом. Правопорушення, як один із різновидів протиправних діянь, тягне за собою ретроспективну юридичну від­повідальність, що є реакцією держави на правопорушника і ті діяння, які він скоїв і за які зобов'язаний понести певну кару чи стягнення з метою виправлення і перевиховання.

кримінальна відповідальність - це передбачені Кримінальним кодексом обмеження прав і свобод особи, яка вчинила злочин, що індивідуалізуються в обвинувальному вироку суду і здійснюються спеціальними органами виконавчої влади держави.

Можна виділити три види кримінальної відповідальності - реальна, потенційна і ретроспективна.

Залежно від того, чи поєднується здійснений в обвинувальному вироку суду державний осуд злочинця із застосуванням до нього заходів кримінально-правового впливу, а також залежно від того, який саме із зазначених заходів фактично застосовано до злочинця, можна виокремити такі форми реалізації кримінальної відповідальності.

Перша з них - засудження винного, виражене в обвинувальному вироку суду, не пов'язане, проте, із призначенням йому кримінального покарання.

Другою формою реалізації кримінальної відповідальності є засудження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якого засуджена особа, проте, звільняється.

Третьою, найбільш типовою формою реалізації кримінальної відповідальності, є відбування винним призначеного йому судом покарання (наприклад, відбування покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк).

В деяких джерелах ці форми реалізації кримінальної відповідальності відповідно називають звільнення від покарання, звільнення від відбування покарання та призначення покарання.

Кримінально-правові відносини - це специфічний вид суспільних відносин які виникають у зв'язку із вчиненням особою найтяжчого виду правопорушень - злочинів. За змістом кримінально-правові відносини можуть бути диференційовані на два основних види:

охоронні кримінально-правові відносини які становлять переважну більшість, оскільки саме для охорони найважливіших цінностей суспільства покликана дана галузь права;

заохочувальні кримінально-правові відносини які покликані регулювати позитивну поведінку громадян в екстремальних ситуаціях, що примикають до сфери кримінально-правового регулювання - необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця та ін.

Вважається, що з моменту, коли особа вчинила злочин, між нею та державою виникають певні юридичні відносини, у силу яких у держави виникають владні повноваження щодо особи, яка вчинила злочин, а в особи - обов'язок підкоритися законному обмеженню державою її певних прав і свобод.

кримінально-правові відносини, як уявляється, є більш широким правовим явищем, ніж кримінальна відповідальність, а їх співвідношення потребує окремого розгляду. Кримінальна відповідальність та кримінально-правові відносини. Кримінально-правові відносини, тобто відносини, які регулюються нормами кримінального права, неоднорідні. Серед них розрізняють так звані регулятивні і охоронні кримінально-правові відносини. Кримінальна відповідальність, у її ретроспективному розумінні, пов'язана з останніми, а саме з тими із них, що виникають у зв'язку з вчиненням злочину.

Філософське обґрунтування кримінальної відповідальності полягає у відповіді на запитання, чому суспільство і держава мають право докоряти людині, яка порушила кримінально-правову заборону, і на чому заснований такий докір.

Кращим з цього питання є погляд (діалектичний детермінізм), відповідно до котрого людина, опинившись перед вибором - вчинити злочин або утриматися від нього, є залежною як від зовнішніх обставин, так і від власного розуму, совісті, переконань, схильностей, потреб, інтересів тощо. При ньому навряд чи правильно стверджувати, що тільки зовнішні обставини або тільки внутрішній стан особи фатальним чином визначають її поведінку.

Юридичний аспект припускає відповідь на запитання, що є підставою кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин.

Кримінальні правовідносини знаходять свою реалізацію в кримінальному процесі. Вона здійснюється в такій послідовності: порушення кримінальної справи; притягнення особи як обвинуваченого; складання обвинувального висновку і направлення справи до суду; постановлення обвинувального вироку з призначенням покарання та вступ його в законну силу; виконання покарання; наслідки відбування покарання - судимість; погашення чи зняття судимості.

Список джерел

кримінальний покарання відповідальність відбування

1. Кримінальне право України: Загальна частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, Л.М. Кривоченко та ін.; За ред. проф. В.В. Сташиса, В.Я. Тація, - К.: Юрінком Інтер, 2007. - 496 с.

2. Вереша Р.В. Кримінальне право України. Загальна частина. - К.: Центр учбової літератури, 2008. - 960 с.

3. Кримінальне право і законодавство України: Частина загальна / За ред. М.І. Коржанського. - К.: Атака, 2001. - 432 с.

4. Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. М.І. Мельника, В.Н. Клименко. - К.: Атака, 2008. - 376 с.

5. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради. - 2001. - №25-26. - ст. 131

6. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. - К.: Атака, 2005. - 1064 с. [Електронний ресурс] - Режим доступу: http: //www.pravo.vuzlib.net/book_z1728

7. Кримінальне право України: Загальна частина: За ред. проф. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 480 с.

8. Конституція України // Відомості Верховної Ради. - 1996. - №30. - ст. 141

9. Хохлові І.В., Шем'яков О.П. Кримінальне право зарубіжних країн. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 256 с.

10. Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Атака, 2004. - 488 с. [Електронний ресурс] - Режим доступу: http:/ www.vuzlib.net/beta3/html/1/19908

Размещено на Allbest.ru

...