Джерела міжнародного приватного права. Правове регулювання усиновлення. Договір купівлі-продажу

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ВІДОКРЕМЛЕНИЙ СТРУКТУРНИЙ ПІДРОЗДІЛ

ЧЕРКАСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

«ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

Кафедра спеціально-правових дисциплін

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З дисципліни: «Міжнародне приватне право»

Черкаси 2012

Зміст

1. Джерела міжнародного приватного права

2. Усиновлення в міжнародному приватному праві

3. Поняття договору міжнародної купівлі-продажу

Список використаної літератури

1. Джерела міжнародного приватного права

Під джерелами міжнародного приватного права в юридичній науці розуміють, зокрема, форми, в яких знаходить вираження правова норма. Міжнародному приватному праву відомі чотири форми джерел:

1) внутрішнє законодавство;

2) міжнародні угоди;

3) міжнародні й торговельні звичаї;

4) судова та арбітражна практика

Термін "внутрішнє законодавство" тут вживається у широкому розумінні. Маються на увазі не тільки закони, але й підзаконні акти держави. Належність норм внутрішнього законодавства до джерел міжнародного приватного права залежить від змісту предмета цієї галузі права у конкретній правовій системі. [1]

Для вітчизняної правової системи значення мають окремі норми Конституції України. Так, у ч. 3 ст. 25 Конституції вказано, що Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами. У ч. 1 ст. 26 зазначається, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються, тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі права і обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними документами України.

Конституції іноземних держав можуть включати й інші норми для регулювання приватно-правових відносин з "іноземним елементом". Так, в Основному Законі Російської Федерації спеціальна глава присвячена зовнішній політиці держави. Й норми регламентують питання міжнародних договорів, зокрема їх добросовісне виконання, як і таке ж виконання загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Конституція Російської Федерації включає й норми щодо захисту прав людини.

Закони та нормативно-правові акти, які є джерелами міжнародного приватного права, поділяються на такі, що:

1) Повністю регулюють відносини цієї галузі права.

2) Певна частина норм яких регулюють ці відносини.

Закони з міжнародного приватного права є комплексними актами, оскільки вони містять систему матеріально-правових та колізійних норм, які регулюють загальні питання: кваліфікації, зворотного відсилання, встановлення змісту іноземного - права, взаємності, реторсії та ін. Але переважно норми цих законів регламентують правовий статус фізичних та юридичних осіб; право власності, зокрема інтелектуальної; зобов'язальні, шлюбно-сімейні та трудові відносини; питання спадкування тощо. До вказаних законів можуть включатися також питання юрисдикції, цивільного процесу, визнання й виконання рішень судів та інших органів іноземної держави.

В Україні не має закону з міжнародного приватного права, незважаючи на існування декількох проектів. Майбутнє щодо його прийняття бачиться неоднозначним.

Крім законів з міжнародного приватного права та спеціальних розділів (частин, книг) цивільних кодексів, в іноземних правових системах є й інші нормативні акти, спеціально прийняті для регулювання цивілістичних відносин з "іноземним елементом". Вони доповнюють закони з міжнародного приватного права або ж певною мірою заміняють їх, як це робить Декрет про економічне, промислове, наукове й технічне співробітництво з іноземними юридичними та фізичними особами, прийнятий у Болгарії 1974 p. [1]

Чимало держав, особливо тих, що розвиваються, приймають інвестиційні кодекси чи спеціальні інвестиційні закони, в яких визначаються: правове положення змішаних підприємств; правила націоналізації приватної іноземної власності; переведення платежів; положення про арбітраж тощо. Таким є, наприклад, Інвестиційний кодекс Алжиру 1994 р. У багатьох латиноамериканських державах діють спеціальні закони про придбання іноземних технологій.

Другу групу законодавства становить значна кількість юридичних актів, у яких тільки окремі норми чи спеціальні розділи регламентують правовідносини з "іноземним елементом". В Україні це здебільшого колізійні норми, які містяться в останніх розділах кодифікованих актів.

Практика регулювання правовідносин у договірній формі важлива для держав, оскільки норми міжнародних угод у більшості правових систем є основним джерелом регулювання питань, які належать до сфери міжнародного приватного права. Міжнародні договори (угоди) досягають такого становища тому, що містять уніфіковані норми, які спеціально створюються для врегулювання міжнародних невладних відносин.

У будь-якій державі більшість норм міжнародного договору застосовують до правовідносин унаслідок трансформації, тобто перетворення їх у норми внутрідержавного права. Форми здійснення трансформації передбачаються національним законодавством держав. До них належать, зокрема, ратифікація, прийняття актів про застосування міжнародного договору, видання іншого національного нормативного акта.

У законодавстві України визначено принципи та правила дії міжнародних угод з її участю, чисельність яких щороку зростає. Значна їх частина стосується питань, що становлять предмет міжнародного приватного права. У цьому зв'язку актуальним є положення Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., яким вказано на застосування у нашій державі норм міжнародного права, що визнані нею (розділ IV). Це означає й застосування норм міжнародних угод.

Відповідно до Закону України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р. на території нашої держави діють акти, ухвалені Верховною Радою УРСР, оскільки вони не суперечать законам України, прийнятим після проголошення незалежності України (ст. 3). Наша держава підтвердила свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України (ст. 6). Вона стала також правонаступницею прав та обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки (ст. 7). Отже, з питань міжнародного приватного права діючими є певні міжнародні угоди, укладені свого часу СРСР та визнані у відповідній формі Україною. Вони будуть чинними, зокрема, до прийняття нових міжнародних угод із тих же питань.

Меморандумом щодо подальшого застосування двосторонніх угод у відносинах між Україною і Республікою Австрія від 8 листопада 1993 p. вказані держави підтвердили свій намір врегулювати через обмін нотами двосторонні договірні відносини у нових умовах, що склалися після проголошення України незалежною державою відповідно до положень їхніх конституцій. Для здійснення обміну такими нотами Сторони зобов'язались надалі застосовувати ті двосторонні угоди, які свого часу були чинними між Республікою Австрія та СРСР. Сторони також вирішили інтенсивно продовжувати взаємні консультації з метою з'ясування, які угоди й надалі будуть чинними, а які мають бути замінені новими.

З багатьма державами Україна, ставши суверенною, уклала нові міжнародні угоди. Порядок їх дії на території України визначається, зокрема, Законом "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2004. [2] Так, статті 7-10 встановлюють форми здійснення трансформації міжнародних угод, ст. 20 -- порядок їх опублікування. До цих угод належать:

1. Договори про надання правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах. Норми цих договорів вказують обсяг правової допомоги, яка надається громадянам договірних держав та їх юридичним особам і полягає в зносинах центральних органів держав, таких як Міністерства юстиції, Генеральної Прокуратури, з метою використання нових процесуальних дій на території держави, наприклад, допит свідка, виконання рішення іноземного суду. Норми договорів відсилають до законодавства держави, яке слід застосовувати для вирішення питань про право- та дієздатність фізичної особи, правоздатність юридичної особи, обмеження в дієздатності або визнання особи недієздатною, визнання безвісно відсутнім, оголошення померлим і встановлення факту смерті, укладення, розірвання та визнання шлюбу недійсним, особисті й майнові стосунки подружжя, правові стосунки між батьками і дітьми, усиновлення, опіку й піклування, нерухоме та рухоме майно, зобов'язання з деліктів, спадкування, трудові правовідносини, визнання й виконання рішення суду.

2. Консульські угоди (статути) регламентують, зокрема, повноваження консула щодо правового статусу громадян України, майна, що знаходиться на території консульського округу. Так, Україною укладені консульські конвенції з Угорщиною 30 травня 1991 p., Румунією 3 вересня 1992 p., Росією 15 січня 1993 p., В'єтнамом 8 липня 1994 p., Корейською Народно-Демократичною Республікою 8 липня 1994 p., Болгарією 24 липня 1996 p., Молдовою 5 січня 1997 p., Грузією 14 лютого 1997 p., Азербайджаном 24 березня 1997 p., Туркменистаном 29 січня 1998 p., Узбекистаном 19 лютого 1998 р. та іншими державами.

3. Угоди, які спрямовані на регламентацію окремих інститутів міжнародного приватного права, розглядатимуться далі. Доречно зазначити, що найбільша кількість угод за участю України укладається з питань зовнішньоекономічної діяльності; взаємного захисту інвестицій; транспортних перевезень; авторського права. Нині для України характерним є укладення регіональних угод в рамках СНД.

Звичай -- це правило, яке склалося давно, систематично застосовується, хоч і не вимагає своєї фіксації у певній правовій формі. Звичаї поділяються на міжнародні й торговельні. [3]

Міжнародні звичаї засновані на послідовному й тривалому застосуванні певних правил. Обумовлені суверенітетом і рівністю держав, міжнародні звичаї стають обов'язковими для них. Тому в міжнародному приватному праві застосовується принцип: "рівний над рівним не має юрисдикції; заборонено дискримінацію іноземних громадян тощо.

Якщо міжнародний звичай не ґрунтується на засадах суверенітету й незалежності держав, але спрямований на регулювання окремих питань, наприклад, колізій між законами, то він обов'язковий для держави тільки в таких випадках: по-перше, якщо такий звичай застосовується у практиці держави; по-друге, якщо держава прямо визнала його в законі чи дипломатичному акті. Тобто, міжнародний звичай повинен бути визнаний державою у певній формі.

Різновидом міжнародних звичаїв є звичаї торговельні, які широко використовуються у міжнародній торгівлі й торговельному мореплавстві. Вони є обов'язковими для застосування, якщо: 1) норми законодавства безпосередньо відсилають до них; 2) сторони під час укладення контракту дійшли згоди регулювати свої відносини певним звичаєм. Якщо ж відносини між сторонами не врегульовані законодавством та умовами контракту, суд, вирішуючи спірне питання, може також застосовувати торговельні звичаї. Зазначене закріплено, зокрема, в ч. 4 ст. 28 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" від 24 лютого 1994 p.

Міжнародному приватному праву відомо декілька приватних кодифікацій торговельних звичаїв та звичаїв торговельного мореплавства. Наприклад, Йорк-Антверпенські правила про загальну аварію, прийняті Міжнародним морським комітетом на конференції в Амстердамі у 1949 р. За ними визначаються збитки, викликані загальною аварією. Застосування цих правил залежить від наявності відсилання до них у договорі перевезення або у страховому полісі.

У 1936 p. Міжнародною торговою палатою в Парижі було запропоновано до використання Правила ІНКОТЕРМС (Міжнародні комерційні терміни). Це умови, які визначають права та обов'язки учасників торговельних відносин стосовно предмета торгівлі, ціни контракту, страхування і т. ін. У 1953, 1967, 1976, 1980, 1990 pp. до ІНКОТЕРМС вносилися зміни та доповнення, які відображали практику торгівлі. Так, остання редакція була викликана появою нової техніки транспортування товарів, пересилання документації, використання електронних систем опрацювання інформації. Практика держав свідчить, що в угоді купівлі-продажу можна посилатися на звичай з указаних правил будь-якої їх редакції з зазначенням року цієї редакції у зовнішньоекономічному договорі (контракті). Якщо використання Міжнародних комерційних термінів в окремих країнах має особливості, про це також слід вказати у цьому договорі.

У разі, коли певне правило, застосовуване до угод, може бути кваліфіковано як звичай, це не завжди означає, що він є міжнародним. Тобто, можна говорити про існування національного звичаю у сфері міжнародної торгівлі,

У державах системи загального права міжнародні комерційні терміни знаходять своє закріплення у нормативних актах. Так, Єдиний торговельний кодекс США у ст. 2-319 та наступних закріплює умови FOB, FAS тощо.

Іншим прикладом звичаїв, використовуваних багатьма правовими системами, є Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів 1974 p., розроблені Міжнародною торговою палатою. Відповідно до Указу Президента України "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України" від 4 жовтня 1994 p., розрахунки за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеними суб'єктами підприємницької діяльності всіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до вказаних Уніфікованих правил та їх змін, належним чином опублікованих в Україні. [3]

Застосування міжнародних звичаїв іноді викликає питання про те, чи є вони джерелом колізійного права. Ті з них, що ґрунтуються на принципі суверенітету та рівності держав, мають значення для колізійного права. Інші тільки у небагатьох випадках колізій законів можна вважати джерелом права. Наприклад, принцип місцезнаходження речі, особливо нерухомої, є загальновизнаним та застосовуваним у міжнародній практиці.

Від міжнародних звичаїв слід відрізняти узвичаєння, зокрема міжнародного торговельного обігу, тобто практику міжнародної торгівлі. Ці правила хоч і виражають волю учасників правовідносин та використовуються у міжнародній торгівлі, банківській справі, в морських перевезеннях, у морських портах, проте вони не є правовими нормами. Узвичаєння можуть регулювати взаємовідносини лише в тих випадках, коли сторони в якійсь формі визнали за необхідне застосувати певне правило поведінки. Вони можуть використовуватися для тлумачення юридичних угод. Загалом, узвичаєння не є джерелом міжнародного приватного права.

Судова та арбітражна практика -- це погляди суддів на певне питання, зафіксовані у рішеннях суду (судові прецеденти). Вони мають вирішальне значення для вирішення судами аналогічних питань у майбутньому. Судова та арбітражна практика є джерелом права у державах "сім'ї загального права". Розгорнута система судових прецедентів склалася у Великобританії. Менше застосовується це джерело права у США. Англійські прецеденти суттєво вплинули на формування прецедентних правил Австралії, Канади, ПАР, Ізраїлю, Японії, Таїланду та деяких інших країн. Але, хоча судові прецеденти і є джерелом права в цих правових системах, їхня питома вага порівняно з прецедентною системою Великобританії чи США є значно меншою. Керівні судові рішення виявляють чинне право, формулюють його. Переважно це рішення у справах з іноземними фірмами та іноземними особами, які стосуються питань власності, капіталу, інвестицій. У країнах, де судова та арбітражна практика є джерелом права, спостерігається тенденція до регулювання правовідносин з "іноземним елементом" через застосування саме судових прецедентів, а не законодавчими нормами. Це пояснюється, зокрема, тим, що судовим прецедентам легше, ніж нормам права, дати різне тлумачення.

В Україні судова та арбітражна практика не визнається джерелом права, в т. ч. міжнародного приватного. Проте тлумачення правових норм із допомогою судової практики має місце і в правовідносинах з "іноземним елементом".

2. Усиновлення в міжнародному приватному праві

Усиновлення (удочеріння) - найбільш переважна форма пристрою дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків. Усиновлення- це перехід прав й обов'язків від біологічних батьків (батька) дитини до усиновителів, при якому дитина в правовому відношенні повністю прирівнюється до біологічних дітей усиновителя. [5]

Згідно зі ст. 282 СК України, усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України. Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини. Усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України, здійснене у відповідних органах держави, на території якої проживає дитина, є дійсним за умови попереднього одержання дозволу урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини.

Усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України, здійснюється на загальних підставах. Дитина, яка є Міжнародне приватне право громадянином України, може бути усиновлена іноземцем, якщо вона перебуває не менше одного року на обліку у урядовому органі державного управління з усиновлення та захисту прав дитини. Якщо усиновлювач є родичем дитини або дитина страждає на хворобу, що внесена до спеціального переліку, затвердженого Міністерством охорони здоров'я України, усиновлення може бути здійснене до спливу цього строку. Дитина може бути усиновлена іноземцем, якщо протягом одного року з моменту взяття її на облік у урядовому органі державного управління з усиновлення та захисту прав дити-ни не виявилося громадянина України, який бажав би її усиновити або взяти під опіку чи піклування до себе в сім'ю.

Переважне право на усиновлення дитини - громадянина України мають іноземці, які є:

1) родичами дитини;

2) громадянами держав, з якими Україна уклала договір про надання правової допомоги. [4]

На усиновлення дитини іноземцем потрібна згода урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини. Усиновлення іноземцями провадиться за умови забезпечення дитинні прав в обсязі не меншому, ніж це встановлено законами України. За усиновленою дитиною зберігається громадянство України до досягнення нею вісімнадцяти років. Усиновлена дитина має право на збереження своєї національної ідентичності відповідно до Конвенції про права дитини, інших міжнародних договорів (ст. 283 СК України)

Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду, крім випадку, передбаченого статтею 282 СК України. Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2008 року № 905 "Про затвердження Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей", облік громадян України, які проживають за межами України, та іноземців, які бажають усиновити дитину, що проживає в Україні облік громадян України, які проживають за межами України, та іноземців, які бажають усиновити дитину, що проживає в Україні, здійснює Департамент з усиновлення та захисту прав дитини.

Громадяни України, які проживають за межами України, та іноземці, які бажають усиновити дитину, що проживає в Україні, подають до Департаменту справу, яка складається з таких документів:

1) заяви про взяття на облік кандидатів в усиновлювачі, засвідчена нотаріально;

2) копію паспорта або іншого документа, що посвідчує особу, у двох примірниках;

3) висновку компетентного органу країни проживання, який підтверджує можливість заявників бути усиновлювачами. [4] У висновку зазначаються адреса, житлово-побутові умови (кількість спальних кімнат, наявність умов для проживання дитини), біографічні дані, склад сім'ї (кількість осіб, які проживають разом із заявником, ступінь родинного зв'язку, наявність власних дітей), ставлення заявників до усиновлення. Висновок повинен містити рекомендації щодо кількості, віку та стану здоров'я дітей, яких можуть усиновити заявники.

Якщо висновок видано недержавним органом, до нього додається копія ліцензії на провадження таким органом діяльності, пов'язаної з усиновленням;

4) дозволу компетентного органу країни проживання заявників на в'їзд і постійне проживання усиновленої дитини;

5) зобов'язання заявника (у двох примірниках):

- поставити дитину на облік у відповідній консульській установі чи дипломатичному представництві України (із зазначенням найменування установи, представництва, його адреси) протягом місяця після в'їзду до країни проживання;

- забезпечити право усиновленої дитини зберігати громадянство України до досягнення нею 18 років;

- подавати консульській установі чи дипломатичному представництву України не менш як один раз на рік протягом перших трьох років після усиновлення та в подальшому один раз на три роки до досягнення дитиною вісімнадцяти років звіт про умови проживання та стан здоров'я усиновленої дитини;

- надавати можливість представникові консульської установи чи дипломатичного представництва України спілкуватися з дитиною;

Міжнародне приватне право

- повідомляти консульську установу чи дипломатичне представництво України про зміну місця проживання усиновленої дитини;

6) засвідченої нотаріально письмової згоди другого з подружжя на усиновлення дитини (у разі усиновлення дитини одним з подружжя), якщо інше не передбачено законодавством;

7) довідки про заробітну плату за останні шість місяців або копії декларації про доходи за попередній календарний рік, засвідчена органом, який її видав або нотаріально;

8) засвідченої нотаріально копії документа про шлюб, зареєстрований в компетентних органах країни (у двох примірниках);

9) висновку про стан здоров'я кожного заявника, складений за формою;

10) довідки про наявність чи відсутність судимості для кожного заявника, видана компетентним органом країни проживання;

11) засвідченої нотаріально копії документа, що підтверджує право власності або користування житловим приміщенням, із зазначенням його загальної і житлової площі та кількості спальних кімнат. У разі усиновлення дитини одним із подружжя висновок про стан здоров'я та довідка про наявність чи відсутність судимості подаються кожним з подружжя. [6]

Нотаріально засвідчені заяви про розмір заробітної плати чи інших доходів заявників, наявність у них майна чи права користування майном, інші заяви не замінюють документів, зазначених у цьому пункті.

Департамент протягом 20 робочих днів перевіряє документи, зазначені вище, на відповідність вимогам законодавства і за відповідності законодавству бере заявників на облік кандидатів в усиновлювачі із занесенням даних про них до Книги обліку кандидатів в усиновлювачі, яка ведеться за формою, та Єдиного банку даних.

Про взяття на облік кандидатів в усиновлювачі заявники пові-домляються письмово. Громадянам України, які проживають за межами України, та іноземцям може бути відмовлено у взятті на облік кандидатів в усиновлювачі, якщо:

- подані документи не відповідають вимогам, встановленим законодавством;

- у документах або їх перекладі є виправлення, дописки, не завірені в установленому порядку;

- переклад не відповідає змісту оригіналу документа;

- заявники (один з них) страждають на захворювання, яке внесене до затвердженого МОЗ переліку хвороб, за наявності яких особа не може бути усиновлювачем;

- різниця у віці між дитиною та заявниками становить менш як п'ятнадцять або більш як сорок п'ять років;

- серед дітей, які більше року перебувають на централізованому обліку, якщо інше не передбачене законодавством, немає дітей, які за віком та станом здоров'я відповідали б рекомендаціям, що містяться у висновку, передбаченому законодавством. Облік іноземців та осіб без громадянства, які бажають усиновити дитину, що є іноземцем або особою без громадянства і проживає в Україні, здійснюється в порядку, встановленому для громадян України, які проживають за межами України, та іноземців.

Відповідно до п. 10-11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав" при розгляді справи про усиновлення дитини, яка є громадянином України, іноземцями судам необхідно мати на увазі, що:

а) така дитина може бути усиновлена іноземцем, якщо вона не менше ніж один рік перебуває на обліку в Державному департаменті з усиновлення та захисту прав дитини і при цьому не виявилося громадянина України, який бажав би її усиновити або взяти під опіку чи піклування до себе в сім'ю. Якщо усиновлювач є родичем дитини або вона страждає на хворобу, що внесена до спеціального переліку, затвердженого Міністерством охорони здоров'я України, усиновлення можна здійснити до закінчення цього строку;

б) на усиновлення дитини іноземцем потрібна згода уповноваженого органу виконавчої влади, в тому числі у випадку, коли усиновлювач є чоловіком матері, дружиною батька цієї дитини;

в) усиновлення іноземцями здійснюється за умови забезпечення дитині прав в обсязі, не меншому від установленого законами України. [5]

З метою визначення змісту норм сімейного права країни усиновлювача суд може звернутися в установленому порядку за роз'ясненнями до Міністерства юстиції України та інших компетентних органів або залучити експерта (спеціаліста) в галузі іноземного права. Суд також має право запропонувати заявникам надати легалізовані в установленому порядку витяги з нормативних актів, що забезпечують за кордоном права дитини (на житло, освіту, охорону здоров'я, утримання тощо) в тому обсязі, в якому вона має їх в Україні.

Під час дослідження судом висновку іноземної організації з уси-новлення дітей про умови життя іноземців та про наявність у них можливості бути усиновлювачами необхідно перевіряти, чи надано цій організації повноваження складати такі висновки від імені компетентного органу відповідної держави.

Суд визнає іноземні офіційні документи письмовими доказами без їхньої легалізації у випадках, передбачених міжнародними договорами України. Зокрема вона не вимагається у відносинах між державами-учасницями Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів (Гаага, 5 жовтня 1961 року), до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 10 січня 2002 року № 2933-III "Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів". Замість дипломатичної чи консульської легалізації офіційних документів у цих державах для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та у відповідному випадку автентичності відбитку печатки або штампу, якими він скріплений, компетентний орган держави, в якій було видано документ, проставляє на ньому апостиль.

Для усиновлення дитини, яка є громадянином України, але проживає за її межами, громадяни України та іноземці звертаються з відповідною заявою до консульської установи чи дипломатичного представництва України в країні проживання дитини.

Для забезпечення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей, які проживають за межами України, Департамент протягом місяця від дня надходження рішення суду про усиновлення дитини надсилає до МЗС: копію рішення суду про усиновлення дитини; письмове зобов'язання кандидатів в усиновлювачі.

На підставі рішень суду, рішень консульських установ чи дипло-матичних представництв України про усиновлення дитини МЗС реєструє усиновлених дітей, які проживають за межами України. МЗС у місячний строк після надходження документів від Департаменту надсилає до відповідної консульської установи чи дипломатичного представництва України доручення щодо взяття дитини на консульський облік та здійснення нагляду за дотриманням її прав.

Консульська установа чи дипломатичне представництво України здійснює нагляд за дотриманням прав усиновленої дитини на підставі доручення МЗС та загальновизнаних принципів і норм міжнародного права щодо захисту прав дітей. Під час взяття на консульський облік усиновленої дитини відповідна консульська установа чи дипломатичне представництво України надають усиновлювачам зразок звіту про умови проживання та стан здоров'я усиновленої дитини, який подається усиновлювачами, і графік подання звітів усиновлювачами до досягнення дитиною вісімнадцяти років. Консульська установа чи дипломатичне представництво України аналізує звіти усиновлювачів про умови проживання та стан здоров'я усиновленої дитини і щороку до 1 лютого надсилає МЗС інформацію про здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей, які проживають за межами України, за формою згідно з додатком 13. МЗС узагальнює подану інфор-мацію та до 1 березня поточного року передає її до Департаменту. [6]

Звіти усиновлювачів про умови проживання та стан здоров'я усиновленої дитини зберігаються у відповідній консульській установі чи дипломатичному представництві України протягом трьох років після досягнення дитиною вісімнадцяти років, після чого знищуються із складенням відповідного акта.

Консульська установа чи дипломатичне представництво України, яким стало відомо про факт порушення прав усиновленої дитини, вживають заходів до захисту її прав.

У разі коли не вдається усунути причини, що призводять до порушення прав дитини, консульська установа чи дипломатичне представництво України за місцем проживання усиновленої дитини в межах своїх повноважень сприяє вирішенню питання про скасування усиновлення або визнання його недійсним.

Після скасування усиновлення або визнання його недійсним відповідна консульська установа чи дипломатичне представництво України сприяє поверненню дитини в Україну.

Подальше влаштування такої дитини здійснює служба у справах дітей за місцем походження дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування.

Відповідно до ст. 284 СК України, усиновлення дитини, яка є іноземцем і проживає в Україні, здійснюється громадянами України або іноземцями, які проживають в Україні, на загальних підставах.

Стаття 286 СК України встановлює, що усиновлення іноземцем або особою без громадянства дитини, яка є іноземцем або особою без громадянства, здійснюється в Україні відповідно до законів України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами України. [6]

3. Поняття договору міжнародної купівлі-продажу

усиновлення договір міжнародний право

Договір міжнародної купівлі-продажу є найбільш широко розповсюдженим видом зовнішньоторговельних операцій. Віденська конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. розуміє під такими договорами угоди про купівлю-продаж товарів "між сторонами, комерційні підприємства яких знаходяться в різних державах:

а) коли ці держави є Договірними державами;

б) коли, згідно з нормами міжнародного приватного права, застосовується право Договірної держави.

По суті справи в ст.1 Конвенції названий той критерій, що дозволяє вважати угоду купівлі-продажу міжнародній з точки зору Конвенції. Отже, якщо комерційні підприємства сторін договору купівлі-продажу розташовані в одній і тій же державі, то такий договір не визнається міжнародним і не потрапляє до сфери дії Конвенції. [9]

Крім того, з ст.1 Конвенції випливає, що одного лише факту знаходження комерційних підприємств сторін у різних державах для її застосування недостатньо. Важливе значення має і суб'єктивний фактор, а саме - поінформованість обох контрагентів про цей факт не пізніше ніж на момент укладання договору.

Крім місця знаходження комерційних підприємств у різних країнах, важливе значення має і те, що договір міжнародної купівлі-продажу повинен бути пов'язаний з державами-членами Конвенції. Конвенція по суті стає частиною права країни, яка бере участь у Конвенції. Тому, якщо комерційні перед »прийняття продавця і покупця розташовані в різних країнах, одна або обидві з яких не беруть участь у Конвенції, а застосовуються колізійні норми відсилають до права держави-члена Конвенції, то її приписи будуть регулювати такий договір купівлі-продажу.

Разом з тим, як випливає з ст.2 Конвенції, її дія не поширюється на купівлю-продаж:

- Товарів, придбаних "для особистого, сімейного або домашнього користування";

- Товарів з аукціону;

- В порядку виконавчого провадження чи іншим чином у силу закону;

- Фондових паперів, акцій, забезпечувальних паперів, оборотних документів і грошей;

- Суден водного та повітряного транспорту, а також суден на повітряній подушці; - електроенергії. [7]

Таким чином, договір міжнародної купівлі-продажу-це договір між комерційними підприємствами різних держав, відповідно до якого продавець зобов'язується передати товар, за винятком перерахованих вище, у власність покупцеві, а покупець - прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Кожна угода міжнародної купівлі-продажу має самостійне юридичне значення. Права і обов'язки сторін по ній, зміст угоди встановлюються за згодою між сторонами, тому на практиці точне і чітке формулювання умов угоди і відповідальності сторін по ній має особливо важливе значення.

Зобов'язання продавця за договорами міжнародної купівлі-продажу, зокрема що стосуються поставки товару і передачі документів, кількості та якості товарів, а також зобов'язання покупця, в тому числі щодо цін і прийняття товарів визначаються в частині Ш "Купівля-продаж товарів"

Відповідно до ст. 36 Віденської конвенції "продавець несе відповідальність за договором і за цією Конвенцією за будь-яку невідповідність товару, яка існує в момент переходу ризику на покупця, навіть якщо ця невідповідність стає очевидним тільки пізніше." Продавець несе також відповідальність за будь-які розбіжності, що є наслідком порушення будь-якого його зобов'язання, включаючи всі дані гарантій. Подібна гарантія, як правило, полягає в тому, що поставлений товар протягом певного терміну залишатиметься придатним для звичайних цілей або яких-небудь конкретних цілей, або зберігати необхідні якості або властивості. В той же час продавець не несе відповідальності за будь-яка невідповідність товару, якщо під час укладання договору покупець знав чи не міг не знати про таку невідповідність.

Таким чином, відповідно до вимог Конвенції, продавець, поставляючи товар, зобов'язаний вжити необхідних заходів для того, щоб товар був в наявності куплений або вироблений, відповідав усім заявленим характеристикам з якості, кількості, пакування, і вимог договору. Продавець зобов'язаний також передати весь що відносяться до товару документи - страховий поліс при страхуванні товару »сертифікат якості, що підтверджує відповідність товару умовам договору.

Надіслати покупцеві право власності на товар - найважливіша обов'язок продавця, яка відбувається в залежності від діючих правових систем і домовленості.

Обґрунтовуючи право покупця вимагати відшкодування збитків Віденська конвенція вводить таке поняття, як "істотне порушення договору". Так, покупець має право вимагати заміни товарів тільки в тому випадку, коли їх невідповідність є істотним порушенням договору; заявити про розірвання договору він може тільки в тому випадку, якщо невиконання продавцем будь-якого з його зобов'язань становить «істотне порушення договору». [8]

Під істотним порушенням в даному випадку розуміється наявність у протилежної сторони "шкоди", причому не будь-кого, а лише такого, в результаті якого вона в значній мірі позбавляється того, на що розраховувала на підставі договору, тобто мова йде, фактично, про неможливість досягти кінцеву мету договору.

Поняття "шкоди", завданої однієї зі сторін, також згадується в ст.25. Слід зазначити, що під "шкодою" тут розуміються не тільки виникли збитки, тобто витрати особи, право якої порушено, втрата або пошкодження майна, реальний збиток, а й неодержані доходи, що ця особа одержала б при звичайних умовах обороту, якби його право не було порушено. Збиток може бути і моральним: шкода може бути завдана і ділової репутації юридичної особи, а відшкодовується він шляхом спростування компрометуючих відомостей, відшкодування збитків та моральної шкоди.

Віденська конвенція передбачає, що і продавець може заявити про порушення угоди і розірвання договору за наявності "істотних порушень" з боку покупця.

Поняття "збитків" за порушення договору однією із сторін у Конвенції трактується як сума, що дорівнює збитку, включаючи втрачену вигоду, який понесений іншою стороною, внаслідок порушення договору. Такі збитки не можуть перевищувати збитку, що порушила договір сторона, передбачала або повинна була передбачати в момент укладення договору як можливий наслідок його порушення, з огляду на обставини, про які вона в той же час знала або повинна була знати. [10]

Крім вимог про розірвання договору або відшкодування збитків покупець має право вимагати зниження ціни товару в тих випадках, коли продавець поставив товари, що не відповідають договору. Для цих цілей у Конвенції передбачена вимога, відповідно до якого продавець і покупець повинні заздалегідь обумовлювати строки, протягом яких покупець може сповіщати продавця про невідповідність товару.

Нарешті, Конвенція зобов'язує продавця поставити товар вільним від будь-яких прав та домагань третіх осіб. У свою чергу продавець, відповідно до статей Віденської конвенції, може вимагати від покупця:

- Прийняття поставки товару у відповідності до вимог договору та цієї Конвенції;

- Сплати ціни, причому в день, що встановлений за договором;

- Відшкодування збитків у разі порушення покупцем договірних зобов'язань;

Таким чином, основний обов'язок продавця - поставити товар, а покупця - в порядку та на поставку.

Крім основних обов'язків на покупця, відповідно до Конвенції, можуть покладатися й інші зобов'язання, зокрема зобов'язання оглянути і зберігати товар, інформувати продавця про перешкоди до виконання договору. "Інші зобов'язання" покупця можуть виникати як із самого договору, так і зі звичайного сформованої практики або намірів сторін.

Крім традиційних угод купівлі-продажу в практиці міжнародного підприємництва часто зустрічаються різні види товарообмінних та компенсаційних угод на без валютний основі. Одним з видів таких угод є бартерні операції, які передбачають обмін погоджених кількостей одного товару на інший. У такому договорі або вказується кількість доставлених товарів, або обмовляється сума »на яку сторони зобов'язуються поставити товар Особливості подібних угод купівлі-продажу не обговорюються в Конвенції ООН 1980 р., але, на думку українських юристів, не повинно виникати перешкод у застосуванні Конвенції до компенсаційних і зустрічним операціях, так само як і до бартерних операцій, в яких зустрічні зобов'язання отримали грошову оцінку.

Відповідно до ст. 79 Віденської конвенції збоку міжнародного договору купівлі-продажу не несуть відповідальності за невиконання будь-якого зі своїх зобов'язань тільки в тому випадку, якщо доведуть, що воно було викликане перешкодою "поза їхнім контролем". [9]

Список використаної літератури

1 Богуславський М.М. Международное частное право. -- М.: Международные отношения, 2006р. -- С. 414

2 Закон "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2004

3 Міжнародне приватне право: Навч. посібник / За ред. В. М. Гайворонського, В. П. Жушмана - К.: Юрінком Інтер, 2007.

4 Дюжева О. А. Проблеми законодательства о международном уснновлении // Государство и право. -- 2005. -- № 6. -- С. 40--41.

5 Сімейне право України: Підручн./Бірюков І.А., Гопанчук В.С., Заіка Ю.О. та інш./За ред. В. С. Гопанчука К: Істина. 2008 .- 356 с

6 Гопанчук В.С. Сімейне право України. Навч.посібн. 2-е вид., Переробл. та доп. -- К.: МАУП, 2005

7 Богуславський М.М. Міжнародне Товариство Право. - Москва: Міжнародні відносини, 2011.

8 Шміттгофф К. Експорт: право і практика міжнародної торгівлі. - Москва:

Юридична література, 2007.

9 Віденська конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1999 р. П.1. Ст.1.// Віденська конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів; Коментар. -М., 2004

10 Кравцов А. Ко Практикум по курсу "Цивільне, торговельне та міжнародне приватне право". - СПб., 2006

Размещено на Allbest.ru

...