Сутність міжнародних договорів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Харківський національний автомобільно-дорожній університет

Факультет заочного навчання

Кафедра економічної теорії та права

Контрольна робота

з дисципліни «Цивільна оборона»

варіант № 06 (залікова книжка № 076206)

Виконав студент

групи Мз - 62

Губа М.В.

Перевірила: Селезньова О.Б.

Харків 2012 рік

1. Міжнародні договори, що забезпечують охорону суміжних прав

Суміжні права (англ. related rights, фр. droits voisins, рос. смежные права) -- тип прав на інтелектуальну власність, спрямованих забезпечити охорону інтересів фізичних та юридичних осіб, що сприяють створенню творів, які після створення стають доступними для широкого загалу.

Згідно з Законом України "Про авторське право та суміжні права", об'єктами суміжних прав, незалежно від призначення, змісту, оцінки, способу і форми вираження, є:

- виконання літературних, драматичних, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фольклорних та інших творів;

- фонограми, відеограми;

- передачі (програми) організацій мовлення.

Законодавство конкретної держави у сфері авторського права і суміжних прав звичайно регулює тільки ті дії, які здійснені або вчинені в самій державі. Отже, воно не може передбачати охорону інтересів своїх громадян в інших державах. Саме з метою гарантувати охорону інтересів своїх громадян в іноземних державах і створена міжнародна охорона авторського права і суміжних прав.

Суміжні права на міжнародному рівні регулюють такі документи:

1. Міжнародна конвенція про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (Римська конвенція) від 26. 10. 1961 р.

2. Договір ВОІВ про виконання і фонограми (ДВФ), прийнятий 1996 р.

3. Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм від 29. 10. 1971 р.

4. Брюссельська конвенція про поширення сигналів, що несуть програми, які передаються через супутники, від 21. 05. 1974 р.

Україна приєдналася до Римської конвенції та Договору ВОІВ про виконання і фонограми 20 вересня 2001 року.

Першим міжнародно-правовим документом, спрямованим на захист суміжних прав була Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення, прийнята у Римі 26 жовтня 1961 року. На відміну від більшості міжнародних конвенцій, які приймалися із метою систематизувати та уніфікувати вже існуюче нормативно-правове регулювання, Римська конвенція стала спробою установити міжнародні норми у відносно юридичної концепції, що на момент розробки цього міжнародно-правового документу ще не знайшла достатнього закріплення у національному законодавстві.

Із часу прийняття Римської конвенції національні стандарти захисту суміжних прав значною мірою еволюціонували і тепер перевищують рівні охорони, встановлені самою конвенцією. Реакцією на ці зміни став Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми, прийнятий на дипломатичній конференції Всесвітньої організації інтелектуальної власності 20 грудня 1996 року.

Поняття суміжних прав виникло на початку двадцятого століття внаслідок технологічного розвитку суспільства. Уперше охорона від незаконного копіювання грамзаписів здійснювалася у 1911 р. у межах вимог закону про авторське право у Великобританії, у подальшому в США та Австралії. Розвиток промисловості грамзапису призвів до розуміння необхідності охорони прав виконавців, виконання яких були записані на грамплатівках.

Тривалий час сторони не могли найти порозуміння з цього питання. І переломним моментом була нарада експертів у Гаазі (1960 р.), в якій брали участь Об'єднання міжнародного бюро з охорони інтелектуальної власності (попередник ВОІВ), ЮНЕСКО і МОП.

За результатами наради виник проект конвенції, який був обговорений на Дипломатичній конференції у Римі, де 25.10.1961 р. було прийнято Міжнародну конвенцію з охорони інтересів виконавців, виробників фонограм і органів мовлення, так звана Римська конвенція.

Конвенція була відкрита для держав-учасниць Бернської конвенції або Всесвітньої конвенції про авторське право. Новелою було те, що будь-яка держава мала право зробити застереження, у разі необхідності відхилити умови застосування деяких положень.

Тривалість охорони за конвенцією становить щонайменше 20 років, рахуючи з кінця року, коли був зроблений запис, у разі фонограм і включених до них виконань; відбулося виконання, у разі виконань, не включених до фонограм; відбулася передача в ефір, у разі радіопередач. Однак найчастіше національні закони, в тому числі і України, передбачають 50-річний термін охорони.

Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм була прийнята у 1971 р. як запобіжний захід від масового поширення незаконного використання фонограм. Цьому передувала поява високоякісних аналогових систем магнітного запису та аудіокасет, що спричинило наповнення ринку збуту дешевими піратськими записами [2, 336].

Конвенція передбачала, що кожна із договірних держав повинна охороняти інтереси виробника фонограм, який є громадянином іншої договірної держави, від відтворення дублікатів фонограм без згоди на те його виробника, а також від ввезення таких дублікатів, коли таке відтворення або таке ввезення здійснюється з метою поширення для загального відома, а також від поширення таких дублікатів для загального відома.

Тривалість охорони повинна становити не менш як 20 років з дати першої публікації фонограми. Однак найчастіше національні закони, в тому числі й України, передбачають 50-річний термін охорони.

Розвиток цифрових технологій і глобальної мережі Інтернет, спонукав прийняти на Дипломатичній конференції ВОІВ з деяких питань авторського права в Женеві (1996 р.) договір з виконання і фонограм (ДВФ) [5], яким передбачалися певні права виконавців (актори, співаки, музиканти тощо) і виробників фонограм (фізичні або юридичні особи, які беруть на себе ініціативу і несуть відповідальність за запис звуків).

Вони були об'єктом одного й того самого Договору, оскільки значна частина прав, наданих на основі ДВФ виконавцям, - це права, пов'язані з їх записаними, чисто звуковими виконаннями ( предмет фонограм). ДВФ надає виконавцям чотири види майнових прав на їх виконання, записані на фонограми: право на відтворення, право на поширення, право на прокат і право зробити фонограми доступними. Кожне з них є винятковим правом, що підпадає під певні обмеження і винятки.

ДВФ надає три види майнових прав виконавцям щодо їх незаписаних („живих”) виконань: право на ефірне мовлення (крім випадку повторного ефірного мовлення); право на сповіщення (дія загального відома (крім випадку, коли виконання є виконанням на радіо або телебаченні) і право на запис.

Договір надає виконавцям також немайнові права: право вимагати ідентифікації як виконавця і право заперечувати проти будь-якого спотворення або іншої зміни, яка заподіює школу репутації виконавця.

Стосовно виробників фонограм, то ДВФ надає їм чотири види прав (усі майнові) на їх фонограми: право на відтворення, право на поширення, право на прокат і право зробити фонограми доступними.

Міжнародна охорона у сфері авторського права і суміжних прав у теперішній час належно розвивається. Швидке зростання темпів застосування цифрової технології, зокрема глобальних мереж, викликає необхідність постійної уваги в плані охорони, здійснення і забезпечення дотримання авторського права. Створення у рамках ВОІВ нових міжнародних норм з питань авторського права і суміжних прав триває.

2. Спадкоємці як суб'єкти патентного права

У разі смерті автора розробки або власника патенту суб'єктами патентного права стають їхні спадкоємці.

До спадкоємців переходять лише майнові права. Вони передбачають право на подання заявки, видачу патенту й одержання винагороди або компенсації, якщо патент має право одержати роботодавець померлого автора.

При спадкуванні патентних прав до спадкоємців переходять права патентовласника в повному обсязі. Проте період їхньої дії обмежений строком дії патенту, що залишився.

Будучи повноправним патентовласником, спадкоємець може перевідчужувати патент будь-якій зацікавленій особі.

Якщо спадкоємців кілька, вони реалізують винахідницькі та патентні права, що перейшли до них, за взаємною угодою. Вони можуть робити це спільно, наділити відповідними правомочностями одного зі спадкоємців, передати майнові права третій особі тощо.

Спори між спадкоємцями з цього приводу розглядають у судовому порядку.

При переході у спадщину патенту спадкоємці зобов'язані одержати в нотаріуса спеціальне свідоцтво про право спадкування патенту, у якому зазначено, хто яку частину спадкує відповідно до патентного права.

Якщо в заповіті не визначено точно частки спадкоємців і між ними виникає спір щодо патентних прав, його розглядає суд за позовом будь-кого зі спадкоємців.

3. Економіко-правові засади інтелектуальної власності

В умовах ринкової економіки інтелектуальна власність є товаром так само, як речі, майнові права тощо. Світовий досвід свідчить, що інтелектуальна власність стає визначальним фактором соціально - економічного розвитку.

Специфіка відносин у сфері інтелектуальної власності полягає в тому, що вони стосуються інтелектуальної діяльності. Об'єктом цих відносин є результат творчої діяльності. Водночас не кожен результат творчої діяльності може бути об'єктом зазначених правовідносин, а лише визначений законом. Результат творчості, який не відповідає вимогам закону, не підлягатиме правовій охороні. Так, літературний твір повинен мати певну об'єктивну форму, доступну для сприйняття та відтворення, а результат науково-технічної діяльності на основі експертизи має бути визнаний об'єктом інтелектуальної власності компетентним органом.

Цивільний кодекс (далі -- ЦК) України і спеціальне законодавство містять перелік результатів інтелектуальної діяльності, які підлягають правовій охороні. Цей перелік не має вичерпного характеру, оскільки з розвитком науково-творчої думки неможливо передбачити усі об'єктивовані результати творчої діяльності. Наприклад, ще кілька десятків років тому комп'ютерні програми не були об'єктом правової охорони в національному законодавстві.

Традиційно всі результати творчої діяльності поділяються на об'єкти духовної творчості та продукти науково-технічної діяльності. До перших належать об'єкти авторських і суміжних прав, до других -- винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки та знаки послуг, інші види інтелектуальної діяльності у науково-технічній сфері.

Відмінність правової охорони результатів духовної творчості від результатів науково-технічної діяльності полягає в тому, що перші не потребують визнання уповноважених державних органів, а другі вважаються об'єктами інтелектуальної власності у разі отримання у встановленому законодавством порядку відповідного документа -- патенту або свідоцтва. Спільне між ними -- це насамперед творчий характер діяльності в різноманітних сферах суспільного життя.

Отже, гуманітарна творчість призначена для задоволення духовних потреб суспільства, а об'єкти науково-технічної діяльності сприяють здебільшого забезпеченню науково-технічного прогресу, основним завданням якого є створення нових технологій, матеріалів, механізмів. До науково-технічних об'єктів прирівнюються також результати інтелектуальної діяльності, які за своєю природою загалом не є технічними. Це стосується, зокрема, комерційних найменувань, знаків для товарів і послуг, географічних зазначень походження товарів. Цю групу об'єктів ще називають засобами індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів та послуг.

Власне, об'єкти інтелектуальної власності є своєрідним товаром, предметом ліцензійних правочинів на право використання. Результати творчої діяльності в гуманітарній сфері є гарантією розвитку освіти, науки та мистецтва. У поєднанні з науково-технічною діяльністю вони є необхідною умовою формування матеріально-технічної основи суспільної формації. Отож ефективність правового регулювання відносин, пов'язаних зі створенням, переданням та використанням об'єктів інтелектуальної власності, впливає на науково-технічний прогрес.

Важливим для визначення поняття інтелектуальної власності є його тлумачення на законодавчому рівні. Власне систему законодавства України про інтелектуальну власність умовно можна представити у вигляді піраміди, вершиною якої є Конституція України, а підґрунтям - спеціальне законодавство, що містить норми права інтелектуальної власності, що зображено на рис. 1.

Рис. 1 Система законодавства України про інтелектуальну власність

Конституція України наголошує, що «кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами інтелектуальної, творчої діяльності».

Норми права інтелектуальної власності містяться в Цивільному, Господарському, Кримінальному та Митному кодексах України, а також у Кодексі України про адміністративні правопорушення і в Господарському процесуальному кодексі.

Цивільним кодексом України визначено, що право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.

Джерелами законодавства інституту інтелектуальної власності є підзаконні акти загального характеру, що видані Кабінетом Міністрів України і центральними органами державної виконавчої влади, а також відомчі нормативні акти. Державним патентним відомством України було розроблено і прийнято близько ста підзаконних актів, що регулюють відносини у сфері набуття прав на об'єкти промислової власності.

Крім того, діють закони у сфері інтелектуальної власності. Це Закони України: «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі, «Про охорону прав на промислові зразки», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», «Про охорону прав на сорти рослин», «Про охорону прав на зазначення походження товарів», «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем», «Про авторське право і суміжні права», «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про видавничу справу», «Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаних з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування», «Про інформацію», «Про кінематографію», «Про науково-технічну інформацію», «Про наукову і науково-технічну експертизу», «Про професійних творчих працівників та творчі спілки», «Про рекламу», «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних», «Про систему суспільного телебачення і радіомовлення України», «Про телебачення і радіомовлення».

Чинне національне законодавство повинно бути узгоджене з міжнародними договорами і угодами, які також є правовим джерелом інституту інтелектуальної власності. Статтею 5 Закону України «Про авторське право і суміжні права» закріплено перевагу міжнародних договорів перед внутрішнім законодавством: «Якщо чинним міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про авторське право і суміжні права, то застосовуються правила міжнародного договору».

Україна приєдналась до таких міжнародних договорів: Бернська конвенція (Паризький акт 1971 р.); Римська конвенція 1961 р.; Женевська конвенція 1974 р.; Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) про авторське право; Паризька конвенція; Стокгольмський акт; Договір про патентну кооперацію 1970 р.; Договір про патентне право 2000 р.; Мадридська угода 1891 р.; Мадридський протокол 1989 р.; Договір про закони щодо товарних знаків 1994 р.; Міжнародна конвенція про охорону нових сортів рослин; Будапештський договір 1977 р. Україна має серйозний намір щодо вступу у Світову організацію торгівлі й однією з основних вимог висунутих до неї з боку світового співтовариства є забезпечення надійної системи захисту прав інтелектуальної власності.

24 вересня 1993 року було підписано Угоду про співробітництво у сфері авторського права і суміжних прав між одинадцятьма державами СНД. Ці угоди створюють правову базу для охорони прав українських авторів за кордоном, і закордонних авторів на території України. Наступний крок на цьому шляху - це якнайскоріше приєднання України до таких міжнародних конвенцій і договорів як Локарнська угода про Міжнародну класифікацію промислових зразків 1968p., Страсбурзька угода про Міжнародну патентну класифікацію 1971p.; Віденська угода про Міжнародну класифікацію зображувальних елементів знаків 1973p.; Брюссельська конвенція про розповсюдження сигналів, що несуть програми, які передаються через супутники 1974р.; Договір про міжнародну реєстрацію аудіовізуальних творів (RFT); Сінгапурський договір про право з торговельних марок 2006р. та ряду інших багатосторонніх договорів.

Отже, в Україні загалом створено законодавчу базу, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності.

Таблиця 2. Права інтелектуальної власності: сфери застосування, угоди ВОІВ, інші міжнародні угоди

договір суміжний патентний інтелектуальний

Практичне завдання

1. Договір комерційної концесії підлягає державній реєстрації органом, який :

а) здійснив державну реєстрацію користувача; +

б) здійснив державну реєстрацію правоволодільця; +

в) здійснює державну реєстрацію правочинів;

г) здійснює державну реєстрацію прав інтелектуальної власності;

д) здійснює державну реєстрацію речових прав.

Згідно глави 76 статті 1118 «Форма договору комерційної концесії та його державна реєстрація» цивільного кодексу України, маємо:

1. Договір комерційної концесії укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми договору концесії такий договір є нікчемним.

2. Договір комерційної концесії підлягає державній реєстрації органом, який здійснив державну реєстрацію правоволодільця.

3. Якщо правоволоділець зареєстрований в іноземній державі, реєстрація договору комерційної концесії здійснюється органом, який здійснив державну реєстрацію користувача.

4. У відносинах з третіми особами сторони договору комерційної концесії мають право посилатися на договір комерційної концесії лише з моменту його державної реєстрації.

Відповідь: а), б).

2. Патентне право - це сукупність норм, що регулюють майнові й особисті немайнові відносини, які виникають у зв'язку з використанням авторства на винаходи, корисні моделі і промислові зразки, з охороною прав на винаходи, корисні моделі і промислові зразки, установленням режиму використання цих об'єктів, матеріальним і моральним стимулюванням, а також захистом прав авторів і патентовласників.

3. Об`єктами, дозвіл на використання яких може надаватись за ліцензійним договором, можуть бути:

1. ділова репутація;

2. бази даних; +

3. географічні зазначення; +

4. комерційний досвід;

5. інформація;

6. винаходи; +

7. ділові зв`язки.

Згідно з главою 75 статті 1109 «Ліцензійний договір» цивільного кодексу України, маємо:

1. За ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону.

До об'єктів права інтелектуальної власності (згідно статі 420 ЦК) законодавство відносить:

літературні та художні твори;

комп'ютерні програми;

компіляції даних (бази даних);

виконавство;

фонограми, відеограми, передачі(програми) організацій мовлення;

наукові відкриття;

винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

раціоналізаторські пропозиції;

сорти рослин, породи тварин;

комерційні(фірмові) найменування , торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;

комерційні таємниці.

Відповідь: 2, 3, 6.

4. Винахідник це - чоловік, який створює нові винаходи, головним чином, технічні пристрої або методи. Хоча деякі винахідники можуть бути також вченими, більшість з них - інженери, що створюють технічні нововведення на базі відкриттів інших учених. Часто винахідники покращують існуючі пристрої або комбінують їх для створення нових корисних пристроїв.

Для заохочення винахідницької діяльності була створена система патентів, виданих компетентним державним органом і що засвідчують пріоритет винаходу, авторство і виключне право на винахід.

5. Сторонами ліцензійного договору є:

1. продавець ліцензії;

2. ліцензіар; +

3. правоволоділець;

4. творець;

5. ліцензіат; +

6. ліцитатор;

7. покупець ліцензії.

Відповідь: 2, 5.

6. Згідно Закону України «Про авторське право та суміжні права» передача права на використання твору іншим особам може здійснюватися на основі:

1. авторського концесійного договору;

2. авторського договору про передачу невиключного права на використання твору; +

3. ліцензії;

4. авторського договору замовлення;

5. авторського договору про передачу виключного права на використання твору; +

6. авторського договору про передання (відчуження) майнових авторських прав на твір; +

7. договору прокату.

Список використаних джерел

1. Погорілко В.Ф., Шпиталенко Г.А. Правознавство: Підручник. - К.: Каравела, 2010. - 592 с.

2. Бондаренко С. В. Авторське право і суміжні права / С. В. Бондаренко. - К. : Ін-т інтел.власн. і права, 2008. - 288 с.

3. Базилевич В. Д. Інтелектуальна власність / В. Д. Базилевич. - К. : Знання, 2006. - 431с.

4. Цивільний кодекс України, від 16 січня 2003 року.

5. Цибульов П.М. -- Основи інтелектуальної власності, К., 2005. - 46с.

Размещено на Allbest.ru