Загальна характеристика права власності
Формування концепції права власності. Визначення фактичної долі речі. Способи набуття, припинення права власності на житловий будинок, будівлі, споруди, насадження у зв'язку з викупом земельної ділянки. Охорона відносин власності у випадку порушення.
Рубрика | Государство и право |
Вид | курсовая работа |
Язык | украинский |
Дата добавления | 04.03.2013 |
Размер файла | 50,9 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
1. Теоретичні засади дослідження права власності
1.1 Формування концепції права власності
Становлення і розвиток права власності слід віднести до надбань Римського права, де воно відбувалося у кілька етапів.
Так, у Стародавньому Римі архаїчного періоду формування відносин з приводу речей ще тільки починається. Виникає розуміння речових прав як таких, що дають їх володарям безпосереднє панування над речами. З'являється поділ речей на вилучені з обігу й такі, що перебувають у обігу. До перших відносили речі, що підлягають релігійній охороні (храми, олтарі, місця поховання людей, міські стіни і комори), речі, що належать державі (в цей період держава розглядалася лише як суб'єкт публічних прав), а також речі, що самою природою призначені для загального користування і тому не можуть належати приватній особі (повітря, море та його береги, проточна вода) [29, 504].
Саме право власності також перебуває в цей період на стадії формування. Лише поступово складається розуміння права власності як найбільш повного панування над річчю, що допускається цивільним правом. За тієї доби ще не існувало практики визначення змісту права власності через встановлення переліку повноважень, що належать власнику. Лише починаючи з постглосаторів (пізніх коментаторів римського права у Середньовічній Європі), визначення права власності пропонується через перелік повноважень власника.
Приватне право доби імператорського Риму більш детально регламентує відносини стосовно речей. Найголовнішим у системі речових прав Риму є право власності, яке в цей час можна приблизно визначити як встановлення максимально повного володарювання особи над річчю, доповнене правом визначати юридичну та фізичну долю останньої [26, 160-162].
Після розпаду Римської імперії розвиток права відбувається у двох основних традиціях - Східній і Західній. Для речового права Східної правової традиції у цей період характерним є переважання публічних інтересів над приватними. Крім того, усе ширше запроваджується диференціація захисту права власності залежно від того, хто є її суб'єктом. Таким чином, можна стверджувати, що на перше місце висуваються інтереси держави та публічних інституцій, навіть якщо вони виступають учасниками приватних (цивільних) відносин [27, 84-86].
Латинський термін «dominium», узятий з римського приватного права, використовується для позначення і власності, і володарювання над чимось або кимсь.
Феодалізм був переломним етапом на шляху трансформації права приватної власності у Західній традиції права. Університетською правовою доктриною Середньовіччя зміст права власності визначався як сукупність трьох основних правоможностей: володіння, користування, розпорядження.
Феодальне право визнавало низку суб'єктів права власності: народ, короля, феодальних сеньйорів і самого власника землі. Над власністю тяжіла, таким чином, ієрархія різноманітних суб'єктів. Справа ускладнювалася тим, що співвласники були також носіями публічної влади. Верховний власник був одночасно і землевласником-комерсантом, і носієм публічної влади. Таким чином, змішуються функції приватні та публічні. Поступово ця ситуація тягне необхідність розмежування права публічної влади і власності, внаслідок чого в цю епоху юристами досить чітко було визначено відмінність власності від права публічної влади, що належить державі. Власність є правом повного розпорядження матеріальними речами, публічна влада є правом розпорядження особами. Тому держава лише побічно може розпоряджатися речами, що належать громадянам. Метою державної влади є не просте використання об'єкта, а збереження суспільного цілого, пов'язане з благом громадян. Метою власника є просте користування об'єктом. Ґрунтуючись на ідеях природного права, феодальні юристи стверджували, що право було встановлене Богом і у цей момент ще не було ніякої публічної влади. А тому власність не належить державі, не вона створила власників, вони існували до неї [29, 506].
Ця теорія поступово стає найбільш популярною, належить до основ філософії права Нового часу і отримує своє офіційне визнання у Кодексі Наполеона: «Громадянам належить власність, суверену - державна влада; це максима, справедлива для всіх країн і народів». Державна влада полягає, таким чином, лише в праві управління і є пасивною щодо права власності, за винятком тих випадків, коли вона потребує коштів, а також коли є суперечка між приватними особами [3, 376-377]. Таким чином, приватна власність є основою суспільного ладу, одним із природних основних прав людини.
У цей час відбувається поділ Західної традиції приватного права на правові родини (романську, англосаксонську, центральноєвропейську). Загальним для законодавства всіх країн континентальної Європи про речові права є те, що воно має єдине джерело - римське приватне право.
У кожному разі речові права розглядаються як такі, що надають їх суб'єкту можливість безпосереднього впливу на річ, яка є об'єктом відповідних прав. Суб'єкт речового права отримує виключне панування на річчю, при цьому обсяг права може бути повним, тобто абсолютним (наприклад, право власності) або обмеженим (права на чужі речі).
Інститут права власності є одним із центральних у будь-якій системі законодавства, оскільки від характеру регулювання відносин власності залежить також і характер регулювання інших інститутів цивільного права, і характер правової системи взагалі. Основи громадського порядку залежать від свободи права власності: політичні революції не мають такого всеохоплюючого значення, тому що стосуються лише вершини піраміди, залишаючи непорушними численні зв'язки, що зв'язують людей у їх приватних відносинах. Але якщо йдеться про право власності, все втрачає стабільність.
Таким чином, право власності є одним з найважливіших інститутів цивільного права країн і романської, і англосаксонської, і Центральноєвропейської правових систем.
Так, у Французькому Цивільному кодексі (далі - ФЦК) право власності є видом речових прав, що характеризується за допомогою лише двох правоможностей - користування і розпорядження (ст. 544 ФЦК), оскільки, як і в римському праві, володіння вважається самостійним правовим інститутом і до складу права власності не входить.
Згідно з § 903 Німецького Цивільного кодексу власник може, якщо цьому не стоїть на заваді закон або права третіх осіб, розпоряджатися речами на свій розсуд і усувати будь-яке втручання.
У Великій Британії відносини власності, і передусім стосовно землі, у цей час регулюються п'ятьма законами, що були прийняті у 1925 р. Цими законами були усунені багато архаїзмів англійського права, що існували з феодальних часів. Потужного розвитку набув інститут довірчої власності, який широко використовується для управління майном благодійних фондів, спадковим майном тощо.
Що стосується цивільного законодавства України, то в ньому право власності розглядається як основне, провідне речове право й є основним інститутом книги третьої ЦК України, який загалом ґрунтується на концепції регулювання відносин власності, закладеній у Конституції України.
1.2 Поняття власності та права власності
Існування людини забезпечується головним чином завдяки суспільному виробництву, в процесі якого створюються необхідні для неї матеріальні блага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно ж функціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей. Тобто заради досягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва і задоволення таким чином своїх потреб вони змушені вступати у відповідні взаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають насамперед виробничого забарвлення.
Суспільне виробництво формує відповідну спрямованість взаємовідносин, сутність якої полягає у привласненні людиною (колективом людей) предметів природи і продуктів суспільного виробництва, що дає можливість індивіду ставитися до них як «до своїх, до власних». Цілком логічно, що коли для одного індивіда (суб'єкта) привласнене майно є «своє», то для іншого воно має бути «чуже». На необхідність саме такого розуміння стану привласнення звертав увагу К. Маркс. Однак привласнення, як правило, не може бути без відчуження. Тому варто погодитись з авторами, які вважають, що «власність одних людей чи їх колективів на майно невіддільно пов'язана з відчуженням даного майна від інших людей». Водночас подібне твердження не може бути такою мірою прийнятним, коли індивід привласнює результати власної праці. У такому разі привласнення майна одним індивідом не супроводжується відчуженням його від іншого індивіда [33, 292].
У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, належності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, його сутністю. Для того, щоб було що привласнювати, необхідно насамперед належним чином підготувати предмети природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише за умов певної самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такого значення не має, оскільки він позбавлений як можливості, так і необхідності вступати у відносини з іншими індивідами, йому подібними. Отже, поза сумнівами є твердження: власність можлива лише в людському суспільстві, яке до того ж перебуває на певному ступені свого розвитку. Про його досягнення суспільством може свідчити здатність людей вступати у виробничий процес з метою привласнювати засоби виробництва, продукти праці та задовольняти свої потреби. Тому не можна не погодитися з основоположниками марксизму-ленінізму в тому, що «всяке виробництво є привласнення індивідом предметів природи в рамках певної форми суспільства і через неї».
Загальновідомо, що у своїй історії суспільство пройшло кілька ступенів розвитку розподілу праці: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний. Кожному з них відповідає певна форма власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і соціалістична [33, 293].
Першооснову всіх наведених форм власності становлять економічні відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність у такому значенні є її економічним розумінням. Між тим економічні відносини власності, які існують у цілому поза волею і свідомістю людей, можуть бути об'єктом правового регулювання, дістаючи відповідне оформлення у нормах права. У такому разі виявляється юридичний зміст власності. Закріплення відносин власності правовими засобами здійснюється під впливом волі суспільних груп, які прийнято називати класами. В.І. Ленін не раз наголошував, що класи - це великі групи людей, становище яких визначається їх відношенням до засобів виробництва. Звичайно ж класики марксизму-ленінізму мали на увазі, що регулювання відносин власності здійснюється за волею пануючого класу. Однак історичний розвиток суспільних відносин свідчить, що в сучасних умовах відбувається процес нівелювання класового впливу на формування відносин власності і посилення на них впливу тих суспільних груп, які домінують у суспільстві, об'єднуючись між собою заради суспільно прогресивної ідеї (наприклад, досягнення високого добробуту на демократичних засадах суспільного життя).
Важливо, що суспільство не обмежується правовим закріпленням засобів виробництва і продуктів праці за конкретними особами чи їх колективами. Відносини власності дістають, що не менш важливо, необхідну регламентацію і примусовий захист. Врегульовані правовими нормами вони набувають ознак якісно нових відносин - відносин права власності, тобто юридичного змісту.
Нині поширилася думка про багатоплановість категорії власності. її прихильники вважають, що власність, крім економічного і юридичного змісту, має й інші аспекти різнобічного соціального буття (соціальний, політичний, психологічний, культурний, етичний та ін.) [22, 7]. Таке нетрадиційне розуміння категорії власності може виявитися перспективним у сучасних умовах реформування відносин власності. Тому ця проблема вимагає спеціального наукового дослідження.
Безперечно, що відносини права власності є похідними щодо економічних відносин власності як складової частини виробничих відносин. Саме власність є умовою функціонування організованого виробництва в межах загального комплексу виробничих відносин, а відтак і їх головною складовою частиною. Роль економічних відносин власності полягає у закріпленні стану належності матеріальних благ індивідам, відображаючи статичний момент того чи іншого способу суспільного виробництва.
У юридичній науці радянського періоду на базі марксистських положень про власність сформувалося в цілому правильне уявлення про статичний характер економічних відносин власності. Це питання особливо ґрунтовно дослідив С.Н. Братусь. Він відзначив, що власність як стан привласненості матеріальних благ відтворює статичні моменти, які характеризують даний спосіб виробництва, і що вона відображає виробництво не як процес, не як динаміку відносин, а як «момент статичний, як результат процесу розподілу» засобів виробництва [5, 21-23]. У радянській юридичній літературі така думка стала панівною [6, 22-28], вона дістала підтримку в Україні в умовах переходу до ринкової економіки [7, 35].
У ході привласнення суспільство обертає на свою користь багатства природи, створює нові матеріальні блага. Однак цього недостатньо для існування членів суспільства, оскільки вони мають одержати для власних потреб ці матеріальні блага. Тому не менш важливою є завершальна стадія привласнення - розподіл матеріальних благ між членами суспільства. Власність зумовлює необхідність суспільного розвитку, виробництва. Водночас без виробництва не може існувати власність, оскільки не можна привласнити те, чого не існує. Привласнення не є самоціллю суспільства. Зрештою здобуті чи створені матеріальні блага використовуються для відновлення процесу виробництва та безпосередньо споживаються членами суспільства. Отже, економічні відносини власності включають такі визначальні стадії їх реалізації:
а) заволодіння багатствами природи та створення нових матеріальних благ;
б) розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами;
в) виробниче та особисте споживання матеріальних благ [33, 294].
Зазначені стадії економічних відносин здійснюють безпосередньо учасники (суб'єкти) цих відносин, які мають бути наділені для цього відповідними повноваженнями, а саме - повноваженнями «господаря» (власника). Таким чином, господарю надається можливість панувати над належними йому речами. Однак таке «панування» над речами може бути ефективним лише тоді, коли воно закріплено певними правилами (правовими нормами), обов'язковими для всіх індивідів суспільства, як власників, так і невласників.
Як уже зазначалося, виробничі відносини, у тому числі відносини власності, розвиваються і існують незалежно від волі конкретних індивідів, оскільки такі відносини являють собою об'єктивний результат діяльності людей та їх утворень. Під таку діяльність підпадають численні акти вольової поведінки людей, які у своїй сукупності утворюють особливу категорію економічних відносин власності, а саме - майнових відносин. Отже, майнові відносини, як реально існуюча форма виявлення та реалізації виробничих відносин, формуються внаслідок вольових актів людей та їх колективів, що робить можливим поширення на них відповідного правового регулювання. При цьому майнові відносини поділяються на відносини статики і динаміки. Перші з них утверджують належність матеріальних благ власникам, другі - перехід матеріальних благ від одних до інших суб'єктів.
Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваження з володіння, користування та розпорядження ними. Перелічені повноваження власника є для нього найбільш значимими і у своїй сукупності становлять зміст економічних відносин власності. Право власності регулює лише статику майнових відносин власності, тобто визначає стан належності матеріальних благ індивідам [33, 295].
Власність не є категорією монолітною. Вона може виявлятися у відповідних економічних формах, співвідношення та зміст яких залежать від обраного країною суспільно-економічного устрою. Так, у колишньому СРСР домінували колективно-державні форми привласнення (державна, колгоспно-кооперативна та власність профспілкових і громадських організацій). Основною індивідуальною формою привласнення матеріальних благ стала особиста власність громадян, яка проіснувала близько 70 років протягом існування СРСР.
Ідеологічною базою правового регулювання відносин особистої власності громадян слугувало марксистсько-ленінське вчення про власність у соціалістичному суспільстві. Основоположники марксизму-ленінізму визначили основні ознаки особистої власності та її місце в економічній системі за соціалізму, розглядаючи таку власність як індивідуальну форму привласнення результатів своєї праці з метою задовольнити особисті потреби. При цьому вони визначали особисту власність як особисто придбану своєю працею, що утворює основу особистої свободи. Таким чином, у марксистсько-ленінському вченні про особисту власність у соціалістичному суспільстві визначальними були ідеї про її трудове походження і споживчий характер. Саме ці ознаки знаходили своє адекватне відображення в усіх законодавчих актах про право власності громадян радянського періоду. Як правило, громадянам заборонялося набувати у власність засоби виробництва, встановлювалися обмеження щодо використання особистої власності з метою одержання від неї доходів тощо. Все це звичайно стримувало виробничу ініціативу, гальмувало розвиток усього народногосподарського комплексу країни.
З переходом до засад ринкової економіки в Україні відбулися кардинальні зміни в економічних відносинах власності та їх правовому регулюванні. Сформувалися приватна, колективна (власність юридичних осіб), державна та комунальна форми власності. Усі форми власності є рівноправними, тобто мається на увазі їх юридична рівноправність. Фактично ж визначальна роль у функціонуванні ринкової економіки має належати приватній власності. При цьому у правовому регулюванні відносин форм власності є як спільні, так і особливі принципові положення.
Як уже зазначалося, суспільству відомі п'ять історичних типів власності: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний. Особливістю цих економічних типів власності є те, що кожному з них притаманна відповідна панівна форма права власності. Права власності не існувало лише в первіснообщинний період, у якому розподіл матеріальних благ здійснювався за існуючими традиціями та певними моральними уявленнями. Воно виникає зі становленням рабовласницького ладу, коли відбувалося зародження держави і права [33, 296].
Звичайно, перелічені типи власності істотно різняться. Водночас рабовласницький, феодальний і капіталістичний типи власності об'єднує панування приватного привласнення засобів виробництва і продуктів праці. Кожний перехід від однієї форми власності до іншої супроводжувався також певними позитивними змінами у правовому регулюванні відносин власності. Багатовікове формування капіталістичного способу виробництва спричинилося до утворення високоефективної системи права власності, в якій переважна частина суспільства стає реальними власниками, а поступальність виробництва забезпечена значними матеріальними стимулами до праці.
Капіталістичний спосіб виробництва та притаманна йому капіталістична приватна власність не є ідеальною системою існування суспільства. Необмежена капіталістична приватна форма привласнення здатна породжувати такі негативні наслідки, як зосередження основних багатств, створених працею всього народу, у невеликої групи людей; катастрофічне збідніння переважної частини народу; поширення масового безробіття; поділ народу на антагоністичні класові групи за майновою ознакою та інші. Такі негативні явища призводять до класового протистояння у суспільстві, страйків та інших форм соціального протесту [33, 296].
Світовій практиці відомі два шляхи подолання цих негативних явищ капіталістичної системи - еволюційний і революційний. Перший шлях полягає в оптимізації правового врегулювання капіталістичного виробництва та відносин власності, яке урівноважує інтереси усіх груп населення та усуває певною мірою антагоністичне протистояння між ними. Другий шлях супроводжується застосуванням радикальних методів (головним чином насильницьких) усунення класових суперечностей без урахування визначальних об'єктивних законів розвитку суспільства, наступного переростання їх у громадянську війну. Вибір цих двох шляхів залежить від багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів економічного та ідеологічного змісту, зокрема від стану майнового розшарування і гостроти суперечностей у суспільстві, від бажання і спроможності правлячої верхівки йти шляхом прогресивних перетворень у державі, від рівня розвитку демократичних інститутів і політизації громадян у суспільстві. Багатьом країнам світу (США, Велика Британія, Франція, Німеччина, Канада, Швеція та ін.) вдалося еволюційним шляхом пристосувати капіталістичні відносини до потреб різних верств населення, створити високоіндустріальну економіку, здатну забезпечувати достатній рівень життя практично всім їх громадянам, та усунути в них вороже-агресивне ставлення до приватної власності на засоби виробництва.
Другий шлях обрала царсько-поміщицька Росія, в якій формування капіталістичних відносин призвело до особливо гострих суперечностей у суспільстві, до класового антагонізму між бідними і багатими, поглиблених неспроможністю влади провести в інтересах народу необхідні реформи. Жовтнева революція 1917 р. в Росії зумовила появу нової суспільної-економічної формації - соціалістичного ладу, становлення якої відбувалося в умовах жорстокої боротьби.
Оскільки в дореволюційний період у державно-політичному плані Україна була залежною від Росії, то цілком зрозуміло, що вона не могла в цих умовах мати самостійної правової системи. У післяреволюційний період ця тенденція зберігалася. Не стала правова система України повноцінною і в період перебування її як союзної республіки у складі СРСР. Звичайно законодавство цього періоду мало деякі особливості, проте вони стосувалися другорядних питань. Визначальні ж майнові відносини, у тому числі відносини власності, регулювалися переважно законодавством СРСР.
2. Характеристика основних елементів права власності
2.1 Зміст права власності
В ст. 317 ЦК України сказано, що зміст права власності у суб'єктивному значенні складається з трьох «прав» власника: 1) права володіння майном; 2) права користування майном; 3) права розпорядження майном.
1. Право володіння - це юридична можливість фактичного впливу на річ.
У зв'язку з тим, що володіння буває законним - таким, що ґрунтується на законі, і незаконним - протиправним, існує думка, що такий поділ може стосуватися і володіння як елемента права власності [9, 172]. Проте «право володіння» завжди може бути тільки законним. Поняття «незаконне володіння» може стосуватися тільки факту знаходження речі в особи.
2. Право користування - це юридична можливість видобувати корисні (споживчі) властивості речі.
Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (користування особистими речами, проживання в будинку, користування автомашиною тощо).
Але воно може полягати також у використанні споживчих властивостей речі за допомогою дій юридичних (надання речі в оренду і тим самим одержання відповідних прибутків). Свого часу в римському приватному праві право на одержання плодів і прибутків розглядалося як самостійна правомочність власника - jus fruendi. Проте, з огляду на українську цивілістичну традицію, можна (з деякою мірою умовності) вважати, що така можливість охоплюється правоможністю користування шляхом вчинення юридичних дій.
3. Право розпорядження полягає в юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі [34, 348].
Визначення фактичної долі речі полягає у зміні її фізичної сутності, аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або шляхом відмови від права на річ.
Варто звернути увагу на те, що саме внаслідок того, що розпорядження річчю полягає в передачі права власності, одержання плодів і прибутків (надання речі у найм і т. п.) іноді оцінюють як реалізацію права розпорядження. Проте, передаючи річ у найом, власник не має на увазі передачу права власності. Він передає річ лише в тимчасове користування. Його право власності на річ не припиняється, а реалізується шляхом використання можливості лише тимчасової передачі речі за плату іншій особі. Отже, одержання плодів, доходів, прибутків не може розглядатися як будь-який різновид права розпорядження речами.
У сукупності три правомочності власника утворюють класичну для радянського та пострадянського цивільного права «тріаду», що характеризує право власності в суб'єктивному сенсі.
Таке трактування змісту (визначення переліку елементів) права власності не здається досконалим.
По-перше, у цьому випадку визначення змісту права власності проводиться без врахування загального трактування суб'єктивного цивільного права як такого, що включає три правоможності: 1) право на власні дії (поведінку); 2) право вимагати певних дій від інших осіб; 3) право звернутися за захистом у випадку порушення права.
Але ж усі елементи традиційної «тріади права власності» практично повною мірою стосуються лише першої правоможності суб'єктивного цивільного права - права на власну поведінку.
Такий акцент виглядає досить природним, оскільки в багатьох випадках саме поведінка власника дозволяє йому реалізувати права власності. Звісно, не заперечується, що при цьому власник може вимагати, щоб інші особи не порушували право власності, а також має право звернутися до відповідних органів за захистом порушеного права. Але ці вимоги вже розглядаються як такі, що стосуються, головним чином, тієї чи іншої правоможності: порушення права володіння, порушення права користування, порушення права розпорядження [34, 349].
Отже, виникає питання, чи йдеться про право власності як єдине суб'єктивне право, чи кожний окремий елемент тріади розглядається як окреме суб'єктивне право, що включає три правоможності?
Якщо ми прагнемо все ж таки вести мову про єдине суб'єктивне право власності і розглядаємо його як таке, то маємо аналізувати саме стосовно цього поняття усі правомочності - не лише власної поведінки, а й вимоги поведінки від інших осіб та правомочності вимагати захисту порушеного права власності.
Звідси випливає висновок про необхідність розгляду змісту права власності у двох площинах: 1) як суб'єктивного права взагалі; 2) як змісту права на власну поведінку власника, котра в багатьох випадках слугує вираженням права власності взагалі.
Таким чином, зміст права власності в цілому має включати такі елементи:
право на власну поведінку (право на здійснення права власності на власний розсуд);
право вимагати від інших суб'єктів цивільних відносин не створювати перешкод у здійсненні права власності (не порушувати його);
право звернутися до суду або до іншого уповноваженого органу з вимогою про захист порушеного права власності [34, 349].
Змістом права здійснення права власності є: право володіння, право користування, право розпорядження тощо.
Існує також неточність щодо визначення переліку елементів права здійснення права власності. Адже традиційна «тріада» дуже приблизна і не містить згадки про деякі важливі елементи.
Зокрема, важливим елементом права власника на здійснення його права є право управління майном.
Свого часу пропонувалося виділяти правомочність управління власністю (майном) стосовно колективних утворень щодо майна, яке належить їм. Разом із тим деякі науковці зазначали, що більш правильним слід вважати управління не четвертим елементом змісту права власності, а функцією органу управління колективної юридичної особи, яку та здійснює в процесі реалізації права користування або розпорядження майном [34, 349].
Але, як здається, правильно виходити з того, що зазначене право не охоплюється ні правом користування, ні правом розпорядження майном. Наприклад, господарське товариство має право власності на майно, передане його учасниками як вклад до статутного капіталу (ст. 115 ЦК України). Товариство як власник може володіти цим майном, використовувати його як гарантію інтересів кредиторів. Разом із тим, воно не має права повністю розпоряджатися цим майном (наприклад, не може провести повне відчуження статутного капіталу; зменшувати його нижче від рівня, встановленого законом, тощо), а також не має права використовувати його у процесі своєї діяльності для власних потреб. Натомість, господарське товариство через свої органи може управляти цим майном відповідно до змісту засновницьких договорів та вимог закону.
Отже, змістом права власності як права на власну поведінку (права здійснення права власності) є: 1) право володіти майном; 2) право користуватися майном; 3) право управляти майном; 4) право розпоряджатися майном.
При цьому право управляти майном може бути визначене як юридична можливість здійснювати зусилля, спрямовані на організацію, впорядкування та вдосконалення використання речей.
2.2 Здійснення права власності
У практичній діяльності, пов'язаній з використанням права власності, слід враховувати викладене про багатоплановість розуміння змісту цієї категорії. Це дає змогу ефективніше здійснювати права власності, головні засади якого встановлені законом (ст. 319 ЦК України).
Отже власник може чинити стосовно своєї речі усе, що не заборонено законом або не суперечить соціальній природі власності. Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому належить, виражається у володінні, користуванні, розпорядженні, управлінні тощо цією річчю.
Разом із тим допускається обмеження використання права власності, пов'язані з громадською необхідністю, а також із випадками, коли це майно завдає шкоди особам, суспільству, погіршує екологічну та економічну ситуацію тощо. Тому законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності. Зокрема, держава може заборонити підприємницьку діяльність у певних сферах виробництва та торгівлі (наприклад, у сфері виготовлення зброї, наркотичних засобів, орденів тощо) або обмежити її встановленням вимоги про одержання суб'єктами підприємництва спеціальних ліцензій тощо [34, 350].
Конкретні питання, пов'язані з використанням власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності, регулюються спеціальними актами законодавства.
Своє право на майно власник здійснює завжди своєю владою та у своєму інтересі.
Проте ця влада власника не є безмежною. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків він зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Він може вчиняти стосовно свого майна будь-які дії, але вони не можуть суперечити інтересам інших суб'єктів цивільних відносин, публічному інтересу тощо.
Усім власникам забезпечуються однакові умови здійснення їхніх прав. Це правило доповнює положення ст. 13 Конституції України та частини 2 ст. 318 ЦК України, які передбачають, що усі суб'єкти права власності є рівними перед законом. За своєю сутністю вказане правило є однією з юридичних гарантій рівності умов здійснення власниками їхніх прав.
Як передбачає частина 4 ст. 319 ЦК України, власність зобов'язує. Це правило конкретизоване у ст. 322 ЦК України, яка встановлює, що власник зобов'язаний утримувати майно, котре йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі ст. 323 ЦК України, ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом. Випадковою загибеллю або псуванням речей визнається така загибель або псування, яке сталося не з вини учасників договору, а через випадкові причини і обставини (непереборної сили, простого випадку) [34, 350].
Власник несе ризик випадкової загибелі або випадкового псування речі у випадку, якщо тільки він не переклав цей ризик повністю або частково на страхувальника, застрахувавши річ, що належить йому. Через те, що за загальним правилом право власності переходить до набувача в момент передачі речі, то й ризик випадкової загибелі або псування також переходить у момент передачі речі, якщо інше не обумовлено договором або законом. Наприклад, сторони договору можуть установити, що ризик випадкової загибелі проданої речі перейде до покупця з моменту укладення договору купівлі-продажу, до передачі речі покупцеві, тобто до перенесення на останнього права власності.
Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі, є розвитком, закріпленої у частині другій цієї самої статті вимоги до власника здійснювати її лише за допомогою дій, які не суперечать закону, при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків додержуватися моральних засад суспільства тощо.
Держава не втручається у здійснення власником права власності. Звісно, їй не байдуже, як формуються та розвиваються відносини власності і що вона взагалі самоусувається від впливу на учасників цих відносин. Однак вплив на учасників відносин власності здійснюється не шляхом прямого адміністрування, а за допомогою правового заохочення власників до певних дій, забезпечення захисту цивільних прав власників та інших осіб тощо.
Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника можна зобов'язати допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Це, з одного боку, свідчить про гарантованість прав власника, а з іншого, означає, що права власника не є безмежними і мають реалізовуватися з урахуванням інтересів усієї громади.
Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються спеціальним законом. У цьому випадку пріоритет надається спеціальному законодавству, котре не може суперечити принциповим засадам регулювання права власності в Україні, встановленим Конституцією України та ЦК України [34, 351].
Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, установлених законом (ст. 320 ЦК України). Він може створювати юридичні особи, на свій ризик та відповідальність вільно укладати угоди з іншими підприємцями, набувати та розпоряджатися своїм майном, брати участь у зовнішньоекономічній діяльності, відкривати рахунки в банках тощо.
Спеціальні умови використання власником майна в галузі підприємницької діяльності встановлюють Господарським кодексом України (глави 14-18) та іншими актами спеціального законодавства.
Не до кінця з'ясоване питання про те, як може здійснювати право власності Український народ, котрий, згідно зі ст. 318 ЦК України, є суб'єктом права власності.
Очевидно, це можливо як шляхом безпосереднього волевиявлення (наприклад, на референдумі), так і опосередковано - через Верховну Раду України. Проте практичний механізм таких рішень залишається не розробленим.
2.3 Класифікації права власності
Традиційно поділ права власності на види проводиться за формами власності або за суб'єктами права власності (що фактично є модифікованим різновидом попередньої класифікації).
Конституція України передбачає три економічні форми власності: приватну, державну, комунальну. Ці економічні відносини власності мали б опосередковуватися відповідно правом приватної власності, правом державної власності, правом комунальної власності.
Проте різновидів права власності у Конституції України згадується більше.
По-перше, це право власності Українського народу (ст. 13 Конституції України).
По-друге, це право державної власності (ст. 14 Конституції України).
По-третє, право приватної власності як невід'ємне право людини (ст. 41).
По-четверте, право власності Автономної республіки Крим (ст. 138 Конституції України).
По-п'яте, право комунальної власності, як власність територіальних громад (ст. 142) [34, 352].
У розділі першому книги третьої ЦК України («Право власності») також немає спеціального правила про поділ права власності на види. Проте, як і в Конституції України, в ньому йдеться про право власності Українського народу (ст. 324), право приватної власності (ст. 325), право державної власності (ст. 326) та право комунальної власності (ст. 327).
У даному випадку критерієм є суб'єктний склад відносин власності, а не форми власності. Такий висновок випливає з того, що і Конституція України, і ЦК України згадують «право власності Українського народу», котре не являє собою окремої економічної форми власності, але характеризується належністю майна спеціальному суб'єкту права власності.
Враховуючи зазначену вище нечіткість критеріїв розмежування права власності українського народу, права державної власності, права приватної власності, права власності АРК, права комунальної власності, доцільно їх згрупувати, а потім розподілити на види, провівши, таким чином, додаткову класифікацію права власності.
Для визначення підстав класифікації в даному випадку доцільно використати класичну дихотомію «публічне право - приватне право», котра може використовуватися не лише стосовно права взагалі, а й для визначення частка «приватності» чи «публічності» в окремих інститутах цивільного права [32].
З урахуванням цього критерію, право власності як інститут цивільного права України має бути поділений на два визначальних види:
право приватної власності;
право публічної власності.
З урахуванням концепції права власності, яка існує в сучасній цивілістиці, право публічної власності може бути визначене як регламентована нормами права можливість суб'єктів публічних відносин використовувати (володіти, користуватися, розпоряджатися, мати корпоративні права тощо) на власний розсуд у межах своєї компетенції майно, яке їм належить.
Право публічної власності охоплює такі різновиди: 1) право власності Українського народу, 2) право державної власності, 3) право власності АРК, 4) права комунальної власності.
Фактором, який об'єднує усі різновиди права публічної власності, є наявність у цих відносинах владного елементу, який полягає в тому, що власник, здійснюючи своє право власності, більш-менш використовує свої повноваження як суб'єкта публічного права.
Разом із тим, їх відрізняє той самий обсяг повноважень і як суб'єкта публічного права, і як суб'єкта права власності.
Хоча традиційною для вітчизняної цивілістики є класифікація права власності залежно від форм власності та від суб'єктів права власності, проте така класифікація можлива й за іншими ознаками.
Зокрема, залежно від кількості суб'єктів, що мають право власності на один і той самий об'єкт, варто розрізняти: 1) індивідуальне право власності; 2) право спільної власності.
Урахування відмінностей між двома вказаними видами власності завжди мало місце в практиці законотворчості, починаючи з часів римського права. Проте в науковій та навчальній літературі право спільної власності не розглядалося як таке, що має ознаки самостійного виду, а лише констатувалася його наявність та давалася (як правило, дуже детальна) характеристика [18].
Це можна пояснити тим, що в радянському цивільному праві не допускалася спільна власність різних форм, а отже, спільна власність виглядала як різновид правового режиму права власності в межах однієї форми власності. В умовах, коли згадані обмеження відпали і отримав легальне закріплення принцип рівності усіх форм власності (суб'єктів права власності), немає жодних перешкод для класифікації права власності на індивідуальну і спільну (з множиною осіб).
Залежно від особливостей об'єкту правовідносин власності варто розрізняти: 1) право власності на загальні (звичайні) об'єкти цивільних прав і 2) спеціальні об'єкти.
До перших можна віднести право власності на будь-які речі приватного права, що вільно перебувають у цивільному обігу і не мають особливостей правового режиму, пов'язаних з особливостями цього об'єкту.
До других можна віднести право власності на речі приватного права, що спеціально виокремленні в актах цивільного законодавства з метою встановлення особливого правового режиму. Це, наприклад, право власності на землю (глава 27 ЦК України), право власності на житло (глава 28 ЦК України), право власності на речі, обмежені в цивільному обігу.
2.4 Способи набуття і припинення права власності
Право власності може виникати за наявності певних юридичних фактів, визначених у ЦК України. Відповідно до ст. 328 цього Кодексу право власності набувається із підстав, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, яке вона одержала (створила) у результаті своєї господарської діяльності.
Усі підстави виникнення права власності можна поділити на первісні і похідні способи.
До первісних способів належать такі, при яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ. До них належать: виготовлення або створення нової речі (виробництво), переробка речі (специфікація), привласнення загальнодоступних дарів природи, знахідка, бездоглядні домашні тварини, скарб та інші безхазяйні речі, набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився, набувальна давність, викуп пам'ятки історії та культури [30, 401].
До похідних способів належать такі, при яких набуття права власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника. При переході права власності має місце правонаступництво, оскільки права на придбану річ внаслідок похідного способу такі, які вони були у попереднього власника. До похідних способів належать усі правочини, спрямовані на передачу майна у власність, спадкування, приватизація державного і комунального майна.
Виготовлення або створення нової речі (виробництво) є основним первісним способом набуття права власності. При цьому способі з'являється нова річ, яка раніше не існувала, тому право власності на неї виникає з моменту створення цієї речі.
Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору з іншою особою, є власником цієї речі.
Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).
Якщо договором або законом передбачене прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані у процесі цього будівництва (створення майна).
У разі необхідності ця особа може укласти договір щодо об'єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об'єкта нерухомого майна, проектно-кошторисної документації, а також документів, що містять опис об'єкта незавершеного будівництва, (ст. 331 ЦК України) [30, 402].
Переробкою (специфікацією) є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ (п. 1 ст. 332 ЦК України).
Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право власності на нову річ і зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість (п. 1 ст. 332 ЦК України).
Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу, якщо інше не встановлено законом або договором.
Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває особа, яка здійснила таку переробку. Власник самочинно переробленого матеріалу має право на компенсацію його вартості.
Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов'язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором. У разі набуття права власності на нову річ особою, яка здійснила переробку, вона зобов'язана відповідно відшкодувати власникові матеріалу його вартість та завдані збитки.
Стаття 333 ЦК України передбачає такий первісний спосіб набуття права власності, як привласнення загальнодоступних дарів природи. Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їх власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.
До первісних способів набуття права власності також належить визнання речі безхазяйною, у тому числі знахідка, бездоглядні домашні тварини і скарб.
Безхазяйною вважається річ, що не має власника або власник якої невідомий. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Після спливу одного року з дня взяття безхазяйної нерухомої речі на облік, вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана судом у комунальну власність.
Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, прямо передбачених у ЦК України а саме набуття права власності на речі, від яких власник відмовився, на знахідку, на бездоглядних домашніх тварин та скарб.
Одним із первісних способів набуття права власності є надувальна давність.
Інститут набувальної давності є новелою ЦК України. Набувальна давність пов'язана з фактами безтитульного володіння майном. Взагалі вирізняють титульне і безтитульне володіння майном. Титульне володіння - це володіння річчю, підставою якого служить яка-небудь правова підстава або титул (наприклад договір купівлі-продажу). Безтитульне володіння - це фактичне володіння, яке не спирається на які-небудь правові підстави набувальної давності і розповсюджується на випадки фактичного, безтитульного володіння чужим майном. Для набуття права власності за набувальною давністю слід дотримуватися певних умов, які торкаються добросовісності і строків володіння [30, 403].
Стаття 344 ЦК України передбачає, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти ним протягом 15 років або рухомим майном - протягом 5 років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено нормами ЦК. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння весь час, протягом якого цим майном володіла особа, правонаступником (спадкоємцем) якого вона є.
Важливим є визначення моменту виникнення права власності за набувальною давністю. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації, а набувається право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери за рішенням суду.
За умов, передбачених ст. 336 ЦК України, особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває права власності на цю річ з моменту заволодіння нею.
Знахідка (ст. 337 ЦК України). Особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі.
Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов'язана передати її особі, яка є володільцем цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов'язків особи, яка знайшла загублену річ.
Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, є невідомою або невідоме місце її перебування, особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана заявити про знахідку до міліції або до відповідного органу місцевого самоврядування.
Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання до міліції, або до відповідного органу місцевого самоврядування, або передати особі, яку вони вказали.
Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю, може бути продана особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що підтверджують суму виторгу. Гроші, одержані від продажу знайденої речі, підлягають поверненню особі, яка мала право вимагати її повернення [30, 404].
Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку до органу міліції або відповідного органу місцевого самоврядування, якщо:
не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;
власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції чи відповідному органові місцевого самоврядування.
Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть до відповідного органу місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади.
Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання органові міліції, про що робиться оголошення у пресі.
Якщо протягом шести місяців не буде виявлено власника (володільця), або вони не заявлять про свої права на транспортний засіб, орган міліції має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом 3 років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме передання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність відповідної територіальної громади.
...Подобные документы
Поняття права власності як найважливішого речового права, історія його формування та етапи становлення в юридичному полі. Первісні і похідні способи набуття права власності, основні способи його припинення. Цивільний кодекс України про право власності.
контрольная работа [22,7 K], добавлен 19.10.2012Поняття власності та права власності. Загальна характеристика захисту права власності. Витребування майна з чужого незаконного володіння. Захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння. Позов про визнання права власності.
реферат [37,1 K], добавлен 25.05.2013Економічний та юридичний аспект поняття власності та права власності. Підстави виникнення та припинення права власності та здійснення цих прав фізичними та юридичними особами. Захист права приватної власності - речово-правові та зобов’язально-правові.
курсовая работа [45,4 K], добавлен 02.05.2008Власність і право власності. Статика і динаміка у відносинах власності. Речові і зобов'язальні відносини з приводу власності. Право власності в об'єктивному та суб'єктивному розумінні. Суб'єкти і об'єкти права власності. Зміст права власності.
реферат [41,0 K], добавлен 15.04.2008Право власності в Україні. Поняття та форми власності. Об’єкти і суб’єкти права власності. Здійснення права власності. Засоби цивільно-правового захисту права власності. Речево-правовий захист прав власності. Зобов'язально-правовий захист права власності.
дипломная работа [77,2 K], добавлен 29.09.2005Поняття права власності. Сутність власності: економічний і юридичний аспекти. Історичний процес виникнення права приватної власності. Правовідносини власності і їх елементи (суб’єкти, об’єкти, зміст). Зміст і здійснення права приватної власності.
дипломная работа [66,7 K], добавлен 22.09.2011Право власності на землю як одне з основних майнових прав, його законодавча база, особливості, суб’єкти та їх взаємодія. Порядок набуття, зміни та припинення права власності на землю. Співвідношення державного та комунального права на землю в Україні.
реферат [16,9 K], добавлен 27.05.2009Право інтелектуальної власності в об'єктивному розумінні, його основні джерела та види. Ключові об'єкти та інститути права інтелектуальної власності. Суб’єктивні права інтелектуальної власності. Поняття і форми захисту права інтелектуальної власності.
презентация [304,2 K], добавлен 12.04.2014Характерні риси цивільно-правового захисту права власності. Правова природа позовів індикаційного та негаторного, про визначення права власності і повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна. Забезпечення виконання зобов'язань за договором.
презентация [316,4 K], добавлен 20.05.2014Предмет і принципи земельного права. Категорії земель України. Об’єкт і суб’єкт права власності на землю. Види правового користування земельними ділянками, права і обов’язки їх власників. Набуття права власності на землю громадянами України і іноземцями.
реферат [27,3 K], добавлен 04.11.2013Аналіз наукових підходів до юридичних понять меж та обмежень права власності, їх здійснення та захист. Огляд системи меж та обмежень права власності, їх види. Особливості обмежень права власності в сфері речових, договірних та корпоративних правовідносин.
диссертация [299,5 K], добавлен 09.02.2011Стадія ґенези права інтелектуальної власності. Розгалуження авторського права і промислової власності. Основні властивості інтелектуальної власності та її пріоритетне значення. Удосконалення системи патентного права. Поняття терміну "товарний знак".
реферат [23,2 K], добавлен 15.07.2009Поняття та форми права власності в цивільному законодавстві. Підстави виникнення права державної власності. Зміст та поняття правового режиму майна. Основні форми здійснення права державної власності. Суб’єкти та об’єкти права державної власності.
курсовая работа [56,9 K], добавлен 17.02.2011Зародження теорій прав інтелектуальної власності. Еволюція концепцій права у XVIII-XX ст. Теорія вічної промислової власності за Жобардом. Сучасний стан теорії права. Двоїста природа авторського і винахідницького права. Зміст пропієтарної концепції.
контрольная работа [38,8 K], добавлен 28.11.2013Юридична природа і класифікація обмежень права власності та їх місце в механізмі правового регулювання майнових відносин. Умови обтяження закладеного майна. Причини обмежень державою та самим власником прав приватної власності. Способи їх припинення.
курсовая работа [40,3 K], добавлен 03.10.2014Поняття права спільної власності. Правове регулювання права спільної часткової власності. Правове регулювання права спільної сумісної власності. Інститут права спільної власності. право спільної власності не передбачається Конституцією України.
курсовая работа [23,6 K], добавлен 26.06.2003Предмет та юридичні ознаки житлових правовідносин. Елементи методу відповідного права. Особливості недоторканості житлового помешкання. Зміст та порядок укладання договору застави (іпотеки). Загальна характеристика реалізації права власності на житло.
контрольная работа [25,9 K], добавлен 18.07.2011Поняття інтелектуальної власності. Загальні відомості про патентну інформацію та документацію. Відповідальність за порушення прав на об'єкти права інтелектуальної власності. Міжнародні договори, конвенції та угоди у сфері інтелектуальної власності.
учебное пособие [1,2 M], добавлен 12.12.2011Загальна характеристика, види та ознаки права спільної власності. Види правовідносин, що виникають з приводу спільного майна. Правове регулювання та здійснення права спільної часткової та сумісної власності відповідно до цивільного права України.
контрольная работа [38,8 K], добавлен 20.02.2013Проблема визначення обов’язкових та факультативних ознак об’єктивної сторони складу адміністративного правопорушення щодо об’єкта права інтелектуальної власності. Типові порушення авторського права та суміжних прав, характеристика форм їх здійснення.
реферат [23,7 K], добавлен 09.05.2011