Обмеження та обтяження прав на землю

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

ЗАВДАННЯ

для самостійної роботи з навчальної дисципліни

«Земельне та аграрне право»

ТЕМА 1.5. Обмеження та обтяження прав на землю

м. Ірпінь-2011

Мета заняття: Ознайомитися з поняттям обмежень та обтяжень прав на землю та їх характеристиками.

Виховна мета: виховувати у студентів почуття відповідальності за свою професійну підготовку

Місце проведення заняття: аудиторія №

Обсяг часу: 3 години

Розглянуто і схвалено на засіданні кафедри господарсько-правових дисциплін

Протокол № 1 від «31» серпня 2010 р.

Зміст вступного слова

Право власності на землю на сучасному етапі розвитку суспільства не є абсолютним. В більшості країн світу воно обмежується в законодавчому порядку в інтересах суспільства. Необхідність обмеження права власності на землю в Україні випливає і з Конституції України (ст. 41), якою передбачено, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Межі здійснення права власності на землю визначаються колом покладених законодавством на власників земельних ділянок обов'язків щодо раціонального використання та охорони земель. Важливе значення для визначення меж здійснення прав на землю мають обмеження та обтяження цих прав.

План

1. Поняття обмежень та обтяжень прав на землю

2. Загальна характеристика обмежень прав на землю

3. Загальна характеристика обтяжень прав на землю

4. Земельний сервітут як окремий різновид обтяжень прав на землю

1. Поняття обмежень та обтяжень прав на землю

Законодавство не розрізняє (і не розкриває) на сьогодні термінів «обмеження» та «обтяження», часто вони вживаються як синоніми. Суперечливі думки з приводу змісту та співвідношення наведених термінів існують у правовій доктрині.

Цивільне законодавство закріплює ці поняття лише стосовно рухомого майна і визначає обтяження - це право обтяжувача на рухоме майно боржника або обмеження права боржника чи обтяжувача на рухоме майно, що виникає на підставі закону, договору, рішення суду або з інших дій фізичних і юридичних осіб, з якими закон пов'язує виникнення прав і обов'язків щодо рухомого майна (ч. І ст. З Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18.11.2003 р.). Таким чином, як бачимо, у цивільному законодавстві поняття «обтяження» та «обмеження» також чітко не розрізняються.

У правовій доктрині існує підхід, за якими обтяженнями є будь-які права на земельні ділянки, окрім права власності;

А обмеження - це звуження меж суб'єктивного права, яке не випливає із права іншої особи.

За змістом правовідносин обмеження поділяються на ті:

а) які надають право користуватись чужою земельною ділянкою;

б) які забороняють здійснювати певні дії на власній земельній ділянці;

в) які є поєднанням перших та других.

Слід звернути увагу, що обмеження та обтяження прав на землю складають значну частину земельно-правового регулювання. Наявність значної кількості обмежень та обтяжень прав на землю обумовлена специфікою землі як об'єкта права.

Ще римському праву були відомі обмеження права власності на земельні ділянки. Так, право власності на публічні дороги обмежувалося необмеженим правом всіх і кожного пересуватися по них, переміщувати вантажі та худобу (Дігести Юстиніана). Власники приватних доріг також у певних випадках повинні були надавати їх «для всіх і кожного». Аналогічний режим поширювався на ріки.

Власник будівлі повинен був залишати навколо неї вільний простір у 2.5 фути шириною для запобігання пожежам (фрагмент 5 титулу 13 книги 47 Дігест). Існували правила щодо форми будівель, встановлювався обов'язок підтримання їх у пристойному та справному вигляді (фрагменти 46 та 58 Титулу 2 книги 39 Дігест).

Власник повинен був терпіти дим, пару, скалки, пил тощо, що летять на його ділянки з сусідніх володінь, якщо все це є наслідком звичайного користування сусідньою земельною ділянкою. Власник повинен був допускати сусіда через день збирати плоди, які впали на його ділянку з дерева сусіда (фрагменти 8, 17 титулу 5 книги 8 Дігест. фрагмент 25 титулу 1 книги 19)^.

У Цивільному кодексі Наполеона у Франції 1804 р. були в основному відтворені положення римського права щодо використання доріг та річок. Було закріплено право сусіда вимагати, щоб дерева, посаджені без додержання вказаної у законі відстані, були зрубані або обрізані; власник будинку, який стоїть на межі з чужою земельною ділянкою, може зробити у ньому лише глухі вікна, обладнані ґратами, петлі яких повинні бути шириною не більше дециметра (ст. ст. 672, 676. 683, 684 ЦК Наполеона).

Прийняте 18.08.1896 Цивільне уложення Германської імперії багато в чому продублювало положення «Кодексу Наполеона». Власник повинен був надавати сусіду дорогу через свою ділянку для доступу до публічної дороги, що необхідна сусіду для належного користування нерухомістю, за що останній сплачував винагороду (§ 917 та 918 уложення). Було встановлено право спільної власності на межові знаки, а також спільну участь сусідів у створенні або відновленні знаків (§ 919-923 уложення).

2. Загальна характеристика обмежень прав на землю

За загальним правилом, встановленим Конституцією України, ст. 4 Закону України «Про власність», ч. 2 ст. 319 ЦК України власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Однак, обсяг права користування земельною ділянкою є обмеженим і обумовлюється цільовим призначенням земельної ділянки: земельна ділянка може (і повинна) використовуватися лише за цільовим призначенням (ст. ст. 91, 96 ЗК України).

Існують також спеціальні обмеження права користування, пов'язані із встановленням територій із обмеженим режимом використання.

До територій із обмеженим режимом використання належать:

- охоронні зони;

- зони санітарної охорони;

- санітарно-захисні зони;

- зони особливого режиму використання земель;

Охоронні зони можна визначити (легальне визначення відсутнє) як території із обмеженим режимом використання, що встановлюються навколо особливо цінних та/або вразливих об'єктів з метою їх фізичної охорони. Охоронні зони встановлюються, зокрема, навколо:

- об'єктів природно-заповідного фонду (ч. 2 ст. 4, ст. ст. 18, 21, 39, 40 та ін. Закону України «Про природно-заповідний фонд»);

- об'єктів культурної спадщини (ч. 2 ст. 54 ЗК України, ст. 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини»);

- об'єктів транспорту (ст. ст. 67-74 ЗК України, ст. 41 Повітряного кодексу України, ст. 11 Закону України «Про транспорт», ст. 6 «Про залізничний транспорт», ст. 11 Закону України «Про трубопровідний транспорт»);

- об'єктів зв'язку (ст. 75 ЗК України, ст. 10 Закону «Про телекомунікації», постанова КМУ «Про затвердження правил охорони ліній електрозв'язку» від 29.01.1996 № 135);

- об'єктів енергетики (ст. ст. 1, 19 Закону України «Про електроенергетику», постанова КМУ «Про затвердження Правил охорони електричних мереж» від 04.03.1997 № 209);

- об'єктів гідрометеорологічної діяльності (ст. 13 Закону України «Про гідрометеорологічну діяльність», постанова КМ України від 11.12.1999 № 2262 «Про затвердження Порядку встановлення охоронних зон навколо об'єктів, призначених для гідрометеорологічних спостережень та інших видів гідрометеорологічної діяльності, та режиму їх використання);

- геодезичних пунктів (ст. 22 Закону України «Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність» від 23.12.1998, постанова КМ України «Про Порядок охорони геодезичних пунктів» від 19.07.1999 № 1284);

- інженерних комунікацій (див. п. п. 21, 25, 28, 35 Єдиних правил ремонту, утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними і охорони, затверджених постановою КМ України від 30.03.1994 № 198).

Правовий режим охоронних зон відрізняється залежно від об'єкта, навколо якого встановлена зона, проте завжди передбачає обмеження щодо можливих видів використання земельної ділянки. Конкретний зміст режиму охоронної зони визначається наведеними вище нормативно-правовими актами.

Зона санітарної охорони - територія і акваторія, де запроваджується особливий санітарно-епідеміологічний режим з метою запобігання погіршенню якості води джерел централізованого господарсько-питного водопостачання, а також з метою забезпечення охорони водопровідних споруд (ст. 1 Водного кодексу України, далі - ВК України). Положення про зони санітарної охорони вміщені також у ст. ст. 59 та 93 ВК України, ст. 113 ЗК України, ст. 18 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», Розділі VII Закону України «Про питну воду та питне водопостачання».

Зони санітарної охорони джерел та об'єктів централізованого питного водопостачання входять до складу водоохоронних зон і поділяються на три пояси:

перший пояс (суворого режиму) включає територію розміщення водозабору, майданчика водопровідних споруд і водопідвідного каналу;

другий і третій пояси (обмеження і спостереження) включають територію, що відводиться для забезпечення охорони джерел та об'єктів централізованого питного водопостачання (ст. 35 Закону України «Про питну воду та питне водопостачання»). Режим різних поясів зон санітарної охорони джерел водопостачання визначається Розділом VII Закону України «Про питну водну та питне водопостачання», а також постановою КМ України від 18.12.1998 № 2024 «Про правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів».

Навколо курортів передбачаються округи санітарної охорони курортів. (ст.ст. 30-33 та ін. Закону України «Про курорти», Глава 8 ЗК України).

Округ санітарної охорони курорту поділяється на три зони санітарної охорони:

першу - суворого режиму,

другу - зону обмежень,

третю - зону спостережень (ст. 30 ЗУ «Про курорти». Встановлення меж зон санітарної охорони здійснюється в порядку розроблення проектів землеустрою. Режим кожної із зон визначається ст. ст. З1 -33 Закону).

Загальною рисою зон санітарної охорони є встановлення достатньо суворих обмежень, що покликані повністю виключити ймовірність забруднення джерел водопостачання або курортних місцевостей.

Санітарно-захисні зони - території з обмеженим режимом використання, де забороняється будівництво житлових об'єктів, об'єктів соціальної інфраструктури та інших об'єктів, пов'язаних з постійним перебуванням людей (таке визначення випливає зі ст. 114 ЗК України). Встановлюються навколо шкідливих об'єктів з метою захисту населення та територій від їх впливу.

Спеціальні положення про зони санітарної охорони передбачені у ст. 24 ЗУ «Про використання атмосферного повітря», ст. 45 ЗУ «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», ст. 15 ЗУ «Про видобування та переробку уранових руд», ст. 20 ЗУ «Про електроенергетику».

Розмір та особливості правового режиму санітарно-захисних зон визначаються актами законодавства про забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення, насамперед, санітарними нормами і правилами (державними санітарними правилами планування та забудови населених пунктів, затвердженими наказом МОЗ України № 173 від 19.06.1996. п. 3 Правил охорони електричних мереж, затверджених постановою КМ України від 04.03.1997 № 209, наказом МОЗ України «Про затвердження державних санітарних правил та норм» N 239 від 01.08.1996, п. п. 3.5, 3.6. Державних санітарних правил та норм «Гігієнічні вимоги щодо облаштування і утримання кладовищ в населених пунктах України», затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України від 01.07.1999 N 28, та ін.).

Розміри та режим санітарно-захисних зон визначаються також нормативними документами у галузі будівництва: ДБН. Б.2.4-1-94 «Планування і забудова сільських поселень», п. 10 ДБН 360-92 «Планування і забудова міських і сільських поселень», ДБН Б.2.4-3-95 «Планування і забудова сільських поселень. Генеральні плани сільськогосподарських підприємств». ДБН Б.2.4-4-97 «Планування і забудова сільських поселень. Планування та забудова малих сільськогосподарських підприємств та селянських (фермерських) господарств», тощо.

Основою для встановлення санітарно-захисних зон є санітарна класифікація підприємств, виробництв та об'єктів, що наведена у додатку N 4 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів. Підприємства за шкідливістю поділяються на 5 класів, відповідно до яких встановлюються санітарно-захисні зони від 50 до 3000 м.

Зони особливого режиму використання земель - території з обмеженим режимом використання, які встановлюються навколо військових об'єктів з метою забезпечення функціонування цих військових частин та об'єктів, збереження озброєння, військової техніки, іншого військового майна, охорони державного кордону України, захисту населення, господарських об'єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об'єктах (таке визначення випливає із ч. 1 ст. 115 ЗК України, ст. З ЗУ «Про використання земель оборони»).

Ст. 3 ЗУ «Про використання земель оборони» відносить до зон особливого режиму використання земель прикордонну смугу. Правовий режим прикордонної смуги визначається ЗУ «Про державний кордон України» (ст. 18, 22-24), а також постановою КМУ від 27.07.1998 № 1147 «Про прикордонний режим».

Заслуговують також на особливу увагу обмеження прав на землю, що випливають із правил добросусідства.

Право добросусідства в суб'єктивному аспекті являє собою сукупність прав власників та користувачів земельних ділянок на найбільш повне, безпечне та комфортне користування земельними ділянками відповідно до їх цільового призначення. Цим правам кореспондує сукупність обов'язків власників та користувачів сусідніх (суміжних) земельних ділянок, які полягають у зміні характеру чи припиненні здійснюваної ними діяльності, яка хоча не суперечить цільовому призначенню належних їм земельних ділянок, але негативно впливає на сусідів (сусідні земельні ділянки).

Правилам добросусідства спеціально присвячена ст. 103 ЗК України, яка встановлює зміст добросусідства:

1. Власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи шумове забруднення тощо).

2. Власники та землекористувач земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).

3. Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, встановлення, зберігання межових знаків тощо).

Перелік обмежень, зазначений у Главі 18 ЗК України «Обмеження прав на землю» не є вичерпним. Його можна продовжити, виділивши також інші обмеження прав на землю:

- зони особливого режиму забудови - їх режим і порядок встановлення визначаються ст. 39 ЗК України, ЗУ «Про основи містобудування», «Про архітектурну діяльність», «Про планування та забудову територій», будівельними нормами та правилами: ДБН 360-92** «Планування та забудова населених пунктів», та ін.;

- водоохоронні зони, водозахисні смуги, берегові смуги водних шляхів - режим і порядок встановлення визначаються Главою 12 ЗК України, ст. ст. 87-93 ВК України;

- зелені зон - існування передбачене постановою КМУ від 27.07.1995 № 557 «Про затвердження Порядку поділу лісів на групи, віднесення їх до категорій захисності та виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду», ГОСТ 17.5.3.01-78 «Охорона природи. Землі. Склад і розмір зелених зон міст»;

- зони радіоактивно-забруднених територій - правовий режим і порядок встановлення визначені ст. ст. 169, 170 ЗК України, ЗУ «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи»;

- зони надзвичайних екологічних ситуацій -- поняття, правовий режим та порядок оголошення територій зоною надзвичайної екологічної ситуації передбачені ст. 1 ЗУ «Про зону надзвичайної екологічної ситуації», актами про оголошення окремих зон надзвичайних екологічних ситуацій: напр., Указ Президента «Про оголошення територій у межах населених пунктів Болеславчик, Мічуріне, Підгір'я, Чаусове-1, Чаусове-2 Первомайського району Миколаївської області зоною надзвичайної екологічної ситуації» від 31.08.2000 № 2039, затверджений ЗУ від 05.09.2000 №1931.

Наведений перелік, поза сумнівом, не може вважатися вичерпним.

3. Загальна характеристика обтяжень прав на землю

Різновидом обтяжень земельних ділянок є встановлення ренти емфітевзис, суперфіцій та сервітут.

Чинне цивільне законодавство України передбачає можливість відчуження земельних ділянок за договором ренти

Згідно із ч. 1 ст. 731 ЦК України, за договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій, стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі. "

До відносин ренти можуть застосовуватися правила про купівлю-продаж (якщо майно передасться у власність платника ренти за плату) або дарування (якщо майно передається безоплатно) - ч. 2 ст. 734 ЦК України.

Правилами про забезпечення виплати ренти (ст. 735 кодексу):

1. У разі передання під виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна одержувач ренти набуває право застави на це майно.

2. Платник ренти має право відчужувати майно, передане йому під виплату ренти, лише за згодою одержувача ренти. У разі відчуження нерухомого майна у іншій особі до неї переходять обов'язки платника ренти.

3. Виплата ренти може бути забезпечена шляхом встановлення обов'язку платника ренти застрахувати ризик невиконання ним своїх обов'язків за договором ренти.

Емфітевзис - відчужуване речове право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб" (ст. 407 ЦК України). Правовому режиму емфітевзису присвячено Главу 33, ст. ст. 407-412 ЦК України. Земельним законодавством емфітевзис не передбачений.

Проблема. Принциповим є питання: чи можуть взагалі існувати види права землекористування, не передбачені земельним законодавством (емфітевзис, суперфіцій та ін.)? Деякі науковці вважають, що ні (О.І. Заєць, П.Ф. Кулинич. та ін.). Не можемо погодитися із таким висновком, як видається, він с недостатньо обгрунтованим.

Проблема. В Україні існує практика опосередкування договорами емфітевзису відносин із використання земельних ділянок для садівництва Між тим, використання земельної ділянки для садівництва передбачає можливість будівництва "необхідних будинків, господарських споруд тощо" (ч. З ст. 35 ЗК України), тому відносини сторін одночасно мають ознаки не лише емфітевзису, а й суперфіцію (права користування чужою ділянкою для забудови - див. нижче).

Суперфіцій - відчужуване речове право користування чужою земельною ділянкою для забудови (таке визначення випливає зі ст. 413 ЦК України). Суперфіцію присвячено Главу 34, ст. ст. 413-417 ЦК України.

Проблема. Виходячи із існуючої редакції ч. 2 ст. 2 ЗУ «Про плату за землю» власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі, крім орендарів та інвесторів - учасників угоди про розподіл продукції, сплачують земельний податок. Земельний податок повинен сплачувати і власник, і емфітевта або суперфіціарій. що також здатне стримати розвиток відносин із використання земельних ділянок на праві емфітевзису та суперфіцію.

Важливою ознакою прав на чужі речі є визначення їх переліку виключно законом шляхом формулювання закритого переліку . Оскільки ці права є абсолютними, тобто встановлюють обов'язок для невизначеного кола осіб, ці особи повинні бути поінформовані про зміст і види таких прав.

4. Земельний сервітут як окремий різновид обтяжень прав на землю

земля обмеження обтяження рента

Згідно ст. 98 ЗК України: право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками)

Однак, дане визначення не розкриває ознак сервітуту.

Проблема; існуюче визначення земельного сервітуту (ст. 98 ЗК України) с недосконалим, воно утруднює встановлення сервітутів відносно ділянок, що не с суміжними (хоча така можливість і передбачена ч. 2 ст. 404 ЦК України), утруднює встановлення сервітутів на користь чи за рахунок іншого нерухомого майна (наприклад, сервітутне право власника трубопроводу на чужу земельну ділянку), а також встановлення сервітутів на користь певних осіб. Вважаємо. що через відсутність прямої заборони встановлення подібних сервітутів на сьогодні є правомірним, проте фактично воно є дуже сильно утрудненим.

Проблема. Слід розрізняти поняття земельного сервітуту як встановленого договором або судом речового права, наслідком якого є обмеження прав власників інших ділянок, та законодавчо встановлені обмеження прав власників земельних ділянок в інтересах сусідів, що не породжують речового права інших осіб.

Види права земельного сервітуту (ст. 99 ЗКУ):

Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:

а) право проходу та проїзду на велосипеді;

б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;

в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;

г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;

т) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;

д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;

е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми;

є) право прогону худоби по наявному шляху;

ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд:

з) інші земельні сервітути.

Ч. 2 ст. 403 ЦК України передбачає також поділ сервітутів на певний строк (строкових) або без встановлення строків (безстрокових).

Проблема. На сьогодні законодавство України не передбачає поділу земельних сервітутів на особисті (на користь визначеної особи) та реальні (на користь власника певного майна, не обов'язково земельної ділянки), що стримує розвиток сервітутних відносин.

У римському цивільному праві існував також поділ сервітутів на т. з. сільські (шляхові, водні та інші) та міські. Поділ був пов'язаний не з територіальним розташуванням, а з цільовим призначенням. Існувала також класифікація сервітутів на позитивні (полягали у праві вчиняти певні дії щодо ділянки) та негативні (полягали у забороні певних дій щодо чужої ділянки).

Підстави та порядок встановлення земельних сервітутів

Порядку встановлення земельних сервітутів присвячена ст. 100 ЗК України:

1. Власник або землекористувач земельної ділянки має право вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки

2. Земельний сервітут встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду.

3. Право земельного сервітуту виникає після його державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку."

Законодавчо встановлено два порядки встановлення сервітутів

1) договірний

2) судовий.

3) за заповітом (ч. 1 ст. 402 ЦК України).

На жаль, чинне законодавство не визначає підстав, за наявності яких суд повинен задовольняти позов про встановлення сервітуту. На наш погляд, виходячи із принципів примусового відчуження об'єктів права приватної власності (ст. 41 Конституції України, ст. 1 Протоколу 1 до Європейської конвенції про захист прав та основних свобод), підставою для рішення суду повинні бути: суспільна необхідність встановлення сервітуту, за умови попереднього повного відшкодування зниження вартості земельної ділянки. Як видається, суспільна необхідність у встановленні сервітуту матиме місце тоді, коли без встановлення сервітуту пануючу земельну ділянку буде неможливо використовувати за призначенням, а негативні наслідки від встановлення сервітуту будуть явно меншими від вигоди для пануючої ділянки.

Підстави і порядок припинення земельних сервітутів врегульовані ст. 102 ЗК України:

а) поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки;

б) відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут;

в) рішення суду про скасування земельного сервітуту;

г) закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут;

г) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років;

д) порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.

На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена в судовому порядку у випадках:

а) припинення підстав його встановлення;

б) коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням.

Размещено на Allbest.ru

...