Право та суспільство

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Перш за все, потрібно відзначити, що право і закон - це не одне і те ж. Про це добре писав В.С. Нерсесянц: «Бо закони можуть бути неправовими». Це принципове міркування, і тільки при врахуванні цієї обставини можна говорити про право, його змісті, його майбутньому.

Будь-яке право, як би його не трактували, не може суперечити ідеалу справедливості. Хоча сама справедливість може по-різному розумітися. Бо в будь-якому випадку в основі права лежить принцип формальної рівності, і з цього випливають деякі важливі наслідки, пов'язані з розумінням людини і її цінностей.

Сенс права в тому, щоб захистити людину, захистити її як особистість, як індивідуальність, захистити її гідність. І це ідеал правової держави, до якого треба прагнути.

Отож, охарактеризуймо домінанту (верховенство) права і її відмінні ознаки від домінанти закону у регулюванні життєдіяльності суспільства [1, с. 90].

Нещодавно відзначалося шістдесятиріччя прийняття Декларації прав людини. У цій декларації записано багато таких прав, які зводяться до старої ідеї природного права і виходять з того, що є деякі невідчужувані права людини, - те, що було потім проголошено в Декларації прав людини і громадянина під час Французької революції, те, що було записано в американській конституції.

У Декларації прав людини йдеться про права індивідуальні, про права колективні, про права культурних спільнот, деякі з яких вважаються абсолютно обов'язковими, а деякі розглядаються як ідеал, до якого треба прагнути і який в повній мірі ні в одній країні світу не реалізований [6]. Тому з всебічним дотриманням прав людини є проблеми у всьому світі.

Що стосується нашої країни, питання про дотримання прав людини і взагалі про правову культуру стоїть особливо гостро - це пов'язано з нашою історією, нашою культурою, зі сформованим в неї ставленням до права, до суду, до законів.

Наприклад, якщо говорити про права людини, то провадження деяких з них вступає в протиріччя із здійсненням інших. Відомий турецький філософ Іоанна Кучураді (вона була один час Президентом Міжнародної Федерації філософських товариств) протягом останніх двадцяти років спеціально займається філософією прав людини. Вона переконливо показала, що якщо послідовно здійснювати права деяких колективних спільностей, то вони можуть вступати в протиріччя з правами індивіда. Це особливо актуально для тієї країни, де вона живе, - Туреччини, але й для багатьох інших країн, в тому числі для нашої.

І. Кучураді підкреслює, що до прав людини потрібно ставитися обережно, розуміючи, що здійснення їх всіх і в повній мірі - це проблема. При кожній спробі повної реалізації якихось прав доводиться жертвувати деякими іншими. Потрібно це розуміти кожен раз відповідати на питання, які права є пріоритетними в даній конкретній ситуації. [1, с. 90].

Актуальність проблеми співвідношення права й закону зберігається і до сьогоднішнього часу. Причина цієї посиленої уваги полягає в тому, що ця, на перший погляд, академічна проблема має не тільки теоретичне, а й практично-прикладне значення. У даному випадку в розв'язанні проблеми співвідношення права й закону стикаються різні погляди й підходи. Один із них зорієнтований на те, що держава є єдиним джерелом права, що все, що творить держава через свої закони - це і є право.

Інший підхід до розв'язання проблеми співвідношення права й закону будується на принципово інших постулатах. А власне на тому, що право як регулятор суспільних відносин вважається «відносно незалежним від держави і закону чи навіть передуючим закону, наприклад, в якості надісторичного природного права чи в якості права суспільного, соціально-історично зумовленого, яке розпадається в об'єктивних суспільних відносинах» [2, с. 13].

У даному випадку ми маємо справу з цілком іншим праворозумінням і з іншим уявленням про співвідношення права й закону. Держава й право визнаються не тільки відносно самостійними по відношенню один до одного інститутами, але і в рівній мірі похідними від об'єктивних відносин і умов, що складаються в межах громадянського суспільства. Право при цьому визначається не інакше як форма вираження свободи в суспільних відносинах, як міра цієї свободи, «форма буття свободи, формальна свобода» [3, с. 342]. На відміну від права, закон - це «офіційна форма загальнообов'язкового нормативного визнання чи невизнання об'єктивно зумовлених мір цієї свободи й рівності. За допомогою закону відбувається лише формулювання у вигляді норм законодавства, що вже склалися, чи таких, що явно складаються форм і норм права (міри свободи). При цьому право… в його співвідношенні з законом виступає як джерело, уособлення і критерій справедливості» [4, с. 17-20].

У відповідності з даним принципом або ознакою жоден державний орган, посадова особа, колектив, державна чи громадська організація, жодна людина не звільняється від обов'язку підпорядковуватися закону. Причому коли мова йде про верховенство закону, то він розуміється не в широкому значенні, тобто не ототожнюється з правом, а в самому прямому своєму значенні як акт, що виходить від представницького органу законодавчої влади і володіє вищою юридичною силою.

Зараз же цілком справедливо відзначається, що широкий підхід до поняття «закон» не є науково коректним або практично неефективним для правової держави. Треба погодитися з тим, що не повинно бути такого стану, коли наказ міністерства діє практично на рівні закону, власне кажучи, підмінює його. Тому акти центральних органів виконавчої влади не варто було б відносити до законодавства.

Між ідеалами права, відповідними їм законодавчими нормативами та їх втіленням у реальному соціальному житті людей є особливий посередник - зразки правової поведінки і діяльності.

У повсякденному житті люди орієнтуються, перш за все, на зразки, яким вони неусвідомлено наслідують або не наслідують і які їх програмують. Ідеї ??та норми впроваджуються в життя за допомогою зразків, які фіксують ці норми. На жаль, у нашому житті є безліч випадків, коли порушення законів забезпечує успіх у досягненні цілей. А це - зразки неправової поведінки. І якщо вони превалюють, ніякого просування до правового суспільству не буде. Його не буде, поки люди на практиці не переконаються, що вигідніше жити, дотримуючись законів, ніж їх порушуючи [1, с. 24].

При встановленні правової основи суспільства право має пріоритет над державою в тому сенсі, що державна влада, політика підпорядковується праву. Примат права над державою означає, що кожна людина володіє природними і невідчужуваними правами і свободами, тільки народ має суверенне і невід'ємне право визначати форму і зміст діяльності держави, а також демократичність інститутів державної влади.

Панування права у всіх сферах суспільного життя передбачає поєднання двох аспектів: по-перше, у формі правової організації системи державної влади і, по-друге, у вигляді верховенства правового закону. При цьому необхідно мати на увазі той факт, що правова законність і правова організація державної влади повинні бути такими не тільки за назвою, а й за змістом. Мова йде саме про пріоритет правового закону, в основу якого покладено принципи свободи, рівності і справедливості. В іншому випадку закон і законність можуть служити підтримці і виправданню антиправових порядків.

Чому вживається саме термін «правовий закон»? Відомо, що законодавство найбільш демократична й сучасна форма вираження права, і тому немає тавтології, коли говорять про правову законі? Справа в тому, що в повсякденній свідомості і догматичної юриспруденції право і закон ототожнюються. Тим часом закон - вольовий акт держави, що володіє політичною спрямованістю, в той час як право корениться в суспільних відносинах і не породжується владою. У силу тих чи інших обставин закон може санкціонувати свавілля законодавця і в цьому випадку буде антіправом. З таким положенням стикаються тим частіше, чим менше демократичний політичний режим, чим сильніше залежність вищого представницького органу держави від апарату управління та фактичного панування бюрократії, ніж настійніше закон підміняється актами виконавчої влади, які неправомірно відносять до розряду «законодавчих актів» і які фактично підміняють закони, регулюють найважливіші відносини всупереч закону, будучи, тим самим, явними актами беззаконня і свавілля. У правовій державі повинні діяти тільки правові закони, адекватні правовою природою регульованих суспільних відносин. Не закон народжує право, а право вимагає законодавчого визнання, не держава панує над правом, а право панує над державою, підпорядковуючи його суспільству і суспільним потребам.

Витоком пріоритету права в демократично влаштованому суспільстві служать природні, невід'ємні права і свободи людини і громадянина, обумовлені соціальною природою особистості. Правова держава грунтується на безумовному визнанні невідчужуваних прав і свобод людини і громадянина, на їх конституційному закріпленні і судовому захисту. Люди від природи рівні і вільні, мають непорушні права, з яких випливають і їхні обов'язки перед іншими людьми і суспільством. Права і свободи особистості не є особливим даром влади, вони кореняться в суспільному ладі, але неодмінно мають бути визнані і закріплені державою в основному законі і їм гарантовані. В даний час права особистості досить виразно сформульовані в ряді найважливіших міжнародних правових актів [5, с. 282].

Проте проблематика верховенства права не зводиться лише до того, щоб визначити відмінності між правом і законом, як це часто-густо зазначається у сучасній вітчизняній юридичній літературі, оскільки здебільшого вони висвітлюються із суто формальних позицій, як-то право - це зміст, а закон є його формою, адже, як відомо, форма завжди має бути змістовною, а зміст сформованим. Визначення таких відмінностей на звичному методологічному ґрунті не може відкрити нових пізнавальних можливостей для розуміння принципу верховенства права. Адже з часу свого виникнення ідея верховенства права розглядалася в контексті змістовних цінностей - як панування божественного чи природного закону, призначення якого вбачалося в обмеженні світської (державної) влади. Зокрема, у класичному обґрунтуванні принципу верховенства права А. Дайсі йшлось про те, що, по-перше, жодна людина не може бути покарана інакше як за порушення чітко визначених положень закону, прийнятого згідно з попередньо визначеною процедурою, яке (покарання) встановлюється судовою системою; по-друге, кожна людина, незалежно від її статусу та обставин, підпадає під дію звичайних законів у межах судової юрисдикції; і останнє - норми конституційного права є не джерелом, а наслідками прав індивідів, які визначені та захищені судами [7, с. 307].

З позицій сучасного стану правової науки запровадження верховенства права в національну правову систему передбачає насамперед висвітлення правової проблематики у контексті суспільства в цілому, а не лише його державно-владної організації, що тільки й здатне створити можливості для більш повного розуміння принципу верховенства права. Для цього зміст поняття права має бути поширеним не лише за межі його розуміння як «наказу держави», а й сукупності норм права як лише потенційних, хоча й загальнообовґязкових, правил поведінки у напрямі врахування певних ненормативних, діяльнісних аспектів, які є необхідними елементами реалізації правових норм, розуміння права як специфічної соціальної реальності. Тому для досягнення соціально значимого результату в системі правового регулювання стають важливими не лише норми права як взірці поведінки, а й відповідні процедури та процес здійснення приписів правових норм, який не повинен відриватися від них, а також їх змісту. Подібним чином ставить проблему Б. Таманага: чи є спосіб використання закону його складовою, вважаючи його (спосіб) своєрідним критерієм моральності закону [8, 11]. Такий підхід дає змогу наголосити на необхідності запровадження в соціальну матерію принципу верховенства права не лише шляхом підвищення якості та узгодженості законодавства, а й за посередництвом таких специфічних ненормативних, але правових за своїм змістом вимог, як право на судовий захист, доступність правосуддя, незалежність суду, кваліфікація суддів, остаточний статус судового рішення з питань права.

Зміст права за цих умов формується на теренах суспільства, яке є ареною співпраці й конфліктів різних інтересів - економічних, політичних, етнічних, моральних тощо. У цьому контексті правова проблематика тісно повґязана з соціалізацією індивідів, особливостями менталітету та національної правової культури, становленням інституцій громадянського суспільства, демократизацією політичного життя, участю громадян у правоутворенні, зокрема у виявленні потреби у правовому регулюванні суспільних відносин, формуванні соціальних очікувань щодо його спрямованості та змісту, обговоренні проектів законів та інших нормативно-правових актів, реалізації та оцінці ефективності законодавства. Відповідно, норми права розглядаються як такі, що складаються в результаті повторюваності [9, с. 10-11] і обґєктивації певних соціальних ситуацій у тісному звґязку з соціальними можливостями їх реалізації в діяльності учасників суспільних відносин, що не виключає необхідності набуття ними за посередництвом втручання специфічних державно-владних інституцій таких специфічних рис, як чітке і зрозуміле визначення прав та обовґязків, публічне визнання сформульованих правил поведінки, можливість їх примусового гарантування. Соціальне середовище є й найбільш відповідним підґрунтям для практичного здійснення правових норм, де тільки й можуть скластися реальні показники ефективності права. Саме у цьому контексті авторитетний російський правознавець С. Алексєєв пропонує доповнити звичний процес пізнання правових форм «вивченням її дійсної ефективності», наскільки ефективно вони «працюють» у реальних життєвих ситуаціях [10, с. 16-17].

Аналіз практики підготовки, прийняття й виконання нормативних актів, в тому числі й законів, дає немало прикладів відходу від положень доктрини верховенства закону. Послаблення принципу верховенства закону деформує всю правову систему, створює підставу для внутрішньої неузгодженості нормативно-правових актів, посилює вплив суб'єктивного фактора, що веде до порушення законності. Втілення в суспільних відносинах саме принципу верховенства закону забезпечує гармонійний розвиток правової системи і її складових частин, гуманізм і демократизм державного ладу.

Отож, сутність правової держави полягає ще й у дотриманні закону тими, хто прибуває при владі, у взаємній відповідальності держави і громадян один перед одним. Це означає визнання громадянами авторитету права, законослухняності, згоду і готовність людей жити й чинити так, щоб не утискувати інтереси інших. Тільки тоді, коли людство буде поважати інтереси інших, стояти на захисті прав людини., воно може стверджувати, що живе в правовій державі.

Cписок використаних джерел

1. Философия права в начале XXI столетия через призму конституционализма и конституционной экономики / Пред. Миронов В.В., Солонин Ю.Н.; издание Московско-Петербургского философского клуба. - М.: Летний сад, 2010. - 320 с.

2. Четвернин В. Демократическое конституционное государство: введение в теорию. - М.: РАН, Ин-т госуд. и права, 1993. - 142 с.

3. Нерсесянц В.С. Право и закон. - М.: Наука, 1983. - 368 с.

4. Нерсесянц В.С. Право - математика свободы. - М., 1996. - 232 с.

5. Теория государства и права. Абдулаев М.И. 2-е изд., дополн. - М.: Финансовый контроль, 2004. - 410 с.

6. Декларація прав людини.

7. Шевчук С. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні. - К., 2007. - С. 307.

8. Таманага Б. Верховенство права: історія, політика, теорія / пер. з англ. А. Іщенка. - К., 2007.

9. Цвік М. Про сучасне праворозуміння // Вісник Академії правових наук України. - 2001. - №4. - С. 10-11.

10. Алексеев С.С. Общая теория права: учеб. - 2-е изд., перераб. и доп. - М., 2008. - С. 16-17.

Размещено на Allbest.ru