Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Закарпатський державний університет

Факультет міжнародних відносин

Кафедра міжнародного права та міжнародних відносин

Курсова робота

На тему:

Юридична природа міжнародного права

Виконала: студентка ІІІ курсу

Муска Наталія Андріївна

Науковий керівник: проф. Динис Г.Г.

Ужгород - 2012



ЗМІСТ

Вступ

Розділ1. Загальна характеристика міжнародного права

1.1 Поняття міжнародного права

1.2 Норми міжнародного права

1.3 Функції міжнародного права

Розділ 2. Значення терміну "міжнародне право"

Розділ 3. Проблематика позиційного апарату міжнародного права

Висновки

Список використаних джерел



ВСТУП

Актуальність

Міжнародне право, виступаючи як координатор і регулятор міжнародних відносин, у той же час може характеризуватися як юридична форма міжнародних (міждержавних) відносин. Його мета - забезпечувати узгодженість, правомірність і обов'язковість дій держав. Саме в цьому виявляються джерела юридичної природи міжнародного права. Юридичний характер різноманітних міжнародних відносин на сучасному етапі найбільш яскраво демонструє Статут ООН, який значно розширив сферу імперативних норм і сформував основні принципи сучасного міжнародного права.

У зв'язку з вживанням терміну "юридична", слід зазначити, що тлумачення цього терміну не завжди знаходить достатньо аргументоване пояснення. Тому, не претендуючи на досконалість, можна відзначити, що деяка ясність у цьому питанні виявляється при використанні історичного методу тлумачення. Термін "юридична" походить від латинських слів "юс" - закон, справедливість, "юстиція" - правосуддя, справедливість, "юрисдикція" - суд, судочинство, повноваження вирішувати які-небудь питання в галузі права, "юридизація" надання якимось фактам або відносинам правового характеру. Юридизація відносин передбачає обтяження відносин наявністю прав і обов'язків та відповідальності суб'єктів. Звідси укоренився вислів "юридична", який у загальному плані рівнозначний вислову "правова" і передбачає визначення або наявність прав, обов'язків і відповідальності учасників правовідносин, встановлених у певному порядку.

Юридична природа міжнародного права вельми чітко виявляється в порівнянні міжнародно-правових норм, які існують в обігу на міжнародній арені, з іншими нормами - моральними, політичними, економічними, етичними, релігійними, ритуальними та ін. Подібні норми не є юридичними, оскільки процес їх утворення і, тим більше, наслідки їх недотримання зовсім інші і їх можна в загальному плані характеризувати як звичаї, традиції, звички і т.д. Ще більш чітко юридична природа міжнародного права виявляється в її порівнянні з юридичною природою національного права, і особливо у розходженні механізмів реалізації норм міжнародного права. На міжнародній арені процес утворення юридичної природи норм у плані міжнародного права передбачає чітко встановлені міжнародні процедури. Ці процедури в загальному плані можна представити як дві стадії одного процесу утворення юридичної природи міжнародного права:

1. Народження проекту норм міжнародного права, його обговорення та узгодження воль суб'єктів міжнародного права.

2. Закріплення погоджених воль шляхом голосування і формальне оформлення документа.

Ці процедури на практиці деталізуються і, відповідно до їхньої послідовності, являють таке:

1. Правова ініціатива (пропозиція встановити правило, норму, комплекс норм). ,.

2. Обговорення правової ініціативи у робочому порядку на переговорах і її експертна оцінка юристами.

3. Узгодження воль держав як суб'єктів міжнародного права на міжнародному форумі, уповноваженому для створення норм міжнародного права.

4. Парафування узгоджених воль уповноваженими представниками суб'єктів міжнародного права.

5. Закріплення узгоджених воль держав голосуванням.

6. Підписання документа, що містить виклад узгоджених воль держав, прийнятих у процесі голосування, які набувають значення міжнародно-правового акта.

7. Ратифікація міжнародно-правового акта і вступ його в силу.

Дана практика народження міжнародно-правової норми одержала закріплення в процесуальних нормах Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.

Однак при цьому слід зазначити, що у всьому цьому складному процесі найважливішою процедурою є узгодження воль держав.

Деякі авторитети міжнародного права називають процес узгодження збігом воль і в зв'язку з цим заявляють, що "немає міжнародного права без збігу воль". У числі таких авторів можна назвати К. Штруппа, Ч. Хайда, Ш. Руссо. Останній, зокрема, писав: "Міжнародне право в цілому має своєю основою не індивідуальну суверенну волю держав.., а волі держав, що збігаються".

Погодившись із цим у принципі, варто, однак, відзначити, що для найбільш точної характеристики юридичної природи сучасного міжнародного права характерний не збіг воль, а їх узгодження, що досягається ціною певних взаємних поступок, які породжують певний компроміс. Це красномовно підтвердилося під час обговорення і прийняття Конвенції ООН із морського права 1982 р.

Саме цей процес породжує юридичну природу норм, які потім включаються у загальну систему міжнародного права.

З'явившись на світ у подібний спосіб, міжнародно-правова норма (комплекс норм) виступає як юридична форма міжнародних відносин. Вона визначає рамки поведінки держав, обсяг їх прав, обов'язків і відповідальності, і тим самим координує міжнародні відносини, тобто, погоджує їх з урахуванням вимог міжнародного права.

Необхідною якістю, котра переконливо обумовлює юридичну природу міжнародного права, є юридично обов'язкова сила його норм.

Юридично обов'язкова сила норм міжнародного права ніби передбачається при народженні основного компонента його юридичної природи - моменту узгодження воль держав, - і отже, є невід'ємним елементом юридичної природи міжнародного права.

І.І. Лукашук у зв'язку з цим відзначає, що "при створенні норм є ніби дві угоди. Одна - щодо змісту норми, друга - про надання їй юридично обов'язкової сили".

Метою моєї курсової роботи є дослідити юридичну природу міжнародного права та міжнародно-правові норми.

Завданням курсової роботи є визначити проблематику позиційного апарату міжнародного права. Дослідити поняття міжнародного права,а також визначити термін "міжнародне право".



Розділ 1. Загальна характеристика міжнародного права

Міжнародне право (міжнародне публічне право) -- система історично змінюються договірних і спонукає пересічних і принципів, створюваних переважно державами у процесі співробітництву і суперництва, виражають щодо узгоджену волю держав і регулюючих відносини між державами, створеними ними міжнародними організаціями і деякими інші суб'єкти міжнародного спілкування. Дотримання норм міжнародного права забезпечується індивідуальним або колективним примусом його суб'єктів, межі України та форми якого визначаються ними на процесі спільної діяльності.

Міжнародне право не належить юридичної системі конкретних держав. У це й лише вона регулює міжнародні владні відносини. Міжнародне право принципово відрізняється від внутрішньодержавного права за способом освіти норм, соціальної сутності, суб'єктам, способам функціонування, методам забезпечення тощо д.

Виникнення міжнародного права зумовлено двоєдиної, об'єктивної причиною: а) появою перших держав; б) зародженням та розвитком відносин між ними.

Відповідно цьому виникла потреба регулювання виросли з міжплемінних зв'язків і тепер міждержавними відносин. Перші норми міжнародного права виникли з урахуванням вже існували правил міжплемінного спілкування, однак їх потребують була привнесена узгоджена воля договірних держав. Батьківщина міжнародного права -- Близькій Схід. Там з'явилися перші держави й перші міждержавні відносини.

Спочатку міжнародне право було звичайним, головним джерелом був звичай, тобто. мовчазна угода держав щодо встановлення, зміни або припинення їх взаємних правий і обов'язків, що виявляється в однаковому поведінці держав, при аналогічних обставин. Перші договори, тобто. явно виражені угоди держав, які визначають норми взаємного поведінки, виникли трохи згодом. Найдавніші їх ставляться до кінця III тисячоліття до зв. ер. Так, відомий договір близько 3110 г. до зв. ер., укладений правителями месопотамських міст Лагаш і Умма. Перші міжнародні договори висікалися на камені, потім писалися на шкірі, пергаменті, папірусі, вже пізніше -- на папері.

Згодом роль і значення договору, як джерела міжнародного права дедалі більше збільшувалася. У середньовіччі міжнародний договір стає є основним джерелом міжнародного права. [9,5 ст.]

Міжнародне право має власних суб'єктів -- творців норм правничий та учасників відносин, врегульованих цими нормами.

У різні історичні епохи були різні суб'єкти міжнародного права. Нині їх коло наступний: а) держави -- основні суб'єкти; міждержавні організації (ООН, її спеціалізовані установи, Організація африканського єдності (ОАЄ) та інших. ); нації борються упродовж свого незалежність (арабський народ Палестини, народ Західної Сахари), хозяйственно-подібної освіти (Ватикан). Перші три виду суб'єктів мають усіма ознаками міжнародної правосуб'єктності: правом укладати міжнародні договори, бути членами міжнародних організацій, мати свої формальні представництва (при міжнародних організаціях, дипломатичні консульські та інших.), брати участь у роботі міжнародних конференцій тощо. п. Кілька меншим колом повноважень має Ватикан. Однак він входить у ряд міжнародний договорів, має дипломатичні і консульські відносини із державами, постійні представництва при ООН та інших міжнародні організації, бере участь у роботі міжнародних конференції тощо. д.

Нині деякими рисами міжнародної правосуб'єктності мають індивіди, особливо у галузі захисту прав людини.

На міжнародній арені немає законодавчого органу, тому норми міжнародного права створюють у процесі узгодження воль самих суб'єктів міжнародного права, насамперед держав. Норми міжнародного права (загальне Міжнародне право) звернені зазвичай до невизначеному його суб'єктів. Локальні ж норми зазвичай персоніфіковано й звернені до учасників конкретного міжнародного договору. Норми загального міжнародного права обов'язкові всім суб'єктів, локальні -- тільки до учасників такої угоди. Тому, перші мають загальнодемократичний характер, соціальна ж сутність других визначається соціальної природою держав, створили ці норми.

Загальні міжнародно-правові норми є критерієм законності поведінки суб'єктів міжнародного права, якимось еталоном, зразком, до якого повинні досягати. Міжнародне право має власну систему, під яка повинна розуміти об'єктивно існуюче поділ єдиного міжнародного права на частини (галузі, інститути), тобто. групи принципів, і норм, регулюючих однорідні, схожі міжнародні відносини, об'єднані загальними завданнями. Загальновизнаним є у міжнародне право таких галузей, як морське, повітряний, космічне, дипломатичне, право міжнародних договорів.

У немає судових і виконавчих органів, аналогічних тим, що є у державах. Функціонування міжнародного права забезпечують держави, і навіть в дедалі більшому ступеня міждержавні організації. Дотримання міжнародного права забезпечується застосуванням, і навіть можливістю застосування санкцій, тобто. примусових заходів для порушнику. Санкції застосовуються державами індивідуально або колективно, і навіть міждержавними організаціями. Об'єктивно проявляється тенденція обмеження санкцій держав і розширення заходів, застосовуваних міждержавними організаціями, передусім ООН. Санкції держав, включають дипломатичні демарші, розрив відносин, обмеження або припинення економічних, науково-технічних і інших зв'язку з державою-порушницею. Що стосується самооборони потім від держави-агресора (ст. 51 Статуту ООН) і з спеціальному постанови Ради Безпеки ООН (ст. 42 Статуту ООН) до порушнику як виняток може бути застосована й озброєна сила. [13, 9 ст.]



1.1 Поняття міжнародного права

Вироблення поняття «Міжнародне право», тобто сутнісного вмісту цього явища, - одне із завдань науки права взагалі і того її розділу, який іменується теорією права, зокрема, а також науки (доктрини) міжнародного права і її розділу - теорії міжнародного права.

Проте, на жаль, вітчизняна теорія права, як правило, спирається на аналіз явищ, властивих внутрідержавному (національному) праву, а теорія міжнародного права стосується головним чином явищ, властивих міждержавним або, ширше, міжнародним відносинам.

Відбувається це, зокрема, тому, що в реальній дійсності існують дві системи права - право внутрідержавне (сукупність національних прав окремих держав) і право міжнародне - зі своїми специфічними об'єктами і суб'єктами правового регулювання. Об'єктом внутрідержавного правового регулювання є суспільні стосунки, держави, що складаються в рамках, тобто в рамках організованого в дану державу суспільства, а об'єктом міжнародно-правового регулювання - суспільні стосунки, що виникають в рамках міжнародного співтовариства держав, тобто головним чином взаємини між державами. [17, 8 ст.]

Дуалістичне розуміння права як утворюваного двома хоча і взаємозв'язаними, але самостійними правовими системами (внутрідержавним і міжнародним правом), загальновизнано в доктрині як національного, так і міжнародного права. Проте, не вдаючись до подробиць, відзначимо, що в доктрині права висувалися схоластичні моністичні теорії права (теорії єдиного права). Одні автори за єдине право вважають міжнародне право, яке може нібито регулювати і внутрідержавні стосунки. При цьому вони допускають тимчасове існування і внутрідержавного правового регулювання, яке діє через недостатню розвиненість міжнародного права, але зникне в майбутньому у міру розвитку міжнародного права. Інші автори моністичних концепцій вважають, що міжнародне право допустиме лише в межах, передбачених внутрідержавним правом даної держави, тобто що воно є внутрідержавним правом.

Тим часом взаємозв'язок внутрідержавного і міжнародного права полягає в тому, що міжнародне право вимушене зважати на суспільно-політичний пристрій держав, зокрема з наявністю органів державної влади, правомочних виражати волю даної держави в його взаєминах з іншими державами і іншими суб'єктами міжнародних відносин, а також з наявністю суспільних стосунків, що входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави і, як правило, не підлягають міжнародно-правовому регулюванню. Міжнародне право посилає в таких випадках до правил національного права.

У свою чергу, національне право вимушене зважати на наявність міжнародно-правових зобов'язань даної держави, що підлягають реалізації у внутрідержавному праві, і, коли це можливо, посилати до таких зобов'язань або, частіше, трансформувати їх в норми свого національного права.

Взаємозв'язок між національним і міжнародним правом обумовлюється, таким чином, головну роллю держави у встановленні як національного, так і міжнародного правопорядку. [1, 17ст.]

На основі підходу до права, згідно якому існують дві самостійні, але взаємозв'язані системи права - право внутрідержавне і право міжнародне, - у вітчизняній доктрині запропоновані визначення міжнародного права, що істотно розрізняються між собою. Приведемо деякі з них.

Так, в шеститомному «Курсі міжнародного права» мовиться, що міжнародне право можна охарактеризувати «як створену і таку, що розвивається на основі узгодження волі держав систему юридичних норм, покликаних регулювати міжнародні відносини в цілях забезпечення мирного співіснування держав, рівноправ'я і самовизначення народів».

У семитомному «Курсі міжнародного права» міжнародне право визначається як «система юридичних норм, регулюючих стосунки між державами і іншими суб'єктами цієї системи права».

Згідно підручнику «Міжнародне право» міжнародним правом є «сукупність юридичних норм, що створюються спільно державами з метою регулювання їх взаємних стосунків і інших стосунків у сфері їх спільних інтересів».

Недоліком цих і багатьох інших визначень є, на наш погляд, те, що вони містять зайві елементи і чітко не виявляють сутнісного вмісту терміну «міжнародне право».

Можна тому запропонувати інше визначення, а саме: міжнародне право - це сукупність і система норм, регулюючих міжнародні відносини.

Таким чином, суть міжнародного права полягає в тому, що воно регулює міжнародні (суспільні) відносини за допомогою міжнародно-правових норм, які нерозривно зв'язані між собою як елементи єдиної правової системи.

Далі належить розгледіти і визначити, які саме міжнародні відносини регулюються сучасним міжнародним правом, як встановлюються норми міжнародного права і в чому їх суть, яким чином міжнародно-правові норми нерозривно зв'язані між собою в щодо автономній правовій системі, яка як єдине ціле регулює певні міжнародні відносини. Цьому, зокрема, і присвячений подальший виклад.

На завершення ж справжнього параграфа слід звернути увагу на те, що термін-поняття «міжнародне право» має на увазі «публічне міжнародне право» як регулювальник певних публічних міжнародних відносин, що складаються в рамках міжнародного співтовариства держав.

В той же час існують інші юридичні норми, сукупність яких складає частка внутрідержавного права тієї або іншої держави і термінологічно позначається як «міжнародне приватне право». [3, 22 ст.]

У правовій доктрині можна зустріти самі різні думки з питання про співвідношення міжнародного публічного права і міжнародного приватного права.

Автор дотримується тієї точки зору, що міжнародне приватне право є особливою часткою внутрідержавного права.

Приватне воно тому, що регулює приватноправові, або цивільно-правові, стосунки фізичних і юридичних осіб. А слово «міжнародне» в даному випадку відображає те, що сторони цих стосунків мають різне громадянство або національну приналежність. Іншими словами, мова йде про цивільно-правових стосунках з «іноземним елементом». Норми міжнародного приватного права, як частка внутрідержавного права даної держави, встановлюють, яке саме національне право - даної або іноземної держави - повинне застосовуватися в конкретних випадках для регулювання вказаних стосунків. Втім, необхідно мати на увазі, що поняття «Міжнародне право» і «міжнародне приватне право» - це абсолютно різнопланові явища. [3, 12 ст.]

1.2 Норми міжнародного права

Якщо міжнародне право - це сукупність і система норм, то необхідно встановити, що саме означають терміни «норма права» взагалі і «норма міжнародного права» зокрема.

Норма права, згідно вітчизняної спільної теорії права, є юридично обов'язковим правилом поведінки передбачених нею адресатів, поведінку яких вона регулює і які іменуються суб'єктами права. Юридична обов'язковість норми права полягає в тому, що поведінка суб'єкта права, що наказує нею, забезпечується у разі потреби примусом. У внутрідержавному праві норми поведінки суб'єктів права встановлюються або санкціонуються державою і їм же у разі потреби забезпечуються примусом до їх дотримання.

Норми міжнародного права відповідно є юридично обов'язковими правилами поведінки передбачених цими нормами суб'єктів міжнародних відносин, що охороняються у разі потреби примусом до їх дотримання.

Відповідно до методу міжнародно-правового регулювання норми міжнародного права встановлюються по взаємній згоді і угоді між суб'єктами міжнародних відносин і ними ж охороняються шляхом вживання в необхідних випадках примусу до їх дотримання.

Згідно спільної теорії права, норми права (національного і міжнародного) включають три елементи, мають тричленну структуру: гіпотезу, що позначає умову дії встановленого правила поведінки; диспозицію, що висловлює це правило, і санкцію, що вказує на ті несприятливі юридичні наслідки, які настають для суб'єкта права, що порушило дане правило.

Права і/або обов'язки, що витікають для суб'єкта права зі встановленого правила поведінки, іменуються його суб'єктивними правами і обов'язками. У теорії міжнародного права і в міжнародно-правових актах замість терміну «обов'язок» використовується термін «зобов'язання» знову ж таки відповідно до методу міжнародно-правового регулювання.

Сукупність же і система норм права іменуються правом в об'єктивному сенсі або об'єктивним правом, яким і є міжнародне право в цілому.

Вищевикладене про тричленну структуру норм права не повинно розумітися буквально. У міжнародному праві окремо узята його норма містить, як правило, лише диспозицію, що висловлює дане правило поведінки, а юридичний факт, що вводить в дію цю норму (гіпотеза), висловлюється в іншій нормі даної системи (підсистеми) норм.

Проілюструємо це на прикладі Віденської конвенції про дипломатичні стосунки 1961 р., яка регулює відповідні взаємини між державами. Юридичний факт (гіпотеза), що вводить в дію норми цієї конвенції, висловлюється в її ст. 2, яка свідчить: «Встановлення дипломатичних стосунків між державами і установа постійних дипломатичних представництв здійснюється по взаємній згоді». Саме установу постійних дипломатичних представництв позначає умова дії встановлених Конвенцією правил поведінки відповідних держав.

Що ж до санкцій міжнародного права, то вони передбачаються спеціальною системою (підсистемою) норм про міжнародну відповідальність суб'єктів міжнародних відносин, конкретніше - про міжнародну відповідальність держав за їх міжнародно-протиправні діяння.[8,23 ст.]

Норми міжнародного права розрізняються по своїх адресатах - суб'єктах, стосунки між якими вони регулюють. Тому вони структурно підрозділяються на норми спільного міжнародного права, що встановлюються міжнародним співтовариством держав і адресовані всім суб'єктам або всьому основному суб'єктам міжнародного права - державам, і норми локальні, адресовані двом або декільком його суб'єктам, за угодою між якими вони встановлюються. Конкретніше - це норми двосторонніх або багатобічних міжнародних договорів.

У числі локальних норм можна виділити також норми індивідуальні, визначаючі поведінку суб'єктів в конкретному, одиничному випадку. Це, наприклад, вирішення міжнародних судів або арбітражів, обов'язкові для сторін в спорі тільки у даній справі.

Співвідношення між нормами спільного міжнародного права і нормами локальними полягає в тому, що останні не повинні суперечити істоті норм спільного міжнародного права, тобто повинні відповідати їм в своїй основі. Так, згідно ст. 103 Статути ООН (основного акту спільного міжнародного права), у разі, коли зобов'язання членів Організації по справжньому Статуту опиняться в суперечності з їх зобов'язаннями по якому-небудь іншій міжнародній угоді, переважну силу мають зобов'язання по справжньому Статуту.

Ядром спільного міжнародного права є його основні норми - принципи. Це підсистема початкових і взаємозв'язаних норм спільного міжнародного права, що встановлюють основні права і зобов'язання держав і що тим самим визначають сутнісний вміст сучасного міжнародного права і його цілеспрямованість.

Нині основні принципи міжнародного права і їх нормативний вміст викладені в одностайно прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН в 1970 р. Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх стосунків і співпраці між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй (далі Декларація про принципи міжнародного права 1970 р.).

Істотне значення в цьому плані має також Декларація принципів, якими держави-учасники керуватимуться в своїх взаєминах, що міститься в Завершальному акті Наради по безпеці і співпраці в Європі 1975 р. (нині Організація по безпеці і співпраці в Європі).

У останні десятиліття, після ухвалення в 1969 р. Віденській конвенції про право міжнародних договорів в сукупності норм спільного міжнародного права почали виділяти норми імперативні, такі, що мають характер jus cogens (загальнообов'язкового права). Згідно ст. 53 цих Конвенції, а також аналогічним статтям інших спільних (універсальних) міжнародних договорів, «імперативна норма спільного міжнародного права є нормою, яка приймається і визнається міжнародним співтовариством держав в цілому як норма, відхилення від якої неприпустимо і яка може бути змінена тільки подальшою нормою спільного міжнародного права, що носить такий же характер».

Виділення імперативних норм з'явилося видатною подією в розвитку сучасного міжнародного права. Його значення важко переоцінити. [11, 14 ст.]

Міжнародне право не містить якого-небудь переліку імперативних норм. Але поза сумнівом, що основні принципи сучасного спільного міжнародного права є імперативними нормами - принципами, інакше вони втратили б своє значення основоположних норм.

Проте переважне число норм спільного міжнародного права є нормами диспозитивними, тобто такими, від яких держави і інші суб'єкти міжнародного права можуть певною мірою відступати в своїх локальних взаєминах. Тут маються на увазі двосторонні і багатобічні договори, що укладаються державами і міжнародними організаціями.

Питання про диспозитивні норми спільного міжнародного права, на жаль, практично на зачіпався в доктрині міжнародного права, у тому числі вітчизняною. Проте слідує, очевидно, сказати наступне.

По-перше, якщо не поміщена локальна угода, так або інакше що відхиляється від диспозитивної норми спільного міжнародного права, то діє безумовно остання.

По-друге, приведені вище положення ст. 103 Статути ООН стосувалися зобов'язань держав по спільному міжнародному праву в цілому, оскільки у момент ухвалення Статуту концепція про наявність імперативних норм ще не викристалізувалася до логічного кінця. Нині ж ці положення, мабуть, стосуються лише диспозитивних норм, оскільки відхилення від імперативних норм взагалі не допускаються.

По-третє, відхилення локальної норми від диспозитивної норми спільного міжнародного права є, мабуть, допустимим, якщо локальна норма не стає несумісною з істотою і метою універсальної норми.

Нарешті, в числі норм спільного міжнародного права розрізняють норми регулятивні, іменовані також первинними, тобто норми, регулюючі поведінку держав і інших суб'єктів міжнародного права в процесі їх « дружніх стосунків і співпраці, і норми правоохоронні, іменовані також вторинними. Останні вторинні в тому сенсі, що вступають в дію в разі порушення суб'єктом первинних, регулятивних норм і встановлюють ті юридичні наслідки (санкції), які настають для нього в разі наявності міжнародно-протиправного діяння. Зокрема, це норми про міжнародну відповідальність держав, кодифікуванням яких займається Комісія міжнародного права ООН.

Норми міжнародного права підлягають, природно, тлумаченню. Для цього вони мають бути виражені у письмовій формі, що і має місце в разі наявності міжнародного договору.

Суб'єктами тлумачення є, зрозуміло, учасники договору або в разі багатобічних договорів також договірні сторони і суб'єкти, що брали участь в переговорах про укладення договору, тобто в ухваленні його тексту.

Основним правилом тлумачення договорів, згідно Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. і Віденської конвенції про договори між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 г., є правило: «Договір повинен тлумачитися сумлінно відповідно до звичайного значення, яке слід додавати термінам договору в їх контексті, а також в світлі об'єкту і цілей договору».

Стосовно спільного міжнародного права, що встановлюється міжнародним співтовариством держав, мова йде, зокрема, про тлумачення ув'язнених в порядку кодифікування сучасного міжнародного права спільних (універсальних) міжнародних конвенцій, в числі яких і вищезазначені.

В принципі тлумачення спільних міжнародних договорів повинне здійснюватися міжнародним співтовариством держав. Класичним прикладом такого тлумачення є Декларація про принципи міжнародного права 1970 р., що містить офіційне тлумачення основних принципів сучасного міжнародного права.

В той же час тлумачити міжнародні договори, учасником яких є дана держава, з потреби доводиться і йому, щоб виявити ті міжнародні зобов'язання, які підлягають віддзеркаленню в його внутрідержавному праві. В цьому випадку таке тлумачення покладається на компетентні органи зовнішніх стосунків держави, перш за все на його міністерство (відомство) закордонних справ. В деяких випадках тлумачити міжнародні договори доводиться органам правосуддя держави. Зазвичай це робиться з врахуванням висновків компетентних органів зовнішніх стосунків держави, а також з врахуванням відповідної міжнародної практики.

Багато складніше тлумачити загальноправові норми спільного міжнародного права, особливо ті, які не кодифікують у відповідних конвенціях, офіційного тексту яких тому не існує. У такому разі тлумачення здійснюється компетентними (міжнародними інстанціями - органами ООН, у тому числі Міжнародним судом, органами інших міжнародних організацій, іншими міжнародними судами і арбітражами. Як допоміжний засіб при тлумаченні міжнародних звичаїв можуть використовуватися, зокрема, думки найбільш кваліфікованих фахівців у сфері міжнародного права (ст. 38 Статусу Міжнародного суду), тобто доктринальне тлумачення відповідних міжнародно-правових норм.

Так в основному йде справа з нормами міжнародного права. [10, 33 ст.]

1.3 Функції міжнародного права

Міжнародне право виконує в міжнародних відносинах такі функції:

1. Координуючу функцію -- полягає в тому, що за допомогою його норм встановлюють правила поведінки, які є стандартами для всіх держав у їх взаємовідносинах, щоб взаємодіяти сприяючи, а не заважаючи одна одній;

2. Регулюючу функцію -- полягає в тому, що в нормах і загальновизнаних принципах держав закріплюються правила, без яких неможливе їх спільне існування та спілкування;

3. Забезпечувальну функцію -- полягає в тому, що міжнародне право містить норми, які спонукають держави дотримуватись певних правил поведінки як у мирний час, так і в період війни;

4. Охоронну функцію -- полягає в тому, що міжнародне право закріплює механізми, які захищають законні права й інтереси держави та дозволяють спільно (колективно) карати порушників. [13, 32 ст.]

міжнародний право юридичний норма



Розділ 2. Значення терміну "міжнародне право"

Сьогодні термін «міжнародне право» поряд з терміном «право народів» є офіційно визнаним у правовій, дипломатичній і зовнішньополітичній практиці. Проте до їхнього визнання та утвердження держави пройшли тривалий період пошуків. Слід зазначити, що вживання різних термінів було характерним не лише для доктрини міжнародного права, а й для державної практики.

Вже на етапі зародження міжнародного права в різних регіонах складається різне його визначення. У Стародавній Індії застосовувався термін «деза дхарма», шо в перекладі із санскриту означало «право країн» (desa -- країна, земля; dharma -- право, обов'язок).[16,12ст.]

У Стародавньому Китаї сповідувалася концепція природної гармонії між небом і землею, а не між народами. Оскільки перевагу має небо перед землею і на всіх рівнях від сім'ї до держави досягається гармонія завдяки здійсненню функцій управління (делегованих небом) праведним Сином Неба, то відпадає необхідність в особливому міжнародному праві. Термін «ч'ун-ч'іу» охоплював міжнародні відносини разом з міжнародним правом.

В ісламському регіоні становлення міжнародного права відбувалося за умови визнання його лише як мусульманського права. Таке міжнародне право діяло як мусульманські правила «дар аль Іслам»; стосовно держав нему-сульманського світу діяли норми «дар аль гарб». В утвердженні «дар аль Іслам» правомірно застосувати джихад, що можна вважати тотожним праву війни у християн. [12, 19 ст.]

Своєрідні терміни міжнародного права з'являлись і в інших регіонах, але в результаті експансії і колонізації з боку держав європейської цивілізації вони не затвердилися в міжнародній практиці. Виходячи з цього історичного факту, численні автори зійшлися на тому, що сучасне «міжнародне право» є перекладом з римського jus gentium. Формально такий висновок логічний, адже jus gentium у перекладі з латини означає «право народів». Фактично утвердження цього терміна не залежало від перекладу, а було результатом тривалої історичної боротьби держав за визнання певних сутнісних властивостей міжнародного права. І коли це сталося, латинська мова давно вже вийшла з ужитку у сфері міжнародних відносин.

Базуючись суто на філологічних засадах, важко відповісти, чому перекладачі обрали саме jus gentium. Адже, по-перше, це право стосувалося не лише публічних, а й приватних відносин. По-друге, поряд з jus gentium часто застосовували термін jus honorarium, jus fetiale, jus belli, jus belli et pads, jus naturale. Римські юристи не вбачали в цьому терміні того значення, яке йому згодом почали приписувати. У Гая термін homines не протиставляється терміну gentes. У Граціана, Ульпіана та інших римських юристів jus gentium є сумішшю публічно-правових і приватно-правових норм. Виходячи з природно-правової концепції, вони часто розуміли під jus gentium норми, що збігаються у різних народів, а не норми, що діють між народами. [12, 25 ст.]

Свідоме застосування терміна jus inter gentes як сукупності норм публічного права, що діють у сфері міжнародних відносин, ми бачимо лише у Й. Ольдендорпа і Ф. Вітторіа. Але мине ще близько ста років, коли абат де Сен-П'єр вживе не латиною, а в перекладі «право між народами». Проте ці нововведення ще тривалий час не справлятимуть враження на позиції вчених. Залежно від різних аспектів міжнародного права вони продовжуватимуть вживати різні терміни. Г. Гроцій використовував і jus gentium, і jus inter civitates, і «право між державами». X. Вольф залежно від аспекту міжнародного права вживав терміни: «право народів», «звичаєве право народів», «внутрішнє право народів», «природне право народів», «необхідне право народів», «позитивне право народів», «договірне право народів», «добровільне право народів», «природне право», «право війни» та ін.

Сказане свідчить про те, що правова свідомість учених ще не вбачала важливості однозначного застосування визначення міжнародного права. Навіть після виходу в світ (1650) монографії Р. Зьоча, де спеціально досліджується значення терміна «право між народами», для багатьох це дослідження лишилося непомітним, і вони продовжували по-старому користуватися терміном jus gentium. [2, 11 ст.]

Згодом співвітчизник Р. Зьоча 1. Бентам підхопить вислів канцлера Г. Ф. Д'Агоссо, що право між народами більш чітко відображає термін «міжнародне право» (international law). Авторитет 1. Бентама серед державних діячів Європи і правознавців вплине на визнання цього терміна не лише як найбільш прийнятного в юридичній науці, а й як офіційного у міждержавній практиці.

Але на цьому не припинилися пошуки нового, більш адекватного терміна. Залежно від часу, регіону, сповідання тих чи інших поглядів на міжнародне право вчені пропонували десятки нових термінів (деякі по кілька одночасно), частина яких і сьогодні застосовується в наукових дослідженнях, інші давно вже стали набутком історії. Щоб уявити, наскільки активним був цей пошук, вкажемо лише на частину із запропонованих термінів: «сучасне міжнародне право» (Л.А. Алексідзе, І.П. Блішенко, В.В. Гладишев, Е. Глазер, Дж. Фішер, К. Океке, В. Оутрата, М. Поточна, Ф.І. Кожевніков, Б.1. Кофман, Д.Б. Левін, М.М. Мінасян, Г.1. Тункін та ін.), «міжнародне публічне право» (Е.X. де Аречага, Г. Ацціолі, М. Бартош, Я. Броунлі, Ш. де Вішер, П. Гугенхейм, А. Клаф-ковський, Р. Куадрі, Л. Подеста-Коста, Ш. Руссо, М. С'єрра, М. Соренсен, А. Улоа, П. Фошіль та ін.), «міждержавне право» (І. Кант, В.А. Незабитовський, М.К. Рен-ненкампф, М.М. Коркунов, А. Романович-Славатинський, Ф. Ліст, В. Е. Грабар, О.М. Горовцев, Г. Єл-лінек, Дж. Каваретта та ін.), «зовнішнє державне право» (Г.В.Ф. Гегель, М.О. Безобразов, О. Біндер, Л. Шехер, М.С. Строгович, С.О. Голунський, В. Чепл та ін.).

Свого часу, коли європейські метрополії визнавали міжнародну правосуб'єктність лише за «цивілізованими народами» (спочатку християнські народи Європи, а згодом і США), досить популярними стали терміни «європейське міжнародне право» (А. Гефтер, Т. Маміані та ін.), «європейське правонародів» (Й. Мозер, А. Шмальц, Ф. Саалфідд, А. Кваріч, Й. Пьоцль, Ф. Гольцендорф та ін.), «сучасне міжнародне право Європи» (І. Клюбер), «сьогоднішнє міжнародне право Європи» (Л. Нейман), «сучасне право народів Європи» (Г.Ф. Мартене, А. Отта, А. Рід-маттен та ін.), «публічне право Європи, засноване на міжнародних договорах» (Г.Б. Маблі). Після визнання за США статусу цивілізованої держави з'явилися терміни «міжнародне публічне право Європи і Америки» (П. Пра-дьєр-Фодер, С. Баєз та ін.), «іспансько-американське міжнародне право» (Є.С. дон Зебаллос, 1.X. Веласко та ін.). Процес деколонізації вплинув на посилення регіональних тенденцій в утвердженні термінів. Так, з'явилися терміни «американське міжнародне право» (Й.М. Єпес, К. Сан-чес-Санчес та ін.), «американське міжнародне публічне право» (Дж. Пуї), «міжнародне право Америки» (А. Альварес та ін.), «латиноамериканське міжнародне право» (Р.Ф. Сейжас, С.Л. Рекансес, Л.К. Косіо, Х. Ламабіас де Азеведо, М. Е. Гарсіа та ін.), «західне і східне міжнародне публічне право» (А. К. Павітран), «мусульманське міжнародне право» (С.А. Маджід, А. Решід, А. Рахім, Н. Арм-назі, М. Хаддурі та ін.). [11,21ст.]

Вчені соціалістичних країн (В.Ф. Генералов, Є.О. Коровій, А.А. Есаян, Г.П. Задорожний, Цю Жіцін, Чжоу Цзия, Лю Цзяцзи, Ян Деньшен, Ген Фучен, Лін Сін, Сян Чжецзунь, Цзянь Хайчао, Хе Хайянь, Ху Веньчжі, М. Поточна, М. Геновскі та ін.) спробували утвердити «класово-формаційні» назви міжнародного права: «соціалістичне міжнародне право», «буржуазне міжнародне право», «міжнародне право перехідного часу». Але належної підтримки серед наукової громадськості вони не дістали, оскільки не були підтримані пропозиції «націоналізувати міжнародне право», а позаяк і застосувати терміни на кшталт «російське міжнародне право», «французьке між- народне право» (О. Ейхельман, Є.К. Сімсон), «мексиканське міжнародне право» (Р.Д.Р. Естева, О.А. Нуньєс та ін.), «гватемальське міжнародне право» (Д.Р. Салазар, С.Ф. де Техада та ін.), «міжнародне право Індії» (Праматанат Бандуопадьяя, Нажендра Сінх, С. В. Вісваната та ін.). Далі наукових досліджень вказаних авторів ці терміни не пішли.

На рівні наукової доктрини вживаються й ті назви міжнародного права, що відображають її основну суть: «міжнародне публічне позитивне право» (Дж. де Лютер, Л. Каваре та ін.), «позитивне право народів» (К. Штрупп, Г. Матцен та ін.), «позитивне міжнародне право», «природне право» (Дж-Дель Веккіо), «природне і міжнародне право» (Е. Кассірер, Дж.М. Жерард де Рейнвал та ін.).

Одні автори (М. Буркен, Дж. Брайєрлі, Ж. Франсуа, Е. Кауфман, Л. Лефюр, Г. Лаутерпахт, Дж. Сальвіолі, Дж. Ссель, А. Кобза, Ж. Сеферіадіс та ін.) поверталися до старих термінів «міжнародне право миру», «міжнародне право війни», а згодом відмовлялися від свого задуму. Інші (Ф. Джесепп, П. Реш, М. Таубе, А. Нуссбаум, Г. Кельзен, Р. Пінто, У. Дженкс та ін.) спробували утвердити нові терміни, а саме: «інтернаціональне право», «міжвладне право», «транснаціональне право», «наднаціональне право», «право народів сучасних держав світу», «сучасне міжнародне право», «право націй», «право Об'єднаних Націй», «право міжнародних відносин», «право світового товариства» та ін.

Жоден із названих термінів офіційно не був визнаний державами. За винятком прихильників німецького Volker-recht, норвезького volkerrett, голландського volkenrecht, фламандського vojkenrecht («право народів») та деяких інших здебільшого вживається термін «міжнародне право». В італійців це diritto internazionale, у французів -- droit international, в англійців -- international law, в іспанців -- de-recho internacional, у португальців -- direto intemacional, у румунів -- drept international, в угорців -- nemzetkozi jog тощо. В Україні загальновживаним є термін «міжнародне право», в Росії -- «международное право», в Хорватії -- medunarodno pravo, у Сербії -- «международне право», в Польщі -- pravo miedzynarodowe, в Чехії -- mezinarodi pravo, у Швеції -- international ratt, у Фінляндії -- kansainvalinen oikeus тощо. [15, 43 ст.]



Розділ 3. Проблематика позиційного апарату міжнародного права

Міжнародне право - це велика юридична споруда, яка дбайливо будувалася людством протягом століть із метою створення і затвердження нормальних впорядкованих відносин між державами...» (зрішення Міжнародного Суду ООН).

Міжнародне право виникло не за бажанням окремих людей, груп, класів тощо, а внаслідок реальних суспільних процесів. Історичний матеріал свідчить, що навіть на ранніх етапах розвитку первісні общини та племена не існували окремо, а були об'єднані неписаними родовими законами. Уже в той час союзницькі зв'язки племен не зводилися лише до турботи про зовнішній захист, а містили й безліч інших норм поведінки, які, закріплюючись із плином часу, призвели до появи права у формі звичаю.

Міжнародне право є результатом суспільної практики. Виникнувши як спосіб усвідомлення людьми свого матеріального інтересу, особливо у зв'язку з постійними змінами в міжнародних відносинах, воно вплинуло та продовжує впливати на розвиток держав і народів. Протягом усієї історії людства воно не тільки розвивалося разом зі зміною засобів виробництва, але й певним чином впливало на них. [9, 34 ст.]

Саме тому міжнародне право має природно-об'єктивне значення. Загальною умовою його становлення є не позиції держав, а умови матеріального життя людства у його історичному розвитку, взаємовідносини людини з навколишнім світом, суспільний розподіл праці, виникнення держав тощо. Власне позиція держави також формується у процесі суспільних відносин.

Міжнародне право є категорією надбудови. Але це надбудова особливого роду, яка виростає над міжнародними відносинами в повному їх обсязі -- економічними, політичними, воєнними тощо.

Міжнародне та національне (внутрішнє) публічне право має деякі суттєві спільні риси, завдяки яким ці дві різні системи норм і принципів визнаються правовими: норми міжнародного та національного публічного права забезпе­чені юридичною силою, тобто їх виконання гарантоване авторитетом і силою держав, які діють індивідуально чи колективно.

Нормам і принципам міжнародного та національного публічного права властиві:

- чітка визначеність;

- додержання певної форми висловлення (formalegalis, formaessentialis, що їх встановили юристи Стародавнього Риму);

- виконання усталеної процедури ухвалення та набуття чинності;

- забезпечення виконання норм засобами відновлення права та приборкання свавілля (ubijus, ubiremediam -- «де право, там і засоби його захисту»).

Однак міжнародне право має низку особливих характеристик, які роблять його цілком відмінним від національних правових систем, пов'язаних з існуванням сучасної держави та її апарату. Сучасна держава зосереджується на використанні сили, встановлюючи на її застосування державну монополію, утримує постійну армію та порівняно ефективний апарат управління.

На відміну від внутрішньодержавного права міжнародне право -- це горизонтальна правова система, якій не властиві верховна влада, зосередженість на застосуванні сили та розподіл трьох основних функцій, які зазвичай покладені на державні органи влади (правоутворення -- законо­давчі органи, прийняття рішень на підставі права -- суди, правозастосування -- адміністрація, поліція, армія). Генеральна Асамблея ООН не є світовим законодавчим органом, Міжнародний Суд ООН може діяти лише на підставі згоди держав на його юрисдикцію, а правозастосовча діяльність Ради Безпеки ООН обмежена і юридично, і політично. Але держава, що порушує міжнародне зобов'язання, відповідає за протиправну дію перед потерпілою державою або, за певних обставин, перед усім міжнародним співтовариством. Потерпіла держава може вчинити міжнародний позов, звер­нувшись до третьої сторони як до посередника або вдавшись до арбітражних чи судових процедур. Але домінує в міжнародному праві самозахист держав у разі порушення їхніх прав, коли припустимість самозахисту фізичних осіб в національних правових системах значно обмежена.

Міжнародному праву колізія сили та права, політики притаманна більшою мірою, ніж внутрішньодержавному. Зростання глобальної взаємозалежності та зацікавленості держав у раціональному регулюванні їхніх відносин на підставі взаємності посилили значення міжнародного права в упорядкуванні та структуризації міжнародної системи. Через це спори між державами зазвичай супроводжуються посиланнями на міжнародне право.

Більшість держав діють відповідно до принципів і норм міжнародного права навіть за відсутності процедури примусового врегулювання спорів і централізованого органу правозастосування.

Міжнародне право як горизонтальна система діє інакше, ніж централізована система національного права, і ґрунтується на засадах взаємності та консенсусу, а не панування, слухняності та примусу до виконання, бо ця система створена для зовнішніх відносин суверенних держав й інших суб'єктів. На практиці держави визнають норми міжнародного публічного права юридично обов'язковими, оскільки вони сприяють усуненню труднощів та невизначеності в міжнародних відносинах.

Міжнародне право має за мету обмежити право держави на ведення війни та перетворити координацію дій суверенних держав на систему співробітництва та досягнення взаємної вигоди. Концепція міжнародно-правового співробіт­ництва виникла у зв'язку із двома іншими головними концепціями -- juscogensі міжнародного суспільного порядку, -- що ґрунтуються на принципах і нормах міжнародного права, юридична сила яких вища, ніж в інших норм. Відбувся перехід від співіснування держав до співробітництва між ними -- з метою не лише досягнення міжнародного миру та безпеки, а й сприяння здійсненню соціальних і політичних ідей, що виражається в поширенні міжнародних всесвітніх і регіональних організацій у різних галузях. [6, 23 ст.]

Ще однією особливістю сучасного міжнародного права є визнання окремого індивіда. Раніше фізичну особу вважали скоріше об'єктом міжнародних правил, ухвалених суверенними державами. Зараз підвищується статус людини в міжнародному праві, що проявляється в розвитку правових норм захисту інтересів біженців, кодифікації прав людини на світовому та регіональному рівнях і прогресі міжнародного права у збройних конфліктах.

Відродження націоналізму, виникнення етнічних конфліктів і громадянських війн призвели до підвищення активності Ради Безпеки ООН. Постало питання про «гуманітарні та демократичні інтервенції», тобто інтервенції проти «незаконних режимів» на підтримку або установлення демократичної системи управління в іншій державі, бо між демократією й ефективною гарантією прав людини є необхідний структурний зв'язок.

Відбувається становлення права міжнародного співтовариства, відмінною рисою якого є підвищена увага до забезпечення інтересів цього співтовариства.

Спостерігається зміна механізму створення норм загального міжнародного права. Їх створює міжнародна спільнота, тобто представницька більшість держав. З'явилися зобов'язання, на участь у забезпеченні дотримання яких мають право всі держави.

Удосконалено механізм реалізації норм міжнародного права як на інтернаціональному, так і на національному рівні. Істотно поглибилася взаємодія міжнародного та національного права, без чого неможливе їх функціонування.

Винятково важливим є затвердження в міжнародному праві принципу демократії, згідно з яким лише держава, що відповідає загальноприйнятим стандартам демократії, може бути повноправним членом міжнародного співтовариства.

Саме в цьому аспекті слід розуміти положення Статуту ООН про те, що прийом у члени Організації відкритий для всіх миролюбних держав, які беруть на себе зобов'язання за Статутом, можуть і бажають ці зобов'язання виконувати.

Поняття зовнішньої політики обіймає як завдання та цілі, які переслідують держави у відносинах з іншими державами, міжнародними організаціями, так і методи та засоби, які вони використовують для забезпечення своїх особистих інтересів. Інтерес можна визначити як усвідомлену потребу. Потреби ж визначаються конкретними для кожної держави внутрішніми та зовнішніми умовами їх існування, такими, наприклад, як особливості географічного положення, розмір території, забезпеченість сировиною, рівень індустріалізації, продуктивність сільського господарства, національний склад населення, історичні традиції, місце в системі міжнародних відносин тощо. Усі ці чинники об'єктивно детермінують потреби держави та визначають її інтереси.

Слід, однак, розрізняти:

а) державний інтерес (raisond'etat) як достеменно вивірену модель реальних потреб держави, тобто інтерес, який визначається в результаті достовірного наукового аналізу сучасної міжнародної ситуації й екстраполяції на цій основі майбутнього курсу держави;

б) підміну державного інтересу вузьким інтересом, що випливає з тимчасових потреб політичної партії опозиції, якій для захоплення влади потрібна військова поразка своєї власної країни в непопулярній війні або інші зовнішньополітичні провали партії влади.

На реальну зовнішню політику держав суттєво впливають суб'єктивні й ідеологічні чинники: релігія, революційні та консервативні доктрини тощо. Як результат цих впливів складаються політичні доктрини, які певною мірою віддзеркалюють стратегічні напрями зовнішньої політики окремих держав. Згадаємо англійську політичну доктрину «блискучої ізоляції», європейську доктрину рівноваги сил, політику легітимізму, сучасну доктрину загальнолюдських цінностей. Широко відомі численні американські доктрини: «доктрина Монро» (1823), «політика великої дубини» (1907), «політика відчинених дверей», «політика Ейзенха-уера». З практики Радянського Союзу назвемо «доктрину Брежнєва», за допомогою якої радянська дипломатія намагалася виправдати військові інтервенції країн Організації Варшавського договору проти Угорщини (1956) та Чехословаччини (1968).

Зовнішню політику держав визначають їхні інтереси. Інтереси держав неминуче співпадають і зіштовхуються. У світі немає двох держав, чиї інтереси абсолютно ідентичні. Безумовно, політика чинить суттєвий вплив на міжнародне право, міжнародне право -- на зовнішню політику. Міжнародне право -- результат компромісу, погодження волі окремих держав, його норми та принципи мають застосовуватися незалежно від доцільності, вигоди для тієї чи іншої дер-жави1. Політику кожної держави формують її інтереси.

Найсуттєвішу ознаку відмінності зовнішньої політики від сфери міжнародного права чітко визначив ще Гуго Гроцій: «Предмет юриспруденції -- питання права та справедливості, предмет політичної науки -- доцільність і користь».

Зовнішня політика є загальною орієнтацією держави в міжнародних справах. Найважливішим способом здійснення зовнішньої політики є дипломатія. І зовнішня політика, і дипломатична практика мають відповідати міжнародному праву, яке встановлює певні правила. Міжнародне право відчуває на собі вплив державної політики. Дипломатія є одним з інструментів створення норм міжнародного права. Але ні зовнішня політика держави, ні дипломатія не повинні суперечити загальновизнаним принципам міжнародного права.

...