Адміністративно-правовий статус національних меншин в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА МОРСЬКА АКАДЕМІЯ

ФАКУЛЬТЕТ МОРСЬКОГО ПРАВА І МЕНЕДЖМЕНТУ

Кафедра адміністративного та кримінального права

Курсова робота

Адміністративно-правовий статус національних меншин В україні

Вступ

Обґрунтування вибору теми та її актуальність. Проблема національних меншин є дуже актуальною для України, на території якої проживають, за переписом 2001 р., 130 національностей. Кожна з представлених в Україні етнічних груп так чи інакше прагне зберегти свою мову, культурну спадщину, традиції, які в кінцевому рахунку формують основи національної ідентичності, забезпечують можливості для підтримки життєдіяльності й розвитку культури того чи іншого етносу, підтримки його соціальної й політичної спроможності.

Однією з головних умов для цього є законодавчо закріплені та підтримувані державою права національних меншин. Адміністративно-правовий статус цих меншин є гарантією того, що їхні права не буде порушено безкарно. Хоча цей напрямок і не є пріоритетним у діяльності нинішньої влади, він є вкрай важливим, адже фактично мова йдеться про майже чверть усього населення України. Держава не може вважатися демократичною, якщо вона не переймається проблемами своїх громадян, що складають національні меншини.

Саме через важливість цього питання для України та проблемами у відповідності адміністративно-правового статусу національних меншин сьогоденним реаліям я і обрав цю тему.

Мета та задачі роботи. Метою роботи є аналіз адміністративно-правового статусу національних меншин в Україні.

Для досягнення цієї мети було поставлено такі задачі: визначити місце національних меншин у складі Українського народу, дослідити права меншин, що закріплені у законодавстві, проаналізувати діяльність органів державної влади у справах національних меншин, розглянути основні проблеми реалізації прав національних меншин.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є правовідносини у сфері забезпечення правового статусу національних меншин.

Предметом дослідження є статус національних меншин як невід'ємної складової Українського народу, права національних меншин в Українському законодавстві у міжнародних нормативно-правових актах, ратифікованих Україною, діяльність органів державної влади з питань національних меншин та основні проблеми реалізації прав національних меншин в Україні.

Методи дослідження. Під час написання курсової роботи я використовував низку спеціальних правових та загальнонаукових методів. Основною задачею було дослідити нормативно-правову базу, що складає правовий статус національних меншин, отже найбільш використовуваним методом був аналітично-правовий. Для того, щоб навести характеристику національному складу населення України, застосовувався соціологічний метод, який полягав у вивченні даних соціологічних опитувань та результатів Всеукраїнського перепису населення 2001року. Обробити отриману інформацію мені допоміг аналітичний метод. Також слід визначити метод дослідження монографічного матеріалу вітчизняних вчених. Цей метод допоміг мені краще розібратися у досліджуваній темі. Для впорядкування матеріалу, отриманого з джерел та літератури, я використовував метод систематизації. У своїй спробі визначити можливі шляхи якісного розвитку правового та матеріального забезпечення національних меншин я застосував метод прогнозування.

Аналіз використаних джерел та літератури. Основним джерелом для мене виступали нормативно-правові акти, оскільки саме в них закріплений адміністративно-правовий статус національних меншин, зокрема гарантії щодо їх прав. Використані джерела можна поділити на дві групи: джерела міжнародного та вітчизняного права. Серед джерел міжнародного характеру слід відзначити Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, Рамкову конвенцію про захист національних меншин та Угоду з питань, пов'язаних з відновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів. З-поміж джерел українського законодавства я використовував такі законодавчі акти, як Закони України «Про національні меншини в Україні», «Про мови в Українській РСР» та постанову Кабінету Міністрів України «Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій».

Для підтвердження багатонаціонального статусу народу України я користувався даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, його ж даними я оперував в обґрунтуванні того, що національні меншини є невід'ємною та вагомою складовою українського народу. Серед наукової літератури я вивчав монографію О.М Бикова «Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні». Також я використовував досі актуальну статтю В.В Івановського «Питання розвитку законодавства України про статус національних меншин».

Обґрунтування структури роботи. Перш ніж розглядати особливості правового статусу національних меншин в Україні, необхідно акцентувати увагу на тому, що національні меншини завжди були невід'ємною частиною Українського народу. Отже, перша глава курсової роботи буде присвячена характеристиці національних меншин як частини Українського народу у минулому та на сучасному етапі розвитку.

Друга глава курсової роботи буде присвячена безпосередньо адміністративно-правовому статусу національних меншин. В ній я окремо висвітлив правовий статус меншин у міжнародних зобов'язаннях України та у вітчизняному законодавстві. Також вважаю доцільним висвітлити діяльність органів державної влади, метою яких є відання справами національних меншин, адже саме вони відповідають за реалізацію законодавства у сфері захисту національних меншин.

Остання глава присвячена проблемам реалізації прав національних меншин в Україні бо, нажаль, це питання є дуже актуальним у сучасних умовах. Існують істотні розбіжності між правовим і реальним статусом національних меншин, саме тому це питання потребує окремого висвітлення.

1. Національні меншини як невід'ємна складова населення України

Корінне населення України не залишало свою землю від часу переходу до осілого способу життя. Предками українців були трипільці, що населяли територію в межиріччі Дністра, Південного Бугу та Дніпра 3,5-2 тисяч років до н.е., і ранні слов'яни, які жили на цих територіях та пізніше у Передкарпатті. Слов'янські племена (дуліби, поляни, древляни, сіверяни, тиверці, уличі) склали основу українського народу. Протягом сторіч, незважаючи на постійні нашестя кочівників та запозичення окремих рис інших культур, українці зберегли самобутність. Вона виявляється в мові, ментальності, поведінці, матеріальній та духовній культурі [15, 74].

Одночасно, внаслідок потужних міграційних рухів на території сучасної України осідали великі та малі народи. Значна частина території України була заселена під час так званої «переселенської колонізації» у XVІ-XІХ ст. У ній брали участь не тільки етнічні українці, а й росіяни, німці, вірмени, євреї, греки, болгари та ін. Значний вплив на формування поліетнічності сучасної України справила також польська, частково румунська й угорська «колонізація» українських земель. Отже, практично всі етнічні групи України закономірно вважають регіон проживання своєю батьківщиною.

Чисельність українців в Україні постійно змінювалась не тільки під впливом природних чинників, але й національної політики, яка проводилася протягом тривалого часу спочатку царським урядом, а потім радянською владою, і проявлялась у цілеспрямованому обмеженні соціального та культурного розвитку українського народу. Також в результаті міграційної політики різко збільшилися кількість та частка росіян у національному складі населення. За радянських часів у період індустріалізації України, а особливо в післявоєнні десятиріччя їх чисельність зросла майже втричі [15, 464].

На основі Акту проголошення незалежності України Президія Верховної Ради України схвалила звернення «До громадян України всіх національностей». Звернення фактично визнає українську політичну націю під назвою «народ України», який разом з українцями складають представники більше як 110 національностей (росіяни, євреї, білоруси, молдовани, поляки, болгари, угорці, кримські татари, румуни, греки, гагаузи та інші) [16]. Осудивши попередню політику гноблення духовного життя націй, їх мов і культур, звернення проголосило «нову добу в розвитку міжнаціональних відносин в Україні». «Незалежна Україна, - зазначається в ньому, - як правова демократична держава, керуючись загальновизнаними нормами і принципами міжнародного права в національній сфері, Декларацією про державний суверенітет України, забезпечить рівні політичні, економічні і соціальні права всіх громадян, повну свободу розвитку всіх національних мов і культур».

Після здобуття Україною незалежності відбулися зміни в національному складі її населення. Внаслідок рееміграції українців з країн колишнього СРСР, повернення кримських татар і німців, депортованих у роки війни, збільшується їхня кількість та частка у складі населення. Натомість зменшилася чисельність євреїв, які виїхали в Ізраїль, країни Європи та США.

Дані Всеукраїнського перепису населення 2001 р. свідчать про поліетнічність України. У національному складі населення України переважають українці. Їхня чисельність становить 37541,7 тис. осіб, або 77,8% від загальної кількості населення. За роки, що минули від перепису населення 1989 р., кількість українців зросла на 0,3%, а їх питома вага серед жителів України -- на 5,1%.

Найбільша етнічна меншина в Україні - росіяни [16]. Їхня кількість порівняно з переписом 1989 р. зменшилася на 26,6 % і становила на час проведення перепису 2001 р. 8334,1 тисяч осіб. Питома вага росіян у загальній кількості населення зменшилася на 4,8 % і склала 17,3 %.

Кожна з інших етнічних меншин становить менше 1% від загальної кількості населення, серед них виділяються білоруси (0,6%), молдавани (0,5%), кримські татари (0,5%), болгари (0,4%), угорці (0,3%), румуни (0,3%), поляки (0,3%), євреї (0,2%), вірмени (0,2%), греки (0,2%), роми (0,1%), грузини (01,%), гагаузи (0,1%) та ін.

В Україні розселення етносів має виразну регіональну визначеність. Центральна й Північно-Західна Україна є історично основними регіонами розселення українського етносу, який найменше «розбавлений» іншими етносами. Найбільша частка українців у населенні Тернопільської (96,8%) та Волинської (94,6%) областей, найнижча - в АР Крим (25,8%), Луганській (51,9%), Донецькій (50,9%), Одеській (54,6%) областях.

Найбільше росіян проживає в Донецькій, Луганській, Харківській областях та на Півдні України. Крім того, вони становлять абсолютну більшість у Криму [16].

Практично всі кримські татари-репатріанти поселилися у Криму на своїй історичній батьківщині. Причому зростання чисельності кримських татар в Україні супроводжується збільшенням чисельності інших тюркомовних народів.

Національні меншини беруть активну участь у державотворчих процесах в Україні. Етнічні росіяни обіймають понад 20% високих посад в українській політиці та на державній службі, що відповідає відсотку російського населення в Україні. Для посилення взаємодії громадських організацій національних меншин з органами центральної виконавчої влади та місцевого самоврядування у 2000 році було створено Раду представників громадських організацій національних меншин при Президентові України [14, 56].

Українська держава активно сприяє задоволенню етнокультурних потреб національних меншин: відродженню їхніх звичаїв і традицій, всебічному розвитку мови й освіти, аматорського та професійного мистецтва, охороні та збереженню пам'яток історії та культури, заснуванню періодичних видань.

Два мільйони дітей навчаються в Україні мовами національних меншин. Україна є однією з небагатьох держав, де представникам нацменшин надано можливість здобувати повну середню освіту з усіх предметів рідною мовою (як правило, в європейських країнах національні меншини навчаються лише рідної мови, історії та культури). Нині розглядається питання про дошкільну освіту рідною мовою. За даними Міністерства освіти і науки, нині у державі діють 1880 шкіл з російською мовою навчання, 94 - з румунською, 69 - з угорською, 12 - з кримськотатарською, 4 - з польською, 9 - з молдовською, а також 2242 школи з двома і більше мовами викладання. У тих випадках, коли представники нацменшин не проживають компактно, для п'яти і більше дітей дозволяється відкривати в звичайних школах спец класи [16].

Задоволенню інформаційних потреб сприяють 169 видань, які виходять мовами національних меншин, з них 46 мають загальнодержавну сферу розповсюдження. Додатками до парламентської газети "Голос України" виходять для болгар - "Роден край", поляків - "Дзєннік Кійовскі", румунів - "Конкордія", вірмен - "Арагац", євреїв - "Єврейські вісті", для кримських татар - "Голос Крыма". Національно-культурні товариства є також засновниками спільних періодичних видань - "Наша Батьківщина" та "Форум націй" [15, 501].

На сьогодні в Україні діє близько 800 громадських товариств національних меншин, понад 30 з яких мають всеукраїнський статус. Такі всеукраїнські громадські об'єднання, як Асоціація національно-культурних об'єднань України, Українське товариство російської культури "Русь", Єврейська Рада України, Асоціація корейців України, Асоціація єврейських організацій і громад України, Спілка поляків України, Демократична спілка угорців України, Всеукраїнське національне культурно-просвітницьке товариство «Русское собрание», Федерація грецьких організацій в Україні, Асоціація болгарських національно-культурних товариств, накопичили значний досвід суспільної діяльності, спільно з органами виконавчої влади здійснюють заходи, спрямовані на задоволення етнокультурних потреб представників своєї національності.

Держава організаційно й фінансово сприяє відзначенню днів культури національних меншин, пам'ятних дат, релігійних та обрядових свят. Щороку проводяться культурно-мистецькі акції: Форум національних культур «Усі ми діти твої, Україно!», Всеукраїнський фестиваль «Ми - українські», Міжнародний ромський фестиваль "Акмала", численні обласні фестивалі румунської, угорської, польської, корейської, молдовської та грецької культур, що здобули визнання не лише в Україні, але й за її межами.

Така державна політика у сфері національних меншин успішно сприяє міжетнічній взаємодії та консолідації українського суспільства. Спільно з українцями національні меншини будують незалежну та демократичну державу.

2. Правове регулювання статусу національних меншин в Україні

2.1 Права національних меншин у міжнародних зобов'язаннях України

Міжнародні зобов'язання України посідають провідне місце не тільки за власною кількістю, а й за об'ємом правових гарантій для національних меншин. Вітчизняне законодавство, нажаль, досі не спромоглося повністю реалізувати усі положення, що були закріплені у міжнародних договорах, до яких приєдналася Україна.

Незважаючи на те, що Україна отримала незалежність менше, ніж 20 років тому, перші документи, що стосувалися захисту прав національних меншин, було ратифіковано ще за часів входження до складу СРСР. Перш за все слід згадати ключові міжнародні договори світового масштабу, завданнями яких була насамперед ліквідація дискримінації за національною чи іншою ознакою. На часи прийняття цих документів важливо було не скільки сприяти розвитку культурної та іншої самобутності національних меншин, скільки покласти край проявам дискримінації та досягти головної мети - рівних прав для усіх людей, незалежно від їхнього походження.

Першим таким документом, що поклав початок захисту прав національних меншин, стала Загальна декларація прав людини, що закріпила загальну рівність людей незалежно від їх походження. Таким чином, 1948 слід вважати датою започаткування захисту прав національних меншин [14, 136].

Наступним витком у цьому процесі стала ратифікація Україною Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, та Міжнародного пакту про громадянські та політичні права у 1973 році. Ці два документи, розкриваючи положення Загальної декларації прав людини, знову проголошували рівність людей незалежно від національного чи іншого походження та гарантували усім рівні права.

Як вже зазначалося, ці документи лише гарантували рівність між усіма людьми, зокрема захищаючи національні меншини від проявів дискримінації. В них не йшлося мови про гарантію розвитку культури національних меншин та про надання ним будь-яких привілеїв. Проте було зрозуміло, що цих заходів вкрай недостатньо для того, щоб забезпечити національним меншинам право зберегти та розвивати свою самобутність.

Наступний етап розвитку прав національних меншин припадає на початок 90х років ХХ сторіччя. В цей раз була врахована необхідність надання правових гарантій для сприяння розвитку побуту та культури національних меншин. Проте ці дії викликали бурхливий супротив декотрих верств населення, переважно із націоналістичними поглядами. Одним з їхніх головних аргументів проти сприяння національним меншинам у власному культурному та іншому розвитку стало те, що такі дії суперечитимуть положенню Загальної декларації прав людини, що проголошує рівність усіх людей. Уникнути конфлікту допомогла Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин, що була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1992 році, стаття 8 якої проголошує: «Заходи, яких вживають держави з метою забезпечення ефективного здійснення прав, викладених у цій Декларації, не вважаються суперечними з принципами рівності, що закріплені у Загальній декларації прав людини». Більш того, її положення прямо наголошували на тому, що національним меншинам заборонено виражати свої особливості та здійснювати будь який розвиток, якщо він суперечить національному та міжнародному законодавству [17, 22].

Особливу увагу питанню національних меншин приділяли у Європейському регіоні, де це питання було одним з найважливіших з боку на його багато національність. Протягом першої половини 90х років ХХ сторіччя Радою Європи було розроблено два документа, які визначили подальшу долю національних меншин Європи. Це Європейська хартія регіональних мов або мов меншин 1992 року та Рамкова конвенція про захист національних меншин 1995 року. Обидва договори було підписано та згодом ратифіковано Україною. Першою було ратифіковано Рамкову конвенцію про захист національних меншин, а саме - у 1997 році. Ратифіковано було всі положення без виключення [4, 56].

Перш за все, Рамковою конвенцією знову ж таки гарантується рівність національних меншин та більшості населення. Для досягнення цієї мети на держави-учасники покладається зобов'язання вживати заходів для досягнення рівності в усіх сферах життя, що передбачає певні додаткові дотації. І знову ж таки, положення пункту 3 статті 4 цієї конвенції наголошує, що ці заходи не є дискримінаційними по відношенню до більшості населення [11] .

Узагальнюючи положення цієї конвенції, слід відзначити те, що в цілому вона не передбачає якихось надмірних прав для національних меншин - вона лише гарантує їм те, що гарантоване основній більшості населення, а саме: права на свободу мирних зборів, свободу асоціації, свободу виявлення поглядів і свободу думки, совісті та релігії, право на збереження і розвиток власної культури, право на рівний доступ до усіх рівнів освіти, у тому числі на створення власних навчальних закладів. Специфічних прав, притаманним лише національним меншинам, дуже небагато. Серед них слід відзначити право використовувати своє прізвище (по батькові) та ім'я мовою меншини, право на вільне і безперешкодне використання мови своєї меншини, приватно та публічно, в усній і письмовій формі. Також конвенцією передбачено право кожної особи, що належить до національної меншини, на вивчення рідної культури, історії, мови та релігії, чому повинна сприяти держава. Державам, що ратифікували Рамкову конвенцію, приписується не перешкоджати здійсненню права осіб, які належать до національних меншин, встановлювати та підтримувати вільні та мирні транскордонні контакти з особами, які на законних засадах перебувають в інших державах, зокрема з тими особами, з якими їх об'єднують спільні етнічні, культурні, мовні або релігійні ознаки чи спільна культурна спадщина. Визначне місце серед положень конвенції посідає заборона проводити дії, які призведуть до асиміляції національних меншин. Таке обмеження введено для того, щоб уберегти національні меншини, чисельність яких занадто мала, від повного зникнення, та як наслідок - зникнення їх культури, мови та традицій [11].

І все ж Рамкова конвенція про захист національних меншин не містила у собі чітких приписів, які б гарантували національним меншинам можливість поліпшити своє становище та безперешкодно розвиватись. Більшість з положень жодним чином не змінювали їхній правовий статус, лише підкреслюючи їхню рівність із більшістю населення. Лише окремі положення гарантували особам, що належать до національних меншин, право на вивчення та застосування рідної мови, проте лише в побутовому житті та усних перемовинах із державними органами [14, 146].

Наступним документом, що стосується прав національних меншин, є Хартія регіональних мов та мов меншин. Незважаючи на те, що Хартію регіональних мов та мов меншин було укладено значно раніше, ніж Рамкову конвенцію про захист національних меншин, її ратифікація відкладалася з деяких причин, головною з яких був надвеликий обсяг гарантій для національних меншин, реалізація якого потребувала б занадто великих фінансових витрат. Ратифікація таки відбулася у 2003 році. Відповідно до п. 2 Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», ці заходи застосовуються до білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської мов, що виключає можливість застосування цих заходів до інших мов, хоча все ж слід зазначити, що діаспори інших занадто малі та розселені по всій території України, тому застосування цих заходів до інших мов не доцільне [5, 259].

Але ратифіковано було лише окремі положення цієї Хартії - з можливого набору прав для розвитку і застосування мов національних меншин Україна взяла зобов'язання надати лише мінімально можливий набір.

Так, у галузі освіти можливість навчання мовою національної меншини допускається лише до дітей з тих сімей, які цього бажають і кількість яких вважається для цього достатньо, тобто лише у межах україномовних шкіл.

У сфері судочинства Україна зобов'язалася лише не заперечувати дійсність для сторін процесу юридичних документів, складених в межах країни, виключно на тій підставі, що вони сформульовані регіональною мовою або мовою меншини. Саме провадження по справі та усі судові документи залишаються виключно україномовними, за винятком документів і доказів, що подаються сторонами на регіональних мовах. Також положеннями Хартії передбачається можливість залучення письмових та усних перекладачів за необхідністю, тобто ніяких поліпшень для національних меншин порівняно із попереднім станом речей не передбачено. Щоправда, було взято зобов'язання публікувати нормативно-правові акти на мовах національних меншин включно [5, 259].

В діяльності адміністративних органів не передбачено жодних суттєвих змін. Ратифікованими виявилися лише ті положення, що дозволяють адміністративним органам публікувати свої нормативні акти на мовах національних меншин та використовувати їхні мови у зборах та дискусіях. Можливості використовувати мови національних меншин у роботі також не передбачено. Втім, Україна все ж взяла зобов'язання використання регіональних мов або мов меншин в рамках регіонального або місцевого самоврядування, що є чи не найважливішим положенням із усіх, що було ратифіковано.

Не краща ситуація із засобами масової інформації. Відкидається ідея створення теле- і радіоканалів, що ведуть віщання виключно мовою національної меншини, натомість надається можливість мати у програмі передачі, що транслюватимуться мовою регіональної меншини. Зобов'язання заохочувати створення і/або функціонування якнайменш однієї газети, яка друкуватиме свої матеріали регіональними мовами або мовами меншин, або сприяти такому створенню та функціонуванню майже нічого не змінює, адже такі газети вже давно існують . Не перешкоджання трансляції іноземних телеканалів, що використовують мови, які в Україні мають статус мови національних меншин, не є чимось новим, оскільки подібних обмежень не існувало і до підписання цієї конвенції, але навіть якщо вони і були, то обумовлені охороною національної безпеки тощо.

Сфера культурної діяльності, порівняно з іншими галузями, досить погано відображена у Хартії. Більшість положень відповідної статті мають декларативний характер, не покладаючи на державу прямих обов'язків виконувати певні дії. Вочевидь, це і стало основною причиною, чому Україною було ратифіковано майже всі положення цієї статті, за винятком тих, що передбачають залучення державних фондів (зокрема, положення про перекладацькі та термінологічні дослідницькі структури) [5, 259].

У сфері економічного та соціального життя Україною було дано зобов'язання лише запобігати практиці, спрямованій на відмову від використання регіональних мов або мов меншин в економічній або соціальній діяльності та недопущення забороні мов національних меншин на підприємствах. Таким чином, це положення поклало край спорам щодо долі російськомовної реклами у засобах масової інформації.

Заключними гарантіями є гарантіями у сфері транскордонного співробітництва, що повністю співпадають з аналогічними гарантіями Рамкової конвенції про захист національних меншин. Тому ці положення було повністю ратифіковано [5, 259].

Транскордонне співробітництво України з іншими державами у сфері захисту національних меншин починаючи з 1991 року проявилося у низці двосторонніх договорів. Зокрема це Угода між Україною та Республікою Білорусь про співробітництво у забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин; Угода про принципи співробітництва між Україною та Республікою Польща по забезпеченню прав національних меншин; Угодапро принципи співробітництва між Україною та Республікою Узбекистан в забезпеченні прав національних меншин. В рамках цих угод відповідним національним меншинам (мається на увазі лише національність кожної з країн-учасниць) право вільно користуватися рідною мовою та деякі інші права, такі як право на розвиток власної культури та неприйнятність політики асиміляції. Також у рамках Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією створено постійно діючу змішану міжурядову Українсько-Румунську комісію з питань забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин, яка згідно із Постановою КМУ № 547 від 21 квітня 1998 р покликана сприяти розвитку румунської меншини в Україні та української меншини у Румунії [8, 602].

Ще одним джерелом формування правового статусу національних меншин в Україні є зобов'язання за угодами, прийнятими у рамках СНД. Хоч СНД так і не набув реальної сили, проте Україною були ратифіковані угоди, пов'язані із захистом національних меншин.

Статусу окремих національних меншин стосується Угода з питань, пов'язаних з відновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів. Її особливістю є те, що вона стосується лише тих національних меншин, яких було депортовано із їхнього історичного місця проживання на інше у радянський період історії. Саме для встановлення історичної справедливості та поновлення прав депортованих, державами-членами СНД було укладено цю угоду. Згідно з нею, сторони зобов'язуються створити найбільш сприятливі умови для переселення тих осіб, що було примусово депортовано, та надати їм певні соціальні гарантії. Зокрема це стосується спрощеного оформлення громадянства та безмитного ввезення особистих речей. Беручи до уваги активне переселення кримських татар до Криму, можна стверджувати, що дана Угода в повній мірі була виконана Україною [13].

Також варта розгляду підписана, проте досі не ратифікована Конвенція про забезпечення прав осіб, що належать до національних меншин 1994 року. Положення цієї конвенції, в цілому, схожі з положеннями Рамкової конвенції про захист прав національних меншин. Згідно з її положеннями, держави-учасники зобов'язуються гарантувати рівність прав національних меншин із більшістю, право на безперешкодне використання мов національних меншин, право на об'єднання тощо. Аналогічним чином гарантується право на збереження культурної та релігійної самобутності. Також держави-учасниці мають вживати заходів, які дозволять національним меншинам вивчати рідну мову та безперешкодно підтримувати зв'язки із представниками своїх національностей [12].

Проте, як вже зазначалося, ця конвенція не була ратифікована Україною. На сьогоднішній день, враховуючи те, що на даний момент діє Рамкова конвенція про захист національних меншин, ратифікація Конвенція про забезпечення прав осіб, що належать до національних меншин не є доцільною.

Отже, як ми бачимо, міжнародні документи, ратифіковані Україною, містять великий обсяг гарантій для національних меншин. Саме вони є тією основою, на якій повинні ґрунтуватися реформи адміністративно-правового статусу національних меншин. І хоча в окремих випадках найбільш дієві гарантії не було ратифіковано, все ж реалізація усіх зобов'язань, які взяла на себе Україна, виведе національні меншини на той рівень, на якому вони почуватимуть себе повноправними членами суспільства, при цьому зберігши власну особливість [13, 165].

2.2 Права національних меншин в українському законодавстві

Питання національних меншин знайшло відображення в основному законі України - Конституції. Згідно ст. 11 Конституції України «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України» [1,145].

В статті 119 Конституції гарантовано, що місцеві державні адміністрації "в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин" забезпечують виконання державних і регіональних "програм їх національно-культурного розвитку". Крім того, в Україні не лише "гарантується вільний розвиток, використання і захист ... мов національних меншин", а і "... право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних заклад або через національні культурні товариства" [1,178].

Закріплюється право на свободу об'єднання у громадські організації для захисту своїх прав і свобод, задоволення культурних та інших інтересів [1, 156].

Говорячи про решту законодавчих актів, які регулюють правовий статус національних меншин, слід відзначити їхню вкрай невелику кількість. Існує лише два закони, що безпосередньо регулюють правовий статус національних меншин. Це Закон України «Про національні меншини в Україні» від 16 червня 1992 року та Закон УРСР «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року. Вартий уваги той факт, що в закон «Про мови в Українській РСР» за всі роки незалежності було внесено лише 2 поправки, тоді як в закон «Про національні меншини в Україні» - жодної [3, 529]. З огляду на ту кількість міжнародних договорів, що була ратифікована Україною, та напружену ситуацію у суспільстві, це свідчить лише про небажання влади приділяти увагу національним меншинам.

Закон України «Про національні меншини в Україні» визначає національні меншини як групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою. Але досить цікавим є положення статті 11, яке гарантує громадянам право вільно обирати та відновлювати національність, чого не містить жоден міжнародно-правовий акт [3, 529]. В них дійсно передбачено можливість особи вирішувати, визнавати свою належність до національної меншини чи ні, проте право вільно обирати, до якої меншини належати, вона не має. Така можливість ставить під сумнів дані про реальну чисельність національної меншини, адже згідно з цим положенням кожен бажаючий може прирахувати себе до національної меншини, коли насправді він до неї не може належати [17, 57].

Решта положень цього закону є досить типовими. Національним меншинам гарантуються рівні із національною більшістю права. Держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Держава вживає заходів для підготовки педагогічних, культурно-просвітницьких та інших національних кадрів через мережу навчальних закладів. Також положення цього закону встановлюють, що у державному бюджеті України передбачаються спеціальні асигнування для розвитку національних меншин [3, 529]. національна меншина

Також законом визначено коло органів, які уповноважені обійматися питаннями національних меншин. У Верховній Раді України, в разі необхідності - в місцевих Радах народних депутатів, діють постійні комісії з питань міжнаціональних відносин. В місцевих органах державної виконавчої влади можуть створюватися відповідні структурні підрозділи. При місцевих Радах народних депутатів можуть утворюватися і функціонувати на громадських засадах дорадчі органи з представників національних меншин. Порядок формування цих органів визначається відповідними Радами народних депутатів. Центральним органом державної виконавчої влади у сфері міжнаціональних відносин є Міністерство у справах національностей України. Застарілість цього закону доводить ще той факт, що Міністерство у справах національностей України, після декількох реорганізацій, було ліквідовано у 1996 році, а нині питаннями національних меншин та міжнародних відносин з цього приводу посідає Державний комітет України у справах національностей та релігій [9, 419].

Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», незважаючи на свою лаконічність та термінологічний архаїзм, досі діє на території України. Проте все ж слід зазначити, що його положення, як би це не було дивно, відповідають зобов'язанням, що взяла на себе Україна згідно міжнародних угод, а місцями навіть більше - зокрема, положення статей 18 та 19 цього Закону надають право вести судочинство не українською мовою, а мовою, прийнятною для сторін (тобто мовою тієї меншини, яка утворює більшість населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці, або якщо декілька меншин компактно проживають на цій території) [2, 631].

Вартий уваги ще один документ, прийнятий 1 листопада 1991 року - Декларація прав національностей України. Саме він першим закріпив рівність усіх національностей України та гарантував рівні права кожній з них. Вона ж гарантує всім національностям право створювати свої культурні центри, товариства, земляцтва, об'єднання. Ці організації можуть здійснювати діяльність, спрямовану на розвиток національної культури, проводити в установленому законом порядку масові заходи, сприяти створенню національних газет, журналів, видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій. Положення статті 3 також припускають, що в межах адміністративно-територіальних одиниць, де компактно проживає певна національність, може функціонувати її мова нарівні з державною мовою [6, 799].

Проте усі вищезазначені акти мають одну спільну проблему - декларативний характер більшості положень. Досі не існує чіткого механізму реалізації усіх гарантованих державою прав для національних меншин.

2.3 Діяльність органів державної влади у справах національних меншин

До 1996 року питання забезпечення захисту та реалізації прав національних меншин належало до відання окремого Міністерства - Міністерство України у справах національностей та міграції. Після його ліквідації та реорганізації у Державний комітет України у справах національностей та міграції відбулося ще чотири реорганізації, перш ніж це відомство остаточно оформилося у сучасний вид. На сьогоднішній день головним та єдиним центральним органом виконавчої влади, що обіймається питаннями національних меншин, є Державний комітет України у справах національностей та релігій, створений згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2007 р. N 201 [9, 419]. Він є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра України. Держкомнацрелігій у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України та цим Положенням.

Основними завданнями Держкомнацрелігій є: часть у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, міграції, забезпечення захисту прав національних меншин України, депортованих за національною ознакою осіб, які повернулися в Україну, біженців та інших категорій мігрантів, а також у сфері релігії, відносин із церквою і релігійними організаціями; управління у зазначеній сфері, міжгалузева координація та функціональне регулювання з питань, що належать до його компетенції; координація роботи з підготовки і здійснення органами виконавчої влади заходів щодо забезпечення захисту прав національних меншин, осіб, які повернулися, біженців, а також у межах своїх повноважень - прав інших категорій мігрантів; участь у забезпеченні розвитку зв'язків із закордонними українцями та їх громадськими організаціями, у тому числі національно-культурними автономіями, товариствами, земляцтвами, координація заходів, здійснюваних у цій сфері, що належать до його компетенції; узагальнення практики застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розроблення пропозицій щодо вдосконалення цього законодавства; забезпечення виконання законодавства з питань, що належать до його компетенції; створення умов для вільного розвитку мов корінних народів і національних меншин України; сприяння задоволенню національно-культурних, освітніх потреб, розвитку етнічної самобутності корінних народів та національних меншин України; організація прийому, облаштування та адаптації осіб, які повернулися; сприяння зміцненню взаєморозуміння релігійних організацій різних віросповідань, вирішенню відповідно до законодавства спірних питань, що виникають у відносинах між такими організаціями; сприяння у вирішенні питань, пов'язаних з поверненням релігійним організаціям культових будівель, споруд та іншого майна [9, 423].

Також на Держкомнацрелігій покладено обов'язок вживати заходів з реалізації Європейської хартії регіональних мов або мов меншин в частині забезпечення задоволення етномовних потреб національних меншин України. Для реалізації усіх поставлених цілей Держкомнацрегілій має право вносити свої пропозиції до проекту Державного бюджету щодо виділення коштів на реалізацію потреб національних та релігійних меншин.

Відповідний орган також діє у рамках Верховної Ради України, до функціональних обов'язків якого входить захист та реалізація прав національних меншин. Це - Комітет Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин-- профільний комітет Верховної Ради України створений 4 грудня 2007 року. Комітет здійснює законопроектну роботу, готує, попередньо розглядає питання, віднесені до повноважень Верховної Ради України, та виконує контрольні функції у таких сферах відання: етнонаціональної політики, міжнаціональних відносин та прав корінних народів і національних меншин в Україні;співробітництва з Радою Європи (РЄ), Організацією з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) у сфері додержання (захисту) прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин; співробітництва з національними установами країн - членів СНД з питань захисту прав людини, національних меншин, міжнаціональних відносин та міграційних процесів.

3. Основні проблеми реалізації Прав національних меншин в Україні

На противагу іншим колишнім союзним республікам, Україна зуміла уникнути міжнаціональних конфліктів саме завдяки зваженій національній політиці. Національні меншини м'яко інтегрувалися в українське суспільство, хоч доводилося розв'язувати непрості проблеми, зокрема в Криму, куди в період перебудови почали масово повертатися незаконно депортовані тоталітарним режимом народи, насамперед кримські татари, що потягло за собою необхідність розв'язання різних проблем, передусім їх влаштування на рідній землі, без жодної допомоги з боку тих союзних республік, які вони розбудовували упродовж майже півстоліття [14, 263].

Сьогодні, коли в Україні вже вироблено певну нормативну базу, спрямовану на забезпечення прав національних меншин, постає нагальна проблема перегляду та корекції цієї сфери законодавства з метою усунення ряду нормативних колізій, які знайшли своє відображення як у положеннях окремих законів, так і на рівні цілої системи. Незважаючи на те, що в окремих нормах і положеннях політико-правових і юридичних актів України своє відображення знайшли чи не всі права національних меншин, передбачені міжнародними правовими документами, можна стверджувати, що для деяких із цих положень досі не знайдено механізмів практичної реалізації, а інші не виконуються або виконуються органами державної влади лише частково.

Сам факт наявності правових гарантій та ратифікації низки міжнародних угод не дав національним меншинам нічого з наступних причин.

По-перше, Україною не було ратифіковано найсуттєвіших положень Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, які б змогли надати національним меншинам можливість вільно застосовувати рідну мову та розвивати власну культуру. А більшість з ратифікованих договорів взагалі носять переважно декларативний характер, тому в принципі не можуть істотно покращити положення національних меншин. Більшість законодавчих колізій, які виникають сьогодні між різними правовими актами, спрямованими на забезпечення прав національних меншин і народів, мають своєю причиною внутрішню неузгодженість законодавства України в етнонаціональній сфері. Неузгодженість, а часом і взаємна суперечливість положень окремих законів, стають одним з основних джерел їх декларативності. Формування цілісної законодавчої бази у сфері забезпечення прав національних меншин не є можливим без вироблення системи стратегічних пріоритетів у сфері етнонаціональної політики, без налагодження процесу їх адекватної імплементації [18, 89].

По-друге, ефективних механізмів реалізації тих положень міжнародних договорів, що були ратифіковані Україною, досі не створено. Відсутність чітко визначеного механізму реалізації прав національних меншин та встановлення відповідальності за бездіяльність щодо здійснення їхніх прав веде до повного ігнорування органами державної влади інтересів національних меншин. За таких обставин національні меншини фактично кинуті напризволяще, маючи змогу лише самостійно відстоювати свої права.

По-третє, існуючі органи державної влади, до компетенції яких входить відстоювання інтересів та прав національних меншин, фактично неспроможні проваджувати ефективну політику забезпечення їхніх прав. Численні реформації не допомогли Державному комітету у справах національностей та релігії стати дійсно повно спроможним органом із широкими повноваженнями. Саме через це у Державний бюджет майже не закладаються кошти на реалізацію прав національних меншин, гарантованих чинним законодавством. Про діяльність Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин яскраво свідчить архаїчність вітчизняного законодавства, що встановлює адміністративно-правовий статус національних меншин. Фактичне ігнорування комітетом частини своїх функцій свідчить про повну незацікавленість законодавчої влади у поліпшені ситуації на етнонаціональному фронті [18, 91].

Сьогоднішній стан українського суспільства свідчить про наявність прихованого соціально-етнічного конфлікту, який готовий у будь який момент перейти у відкриту стадію. На фоні політики популяризації української мови за рахунок мов національних меншин (зокрема російської) склалась ситуація, близька до відкритого протистояння Західної частини України зі Східною. Балансуючі на межі інтересів національної більшості та меншин, державі вдалося уберегти суспільство від ескалації конфлікту. Проте зрозуміло, що для згладжування напруженості у суспільстві необхідно докорінно переглянути етнополітичний курс держави, спрямувавши його на гармонізацію відносин між національною більшістю та меншинами [14, 265].

Треба зрозуміти, що забезпечення відповідності правового статусу національних меншин їхньому фактичному статусу - стратегічно важливий напрямок для забезпечення державної безпеки. Тільки досягнувши гармонічного співіснування усіх народів та народностей у настільки багатонаціональній державі, можна говорити про існування єдиної нації та єдиної держава. Внутрішня безпека - напрямок не менш важливий, ніж внутрішня. І якщо від зовнішніх ворогів нас оберігають Збройні Сили, то від внутрішнього протистояння нас вбереже лише зважена та планомірна державна політика. Доти, доки державною не буде реалізовано того, що було гарантовано національним меншинам у відповідних нормативних актах, Україна залишатиметься під загрозою розпалення внутрідержавного конфлікту.

Вже сьогодні держава має вжити рішучих заходів, спрямованих на підтримку та цілковите забезпечення прав національних меншин. Першочерговими заходами мають стати правові реформи, а саме імплементація міжнародних зобов'язань України у вітчизняне законодавство. Перш за все це стосується питання використання мов національних меншин - держава потребує прийняття нового закону про мови, що за своїм змістом відповідав сучасному національному складу суспільства. Ліквідація застарілості та декларативності у законодавчих актах, що регулюють питання національних меншин - необхідний крок на шляху до повноцінного забезпечення прав національних меншин. Такий тяжкий стан свідчить про те, що відповідний комітет Верховної Ради не справляється зі своїми обов'язками, та потребує реформації. Поєднання питань прав людини, національних меншин та міжнародної політики у одному комітеті унеможливлює продуктивну роботу за будь яким з цих напрямків, саме тому необхідне переформатування існуючого комітету задля створення нового з більш вузькоспрямованими функціями.

Діяльність Державного комітет України у справах національностей та релігій також потребує суттєвих змін. Незважаючи на надзвичайно широкі повноваження, цей комітет фактично безсилий, фактично являючи собою консультативний орган. З моменту заснування Держкомнацрелігій стало зрозуміло, що без відповідних важелів тиску цей орган не зможе ефективно реалізовувати свої функції. Подібним важелем могла б стати можливість притягнення до відповідальності за бездіяльність по відношенню до національних меншин. Ігнорування пропозицій Комітету та бездіяльність у сфері забезпечення прав національних меншин не має залишатися безкарною. Проте не менш важливо налагодити продуктивну діяльність Комітету для того, щоб той максимально ефективно міг використовувати власні можливості та виконувати покладені завдання.

Проте усі вищезазначені заходи будуть неефективні без відповідної бюджетної підтримки. Повноцінне фінансування ключових напрямків у забезпеченні реалізації прав національних меншин є найбільш важливим фактором, адже відсутність коштів фактично блокуватиме будь які ініціативи у цій сфері. З огляду на скрутний фінансовий стан держави та катастрофічне недофінансування таких стратегічних галузей, як оборона, освіта та медицина, це питання ще довго буде перешкодою на шляху до реалізації прав національних меншин України. Виходом з цього становища може стати лише децентралізація повноважень з забезпечення прав національних меншин. Органам місцевого самоврядування та об'єднанням представників національних меншин має бути наданий необхідний комплекс повноважень, завдяки якому вони зможуть реалізувати свої права. Це не тільки зніме навантаження на Державний бюджет, а й значно підвищить ефективність вживаних заходів, адже вони будуть прийматися безпосередньо на місцях, що значно скоротить видатки та відповідатиме реальним потребам меншин на місцях.

Україні не варто продовжувати брати на себе зобов'язання з забезпечення прав національних меншин. Декларативний характер та майже повна відсутність їхньої реалізації лише дискредитуватиме Україну в очах міжнародної спільноти та посилюватиме міжнаціональну напругу в суспільстві. На сьогоднішній день зрозумілим є той факт, що українському суспільству вкрай необхідно дієво вирішити національне питання, бо як вже зазначалося, від нього прямо залежить внутрішня безпека держави. Якщо нова влада визнає пріоритет цього напрямку, вона мусить вжити рішучих заходів для того, щоб національні меншин змогли почувати себе повноправними членами Українського народу, водночас зберігши власну самобутність та культурну унікальність.

Висновки

Україна, без сумніву, є багатонаціональною державою, про що свідчать дані Всеукраїнського перепису населення 2001 року, згідно з яким Український народ складається зі 130 різних національностей. Така багато національність пояснюється історичними умовами, у яких формувалося населення сучасної України. Численні колонізації, переселення та асиміляція обумовили таку величезну кількість національних меншин. Сьогодні національні меншини становлять понад чверть усього населення України, що доводить їх велику роль у суспільстві та діяльності держави. Спільно з українцями національні меншини будують незалежну та демократичну державу.

Саме через таку кількість національних меншин постає необхідність у чіткому та всеохоплюючому закріпленні їхнього правового статусу у законодавстві. Проаналізувавши законодавство, пов'язане із регулюванням правового статусу національних меншин, слід підкреслити особливу роль міжнародних договорів у вітчизняному етнонаціональному законодавстві. Підтверджуючи статус демократичної держави, Україна приєдналася до таких провідних міжнародних актів у сфері захисту національних меншин, як Європейська хартія регіональних мов або мов меншин та Рамкова конвенція про захист національних меншин. Не менш плідним стало співробітництво України на регіональному рівні у сфері забезпечення прав національних меншин. У рамках СНД було прийнято дві Конвенції, присвячені правам національних меншин, а з окремими державами налагоджено плідні двосторонні відносини по взаємному забезпеченню прав окремих національних діаспор.