Свобода слова як системоутворюючий фактор громадянського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Свобода слова як системо утворюючий фактор громадянського суспільства

1. Визначення свободи слова, основні групи прав

Свобода слова - право людини вільно висловлювати свої думки. В теперішній час включає свободу висловлення як в усній, так і в письмовій формі (свобода друку та засобів масової інформації); в меншій ступені відноситься до політичної та соціальної реклами (агітації). Свобода слова згадана у ряді міжнародних та українських документів серед яких Загальна декларація прав людини (ст. 19), Європейська Конвенція по захисту прав людини та основних свобод (ст. 10) та Конституція України.

Згідно нормам міжнародного права, обмеження на свободу слова потрібні відповідати трьом умовам: вони мають суворо відповідати закону, переслідувати праву мету и повинні бути необхідними та адекватними для досягнення цієї мети. Закони, які вводять обмеження, повинні прагнути бути недвозначними та не давати можливостей для різних тлумачень. Легітимними цілями вважаються захист репутації, достоїнства особи, національної безпеки, суспільного порядку, авторського права, здоров я та моралі.

Свобода слова - одна з основних свобод, які декларуються в демократичних суспільствах. Вважається, що при свободі слова будь хто може викладати свої думки в тому об'єму та якості, в якому це не суперечить закону та не зменшує права та свободі інших. У зв'язку з цим в Загальній декларації прав людини ООН, а за нею і в конституціях багатьох країн прописане положення про ідеологічну різноманітність, про свободу переконань та висловлення їх, про свободу шукати та розповсюджувати інформацію (ст. 19 ВДПЧ ООН). Це означає, що при відсутності складу правопорушення будь яка людина може викладати свої думки, якими б вони не були. Але при захопленні влади адептами ліберальної демократії, свобода слова починає трактуватися в якості свободи брехати, вимислювати міфи, підриваючи владу, стикати народи та соціальні групи в країнах один з одним з метою створення смути та подальшому захопленню усіх ресурсів держави міжнародною олігархією. Така свобода розуміється в якості смакування достоїнств ліберальної демократії та ринкової економіки, дозована критика організованої опозиції, виконання замовлення журналістами на вознесіння одних та знищення інших політичних суперників. Тут є і заборонені теми, які переслідуються по новоявленим ліберально-демократичним законам. Можна пропагандувати викидати людей в ряди безробітних, необхідність оплати житла в об'ємах, порівнюваних з доходами (платні по законам ринка). Та не можна говорити про те, що ті, хто грабував народ, дуріють від дурних грошей, а проста жінка-мати, працююча в бюджетній установі, не може нагодувати дитину, не може сплатити за житло, становлячись по ліберально-демократичним законам бездомною та повністю знедоленою - розпалювання соціальної різниці. Неможна закликати повернути вкрадене та шахрайські привласнене кучкою шахраїв народу - заклик до зміни конституційного устрою та т.д.

Свобода слова і, зокрема, право на свободу критики державних органів та їх представників розглядається судами переважної більшості країн світу як одна з найважливіших свобод, яка, зокрема, знайшла своє відображення в статті 10 Конвенції.

У судовій практиці Європейського суду свобода вираження із самого початку посідала окреме і доволі і доволі помітне місце, оскільки вона, висловом Суду, становить «суттєве підґрунтя демократичного суспільства» та «основну умову його прогресу розвитку кожної особистості».

Ст. 34 Конституції України проголошує: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань».

Зміст свободи слова полягає в тому, що ніхто не може заборонити людині дотримуватися своїх думок, певним чином відображати об'єктивну дійсність у своїх уявленнях та публічно висловлювати ці матеріалізовані в мову відображення, в тому числі як погляди і переконання. Останні можуть при цьому стосуватися будь-яких сфер: зовнішньої політики, державної влади, економічних процесів, совіти і культури, розвитку законодавства тощо. Свобода слова створює значну гарантію громадського контролю над державною владою.

Поняття гарантування права на свободу думки і слова видається не досить чітким і конкретним з деяких міркувань і тому вимагає певного роз`яснення.

По-перше, за допомогою законодавства або інших юридичних засобів неможливо дозволити чи заборонити думку як таку, врегулювати процес появи, зміни або ж зникнення думок в індивідуальній свідомості; мислення кожної людини перебуває поза межами юридичного впливу, якому підвладні лише її фізичні дії, її вчинки. Отже, коментований припис стосується не будь-якої думки, а лише тієї, яку вже виражено на зовні, об'єктивована шляхом певної фізичної поведінки. Лише така думка здатна зачіпати інтереси інших учасників суспільного життя, тобто набувати соціального значення. Таким чином, коментований припис санкціонує право людини на, власне кажучи, вільний вияв своїх думок, зокрема тих, які є поглядами, переконаннями.

По-друге, оскільки, крім поглядів та переконань, існують також інші форми мислення, розглядувана свобода стосується враження й інших його «продуктів»: раціоналізованих почуттів, установок, орієнтацій, концепцій, теорій тощо.

По-третє, розглядуване право охоплює можливість використання будь-яких засобів вираження думки - як традиційний (усних, письмових, образотворчих тощо), так і сучасно-технічних.

Згідно зі ст. 10 Європейської конвенції про права людини, кожна людина має право на свободу вираження поглядів, яке включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів; це не перешкоджає державі вимагати ліцензування радіомовлення, телебачення або кіно підприємств.

Закон України «Про друковані засоби масової інформації(пресу) в Україні» (ст. 2) визначено, що свобода слова і вільне виявлення у друкованій формі своїх поглядів і переконань відповідно до цього Закону означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації. Цей же Закон встановлює: «Друковані засоби масової інформації є вільними. Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або громадських об`єднань, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв`ю».

Конституційною гарантією свободи слова, прямо передбаченою ст. 34 Основного Закону, є право кожного «вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір». Це право передбачають також закони України «Про інформацію», «Про науково-технічну інформацію», «Про захист інформації в автоматизованих системах», «Про державну таємницю», «Про бібліотеки та бібліотечну справу», «Про рекламу» та деякі інші.

КК України передбачає кримінальну відповідальність за окремі діяння, що посягають на свободу думки і слова, зокрема за: порушення таємниці голосування (ст. 159), умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, переслідування журналіста за виконання професійних обов`язків або за критику (ст. 171).

Здійснення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації, відповідно до ч. 3 ст. 34 Конституції, може бути обмежене законом інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою: а) запобігання заворушенням чи злочинам; б) для охорони здоров`я населення; в) для захисту репутації або прав інших людей; г) для запобігання розголошення інформації, одержаної конфіденційно; д) для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

2. Механізм реалізації свободи слова та інформаційне суспільство

Ідея інформаційного суспільства з`явилося у дослідженнях 60 - 70 рр. ХХ століття. Вперше термін «інформаційне суспільство» було використане в працях таких японських дослідників як М. Мах луп, Т. Умесао, Й. Масуда, Т. Сакайя. Подальшого розвитку дана концепція знайшла в дослідженнях провідних американських та європейських теоретиків, а саме - Е. Тоффлер, У. Дайзард, З. Бжезинський, М. Понятовський, Ю. Ханші, Ж. Еллюль, Р. Коен, К. Ясперс, А. Турен, Г. Кан, Ф. Уебсер, А. Дракер, Е. Гідденс, Ч. Хенді, Л. Туроу, Дж. Гелбрайт, М. Макклюен, М. Порат, Т. Стоуньєр, Р. Катц, які підкреслювали значення інформаційного розвитку суспільства як нової історичної віхи цивілізації.

Масштабний рівень наукових розроблень формування інформаційного суспільства дозволить дійти висновку про важливість не тільки інформації, але й знань. Саме це викликало появу в наукових колах інших синонімічних термінів щодо інформаційного суспільства також, як «інтелектуальне суспільство», «суспільство знань», «цифрове суспільство», «суспільство мереженого інтелекту» тощо.

У рамках інформаційного суспільства існують різні напрямки та тенденції, які розглядають нові соціальні перспективи - можливі, бажані або негативні: від позитивних можливостей державного управління економікою, створення законодавчої бази для вільного доступу міжнародної спільноти до інформації - до запобігання загрози політичного контролю за націями з використанням високих технологій та розшарування спільнот на «золотий мільярд і безправну периферію».

Побудова інформаційного суспільства є стратегічною метою провідних держав світу - США, Японії, Канади, а також країн - членів Європейського Союзу. Розуміючи актуальність та важливість розвитку інформаційно-технічної сфери як запоруки конкурентоспроможності, все більше країн обирають аналогічну стратегію, зокрема Україна.

Визначення поняття «інформаційне суспільство» є доволі дискусійним в наукових колах. Як правило науковці намагаються окреслити основні, фундаментальні ознаки такого суспільства.

Здебільшого, суспільство вважається інформаційним, якщо:

1. Будь-хто, будь-де й у будь-який час можуть одержати за відповідну плату чи безкоштовно на основі автоматизованого доступу і систем зв`язку будь-яку інформацію і знання, необхідні для їхньої життєдіяльності і рішення особистих і соціально значущих задач.

2. У суспільстві виробляється, функціонує і доступна будь-якому індивіду, групи чи організації сучасна інформаційна технологія.

3. Існують розвинені інфраструктури, що забезпечують створення національних інформаційних ресурсів у обсязі, необхідному для підтримки науково-технологічного й соціально-історичного прогресу, що постійно прискорюється.

4. Відбувається процес прискореної автоматизації й роботизації всіх сфер і галузей виробництва та керування.

5. здійснюються радикальні зміни соціальних структур, наслідком яких є розширення сфери інформаційної діяльності та послуг.

У 1993 р. сутність інформаційного суспільства була розкрита Комісією ЄС: «Інформаційне суспільство - це суспільство, в якому діяльність людей здійснюється на основі використання послуг, що надаються за допомогою інформаційних технологій та технологій зв`язку». На думку Європейської Комісії, інформаційним суспільством слід вважати:

- суспільство нового типу, що формується в наслідок глобальної соціальної революції та породжується вибуховим розвитком і конвергенцією інформаційних та комутаційних технологій.

- суспільство знання, тобто суспільство, в якому головною умовою добробуту кожної людини і кожної держави стає знання, здобуте завдяки безперешкодному доступу до інформації та вмінню працювати з нею;

- глобальне суспільство, в якому обмін інформацією не буде мати ні часових, ні просторових, ні політичних меж; яке, з одного боку, сприятиме взаємопроникненню культури, а з іншого - відкриватиме кожному співтовариству нові можливості для само ідентифікації.

У документах Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) інформаційне суспільство визначається як таке, що базується на інформації. Ця дефініція лежить на основі всіх визначень, які поглиблюють, уточнюють конкретизують поняття інформаційного суспільства. Особливо при цьому підкреслюється роль нових технологій, які використовуються у процесі оброблення, поширення та збереження інформації. Інформація, знання, інформаційно-комунікаційні технології виступають ключовими характеристиками нового суспільства, яке радикально відрізняється від попереднього етапу розвитку цивілізації, де домінувала фізична праця.

Становлення інформаційного суспільства має комплексний характер. З одного боку, це розвиток комунікаційних мереж і систем, особливості нових технологій передачі, оброблення та зберігання інформації, створення засобів мультимедійного зв`язку, а з іншого - це політичне і юридичне значення глобальної комунікації, соціальні й культурні наслідки інформаційних технологій, збільшення обсягів виробництва в інформаційній індустрії, зміна соціального балансу в доступі до інформації. Важливими чинниками становлення інформаційного суспільства стають вирішальна роль і політична воля держав, інтелектуальний потенціал нації, розвиток інфоінфраструктури, діяльність транснаціональних корпорацій, глобальність інформаційного бізнесу, співробітництво політичних та економічних еліт у досягненні соціальних здобутків цивілізації.

Інформаційне суспільство - це суспільство, де динамічно розвиваються інформаційно-комунікаційні технології; найважливішим продуктом для більшості людей стає інформація, безперечною умовою є доступ до неї усіх бажаючих, крім випадків, які передбачені політико-правовими нормами щодо інформаційної безпеки; вирішальним у цьому суспільстві є здатність мислити, аналізувати і використовувати інформацію. Інформаційне суспільство - надзвичайно динамічне, життя в ньому кожної окремої особистості різне, оскільки воно залежить від того, наскільки людина, соціум зможуть пристосуватися до нових умов.

Такий висновок відображений у двох основоположних для міжнародної спільноти документах, що визначають розвиток інформаційного суспільства на сучасному етапі та формують перспективи його розвитку в майбутньому. Влітку 2000 р. новий статус концепту «інформаційне суспільство» знайшов відображення у факті сприйняття «великою вісімкою» Окінавської Хартії глобального інформаційного суспільства. У Хартії цей термін був використаний для визначення мети, що може бути досягнута під час глобального освоєння інформаційно-комунікаційних технологій. Таким чином можна забезпечити стабільне економічне зростання, підвищити добробут, зміцнити соціальне взаєморозуміння, реалізувати потенціал більшості країн світу в сфері розвитку демократії і, врешті, забезпечити прозоре та відповідальне управління у світовій спільноти, міжнародну стабільність.

Не менш конструктивним виявилось проведення І стадії Всесвітньої зустрічі на вищому рівні (Всесвітнього саміту з питань інформаційного суспільства, ВСІС) у грудні 2003 р. Представники 161 країни світу затвердили проекти двох основних документів (Декларації принципів та плану дії), загальне бачення і мета яких полягають у побудові на основі солідарності, партнерства і поваги до розмаїтості культур, етичних та моральних цінностей орієнтованого на інтереси людей і розвиток, справедливого глобального інформаційного суспільства для всіх. Документи ВСІС визначають інформаційне суспільство як еволюціонуючу структуру, яка, відображаючи різноманітні стадії розвитку, досягла певного рівня у різних країнах світу. Технологічний процес та інші зміни стрімко перетворюють середовище, у якому розвивається інформаційне суспільство.

Ці два універсальні документа, по-перше, логічно підсумовують той шлях, яким шли вчені, досліджуючи поняття інформаційного суспільства; по-друге, мають глобальний характер і є рекомендаціями для подальшого формування як регіональної, так і національної політики, а відповідно стратегії розвитку інформаційного суспільства; по-третє, затверджені на високому міжнародному рівні, вони уособлюють загальну форму консолідації підходів світових лідерів, тобто демонструють, яким сьогодні насправді є інформаційне суспільство; по-четверте, свідчать про прагнення світової спільноти досягти спільного консенсусу, який віддзеркалений у Праці дій розвитку інформаційного суспільства на національному, регіональному та міжнародному рівнях.

Узагальнюючи чималу кількість підходів до трактування концепції інформаційного суспільства, слід погодитися з висновком російської дослідниці Т. Єршової про те, що ця концепція дає розуміння про:

- суспільство нового типу, що формується в результаті нової глобальної соціальної революції, породженої вибуховим розвитком та конвергенцією інформаційно-комунікаційних технологій;

- суспільство знань, тобто суспільство, в якому основною умовою благополуччя кожної людини і кожної держави стають знання, отримані завдяки безперешкодному доступу до інформації та вмінню працювати з ними;

- глобальне суспільство, в якому обмін інформацією не буде мати ні часових, ні політичних меж; це суспільство, з одного боку, сприяє взаємопроникненню культури, а з іншого - відкриває кожному співтовариству нові можливості для самоідентифікації.

Для повнішого розуміння такого висновку проаналізуємо сутність і роль основних ресурсів інформаційного суспільства. Важливою є як теоретична, так і практична площина такого розгляду, оскільки раціональне поєднання інформації, знань та інформаційно-комунікаційних технологій має вагомий вплив на вирішення нагальних проблем людства, а також безпосередній зв`язок з проблематикою «цифрового розподілу».

У розвинених суспільствах нині стало набагато більше роботи в інформаційній сфері, діяльність у якій вважається до того ж найбільш престижною. Водночас одного лише факту кількісного збільшення інформації недостатньо для того, аби вважати суспільство інформаційним. Для якісного оброблення інформації необхідні відповідні значення, і вже залежно від застосування знань людиною відбуватиметься практичне використання інформаційного ресурсу. Адже основним є не кількісний показник наявних знань, а якісний, оскільки, лише знаючи, яким чином і з якою метою можна швидко та якісно опрацювати та засвоїти потрібну інформацію, людина здатна впоратися з лавиною інформації. Отже, первинним ресурсом суспільства нового типу виступає інформація, а людина на цій основі створює нові знання; проте без ефективного використання знань для систематизації та оброблення нових даних уся інформація перетворюється у так званій «інформаційний смітник». Визначальною у цьому процесі є роль сучасних інформаційно-комунікаційних технологій, які сприяють швидкому поширенню, нагромадженню та оброблення інформації.

Відтак інформація - це:

- дані, що характеризують ознайомлення зі станом справ. Відомості про будь-що, які передаються людьми;

- дані, що нерозривно пов`язані з управлінням, сигналами, що поєднують синтаксичні, сематичні та прагматичні характеристики;

- передача, віддзеркалення багатогранності в будь-яких об`єктах і процесах (неживої і живої природи).

У процесі перероблення людиною інформація повинна набути знакової форми або відтворюватися в ній за допомогою інших знань, що зберігаються в пам`яті, вона повинна набути змісту та значення. Істинним знанням, що ґрунтується на основі вірної, адекватної інформації, вважатиметься таке знання, що відповідає своєму предмету, збігається з ним.

Наш час характеризується значним поширенням інформації, множинністю каналів її донесення до користувача, впливом її змісту і форми на всі сфери життя суспільства, світосприйняття людей і ухвалення рішень правлячою елітою. Поряд із величезними обсягами різноманітної та альтернативної інформації, новими формами її подачі зросли й обсяги інформаційного шуму - надлишкової для людини інформації, а то й інформації, покладання на яку може завдати шкоди. Збільшення кількості джерел інформації, оперативності її надходження і можливостей її первинного оброблення висувають вимоги до оперативності в ухваленні рішень; ситуація може різко змінюватися, про це швидко стає відомо, і вчасний вплив на ситуацію вимагає швидкого реагування. Тому можна погодитися з думкою про те, що інформація має як позитивний, так і негативний прояви залежно від цілей і засобів її використання.

Зростання обсягу інформації особливо стало помітним у середині ХХ ст. лавиноподібний потік інформації впав на людину, не даючи їй можливості сприймати цю інформацію повністю. У новому потоці інформації орієнтуватися ставало дедалі важче. Іноді вигідніше було створювати новий матеріальний або інтелектуальний продукт, аніж шукати раніше розроблений аналог.

Створення великих потоків інформації зумовлено:

- швидким збільшенням кількості документі, звітів, дисертацій, доповідей, у яких викладаються результати наукових досліджень і дослідно-конструкторських робіт;

- постійним збільшенням кількості періодичних видань у різних сферах людської діяльності;

- появою різноманітних даних, які записані зазвичай на магнітних стрічках і тому не досягають сфери дії системи комунікації.

У результаті настає інформаційна криза, що має такі прояви:

- виникають суперечності між обмеженням можливостей людини щодо сприйняття та перероблення інформації та потужними потоками і масивами інформації (так, загальна сума знань змінювалася спочатку дуже повільно, але вже з 1900 р. Вона подвоювалася кожних 50 років, до 1950 р. Подвоєння відбувалося кожних 10 років, до 1970 р. кожних 5 років, а з 1990 р. - щорічно; сьогодні ж світові знання подвоюються кожних 8 місяців);

- існує чималий масив зайвої інформації, що ускладнює сприйняття корисних для споживача відомостей;

- виникають певні економічні, політичні, правові та соціальні перешкоди поширенню інформації. Наприклад, через дотримання конфіденційності часто необхідною інформацією не можуть скористатися працівники різних відомств і установ.

Через ці причини склалася досить парадоксальна ситуація: у світі накопичений величезний інформаційний потенціал, але люди не можуть ним скористатися в повному обсязі через обмеженість своїх можливостей. Так звана інформаційна криза поставила суспільство перед необхідністю пошуку шляхів виходу з такого становища. Запровадження електронно-обчислювальної машини, сучасних засобів перероблення і передачі інформації у різні сфери діяльності послужило початком нового еволюційного процесу, названого комп`ютеризацією, а згодом-інформатизацією.

Усвідомлюючи це, будь-яка країна, що керується своїми національними інтересами, підтримує не стільки сферу «інформаційної економіки», скільки галузі, у яких вона має конкурентні переваги на світовому ринку, зберігаючи при цьому комплексний характер своїх економік і виконуючи основні вимоги економічної безпеки-максимально самостійне задоволення своїх потреб у життєзабезпечуваній продукції та пріоритет внутрішнього ринку перед зовнішнім.

Політичні, економічні та соціальні зміни, які відбуваються в інформаційному суспільстві, зумовлюють розвиток принципово нової технологічної структури виробництва, яка покликана забезпечити його комплексну автоматизацію. Основою цього процесу є формування замкнених автоматизованих систем, впровадження високої інформаційно-інтелектуальної технології, що базується на електронній автоматиці, інформатиці та біотехнології й забезпечує пріоритетний розвиток матеріально-, ресурсо- та працезбережувальних виробничих процесів. Зрештою, йдеться про розвиток самовідтворюваних технологічних структур, за якими автоматизовані системи відтворюються за допомогою одна одної.

Інформаційно-комунікаційні технології та глобальні інформаційні системи створюють інформаційне середовище, де практично відсутні державні кордони, обмеження на поширення інформації, яку раніше не можна було вільно поширювати, обмеження на розміщення та отримання інформації. Суттєвий прогрес і поширення інформаційно-комунікаційний технологій, глобальний характер систем масової комунікації спричинили утворення глобального інформаційного простору, який змушує світову спільноту, кожну державу швидко орієнтуватися та адаптуватися у сучасному інформаційному середовищі. Інформаційно-комунікаційні технології також дають змогу встановлювати інформаційні відносини та впливати на інформаційний простір. Водночас формування загального світового інформаційного поля є одним з аспектів швидко зростаючої єдності людства.

Інформаційно-комунікаційні технології, як зазначає американський учений Ф. Фукуяма, активно сприяли децентралізації і демократизації протягом усього життя нинішнього покоління. Саме електронні засоби масової інформації і зв`язку певною мірою визначили падіння деспотичних режимів, включаючи диктатуру Маркоса на Філіппінах і комуністичні уряди у Східній Німеччині та Радянському Союзі. Отже, у розвинених країнах сфера високих інформаційних технологій поступово стає основним джерелом суспільно-політичного зростання, визначає структурні зміни в економіці, забезпечує взаємодію між людьми, різними соціальними групами і громадськими структурами, між громадянським суспільством і владою. Революційний розвиток інформаційної сфери впливає на формування внутрішньої і зовнішньої політики держави, зумовлює необхідність постійного пристосування державних і суспільних інститутів до інновацій.

З іншого боку, багатьом країнам, серед яких деякі країни Центральної і Східної Європи, досі притаманне спрощене розуміння місця й ролі інформаційно-комунікаційних технологій в розвитку держави та суспільства. Інформаційно-комунікаційні технології часто сприймають у кращому випадку як другорядний, допоміжний інструмент, який здатен лише дещо покращити певні політичні, соціальні та економічні показники розвитку. Крім того, існує думка про те, що інформаційно-комунікаційні технології потрібні лише високорозвиненим державам, а перед країнами, що розвиваються, стоять важливіші поточні завдання. Нарешті, вважається, що інформаційно-комунікаційні технології - це сектор економіки, який здатен самостійно розвиватися на основі ініціатив приватного сектора і не потребує широкого планування за участі держави. Всі ці думки, однак, не зовсім вірні, оскільки в сучасних умовах інформаційно-комунікаційні технології - це не просто технічна інфраструктура, пов`язана, наприклад, з комп`ютеризацією чи телефонізацією, а глобальний інструмент перерозподілу ідей, капіталу та праці, який визначає парадигму розвитку глобального світу. Саме завдяки їм стало можливим широке поширення ідей науково-технічної революції, новітніх технологій, вільний рух фінансового капіталу та різке зростання «гуманітарного капіталу». Тому ля країн, що розвиваються, та перехідних економік найширше запровадження інформаційно-комунікаційних технологій є конче необхідним.

Інформаційно-технологічні процеси характеризуються як передумова виникнення і чинник інформаційного суспільства, з`ясовуються причини політичних і соціально-економічних змін такого суспільства і можливих змін самої людини в ньому. Можна стверджувати, що інформаційне суспільство торує шлях до майбутніх перетворень, тому що його економічна необхідність набуває інших форм, раціоналізація соціально-економічних та політичних відносин здійснюється на інших підвалинах, внаслідок чого виникають можливості для нового типу поведінки і виробничої діяльності людини.

Інформаційно-комунікаційні технології забезпечують на динамічній основі багатофункціональність соціально-політичного життя, яка втілюється, зокрема, через розширення політичної участі населення, інтеграції суспільства, через роз`яснення і підтримання реформаторських зусиль, цілеспрямований відбір необхідної інформації та її правовий захист, системне моделювання політичної реальності.

Інформаційно-комунікаційні технології мають подвійну природу: з одного боку, вони відкривають нові можливості для вдосконалення демократії, а з іншого - існує небезпека жорстокого інформаційного контролю за суспільством і свідомістю людини, зокрема через поширення впливу технологій, зорієнтованих на підсвідомість людини. Посилання на «інформаційну супермагістраль» означають перевагу поінформованості, вказують на внесок учених у приріст суспільно корисного знання і особистої компетенції.

Інформаційне суспільство в Україні задекларовано в розділі 13 Програми інтеграції України в Європейський Союз. Відповідно до цієї Програми розвиток інформаційного простору в нашій країні визначається як станом інформаційних технологій, так і кількісним та якісним складом доступних на ринку інформаційних продуктів.

У 1998 р. Верховною Радою України розроблено й законодавчо затверджено «Національну програму інформатизації України», у вересні 1993 р. Уряд прийняв «Комплексну програму створення єдиної національної системи зв`язку», а також важливого значення має прийняття Закону України» Про Національну систему конфіденційного зв`язку України» у 2002 р.

Україна є членом низки міжнародних організацій зв`язку та інформації-Всесвітнього поштового союзу(ВПС), Міжнародного союзу електрозв`язку (МСЕ), а також регіональних європейських організацій - Європейської конференції адміністрацій зв`язку (СЕРТ), Європейського інституту телекомунікаційних стандартів(ЕТSІ).

Оскільки Україна визначила курс на євроінтеграцію, то вона має брати до уваги найкращі взірці та стратегії розвитку країн - членів Європейського Союзу у всіх напрямках життєдіяльності суспільства, зокрема у інформаційно-технологічній сфері. Саме тому, реалізація стратегії становлення інформаційного суспільства ЄС знаходить своє відображення у відповідних спільних документах Україна - ЄС.

Так, у липні 1994 р. Було підписано Протокол про наміри між Державним комітетом зв`язку та інформації і Генеральним Директоратом Х11 (в подальшому Генеральний Директорат ЄС з проблем інформаційного суспільства), який заклав на офіційному рівні підвалини для спільних дій в сфері інформаційного суспільства.

Подальшого розвитку положення даного Протоколу відобразились в Меморандумі про взаєморозуміння між Генеральним Директоратом з питань інформаційного суспільства Європейської Комісії і Державним комітетом зв`язку та інформатизації України щодо розвитку інформаційного суспільства, який був підписаний 14 вересня 2000 р.

Як зазначається в Меморандумі, Євросоюз та Україна погодились співпрацювати з метою розвитку інформаційного суспільства в Україні, визначаючи важливість цього для розвитку ефективної ринкової економіки та для забезпечення можливостей якісного працевлаштування.

Українська сторона підтвердила свій намір розвивати програму е - Україна, яка відповідає потребам українського суспільства, стимулювати розвиток послуг інформаційного суспільства в Україні. В свою чергу, Гендиректорат з питань Інформаційного суспільства буде надавати поради, які базуються на досвіді, отриманому в рамках програми е - Європа, та надаватиме можливість Україні брати участь у відповідних заходах кожного разу, коли це буде доцільно. Гендиректорат також зобов`язався надавати поради у відповідь на запити з приводу стратегії Інформаційного суспільства, розроблених в Україні, а також надавати експертну та технічну допомогу згідно з існуючими процедурами та правилами.

21 вересня 2005 р. Відбулись Парламентські слухання з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні, в яких взяли участь народні депутати України, представники центральних органів державної влади, провідні вчені та фахівці.

Основною метою цих слухань є сформування пропозицій, рекомендацій, які могли стати планом дій при прийнятті довгострокової програми розвитку інформаційного суспільства, незалежної від змін в уряді, парламенті та Президента тощо.

Акцентувалась увага на тому факті, що відсутність послідовної державної політики в Україні, спрямованої на побудову інформаційного суспільства, вже призвела до відставання від інших країн, а також сучасне інформаційне суспільство та його наступна фаза - суспільство, побудоване на знаннях, окрім технологічного, набуло багато вимірів: гуманітарного, мас - медійного, культурологічного, освітньо-наукового та інших. Для створення цілісної моделі такого суспільства і власне економіки знань та індустрії інтелектуальних інформаційних технологій Україні необхідно паралельно розбудовувати дві фази інформаційного суспільства: перша-прискорити побудову інформаційної та телекомунікаційної інфраструктури країни шляхом залучення зовнішніх та внутрішніх інвестицій; розширення конкурентного середовища серед провайдерів Інтернету та мобільного зв`язку; охоплення органів державного управління та провідних державних інституцій; друга-одночасно мобілізувати науку, освіту, промисловість, гуманітарну, мас - медійну сфери і бізнес на пріоритетних напрямках розвитку інформаційного суспільства, побудованого на знаннях.

Така стратегія дозволила б Україні побудувати розвинене інформаційне середовище, конкурентоспроможну індустрію інтелектуальних інформаційних технологій та власну економіку знань, стати повноправним членом міжнародної світової кооперації у створенні глобального інформаційного суспільства.

Головні характеристики розвитку інформаційного суспільства в Україні:

1. У 90-ті рр. в Україні утворився комерційний інформаційний сектор економіки, структура якого та зайнятість у якому ще не достатньо досліджені.

2. Поширюється процес інформатизації комерційного сектору економіки. Інформація в бізнес йде за модернізованою схемою.

3. В Україні присутні головні рушійні сили розвитку інформаційного суспільства, що позначені експертами Європейського Союзу:

- реклама та пропаганда привабливого сучасного способу життя: електронне листування, торгівля і банківські операції, резервування подорожей, домашні читання школярів і курсові роботи студентів; послуги Інтернет та інші послуги доступні тільки тим, у кого є персональний комп`ютер;

- велика кількість електронних ігор розрахована на дітей, які завтра потенційно стануть проповідувати можливості інформаційних і телекомунікаційних технологій на роботі;

- комп'ютеризація освіти-її вплив сьогодні не такий великий, проте завтра під впливом конкуренції, зростання комп`ютерної письменності батьків і вимог самих учнів, також під впливом розвитку мережевих послуг вона збільшуватиме соціальну роль інформаційних і телекомунікаційних технологій;

- подальше зниження цін на різноманітні інформаційні та телекомунікаційні технології (ІТТ), що передбачено експертами, слугує рушійною силою розвитку інформаційного суспільства;

- комфорт і зручність у будинку, офісі, в машині завжди були і залишаються важливою рушійною силою соціальних змін;

- все більша кілкість людей та організацій використовують електронні пристрої для особистої охорони і безпеки;

- можливість більш широкої участі сільського населення в економічному та соціальному житті за допомогою ІТТ також стимулює розвиток інформаційного суспільства.

4. У країні почалася «домашня комп`ютерна революція», тобто збільшення рівня зацікавленості до ІТТ.

3. Роль в громадянському суспільстві свободи слова та ситуація в Україні

Свобода слова є одним з головних чинників розвитку громадянського суспільства та невід'ємною складовою права громадян на отримання інформації. Саме наявність свободи слова перетворює засоби масової інформації на ефективний інструмент контролю громадян - платників податків над державою. З іншого боку, вона забезпечує зворотний зв'язок між суспільством і державою, що дозволяє діючій владі приймати рішення більш виважені та відповідні сподіванням громадян, а отже - такі, що користуються суспільною підтримкою і сприяють становленню та зміцненню довіри громадян до влади. Яким є рівень забезпечення свободи слова в Україні? Чи існує політична цензура в Україні? Чи можуть ЗМІ критикувати діяльність інститутів державної влади? Для вивчення громадської думки з цих та інших питань соціологічною службою Центру Разумкова з 18 по 28 жовтня 2002 р. було проведене загальнонаціональне соціологічне дослідження[1]. У цій статті наводяться його результати.

Рівень свободи слова

Оцінки громадянами рівня свободи слова є переважно низькими (діаграма «Рівень свободи слова в Україні»). Найбільш значима частка опитаних (40,1%) дотримуються незадовільних оцінок: майже чверть респондентів (24,9%) оцінили рівень свободи слова на «2»; кожен шостий (15,2%) - на «1». Оцінку «3» (задовільно) вважають прийнятною майже третина (30,2%) респондентів. Вищими балами оцінили рівень свободи слова в Україні 20,7% громадян: «4» - 13,0% опитаних; «5» - 7,7%. Середня оцінка за п'ятибальною шкалою склала 2,7 бали, тобто, не дістає «задовільного» рівня. Показово, що оцінка рівня свободи слова протягом останніх двох років майже не змінилася: у жовтні 2000 р. вона складала 2,8 бали, у травні 2002 р. - 2,9 бали. Отже, на думку громадян, рівень свободи слова в Україні є досить низьким (нижчим від задовільного), тенденцій до його підвищення громадська думка не відзначає.

Рівень свободи ЗМІ: політична цензура, практика замовних матеріалів, безпека професії журналіста

Зараз в українському суспільстві точаться гострі дискусії навколо проблеми існування політичної цензури в національному інформаційному просторі. Окремі політичні сили намагаються запевнити і народ України, і весь світ у відсутності цензури, вдаючись іноді до досить спірних аргументів. Серед них є і заперечення значимості громадської думки - на тій підставі, що громадяни не є професіоналами, а отже - не можуть судити про наявність чи відсутність такого складного явища, яким є політична цензура. Проте, навряд чи треба бути професіоналом, щоб бачити разючі відмінності між інформацією, яку подають ЗМІ, перш за все - офіційні, і реальним життям.

Лише один приклад. Під час парламентської виборчої кампанії 2002 р. в загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі реальні політичні симпатії більшості українців були віддані політичним силам, опозиційним до діючої влади. Водночас, переважна більшість ЗМІ, знову перш за все, офіційні, схвально відгукуються винятково про парламентську більшість, що її намагаються формувати політичні сили, за які проголосували менш ніж 20% виборців. Зрозуміло, що така ситуація не може не зумовлювати враження наявності політичної цензури в Україні та, крім того, сприяти підвищенню довіри до ЗМІ[2]. Отже, громадська думка відзначає не лише наявність, але й посилення політичної цензури в Україні (діаграма «Чи існує в Україні політична цензура?»). У жовтні 2002 р. три чверті респондентів відповіли, що цензура в Україні «існує» (46,4%), або скоріше існує» (27,2%). Два роки тому[3] сумарний показник був помітно нижчим: 36,0% і 33,4%, відповідно. Примітно, що за період з травня по жовтень 2002 р. частка респондентів, твердо переконаних в існуванні в Україні політичної цензури, зросла на 10,4%!

Громадяни відзначають також існування в Україні практики замовних матеріалів у друкованих та електронних ЗМІ. До визнання існування такої практики схиляються переважна більшість (80,6%) опитаних (52,5% дали відповідь «так», і 28,1% - «скоріше так») (діаграма «Чи існує в Україні практика замовних матеріалів у друкованих та електронних ЗМІ?»).

Виразним свідченням дійсного уявлення громадян про рівень свободи ЗМІ є, зокрема, оцінка ними професії журналіста - понад три чверті опитаних (78,7%) вважають професію журналіста в Україні небезпечною (діаграма «Чи вважаєте Ви професію журналіста в Україні небезпечною?» на наступній сторінці). Таке уявлення про журналістську працю, крім іншого, очевидно, ґрунтується на непоодиноких випадках вбивств і загадкових смертей журналістів, що так і залишаються нерозкритими.

Варто зауважити, що небезпечною професію журналіста вважають переважно жителі Сходу України[4] - 86,6% респондентів. А 86,5% опитаних у цьому регіоні погоджуються з тим, що в друкованих та електронних ЗМІ існує практика замовних матеріалів. Примітною є та обставина, що саме на Сході пропрезидентські партії і блоки показали найкращі результати на парламентських виборах, і саме ці партії і блоки зараз заявляють про відсутність політичної цензури в Україні.

Кого можуть критикувати українські ЗМІ?

Громадяни дуже скептично оцінюють можливість появи у ЗМІ критичних матеріалів про органи державної влади. Більшою мірою, на думку опитаних, українським ЗМІ слід остерігатися лише наслідків публікації критичних матеріалів про кримінальні клани. Так, у тому, що негативні наслідки для ЗМІ матиме публікація критичних матеріалів стосовно Президента України, тією чи іншою мірою впевнені 72,7% опитаних; а стосовно кримінальних кланів - 75,9%. Дещо доступнішими для критики громадяни вважають місцеві органи влади, Кабінет Міністрів України та український Парламент («Чи можуть українські ЗМІ без негативних наслідків для себе публікувати критичні матеріали про…?»).

Особливо прикрим є той факт, що найімовірнішим наслідком критики, на думку респондентів, може бути фізична розправа над журналістом - таку думку поділяють 63,1% опитаних. Понад половину (59,9%) респондентів відзначили також імовірність психологічного тиску на журналіста та редактора: половина (50,0%) - економічних санкцій до ЗМІ. Лише 5,3% респондентів переконані, що жодних негативних наслідків критика не спричинить (діаграма «Якими можуть бути негативні наслідки публікації критичних матеріалів?»).

Підтримка боротьби журналістів проти політичної цензури

Громадяни не лише констатують жалюгідний стан свободи слова в Україні. Вони, принаймні вербально, готові підтримати журналістів у їх боротьбі за свободу слова (врізка «Готовність до підтримки боротьби журналістів проти політичної цензури»). Як видно з наведених у названій врізці діаграм, майже половина респондентів (49,9%) позитивно поставилися б до можливого страйку журналістів проти політичної цензури, незважаючи на те, що лише чверть опитаних (25,1%) чули про створення журналістами страйкового комітету. Негативне ставлення до можливого страйку висловили лише 4,4% опитаних, а понад третину (35,6%) поставилися б до страйку нейтрально. 34,3% респондентів висловили готовність зробити пожертву до Фонду підтримки журналістів, які втратили роботу внаслідок політичної цензури. І хоча більшість із тих, хто міг би зробити пожертву, обмежилися б незначними сумами (34,4% - 1-2 грн.; 29,0% - 3-5 грн.), проте важливим є сам факт підтримки, адже для багатьох громадян України навіть витрата п'яти гривень є досить відчутною. Досить показовою є наступна обставина. Згідно з результатами одного з попередніх загальнонаціональних опитувань Центру Разумкова, лише 15,6% громадян висловлюють готовність матеріально підтримати страйкуючих представників «своєї галузі» та лише 9,9% - працівників «інших галузей» [6]. Порівняння (хоч і досить умовне) цих показників з числом тих, хто виявив готовність матеріально допомогти журналістам (34,3%), може опосередковано свідчити про розуміння громадянами України значимості журналістської праці для демократичного розвитку українського суспільства, впровадження правових засад у практику суспільної життєдіяльності.

Загалом, журналісти в боротьбі проти політичної цензури мають вагомі підстави розраховувати на розуміння та підтримку з боку співгромадян.

Висновок

Свобода слова - право людини вільно висловлювати свої думки. В теперішній час включає свободу висловлення як в усній, так і в письмовій формі (свобода друку та засобів масової інформації); в меншій ступені відноситься до політичної та соціальної реклами (агітації). Зміст свободи слова полягає в тому, що ніхто не може заборонити людині дотримуватися своїх думок, певним чином відображати об'єктивну дійсність у своїх уявленнях та публічно висловлювати ці матеріалізовані в мову відображення, в тому числі як погляди і переконання.

Свобода слова нерозривно пов'язана з таким поняттям як інформаційне суспільство, бо є його невід'ємною рисою. Інформаційне суспільство - це суспільство, де динамічно розвиваються інформаційно-комунікаційні технології; найважливішим продуктом для більшості людей стає інформація, безперечною умовою є доступ до неї усіх бажаючих, крім випадків, які передбачені політико-правовими нормами щодо інформаційної безпеки; вирішальним у цьому суспільстві є здатність мислити, аналізувати і використовувати інформацію. Саме поняття інформаційного суспільства містить у собі домінування свободи слова в усіх сферах суспільного життя. Завдяки існуванню розвиненого громадянського суспільства в межах інформаційного, забезпечується реальна реалізація свободи слова. В той же час свобода слова одним з ключових факторів, що створюють основу для існування громадянського суспільства та підтримують його цілісність. Саме через свободу слова населення має можливість реалізовувати свої публічні права, зокрема - право на участь у політичному житті країни.

Якщо говорити про ситуацію в Україні, то ми бачимо досить слабкий розвиток громадянського суспільства та слабку реалізацію свободи слова. Щодо громадянського суспільства, то за роки незалежності його так і не було остаточно сформовано, частково через протидію реалізації свободи слова окремих впливових кіл. Частково через пережитки радянського цензурного апарату свобода слова істотно пригнічувалася. Наразі ситуація дещо краща, ніж на початку незалежності, проте, як засвідчують дані соціологічних досліджень, ситуація все ще залишається скрутною. Свобода слова зазнає реальних протидій з боку влади та інших впливових кіл. І хоча рівень цієї протидії в нашій країні найнижчий серед країн колишнього СРСР, ситуація все ще залишає бажати кращого. Перед нами реально постала проблема пригнічення свободи слова, що істотно гальмує процес становлення та розвитку громадянського суспільства. Доти, доки не буде реально забезпечено свободу слова, ефективного громадянського суспільства, а тим паче інформаційного суспільства, в Україні бути не може.

свобода слово інформаційний суспільство

Список літератури

1. Авер'янов В. Органи виконавчої влади і права людини в світлі адміністративної реформи // Вісн. держ. служби України. - 1997. - №4. - С. 60-65.

2. Баранов О., Жиляєв І. Українське інформаційне право // Інформатизація та відкритість влади - К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2006. - 56 с.

3. Інформаційне законодавство України: НПК - К: Юридична думка, 2006 г. -232 с.

4. Кириндясов Г. Час поставити крапки над «і» у замовних сюжетах. - К.:Політика. - 1999. - 31 берез. - С. 4.

5. Киселев С. Чому українська влада ненавидить незалежну пресу. - К.: Київ. відомості. - 1998. - 16 січ. - С. 5.

6. Клюшниченко Д. Крим-Правовий захист свободи слова. - К.:Голос України, 1999. - 49 с.

7. Кузнецова О. Правові гарантії незалежної преси // Укр. періодика: історія і сучасність. - Львів, 1997. - 187 с.

8. Ліпкан В. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції - К.: КНТ, 2006. - 280 с.

9. Рабінович П., Хавронюк М. Права людини і громадянина: Навчальний посібник - К.: Атіка, 2004-464 с.

10. Рік'ярді Ш. Роль засобів масової інформації у суспільстві. Питання відкритості влади. - Київ: Слово, 1998. - 76 с.

11. Свєтова С. Стосунки Верховної ради із засобами масової інформації. Питання відкритості влади - К.: Голос громадянина. - 1997. - №2. - С. 32-34.

12. Серьогін В.О. Гласність роботи українського парламенту з точки зору стандартів Ради Європи // Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом: Матеріали наук.-практ. конф., жовт. 1998 р. - К., 1998. - 257 с.

13. Шевчук С. Порівняльне прецедентне право з прав людини. - К.: Реферат, 2002. - 344 с.

14. Шемшученко С., Чиж О. Правове забезпечення інформаційної діяльності в Україні. - К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2006. - 384 с.

15. Шкарнат М. Україна и світові тенденції під час переходу до інформаційного суспільства. - К.: Феміда. - 2007. - 78 с.

Размещено на Allbest.ru