Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Відповідно до ст. 11 ЦК України одними з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини. Більше того, вони є найпоширенішими юридичними фактами. Правочини слугують правовою формою, що сприяє забезпеченню культурно-побутових потреб громадян, функціонуванню економіки тощо.

Актуальністю даної теми є з'ясування дій фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства.

Визнання правочину недійсним - це досить поширене явище в практичній діяльності між суб'єктами цивільних правовідносин. Особливо тепер, коли 1 січня 2004 року вступив в силу та діє новий Цивільний кодекс України.

Об'єктом дослідження виступають правові наслідки недійсності правочину. Які ж правові наслідки визнання правочину недійсним та недотримання яких умов тягне таку недійсність? Визначення цих наслідків та умов є основною метою написання даної курсової роботи.

Виходячи з мети, варто поставити перед написанням курсової роботи наступні завдання:

- охарактеризувати поняття правочину;

- визначити умови чинності правочину;

- визначити види недійсних правочинів;

- встановити основні правові наслідки порушення умов чинності правочину.

У ЦК України правочинам присвячена глава 16, яка складається з двох параграфів (§1 - "Загальні положення про правочини", §2 - "Правові наслідки недотримання сторонами при укладенні правочину вимог закону") і 34 статей. Положення про правочини зберегли свою правонаступність значної частини усталених традиційних конструкцій про угоди водночас одержали новий розвиток у напрямі розширення диспозитивних засад і свободи і укладенні правочинів суб'єктами цивільного права, в адаптації правового їх регулювання до умов ринкової економіки.

Розділ 1. Загальна характеристика правочину

1.1 Поняття правочину

Під правочином розуміється дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків [2, ст. 202 с.57].

Для правочину характерними є такі ознаки.

Правочином визнається лише та дія, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Якщо буде встановлено, що дія була спрямована на якийсь інший результат, то така дія не буде визнаватися правочином. Так, якщо громадянин порушує права інших суб'єктів, то така його дія, хоча вона й створює зміну прав та обов'язків, не може вважатися правочином, оскільки фактично вона спрямована на зовсім інший результат - порушити чиєсь право. Або наприклад: особа гасить пожежу, рятує потопаючого, віддає знахідку її власникові - це правомірні дії, але й вони не є правочинами, бо виникли не з метою встановлення, зміни, припинення прав або обов'язків. Такі дії називаються юридичними вчинками.

Правочином визнається така дія, яка не лише була спрямована на результат, а й призвела до набуття, зміни або припинення цивільних прав або обов'язків. Укладаючи заповіт, спадкодавець вчиняє дію, спрямовану на встановлення для спадкоємців прав та обов'язків. Домовленість між наймодавцем і наймачем про підвищення плати за користування переданим у найм майном встановлює зміну прав та обов'язків сторін у договорі найму. Розірвання договору найму, укладеного на невизначений строк з ініціативи наймача чи наймодавця, призводить до припинення існуючих цивільних прав та обов'язків між цими суб'єктами.

Правочином визнається дія юридично незалежних, рівноправних осіб. Якщо працівник міліції вилучає у громадянина автомобіль з метою переслідування правопорушника, то така дія не буде вважатися правочином, тому що працівник міліції реалізував свої владні повноваження. Не будуть правочинами також адміністративні акти органів державного управління, які хоча і породжують цивільні правовідносини (зобов'язання про передачу будівель і споруд між державними юридичними особами), але вчиняються як власні акти суб'єктів адміністративного права. Ті особи, яким ці акти адресовані, повинні їх виконати незалежно від свого бажання [8, с.402].

Правочин може призвести до встановлення цивільно-правових наслідків як безпосередньо, так і в поєднанні з іншими юридичними фактами. Прикладом безпосереднього породження правочином цивільних прав і обов'язків може бути договір купівлі-продажу. Сам момент укладання названого договору породжує обов'язок продавця передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. В деяких випадках укладання правочину є недостатнім для породження прав і обов'язків. Наприклад, для виникнення права на перехід спадщини недостатньо одного заповіту, потрібно ще й відкриття спадщини, що виникає в день смерті спадкодавця. В даному випадку встановлення прав і обов'язків відбувається на підставі поєднання правочину (заповіту) і події - факту смерті.

Правочини, які вчиняють фізичні і юридичні особи, є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації. Вона може проводитись за різними критеріями: за числом сторін, волевиявлення яких необхідно для виникнення правочину, за співвідношеннями прав та обов'язків сторін в угоді; за моментом, з яким пов'язується виникнення правочину; за значенням підстав правочину для її дійсності і т.п.

У залежності від числа сторін, волевиявлення яких потрібне для виникнення правочину, їх поділяють на одно-, дво- та багатосторонні. Одностороннім визнається правочин, для виникнення якого досить дії однієї сторони. Наприклад, заповіт, акт прийняття спадщини, оголошення конкурсу і т.п. При цьому треба мати на увазі, що хоча правочин й породжується волею однієї особи, але його правові наслідки тією чи іншою мірою зачіпають інтереси інших осіб. Так, заповіт може складатися для того, щоб позбавити спадщини тих, хто її отримав би при відсутності заповіту. Крім того, в односторонньому правочині може бути об'єднана воля кількох осіб (оголошення конкурсу) [15, с.316].

Якщо для виникнення правочину потрібні зустрічні дії двох сторін, то це двосторонній правочин. Двостороннім правочином виступає договір; двосторонній правочин може виникнути лише тоді, коли зустрічні дії сторін будуть погоджені, що означає усунення розбіжностей відносно умов правочину. Наприклад, для укладання договору купівлі-продажу потрібно погодити зустрічну волю покупця і продавця. У двосторонньому правочині на боці кожної із сторін можуть виступати як по одній особі, так і по кілька осіб, але воля всіх учасників, які виступають на одній стороні правочину, повинна виражати єдину волю.

Для виникнення багатостороннього правочину потрібне волевиявлення трьох і більше сторін. Вони можуть бути як зустрічними (трьох - або чотирьохсторонній обмін житлом), так і спрямованими до однієї мети (сумісна діяльність). Багатосторонні правочини теж являють собою договори. В багатосторонньому правочині кожний з її учасників є самостійною стороною і виражає індивідуальну волю [9, с.154-156].

Правочини поділяються на платні й безоплатні. У платному правочині дії однієї сторони відповідає обов'язок іншої сторони вчинити зустрічну дію, пов'язану з наданням будь-якого майна. У договорі купівлі-продажу продавець передає майно (річ) у власність покупця, а останній зобов'язаний прийняти це майно і сплатити за нього певну грошову суму. В деяких правочинах гроші можуть слугувати не лише оплатою вартості речей, а й виконання робіт, надання послуг тощо. З іншого боку, і речі можуть передаватися другій стороні не за гроші, а в обмін на іншу річ, або надання послуг. У безоплатному правочині обов'язок здійснити те чи інше майнове надання покладається на одну сторону. Зустрічного майнового задоволення ця сторона не отримує. Наприклад, передача майна за договором дарування. Безоплатними будуть договори: позики грошей без стягнення процентів; безоплатного користування майном; доручення без зобов'язання виплати повіреному винагороду. Безоплатними є односторонні правочини. Платний чи безоплатний характер правочину обумовлюється законом, погодженням сторін, або витікає із змісту правовідносин, породжених правочином. Договір купівлі-продажу завжди платний. Договір дарування не сумісний з оплатою. Договори схову, доручення можуть бути як платними, так і безоплатними - це залежить від домовленості сторін [12, с.185-186].

В залежності від моменту виникнення, правочини поділяються на консенсуальні й реальні. Для укладання консенсуального правочину достатньо погодження волі учасників правочину. В момент, коли узгодження волі проведено відносно всіх суттєвих умов (а в передбачених законом випадках ще й належним чином оформлене), правочин вважається укладеним. З цього моменту у його сторін виникають відповідні права і обов'язки. Так, за договором купівлі-продажу покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього повну грошову суму. Права і обов'язки сторін цього договору виникають з моменту його укладання. Більшість правочинів є консенсуальними. Для укладання реального правочину одного волевиявлення (узгодження волі) сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичні дії (наприклад, передачу майна). Лише після вчинення фактичних дій правочин вважається укладеним. Якщо консенсуальні правочини виконуються, то реальні - здійснюються. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Права і обов'язки сторін договору позики виникають не з моменту його укладання, а з моменту передачі речі.

За підставою (за метою досягнення юридичного результату) укладення правочинів, останні поділяються на каузальні та абстрактні. Наприклад, договір майнового найму дає можливість наймачеві одержати чужу річ у тимчасове користування за плату, а за договором дарування дарувальник передає безоплатно другій стороні майно у власність.

Ці правочини, а також більшість інших є каузальними, оскільки мають на меті досягнення певного правового результату. Правочин, в якому відсутня мета, тобто підстава укладення, може бути визнаний недійсним. Якщо, наприклад, у борговій розписці не визначено мету, тобто немає пояснення, чому А. видав розписку В., то така розписка не повинна мати юридичної сили. В абстрактному правочині допускається замовчування мети правочину. Прикладом абстрактного правочину може слугувати вексель, банківська гарантія. Належним чином оформлений вексель зберігає юридичну силу незалежно від того, чи виконані ті зобов'язання у зв'язку з якими він був виданий [10, с. 197-198].

1.2 Умови дійсності правочинів

Вперше до нового ЦК України введена норма ст. 203 ЦК України, в якій закріплені загальні положення, дотримання яких необхідне для набрання юридичної сили правочином. Насамперед, зміст правочину не повинен суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Будь-який правочин має набути чинність, тобто юридичну силу. Для цього він повинен відповідати вимогам, встановленим законом. У ст. 203 ЦК перераховані лише загальні вимоги чинності правочину, які стосуються правомірності його змісту, дієздатності сторін, волевиявлення сторін, форми правочину, що укладається, реальності передбачуваних правових наслідків.

Зміст правочину (його умови), насамперед, не повинен суперечити вимогам як ЦК України, так і іншим актам цивільного законодавства. Однак у правовій системі України функціонує значна кількість законів іншої галузевої приналежності, а також законів комплексного правового характеру, що містять різногалузеві норми (Земельний кодекс України, Сімейний кодекс України, Митний кодекс України, Повітряний кодекс України, Кодекс торговельного мореплавства, Господарський кодекс України, Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" тощо). У статті 203 ЦК України не передбачено правило, щоб правочин відповідав і тим актам, які не є цивільно-правовими. Між тим, у проекті ЦК України (в редакції 1997 р.) було передбачено, що правочин має відповідати не лише цивільним, а й іншим актам законодавства. Однак, - незважаючи на цю прогалину в новому ЦК, є підстави вважати, з огляду на загальні принципи цивільного права, що вчинювані правочини не повинні також суперечити положенням будь-яких законодавчих актів. Більше того, зміст правочинів відповідно до п. 1 ст. 203 ЦК не повинен порушувати положень не лише законів, а й інших нормативно-правових актів, прийнятих на основі Конституції України.

Законодавець встановлює підвищену правову охорону прав та інтересів соціальне вразливої категорії фізичних осіб. При цьому положення ч. 6 ст. 203 ЦК забороняє батькам (усиновлювачам) вчиняти правочини як ті, що стосуються конкретного суб'єктивного права, належного малолітнім, неповнолітнім чи непрацездатним дітям (наприклад права власності на жилий будинок), так і інтересів, що обумовлюють їх особливий правовий статус (наприклад, неправомірними мають вважатися правочини батьків, що перешкоджають належному вихованню та навчанню дітей).

У статті 204 ЦК вперше проголошується презумпція правомірності правочину. Однак така презумпція може бути спростована у двох випадках.

По-перше, неправомірними мають вважатися такі правочини, які за своїм змістом, формою чи іншими елементами визнаються законом в імперативній формі недійсними з моменту їх вчинення (нікчемні правочини). Нікчемними, зокрема, є правочини щодо забезпечення зобов'язань, вчинені без додержання письмової форми (ст. 547 ЦК), правочини, вчинені з порушенням вимог закону про нотаріальне посвідчення (ст. 220 ЦК).

По-друге, будуть вважатися неправомірними і ті правочини, недійсність яких встановлюється судом на вимогу заінтересованої особи у встановлених законом випадках (оспорюванні правочини). Такими, зокрема, є правочини, вчинені малолітніми та неповнолітніми особами за межами їх цивільної дієздатності (статті 221-222 ЦК), недієздатними особами (ст. 226 ЦК), під впливом помилки, обману чи насильства (статті 229-231).

Дана норма хоча і не має безпосереднього праворегулятивного значення, але буде сприяти зниженню ступеня сумнівів у правомірності того чи іншого правочину.

Відповідно до ч. 4 ст. 203 ЦК загальною умовою чинності правочину є його вчинення у формі, встановленій законом. Стаття 205 ЦК розкриває зміст об'єктивного вираження цієї форми, яка врешті одночасно відображає способи зовнішнього волевиявлення суб'єкта правочину. ЦК України (ст. 205), як і ЦК УРСР (ст. 42) передбачає дві форми вчинення правочину: усну і письмову. У тих випадках, коли закон не встановлює обов'язковість певної форми, сторони можуть її обирати на власний розсуд. При цьому маються на увазі випадки, передбачені законом, а не іншими нормативно-правовими актами.

Важливе значення має правильне визначення моменту завершення вчинення правочину, оскільки саме цей момент фіксує настання бажаних правових наслідків. При письмовому оформленні правочину таким моментом може бути скріплення на відповідному письмовому документі підписом учасника зафіксованих у ньому необхідних для настання правових наслідків умов. У новому ЦКУ окремо застерігається, що коли для даного правочину письмова форма не є обов'язковою, він може вважатися вчиненим за умови здійснення сторонами таких дій, що засвідчують їхню волю до настання бажаного правового результату. Наприклад, правочин щодо прийняття спадщини буде вважатися укладеним не лише у разі письмової заяви про її прийняття, а й за умови здійснення фактичних дій, спрямованих на прийняття спадкового майна (поселення у спадковий будинок, проведення його ремонту). Правочин щодо зберігання майна буде вважатися укладеним з моменту видачі жетона у гардеробі театру на підтвердження прийняття на зберігання одягу відвідувача.

Частина 3 ст. 205 ЦКУ допускає також можливість у випадках, передбачених договором або законом, висловлювати свою волю мовчанням. Наприклад, відповідно до ст. 764 ЦКУ.

Визнання правочину недійсним необхідно чітко відмежовувати від розірвання договору та визнання його неукладеним. Так, підставою для визнання правочину (угоди) недійсним слугує невідповідність вимогам закону, а підставою розірвання правочину-договору - неналежне виконання або невиконання його умов чи умов, встановлених для такого договору законом. В останньому випадку договір на момент його укладення не містить порушень закону. Такі засади розмежування недійсності та розірвання договору є загальновизнаними в цивілістичній науці і не піддавалися сумнівам.

Однак ця абсолютна істина останнім часом була порушена українськими законодавцями. Так, Законом України "Про приватизацію державного майна" (ст. 27) від 19 лютого 1997 р. було введено норму про те, що на вимогу однієї зі сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду. Така норма є юридичним казусом, який вимагає негайного виправлення.

Неукладеним має визнаватися договір, при вчиненні якого сторони не досягли згоди щодо необхідних для нього істотних умов. Тобто у даному разі між ними не виникло бажаного договірного правовідношення та відповідного правового результату. Між тим, учасники неукладеного договору можуть передати один одному певне майно. Збереження за ними цього майна за таких обставин позбавлене належної правової підстави. Тому у разі визнання договору неукладеним суд може застосувати правові наслідки, встановлені для правовідносин, що виникають внаслідок набуття, збереження майна без достатньої підстави (статті 1212-1215 ЦК України).

Таким чином, для того, щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати ряду вимог, які прийнято називати умовами дійсності правочину. До них належать: законність змісту; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочини, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Розділ 2. Види недійсних правочинів

Якщо правочин відповідає усім вимогам закону, а також тим вимогам, що їх висунули його учасники, тоді питання про дійсність чи недійсність правочину не виникає. Він просто породжує правові наслідки, тобто певні права і обов'язки. Якщо ж правочин не відповідає цим вимогам у повному обсязі або в деякій частині, тоді ставиться під сумнів його дійсність.

Ступінь недійсності правочинів може бути різною. Причому може виникнути питання, з якого моменту правочин потрібно вважати недійсним: чи з самого початку виникнення, чи деякий час він був дійсним, а потім став недійсним, чи він продовжує бути дійсним до визнання його недійсності судом.

2.1 Нікчемні правочини

Нікчемним або абсолютно недійсним є той правочин, недійсність якого прямо передбачено законом. Нікчемні правочини недійсні вже в момент їх укладання, незалежно від пред'явлення позову і рішення суду. Їх можна назвати мертвонародженими. Суд зобов'язаний констатувати факт недійсності таких правочинів, незважаючи на бажання сторін.

Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Сторони такого правочину не зобов'язані виконувати його умови, навіть тоді, коли він судом визнаний недійсним. Однак це не означає, що взагалі не існує необхідності визнання нікчемного правочину недійсним. Така потреба може виникнути, якщо сторони виконали певні умови нікчемного правочину, який нотаріально посвідчений, якщо він порушує права третіх осіб, якщо він зареєстрований в державних органах тощо.

У таких випадках рішенням суду, який лише констатує недійсність правочину, можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, зобов'язано державні органи скасувати реєстрацію тощо[14, с.172].

До нікчемних належать правочини:

- укладені з недодержанням обов'язкової письмової форми (ч. 2 ст.547);

- укладені з недодержанням обов'язкової нотаріальної форми (ч.1 ст.219);

- укладені недієздатною фізичною особою (ст.226);

- укладені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без належного схвалення (ст.221);

- вчинені без дозволу органу опіки чи піклування (ч.1 ст.224);

- які порушують публічний порядок [13, с.181-182].

Деякі правочини укладаються з дотриманням необхідних вимог, але через деякий час виникають обставини, які несумісні з подальшим існуванням правочину. Наприклад, громадянин А. уклав правочин з громадянином С. про написання картини. Отримавши аванс в рахунок платежу за майбутнє виконання роботи, С. вчасно приступив до виготовлення замовлення, але через деякий час захворів душевною хворобою і був визнаний недієздатним.

Нікчемність правочину в цьому випадку повинна наступати не з моменту його виникнення, а з часу визнання громадянина С. недієздатним. Це має значення для проведення розрахунків, пов'язаних з цим правочином.

Законом встановлені випадки, за наявності яких недодержання простої письмової форми тягне за собою недійсність правочину. Цей припис закону має на меті тільки ті правочини, стосовно яких в законі прямо зазначено про їх недійсність у зв'язку з недодержанням простої письмової форми.

До недійсних (оспорюваних) відносяться також фіктивні та удавані правочини.

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Укладаючи фіктивні правочини, сторони можуть переслідувати також виникнення певних юридичних наслідків, у тому числі й протиправних (сторони укладають правочин, щоб уникнути конфіскації майна в разі притягнення до кримінальної відповідальності).

Удаваним називається правочин, укладений з метою приховати інший правочин. Учасники удаваного правочину, намагаючись досягти певного результату, маскують справжні наміри, виражають удавану волю, яка не відповідає їх намірам. У даному випадку слід розрізняти два правочини: укладений для виду і той, який приховують. Обидва ці правочини можуть бути як дійсними, так і недійсними. Але незалежно від того, якими є ці правочини, виходячи з загального правила про необхідність відповідності внутрішньої волі волевиявленню, потрібно застосовувати правила, що регулюють той правочин, який сторони справді мали на увазі. Таким чином, правочин, укладений для виду, до уваги не береться і визнається недійсним. Так, якщо буде встановлено, що договір доручення прикриває договір купівлі-продажу автомобіля (автомобілі, придбані за кордоном), то такий договір доручення повинен визнаватися недійсним, але й договір купівлі-продажу буде недійсним, як такий, що не відповідає вимогам законодавства.

Наслідки недійсних правочинів залежать від того, вчинений правочин чи ні. Якщо він ще не здійснений жодним із його суб'єктів, то сам факт визнавання правочину недійсним буде єдиним наслідком його недійсності. У випадках виконання недійсного правочину взаємовідносини його учасників підпорядковуються встановленим законодавством правилам.

В ст. 216 ЦК України сформульовані загальні правила щодо правових наслідків недійсності як нікчемних, так і оспорюваних правочинів. Визначальним тут є принцип, згідно з яким недійсний правочин не створює для сторін чи інших осіб правових наслідків. Зокрема сторони не зобов'язані виконувати передбачені таким правочином умови, одна сторона недійсного правочину має право відхилити вимоги другої сторони щодо вчинення певних дій. Зрозуміло, що це можливо лише тоді, коли сторонам відомо про недійсність правочину. Водночас ЦК України встановлює виняток з вищезгаданого правила, який полягає в тому, що недійсний правочин породжує лише ті юридичні наслідки, що пов'язані з його недійсністю.

Як свідчить практика, сторони досить часто виконують частково чи повністю умови недійсного правочину, наприклад, передають майно, виконують певну роботу, надають послуги, здійснюють їх оплату. Вчинення таких дій за нікчемним правочином або правочином, визнаним судом недійсним, не має під собою правової підстави, а відтак набуває ознак неправомірності. Стаття 216 ЦК України містить положення про те, що за недійсним правочином кожної зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а якщо це неможливо, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість одержаного за цінами на момент відшкодування. Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину. У цивілістичній науці та судовій практиці застосування таких наслідків іменується двосторонньою реституцією. У такому разі застосовується одностороння реституція [13, с.187-188].

2.2 Оспорювані правочини

Якщо нікчемні правочини є недійсними ще з моменту вчинення, то правочини, укладені обмежено дієздатними без згоди їх піклувальників або під впливом тяжкої обставини, породжують відповідні права і обов'язки сторін, а отже, є дійсними. Проте така їх дійсність може бути оспорена відповідними особами в суді. Тому такі правочини називаються відносно дійсними або оспорюваними. Отже, оспорюваними є правочини, які ЦК України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними у судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. До них належать правочини, укладені:

- неповнолітньою особою за межами її цивільної правоздатності без згоди батьків, піклувальника (ст.222);

- фізичною особою, обмеженою у дієздатності, без згоди піклувальника;

- під впливом помилки;

- під впливом тяжкої обставини [13, с.187].

Оспорювані правочини, визнані недійсними, вважаються такими з моменту їх укладання. Це правило, поширюється на всі недійсні правочини, у тому числі й на ті, визнання недійсності яких залежить від волі зацікавлених осіб, потерпілих, державних і громадських організацій. Проте, якщо з самого змісту правочину випливає, що він може бути припинений лише на майбутнє, дія правочину визнається недійсною і припиняється на майбутнє.

Недійсними можуть бути й частини правочину. Визнання певних частин правочину недійсними не тягне за собою недійсності інших його частин, якщо можна припустити, що правочин був би укладений і без включення до нього недійсної частини.

Недійсні правочини можна також класифікувати на правочини з дефектами:

- суб'єктного складу - правочини, що не збігаються з право - або дієздатністю осіб, які їх уклали;

- волі одного або усіх учасників правочину, коли внутрішня воля не збігається з волевиявленням, формою змісту [12, с. 202].

Будуть вважатися неправомірними і ті правочини, недійсність яких встановлюється судом на вимогу заінтересованої особи у встановлених законом випадках (оспорювані правочини). Такими, зокрема, є правочини, вчинені малолітніми та неповнолітніми особами за межами їх цивільної дієздатності (статті 221-222 ЦКУ), недієздатними особами (ст. 226 ЦКУ), під впливом помилки, обману чи насильства (статті 229-231 ЦКУ).

Дана норма хоча і не має безпосереднього праворегулятивного значення, але буде сприяти зниженню ступеня сумнівів у правомірності того чи іншого правочину.

Відповідно до ч. 4 ст. 203 ЦКУ загальною умовою чинності правочину є його вчинення у формі, встановленій законом. Стаття 205 ЦКУ розкриває зміст об'єктивного вираження цієї форми, яка врешті одночасно відображає способи зовнішнього волевиявлення суб'єкта правочину. ЦК України (ст. 205 ЦКУ), передбачає дві форми вчинення правочину: усну і письмову. У тих випадках, коли закон не встановлює обов'язковість певної форми, сторони можуть її обирати на власний розсуд. При цьому маються на увазі випадки, передбачені законом, а не іншими нормативно-правовими актами.

Важливе значення має правильне визначення моменту завершення вчинення правочину, оскільки саме цей момент фіксує настання бажаних правових наслідків. При письмовому оформленні правочину таким моментом може бути скріплення на відповідному письмовому документі підписом учасника зафіксованих у ньому необхідних для настання правових наслідків умов. У новому ЦК окремо застерігається, що коли для даного правочину письмова форма не є обов'язковою, він може вважатися вчиненим за умови здійснення сторонами таких дій, що засвідчують їхню волю до настання бажаного правового результату. Наприклад, правочин щодо прийняття спадщини буде вважатися укладеним не лише у разі письмової заяви про її прийняття, а й за умови здійснення фактичних дій, спрямованих на прийняття спадкового майна (поселення у спадковий будинок, проведення його ремонту). Правочин щодо зберігання майна буде вважатися укладеним з моменту видачі жетона гардеробником театру на підтвердження прийняття на зберігання одягу відвідувача.

Частина 3 ст. 205 ЦК допускає також можливість у випадках, передбачених : зговором або законом, висловлювати свою волю мовчанням. Наприклад, відповідно до ст. 764 ЦК, ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна”.

Визнання правочину недійсним необхідно чітко відмежовувати від розірвання договору та визнання його неукладеним. Так, підставою для визнання правочину (угоди) недійсним слугує невідповідність вимогам закону, а підставою розірвання правочину-договору - неналежне виконання або невиконання його умов чи умов, встановлених для такого договору законом. В останньому випадку договір на момент його укладення не містить порушень закону. Такі засади розмежування недійсності та розірвання договору є загальновизнаними в цивілістичній науці і не піддавалися сумнівам. З цього приводу Верховний Суд України у своїй Постанові Пленуму від 28 квітня 1978 р. "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" зазначив, що невиконання або неналежне виконання угоди не може бути підставою для визнання її недійсною і у такому разі сторона може вимагати її розірвання або застосування інших наслідків, передбачених договором та законом.

Однак ця абсолютна істина останнім часом була порушена українськими законодавцями. Так, Законом України "Про приватизацію державного майна" (ст. 27) від 19 лютого 1997 р. було введено норму про те, що на вимогу однієї зі сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду. Така норма є юридичним казусом, який вимагає негайного виправлення.

Неукладеним має визнаватися договір, при вчиненні якого сторони не досягли згоди щодо необхідних для нього істотних умов. Тобто у даному разі між ними не виникло бажаного договірного правовідношення та відповідного правового результату. Між тим, учасники неукладеного договору можуть передати один одному певне майно. Збереження за ними цього майна за таких обставин позбавлене належної правової підстави. Тому у разі визнання договору неукладеним суд може застосувати правові наслідки, встановлені для правовідносин, що виникають внаслідок набуття, збереження майна без достатньої підстави (статті 1212-1215 ЦК України, статті 469-470 ЦК УРСР).

Розділ 3. Недійсність окремих видів правочинів

недійсний правочин нікчемний оспорюваний

Дійсність правочину ЦК України пов'язує з дійсністю елементів, з яких він складається (ст. 203 ЦК України). На підставі цього недійсні правочини можуть бути згруповані залежно від того, який елемент виявився дефектним. Таким чином, недійсні правочини можна поділити на такі групи:

- правочини з недоліками суб'єктного складу;

- правочини з недоліками волі;

- правочини з недоліками форми;

- правочини з недоліками змісту.

Недійсні правочини з недоліками суб'єктного складу поділяються на дві основні групи. Перша - правочини, пов'язані з дієздатністю громадян, а друга - правочини, пов'язані із спеціальними повноваженнями юридичної особи.

Недійсність правочинів, сторонами яких є громадяни, ґрунтується на тих самих критеріях, що і загальні правила виникнення дієздатності, а саме: вік та психічне ставлення до вчинених дій. За цими критеріями в ЦК сформульовані такі склади недійсних правочинів:

а) правочини, вчинені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 221 ЦК України);

б) правочини, вчинені неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 222 ЦК України);

в) правочини, вчинені фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності (ст. 223 ЦК України);

г) правочини, вчинені недієздатною фізичною особою (ст. 226 ЦК України).

Малолітні особи (які не досягли 14 років) мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини та здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом (ст. 31 ЦК України). Загальним наслідком укладення малолітньою особою будь-яких інших правочинів є визнання їх нікчемними. Проте ст. 221 ЦК України передбачає можливість визнання такого правочину дійсним, якщо він згодом був схвалений батьками (усиновлювачами) малолітньої особи або одним із них, з ким вона проживає, або опікуном. Схвалення правочину можливо як шляхом вчинення активних дій (усне або письмове повідомлення іншої сторони про схвалення правочину, виконання або сприяння виконанню малолітнім зобов'язань за укладеним правочином, надання коштів тощо), так і шляхом утримання від пред'явлення претензій другій стороні.

До правочинів малолітньої особи з особою з повною цивільною дієздатністю застосовується двостороння реституція. Особа з повною дієздатністю повинна повернути все, отримане за таким правочином, батькам (усиновителям) або опікунам малолітнього. В свою чергу, батьки (усиновителі) або опікуни малолітнього повинні повернути дієздатній особі все, одержане за правочином, в натурі, а в разі неможливості - відшкодувати вартість отриманого в грошах за цінами, які існують на момент відшкодування.

До того ж, вчинення правочину дієздатною особою з малолітнім є ще і цивільним правопорушенням, а отже ст. 221 ЦК України покладає на неї ще і обов'язок відшкодувати збитки, завдані укладенням недійного правочину, якщо у момент укладення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони. За загальним правилом, вина правопорушника презюмується, тому дієздатна особа повинна доводити, що вона не знала або не могла знати про те, що її контрагент за договором є малолітньою особою. Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, закон зобов'язує саме їх повернути все, одержане за цим правочином у натурі. Лише в разі неможливості повернення майна в натурі відшкодування його вартості проводиться батьками (усиновителями) або опікунами за наявності однієї із таких умов:

- вчиненню правочину сприяла їхня винна поведінка (неналежний догляд за малолітнім, свідоме підштовхування його до вчинення правочину тощо) або

- їхня винна поведінка сприяла втраті майна, яке було предметом правочину. В усіх інших випадках жодні обов'язки на батьків (усиновителів) або опікунів малолітніх осіб не покладаються.

Неповнолітні особи (віком від 14 до 18 років за ЦК України) мають неповну (часткову) дієздатність, що означає, що всі правочини вони вчиняють самі, але вчинення деяких із них потребує згоди батьків або піклувальників. Відповідно до ст. 222 ЦК України правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи.

Сама по собі відсутність згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальників під час вчинення правочину ще не робить його недійсним. Згода може бути надана і після вчинення правочину. Причому допускається як надання прямої згоди (в письмовій формі, якщо це вимагається законом), так і схвалення правочину шляхом непред'явлення батьками (усиновлювачами) або піклувальниками неповнолітнього претензії другій стороні протягом одного місяця з моменту, коли ці особи дізналися про вчинення неповнолітнім правочину.

Передбачені ст. 222 ЦКУ недійсні правочини належать до категорії оспорюваних. Із позовом про визнання такого правочину недійсним можуть звернутися батьки (усиновлювачі) або піклувальники неповнолітньої особи, її контрагент за договором, орган опіки та піклування та інші особи, права яких порушені таким правочином.

Наслідком визнання недійсним правочину, вчиненого неповнолітніми особами між собою є покладення на них зобов'язання повернути другій стороні все, одержане за цим правочином у натурі. В разі неможливості повернення одержаного в натурі неповнолітні повинні відшкодувати його вартість за цінами, які діють на момент відшкодування, незалежно від того, чи є вони вище або нижче цін, що діяли на момент вчинення правочину. Грошове відшкодування здійснюється за рахунок коштів неповнолітньої особи. Батьки (усиновлювачі) або піклувальники зобов'язані здійснити відшкодування за власний рахунок за наявності таких підстав:

- у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для відшкодування;

- вчинення правочину або втрата майна, яке було предметом правочину, відбулося через винну поведінку батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

Якщо особа у встановленому законом порядку визнана недієздатною, всі без виключення правочини, яки вона вчиняє, є нікчемними (ст. 41, ст. 216 ЦК України). Проте опікуну недієздатної особи надається право схвалити вчинені нею правочини, але тільки ті, які належать до дрібних побутових. Порядок схвалення правочину передбачений ст. 221 ЦК України: правочин вважається схваленим, якщо опікун, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявив претензії другій стороні. Схвалення правочину опікуном допускається лише в тому випадку, якщо він був вчинений на користь недієздатної фізичної особи (яка в результаті отримала вигоду).

Загальним наслідком правочину, вчиненого недієздатною особою, є двостороння реституція. Дієздатна особа, яка виступила стороною правочину, та опікун недієздатної особи зобов'язані повернути один одному все, одержане за таким правочином, в натурі.

В разі неможливості повернення в натурі, дієздатна сторона повинна здійснити відшкодування вартості майна за цінами, які існують на момент відшкодування. Опікун недієздатної особи зобов'язаний відшкодувати дієздатній стороні вартість майна тільки у випадках, якщо: а) його винна поведінка сприяла втраті майна (він передав його третій особі, свідомо знищив тощо) або б) його винна поведінка сприяла вчиненню правочину. В останньому випадку вина опікуна може полягати у нездійсненні належного догляду за недієздатною особою, що сприяло вчиненню нею правочину.

Крім того, на дієздатну сторону покладається додатковий обов'язок відшкодувати опікуну недієздатної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан.

Стаття 223 ЦК України передбачає визнання недійсними правочинів, вчинених фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника. Такі правочини належать до категорії оспорюваних. Позов про визнання правочину недійсним може подати лише піклувальник. Проте, ч. 1 ст. 223 ЦКУ визначає, що правочини (за винятком дрібних побутових, які особа, дієздатність якої обмежена, може вчиняти самостійно), вчинені особою, дієздатність якої обмежена, без згоди піклувальника, можуть бути згодом схвалені піклувальником. Схвалення таких правочинів відбувається шляхом неподання піклувальником претензій другій стороні протягом одного місяця з моменту, коли він дізнався про вчинення правочину (ст. 221 ЦК України). Цільовим призначенням ст. 223 ЦКУ України є недопущення скрутного матеріального становища членів сім'ї або утриманців особи, дієздатність якої обмежена. Тому правочин, вчинений такою особою, визнається недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самої особи, членів її сім'ї або осіб, яких вона відповідно до закону зобов'язана утримувати. Тому коментована стаття не поширюється на правочини, за якими особа, обмежена у дієздатності, отримує майно без надання взамін свого (отримання дарунку, прийняття спадщини, безоплатне користування майном тощо).

Для визнання недійсними правочинів з недоліками суб'єктного складу необхідно довести, що дієздатна сторона знала або повинна була знати про факт недієздатності або обмеженої чи часткової дієздатності контрагента. Критерії, які покладені в основу недійсності таких правочинів, мають об'єктивний характер: вік або рішення суду про визнання громадянина недієздатним або обмежено дієздатним. Тому підтвердити факт обізнаності другої сторони про недієздатність контрагента можна лише надавши інформацію про те, що дієздатна особа знайомилася з документами, знала про вік та судові рішення.

На відміну від ЦК УРСР 1963 р., який (ст. 50) визнавав недійсними угоди юридичних осіб, укладені всупереч встановленим у їх статутах цілям діяльності, новий ЦК України передбачає загальну правоздатність юридичних осіб. Стаття 91 ЦК України передбачає, що юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Ця обставина вплинула на формулювання норми про правові наслідки укладення юридичною особою правочину якого вона не мала права вчиняти.

Стаття 227 ЦК України встановлює, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Правила цієї статті поширюються на дво- та багатосторонні правочини (договори), які можуть укладатися як між юридичними особами (наприклад, купівля-продаж цінних паперів), так і між юридичною особою та громадянином (наприклад, надання медичних послуг).

Коло видів діяльності, на здійснення яких необхідно отримати ліцензії, визначений законами України "Про ліцензування окремих видів господарської діяльності", а також рядом інших законів (законами України "Про страхування", "Про нафту і газ" тощо). Юридична особа вважається такою, що не має ліцензії, якщо:

а) вона не отримала ліцензії;

б) позбавлено ліцензії відповідним органом;

в) закінчився строк дії ліцензії.

Правочини, які згадуються у ст. 227 ЦКУ, належать до оспорюваних. Позов про визнання такого правочину недійсним може бути поданий самою юридичною особою, яка його вчинила; її контрагентами; учасниками (акціонерами) юридичної особи; органами, що здійснюють контроль над діяльністю юридичної особи, та будь-якими іншими заінтересованими особами. При цьому в позовній заяві треба посилатися на конкретну норму конкретного нормативного акта, який встановлює необхідність отримання ліцензії.

До недійсного правочину застосовується двостороння реституція. Крім того, якщо юридична особа вчинила такий правочин навмисне, увівши в оману другу сторону, вона повинна відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином.

Правочини з недоліками волі можна поділити на дві основні групи:

а) правочини, які вчинені без внутрішньої волі особи на вчинення правочину, та б) правочини, в яких внутрішня воля сформована невірно.

Без внутрішньої волі особи вчиняються правочини:

- під впливом насильства (ст. 231 ЦК України). Насильство за ст. 231 ЦК України - це фізичний або психічний тиск на особу з метою примушення її до вчинення правочину. Насильство може мати будь-яки прояви: фізичне насильство (катування, биття, заподіяння болю); психічне насильство (залякування, загроза вбивством, загроза заподіяння тілесних ушкоджень самій особі або її близьким); насильство дією (викрадення дитини, пошкодження майна особи).

- у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК України) - також відноситься до правочинів, в яких є лише волевиявлення, яке не відображає справжню волю особи. За зазначеною підставою можуть бути визнані недійсними лише правочини, які особа вчиняє не самостійно, а через представника.

- вчинені дієздатною фізичною особою, яка у момент вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК України), - відрізняються від правочинів, вчинених недієздатними особами тим, що вчиняються дієздатними особами, але внаслідок психічного захворювання, сп'яніння або іншого стану психіки ці особи не усвідомлюють, який правочин вони вчиняють.

"Такі правочини визнаються недійсними внаслідок того, що воля самої особи на вчинення правочину відсутня, а волевиявлення, яке має місце, відображає не волю учасника правочину, а волю якоїсь іншої особи, яка здійснює вплив на учасника правочину".

Недійсність правочинів внаслідок недотримання форми залежить від того, яка форма встановлена законом або домовленістю сторін для того чи іншого правочину.

Відповідно до правил ЦК України порядок форми правочину може виражатися у:

а) недодержанні простої письмової форми правочину (ст. 218 ЦК України). Недотримання простої письмової форми правочину тягне його недійсність лише у випадках, встановлених законом. До таких випадків, зокрема, належать недотримання письмової форми застави (ст. 13 Закону України "Про заставу недотримання письмової форми інших правочинів щодо забезпечення виконання зобов'язань (ч. 2 ст. 547 ЦК України).

б) недодержанні нотаріальної форми одно- або двосторонніх правочинів (статті 219- 220 ЦК України);

в) неотриманні дозволу органу опіки та піклування для - вчинення правочину (ст. 224 ЦК України).

Що стосується правочинів з недоліками змісту, то - це правочини, зміст яких суперечить вимогам ЦКУ, актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Серед правочинів з недоліками змісту науковці виділяють правочини, які порушують публічний порядок, а також фіктивні та удавані.

Висновки

По завершенні написання основної частини даної курсової роботи можна дійти наступних висновків.

Умови дійсності правочину встановлюються законом для того, щоб правочин мав належну юридичну силу. Додержання цих умов сприяє законності правочину, охороні прав та законних інтересів його учасників та інших осіб, а також обмежує можливості збагачення злочинним шляхом.

Проте, коли недодержання умови дійсності правочину викликає його недійсність, то до сторін застосовуються майнові наслідки такої недійсності.

Таким чином, законодавець, встановлюючи умови дійсності правочину, сприяє їх додержанню, а також зміцненню правосвідомості громадян та правопорядку взагалі.

Умови дійсності правочинів поділяються на три основні групи:

1) умови про суб'єктів;

2) умови про форму;

3) умови про зміст.

Порушення саме цих істотних умов призводить до визнання правочину недійсним.

Недійсними правочинами є дії осіб, хоча і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але які не породжують цих юридичних наслідків внаслідок невідповідності вчинених дій вимогам закону.

Це означає, що обумовлені правочином права та обов'язки не виникають, а наступають передбачені законодавством правові наслідки, що несприятливі для учасників правочину та є санкцією за вчинене правопорушення.

Недійсним через невідповідність вимогам закону може бути лише правочин, що вже укладений. У випадках, коли сторони ще домовляються та не уклали в письмовій формі попереднього договору, а знаходяться в стадії переговорів, їх дії не можна вважати правочином. Питання про юридичне значення таких дій вирішується згідно правил, регламентуючих порядок укладення правочинів, а не згідно норм, що встановлюють їх дійсність.

Правочинам на відміну від інших підстав виникнення цивільних прав та обов'язків притаманне правомірне вольове вчинення особою, що має належний статус суб'єкта цивільного права, юридичних дій, спрямованих на свідоме створення конкретного цивільного правового результату для себе або інших осіб.

Правомірність правочину означає, що він не повинен порушувати відповідні вимоги закону, загальні та спеціальні законодавчі заборони.

Недійсність правочину можна поділити на такі види :

- правочин з недоліками суб'єктного складу;

- правочин з недоліками волі;

- правочин з недоліками форми;

- правочин з недоліками змісту.

При написанні курсової роботи були проаналізовані норми чинного законодавства.

Важливим на сьогодні залишається питання пов'язане з процедурою визнання правочину недійсним.

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28 червня 1996 р., зі змінами, внесеними Законом України “Про внесення змін до Конституції України".

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року (із змінами від 22.12.2010 р.) // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, №№40 - 44, ст.356.

3. Цивільно-процесуальний кодекс від 18 березня 2004 року (із змінами від 11.02.2010 р.) // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, №№40-41, ст.492.

4. Бірюков І.А. Цивільне право України - К., 2004 - 324 с.

5. Закон України "Про заставу" // Відомості Верховної Ради. - 1992. - №47. - ст.642.

6. Основи правознавства: Навч. посібник/ За ред. С.В. Ківалова, М.П. Орзік. - К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000. - 358 с.

7. Закон України "Про нотаріат" // від 2 вересня 1993 року // Відомості Верховної Ради. - №3425 - ХІІ.

8. Право: Учебник для вузов/ А.И. Косарев, М.В. Малинкович, С.Д. Покревская и др.; За ред. проф. М.А. Тепловой, проф. М.В. Малинкович. - 2-е вид-ня. - М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998 р. - 479 с.

9. Цивільне право України: навчальний посібник / ред. І.А. Бірюкова, Ю.О. Заіки - К., 2004 - 224 с.

10. “Цивільне право України" за ред. Азімова Ч.1. Підручник. - Х.: Право, 2000 р. - с.169-181.

11. Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 року (зі змінами від 18.02.2010 р.) // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, №6, ст.56.

12. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Д.В. Боброва та ін., за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. - К.: Юрінком Інтер - 2005. - 639с.

13. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В. Дзера, Д.В. Боброва, А.С. Довгерт; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 735 с.

14. Цивільний кодекс України: Науково практичний коментар /За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. - К.: Істина, 2004. - 928 с.

15. Цивільне право України: Підручник / За ред. Є.О. Харитонова, Н.О. Саніахметової - К., 2003 - 774 с.

16. Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. - Т.1. Загальна частина. - К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2003. - 408 с.

17. Штефан М.Й. Цивільно-процесуальне право України. Академічний курс. - К., 2005 - 854 с.

...