Римська сім`я. Встановлення батьківської влади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ І. Римська сім`я

Розділ ІІ. Встановлення батьківської влади

Висновок

Використана література

Вступ

Відносини між батьками і дітьми на всьому протязі римської історії визначалися ідеєю patria potestas, патріархальної й однобічної батьківської влади. Якщо в області відносин між подружжям в римському праві проглядається повний розрив із принципами старого патріархального ладу, то в області відносин з дітьми ці патріархальні принципи зберігалися з набагато великою завзятістю, чим навіть в історії інших народів. За власним визнанням римських юристів, такої влади над дітьми, як римляни, не знав жоден доступний їхньому спостереженню народ.

Звичайно, з часом ця влада значно змінилася й ослабшала, але багато патріархальних завітів зберегли своє значення до кінця. 

Так, насамперед, римське право знає тільки patria potestas -- тільки владу батька, а не батьків узагалі. Мати стосовно своїх дітей від того ж шлюбу ніяких батьківських прав не має -- не тільки при житті чоловіка, але і після його смерті. При старому шлюбі cum manu мати, як відомо, знаходилася в положенні сестри своїх дітей, після смерті чоловіка родина розпадалася на нові самостійні родини, стосовно яких мати ніяких прав влади не набувала; вона сама робилася тепер persona sui juris, але попадала під опіку свого найближчого агнату, частіше свого ж власного сина. 

При шлюбі без manus, мати не була навіть агнаткой своїх дітей: юридично вона була для них чужою. Лише з часом, з поступовим визнанням споріднення когнатичного, її відносини з дітьми одержують деяке юридичне фарбування: мати і діти дістають взаємні права спадкування один після одного.

В період імперії визнається потім право на утримання (аліменти), а також, -- принаймні, у відомих випадках, -- і право матері бути опікункою над своїми дітьми. Але цим все і вичерпується: яких-небудь прав, властивих patria potestas, наприклад прав на користування відомим майном дітей, вона не має. 

Юридичні відносини між батьками і дітьми мисляться, далі, тільки на ґрунті законного шлюбу і законної родини. Діти незаконні, позашлюбні в найдавнішому римському праві, побудованому винятково на принципі споріднення агнатичного, стояли взагалі поза всякими юридичними зв'язками: вони були чужими не тільки своєму природному батьку, але і матері. З визнанням споріднення когнатичного положення їх стосовно матері і до всіх материнських родичів змінилося: вони дістали права спадкування нарівні з дітьми законними, тому що cognatio, кревне споріднення, по римських представленнях, не залежить від наявності законного шлюбу і “mater semper certa est”. Що ж стосується батька, то “pater vero is est, quem nuptiae demonstrant”,внаслідок чого юридично в дітей позашлюбних його немає зовсім, хоча б навіть фактично він був усім відомий. Ні він не має, тому, patria potestas, ні діти не мають стосовно нього ніяких прав. Більш пільгове положення займають тільки liberi naturales, діти від конкубінату: вони мають право на alimenta і навіть відоме обмежене право спадкування після свого pater naturalis; але про patria potestas і тут немає мови. 

Таким чином, майже вся юридична сторона відносин батьків до дітей зводиться до patria potestas. 

Отже, становить інтерес більш детальний розгляд батьківської влади в римському праві як головного інституту відносин дітей і батьків, що підкреслює актуальність обраної теми.

Розділ І. Римська сім'я

Ставлення держави до сім'ї виявлялося в юридичному формулюванні особистої влади глави сімейства (pater familias -- домовладика). Тільки домовладика був повноправним громадянином Риму, всі інші члени сім'ї перебували під його владою і були підвладними (особами чужого права). Термін familia (сім'я) означав не тільки колектив людей (дружина домовладики, діти, інші родичі), а й усю сукупність майна, рабів, худоби та інші матеріальні ресурси цього колективу. Це об'єднання засновувалося не на правовій спорідненості його членів, а на владі домовладики. Хто підпадав під цю владу, той був членом сім'ї і родичем. Влада домовладики спочатку називалася manus і об'єднувала всі елементи сім'ї в одне ціле, але поступово ця влада диференціювалася законодавством і зрештою була поділена на manus mariti (влада над дружиною), patria potestas (влада над дітьми) та dominica potestas (влада над рабами).

Отже, споріднення у давньоримському праві затверджувалося не за кров'ю і походженням, а фактом спільного проживання і базувалося на підпорядкуванні владі домовладики. Це було так зване агнатське споріднення (agnatus -- народжений після), в якому всі підкорялися владі одного домовладики і вважалися родичами, тобто агнатами. Кровний зв'язок не мав правового значення. Агнатське споріднення визнавалося тільки по чоловічій лінії, оскільки йшлося про підпорядкування владі батька сімейства. Споріднення агнатів розрізнялося за лініями і ступенями. Агнати одного спільного предка були родичами по боковій лінії (наприклад брат і сестра, дядько й племінники), а послідовно один від одного -- родичами по прямій лінії (прадід -- дід -- батько -- син і т. д.). Ступінь споріднення по прямій лінії визначався числом народжень, що утворювали це споріднення (син -- агнат батька першого ступеня, внук -- агнат другого ступеня). Ступінь споріднення по батьковій лінії також обчислювався кількістю народжень від спільного предка. Так, брат і сестра -- агнати другого ступеня, оскільки їх розділяє одне народження від спільного предка.

Зміни у римському суспільстві, розвиток продуктивних сил активізують цивільний обіг, зростання приватної власності, що призводить до зародження нової, когнатської сім'ї (cognatus -- народжені разом). Когнатське (кровне) споріднення -- природне споріднення, тобто безпосереднє походження одного від другого -- спільного батька або прабатька. Когнатська сім'я незалежно від факту спільного проживання і праці була союзом кровних родичів, що походять від спільного предка. Агнатське споріднення було правовим відношенням і могло змінюватись, когнатське ж споріднення є спорідненням природним і постійним. Кровне споріднення і тепер покладено в основу сімейно-правових відносин. Воно також визначається за лініями і ступенями споріднення. Розрізняють дві лінії -- пряму і бокову. Пряма поділяється на висхідну і низхідну. Якщо родичі походять послідовно один від одного (батько, син, внук, правнук) -- це родичі по прямій лінії. Родичі по прямій лінії, від яких походить конкретна особа, називаються родичами по прямій висхідній лінії (батько, дід, прадід тощо). Родичі, що походять від цієї конкретної особи, становлять пряму низхідну лінію (діти, внуки, правнуки). Родичі, які походять від одного спільного предка, є родичами по боковій лінії (брат -- сестра, дядько -- племінник).

Близькість або ступінь споріднення по прямій і боковій лініях визначалися числом народжень між тими особами, між якими бажано було з'ясувати ступінь споріднення. Наприклад, батько і син перебувають в першому ступені споріднення, брат і сестра в другому. Бокові родичі, які мали спільного батька і матір, називались повно-рідними. Повнорідні брати і сестри називалися в Римі germani, брати і сестри, які мають спільного батька, називалися єдинокровними, а тільки спільну матір -- єдиноутробними. Якщо ж у них різні батьки і різні матері, вони не знаходяться в кровному споріднені і називаються зведеними.

Від родинної спорідненості слід відрізняти свояцтво. Свояцтво -- це відносини між чоловіком і родичами жінки, і, навпаки, між жінкою та родичами чоловіка, а також між родинами жінки і чоловіка.

Цей підрахунок мав особливе значення для цивільного законодавства у двох аспектах. По-перше, наявність ближчого ступеня споріднення усувала від спадкування за законом більш віддалених родичів. По-друге, ступінь споріднення мав важливе значення при вступі у шлюб -- пряме споріднення повністю виключало можливість шлюбу, бокове -- робило неможливими шлюби між родичами до шостого ступеня спорідненості.

Сім'я як елемент соціальної організації суспільства виявляється у правовому регулюванні в двох аспектах: це союз чоловіка і жінки та наявність у сім'ї дітей.

Не кожна сім'я, не будь-які відносини між чоловіком і жінкою визнавалися римським правом шлюбом, який породжує правові наслідки у взаємовідносинах між учасниками цього союзу.

Шлюб (matrimonium) -- "союз чоловіка і жінки, поєднання всього життя, спільність божого і людського права". В цьому розумінні, яке було сформульовано класичним юристом Модестином, відобразилося підкорення регулювання шлюбно-сімейних зв'язків правовим нормам подвійного походження: як виявлення вимог "людського права" шлюбний союз підпорядковується установленням цивільного права, як виявлення вимог "божого права" шлюбний союз повинен відповідати вищим вимогам морального і релігійного характеру. У канонах римської правової культури шлюб не був тільки приватною справою. Люди не можуть за допомогою власної вигадки визначати, яким повинен бути шлюб, чому в ньому можна слідувати і чого уникати.

Неоднакове правове походження інституту шлюбу в цілому визначило складність його юридичної конструкції в римському праві.

Римське право розрізняло два види шлюбу, законний (правильний) римський шлюб (matrimonium justum) і незаконний (неправильний) шлюб. Римський правильний шлюб у свою чергу історично поділявся на два види:

шлюб з чоловічою владою (cum manu mariti);

шлюб без чоловічої влади (sine manu mariti).

Правильний римський шлюб укладався відповідно до норм цивільного права і допускався лише між римськими громадянами, які володіли jus conubii. Цей шлюб укладався в спеціальних, визначених законом формах і породжував усі передбачені правом особисті та майнові відносини між подружжям. Неправильним шлюбом визнавався союз між партнерами різного права (між римським громадянином і жінкою іншого громадянства, між перегринами).

У тих випадках, коли між чоловіком і жінкою існував постійний союз, але вони не володіли необхідними особистими якостями щодо визнання їх сімейного союзу правом, римляни вважали, що такий союз становить собою конкубінат (concubinatus) -- природний шлюб. Йшлося про встановлене законом стійке (а не короткочасний тимчасовий зв'язок) співжиття чоловіка і жінки з наміром у подальшому створити сім'ю. Конкубінат практично не мав ніяких правових наслідків. Кункубіна не могла поділяти становище свого співмешканця. Діти, народжені в конкубіті, набували статусу матері. За певних умов вони мали право на утримання батька і могли успадкувати частину його майна. Вони не вважалися законними. Проте відрізнялися від незаконних і називалися природними дітьми (liberi naturales).

До виникнення когнатського споріднення сімейні відносини між рабами не мали ніякого значення. Але з того часу римляни певною мірою визнавали і родинні зв'язки рабів, які проявлялися в сімейних союзах рабів -- контуберніумах (contubernium).

У ранній період римської історії правильний (законний) римський шлюб називався сит тапи тагіїі (шлюб з чоловічою владою). За цим шлюбом жінка потрапляла в повну залежність від чоловіка чи домовладики, якщо чоловік сам знаходився під владою батька. Вона була на становищі дочки у батьків свого чоловіка, втрачала родинні зв'язки зі своїми батьками і родичами. Влада чоловіка в цьому шлюбі була безмежна.

Давнім способом або давньою формою укладення шлюбу за згодою була коемпція (coemptio) або купівля чоловіком дружини.

Другою передбаченою законом формою укладення шлюбу була так звана конфареація (confareatio). Це була релігійна форма, яку застосовували патриції, за якою в присутності свідків і жерців з дотриманням певного церемоніалу і виголошенням визначених урочистих слів приносили Юпітеру жертву.

Найбільш поширеною і простою формою укладання шлюбу був usus, тобто шлюб внаслідок безпосереднього проживання жінки у домі чоловіка протягом року. Але вже Закони XII таблиць допускали можливість укладання шлюбу, за яким дружина не підпадала під повну владу чоловіка. Жінка мала право перешкодити встановленню влади чоловіка, покидаючи дім чоловіка на три доби підряд (usurpatio trinocti), цим самим перериваючи перебіг давності володіння. Таким чином вона зберігала незалежність. Поступово на зміну шлюбу сит тапи приходять новий шлюб без влади чоловіка sine тапи mariti, і вже в класичний період римського права він остаточно витісняє шлюб з чоловічою владою. При шлюбі без чоловічої влади дружина виходить з-під необмеженої влади свого чоловіка. Вона або зберігала за собою статус особи свого права, або продовжувала перебувати під владою свого батька. Чоловік за умов шлюбу sine тапи не мав влади над жінкою, яка зберігала свою особисту і майнову незалежність.

Умови вступу до шлюбу. Для того, щоб шлюб вважався дійсним, необхідна була одночасна наявність деяких суттєвих і обов'язкових передумов. Від наречених вимагалося володіти jus conubii (право вступати в шлюб), мати affectio moritalis (намір подружжя жити саме у шлюбі), бути статевозрілими та укладати шлюб у передбаченій правом формі.

Римський шлюб могли укладати тільки особи, за якими було визнано право вступати в шлюб (jus conubii) як необхідний елемент цивільної правоздатності. Цим правом були наділені тільки римські громадяни.

Римський шлюб міг укладатися тільки тоді, коли союз чоловіка і жінки будувався з наміром жити у шлюбі. У давньому праві affectio mariialis не був обов'язковим для наречених, достатньо було, щоб цей намір виявив домовладика відповідної сім'ї. У класичному праві наявність affectio maritalis був необхідним і нареченим, і домовладикам їх сімей, а у посткласичному праві такий намір вимагався лише від осіб, які вступали до шлюбу.

Римський шлюб могли укладати тільки особи, які спроможні були здійснювати природну мету шлюбу, тобто особи, які були статевозрілими: жінки з 12 років, а чоловіки з 14 років.

Для того, щоб здійснити всі правові дії, шлюб повинен був укладатися у формі, передбаченій законом: coemplio, confereatio та usus.

Крім існування конститутивних умов, при укладенні шлюбу враховували так звані шлюбні перешкоди, тобто обставини, наявність яких може призвести до припинення шлюбу.

Перешкодами для одруження були:

перебування у шлюбі нареченого чи нареченої на момент укладання шлюбу. Римське право визнавало тільки моногамний шлюб. Ніяких перешкод для вступу до другого шлюбу після розірвання першого римське право не містило;

душевна хвороба, якщо нею захворів один з наречених до укладання шлюбу. Коли хвороба настала після укладення шлюбу, шлюб міг бути збережений або розірваний;

споріднення. Кровне споріднення не допускало шлюбу. Споріднення по прямій лінії у всіх випадках було перешкодою для вступу до шлюбу. По боковій лінії в найдавніші часи не допускались шлюби між родичами виключно до шостого ступеня, в період республіки і на початок імперії -- до другого--третього ступеня.

Перешкодою до вступу в шлюб було також близьке свояцтво. Так, шлюби між усиновителями і усиновленими були заборонені; молодший брат не міг брати за дружину вдову старшого брата і навпаки. Не дозволялися шлюби між дядьком і племінницею, тіткою і племінником, між опікуном і підопічним. З поширенням християнства вимоги до відсутності близького споріднення зросли; 

траурний рік. Після смерті чоловіка вдова не повинна була одружуватися протягом не менше як 10 місяців. Метою цього обмеження був, з одного боку, прояв поваги до пам'яті покійного, а з другого -- усунення сумніву у визначенні батьківства дитини, що народжувалася за цей час. Якщо вдова порушувала цю умову, то її шлюб визнавався, однак сама вона піддавалася безчестю; 

обітниця безшлюбності і духовний сан. Весталки в язичницьку епоху не могли одружуватись до 13-річного віку. Після прийняття християнства на усе духовенство римо-католицького обряду було поширене обітництво целібату, тобто безшлюбності.

У сімейному законодавстві імператора Августа були введені деякі інші обставини, які заперечували укладання шлюбу. Зокрема заборонялися шлюби між вільнонародженими та вільновідпущеницею з поганою поведінкою, а особливо був заборонений шлюб між сенаторами і актрисами. 

Провінційний магістрат не мав права вступати до шлюбу з громадянкою даної провінції. Ця заборона мала двояку мету: виключити можливість тиску на волю нареченої й перешкодити виникненню сімейного впливу на державні інтереси через магістрат. Воїнам взагалі заборонялося вступати в шлюб. 

Припинення шлюбу. Шлюб як постійний зв'язок між чоловіком і жінкою міг припинитися лише під дією юридичних фактів -- природних та людських подій.

Шлюб припинявся внаслідок смерті одного з членів подружжя, або втрати свободи (громадянська смерть), втрати громадянства, розлучення (юридична формула розлучення -- а тепса et torn -- від стола і ложа відлучити).

Втрата свободи мала місце внаслідок взяття у полон або обернення в рабство. Жінка не мала права вступати у новий шлюб протягом п'яти років. Якщо чоловік повертався з полону в Рим, то правильний шлюб продовжувався.

При втраті громадянства шлюб вважався дійсним тільки згідно з правом народів (jus gentium).

Одним із основних принципів римського сімейного права було дотримання абсолютної свободи розлучення в усі часи Римської держави. При шлюбі сит тапи вимагати розлучення мав право тільки чоловік. Така свобода розлучення мала певні негативні наслідки. Згодом законодавство визначило підстави для розлучення, які істотно обмежували право чоловіка на розлучення. Такими підставами слугували: порушення подружньої вірності, чаклунство на дітей, постриг в ченці, вчинення перешкод чоловікові до вживання вина. При шлюбі sine тапи розлучення (divertium) відбувалося односторонньою заявою як з боку чоловіка, так і жінки, а також за взаємною згодою обох сторін. В імператорський період, особливо з утвердженням християнської релігії, були встановлені істотні обмеження розлучення. За Юстиніана було заборонене розлучення за спільною згодою сторін. Що стосується розлучення за заявою однієї зі сторін, то воно допускалося лише у випадках, які прямо були вказані в законі. Наприклад: порушення подружньої вірності; посягання одного з подружжя на життя іншого; нездатність до дітонародження, до шлюбного життя; вступ до монастиря одного з подружжя; державна зрада одного з подружжя.

Розлучення не потребувало ніякої урочистої форми, однак законодавство наказувало, щоб про розлучення повідомлялося публічно у присутності семи свідків з метою внесення ясності у сімейне становище громадян.

Розділ ІІ. Встановлення батьківської влади

сімейний римський право шлюб

Встановлення шлюбного права, батьківської влади, права опіки і піклування становило зміст викладу римських юристів щодо вивчення правового становища осіб з погляду їх положення у сім'ї. Згідно з приписами римського права статус осіб у сім'ї мав важливе значення для затвердження право і дієздатності римських громадян. Тому розгорнуті правила організації сім'ї і взаємовідносин її членів становили собою особливу гілку римського приватного права і вивчалися під назвою "сімейне право".

Отже, сімейне право -- це зібрання правових положень, які регулюють відносини у римській сім'ї, а саме: відносини між чоловіком і дружиною, відносини між батьками й дітьми, а також відносини між опікуном чи піклувальником та їх підопічними.

Сукупність правових установлень, яка забезпечувала владу домовладики над членами своєї сім'ї, становила римське батьківське право. Римське право визнавало практично необмежену владу батька над дітьми. Така позиція призводила майже до повної відмови від особистих і майнових прав підлеглих.

Батьківська влада виникає насамперед природним чином внаслідок народження дитини в законному шлюбі. Закононародженими вважалися діти, які народилися під час шлюбу, а також ті, які народилися після спливу 181 дня після одруження і не пізніше 300 днів після смерті чоловіка. Кожна дитина, народжена заміжньою жінкою, вважалася сином або дочкою її чоловіка, поки не буде доведено протилежне. Батьком дитини вважався той, на кого вказує факт шлюбу.

Щодо незаконних дітей, тобто народжених поза шлюбом, то батьківська влада може бути встановлена тільки шляхом узаконення. Право на узаконення з'являється тільки в період абсолютної монархії і тільки для 1іbеrіnaturales- так званих природних дітей.

Поступово виникли три способи такого узаконення:

1) з часів імператора Феодосія і Валентина узаконення стало можливим шляхом висунення сина в стан місцевих декуріонів, попередньо наділивши його майном (декуріон - особа, яка відала місцевими справами, іноді погашала податки неплатоспроможного місцевого населення своїми коштами);

2) за часів імператора Анастасія узаконення відбувалося зі вступом родичів у законний шлюб (Після того як були усунуті перешкоди, які не давали змоги це зробити раніше;

3) за часів Юстиніана узаконення могло відбутися шляхом спеціального рескрипту імператора.

Мати щодо дітей ніяких батьківських прав не мала і лише з поступовим визнанням когнатського споріднення її становище щодо своїх дітей набувало деякого правового значення (взаємне утримання і опіка). Виправлення такої односторонності римських правових установлень щодо організації та змісту батьківської влади здійснювалося надзвичайно повільно. Тільки за часів імператора Юстиніана patria potestas багато в чому змінює свій характер.

Батьківська влада встановлювалася трьома способами:

закононародженістю;

узаконенням;

усиновленням.

Закононародженими визнавались діти, які народились під час існування правильного римського шлюбу, а також ті, що народилися не раніше, ніж через 181 день після одруження і не пізніше 300 днів після смерті чоловіка. Діти, що народилися раніше 181 дня, також вважалися закононародженими, якщо чоловік їх матері визнавав їх своїми.

Узаконення (legitimatio) -- встановлення законної батьківської влади над власними дітьми, народженими поза шлюбом. Узаконення могло бути здійснено:

при наступному одруженні, в цьому випадку дітьми вважалися тільки народжені від конкубінату;

шляхом отримання імператорського рескрипту за проханням батька, якщо одруження було неможливим або недоречним і за відсутності своїх дітей;

зарахування сина у члени муніципального сенату.

Усиновлення -- встановлення законної батьківської влади над чужою особою. Римське право закріплювало дві форми усиновлення: арогація (arrogatio) та адопція (adoptio).

Арогація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних у правовому відношенні, здійснювалась в стародавньому праві народними зборами, а пізніше -- на підставі грамоти імператора. Згода усиновителя була обов'язковою.

Адопція застосовувалась для усиновлення осіб чужого права, тобто тих, що знаходилися під владою домовладики. На підставі Законів XII таблиць адопція здійснювалася у формі мансипації шляхом мнимого триразового продажу сина будь-якій сторонній довіреній особі, після чого син повертався до батька. Потім усиновитель для форми пред'являв віндикаційний позов проти довіреної особи, яка не заперечувала проти цього. Наслідком цієї процедури була передача претором усиновленого усиновителю.

Припинення батьківської влади. Відмітною рисою римського права було те, що батьківська влада тривала до смерті батька і могла припинятися тільки за його волею. Отже, батьківська влада припинялася внаслідок:

смерті домовладики або підвладного;

втрати свободи домовладикою або підвладними;

придбання підвладними деяких почесних звань (жрецьких

звань, посади консула, претора, патриція тощо);

звільнення сина самим батьком, що має назву емансипації (emancipatio).

У законодавстві Юстиніана емансипація могла здійснюватися за заявою домовладики; наданням підвладному протягом тривалого часу самостійного положення; отриманням імператорського рескрипту.

Залишком старого патріархального характеру влади батька навіть у найпізнішому римському праві є її пожиттєвість. Ні досягнення сином повноліття, ні заснування своєї сім'ї, дому, господарства не припиняло батьківської влади. Лише з набуттям певного звання, наприклад, консула, єпископа, син її позбавляється.

Проте влада батька як право одностороннє може бути припинена штучним шляхом - звільнення сина самим батьком, що має назву emancipatio. Форма emancipatio теж здійснювалася за допомогою триразового продажу сина, в результаті чого він здобував волю і ставав persona sui juris, набував господарської самостійності, однак втрачав усі спадкові права стосовно своєї сім'ї. Це обмеження мало місце в часи існування агнатичної сім'ї і було анульовано в імператорський період.

Імператор Анастасій встановив можливість emancipatio за допомогою імператорського рескрипту, а Юстиніан приписав взагалі, що для етап сірatіо досить заяви, зробленої перед судом.

У Римській державі було чимало людей, які мали права (правоздатність), але не володіли достатньою дієздатністю. Це, зокрема, неповнолітні і душевно хворі; за старими звичаями і уявленнями такими були жінки, такими визнавалися і марнотратники. Якщо такі особи перебували під чиєюсь сімейною владою, то питання про захист їх інтересів не виникало. Але якщо вони такого сімейного захисту не мали, то поставало питання про їх охорону. Цій меті служив інститут опіки (tutela) і піклування (сига).

Протягом тривалої історії цей інститут різко змінював свій характер. У стародавні часи, коли ще були сильні родові зв'язки, опіка над недієздатними особами була справою усієї родини. Але оскільки в той час спадкування визначалося тільки порядком агнатичної родинності, то й природним опікуном був найближчий агнат - так званий законний опікун. Однак уже Закони XII таблиць дають право домовладиці у своєму заповіті призначати для своїх малолітніх дітей якогось іншого опікуна. Тоді це буде опікун за заповітом.

У стародавні часи у малолітньої особи не було опікуна ні за законом, ні за заповітом, вона залишалася без опіки. У другій половині республіки справа докорінно змінюється. Закон Атілія (час невідомий) встановив, що в таких випадках опіка призначається магістратом, зокрема претором за участю народних трибунів. Отже, поряд з двома старими видами опіки, за законом і за заповітом, з'являється третій - опікун за призначенням.

Водночас посилюється контроль держави за діяльністю опікунів. Опікунські справи розростаються настільки, що стають спеціальною компетенцією.

Висновки

З переходом до абсолютної монархії правила про військовий пекулій були перенесені на майно, набуте сином на цивільній службі - так званий службовий пекулій. І військовий і цивільний пекулії були вільним майном сина і батько ніяких прав на нього не мав.

Нові обмеження майнової сторони влади батька встановив наказ імператора Костянтина, за яким все те, що одержано дітьми (не тільки сином) у спадщину від матері, вважалося їхньою власністю. Згодом це положення було поширено й на майно, одержане від родичів з материнського боку. Юстиніан усі ці численні обмеження узагальнив і постановив: батькові належить тільки те, що син набуває, оперуючи майном батька.

Як видно, в кінці Римської імперії у майновому відношенні від старої беззастережної влади батька залишалася тільки її тінь у вигляді права пожиттєвого користування батька деякими видами майна.

Врешті-решт була визнана майже повна майнова самостійність дітей, а разом з тим зруйнована початкова юридична єдність сім'ї: тепер сім'я з юридичного боку не була єдністю, а союзом осіб, кожна з яких була самостійним суб'єктом прав, котрий може мати майно, виступати стороною в судовому процесі і укладати юридичні угоди.

Використана література

1. Дождев Д.В. Римское частное право: Учебник.-К.2011

2. Косарев А.И. Римское частное право. -- М., 1998.

3. Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права. - К., 2000.

4. Підопригора О.А. Римське право.-К.2009.

5. Харитонов Є.О. Римське право. -- К., 2008.

Размещено на Allbest.ru