Право власності в системі речових прав

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Право власності в системі речових прав

Речовим правом є право, що забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що знаходиться в сфері її господарських інтересів.

Оскільки опосередкування відносин щодо майна, а також захист майнових прав є одним із важливих завдань приватного (цивільного) права, то речові права, природно, є одним з центральних інститутів цієї галузі.

Речові права належать до числа абсолютних.

Тобто, юридична належність речі певній особі означає, що всі інші особи зобов'язані визнавати цю належність і не порушувати її. Тому речово-правовий захист ще називають абсолютним, підкреслюючи цим, що володілець речового права може отримати захист від порушень з боку "всіх і кожного".

Особливості речово-правового захисту полягають, насамперед, у тому, що він забезпечується за допомогою так званих речових позовів. Слід зазначити, що ці позови з'явилися ще з часів формування римського права. Оскільки розмежування прав на речові і зобов'язальні у Римі не провадилось, там розрізняли 2 види позовів: actio in rem (позов до речі) і actio in personam (позов до особи). Це пов'язано з тим, що римляни наявність того або іншого права виводили з існування позову, а не навпаки. Саме можливість звернутися з позовом свідчила про наявність певного права. Відповідно, можливість подання "позову до речі" свідчила про існування речового права (права на цю річ).

Суть речового позову полягає в тому, що необхідною умовою його подання є наявність речі, щодо якої існує спір. Водночас, немає значення, у кого (крім уповноваженої особи) ця річ знаходиться. Тут діє відомий ще римському праву принцип: "Де знаходжу свою річ, там її віндикую (витребую)". Таким чином, речовий позов тісно пов'язаний із річчю і набагато менше - з особистістю порушника майнового блага.

Слід зазначити, що речово-правий захист може бути наданий будь-якому речовому праву, і цим певною мірою обмежує навіть право власності. Так, ст. 396 ЦК встановлює, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі й від власника майна. Тобто, в тому разі, якщо власник своїми діями чинить перешкоди здійсненню речових прав, що обтяжують його право власності, до нього можуть бути заявлені позови особами, які є суб'єктами цих речових прав.

Протилежністю речовим правам є зобов'язання, котрі належать доправ відносних, оскільки уповноваженій особі (кредитору) захист надається лише від порушень з боку конкретної особи - боржника.

Отже, суть протиставлення речових і зобов'язальних прав полягає в тому, що у першому випадку вирішальне значення для задоволення потреб уповноваженої особи мають його власні дії, в той час як у сфері зобов'язань задоволення потреб уповноваженої особи відбувається, передусім, у результаті дій зобов'язаної особи.

Залежно від значущості і характеру виникнення речові права можуть бути поділені на основні (первинні) і вторинні.

1. Основні речові права є визначальними у системі відносин з приводу речей. їхні властивості випливають із самого характеру присвоєння майна і необхідності забезпечення його використання.

До них належать:

а) право власності, яке дає власнику повну владу над майном (речами) і абсолютний захист - право подання позову до будь-якого порушника прав власника;

б) права на чужі речі, котрі мають місце у випадку, коли право власності належить одній особі, в той час як інша особа має на те ж саме майно таке ж (безпосереднє) речове право, тільки вужче за змістом.

2. Вторинні речові права мають своїм підґрунтям основні речові права. Вони виникають, оскільки існують перші, і не можуть існувати без них.

До вторинних речових прав належать:

а) право повного господарського відання - можливість володіння, користування і розпоряджання майном у своїх інтересах, але на підставі надання цих правомочностей власником;

б) право оперативного управління - право володіння, яке ґрунтується на праві власності іншої особи, що надала це повноваження, а також обмежені право користування і право розпорядження майном з метою і в межах, встановлених власником.

Особливе місце в системі відносин з приводу речей відведено володінню. Відносити його до числа речових "прав" не зовсім коректно, оскільки, хоча глава 31 ЦК називається "Право володіння чужим майном", однак, водночас, згідно зі ст. 397 ЦК володільцем чужого майна визнається особа, яка фактично тримає його у себе, тобто йдеться про фактичний стан, а не про право на річ. У той час як "право володіння" є елементом права власності, "володіння чужим майном на законних підставах" означає, що особа, яка не є власником, володіє річчю з наміром володіти нею для себе.

Таким чином, володіння не є речовим правом. Проте з міркувань практичної доцільності воно може бути віднесене до відповідного розділу цивільного права, а відтак, розглянуте у відповідній главі цього підручника.

Концепція регулювання речових відносин зазнала у ЦК змін, відображаючи загальну зміну концепції речових прав в українській цивілісти ці.

Право власності відповідно до обраної концепції розглядається як основне речове право і є основним інститутом книги З ЦК, який ґрунтується на концепції регулювання відносин власності, закладеній у Конституції.

2. Поняття власності і права власності

Слово "власність" нерідко вживається для позначення належності комусь речей. Іншими словами, власність тлумачиться як присвоєння особою засобів і продуктів виробництва усередині і за допомогою певної суспільної форми.

Визначення власності за допомогою категорії присвоєння випливає з робіт К. Маркса, де категорії "власність" і "присвоєння" тісно пов'язані. Такий підхід до визначення власності загалом можливий. Проте слід враховувати, що поняття присвоєння потребує конкретизації, а тому навряд чи може бути використане для розкриття змісту власності без визначення його самого. До того ж у поняття "присвоєння" К. Маркс і його послідовники нерідко вкладали різний зміст. У зв'язку з цим виникає необхідність більш детальної характеристики і встановлення визначальних ознак цієї категорії.

На вирішення цього завдання спрямоване визначення власності як такого ставлення особи до речі, за якого вона вважає річ своєю, за умови, що інші ставляться до цієї речі як до чужої. Отже, власність характеризується такими зовнішніми ознаками як наявність влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними нормами. Власник розпоряджається річчю своєю владою й у своїх інтересах. Для нього річ - своя, для не власників, відповідно, - чужа.

З такого розуміння власності випливає, що власність - це ставлення людини до речі. Проте оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, які не є власниками речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. З одного боку цього відношення - власник, що ставиться до речі як до своєї, з іншого - не власники, тобто усі інші особи, що мають ставитися до неї як до чужої. Це означає, що ці особи зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ, а отже, і на волю власника мати цю річ.

Таким чином, власність - це суспільні (цивільні) відносини, у яких одні особи - власники - ставляться до речей як до своїх, а всі інші - не власники - мають ставитися до них як до чужих й утримуватися від будь-яких зазіхань на ці речі. Без ставлення інших осіб до речі, що належить власнику, як до чужої, не було б і ставлення до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільного явища розкривається за допомогою тих зв'язків і відносин, у які власник вступає з іншими людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

Відносини власності, як правило, поділяють на економічні та юридичні.

Економічні відносини власності є одночасно вольовими і не вольовими.

Не вольовими вони є тому, що в умовах існування суспільства є об'єктивованими, тобто існують, певною мірою, незалежно від волі людей: люди не можуть жити, не вступаючи у відносини власності.

Водночас відносини власності є вольовими, оскільки без цілеспрямованих вольових дій людей вони виникати не можуть. Саме в силу наявності в них вольового елементу відносини власності можуть бути об'єктом правового регулювання.

Отже, власність - це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками: І) виникають з приводу речей (майна); 2) мають вольовий зміст.

З першої ознаки випливає, що власність - це завжди майнові відносини, серед яких вона займає чільне місце.

Наявність другої ознаки зумовлює необхідність характеристики такої категорії, як "воля власника", установлення меж його волевиявлення. У зв'язку з цим слід зазначити, що власник може чинити стосовно своєї речі усе, що прямо не заборонене законом, або не суперечить соціальній природі власності.

Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому належить, виражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею.

Володіння річчю означає юридичне та фактичне панування власника над нею, можливість впливати на неї в будь-який момент.

Користування реалізується шляхом видобування з речі ЇЇ корисних (споживчих) властивостей.

Розпорядження означає вчинення стосовно речі дій, що визначають її долю. Це може бути відчуження речі, її знищення, відмова від неї тощо.

Як вважають деякі цивілісти, у володінні виражається статика, а процес користування і розпорядження речами відображає динаміку відносин власності.

Проте існує й інша точка зору. Наприклад, Є.О. Суханов вважає, що відносини статики власності виражають, власне, стан належності (присвоєності) матеріальних благ. На відміну від цього, відносини динаміки власності пов'язані з переходом майна від одних осіб до інших, вони виявляються у процесі руху товару. Такий перехід майна від однієї особи до іншої може бути наслідком договору між товаровласниками, набуття майна в результаті спадкування або відшкодування шкоди, заподіяної правопорушником потерпілому тощо. Таким чином, право власності здатне регулювати не динаміку, а статику, тобто тільки частину відносин власності1.

Здається, що розбіжність позицій тут значною мірою зумовлена різним підходом до визначення поняття власності і розуміння категорій "статика відносин", "динаміка відносин". Є.О. Суханов визначає власність через категорію присвоєння, а не через категорії володіння, користування і розпорядження. Тому з його позиції можна зробити висновок, що відносини власності - це відносини, які природно фіксують стан присвоєння речей, тобто статичний момент. У цьому сенсі можна говорити про те, що власність - це статика суспільних відносин з приводу майна. Якщо ж акцентувати увагу на змістовній стороні відносин власності, то в ній можна диференціювати статичні елементи (володіння, присвоєння) і динамічні (користування, розпорядження).

Очевидно, зняти цю суперечність можна вказівкою на те, що у відносинах власності як у складному суспільному явищі існують статичні (володіння) і динамічні (користування, розпорядження) елементи змісту. Вони властиві йому завжди в сукупності, але залежно від ситуації можуть змінювати своє значення: виходити на перший план, тимчасово не функціонувати.

Завершуючи стислу характеристику категорії "власність", зазначимо, що розрізняють її типи і форми.

Так, класифікація її за типами пов'язана з тим, що власність як економічна категорія супроводжує людство протягом усієї його історії за винятком тих часів, коли людина ще не виділилася з природи й задовольняла свої потреби за допомогою спонтанного, епізодичного володіння й користування речами. Тому певному етапу розвитку (який із деякою умовністю може бути визначений як "суспільно-економічна формація") відповідає певний тип власності.

Традиційно розрізняють первіснообщинний, рабовласницький, феодально-кріпосницький і капіталістичний типи власності. Донедавна як особливий тип виділяли соціалістичний тип власності. Проте для цього достатніх підстав не було. У країнах, що входили до "соціалістичної співдружності", соціалізм насправді побудований ніколи не був. Безпосередні виробники як і раніше зазнавали експлуатації, засоби виробництва фактично не належали працівникам. Той тип власності, що в умовах тоталітарного режиму (іноді явного, іноді завуальованого) утвердився в цих країнах, поєднував у собі характерні риси, властиві типам власності як попередніх епох, так існуючих у той час. При цьому його підґрунтям найбільшою мірою слугував так званий "азіатський спосіб виробництва".

У ЦК відсутня згадка про типи власності. У Конституції і ЦК передбачені форми власності: приватна, державна, комунальна. При цьому законодавство (ст.ст. 325-327 ЦК) не визначає тип (економічну природу) зазначених відносин власності, а лише констатує їхню наявність і встановлює суб'єктний склад та деякі особливості правового режиму.

Визначившись у такий спосіб щодо розуміння власності як стану присвоєності речей, відображеному в існуванні вольових майнових відносин, у яких одній особі належить право на речі (влада над ними), а інші особи визнають наявність такої влади, потрібно встановити співвідношення цього поняття з поняттям "право власності".

З розуміння власності як стану належності (присвоєності) матеріальних благ певному індивіду, визнаного іншими індивідами, випливає, що такі відносини властиві будь-якому людському суспільству. Водночас, право як суспільний феномен (у тому числі й право власності) виникає лише на певному шаблі суспільного розвитку, тобто пізніше за власність, що історично передує інституту права власності.

Проте виникнувши, право власності слугує не тільки юридичною формою відносин власності, але й активно впливає на їхнє формування й розвиток. Це пов'язано з тим, що право є суспільно-політичним інститутом і елементом суспільної свідомості.

Відносини власності регулюються різними галузями права. Важлива роль у регулюванні відносин власності належить конституційним (державно-правовим) нормам, які встановлюють форми власності (ст.ст. 13, 41, 142, 143), закріплюють рівність усіх суб'єктів права власності (ст. 13), гарантії права власності і обов'язки власників (ст.ст. 13 і 41 Конституції). Проте головне навантаження припадає на норми цивільного права, котрі визначають зміст права власності, підстави його виникнення та припинення, здійснення, порядок і підстави захисту.

У цивілісти ці розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному сенсі1.

Право власності в об'єктивному сенсі - це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності і є юридичною підставою існування і реалізації права власності, котре належить певному суб'єкту, тобто права власності в суб'єктивному сенсі.

Крім того, саме норми інституту права власності гарантують реальність права власності у суб'єктивному сенсі. Зокрема, ст. 321 ЦК на розвиток положень ст. 13 Конституції закріплює принцип непорушності права власності, вказуючи, що ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених ч.2ст. 353 ЦК.

Право власності в суб'єктивному сенсі - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК).

Нерідко у цивілістиці право власності в суб'єктивному сенсі визначають також як право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю своєю владою і у власному інтересі.

Саме у праві власності в суб'єктивному сенсі знаходить відображення суть власності як вищої влади особи над річчю, яка визнана іншими особами.

Характерні ознаки права власності як суб'єктивного права:

1) це складне за змістом суб'єктивне цивільне право особи, яке охоплює низку правомочностей власника: право володіння, право користування і право розпорядження майном (ст. 317 ЦК);

2) суб'єктами права власності можуть бути усі учасники цивільних відносин: фізичні особи, юридичні особи (у тому числі юридичні особи публічного права -- ст.ст. 82, 329 ЦК), держава та інші суб'єкти публічного права. При цьому коло суб'єктів права власності є ширшим за коло учасників цивільних відносин, визначене у ст. 2 ЦК. Зокрема, згідно зі ст. 318 ЦК суб'єктами права власності, крім фізичних та юридичних осіб, суб'єктів публічного права, є також Український народ;

3) усі суб'єкти права власності є рівними перед законом (ст. 13 Конституції, ч. 2 ст. 318 ЦК). Отже, існують рівні умови здійснення і захисту права власності. Разом з тим це не означає, що має існувати однаковий правовий режим для всіх форм власності. Іншими, словами, хоча приватний власник і держава як суб'єкти права власності є рівними перед законом, але обсяг, призначення цих прав можуть відрізнятися;

4) об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації (упакування, маркування, написи тощо);

5) своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою і на власний розсуд (ст. 319 ЦК). На відміну, наприклад, від повіреного, він не потребує спеціальних повноважень, доручення. Діючи "на власний розсуд" власник спирається безпосередньо на закон, і його влада (воля) існує незалежно від влади інших осіб, тоді як права інших осіб щодо цього майна визначаються не тільки законом, але й волею власника;

6) власник має максимально повну владу над речами, що йому належать. Проте ця влада не є безмежною: дії власника не повинні суперечити інтересам інших суб'єктів цивільного права. Наприклад, власник зобов'язаний вживати заходів до запобігання виникненню шкоди здоров'ю громадян і навколишньому середовищу при здійсненні його права власності. Реалізуючи право власності на жилий будинок, він повинен утримуватися від поведінки, яка може заважати його сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами тощо). Крім того, власник не може виходити за загальні межі здійснення цивільних прав;

7) право власності у випадках його обмеження має здатність до "самовідновлення". Наприклад, узуфрукт своїм існуванням обмежує (обтяжує) право власності. Але після смерті узуфруктарія право власності відновлюється в повному обсязі. Це И.О. Покровський називав характерним для права власності "бажанням підвестися на весь зріст" або "принципом еластичності права власності";

8) на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Це відповідає передбаченій ч. 6 ст. 4 ЦК вимозі до актів цивільного законодавства про дотримання принципу однаковості регулювання цивільних відносин на всій території України і означає, що де б не проживав власник і де б не знаходилося його майно, він володіє усією сукупністю правомочностей щодо цього майна на однакових засадах, визначених Конституцією та ЦК.

Питання, що стосуються характеристики суб'єктів і об'єктів цивільних правовідносин, засади здійснення цивільних прав, були розглянуті у попередніх главах підручника. Тому тут вони детально не розглядаються. Проте на встановленні суті змісту суб'єктивного права власності зупинимося докладніше.

3. Зміст права власності

Зміст права власності в цілому включає такі елементи:

1) право на власну поведінку (право на здійснення права власності на власний розсуд);

2) право вимагати "від усіх і кожного" не створювати перешкод у здійсненні права власності (не порушувати його);

3) право звернутися до суду за захистом порушеного права власності з речовим позовом (віндикаційним, негаторним тощо).

Концепція ЦК з цього питання, зафіксована у ст. 319, виходить з того, що зміст права власності у суб'єктивному значенні складається з 3 "прав" власника:

1) права володіння річчю;

2) права користування річчю;

3) права розпорядження річчю.

1. Право володіння - це юридична можливість фактичного впливу на річ.

У зв'язку з тим, що володіння буває законним - таким, що ґрунтується на законі, і незаконним - протиправним, іноді в літературі з цивільного права зазначають, що цей поділ може стосуватися володіння взагалі, тобто і володіння як елементу права власності1. Проте необхідно мати на увазі, що оскільки йдеться про право володіння, то воно завжди може бути тільки законним. Поняття "незаконне володіння" може застосовуватись тільки до фактичного володіння.

2. Право користування - це юридична можливість видобувати корисні (споживчі) властивості речі.

Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (користування особистими речами, проживання в будинку, користування автомашиною тощо). Але воно може полягати й у використанні споживчих властивостей речі за допомогою дій юридичних (надання речі в оренду і одержання відповідних прибутків). Слід зазначити, що свого часу у римському приватному праві право на одержання плодів і прибутків розглядалася як самостійна правомочність власника - jus fruendi. Проте з огляду на українську ш тіл і стичну традицію, можна (з деякою мірою умовності) вважати, що така можливість охоплюється правомочністю користування шляхом вчинення юридичних дій.

3. Право розпорядження полягає в юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі.

Визначення фактичної долі речі полягає в можливості зміни її фізичної суті аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або шляхом відмови від права на річ.

Варто звернути увагу на те, що розпорядження річчю полягає в передачі права власності, одержання плодів і прибутків (наприклад, надання речі в найом), тому його іноді оцінюють як реалізацію права розпорядження. Проте передаючи річ в найом, власник не має на увазі передачу права власності. Він передає річ лише у тимчасове користування. Його право власності на річ не припиняється, а реалізується шляхом використання можливості лише тимчасової передачі речі за плату іншій особі. Отже, одержання плодів, доходів, прибутків не може розглядатися як будь-який різновид права розпорядження речами.

Як зазначалося, у сукупності 3 правомочності власника утворюють класичну для українського цивільного права "тріаду", що характеризує право власності в суб'єктивному сенсі.

Слід, однак, зазначити, що таке тлумачення змісту (визначення переліку елементів) права власності не є досконалим з 2 позицій.

Перша з них полягає в тому, що визначення змісту права власності проводиться без врахування загального тлумачення суб'єктивного цивільного права як такого, що включає 3 правомочності* 1) право на власні дії (поведінку); 2) право вимагати певних дій від інших осіб; 3) право звернутися за захистом у випадку порушення права.

Не важко помітити, що всі елементи традиційної "тріади права власності" практично повною мірою стосуються лише першої правомочності суб'єктивного цивільного права - права на власну поведінку. Такий акцент виглядає достатньо природним, оскільки у багатьох випадках саме поведінка власника дозволяє йому реалізувати його право власності. Звісно, не заперечується, що при цьому власник може вимагати, щоб інші особи не порушували право власності, а також має право звернутися до відповідних органів за захистом порушеного права. Але ці вимоги вже розглядаються як такі, що стосуються, головним чином, тієї чи іншої правомочності: порушення права володіння, порушення права користування, порушення права розпорядження.

Отже, виникає питання, чи йдеться про право власності як єдине суб'єктивне право, чи кожний окремий елемент тріади розглядається як окреме суб'єктивне право, що включає три правомочності?

Якщо йдеться про єдине суб'єктивне право власності, то маємо аналізувати усі правомочності саме стосовно цього поняття - не лише власну поведінку, але й право вимагати відповідної поведінки від інших осіб та правомочність вимагати захисту порушеного права власності.

Звідси випливає висновок про необхідність розгляду змісту права власності у 2 площинах: 1) як суб'єктивного права взагалі; 2) як змісту права на власну поведінку власника, котра у багатьох випадках є вираженням права власності.

Таким чином, зміст права власності в цілому має включати такі елементи:

1) право на власну поведінку (право на здійснення права власності на власний розсуд);

2) право вимагати "від усіх і кожного" не створювати перешкод у здійсненні права власності (не порушувати його);

3) право звернутися до суду за захистом порушеного права власності з речовим позовом (віндикаційним, негаторним тощо).

У свою чергу, змістом права здійснення права власності є право володіння, право користування, право розпорядження тощо.

Слід зазначити, що друга неточність стосується визначення переліку елементів права здійснення права власності. Річ у тім, що традиційна "тріада", як вже зазначалося, є дуже приблизною і не містить згадки про деякі важливі елементи. Наприклад, важливим елементом права власника на здійснення його права є право управління майном.

Свого часу в літературі пропонувалося виділяти правомочність управління власністю (майном) стосовно колективних утворень щодо майна, що належить їм. Разом з тим деякі науковці зазначали, що більш правильним є вважати управління не четвертим елементом змісту права власності, а функцією органу управління колективної юридичної особи, яку та здійснює в процесі реалізації права користування або розпорядження майном2.

Як здається правильно виходити з того, що зазначене право не охоплюється ні правом користування, ні правом розпорядження майном. Наприклад, господарське товариство має право власності на майно, передане його учасниками як вклад до статутного капіталу (ст. 115 ЦК). Товариство як власник може володіти цим майном, використовувати його як гарантію інтересів кредиторів. Разом з тим воно не має права повного розпорядження цим майном (наприклад, не може провести повне відчуження статутного капіталу; зменшувати його нижче рівня, встановленого законом, тощо), а також не має права використовувати його у процесі своєї діяльності для власних потреб. Натомість господарське товариство через свої органи може управляти цим майном відповідно до засновницького договору та вимог закону. Отже, можна зробити висновок, що змістом права власності як права на власну поведінку (права здійснення права власності) є: 1) право володіння майном; 2) право користування майном; 3) право управління майном; 4) право розпорядження майном.

3. Елементи права власності за цивільним законодавством

Визначальними елементами права власності є його суб'єкти й об'єкти, правомочності та обов'язки власника.

У частині 2 ст. 318 визначається коло суб'єктів права власності, серед яких безпосередньо названо лише Український народ, а щодо інших суб'єктів дається відсильне посилання на ст. 2 ЦК. З урахуванням змісту цієї статті суб'єктами права власності, таким чином, можуть бути: а) фізичні та юридичні особи; б) Український народ, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти цивільного права. Особа, яка набула майно у власність, вважається його власником.

Обсяг правомочностей українських суб'єктів права власності значною мірою взаємопов'язаний з її поділом на відповідні форми. Так, фізичні та юридичні особи є суб'єктами права приватної власності, Український народ і держава є суб'єктами права державної власності, територіальні громади є суб'єктами права комунальної власності. Новий ЦК прямо не передбачає поділу власності на форми власності чи права власності, на відміну від Закону України "Про власність". Однак потреба в такому поділі існує, оскільки може мати певне практичне значення. Відповідно до ст. 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" до Єдиного державного реєстру мають вноситися, зокрема, відомості про форму власності юридичної особи.

У багатьох законодавчих актах зберігається закріплення права колективної власності. Тенденція до трансформації права колективної власності у право власності юридичних осіб набула поширення після прийняття в 1996 р. Конституції України. Так, відповідно до Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р. земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності, а її суб'єктами можуть бути громадяни, юридичні особи, територіальні громади та держава (статті 78, 80). Однак у ГК України передбачено конструкцію поділу права власності на окремі її форми, у тому числі право колективної власності для визначення видів та організаційно-правових форм підприємств (статті 63, 93).

Законом України від 19 червня 2003 р. № 980-IV ст. 316 ЦК була доповнена ч. 2, яка передбачає право довірчої власності як особливий вид права власності, що може виникати безпосередньо на підставі закону або договору управління майном. Чинне законодавство поки що не містить норм, які б безпосередньо передбачали конкретні випадки виникнення права довірчої власності в силу вказівки закону. Виникнення права довірчої власності за договором управління майном та його зміст визначаються за правилами статей глави 70 "Управління майном" та окремими законами, зокрема "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати", "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю".

Інститут довірчої власності є новим у цивільному праві України, а тому поки що немає усталених наукових поглядів у цивілістичній науці щодо його функціонування на практиці. Як відомо, довірча власність притаманна країнам англосаксонської системи права, тоді як цивільне право України належить до системи континентального права Європи. Все це може спричиняти неоднозначні судження щодо правової природи права довірчої власності. Так, у науково-практичній літературі зазначалося, зокрема, що хоча законодавство і називає в ст. 1033 управителя довірчим власником, але він таким не стає, і власником продовжує бути установник, який передає управителю не свої повноваження (вони залишаються у власника), а можливість їх реалізації1. Така позиція має певне підґрунтя, адже важко віднайти аргументи для визнання повноцінності довірчої власності. Однак не можна недооцінювати і правовий статус довірчого власника, адже законом право довірчої власності беззастережно визнається особливим видом права власності, а управитель - хоч і довірчим, але все-таки власником. Якщо враховувати тимчасовий характер перебування майна в режимі права довірчої власності, то більш коректно розглядати довірчу власність як тимчасову "квазівласність", а довірчого власника - тимчасовим власником з обмеженими договором або законом повноваженнями.

Частина 2 ст. 318 закріплює рівність усіх суб'єктів права власності перед законом. Тут мається на увазі юридична, а не фактична рівність суб'єктів права власності, адже остання існує далеко не завжди. Наприклад, великі акціонерні товариства, безперечно, можуть мати значно більші фінансові можливості, ніж фізичні особи-підприємці, а відтак, у них різні можливості щодо укладення договорів, придбання майна у власність, одержання доходів тощо.

Положення ч. 2 ст. 318 ЦК відповідає Конституції України, ст. 13 якої передбачає, що всі суб'єкти права власності рівні перед законом. Це означає, що законодавство України не може надавати переваги тим чи іншим суб'єктам права власності в цивільних правовідносинах.

речовий позов власність

4. Об'єкти права власності

Стаття 177 ЦК визначає коло об'єктів цивільних прав. Однак не всі із зазначених у ній об'єктів можуть бути водночас об'єктами права власності. Об'єктом права власності можуть бути будь-які окремі рухомі чи нерухомі речі, їх сукупність (майно). Правовий режим речі поширюється також на тварини, крім випадків, передбачених законом (ст. 180 ЦК). Певні речі, визначені законом, не можуть бути у власності фізичних чи юридичних осіб, а можуть перебувати лише у державній власності.

Останнім часом термін "майно" набув розширеного тлумачення, адже відповідно до ст. 190 ЦК майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Таким чином, це дає підстави будь-які види майнових прав та обов'язків до кола об'єктів права власності, що зрештою може призвести до юридичної помилки. Не можуть належати на праві власності нереалізовані майнові права та невиконані договірні обов'язки (наприклад, несплачена винагорода за продане майно), а відтак, вони можуть бути об'єктом зобов'язальних чи інших прав. Поза сумнівом, що об'єктами права власності є цінні папери, і до його власника переходять у сукупності всі права, які ними посвідчуються (ст. 194). Таким чином, об'єктами права власності можуть бути лише ті об'єкти цивільних прав, які мають речово-правовий характер, існують об'єктивно в тій чи іншій матеріалізованій формі, доступній для реального володіння, користування та розпорядження.

Правовий режим об'єктів права інтелектуальної власності визначається нормами Книги четвертої ЦК "Право інтелектуальної власності".

Правовий режим певних об'єктів може визначатися також спеціальними законами. Наприклад, відповідно до Закону України "Про державну статистику" статистична інформація, отримана у процесі державних статистичних спостережень, а також первинні дані, одержані у процесі проведення інших статистичних спостережень, є державною власністю (ст. 23).

Законом (статті 317, 319 ЦК) власнику надаються відповідні правомочності, які забезпечують йому повне панування над належним йому майном та закладеними в ньому благ.

У статті 319 ЦК встановлюються визначальні принципи здійснення права власності. Під здійсненням права власності необхідно розуміти умови й порядок реалізації власником своїх правомочності володіння, користування та розпорядження щодо належного йому майна. Такі правомочності власник може здійснювати самостійно або за допомогою інших осіб (представників, управителів тощо).

Однак такі особи не набувають статусу суб'єктів права власності. Вони є суб'єктами здійснення права власності в інтересах власника.

Одним із найвагоміших правил щодо реалізації права власності є положення про здійснення власником тріадних правомочностей своїм майном на власний розсуд. Тобто власник здійснює їх за власною волею і не зобов'язаний отримувати на це дозвіл інших осіб. Дія цього правила не скасовується і тоді, коли правомочності власника реалізуються його представником, адже останній вчиняє відповідні дії за волею власника, виконує його вказівки.

У будь-якому цивілізованому суспільстві існують певні правила співжиття, покликані гармонізувати інтереси індивідуума з інтересами інших осіб та суспільства загалом. Наприклад, якщо законодавчі акти встановлюють певні правила щодо містобудування та архітектури, то власник, який будує споруди на земельній ділянці, що перебуває в його приватній власності, зобов'язаний вчиняти будівництво з дотриманням цих правил.

Дії власника не повинні суперечити також моральним засадам суспільства. Наприклад, власник не має права використовувати належне йому майно для виготовлення порнографічних видань чи виробів, не повинен піддавати катуванню належних йому тварин, жорстоко поводитися з ними.

Положення ч. З ст. 319 ЦК про те, що всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав, необхідно розуміти таким чином, що забезпечувати такі умови мають держава та утворювані нею державні органи, а також органи місцевого самоврядування. Дане положення випливає і з Конституції України. Зокрема, на Кабінет Міністрів України покладається обов'язок забезпечувати рівні умови розвитку всіх форм власності (ст. 116), що водночас стосується і забезпечення рівних умов здійснення власниками своїх прав. Водночас законами України можуть передбачатися особливості у правовому режимі власності фізичних і юридичних осіб, держави, територіальної громади (ст. 92 Конституції України). Наразі окремими спеціальними законами певним суб'єктам цивільного права встановлюються деякі переваги або обмеження у підприємницькій чи іншій діяльності. Наприклад, Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" від 29 листопада 2001 р. призупинено примусову реалізацію майна державних підприємств та господарських товариств, частка держави у статутних фондах яких становить не менше 25 відсотків.

У статті 13 Конституції України зазначено: "Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству". У такій редакції конституційна норма не лише покладає на власника обов'язки, а й орієнтовно вказує до чого зобов'язаний власник. Тому норми частин 4 і 5 ст. 319 взаємопов'язані за своїм змістом і мають тлумачитися в комплексі. Поняття "власність зобов'язує" необхідно розуміти в широкому значенні. Так, найбільш повно зобов'язання власників земельних ділянок визначені в Земельному кодексі України (ст. 91). Такі власники зобов'язані забезпечувати використання земельних ділянок за їх цільовим призначенням, підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі тощо.

Держава взяла на себе обов'язок не втручатися у здійснення власником права власності. Однак вона не позбавлена права через відповідні органи влади контролювати власників щодо виконання ними своїх обов'язків, дотримання вимог закону та застосовувати до порушників передбачені законодавством заходи впливу. Наприклад, Законом України "Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції" передбачається право уповноважених органів виконавчої влади, зокрема, вилучати з обігу неякісну та небезпечну продукцію та приймати обов'язкові для власника рішення щодо подальшого поводження з нею (ст. 7).

Власник вільний у здійсненні права власності. Однак ця воля не безмежна. Його діяльність може бути обмежена чи припинена у випадках і в порядку, встановлених законом. Зі змісту ч. 7 випливає, що такі заходи не обов'язково мають бути результатом допущеного власником правопорушення. Наприклад, Законом України "Про банки і банківську діяльність" встановлено, що банк може мати у власності за певних умов нерухоме майно вартістю до 25% капіталу банку (ст. 48). Крім того, за допущені порушення правил вчинення банківських операцій Національний банк України може відкликати в банку-порушника банківську ліцензію (ст. 20), що, безумовно, так чи інакше призведе до обмеження діяльності банку і як власника.

Чимало обмежень встановлено щодо відчуження чи передачі в оренду об'єктів державної та комунальної власності. Не можна вважати обмеженнями встановлення, наприклад, засновниками господарських товариств, спеціального порядку відчуження майна цих товариств. У випадках і в порядку, встановлених законом, власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб. Такі санкції до власника можливі у випадках призначення тимчасової адміністрації Національним банком України в разі істотної загрози платоспроможності банку, банкрутства суб'єкта підприємницької діяльності, створення власником перешкод наймачу в користуванні майном власника тощо.

Закон встановлює спеціальні умови здійснення власником права власності на національні, культурні та історичні цінності (Закон України "Про охорону культурної спадщини").

Оскільки ЦК закріплює принципи свободи власника у здійсненні права власності (ст. 319), то відповідно він має право також на використання свого майна в підприємницькій діяльності, не забороненій законом. Цей висновок ґрунтується також на положенні ст. 42 Конституції України, згідно з якою кожен має право на підприємницьку діяльність. Законом можуть бути встановлені випадки обмежень у використанні власником майна для підприємницької діяльності. Такі обмеження можуть встановлюватися, наприклад, для недопущення монопольного становища суб'єкта господарювання (підприємництва), для прямих банківських інвестицій та участі банків у капіталі будь-якого підприємства та установи.

Для того, щоб власник мав змогу використовувати самостійно належне йому майно в підприємницькій діяльності, йому необхідно набути статус суб'єкта підприємництва відповідно до закону. Таким суб'єктом можуть бути як фізичні, так і юридичні особи (статті 50 і 83 ЦК), які пройшли державну реєстрацію в порядку, встановленому Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців". Підприємницькою вважається діяльність юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, здійснювана з метою одержання прибутку та подальшого його перерозподілу між учасниками, зокрема, підприємницького товариства.

Власник має право також передати своє майно для використання у підприємницькій діяльності, здійснюваній третіми особами за цивільно-правовими договорами, зокрема, за договором управління майном.

В окремих випадках законом встановлюються умови використання власником майна в підприємницькій діяльності, наприклад, щодо обігу цінних паперів, формування статутного капіталу банків, використання валютних коштів, правочинів з цінними металами та нерухомістю.

Правові засади підприємництва як виду господарської комерційної діяльності визначаються багатьма актами законодавства, в тому числі ГК (статті 42-51).

Згідно зі статтею 321 ЦК право власності є непорушним, і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Норма про непорушність права власності стосується всіх її форм, тоді як ст. 41 Конституції України передбачає непорушність лише права приватної власності. Непорушність права власності полягає в Його недоторканності, а водночас і в недоторканності самого майна власника. Всі особи мають утримуватися від безпідставного заволодіння майном власника та завдання йому шкоди. Не допускається також протиправне позбавлення права власності або обмеження в його здійсненні.

Однак можуть виникати ситуації, в яких необхідне виправдане з юридичного погляду коригування права власності, обсягу повноважень власника тощо. Частина 2 встановлює загальне правило, згідно з яким власник може бути позбавлений права власності або обмежений в його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Наприклад, ст. 362 ЦК визначає, що "продавець частки у праві спільної часткової власності має право продати її стороннім особам лише за умови, що інші співвласники відмовляються від її придбання".

Позбавлення власника права власності можливе у випадках звернення стягнення на майно за його борговими зобов'язаннями, конфіскації майна як санкції за скоєні адміністративні правопорушення чи кримінальні злочини. Здійснюється припинення права власності в судовому порядку.

Частина 3 ст. 321 ЦК передбачає можливість припинення права власності шляхом примусового відчуження майна з мотивів суспільної необхідності за підставами і в порядку, встановленими законом, але лише за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості. Такі правові наслідки наступають, зокрема, у випадках викупу пам'яток історії та культури (ст. 352), викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю (ст. 350), реквізиції (ст. 353). Однак в умовах воєнного або надзвичайного стану примусове відчуження майна здійснюється з подальшим повним відшкодуванням його вартості.

У всіх зазначених випадках обмеження у праві власності, припинення права власності можливе лише за підставами та в порядку, встановленими актами, що мають статус закону, адже відповідно до ст. 92 Конституції України правовий режим власності визначається виключно законами України. Щодо певної частини обмежень (обтяжень) нерухомого чи рухомого майна передбачена державна реєстрація відповідно до законів України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень".

Оскільки відповідно до ч. 4 ст. 319 ЦК "власність зобов'язує", то цілком логічним є правило ст. 322 ЦК, яке встановлює презумпцію обов'язку власника нести всі витрати, пов'язані з утриманням належного йому майна. До таких витрат належать витрати, пов'язані зі зберіганням майна, його ремонтом, забезпеченням збереження його властивостей тощо. Такий обов'язок власника є похідним від належних йому як абсолютному володарю правомочностей володіння, користування та розпорядження майном. Невиконання власником свого обов'язку з утримання своєї власності може створювати небезпеку для третіх осіб.

Житловим законодавством встановлюється обов'язок власників житлових будинків, квартир забезпечувати утримання, ремонт, експлуатацію тощо цих об'єктів за власні кошти. Статтею 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" передбачено, що утримання приватизованих квартир (будинків) здійснюється за рахунок коштів їх власників. Закон України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" встановлює обов'язок співвласників нести витрати щодо утримання не лише займаних ними приміщень у багатоквартирному будинку, а й щодо їх спільного майна. За Законом України "Про страхування" підлягають обов'язковому страхуванню певні види майна (наприклад, об'єкти космічної діяльності), яке здійснюється власником чи іншими уповноваженими на це особами. На власників можуть покладатися законом також обов'язки щодо сплати податкових та інших платежів і зборів.

Договором або законом обов'язок з утримання майна власника може бути покладено на іншу особу. Наприклад, відповідно до ст. 776 ЦК поточний ремонт переданої в найм речі проводиться наймачем за його рахунок, якщо інше не передбачено договором або законом. Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, може на час розшуку власника залишити її в себе на утриманні (ст. 340 ЦК). У разі ж повернення бездоглядної домашньої тварини власникові особа, яка затримала тварину, та особа, якій вона була передана на утримання та в користування, мають право на відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням тварини (ст. 342). При безоплатному зберіганні поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві здійсненним витрати на зберігання речі, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 947). Таким чином, законом або договором тягар з утримання може бути тимчасово перекладений на інших сторін, але з покладенням на власника обов'язку відшкодувати їм зазначені витрати.

Стаття 323 ЦК встановлює також загальне правило про те, що ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник. Це правило може бути змінено лише договором або законом. Особливість норми ст. 323 полягає насамперед у тому, що під ризиком випадкового знищення та випадкового пошкодження майна необхідно розуміти економіко-правові наслідки втрати матеріального блага, належного власнику, за відсутності вини власника чи інших осіб. У тих самих випадках, коли знищення або пошкодження є результатом винних дій конкретних осіб, відшкодування збитків покладається на цих осіб відповідно до правил, що регулюють відповідні правовідносини.

Наведена норма визначає економіко-правові наслідки повної або часткової втрати майна у двох ситуаціях, а саме: а) коли майно перебуває в безпосередньому володінні та користуванні власника і не є об'єктом того чи іншого договірного правовідношення; б) коли майно є предметом договору, який передбачає передачу цього майна.

Закономірно, що в першому випадку ризик випадкового знищення чи пошкодження майна завжди несе власник, якщо інше не встановлено законом.

У разі відчуження майна за договором ризик випадкового його знищення чи випадкового пошкодження також покладається на власника, якщо інше не встановлено договором або законом. У Цивільному кодексі 1963 р. також містилася норма про ризик власника, але в іншій редакції. Так, відповідно до ч. 1 ст. 130 ЦК 1963 р. ризик випадкової загибелі чи випадкового псування відчужуваних речей має переходити до набувача одночасно з виникненням у нього права власності, якщо інше не встановлено законом або договором. У принципі, норма ст. 323 нового ЦК також дає підстави для висновку про те, що ризик випадкового знищення чи випадкового пошкодження майна до моменту переходу його у власність набувача несе відчужувач, а з моменту його переходу у власність набувача до останнього переходив і цей ризик. Тому в таких випадках важливо правильно встановити момент виникнення права власності в набувача майна за договором, зокрема за правилами ст. 334 ЦК. Сторони можуть за домовленістю змінити наведене загальне правило й передбачити, що ризик випадкового знищення чи випадкового пошкодження майна переходить до набувача з моменту підписання договору, з моменту його нотаріального посвідчення, не пов'язуючи це з переходом права власності.

Закон може встановлювати особливі правила ризику. Наприклад, ст. 668 ЦК, зокрема, передбачає, що ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту передання йому товару, якщо інше не встановлено договором або законом, а щодо товару, проданого під час його транспортування, - з моменту укладення договору купівлі-продажу, якщо інше не встановлено договором або звичаями ділового обороту. Питання ризику випадкового знищення або випадкового пошкодження речі, матеріалу врегульовані також статтями 772 і 842 ЦК.

Законодавство може встановлювати спеціальні правила захисту інтересів власника в разі технологічних, екологічних катастроф та за інших обставин надзвичайного характеру, наприклад, за Законом України "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного характеру" громадяни України мають право, зокрема, на відшкодування згідно із законом шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

5. Здійснення права власності

У практичній діяльності, пов'язаній з використанням права власності, слід враховувати викладене вище про багатоплановість розуміння змісту цієї категорії. Це дає змогу ефективніше здійснювати право власності, головні засади якого встановлені законом (ст. 319 ЦК).

У зв'язку з цим слід зазначити, що власник може чинити стосовно своєї речі усе, що не заборонене законом, або не суперечить соціальній природі власності. Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому належить, виражається у володінні, користуванні, розпорядженні, управлінні тощо цією річчю.

Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (ст. 320 ЦК).

Він може створювати юридичні особи на свій ризик та відповідальність, вільно укладати угоди з іншими підприємцями, набувати та розпоряджатися своїм майном, брати участь у зовнішньоекономічній діяльності, відкривати рахунки в банках тощо.

...