Право Стародавнього Риму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Право Стародавнього Риму

стародавній рим сервітут злочин

Вступ

Періодизація історії римського права не співпадає з періодизацією історії римської держави. Властивість права полягає в тому, що воно закріплює зміни, що відбуваються у суспільному і державному розвитку країни.

Джерелами римського права були Закони ХІІ таблиць, постанови народних зборів, постанови сенату, едикти преторів, консультації юристів, а з І ст. н.е. - розпорядження імператорів.

Найдавнішою пам'яткою права Стародавнього Риму є Закони ХІІ таблиць, складені за традицією в 451 - 450 р. до н.е. спеціальною комісією децемвірів (десяти мужів).

Текст законів був написаний на ХІІ дерев'яних (бронзових) дошках, які були виставлені на форумі перед будинком сенату.

Закони були, здебільшого, записом панівних на той час звичаїв, оснащених юридичними санкціями.

Право власності. Сервітут

Визначення права власності, запозичене багатьма буржуазними кодифікаціями, було дане римськими юристами. Вони розуміли під ним найбільш повне, найбільш абсолютне право користуватися і розпоряджатися речами з тими лише обмеженнями, які встановлені договором чи правом.

Особливою формою обмеження права власності є сервітут, тобто «право на чужу річ». Розрізнялись речові та особисті сервітути [1, c. 408].

Право проведення води через чужу ділянку, викликане господарською необхідністю, є прикладом речового сервітута.

Під особистим сервітутом розумілось право довічного користування чужою річчю при зберіганні самої речі. Так, спадкодавець може надати в довічне користування кімнату в будинку, яку займає стара служниця.

Володіти землею і розпоряджатися нею на території Риму міг лише римський громадянин. У законах детально йшлося про межі земельних наділів, давність володіння ними і порядок успадкування. Захист прав власника забезпечувався суворими покараннями. Так, винний у нічній крадіжці врожаю належав розп'яттю на дереві. За підпал будинку і зерна, що лежало поряд, на злочинця надівали кайдани, а після побиття його спалювали. Вільна людина, яка здійснила злочин, могла відкупитися.

Шлюбно-сімейне право

Як пережиток минулого і турботу про міцність общини слід розцінювати фіксацію в законах охорони римської сім'ї і величезної влади домовласника, глави сімейства. Він мав виняткове право розпорядження майном сім'ї, а також майже необмежену владу над дружиною і всіма нащадками, включаючи внуків. Батько сімейства міг убити дитину-виродка, тричі продати свого сина, прогнати дружину. Закон забороняв шлюби між патриціями і плебеями.

Із стародавніх часів у Римі існували три форми укладання шлюбу: дві стародавніх і одна порівняно нова. Стародавні здійснювались в урочистій обстановці і віддавали жінку-наречену під владу чоловіка. У першому випадку шлюб здійснювався в релігійній формі, в присутності жерців, супроводжувався з'їданням спеціально випечених пирогів і урочистою клятвою дружини слідувати скрізь за чоловіком: «Де ти, Гай, там знайдеш і мене». Друга форма шлюбу полягала в купівлі нареченої (у манципаційній формі) [2, c. 60].

Але вже Закони ХІІ таблиць, в період імперії, передбачають безформальну форму шлюбу - «сине ману», тобто «без влади чоловіка». Обов'язковою умовою встановлення шлюбних відносин признається вільна згода нареченого і нареченої. При цьому панівне становище чоловіка в сім'ї (хоч і позбавлене колишніх атрибутів влади) визнається як у праві, так і в звичаях. При цій формі жінка мала свободу розлучення і могла забрати своє особисте майно, яке вона принесла в дім як посаг, а також майно, придбане нею під час шлюбу. Відокремленість майна подружжя стає загальною, але чоловік має право розпоряджатися прибутками, які приносить майно дружини. При розірванні шлюбу з вини чоловіка посаг повертається дружині.

Специфічною особливістю шлюбу «сине ману» було те, що його слід було поновлювати щорічно. Для цього дружина в установлений день на три дні йшла з будинку чоловіка (до рідних, друзів) і тим самим переривала строк давності [3, c. 167].

Розлучення було можливе для чоловіка при всіх формах шлюбу, для жінок -тільки в шлюбі «сине ману».

Змінюється на краще і становище дітей. Влада батька над ними слабшає. Вбивство дітей признається злочином.

Зобов'язальне право

Особливо детально регламентується в Законах ХІІ таблиць договір позики. Крім звичайних позичкових операцій, пов'язаних з процентами, заставою та ін., відомий був і так званий нексум, або самозастава боржника. Це положення було скасовано в 326 р. до н.е. законом Петелія, і боржник став відповідати перед кредитором тільки своїм майном [4, c. 64].

Крім зобов'язань із договорів, були відомі і зобов'язання із завдання шкоди та противоправних дій взагалі - крадіжки, потрави.

Визначаючи зміст зобов'язання, римський юрист Павло (ІІІ ст. н.е.) писав: «Суть зобов'язання полягає в тому, щоб зв'язати другого перед нами, щоб він що-небудь дав, зробив чи надав».

Будь-яке зобов'язання виникає, зі слів Гая, «або з договору, або з делікту», що означає - нанесення шкоди. Невиконання договору в строк, вказаний у договорі, тягне за собою право на позов.

Для дійсності договорів необхідно:

а) згода сторін, які зобов'язуються, але згода не повинна досягатись шляхом насильства чи обману;

б) відповідність договору права (закону).

Стародавнім типом договору був договір словесний, вербальний (лат. «вербум» - слово). Для його дійсності вимагалось виголошення певних слів: «даю», «зроблю».

Із зобов'язання строго словесного стало виникати і набирати силу зобов'язання письмове. Ця форма одержала назву «літеральних» (лат. «літера»). Спочатку це були розписки, а потім виникає і письмовий договір у його звичній формі.

В особливу групу контрактів були виділені такі, які стали називатися «реальними». При таких договорах обов'язок виконання і пов'язана з цим відповідальність настають не з моменту згоди, а з моменту передачі речі. Назва договору від «рес» - річ.

Останньою за часом виникнення і найважливішою з економічної точки зору була група так званих контрактів консенсуальних («консенсус» - згода).

За даними договорами відповідальність наставала з моменту укладання угоди [5, c. 177].

З утвердженням майнової відповідальності відчутно зросло значення застави як найбільш ефективного способу забезпечення зобов'язань. Але офіційне визнання застава одержує тільки в кінці республіки. А на початку імперії було встановлено, що при невиконанні зобов'язання заставлена річ надходила у продаж з тією умовою, що боржнику повертались надлишки, які були виручені проти суми боргу.

Крім того, засобами забезпечення позики були порука третьої особи і завдаток. При поруці поручитель мав право регресивної вимоги до боржника.

Кримінальне право

Складалось із маси законів, включаючи Закони ХІІ таблиць, постанов народних зборів і сенату. Значна кількість кримінальних законів була видана за ініціативою диктаторів та імператорів.

Закони не виключали свавілля як імператорів, так і магістратів, і у визначенні того, що слід вважати злочинним, і в тому, за що і як карати.

При диктатурі Сулли особи, занесені в особливі, так званні проскрипціонні списки, оголошувались ворогами народу і могли бути видані органам влади кожним, кому це вдавалося.

Особливої уваги заслуговує закон про «образу величі римського народу». Закон спеціально був сформульований невизначено, щоб його можна було застосувати проти будь-якої особи, яка була незгодна з політикою або виражала незадоволення нею.

Велику увагу римський законодавець приділяє злочинам проти порядку управління: хабарництву, привласненню державних коштів, розкраданню державного майна.

Винні в цих злочинах переважно карались смертною карою, вигнанням.

Покарання залежало від того, яке суспільне становище займав злочинець.

Що стосується теорії, то римські юристи добре розрізняють навмисний і необережний злочин, підмовництво, співучасть [6, c. 288].

Кримінально-правові постанови Законів ХІІ таблиць були дуже суворі. Смертною карою карався той, хто потравив або зібрав врожай з «обробленого плугом поля». Злодія, захопленого вночі або захопленого зі зброєю в руках, будь-хто міг вбити на місці злочину. Злодій, затриманий на місці злочину вдень, підлягав фізичному покаранню і видавався потерпілому, що тягло за собою обернення в рабство.

Закони ХІІ таблиць розглядають крадіжку чужого майна не стільки як злочин, що посягав на інтереси держави, скільки дію, що завдавала приватну майнову шкоду.

Про державні злочини Закони ХІІ таблиць говорять небагато: встановлюється неправомірність і караність нічних зібрань, підмова ворога до нападу на Рим, порушення постанов, що стосувались громадського порядку, хабарництва суддів.

Для свого часу Закони ХІІ таблиць були надійною опорою для регулювання порівняно простих товарних, сімейних, спадкових та інших відносин. Звідси і та зовнішня повага, яка виявлялась до Законів ХІІ таблиць у більш пізній час, коли їх практичне застосування або ж зовсім виключалось, або стало мінімальним [7, c. 208].

У результаті постійних війн Рим виходить за межі своєї території, завоювавши Італію, а потім й інші європейські та азіатські землі.

Протягом цього часу відбувається безперервний зріст ремісничої і торговельної діяльності Риму. Формується стан вершників, чиєю професією стає торговельна і промислова діяльність.

На новій економічній основі виростає нове право, бо право таблиць стало в багатьох випадках непридатним. У цих історичних умовах на сцену виступають претори як тлумачі і творці права. Вони заклали основи римської класичної юриспруденції, яку розробляли як поряд з ними, так і після них римські «класичні» юристи - Ульпіан, Цельз, Папініан та ін.

Відходить у минуле юридичний формалізм, що пронизував закони таблиць. Одержують визнання принципи рівності сторін правовідношення, справедливості, доброї совісті. Коли право протирічить справедливості, говорив Ульпіан (помер у 288 р. н.е.), слід надати перевагу останньому, і, таким чином, справедливість має перевагу перед жорстким розумінням права.

На думку римських юристів, усю сукупність правових настанов слід поділити на дві частини: приватне і публічне право. До права публічного вони відносили всі ті норми, які «належать до положення римської держави» як цілої; навпаки, приватне право має справу з тим, що стосується «користі окремих осіб».

Таким чином, храми і публічні дороги, наприклад, були оголошені сферою публічного права, тоді як відносини, пов'язані з правом власності або володіння, сімейного і спадкового права, зобов'язань - сферою права приватного.

Спадкове право

Після смерті домовласника майно сім'ї переходило агнатам за законом, а якщо небіжчик залишав заповіт, то його слід було суворо дотримуватись. Заповіт мав затверджуватись куріатною або навіть центуріатною коміцією (якщо батько позбавляв сина права на його частину спадщини). Вдова небіжчика в усіх випадках одержувала якусь частину майна як для себе, так і на утримання малолітніх дітей.

Спадкоємці могли і не ділити майно, а вести господарство спільно.

Найсуттєвішим у спадковому праві може вважатися визнання права на спадщину і за тими кровними родичами (когнатами), які раніше його не мали.

Першими, звичайно, успадковували діти, а коли їх не залишалось - онуки. Коли не було ні тих, ні інших, до спадкування призивались брати спадкодателя, дядьки, племінники. Якщо і їх не було, претор надавав право спадкування всім кровним родичам померлого аж до шостого коліна. Ближчий ступінь рідства виключала наступну. Були внесені норми, що обмежували свободу заповітних розпоряджень. Ближній родич померлого, якщо його обійшли спадщиною, мав, зрештою право на 1/4 частину того майна, яке він одержав би при відсутності заповіту. Таким чином, у право вводиться принцип обов'язкової частки спадкування, що зберігся до наших днів [8, c. 81].

Сам заповіт став складатись у письмовому вигляді і завірятись свідками.

Висновок

Отже, джерелами римського права були Закони ХІІ таблиць, постанови народних зборів, постанови сенату, едикти преторів, консультації юристів, а з І ст. н.е. - розпорядження імператорів.

Найдавнішою пам'яткою права Стародавнього Риму є Закони ХІІ таблиць, складені за традицією в 451 - 450 р. до н.е. спеціальною комісією децемвірів (десяти мужів).

Можна побачити, що у законах є ряд статей, що зберігали пережитки римської патріархальної общини. Так, в її руках залишалося розпорядження землею. Земельний наділ не можна було заповісти храмам і навіть богам. Земля не повинна була виходити з-під контролю общини, вона мала залишатися її власністю. Таким чином, приватна власність на земельні ділянки була обмеженою. Купівля-продаж, успадкування, дарування важливих об'єктів власності - землі, приміщень, робочої худоби - перебували під контролем общини.

Зазначені об'єкти належали до манципованих, їх відчуження супроводжувалось звичаєм, у якому брали участь, крім продавця і покупця, вагоутримувач та п'ять свідків, які були римськими громадянами. На вагу клали злиток міді, покупець торкався рукою придбаної речі та промовляв установлену формулу. Обряд був спрямований на те, щоб ускладнити іноземцям доступ до власності римських громадян. Усі інші речі вважались неманципованими і мали перебувати в майновому обороті без будь-яких обрядів.

Використана література

1.Дождев Д.В. Римское частное право: учебник для вузов; под общ. ред. Академіка РАН, д-ра. юрид. наук, проф. В.С. Нерсесянца. - 2-е изд., изм. и доп. / Д.В Дождев. - М. : Издательство НОРМА, 2008. - с. 408

2.Медведев С.Н. Основные черты римского частного права: учеб. пособние/ С.Н. Медведев - М. : ВЮЗИ, 1978. - с. 60

3.Трофанчук Г.І. Римське приватне право: навч. посібник/ Г.І. Трофанчук. - К. : Атіка, 2006. - c. 167

4.Лубко І.М. Закони ХІІ таблиць: навч. посібник/ І.М. Лубко. - Черкаси, 2006. - c. 64

5.Хутыз М.Х. Римское частное право; отв. ред. С.А. Чибиряев/ М.Х. Хутыз. - М. : Былина, 1994. - c. 177

6.Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: хрестоматія/ Шевченко О. О. - К. : Вентурі, 1998. - с. 288

7.Скриплев Е. А. Основы римського права: Конспект лекцій. - 2 изд. - М.: Ось, 2000. - c. 208

8.Підопригора О. А. Римське приватне право. - К.: Видавничий Дім «Ін-Юре», 2001. - c. 81

Размещено на Allbest.ru