Правові проблеми регулювання неспроможності (банкрутства)

Дисертант обґрунтовує запровадження диференційованого ліцензування для роботи у малих, середніх і великих господарюючих суб'єктах. Існуючий порядок призначення господарським судом арбітражних керуючих уже первісно закладає залежність від боржника, ініціюючого кредитора або групи кредиторів. На думку автора, призначення арбітражного керуючого має здійснюватися виключно господарським судом без будь-яких обов'язкових клопотань щодо конкретної кандидатури комітету кредиторів. Дисертант не погоджується з позицією В.В. Джунь, що “схема взаємовідносин арбітражного керуючого із судом і комітетом кредиторів базується на принципах самостійності й повної відповідальності керуючого щодо реалізації мети процедури банкрутства”. Нинішній правовий стан арбітражного керуючого не дає підстав для невтручання суду або комітету кредиторів у його оперативну діяльність. Як свідчить судова практика, якщо вчасно не втрутитися у діяльність арбітражного керуючого, то від майна боржника може нічого не лишитися. Автор доходить висновку, що арбітражний керуючий має бути повіреним господарського суду, не залежним у своїй діяльності від боржника і кредиторів.

Підрозділ 3.4 присвячений правовому стану інших учасників відносин неспроможності (банкрутства). Нарівні зі сторонами відносин неспроможності по горизонталі - кредитора і боржника - існують й інші учасники, взаємовідносини яких з основними діючими фігурами будуються по вертикалі. Горизонтальні і вертикальні відносини - це єдина ланка відносин неспроможності. Автор аналізує правовий статус інвестора і робить висновок про потребу встановлення у Законі чітких гарантій для інвестора, позаяк він є досить уразливою фігурою у процедурі банкрутства. У цьому плані треба, щоб вибір інвестора здійснював комітет кредиторів, а затверджував господарський суд. Щоб знати про фінансовий, майновий і комерційний стан господарюючого суб'єкта-боржника, інвестор повинен мати право знайомитися з матеріалами справи про банкрутство, бухгалтерськими статистичними документами. Нарешті, інвестор має бути повноцінним учасником процедури банкрутства, тобто мати право підпису процесуальних документів: плану санації, мирової угоди та ін. Крім того, автор вважає, що має бути чітка відповідальність інвестора. Пропонується як забезпечувальна форма реальної участі інвестора - внесення грошової застави згідно з ухвалою господарського суду.

Власник майна (орган, уповноважений керувати майном) боржника як учасник відносин неспроможності (банкрутства) фактично не має повноважень. Процедура банкрутства, на думку дисертанта, ґрунтується лише на обмеженнях повноважень власника щодо керування і розпорядження його майном. Безумовне усунення власника від участі у розв'язанні боргових зобов'язань відіграє негативну роль. Потрібно надати власникові частину пріоритетних прав з відновлення платоспроможності, погашення боргу кредиторів. Дисертант аналізує правовий статус державного органу з питань банкрутства, показує проблеми, з якими стикаються господарські суди, коли пропонуються кандидатури арбітражних керуючих для боржників - господарюючих суб'єктів, що засновані на державній власності.

Автор особливо зупиняється на дослідженні повноважень і форм участі у справі про банкрутство органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, представника працівників боржника, прокурора. Що стосується господарського суду, то він здійснює юрисдикційні і контрольні функції у відносинах неспроможності (банкрутства).

Розділ 4. Суміжні і тісно зв'язані з неспроможністю (банкрутством) відносини.

У підрозділі 4.1 досліджуються господарсько-процесуальні відносини. Законодавство про неспроможність (банкрутство) являє собою сукупність норм матеріального і процесуального права. Реалізація норм матеріального права прямо пов'язана із застосуванням процесуальних норм. Дисертант відмічає, що на відміну від попередньої редакції Закон має великий обсяг процесуальних норм і доповнюється лише в окремих випадках нормами Господарського процесуального кодексу України.

Автор обґрунтовує, що норми, які регулюють процедуру банкрутства, мають свою особливість, яку варто врахувати при застосуванні норм господарського процесуального права. Кожна спроба ігнорувати таку особливість призводить до безладу у правозастосовчій діяльності. Дисертант погоджується з Г.Ф. Шершеневичем, що “правил цивільного судочинства треба дотримуватися настільки, наскільки правила ці взагалі є застосовчими до конкурсного провадження і наскільки вони не змінюються правилами конкурсного статуту”. На прикладі розгляду грошових вимог кредиторів, повноважень господарського суду, правового статусу учасників справи про банкрутство, порядку оскарження судових актів дисертант показує, що господарсько-процесуальні норми змушені застосуватися з “поправками на особливість” відносин неспроможності (банкрутства). Вихід бачиться у групуванні господарсько-процесуальних норм в окремий розділ Кодексу України про неспроможність.

У підрозділі 4.2 аналізуються трудові відносини. Аналіз Закону і практика його застосування дає підстави зробити висновок, що спектр дій трудових відносин значно ширший, ніж бачимо зі змісту нормативного акта. Дисертант аналізує проблеми ініціювання справи про банкрутство працівниками підприємства. Внаслідок такого ініціювання потерпають інтереси інших працівників підприємства, тому потрібен компроміс між інтересами працівників і підприємства.

Автор зауважує, що діюче трудове законодавство України не пов'язане з ринковими відносинами, оскільки містить у собі норми, засновані ще соціалістичним ладом. Це гостро відчувається у процедурі банкрутства. Дисертант досліджує трудові відносини, особливості яких яскраво виявляються в залежності від судової процедури. Так, з уведенням процедури санації зупиняються повноваження керівника боржника, і він усувається з посади.

Автор погоджується з С. Чучею, що трудові відносини попереднього керівника не зупиняються, призупиняється лише частина з них (наприклад, зобов'язання виконати роботу, що передбачена трудовим договором). Керуючий санацією стає роботодавцем, позаяк виконує функції органу, уповноваженого керувати майном боржника. Володіючи трудовою правосуб'єктністю, керуючий санацією здійснює наймання на роботу і звільнення працівників. Відсутність спеціальних норм, що регулюють захист трудящих від необґрунтованих змін умов праці та звільнень у процедурі санації, відіграє негативну роль, позаяк призводить до трудових конфліктів. Вихід бачиться у появі в Законі норм про колективну угоду у процедурі санації.

Дисертант пропонує умови колективної угоди, порядок її укладення. Колективна угода має стати складовим елементом плану санації. У ліквідаційній процедурі треба установити спеціальний порядок звільнення працівників з метою збереження підприємства - банкрута. Автор зазначає, що запроваджена ст. 33 Закону “Особливість при звільненні працівників боржника” не відображає у повному обсязі всього різноманіття у регулюванні трудових відносин. Тому дисертант пропонує нову редакцію ст. 33 Закону.

У підрозділі 4.3 розглядаються питання, пов'язані з відносинами щодо профілактики (попередження) неспроможності (банкрутства). Дисертант аналізує причини, що викликають виникнення неплатоспроможності, щоб виробити заходи з профілактики банкрутства господарюючих суб'єктів. На думку автора, завдання держави полягає в упорядкуванні питань неспроможності (банкрутства) підприємств з пріоритетом державних інтересів.

Дисертант досліджує заходи щодо попередження банкрутства. Відносини, що виникають унаслідок застосування зазначених заходів, є відносинами для профілактики (попередження). Такі відносини виникають поза справою про банкрутство, і на них поширюється цивільне, трудове, фінансове, господарське законодавство у повному обсязі без якихось обмежень. Автор обґрунтовує, що відносини щодо профілактики (попередження) неспроможності входять у предмет права неспроможності. Профілактичні норми об'єднуються у спеціальний інститут підгалузі права неспроможності і мають чітко визначений напрям. Дисертант відмічає, що інститут профілактики встановлює певний досудовий порядок вирішення питань неспроможності господарюючих суб'єктів шляхом укладання господарсько-правових угод, направлених на врегулювання і погашення грошових зобов'язань та збереження підприємства.

Автор аналізує досвід профілактики неспроможності зарубіжних країн (США, Англії, Швеції) і на підставі цього пропонує використати деякі додаткові механізми, які мають універсальний характер як для профілактичних відносин, так і для відносин неспроможності: це участь держоргану з питань банкрутства, використання часткового мораторію, застосування самоуправління кредиторів.

Дисертант пропонує, щоб усі положення про профілактику були розміщені у спеціальному розділі Кодексу України про неспроможність.

Підрозділ 4.4 присвячений дослідженню відносин щодо ініціювання провадження справ про банкрутство. Дисертант зупиняється на засадах і умовах ініціювання справ про банкрутство. Автор обґрунтовує, що неустойка (пеня, штраф), зобов'язання перед засновниками боржника - юридичної особи - не входять у базову суму грошових вимог при поданні заяв про порушення справи про банкрутство. Відсутність у Законі чіткої вказівки про початок перебігу трьохмісячного строку неоплати грошового зобов'язання породжує різне тлумачення і правовий безлад. Якщо наслідувати буквальне тлумачення, то трьохмісячний строк (строк неплатоспроможності) починається з того моменту, коли боржник зобов'язався виконати грошове зобов'язання. Таке тлумачення ніяк не пов'язане із суперечливістю самих вимог. Дореволюційні російські юристи (К.І. Малишев, Г.Ф. Шершеневич) вважали конкурсний процес продовженням виконавчого провадження. Вони пояснювали це подібністю одного до іншого, позаяк конкурсний процес виділився з виконавчого провадження. Досліджуючи умови порушення процедури банкрутства за ініціативою боржника, дисертант показує пріоритет норм Закону як спеціального нормативного акту перед іншими актами.

Проводячи порівняльно-правове дослідження умов порушення справ про банкрутство у Росії, США, Німеччині й в Україні, автор указує, що такі умови різні. Все залежить від економічної, політичної і навіть екологічної ситуації в країні. Відтак, на думку автора, без урахування усіх перерахованих факторів в Україні не можна установлювати критерії (умови) порушення процедури неспроможності (банкрутства).

Розділ 5. Порядок застосування судових процедур неспроможності (банкрутства).

У підрозділі 5.1 розглядаються питання, пов'язані з розпорядженням майном. Розпорядження майном - це перша судова процедура, що застосовується до боржника. Вона вводиться незалежно від того, хто ініціював провадження у справі про банкрутство - кредитор чи боржник. При цьому до боржника застосовуються традиційні засоби неспроможності: мораторій, заходи по забезпеченню вимог кредиторів. Дисертант зауважує, що введення процедури розпорядження майном хоч і не тягне за собою усунення керівника боржника і його органів управління, проте їхні повноваження суттєво обмежуються. Автор розкриває повноваження розпорядника майна і для підвищення ефективності його діяльності пропонує наділити розпорядника майна правом висувати вимоги до суду про визнання недійсними актів і угод боржника.

Аналізуючи порядок виявлення кредиторів, дисертант доходить висновку, що установлений у ст. 14 Закону місячний строк на звернення до господарського суду кредиторів з грошовими вимогами є присічним, а його закінчення - зупиненням у кредитора права на заборгованість. Висновок автора був реалізований у Законі від 7 березня 2002 р. Дисертант зупиняється на розгляді господарським судом реєстру вимог кредиторів, щодо яких існують заперечення. Зупинившись на питанні закінчення процедури розпорядження майном, дисертант пропонує додати до Закону статтю, у якій варто передбачити умови переходу до процедур санації або ліквідації.

Підрозділ 5.2 присвячений проблемам процедури санації боржника. Судова санація, як форма фінансового оздоровлення боржника можлива за умов, якщо боржник має реальну можливість відновити свою платоспроможність. Ключова процесуальна фігура у санації - керуючий санацією. Автор зупиняється на умовах призначення, повноваженнях керуючого санацією. Дисертант зазначає, що при проведенні санації керівником боржника (ст. 53 Закону) відбувається суміщення двох процедур санації і розпорядження майном, коли розпорядник майна і керуючий санацією діють паралельно. Конструкція повноважень керуючого санацією побудована так, що він може здійснювати угоди як передбачені, так і не передбачені планом санації. Відсутність норми, що містить обмеження на укладання угод керуючим санацією, може призвести, а нерідко і призводить, до “банкрутства банкрута”. Вихід бачиться в установленні у Законі крайньої межі прийняття зобов'язань боржника у процедурі санації.

Дисертант обґрунтовує можливість обміну боргів на акції або частки участі як форми фінансового оздоровлення. Така форма можлива у процедурі санації за умови її регламентації у плані санації. Розглядаючи правову природу плану санації, автор вважає, що це публічно-правова угода, так як воля її учасників підпорядкована загальному інтересу - відновленню платоспроможності господарюючого суб'єкта. При цьому мирова угода і план санації як реорганізаційні угоди мають спільну основу. Продаж цілісного майнового комплексу боржника передбачає реорганізацію юридичної особи з елементами усіченого правонаступництва. Дисертант зазначає, що усічене правонаступництво не властиве цивільному праву, яке виходить із повного переходу всіх прав та обов'язків реорганізуючого підприємства його правонаступникам. Частковий перехід прав і обов'язків або усічене правонаступництво характерне для господарського права, позаяк того вимагає господарський оборот, а порядок введення і обсяг трансформуючої правосуб'єктності встановлюється відповідно до законодавства.

У підрозділі 5.3 розглядаються проблеми процедури ліквідації. Дисертант описує випадки, коли порушується ліквідаційна процедура. Ліквідація - це наслідок визнання банкрутом. Перед порушенням ліквідаційної процедури суд має з'ясувати наявність у боржника ознак банкрутства. Розглядаючи питання про можливість введення механізму трансформації ліквідації у санацію, автор обґрунтовує прогресивність такого механізму, що надало б змогу оживити господарюючих суб'єктів. Водночас наявність у Законі механізму трансформації ліквідації у мирову угоду не закріплена можливістю зберегти діяльність підприємства - банкрута у визначений період ліквідації.

Дисертант вказує на потребу створити у Законі умови переходу у реабілітаційні процедури, зокрема надати суду право встановлювати певний строк (до трьох - шести місяців) для продовження підприємством-боржником підприємницької діяльності. На думку автора, розрахунки з кредиторами ліквідатор має здійснювати прозоро, тобто щоб усі дії, у тому числі сума грошових засобів, отриманих від реалізації майна, обсяг вимог кредиторів були відомі всім. Для цього має бути публікація в офіційному друкованому органі. Розглядаючи проблему зняття з державного реєстру ліквідованого банкрута - юридичної особи, дисертант пропонує скористатися досвідом Росії.

Підрозділі 5.4 присвячений мировій угоді. Автор обґрунтовує подвійний характер мирової угоди. З одного боку, мирова угода - це особлива специфічна угода, а з другого - особливий процесуальний документ. Наразі дисертантом наводяться характерні риси мирової угоди, за якими можна відмежовувати її від господарсько-правових угод, мирових угод у цивільному і господарському процесах. Аналізуючи правову природу мирової угоди, дисертант погоджується з Г.Ф. Шершеневичем, що “у конкурсній мировій угоді немає суперечностей, вимоги кредиторів повністю визначені і визнані; немає також і взаємності поступок, оскільки поступка проводиться лише на користь боржника, а не кредиторів”.

Дисертант констатує, що мирова угода - це господарсько-правовий договір, що має господарсько-процесуальне навантаження і публічно-правову основу та елементи приватно-правового характеру. Автор аналізує умови мирової угоди: належні та можливі. Мирова угода - це конкурсний договір, тобто він виникає після створення спілки кредиторів. Це можливо тільки після публікації в офіційному друкованому органі об'яви про порушення справи про банкрутство. Розглядаючи порядок укладення мирової угоди, дисертант пропонує установити додаткові гарантії для окремих категорій кредиторів (другої черги). Це пояснюється тим, що кредитори, які мають більшість голосів, укладають “сепаратні” договори з боржником, а після приймають рішення про прощення усіх боргів. У такій ситуації частина кредиторів (меншість) виявляється у гірших умовах.

Дисертант відмічає, що умови мирової угоди можуть поширюватися на інвестора, власника, боржника, проте останні (за винятком боржника в процедурі розпорядження майном) не виступають сторонами угоди і не беруть участі у її підписанні. Тому мирова угода має стати комплексним договором, у якому переплітаються інтереси всіх учасників відносин неспроможності (банкрутства): кредиторів, боржника, власників, інвесторів та ін. Сфера дії мирової угоди, на думку автора, поширюється на всіх кредиторів боржника, у тому числі і на тих, хто не бере участі у справі про банкрутство. Мирова угода є механізмом додаткового оздоровлення фінансово неспроможних підприємств. Вона ефективна при банкрутстві підприємств із планово-збитковою економікою (вугільні шахти), де процедура санації не дає значних позитивних результатів. Практика щодо справ про банкрутство господарських судів України свідчить про популярність такої форми фінансового оздоровлення серед учасників процедури банкрутства.

банкрутство правовий неспроможність судовий

ВИСНОВКИ

Внаслідок проведеного дослідження розв'язана важлива наукова проблема у теоретичному та практичному аспектах: обґрунтована потреба формування права неспроможності (банкрутства) як підгалузі господарського права; розроблена концепція реформування законодавства України про неспроможність (банкрутство), а також сформульовані наступні основні теоретичні та практичні висновки.

Відносини неспроможності (банкрутства) - це відносини, які направлені на відновлення платоспроможності господарюючого суб'єкта із застосуванням реабілітаційних заходів шляхом судових процедур, а у випадку неможливості - на примусову ліквідацію майна з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів. За своїм характером вони є майновими та організаційними; за суб'єктним складом - горизонтальними та вертикальними.

Принципами правового регулювання відносин неспроможності (банкрутства) виступають: пріоритет Закону перед іншими нормативними актами; загальність; збереження господарюючого суб'єкта, якщо можливо відновити його платоспроможність; ліквідація майна боржника, якщо неможливо зберегти підприємство з метою справедливого й організованого погашення вимог кредиторів; державне регулювання відносин неспроможності.

Для правового регулювання відносин неспроможності характерна наявність двох методів: основного - методу владних приписів і додаткового - методу автономних рішень. В основі методів лежить єдиний, загальний (публічний) інтерес, направлений на відновлення платоспроможності господарюючого суб'єкта. Приватний інтерес, хоч і підпорядкований загальному, має відносну самостійність і враховується у заходах і способах впливу на учасників відносин неспроможності. Методи правового регулювання відносин неспроможності (банкрутства) включають такі способи і заходи впливу на учасників відносин, які поєднують імперативні та диспозитивні засади, застосовують до суб'єктів приписи і частково юридичний дозвіл, що направлені на відновлення платоспроможності господарюючого суб'єкта (загальний інтерес), а якщо це неможливо - його ліквідацію з метою повного або часткового задоволення грошових вимог кредиторів (частковий інтерес).

Наявність предмета, методів і принципів правового регулювання свідчить про виникнення нової підгалузі права - права неспроможності у складі такої галузі права, як господарське право. Право неспроможності як підгалузь господарського права регулює суспільні відносини, що виникають унаслідок неплатоспроможності господарюючого суб'єкта як результату його господарської діяльності, за якої діяльність учасників здійснюється відповідно до владних зобов'язань і диспозитивних засад із застосуванням до боржника судових реабілітаційних заходів для відновлення платоспроможності боржника або примусової ліквідації з метою повного або часткового погашення грошових зобов'язань.

Виходячи із правової природи права неспроможності, треба здійснювати кодифікацію законодавства про неспроможність - шляхом об'єднання не лише усіх норм права неспроможності, а й поєднанням норм інших галузей права, які тісно переплітаються з відносинами неспроможності. Таке поєднання норм права неспроможності й інших суміжних галузей права надасть змогу створити Кодекс України про неспроможність.

Важливою віхою концепції реформування законодавства є доповнення ст.92 Конституції України положенням про визначення виключно законами України процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом.

Неплатоспроможність - нездатність суб'єкта підприємницької діяльності погасити грошові вимоги кредиторів у сумі не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати протягом трьох місяців з дня порушення виконавчого провадження.

Грошове зобов'язання - це різновид майнових відносин; незважаючи на те, що підстави виникнення грошових зобов'язань регулюються нормами різних галузей права (цивільного, трудового, фінансового), у процедурі банкрутства має місце єдине правове регулювання таких майнових відносин; погашення грошових зобов'язань у відносинах неспроможності (банкрутства) здійснюється шляхом: новації, відступного, оплати, заліку взаємних вимог, прощення, недостатності ліквідаційної маси, припинення за давністю.

Введення судом мораторію означає безумовне призупинення виконання боржником грошових зобов'язань, у тому числі й у примусовому порядку. Основна ціль мораторію - збереження ліквідної (конкурсної) маси боржника.

Ознаками спростування майнових дій (угод) боржника є: спростування, направлене на повернення у ліквідаційну масу майна боржника, відчуженого третій особі; спростування торкається законних з точки зору цивільного права дій; дії мають бути проведені у “підозрілий” період або із зацікавленою особою до порушення справи про банкрутство; дії мають бути проведені боржником собі на шкоду; дії зберігають юридичну силу щодо осіб, які їх здійснили.

Судові процедури - це порядок застосування до боржника спеціальних традиційних заходів неспроможності з метою створення необхідних умов для відновлення платоспроможності або ліквідації.

Санація і ліквідація мають володіти оборотною трансформацією. Якщо існують певні умови для застосування тієї чи іншої процедури, суд здійснює трансформацію. Пріоритет вибору реабілітаційної або ліквідаційної процедури має належати господарському суду.

У процедурі банкрутства кредиторів можна класифікувати на сім видів: ініціюючі, змушені, заставні, кредитори поточної заборгованості, привілейовані, реєстрові (конкурсні), кредитори погашеної заборгованості.

Арбітражний керуючий - найбільш залежна процесуальна фігура відносин неспроможності (банкрутства). Така залежність ґрунтується на законі, позаяк висунення кандидатури арбітражного керуючого, його повноваження, контроль за ним і оплату здійснюють кредитори.

Боржник може ініціювати справу про банкрутство на підставі: неплатоспроможності, загрози неплатоспроможності, неоплатності.

Відносини щодо профілактики (попередження) - це відносини, що установлюють певний досудовий порядок розв'язання питань неспроможності господарюючих суб'єктів шляхом укладення господарсько-правових угод, направлених на врегулювання та погашення грошових зобов'язань і збереження підприємств.

Сучасне регулювання окремих питань процедури банкрутства нормами господарського процесуального права неминуче стикається з особливостями відносин неспроможності, внаслідок чого виникає скрутний стан (труднощі) у господарського суду та в учасників відносин неспроможності, а також призводить до безладдя у правозастосовчій практиці. У зв'язку з цим виникає потреба у групуванні господарсько-процесуальних норм в окремий інститут (розділ, главу Кодексу України про неспроможність): “Порядок організації та діяльності господарського суду щодо розгляду справ про банкрутство”.

Правове регулювання трудових відносин працівників фінансово неспроможних підприємств має свою особливість, що дає підстави диференціювати їх від інших подібних до них відносин.

Строк неплатоспроможності, як одна з умов порушення провадження по справі про банкрутство, має рахуватися з моменту початку виконавчого провадження.

Установлений у ст.14 Закону місячний термін є присічним і закінчення його слугує припиненням у кредитора права на заборгованість.

Процедура санації представляє два великих етапи: а) позапланова санація - комплекс заходів, направлених на усунення негативних правових наслідків, які здійснив боржник і які призвели до банкрутства, а також підтримання у нормальному господарському режимі виробничо-господарської діяльності підприємства-боржника; б) планова санація - реалізація планових засобів відновлення платоспроможності боржника і погашення заборгованості повністю або частково перед кредиторами.

Як орган керування боржником керуючий санацією має право прийняти рішення про реструктуризацію статутного фонду боржника, реорганізацію підприємства, внесення змін до статуту боржника. План санації слід розглядати як публічно-правову угоду, оскільки воля її учасників має спільний інтерес - відновлення платоспроможності господарюючого суб'єкта. Продаж цілісного майнового комплексу у процедурі санації припускає реорганізацію юридичної особи з елементами усіченого правонаступництва: покупець стає правонаступником боржника в обсязі, визначеному у Законі.

Ліквідація передбачає не тільки зупинення підприємницької діяльності, а й закриття підприємства з проведенням усіх потрібних для цього заходів. Ліквідація - це надзвичайний захід, до якого суду слід вдаватися у випадку неможливості відновити платоспроможність господарюючого суб'єкта. Виняток становить спрощений порядок визнання боржника банкрутом.

Мирова угода - це господарсько-правовий договір, який має господарсько-процесуальне навантаження. Вона має стати комплексним договором, де переплітаються інтереси усіх учасників процедури банкрутства: кредиторів, боржника, власника, інвесторів та ін. Мирова угода - це підсумок усієї процедури банкрутства. Вона відображає результат усіх проведених спеціальних заходів щодо фінансового оздоровлення боржника (мораторій, відсіювання кредиторів, відмова від триваючих договорів тощо), передбачених процедурою банкрутства.

Запропоновано проект Закону “Про внесення змін до Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Праці, у яких викладені основні положення дисертації

1.Поляков Б.М. Совершенствование правового регулирования отношений несостоятельности (банкротства) в Украине. - Донецк: “Донбасс”, 2001. - 340 с.

2.Поляков Б. Міркування про шляхи вдосконалення трудового законодавства // Право України. - 1992. - № 3. - С. 22-24.

3.Поляков Б. Арбітражний процесуальний кодекс. Проблеми лишаються // Право України. - 1992. - № 6. - С.13-15.

4.Поляков Б., Замойский И. Проблемы реорганизации юридических лиц // Предпринимательство, хозяйство и право. - 1997. - № 5. - С.3-6. (Особистий внесок здобувача: розробка питання про усічене правонаступництво при реорганізації господарюючих суб'єктів).

5.Поляков Б., Замойский И. Мнимые и притворные сделки в арбитражной практике // Предпринимательство, хозяйство и право. - 1997. - № 10. - С.42-45. (Особистий внесок здобувача: розробка питання про ознаки мнимої й удаваної угоди).

6.Поляков Б. Практика применения Закона Украины “О возобновлении платежеспособности должника или признании его банкротом” // Предпринимательство, хозяйство и право. - 2000. - № 10. - С. 37-39.

7.Поляков Б. Совершенствование форм финансового оздоровления должника в процедурах банкротства // Підприємництво, господарство і право. - 2001. - № 3. - С. 85-87.

8.Поляков Б.М. Вдосконалення процесуального законодавства про банкрутство // Вісник господарського судочинства. - 2001. - № 2. - С. 52-56.

9.Поляков Б. Правове становище кредиторів у процедурі банкрутства // Право України. - 2001. - № 7. - С.39-43.

10.Поляков Б. Банкротство как институт хозяйственного права // Підприємництво, господарство і право. - 2001. - № 9. - С.13-15.

11.Поляков Б.М. Арбітражний керуючий - найзалежніша особа процедури банкрутства//Вісник господарського судочинства. - 2001. - № 3. - С.86-89.

12.Поляков Б. Мораторий как необходимый элемент процедуры банкротства // Підприємництво, господарство і право. - 2001. - № 10. - С.14-16.

13.Поляков Б. Денежное обязательство как объект института банкротства // Підприємництво, господарство і право. - 2001. - № 11. - С.3-7.

14.Поляков Б. Правовая природа отношений несостоятельности // Підприємництво, господарство і право. - 2001. - № 12. - С.6-10.

15.Поляков Б.М. Особливості здійснення процедури санації керівником боржника // Вісник господарського судочинства. - 2001. - № 4. - С.105-110.

16.Поляков Б. Принципы института банкротства // Підприємництво, господарство і право. - 2002.- № 1. - С.6-10.

17.Поляков Б. Методы правового регулирования отношений несостоятельности (банкротства) в Украине // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 2. - С.7-11.

18.Поляков Б. От подотрасли права к отрасли законодательства // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 3. - С.11-12.

19.Поляков Б.М. Деякі питання по ініціюванню провадження справ про банкрутство // Вісник господарського судочинства. - 2002. - № 1. - С.109-114.

20.Поляков Б. Понятие неплатежеспособности и банкротства // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 4. - С.47-51.

21.Поляков Б. Правовое положение должника в процедуре банкротства в Украине // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 6. - С.22-26.

22.Поляков Б.М. Ліквідація як процедура банкрутства в Україні // Вісник господарського судочинства. - 2002. - № 2. - С.34-44.

23.Поляков Б. Про концепцію реформування законодавства про неспроможність (банкрутство) // Право України. - 2002. - № 7. - С.59-63.

24.Поляков Б. Неосновные участники в процедуре банкротства в Украине // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 7. - С.24-28.

25.Поляков Б. Новое законодательство о банкротстве и новые проблемы // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 8. - С.29-31.

26.Поляков Б.М. Судебные процедуры банкротства в Украине // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 9. - С.22-25.

27.Поляков Б.М. Спростування майнових дій боржника в процедурі банкрутства // Вісник господарського судочинства. - 2002. - № 3. - С.109-115.

28.Поляков Б.М. Правове регулювання трудових відносин у фінансово неспроможних підприємствах // Право України. - 2002. - № 11. - С.101-106.

29.Поляков Б.М. Правове регулювання процедури розпорядження майном у справі про банкрутство // Вісник господарського судочинства. - 2002. - № 4. - С.122-132.

30.Поляков Б.М. Отношения по профилактике (предупреждению) несостоятельности субъектов хозяйствования // Сборник матер. “Круглого стола” "Субъекты хозяйствования и экономическая преступность: вопросы предупреждения". - Донецк: ИЭПИ НАН Украины, ООО “Юго-Восток, Лтд”.- 2002. - С.89-93.

31.Поляков Б.М. Санация как процедура банкротства // Закон. - 2002. - № 1. - С.97-105. (Россия)

32.Поляков Б.М. Комплексный договор об учете всех интересов // Закон. - 2002. - № 4. - С.94-101. (Россия)

Поляков Б.М. Санация должника его руководителем // Закон. - 2002. - № 12. - С.98-103. (Россия)

Timothy Brown, Boris Polyakov. The Ukraine, Free Enterprise Business and Law // Case in Point. The national judicial college. - Reno, Nevada, USA. - 2002. - Vo.l. no.1. - Winter/spring. - P.12-14. (США) (Особистий внесок здобувача: розробка питання про умови правового забезпечення інтересів інвесторів).

Праці, які додатково відображають отримані наукові результати

Поляков Б.М. Судебная санация должника // Вісник арбітражного керуючого. - 2001. - № 1. - С.13-15.

Поляков Б.М. Закон о банкротстве. Проблемы его применения // Вопросы государства и права Украины. Вып. второй. - Донецк: ДонГУ. - 1993. - С.46-50.

Поляков Б.М. Защита права собственности при переходе экономики к рыночным отношениям // Вопросы государства и права Украины. Вып. IV.- Донецк: ДонГУ.- 1994. - С.25-28.

Поляков Б.М. Ответственность и защита хозяйственных прав // Материалы конф. "Проблемы становления хозяйственного законодательства Украины" - Донецк: ИЭПИ НАН Украины.- 1993. - С.137-140.

Поляков Б.М. Кодификация законодательства Украины как средство укрепления экономического правопорядка // Тезисы докл. и выступ. "круглого стола" "Хозяйственно-правовые средства предотвращения экономических преступлений". - Донецк: ИЭПИ НАН Украины.- 1996. - С.65-66.

Поляков Б.М. Питання вдосконалення законодавства про банкрутство // Правосуддя - гарант законності у сфері економічних правовідносин. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників. - К.: Вищий арбітражний суд України.- 2000. - Том 21 (2). - С.172-175.

Поляков Б.М. Передмова // Українське комерційне право. Спецвипуск за матер. конф. “Відновлення платоспроможності в процедурі банкрутства в країнах з перехідною економікою”. - К.: Центр комерційного права. - 2002. - № 3. - С.3-5.

Поляков Б.М. Процедура банкротства в Украине: теория и практика. - Донецк: Донбасс, 2001. - 480с.

Размещено на Allbest.ru