Правові питання соціального партнерства в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правові питання соціального партнерства в Україні

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження зумовлюється становленням в Україні правової держави, яка буде функціонувати на принципах соціальної ринкової економіки. Розвиток цивілізованих ринкових відносин в Україні неможливий без функціонування системи правового захисту інтересів учасників трудових відносин, що включає кодифікацію трудового права та права соціального забезпечення.

Виникає нагальна потреба пошуку нових правових методів у соціально-трудовій сфері. Зарубіжний досвід країн з соціальною ринковою економікою свідчить, що розвиток суспільства без соціальних потрясінь безпосередньо пов'язується з багаторівневим співробітництвом держави, працівників і роботодавців у регулюванні соціально-трудових відносин. Принципи такого співробітництва закріплені у конституціях і законодавстві багатьох країн, активно культивуються Міжнародною організацією праці (МОП). Перші кроки у цьому напрямку зроблено українським законодавством. Не викликає сумніву необхідність створення цілісного правового механізму соціального партнерства, що пронизує всі рівні правового регулювання у соціально-трудовій сфері. Мова повинна йти не про один, два чи навіть «пакет» законів, а скоріше про магістральний напрямок розвитку сучасного українського трудового права - формування адекватного правового механізму соціального партнерства. Такий механізм повинен забезпечити збалансованість інтересів працівників, роботодавців, держави, стабільність соціально-трудових відносин.

У сучасній правовій науці проблема правового механізму соціального партнерства майже не досліджувалась, спеціальні монографічні праці не видавалися.

Це дозволяє стверджувати, що дослідження правових питань соціального партнерства, правового механізму регулювання трудових відносин на сучасному етапі розвитку українського суспільства набуває особливого значення та актуальності.

Зв`язок роботи з науковими програмами. Тема дисертації обрана здобувачем в ініціативному порядку, з урахуванням високого рівня її актуальності та недостатнього рівня її наукової розробки. Дисертація виконана на кафедрі цивільно-правових дисциплін Черкаського інституту управління відповідно до комплексно-цільової програми №0118.0.060561 «Правові засоби захисту майнових прав суб`єктів підприємницької діяльності і державних форм власності на 1999-2001 роки»

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є розробка основних правових питань соціального партнерства через розгляд теоретичних і прикладних проблем формування правового механізму регулювання трудових відносин і розробка науково-обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення правового механізму соціального партнерства з точки зору його суспільного призначення в сучасних умовах України.

Поставлена мета конкретизується в таких завданнях:

розглянути соціальне партнерство в системі суспільних відносин по праці;

розглянути літературу з питань соціального партнерства в трудових відносинах;

розкрити генезис правового регулювання соціального партнерства в Україні;

з використанням загального вчення про суб'єкти трудового права проаналізувати сторони соціального партнерства на державному рівні, рівні підприємства, організації, установи;

визначити правові засади соціального партнерства, що закріплюються в Генеральних угодах України;

розкрити зміст угод галузевого та регіонального рівнів;

з'ясувати проблеми формування правового механізму соціального партнерства на підприємствах, в установах, організаціях.

Під час дослідження здобувач особливу увагу приділив розгляду тих аспектів, які, на його думку, мають найбільш важливе значення для науки трудового права і практики правозастосовчої діяльності.

Об`єктом дослідження є трудові правовідносини, що виникають між найманими працівниками, роботодавцями та державою внаслідок погодження соціально-економічних інтересів і відносин соціального забезпечення в економічній діяльності сучасного українського суспільства.

Предметом дослідження є нормативно-правові акти, що містять норми щодо правових питань соціального партнерства, правового механізму регулювання трудових відносин і відносин соціального забезпечення на сучасному етапі розвитку України.

Теоретична та методологічна база дослідження. Правові питання соціального партнерства розглядаються в роботі з позиції соціального підходу до права як засобу забезпечення динамізму суспільного життя. Використання зазначеного методологічного та теоретичного інструментарію дозволило вирішити поставлені задачі та здобути науковий результат, новизна якого відображена в положеннях, що виносяться на захист.

У цілому у дисертаційному дослідженні при використанні різних методів, безумовно, превалює загальнонауковий діалектико-матеріалістичний метод дослідження, який дозволив здобувачеві провести дослідження історичного та логічного аспектів процесів формування механізму соціального партнерства. Автор виходив із визначального впливу суспільних відносин на право та пошуку механізмів суттєвого зворотного впливу права на суспільні відносини з праці та соціального забезпечення. Пояснення окремих правових норм вимагало застосування формально-логічного методу. Здобувачем використовувались також при дослідженні окремих проблем системний, порівняльний та інші методи пізнання.

У становленні позиції дисертанта важливу роль відіграли праці як вітчизняних, так і зарубіжних авторів. При дослідженні даних питань автор опирався на праці російських та українських юристів дореволюційного періоду: Войтинського І.С., Нікольського П.А., Озерова І.Х., Петражицького Л.І., Таля Л.С., Туган-Барановського М., Шершеневича Г.Ф. та ін.

Визначальними в теоретичній основі дослідження є наукові праці вчених радянського періоду та сучасних вітчизняних авторів: Александрова І.Г., Безиної А.К., Безуглої Я.І., Бугрова Л.Ю., Братуся С.Н., Гинцбурга Л.Я., Курінного А.М., Нікітинського В.І., Пашкова А.С., Пилипенко П.Д., Прокопенко В.І., Процевського О.І., Смолярчука В.Н., Смірнова О.В., Сироватської А.А., Хохлова Є.Б. та інших. Безумовно, позитивне значення правових розробок радянського періоду не викликає сумніву, вони служать своєрідною базою, основою для подальших наукових пошуків з урахуванням сучасних реалій.

У роботі також використані праці дослідників зарубіжного соціального законодавства: Жаркова Б.Н., Кисельова І.Я., КаленськогоВ.Г., Усеніна В.І., Міронова В.К.; сучасних зарубіжних авторів: Дойблера В., Райдаута Р., Преслера М., Сіммонса Дж., Хансенна М., Хоффера Ф. та ін.

Нормативною базою дисертаційного дослідження є Конституція України, трудове законодавство України, зарубіжне трудове право, міжнародні правові акти - Конвенції та Рекомендації МОП, норми конституційного, цивільного права.

Практичну основу дослідження складає опублікована судова та правозастосувальна практика з трудових спорів, робота профспілок Чернівецької області, особиста юридична практика дисертанта.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що дисертація є комплексним дослідженням, спеціально присвяченим теоретичним і прикладним проблемам формування правового механізму соціального партнерства як нового для сучасної України суспільно-правового процесу цілісного соціально-правового утворення. Проведене дослідження дало можливість одержати нові наукові результати, які обгрунтовуються в дисертації та є основою для формування пропозицій щодо вдосконалення законодавства. Раніше в науці трудового права радянського періоду постановка вказаної проблеми в такому аспекті була практично неможлива.

До наукової новизни роботи можна віднести також її багаторівневий і міжгалузевий характер. По-перше, вона є спробою поєднання соціально-історичного та порівняльно-правового підходів до вивчення сутності, змісту правового механізму соціального партнерства. По-друге, в дисертаційному дослідженні розглядаються проблеми взаємодії та розмежування сфер впливу трудового права з цивільним правом. Ці питання набувають особливої ваги у зв'язку з новою кодифікацією даних галузей права в Україні.

Наукові результати дисертаційного дослідження безпосередньо полягають у тому, що:

1. На підставі дослідження існуючих у правовій літературі визначень здійснено аналіз сутності соціального партнерства та визначено його місце в системі суспільних відносин по праці як центрального елемента системи, її ядра;

2. Показано, що правові механізми соціального партнерства мають історичну зумовленість, а також специфічні особливості функціонування в різних країнах і в Україні, зокрема;

3. Уперше у правовому статусі держави розмежовуються дві його сторони: статус держави як носія публічної влади та як соціального партнера у правовому механізмі соціального співробітництва. В останньому випадку держава наділяється трьома основними функціями: координації спільних дій соціальних партнерів, примирення сторін шляхом сприяння в регулюванні соціально-трудових конфліктів і захисту суспільних (загальнодержавних) інтересів;

4. У дисертації поняття роботодавця визначається як юридична функція, що визначає його носіїв, встановлює межі роботодавчої правосуб'єктності; розмежовуються категорії «орган роботодавця» та «представник роботодавця». Роботодавці повинні бути класифіковані за видами згідно зі спеціальними характеристиками;

5. Аргументовано висновок про те, що на всіх рівнях соціального співробітництва існують тристоронні правовідносини з представництва індивідуальних і колективних трудових прав та інтересів робітників. На загальнонаціональному, регіональному та галузевому рівнях характеризується «профспілковий плюралізм» при дотриманні критерію повноважності та представництва. На рівні підприємства, організації, установи обґрунтовується теза про необхідність формування єдиного та одного представника колективу працівників: профспілкового або іншого представницького органу (постійне і тимчасове представництво, загальне та спеціальне, «змішане» та «чисте»);

6. Колективний договір визначається як правовий акт реалізації договірних прав і обов'язків сторін, зумовлений його представницьким і однобічним характером; робиться висновок про доцільність паритетної відповідальності сторін колективного договору;

7. Колективна угода розглядається як правовий акт, заснований на єдності публічно-правових і приватно-правових начал; необхідно розмежовувати в законі юридичні процедури приєднання та розповсюдження колективної угоди.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані теоретичні висновки, науково-практичні рекомендації можуть бути використані у процесі поточної нормотворчої діяльності; у процесі правозастосувальної практики профспілок; взяті до уваги при розробці локальних актів роботодавцями та профспілковими органами; реалізовані в навчальному процесі, а також при підготовці спеціалістів у галузі трудового права.

Прикладний аспект дисертаційного дослідження пов`язаний з можливістю практичного використання в законодавчому процесі висловлених у роботі пропозицій. Результати дисертаційного дослідження знайшли своє застосування в Черкаському інституті управління на кафедрі цивільно-правових дисциплін при викладанні курсу «Трудове право». Співшукачем запропонований комплекс пропозицій стосовно удосконалення чинного законодавства у сфері соціального партнерства, зокрема: про доповнення Конституції України статтею згідно з якою «Держава створює умови для розвитку профспілкових об`єднань і об'єднань роботодавців, які взаємодіють з органами влади на засадах соціального партнерства»; про необхідність прийняття Закону України «Про об`єднання підприємців, їх права та гарантії їх діяльності» та ряд інших.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження обговорювались на науково-методичній раді департаменту юридичної освіти Черкаського інституту управління м. Черкаси. Теоретичні висновки доповідались на Республіканській науковій конференції «Сучасний профспілковий рух в Україні та проблеми його консолідації». /Секція №5, Профспілки в системі соціального партнерства/, 5 жовтня, Київ, 2000.

Результати дисертаційного дослідження використовувались при підготовці та укладанні колективних договорів адміністрацій та профспілок Чернівецького національного університету, Чернівецьких підприємств: ВАТ «Трембіта», ВАТ «Арніка», ВАТ «Роси Буковини». Вони можуть бути використані як основа для подальшої наукової роботи за напрямами дослідження правового регулювання соціального партнерства в Україні.

Публікації. Основні теоретичні положення й висновки дисертаційного дослідження викладені в шести статтях, опублікованих у наукових журналах і збірниках наукових праць, які входять до переліку фахових видань, затвердженого Вищою атестаційною комісією України.

Структура дисертаційної роботи. За своєю структурою дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (142 найменування). Загальний обсяг складає 199 сторінок комп`ютерного тексту.

Зміст роботи

У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність; аналізується стан дослідження проблеми правового регулювання питань соціального партнерства у вітчизняній та зарубіжній літературі, формується мета і задачі, теоретична база дослідження, положення, які виносяться на захист; теоретичне і практичне значення, основні форми апробації.

Перший розділ дисертаційного дослідження «Поняття соціального партнерства і розвиток його правового регулювання» присвячений вивченню теоретичних засад аналізу природи соціального партнерства, як одного з видів відносин у трудовому праві та його правового регулювання, аналізу процесів, пов`язаних із зародженням і становищем механізму соціального партнерства. Державна організація суспільних відносин у сфері праці завжди потребувала, буде потребувати у майбутньому правового регулювання. Жодна галузь права не завдала стільки турботи державі, як трудове право. Це зумовлено тим, що відносини між роботодавцями і найманими працівниками, пов`язані з використанням чужої праці, тобто з її експлуатацією, які завжди призводили і призводять до соціальних конфліктів, що справляють руйнівний вплив на економіку та суспільство в цілому.

Трудові відносини, що виникають на індивідуальній основі при накопиченні великих мас найманих працівників, які за певних умов висувають спільні претензії до роботодавців, перетворюються у колективні відносини. Правове регулювання цих відносин розвивається з великими потугами - від замовчування їх існування до офіційного визнання окремих його проявів.

Незважаючи на специфічність відносин у соціальному партнерстві, Україна в їх регулюванні йшла в руслі загальноцивілізованих закономірностей зародження механізму соціального партнерства в рамках галузі трудового права. В межах цієї галузі права здійснювалась легалізація колективних прав: право на об'єднання, право на колективні переговори, право на укладання колективних договорів, право на страйк як засіб захисту колективних інтересів.

Ведення колективних переговорів було першим досвідом соціального партнерства. Переговори з укладення колективних договорів за своєю суттю становлять соціальний діалог, за допомогою якого можуть бути вирішені певні інтереси сторін соціально-трудових відносин.

За своєю суттю колективні переговори є стрижнем відносин між роботодавцем і найманими працівниками. Фактично вони є процесом узгодження поступок і досягнення компромісів у питаннях зайнятості та умов праці, сприяють зміні характеру системи трудових відносин з ворожого на більш приязний.

Інтереси роботодавця можуть вступати у протиріччя з індивідуальними інтересами працівників. Тому завдання законодавства про працю повинно полягати в тому, щоб не порушувалась рівновага між індивідуальними та колективними інтересами. На рівень державного правового забезпечення повинні бути винесені соціальні права працюючих, які належить вважати мінімальними. Держава повинна реально законодавчо забезпечити мінімальні соціальні права трудящих, у тому числі і за допомогою судового захисту.

Система соціального партнерства може функціонувати на державному, галузевому, регіональному та на виробничому рівнях. Вона є єдиною цивілізованою альтернативою руйнівним страйкам, які ще більше погіршують економічну ситуацію, посилюють розлад у суспільстві.

Правові рамки соціального партнерства визначаються як комплекс правових норм, що регулюють статус і права професійних спілок та організацій підприємців, їх співробітництво на підприємствах і поза ними; колективні договори, особливо в тій частині, в якій вони сприяють пом'якшенню трудових конфліктів, вирішенню колективних трудових спорів, у першу чергу шляхом переговорів і досягнення взаємосприйнятних компромісів на основі співробітництва.

Ідеологія соціального партнерства характеризує її зміст, що складається з переговорного характеру вирішення розбіжностей; погодження ряду критеріїв і показників соціальної справедливості, встановлення заходів гарантованого захисту; утвердження системи загальнолюдських цінностей у виробництві та інших сферах суспільної праці; участь найманих працівників в управлінні.

Змістом домовленостей і вирішення колективно-правових питань повинні виступати не розбіжності, а загальна мета - нормальне функціонування підприємств, установ, організацій. Тому діяльність суб'єктів колективно-договірного регулювання повинна бути спрямована не на сліпе відстоювання власних інтересів за будь-яку ціну, а на пошук прийнятних варіантів поведінки для всіх учасників, визначення взаємних поступок і компромісів.

Національна модель соціального партнерства повинна охоплювати такі елементи, як суб'єкти цих відносин, рівноправні угоди, види і зміст угод, що укладаються.

Наявність принципової згоди на ведення переговорів з боку трьох головних суб'єктів - найманих працівників, підприємців та уряду - сумніву не викликає. Без такої згоди соціальне партнерство неможливе. Для проведення переговорів важливим є визначення реального складу представників, а також учасників переговорів на різних рівнях і стадіях соціального партнерства.

У другому розділі «Суб`єкти соціального партнерства в Україні» аналізується загальне вчення про суб`єкти трудового права, визначаються і функціонально характеризуються суб'єкти соціального партнерства в Україні на державному рівні та на рівні підприємства, установи, організації. Суб`єктами трудових правовідносин виступає підприємство, яке надає роботу, створює умови праці й виплачує винагороду за виконану роботу, та працівник, який зобов`язується виконувати обумовлену роботу з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові. Вступаючи на роботу, працівник укладає трудовий договір не з власником, не з державою як власником і не з уповноваженою службовою особою, що управляє підприємством, а зі створеним державою чи власником підприємством, як юридичною особою.

Відносини, коли суб`єктом виступає трудовий колектив, професійна організація, об`єднання роботодавців і працюючих, є правовими, оскільки вони знайшли закріплення в законодавстві про працю, але не трудовими, оскільки своїм змістом мають не працю, а організацію праці та умов, при яких ця праця здійснюється.

Становище суб'єктів правових відносин у сфері трудового права визначається способами встановлення прав і обов'язків. У трудових правовідносинах умови їх здійснення визначаються угодою сторін при укладенні трудового договору відповідно до положень, передбачених законом або іншими нормативними актами. Сторони, укладаючи трудовий договір, визначають права кожного суб'єкта, маючи при цьому на увазі, що другий суб'єкт має кореспондуючі обов'язки, які відповідають цьому праву.

В колективних правових відносинах права й обов'язки суб'єктів цих відносин повністю регулюються нормативними актами, які визначають правовий стан кожного суб'єкта. Сторони при переговорах лише конкретизують, які з передбачених нормативними актами зобов'язань вони вибирають для себе.

Особливим суб'єктом трудового права є держава, яка одночасно виступає носієм публічної влади і соціальним партнером. У ролі соціального партнера держава виступає і як роботодавець, і як партнер у правовому механізмі соціального партнерства. Як роботодавець держава виступає тому, що є власником матеріальних ресурсів, сконцентрованих на державних підприємствах, в установах, організаціях, а як соціальний партнер - просто як сторона, яка сприяє досягненню компромісу між трудящими і роботодавцями.

На галузевому рівні суб'єкти соціального партнерства не визначені. Ними, на нашу думку, повинні бути міністерства, відомства, державні комітети, які представляють інтереси держави в певних галузях народного господарства і на базі Генеральної угоди повинні розробляти і підписувати галузеві угоди.

На регіональному рівні укладаються угоди між місцевими органами державної влади або регіональними об'єднаннями підприємств, якщо вони мають відповідні повноваження, і об'єднаннями профспілок чи іншими уповноваженими трудовими колективами органами.

При соціальному партнерстві на державному рівні держава має три функції. Першою є координація спільних дій соціальних партнерів. У сфері трудових відносин власні інтереси працівників і підприємців не тільки не збігаються, а в багатьох випадках вони навіть протилежні. Держава при відстоюванні працюючими і підприємцями своїх корпоративних інтересів повинна виконувати роль посередника або координатора.

Полярність інтересів сторін постійно тримає їх на грані конфлікту. В цих умовах держава повинна виконувати другу функцію - примирення сторін. Сторони повинні бачити в державі безпристрасного арбітра в конфлікті, мати довіру до цього арбітра. Саме функція примирення є основою правової моделі соціального партнерства в Україні.

Нарешті, третьою функцією держави є захист суспільних інтересів при урегулюванні трудових відносин. При соціальному партнерстві кожна зі сторін повинна враховувати також інтереси суспільства. В певних питаннях інтереси соціальних партнерів можуть збігатися, але вони можуть виявитися невигідними для тих, хто перебуває поза партнерством.

Підприємства, установи, організації та інші роботодавці, як суб'єкти соціального партнерства, виступають тільки на низовому рівні, коли ведуться колективні переговори. На більш високих рівнях соціального партнерства виступають об'єднання роботодавців.

В Україні відсутній закон, який би визначав правовий статус об'єднань підприємців. І хоча теза про необхідність рівного правового захисту організацій праці та організацій капіталу незвична, є необхідність ставити питання про розробку і прийняття Закону України «Про об'єднання підприємців, їх права та гарантії діяльності».

Важливою ланкою суспільства є підприємство, що містить у собі господарський орган управління і трудовий колектив, який здійснює виробничо-господарську діяльність. Відсутність у підприємства права юридичної особи не позбавляє його можливості бути суб'єктом трудових правовідносин. Але суб'єктом колективних правових відносин підприємство може бути лише при наявності в нього права юридичної особи.

У колективних правових відносинах на виробничому рівні з боку роботодавця стороною може виступати власник або уповноважений ним орган, які представляють підприємство, установу, організацію. Зобов'язання, що бере на себе власник, (а тим більше - уповноважений ним орган), поширюються на підприємство, установу, організацію як юридичну особу. Тому суб'єктом відносин за колективним договором з боку власника виступає також підприємство, установа, організація.

Повноваження трудового колективу, як колективного суб'єкта трудового права, не виходять за рамки одного підприємства чи організації. Трудовий колектив має право уповноважувати профспілкові органи представляти інтереси працюючих або сформувати власні представницькі органи. Ці органи можуть створюватись як на постійній основі (загальне, постійне представництво), так і тимчасово для вирішення певних соціально-трудових питань.

У третьому розділі «Зміст соціального партнерства в Україні» аналізується зміст угод і колективних договорів, які укладаються на державному, галузевому, регіональному рівнях та на рівні колективних підприємств, установ і організацій. Соціальне партнерство - це така система суспільних відносин між учасниками виробничого процесу, при яких визначаються розбіжності сторін (працівників і роботодавців) та їхнє право відстоювати свої інтереси, переважно шляхом переговорів, пошуку компромісів, взаємоприйнятних рішень, уникаючи жорсткої конфронтації. Тристороння дія працівників, роботодавців і держави забезпечує потужний розвиток економіки, піднесення рівня життя людей, задоволення загальнонаціональних потреб.

Певний досвід соціального партнерства здобуто ще у 20-ті роки ХХ століття. Тоді в Україні сформувались усі його сторони: держава, підприємці та профспілки. Але історія розпорядилась по-своєму: підприємницька діяльність зі зміцненням соціалістичного сектора народного господарства все звужувалась до повної її ліквідації, а держава не вважала за необхідне вести переговори з профспілками, оскільки їм можна було навіть диктувати умови, передавати їм після ліквідації Наркоматів праці окремі державні функції.

Саме через профспілки ідея соціального партнерства почала висловлюватись на переговорному процесі про встановлення умов праці. Профспілки стали вбачати в соціальному партнерстві один з важелів захисту соціально-економічних інтересів трудящих. Вони постійно демонструють своє бажання співпрацювати з владними структурами як з рівними партнерами.

З точки зору правової природи, Генеральні угоди є правовими актами, що регулюють соціально-трудові відносини. Вони встановлюють загальні принципи регулювання соціально-трудових відносин на державному рівні.

З метою узгодження позицій сторін у соціально-трудовій сфері, а також пошуку компромісів між соціальними партнерами у 1993 році створена Національна рада соціального партнерства як постійно діючий консультативно-дорадчий орган при Президентові України. За своєю природою Національну раду можна вважати недержавною корпоративною структурою. Між тим, не тільки все матеріально-технічне обслуговування Ради покладається на виконавчу владу, а й ряд обслуговуючих службових осіб ради визнаються державними чиновниками. Тому вважаємо за доцільне перетворити Національну раду соціального партнерства в недержавну (громадську) організацію, фінансування якої здійснювати за рахунок коштів її учасників.

У роки радянської влади в Україні на принципах соціального партнерства були створені та діяли органи з розгляду індивідуальних трудових спорів - комісії з трудових спорів, які створювались на паритетних засадах. У 1992 році комісії з трудових спорів стали обиратись трудовими колективами. Перетворення комісії з трудових спорів з паритетного в юрисдикційний орган з розгляду трудових спорів, є некоректним, оскільки правосуддя в Україні можуть здійснювати тільки судові органи. Тому, на нашу думку, доцільно повернутися до організації комісій з трудових спорів на принципах соціального партнерства і розглядати розбіжності, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях за погодженням між сторонами.

Для ефективності соціального партнерства повинні бути задіяними всі його рівні: державний, галузевий, регіональний та найбільш масовий - рівень підприємств, установ, організацій. Мова повинна йти як про правове оформлення цього партнерства, так і про чітку визначеність змісту кожного рівня.

Основним суб'єктом колективно-трудових відносин, який навіть передав йому своє ім'я, є трудовий колектив. Відповідно до статті 252¹ КЗпП України трудовий колектив підприємства утворюють громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством.

Якщо визначати трудовий колектив як об'єднання найманих працівників, які працюють на підставі трудового договору (контракту) і мають спільний колективний інтерес у встановленні і забезпеченні умов праці та соціального захисту, то правовий статус трудового колективу охоплює такі трудові права: право на участь в управлінні працею, право на колективні переговори й укладення колективного договору, право на страйк тощо.

Названі права можуть кваліфікуватись тільки як колективні права. Чинне законодавство, наприклад, не знає поняття індивідуального страйку. Сама наявність у законодавстві категорії колективних прав є ще одним аргументом на користь визнання існування трудового колективу як носія колективних соціально-трудових прав.

Трудовим колективам надано право вирішувати питання, кого уповноважувати на ведення колективних переговорів і укладення договору. Такі повноваження можуть бути надані професійним спілкам, об'єднанням профспілок в особі виборних органів або іншим представницьким організаціям трудящих.

На практиці зустрічаються навіть випадки, коли трудовий колектив уповноважує проводити переговори і підписати колективний договір свій виборний орган, наприклад, раду трудового колективу або навіть уповноважити певного працівника, який користується заслуженим авторитетом у трудовому колективі.

Висновки

Проведений у дисертаційному дослідженні аналіз правових питань соціального партнерства в Україні дозволяє нам констатувати, що позитивний у цілому процес формування правової основи соціального партнерства в нашій державі породжує певні проблеми. Одна з них - забезпечення правових передумов перерозподілу прав, обов`язків, відповідальності суб`єктів партнерських відносин. Змінилась роль держави, яка виступає як носій публічної влади і як соціальний партнер. Як носій публічної влади, держава здійснює правове регулювання соціально-правових відносин точно так, як це проводиться в регулюванні інших сфер соціального життя.

Об'єднання підприємців хоч і сформувалися в державі на певних умовах, самостійно суб'єктами соціального партнерства не виступають. Вони об'єднуються з державою і виступають єдиною стороною у переговорах з представниками трудящих - профспілками.

Професійні спілки за нових соціально-політичних та економічних умов опинилися в складній ситуації. Вони втратили право законодавчої ініціативи, право на вирішення трудових спорів, на утримання технічних і правових інспекцій, право на припинення виробничої діяльності та закриття підприємства, які порушують нормативні вимоги до охорони праці.

Серйозних перешкод система соціально-трудових відносин зазнала в процесі приватизації. Колишня державна власність не дійшла до господаря, яким при «розвинутому соціалізмі» вважалися робітники та службовці. Основна маса трудящих отримала урок цинізму. У найманих працівників сформулювалось думка, що вони не партнери і навіть не суб'єкти соціально-трудових відносин.

Отже, були визначені конфронтаційні відносини між роботодавцем і профспілкою як виразником інтересів найманих працівників. Трапляються ситуації, коли вважається, що профспілки на підприємстві - це лише помічники роботодавця з питань соціального характеру, що подається як «концепція соціального партнерства». У дійсності ж соціальне партнерство - найбільш цивілізована та ефективна форма боротьби, постійний спір, пошук компромісу та взаємних поступок. Це - різновид класової боротьби, який прийшов на зміну її руйнівним революційним формам.

Профспілки України виявилися абсолютно не готовими до свого основного завдання: відстоювання інтересів людей найманої праці, соціальному захисту працюючих. Без активного опору профспілок розграбовано значну частину державної власності, промислових підприємств, розорені сільськогосподарські підприємства. Більшість населення опинилась за межею бідності.

І трудящі, і профспілки виявилися не готовими до такого розвитку подій. Профспілки були одержавлені та забюрократизовані, займалися соціалістичним змаганням, оздоровленням тощо. Фактично вони були структурними підрозділами держави, мали з нею одну мету та завдання, виступали «соціальними партнерами», хоча і не наголошували на цьому.

Про соціальне партнерство більше говорили на Заході, де в розвинутих країнах у результаті тривалої класової, політичної та профспілкової боротьби трудящим удалося добитися широких політичних і соціальних прав і свобод. На їх сторожі стоять самі трудящі, їх профспілки, закон і держава. Навіть незначне звуження цих прав і свобод, зменшення реальної заробітної плати, зростання безробіття викликає хвилю протесту та зміни у верхніх ешелонах влади.

Декларуючи соціальне партнерство, профспілкові лідери фактично розписуються у слабкості профспілкового руху, відірваності його від трудящих, нездатності реально відстоювати їх права. Профспілки України так і не домоглися прийняття Верховною Радою України Закону «Про соціальне партнерство», хоча він розглядався Верховною радою в 1996 та 1997 роках. В основу соціального партнерства повинно бути закладено визнання існування загальних і особливих економічних та соціальних інтересів трудящих, підприємців, держави; розуміння партнерства як інструменту соціального діалогу для гармонізації відносин між ними. Тому прийняття відповідного закону необхідне для створення ефективної системи узгодження соціальними партнерами проблем з метою реалізації найважливіших завдань економічної політики.

Список основних публікацій за темою дисертації

соціальний регіональний партнерство галузевий

Комарницький В.І. Соціальне партнерство в системі трудових відносин. // Науковий вісник Чернівецького університету. Випуск 95, Чернівці 2000. - С. 89-92.

Комарницький В.І. Правова природа соціального партнерства на державному та низовому рівнях. // Держава і право. Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск №12, Київ, 2001. - С. 268-275.

Комарницький В.І. Соціальне партнерство на рівні підприємства та його суб`єкти. // Вісник Академії праці і соціальних відносин №3, Київ, 2001. - С. 94-100.

Комарницький В.І. Правове регулювання соціального партнерства в Україні. - Держава і право. - Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск №13, Київ, 2001.

Комарницький В.І. Сущность социального партнерства на предприятиях, в учреждениях, организациях. - Социология власти. - Информационно-аналитический бюллетень. Выпуск №3, изд. РАГС, Москва, 2001. - С. 74-85.

Комарницький В.І. Поняття та становлення соціального партнерства. // - Науковий вісник Чернівецького університету. Випуск 113. Чернівці, 2001. С. 128-133.

Размещено на Allbest.ru