Правові та криміналістичні проблеми вдосконалення кримінально-процесуальної діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

[Введите текст]

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Галаган Володимир Іванович

УДК 343.13 + 343.98

ПРАВОВІ ТА КРИМІНАЛІСТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

12.00.09  Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

Київ - 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національній академії внутрішніх справ України.

Науковий консультант, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України, Лисиченко Віталій Костянтинович, Національна академія державної податкової служби України, професор кафедри кримінального права, процесу та криміналістики.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Бахін Володимир Петрович,

Національна академія державної податкової служби України, професор кафедри кримінального права, процесу та криміналістики;

доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України

Михайленко Олександр Романович,

Академія адвокатури України, завідувач кафедри кримінального права та процесу;

доктор юридичних наук, професор Шумило Микола Єгорович,

Національна академія Служби безпеки України, професор кафедри кримінального права і кримінального процесу.

Провідна установа Львівський національний університет імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України, кафедра кримінального процесу і криміналістики, м. Львів.

Захист відбудеться “6” лютого 2004 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.03 в Національній академії внутрішніх справ України за адресою: 03035, м. Київ, пл. Солом'янська, 1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України (03035, м. Київ, пл. Солом'янська, 1).

Автореферат розісланий “25” грудня 2003 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Лук'янчиков Є.Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Концепція судово-правової реформи, прийнята Верховною Радою України (1992 рік), а також схвалена Кабінетом Міністрів України Концепція розвитку системи Міністерства внутрішніх справ України (1996 рік) і Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затверджене Указом Президента України (2000 рік) передбачають здійснення аналізу та розробки організаційних і правових засад структурної перебудови і розмежування функцій, заходів вдосконалення діяльності системи правоохоронних органів, у тому числі дізнання і досудового слідства МВС України. Потребують перегляду застарілі стереотипи, які є у практиці розслідування злочинів, вдосконалення змісту і напрямів кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ та форми взаємодії з іншими правоохоронними органами України, виходячи з їх функціонального спрямування, завдань у зміцненні правопорядку та недопущення росту рівня злочинності. В Указі Президента України “Про невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією” від 6 лютого 2003 року робота спеціальних підрозділів Міністерства внутрішніх справ України і Служби безпеки України визнана недостатньою та малоефективною і поставлене завдання цим відомствам дати принципову оцінку роботі керівників усіх ланок, які очолюють роботу по організації боротьби з організованою злочинністю і корупцією, порушеннями громадського порядку та безпеки, пов'язаними з розподілом сфер впливу між злочинними угрупованнями.

Проблемі вдосконалення діяльності по розкриттю та розслідуванню злочинів постійно приділяється увага у працях вчених-юристів України та країн СНД. Окремі аспекти цієї проблеми в різні часові періоди досліджували Ю.П. Аленін, С.А. Альперт, М.І. Бажанов, О.М. Бандурка, О.В. Баулін, В.П. Бахін, Р.С. Бєлкін, П.Д. Біленчук, А.К. Гаврилов, В.Г. Гончаренко, Г.І. Грамович, М.М. Гродзинський, Ю.М. Грошевий, О.Ф. Долженков, А.Я. Дубинський, А.В. Іщенко, Д.С. Карев, Н.С. Карпов, О.А. Кириченко, Н.І. Клименко, І.П. Козаченко, В.О. Коновалова, М.В. Костицький, В.С. Кузьмічов, О.М. Ларін, В.К. Лисиченко, І.М. Лузгін, В.Г. Лукашевич, Є.Д. Лук'янчиков, М.І. Мельник, О.Р. Михайленко, П.П. Михайленко, М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, І.Л. Петрухін, М.І. Порубов, В.М. Савицький, М.В. Салтевський, М.Я. Сегай, З.Д. Смітієнко, О.П. Снігерьов, М.С. Строгович, М.А. Чельцов, С.А. Шейфер, В.Ю. Шепітько, М.Є. Шумило, М.П. Яблоков та інші процесуалісти і криміналісти. Разом з тим, кримінально-процесуальна діяльність органів внутрішніх справ України має свою специфіку, визначену розмежуванням функцій суб'єктів, які її здійснюють, компетенцією цих суб'єктів при проведенні процесуальних дій, відомчими та міжвідомчими особливостями взаємодії при розслідуванні злочинів. Це обумовлює те, що у законодавстві й юридичній літературі по-різному визначаються поняття “кримінально-процесуальна діяльність”, її структура, сутність й теоретико-методичні засади. Неврегульованими є питання нормативно-правового, науково-методичного й інших видів забезпечення розслідування злочинів, зокрема, таких нових їх різновидів, як вбивства на замовлення, торгівля людьми, організована злочинна діяльність у сфері економіки тощо. Наведені обставини зумовили обрання теми дисертації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася відповідно до напрямів, визначених Комплексною цільовою програмою боротьби зі злочинністю на 19962000 роки (розділи V, VI, VII), затвердженою Указом Президента України № 837/96 від 17 вересня 1996 року, Комплексною програмою профілактики злочинності на 20012005 роки (розділи II, III, IV), затвердженою Указом Президента України № 1376/2000 від 25 грудня 2000 року. Тема дисертації зареєстрована у Переліку тем дисертаційних досліджень з проблем держави і права (1999.  № 4.  позиція 393), включена до планів науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ України на 19982005 роки. Основні положення дисертації входять складовими елементами до програм і тематичних планів з курсів кримінального процесу і криміналістики, спецкурсів “Судові та правоохоронні органи України”, “Дізнання в органах внутрішніх справ України”, які викладаються у Національній академії внутрішніх справ України.

Мета і завдання дослідження. Головною метою дисертації ставиться:

1. З'ясувати сутність, структуру кримінально-процесуальної діяльності і функції уповноважених суб'єктів при провадженні дізнання й досудового слідства підрозділами МВС України.

2. Визначити стан нормативно-правового регулювання чинним законодавством і підзаконними актами України провадження дізнання і досудового слідства органами МВС України і їх відповідність Конституції України й міжнародно-правовим документам.

3. Розробити напрямки і шляхи науково-методичного і криміналістичного забезпечення розкриття і розслідування злочинів підрозділами МВС України.

Мета дисертації конкретизується такими завданнями:

1. Дослідження опублікованих визначень кримінально-процесуальної діяльності, її структурних елементів та співвідношення між ними з метою встановлення їх відповідності нормативно-правовому врегулюванню функцій, повноважень і сучасних завдань органів внутрішніх справ України у зміцненні правопорядку і боротьбі зі злочинністю.

2. Визначення форм і порядку здійснення кримінально-процесуальної діяльності органами дізнання й досудового слідства МВС України, взаємодії їх зі спеціальними підрозділами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність при розкритті, розслідуванні й попередженні злочинів.

3. Узагальнення наукових розробок у галузі криміналістичної техніки, тактики і методики розслідування окремих видів злочинів, їх апробацій, впровадження та використання органами дізнання і досудового слідства МВС України.

4. З'ясування структурно-функціональних змін, що відбулися в останні роки в системі органів внутрішніх справ України, і обумовлених ними потреб відповідного оновлення та вдосконалення нормативних актів з питань здійснення кримінально-процесуальної діяльності по розкриттю й розслідуванню злочинів.

5. Аналіз поняття “матеріали оперативно-розшукових заходів” і норм чинного кримінально-процесуального законодавства України, які регулюють порядок і умови їх використання при провадженні у кримінальних справах.

6. Обґрунтування вимог до професійної підготовки кадрів підрозділів, які здійснюють згідно з компетенцією дізнання й досудове слідство та форми її забезпечення у навчальному процесі відомчих навчальних закладів МВС України.

Об'єктом дослідження є кримінально-процесуальна діяльність органів дізнання й досудового слідства МВС України по розкриттю й розслідуванню злочинів.

Предметом дослідження є особливості регулювання кримінально-процесуального провадження дізнання і досудового слідства по розкриттю і розслідуванню злочинів підрозділами органів внутрішніх справ України.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є діалектико-матеріалістичний метод пізнання соціальних явищ і процесів, загальнонаукові методи, а також концептуальні положення конституційного, кримінально-процесуального, кримінального, адміністративного права України.

У процесі дослідження використовувалися формально-логічний, системно-структурний, порівняльний та інші методи. Так, при визначенні сутності й структури кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України використані методи аналізу, аналогії, історико-правовий, системно-структурний. З метою визначення спільних та відмінних рис у діяльності органів дізнання і досудового слідства застосовані порівняльний та формально-логічний методи. Методи логіки використані при дослідженні нормативно-правових актів України, відомчих оглядів і узагальнень діяльності підрозділів органів внутрішніх справ України, точок зору авторів з окремих питань провадження досудового розслідування.

З питань здійснення кримінально-процесуальної діяльності на досудових стадіях процесу та її окремих проблем за спеціально розробленими анкетами були опитані 570 працівників органів внутрішніх справ України - по 150 працівників органів дізнання (карного розшуку, державних служб боротьби з організованою і економічною злочинністю, відділів дізнання, кримінальної міліції у справах неповнолітніх, дільничних інспекторів міліції), державного пожежного нагляду і слідчих органів внутрішніх справ України, а також 120 офіцерів внутрішніх військ, які в установленому порядку здійснюють дізнання у своїх частинах. При анкетуванні практичних працівників використані статистичні методи: спостереження, групування, зведення і аналітичної обробки одержаних результатів.

Висновки і рекомендації у дисертації ґрунтуються на нормах Конституції України, чинного КПК України та нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, МВС України, Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, на законопроектах з питань діяльності правоохоронних органів, представлених для розгляду Верховною Радою України. При підготовці дисертації вивчені, узагальнені й проаналізовані наукові праці вітчизняних і закордонних вчених-юристів з теорії держави і права, філософії права, кримінального і кримінально-процесуального права, криміналістики, загальної й судової психології, а також адміністративного, цивільного і міжнародного права.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у встановленні особливостей кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України та конкретизації напрямів її вдосконалення. Виходячи з цього, пропонується розв'язання ряду проблем і дискусійних питань, які залишаються неврегульованими і суперечливими у чинному законодавстві України. До таких найважливіших положень відносяться:

1. Встановлення співвідношення понять “кримінальний процес” і “кримінально-процесуальна діяльність”, обґрунтування уточнення специфіки, особливостей та складових елементів кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання й досудового слідства МВС України.

2. Характеристика врегульованих нормами КПК України (далі  КПК) й підзаконними актами видів кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України, до яких віднесені дії органів дізнання, слідчого, експерта; встановлення сутності кожного з цих видів, висвітлення їх напрямів та відмінності від участі у провадженні досудового розслідування інших суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності (прокурор, адвокат, спеціаліст).

3. Пропозиції з дискусійних у літературі питань щодо співвідношення понять “суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності”, “учасники кримінального процесу”, “суб'єкти доказування”, а також класифікація суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України за ознаками їх повноважень.

4. Конкретизація передбачених у КПК та інших нормативних актах положень щодо можливості збирання доказів захисником, у тому числі шляхом проведення за його безпосереднім зверненням попередніх досліджень та експертиз речових доказів в експертних установах системи МВС України та Міністерства юстиції України.

5. Висвітлення точки зору по спірних питаннях щодо здійснення арешту особи та поштово-телеграфної кореспонденції, зняття інформації з каналів зв'язку, огляду, обшуку, примусової виїмки з житла чи іншого володіння особи та внесення пропозицій по їх вирішенню.

6. Обґрунтування висновку про неузгодженість застосованого у законодавстві України поняття “конфіденційна інформація” і пропозиції про уточнення його змісту, видів такої інформації, унормування порядку її використання при розслідуванні злочинів.

7. Визначення суперечностей між статтею 62 Закону України “Про банки і банківську діяльність” та статтею 178 КПК у частині вилучення документів у банківських установах України, виснування пропозицій про необхідність узгодження між собою цих норм.

8. Аргументація необхідності усунення розбіжностей в описанні у літературі та використання у практиці розслідування технічних засобів: поліграфу, автоматизованих дактилоскопічних ідентифікаційних систем, одорологічних методів та окремих нових способів фіксації об'єктів, вилучених з місця події.

9. Обґрунтування положень і пропозицій зі спірних і неврегульованих питань про можливість проведення розвідувальних допитів, залучення спеціалістів при проведенні дізнання у конкретних кримінальних справах в межах своєї компетенції органами міліції, внутрішніх військ, а також державного пожежного нагляду.

10. Виснування положень про недоліки регулювання у чинному законодавстві України і відомчих підзаконних актах порядку та правил прилучення до кримінальної справи і використання на досудовому слідстві окремих видів матеріалів оперативно-розшукової діяльності органів дізнання, а також допустимість як джерел доказів попередніх досліджень, проведених науково-дослідними експертними установами МВС України та Міністерства юстиції України за дорученням органів дізнання на стадії порушення кримінальної справи і при подальшому її розслідуванні.

Практичне значення одержаних результатів полягає у розробці пропозицій і рекомендацій, спрямованих на усунення неузгодженості й невизначеності окремих питань, що виникають при здійсненні кримінально-процесуальної діяльності органами внутрішніх справ України. Тому матеріали дисертації мають значення для подальшої наукової розробки питань діяльності органів внутрішніх справ України, при викладанні курсів кримінально-процесуального права і криміналістики у спеціалізованих навчальних закладах МВС та інших правоохоронних відомств України, а також вузах Міністерства освіти і науки України, у практичній діяльності органів дізнання й досудового слідства МВС України. Це підтверджується тим, що ряд теоретичних положень, висновків і конкретних пропозицій впроваджені у навчальний процес на кафедрах криміналістики, кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ України, в Одеському інституті внутрішніх справ, на факультеті перепідготовки та підвищення кваліфікації Академії пожежної безпеки МВС України, на факультеті права Національного технічного університету “Київський політехнічний інститут”, на соціально-гуманітарному факультеті і факультеті профорієнтації та післядипломної освіти Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, на факультеті правничих наук Національного університету “Києво-Могилянська академія”.

Узагальнені пропозиції до проектів законів “Про дактилоскопію” та “Про ідентифікацію особи”, “Про спеціального прокурора і спеціальних слідчих” направлені до Верховної Ради України. Пропозиції й рекомендації, викладені у дисертації, прийняті й використовуються Головним слідчим управлінням МВС України та Головним управлінням внутрішніх військ МВС України при проведенні навчально-методичних семінарів і практичних занять на курсах підвищення кваліфікації працівників органів дізнання й досудового слідства МВС України.

Особистий внесок здобувача. У дисертації при висвітленні окремих питань діяльності слідчого на стадії порушення кримінальної справи, використання конфіденційної інформації в розслідуванні злочинів, дослідження підроблених паперових грошових знаків іноземних держав, використання автоматизованих ідентифікаційно-пошукових систем, проведення розвідувальних допитів і виїмки документів у банківських установах України, визначення елементів криміналістичної характеристики у справах про вбивства на замовлення використані спільні наукові праці, опубліковані у співавторстві, які супроводжуються обов'язковим на них посиланням.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації викладені у доповідях і повідомленнях на навчально-методичних зборах, нарадах, наукових та науково-практичних конференціях з питань організації навчального процесу і здійснення розслідування органами дізнання й досудового слідства МВС України у Хмельницькому (1998 рік), Києві (1998, 1999, 2000, 2001, 2002, 2003 роки), Дніпропетровську (1999, 2000, 2001, 2002 роки), Донецьку (2000 рік), Одесі (2000 рік), Луганську (2002 рік), Сімферополі й Алушті (2002 рік). Крім того, положення і рекомендації, висвітлені у дисертації, використовуються у практичній діяльності підрозділів МВС України, у навчальному процесі вищих навчальних закладів юридичного спрямування та законодавчій практиці.

Публікації. Основні положення і висновки дисертації опубліковані у монографії “Проблеми вдосконалення кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України”, 2002 рік, (17,44 д.а.), двадцяти дев'яти наукових статтях загальним обсягом 11,41 д.а., з яких двадцять три оприлюднені у наукових фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України, дев'яти тезах виступів на наукових і науково-практичних конференціях.

Структура роботи обумовлена предметом дослідження, метою і завданнями, складається із вступу, трьох розділів, які містять дев'ять підрозділів, прикінцевих висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації 515 сторінок. Рукописний зміст викладений на 396 сторінках і доповнений списком використаних джерел на 43 сторінках, що включає в себе 408 найменувань, і 7 додатками на 76 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

кримінальний процесуальний дізнання слідство

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації, визначаються ступінь її наукової розробленості, мета, завдання й методи дослідження; показується зв'язок роботи з державними програмами боротьби зі злочинністю і планами проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ України; визначаються наукова новизна і практичне значення отриманих результатів дослідження; вказуються конкретні форми їх апробації й впровадження у навчальний процес, законодавчу і практичну діяльність по розслідуванню злочинів.

Перший розділ “Місце, структура та зміст кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Поняття кримінально-процесуальної діяльності, її сутність та місце в системі функцій органів внутрішніх справ України” розглядаються завдання та повноваження по забезпеченню громадської безпеки і громадського порядку, охороні прав та інтересів громадян, попередженню, виявленню і припиненню правопорушень кримінального та адміністративно-правового характеру правоохоронними органами України і насамперед  органами внутрішніх справ України. Обґрунтовується положення, що залежно від функцій і повноважень, ними здійснюється, зокрема, кримінально-процесуальна діяльність по розкриттю і розслідуванню злочинів.

В юридичній літературі (Р.Д. Рахунов, П.С. Елькінд, С.П. Ефімічев, М.С. Строгович та інші) вказано, що кримінально-процесуальна діяльність чітко визначається процесуальною формою і утворює систему процесуальних дій, врегульованих чинним законодавством; при здійсненні процесуальних дій реалізуються права і обов'язки суб'єктів кримінального судочинства, між ними виникають процесуальні правовідносини. Процесуальні дії здійснюють лише уповноважені законом органи і посадові особи  органи дізнання, особа, яка проводить дізнання, слідчий, начальник слідчого відділу, прокурор, суд, суддя. Кожен з них виконує у кримінальному судочинстві лише притаманні їм функції. Так, органи дізнання здійснюють оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну діяльність та інші допоміжні розшукові дії (особисте спостереження, вивчення документації тощо) й провадження за протокольною формою досудової підготовки матеріалів. Органи досудового слідства в межах своєї компетенції при провадженні у кримінальних справах здійснюють лише кримінально-процесуальну діяльність по розслідуванню злочинів і розшукові дії, не пов'язані з оперативно-розшуковою діяльністю.

У підрозділі проаналізоване співвідношення термінів “діяльність” та “дія” і їх визначення у соціології, загальній психології та кримінальному судочинстві. У соціології під діяльністю розуміється спосіб існування і розвитку соціальної дійсності, проявлення соціальної активності, цілеспрямоване відображення і перетворення оточуючого світу. Діяльності характерні такі риси: свідомість, продуктивність і суспільний характер (Е.М. Коржева, Н.Ф. Наумова). У психологічній літературі одні автори розглядають діяльність як активну взаємодію з оточуючою дійсністю, у ході якої жива істота виступає як суб'єкт, цілеспрямовано впливає на об'єкт і задовольняє таким чином свої потреби (В.П. Зінченко, Б.Г. Мещеряков). Інші автори діяльність людини визначають як свідому активність, що виявляється в системі дій, спрямованих на досягнення поставленої мети (С.Д. Максименко, В.О. Соловієнко). У криміналістичній літературі діяльність визначається як динамічна система взаємодій суб'єкта зі світом, у процесі яких відбувається виникнення і втілення в об'єкті психічного образу і реалізація опосередкованих ним відносин суб'єкта в предметній діяльності (В.Ю. Шепітько).

Звертаючи увагу на неоднозначність визначень поняття “діяльність” у вказаних галузях науки, на основі аналізу їх змісту обґрунтовуються положення про те, що кримінально-процесуальну діяльність у судочинстві складає система дій органів дізнання і слідчого, спрямованих на розкриття й розслідування злочинів, дій прокурора по нагляду за додержанням законності при провадженні у кримінальних справах, та по їх розгляду і вирішенню по суті суддею (судом).

Термін “дія” визначається зазначеними авторами як складовий елемент діяльності, її одиниця; як довільна навмисна опосередкована активність, спрямована на досягнення усвідомленої мети; як довільний акт, акція, процес, підпорядкований уявленню про результат образу майбутнього, яке передбачається, тобто процес, підпорядкований свідомій меті.

На основі аналізу понять “діяльність” і “дія” у підрозділі робиться висновок, що у кримінальному судочинстві має місце лише один вид діяльності  кримінально-процесуальна. Провадження при її здійсненні процесуальних дій спрямоване на встановлення об'єктивної істини у кримінальних справах і складає сутність кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання й слідчих. Враховуючи це, висловлені міркування про неправомірність у структурі кримінально-процесуальної діяльності виділяти названі у криміналістичній літературі слідчу й судово-експертну діяльність як окремі самостійні її види. Адже вони є лише складовими елементами діяльності кримінально-процесуальної в межах процесуальної компетенції відповідно слідчого і експерта. У цьому зв'язку обґрунтовується висновок, що більш доцільно вести мову про дії слідчого, дії органу дізнання чи особи, яка проводить дізнання, дії експерта при проведенні експертизи. Такий підхід до сутності й співвідношення понять “діяльність” і “дія” повністю відповідає їх змістовному значенню, викладеному у спеціальній літературі.

Кримінально-процесуальна діяльність органів внутрішніх справ України визначається у дисертації як регламентована законом діяльність органів дізнання і досудового слідства по здійсненню своїх повноважень при проведенні процесуальних дій по розкриттю і розслідуванню злочинів, у результаті яких виникають, змінюються або припиняються кримінально-процесуальні відносини між суб'єктами і учасниками такої діяльності, збирається та досліджується сукупність доказів, необхідних для прийняття відповідного передбаченого законом рішення в конкретних кримінальних справах.

Узагальнені наведені в юридичній літературі класифікації суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності (Р.Д. Рахунов, Ц.М. Каз, В.М. Савицький, Р.Ю. Савонюк, В.Т. Маляренко, С.А. Альперт та інші), проаналізовані суттєві ознаки і підстави віднесення суб'єктів (учасників) кримінального судочинства до кожної із виділених у процесуальній літературі груп. Підтримуючи класифікацію, запропоновану М.М. Михеєнком, дається її більш детальна конкретизація, основана на врахуванні специфіки кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України на досудових стадіях процесу.

У підрозділі розглядаються питання початку і закінчення кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання й досудового слідства МВС України, визначаються особливості її здійснення залежно від покладених на них функцій і повноважень.

Проведеним анкетуванням практичних працівників структурних підрозділів МВС України встановлено, що лише 55,3 % з них пов'язують початок кримінально-процесуальної діяльності з надходженням усної чи письмової інформації про наявність ознак злочину, що узгоджується з нормами частини четвертої статті 97 КПК. Інші проанкетовані працівники цих підрозділів однозначної відповіді на зазначене питання не дали.

Особливості закінчення кримінально-процесуальної діяльності підрозділів МВС України розрізняються за підсумковими процесуальними рішеннями, які приймають органи дізнання (частини перша-друга статті 109, частина четверта статті 426 КПК) і досудового слідства (стаття 212 КПК).

Анкетування практичних працівників МВС України з питання про межі кримінально-процесуальної діяльності висвітлило ряд невірних тлумачень і помилкових відповідей. Вони аналізуються у дисертації з точки зору чинного кримінально-процесуального законодавства України, відомчих документів МВС України, по них обґрунтовані пропозиції й рекомендації щодо їх усунення.

У підрозділі 1.2. “Структура та зміст кримінально-процесуальної діяльності” послідовно розглядаються її елементи  стадії, етапи, процесуальні дії. Назва першої стадії кримінального процесу  порушення кримінальної справи, як зазначається у ряді сучасних публікацій, є невдалою, не відповідає тим процесуальним діям, які проводяться на цій стадії, і прийняттю процесуальних рішень. З цього приводу висловлені пропозиції іменувати її стадією вирішення питання про порушення кримінальної справи (А.Я. Дубинський), стадією вирішення питання про необхідність розслідування (П.П. Підюков), стадією дізнання (В.М. Тертишник) тощо. На основі аналізу цих та інших пропозицій дисертантом підтримана точка зору В.Т. Маляренка, який пропонує стадію порушення кримінальної справи перейменувати у стадію перевірки і вирішення заяв і повідомлень про злочини. У підрозділі обґрунтовується положення, що саме така назва цієї стадії процесу найбільш повно відображає її структуру і зміст.

Різні погляди висловлені процесуалістами і криміналістами стосовно етапів розслідування кримінальних справ. Більшість авторів виділяють три етапи: початковий, наступний і заключний. Але ці етапи стосуються стадії досудового розслідування. Однак кримінально-процесуальна діяльність органів внутрішніх справ України починається з моменту отримання заяви або повідомлення про злочини, після чого можливо проводити перевірочні, а також, як виняток, передбачені у частині третій статті 187 і частині другій статті 190 КПК слідчі дії. Тож перший етап кримінально-процесуальної діяльності доцільно назвати етапом перевірки приводів, підстав та встановлення достатності даних для прийняття рішення про порушення кримінальної справи або відмову в цьому (попередній етап). Подальшими етапами кримінально-процесуальної діяльності, на думку дисертанта, можна розглядати, як пропонується у спеціальній літературі, початковий, наступний і заключний етапи.

При здійсненні кримінально-процесуальної діяльності органами дізнання й досудового слідства МВС України проводяться слідчі дії, спрямовані на встановлення і доказування причетності чи непричетності особи до вчинення злочину. Вичерпний перелік слідчих дій передбачений у КПК. Однак в окремих законодавчих актах України одні й ті ж терміни і поняття застосовуються у різному значенні. Зокрема, питання зняття інформації з каналів зв'язку врегульоване і в КПК, і в Законі України “Про оперативно-розшукову діяльність”. Але в КПК йдеться про слідчу дію, а в зазначеному законі  про оперативно-розшукову. Зняття інформації з каналів зв'язку як слідчу дію, як виняток, можна проводити до порушення кримінальної справи (частина третя статті 187 КПК). Натомість зняття інформації з каналів зв'язку як оперативно-розшукова дія застосовується виключно з метою запобігання злочинові чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо (частина друга статті 8 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”). При цьому мета проведення зазначених дій фактично співпадає  пошук відомостей про вчинений злочин або документів і предметів, що мають доказове значення, якщо іншими способами одержати ці дані неможливо.

Виходячи з наведеного, у дисертації висловлена пропозиція з пункту 9 частини першої статті 8 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” виключити зняття інформації з каналів зв'язку із переліку оперативно-розшукових заходів. Це дозволить органам дізнання знімати інформацію з каналів зв'язку, проводячи однойменну невідкладну слідчу дію на стадії порушення кримінальної справи відповідно до частини третьої статті 187 КПК, а також при провадженні ними дізнання у кримінальних справах.

Дискусійним у юридичній літературі є питання про можливість проведення ревізій до порушення кримінальної справи. Відповідно до частини першої статті 14 Закону України “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні” органи державної контрольно-ревізійної служби проводять ревізії та перевірки суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форми власності за постановою прокурора або слідчого, винесеною в ході розслідування кримінальної справи. Відповідно до частин другої та третьої цієї ж статті Закону, за дорученням прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, податкових інспекцій у випадках, передбачених Законом, органи державної контрольно-ревізійної служби проводять ревізії та перевірки на підконтрольних підприємствах, установах та організаціях всіх форм власності.

Щодо інших підприємств, Інструкцією про організацію проведення ревізій і перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні за зверненнями правоохоронних органів, прийнятою 26 листопада 1999 року, передбачено, що ревізії (перевірки) з дотримання законодавства з фінансових питань проводяться за постановою прокурора, слідчого про проведення ревізій чи перевірок, винесеною в ході розслідування кримінальної справи, а також за зверненням Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України.

Отже, дане питання у чинному законодавстві і вказаній відомчій Інструкції вирішене неоднозначно. Ревізії (перевірки) можуть проводитися як на стадії порушення кримінальної справи, так і досудового розслідування, залежно від того, на якому підприємстві вони здійснюються і з ініціативи якого правоохоронного органу. Це породжує неясності й ускладнення у практичній діяльності по розслідуванню злочинів.

До видів кримінально-процесуальної діяльності можна віднести дії органу дізнання, слідчого й експерта.

У процесуальному та криміналістичному значенні кримінально-процесуальна діяльність органів дізнання й досудового слідства по розслідуванню злочинів має багато спільних рис. Дії цих органів об'єднує єдина мета здійснення, використання техніко-криміналістичних і тактичних прийомів, способи фіксації ходу та результатів проведення слідчих дій.

Між тим, дії органів дізнання мають свої специфічні особливості, обумовлені функціями суб'єктів, підслідністю, обсягом повноважень. У статті 101 КПК, де наведений вичерпний перелік органів дізнання, визначається компетенція деяких з них. Із цієї норми вбачається, що міліція у порядку, передбаченому частиною першою статті 98 КПК, може порушити будь-яку кримінальну справу, незалежно від її підслідності. Начальники органів управління Військової служби правопорядку у Збройних Силах України та їх заступники з питань провадження дізнання, командири (начальники) військових частин, з'єднань, начальники військових установ здійснюють свої повноваження при провадженні дізнання у справах про всі злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, а також у справах про злочини, вчинені робітниками і службовцями Збройних Сил України у зв'язку з виконанням службових обов'язків або в розташуванні частини, з'єднання, установи. Для цього органу дізнання у кримінально-процесуальному законодавстві України передбачені територіальна і персональна підслідність при розслідуванні кримінальних справ. Специфікою такої діяльності є те, що орган дізнання порушує кримінальну справу щодо спеціальних суб'єктів, які вчинили злочин на обмеженій території військової частини, яка, як правило, охороняється. Внутрішні війська, будучи структурним підрозділом МВС України, йому і підпорядковувалися, однак при провадженні дізнання у кримінальних справах підконтрольні військовій прокуратурі.

Відзначаються специфікою і дії органів державного пожежного нагляду як органу дізнання у справах про пожежі і порушення протипожежних правил. У Настанові з організації роботи органів державного пожежного нагляду, затвердженій наказом МВС України № 28 від 15 січня 2001 року вказується, що посадова особа держпожнагляду при перевірці обставин пожежі здійснює пожежно-технічне розслідування, а також перевірочні дії з метою встановлення ознак злочину. Однак засоби проведення такого розслідування і перевірочних дій, як показують результати анкетування працівників держпожнагляду, у більшості випадків співпадають. Розмежування цих двох понять нині відсутнє, що не сприяє належному провадженню дій працівників державного пожежного нагляду по встановленню обставин пожеж і потребує відповідного законодавчого унормування.

Згідно зі статтями 97-98, 114 чинного КПК, дії слідчого у кримінальному судочинстві мають місце як на стадії порушення кримінальної справи, так і досудового розслідування. Вони спрямовані на встановлення приводів і підстав до порушення кримінальної справи, а також доказування винуватості чи невинуватості конкретних осіб у вчиненні злочинів шляхом проведення процесуальних дій. Відомчі документи (пункт 8.1.3 Положення про органи досудового слідства в системі Міністерства внутрішніх справ України, затвердженого наказом МВС України № 1100 від 31 жовтня 2002 року) визначають обов'язок керівників органів досудового слідства у разі неякісного збору матеріалів органом дізнання повертати їх на доопрацювання з письмовими вказівками щодо усунення наявних недоліків та з'ясування всіх обставин події; якщо у зібраних матеріалах не вбачається складу злочину, повертати їх органу дізнання для прийняття рішення згідно з чинним законодавством України. Ця норма відомчого документу надає можливість слідчому зосередитися на кримінально-процесуальній діяльності по розслідуванню злочинів і звести до мінімуму витрати часу на провадження перевірочних дій для встановлення приводів і підстав до порушення кримінальної справи.

Визначення експертної діяльності у чинному законодавстві України і юридичній літературі відсутнє. Перед тим, як його запропонувати, у підрозділі досліджувалися питання щодо кола суб'єктів такої діяльності й основних напрямів її здійснення.

Відповідно до статті 7 Закону України “Про судову експертизу”, судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи, відомчі служби. Така діяльність може здійснюватися на підприємницьких засадах на підставі спеціального дозволу (ліцензії), а також громадянами за разовими договорами. Найбільш суперечливим є питання проведення експертиз на підприємницьких засадах.

Так, згідно з частиною другою статті 4 Закону України “Про підприємництво” діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз може здійснюватися тільки державними підприємствами і організаціями. Дозвіл на проведення інших видів експертиз на підприємницьких засадах за наявності ліцензії не передбачений у Законі України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”. Але проведення експертиз на підприємницьких засадах не може бути неліцензованим у зв'язку з виключною важливістю висновку експерта як джерела доказів у кримінальній справі. У цьому зв'язку обґрунтовується положення про те, що ці неузгодження породжують на практиці ускладнення при визначенні відповідних експертів і тому потребують нормативно-правового врегулювання.

Здійснення експертом своїх обов'язків на стадії досудового розслідування полягає в першу чергу у проведенні призначених йому експертиз. Метою проведення кожної експертизи, відповідно до частини першої статті 77 КПК, є вирішення питань, викладених у постанові уповноваженого органу (ухвалі суду) про призначення експертизи і дача по них правильного висновку. Належне виконання експертом цих обов'язків забезпечується передбаченими у частинах третій-четвертій цієї ж статті КПК його правами.

Важливе значення має також залучення експертів до участі у судових засіданнях. Відповідно до частини другої статті 310 КПК, експерт у судовому засіданні бере участь у дослідженні доказів і може з дозволу суду ставити запитання підсудному, потерпілому і свідкам про обставини, які мають значення для його висновку.

У підрозділі розглядаються неузгоджені у чинному законодавстві України питання проведення експертиз експертно-криміналістичними підрозділами МВС України і Міністерства юстиції України на замовлення адвокатів, інших захисників та осіб, які самостійно захищають свої інтереси.

Підрозділ завершується положенням про те, що працівниками експертної служби, атестованими Експертно-кваліфікаційною комісією МВС України і зареєстрованими у Державному реєстрі атестованих судових експертів державних і підприємницьких структур та громадян, здійснюються у кримінальному судочинстві дії по виконанню ними завдань в межах повноважень, визначених Законами України “Про міліцію”, “Про судову експертизу”, Кримінально-процесуальним кодексом України, наказами Міністерства юстиції України та МВС України, в яких врегульовані зазначені напрями дій експертів.

Другий розділ “Стан та проблеми вдосконалення регулювання кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Відповідність положенням Конституції України чинного правового регулювання провадження дізнання й досудового слідства” послідовно розглядаються питання здійснення кримінально-процесуальної діяльності такими органами дізнання, як міліція, командири (начальники) військових частин, з'єднань, начальники військових установ внутрішніх військ, органи державного пожежного нагляду.

Органи дізнання відповідно до частини першої статті 103 КПК уповноважені проводити оперативно-розшукові заходи з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили, порушувати кримінальні справи у межах своєї компетенції і провадити по ним дізнання. Разом з цим, у частині першій статті 5 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” дається вичерпний перелік органів і посадових осіб, уповноважених здійснювати оперативно-розшукові заходи. До цього переліку не включені начальники органів управління Військової служби правопорядку у Збройних Силах України та їх заступники з питань провадження дізнання, командири (начальники) військових частин, з'єднань, начальники військових установ (пункт 3 статті 101 КПК), органи державного пожежного нагляду (пункт 6 статті 101 КПК). Отже, частина перша статті 5 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” суперечить статті 101 КПК у частині визначення кола органів і посадових осіб, уповноважених здійснювати оперативно-розшукові заходи.

Крім того, на органи дізнання покладено завдання здійснювати провадження за протокольною формою досудової підготовки матеріалів. Але у КПК неврегульовано ряд пов'язаних з цим питань, у зв'язку з чим серед науковців і практичних працівників висловлені протилежні точки зору щодо доцільності використання у майбутньому протокольної форми досудової підготовки матеріалів. Одні автори (Г.К. Кожевніков, Л.В. Юрченко) вважають, що необхідність збереження такого провадження підтверджена багаторічною практикою і потребує подальшого глибокого наукового дослідження. На думку інших вчених (В.М. Савицький, Г.М. Омельяненко) при здійсненні такого провадження занадто обмежуються права осіб, які фактично підозрюються у вчиненні злочинів, але не мають відповідного процесуального статусу. У таких справах органи дізнання збирають матеріали про обставини злочину і особу правопорушника. При цьому така особа ніякими правами не наділена. Тому досудова підготовка матеріалів за протокольною формою, на думку цих авторів, не відповідає демократичним принципам судочинства і від неї потрібно відмовитися. Зазначені обставини свідчать про порушення таких конституційних принципів кримінального судочинства, як рівність усіх учасників перед законом, забезпечення права на захист, презумпція невинуватості. Тож точка зору щодо недоцільності здійснення протокольної форми досудової підготовки матеріалів варта підтримки.

При висвітленні питань провадження дізнання у внутрішніх військах аналізуються Закони України “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України”, “Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України”, Інструкція про проведення дізнання у Збройних Силах України, затверджена наказом Міністерства оборони України № 235 від 20 серпня 1995 року. Ряд положень цих документів не узгоджується з Конституцією України і КПК, у зв'язку з чим дисертантом висловлені конкретні пропозиції щодо усунення наявних суперечностей.

Діяльність органів держпожнагляду регламентується Законом України “Про пожежну безпеку” і низкою підзаконних актів. Порядок проведення перевірок обставин пожеж визначається у Настанові з організації роботи органів державного пожежного нагляду. Але ряд положень цього документу також є суперечливими і не узгоджуються з іншими чинними законами і підзаконними актами України. Звертається увага, зокрема, на питання проведення пожежно-технічного розслідування і перевірки заяви або повідомлення про пожежу, їх спільні й відмінні риси; залучення спеціалістів для встановлення обставин пожеж, складання ними підсумкових документів за результатами дослідження тощо. По цих та інших питаннях діяльності органів держпожнагляду, які чітко у законодавстві України не врегульовані, обґрунтовані пропозиції щодо їх вирішення.

У підрозділі 2.2. “Питання вдосконалення кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України відповідно до міжнародно-правових актів з кримінального судочинства” розглядається співвідношення норм КПК та міжнародно-правових документів, які визначають основні права і свободи людини, зокрема, Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, Конвенції про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 року, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року, Декларації про права і обов'язки окремих осіб, груп і органів суспільства заохочувати і захищати загальновизнані права людини і основні свободи від 9 грудня 1998 року тощо.

Так, при висвітленні проблем дотримання прав потерпілого у кримінальному судочинстві, відшкодування йому збитків, нанесених злочином, аналізуються міжнародно-правові документи, а також положення нормативно-правових актів України та окремі законопроекти, які передбачають ефективне відшкодування збитків потерпілому, у тому числі у випадках, коли не встановлено особу, що вчинила злочин.

Найважливіші положення щодо забезпечення безпеки суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності закріплені у Законі України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” і цілому ряді норм КПК. У підрозділі розглянуті різні види заходів забезпечення безпеки, точки зору вчених України і країн СНД з цього питання, наведені результати анкетування практичних працівників МВС України. Обґрунтовується положення про те, що найбільш дієвим серед заходів безпеки є дотримання вимог конфіденційності даних про особу, стосовно якої застосовуються такі заходи.

Актуальною є проблема участі адвокатів як захисників підозрюваних і обвинувачених, право подання ними доказів у кримінальних справах. Такий процес включає пошук, встановлення, отримання, процесуальне закріплення інформації, отриманої адвокатом при здійсненні ним захисту. Спірною є пропозиція вважати документами як джерелами доказів письмові свідчення громадян, отримані адвокатом за їх згодою, з приводу відомих їм обставин, завірені нотаріально або самим адвокатом (Т.В. Варфоломеєва). Аналізуючи норми статті 83 КПК, можна дійти висновку, що письмові пояснення можуть бути визнані джерелами доказів, оскільки в них викладені або засвідчені обставини, які мають значення для справи. Однак у такому випадку виникає неузгодженість з положеннями частини четвертої статті 97 КПК. У ній зазначається, що перевірочними діями на стадії порушення кримінальної справи є відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб і витребування необхідних документів. З зазначених питань обґрунтовується висновок, що ці дії визначаються у КПК як окремі засоби, які не співпадають між собою. На стадії досудового розслідування адвокат, реалізувавши своє право опитати громадян, повинен надати слідчому отримане від них пояснення. Лише після допиту такого громадянина слідчим і фіксації його показань у протоколі, саме цей процесуальний документ, а не пояснення, стає джерелом доказів відповідно до частини другої статті 65 КПК.

Третій розділ “Проблеми науково-методичного забезпечення провадження дізнання й досудового слідства в кримінальних справах” складається з п'яти підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Поняття та структура науково-методичного забезпечення кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України” зазначається важливість подальшої розробки цих питань шляхом аналізу і систематизації криміналістичних рекомендацій з метою створення сприятливих умов для їх практичного застосування.

Під науково-методичним забезпеченням розуміється система науково визначених напрямів діяльності, в кожному з яких цілеспрямоване здійснення певних заходів сприяє оптимізації кримінально-процесуальної діяльності. Ці напрями класифіковані на дві групи: наукове забезпечення і методичне забезпечення.

До наукового забезпечення віднесені:

а) визначення проблем, які мають місце у практичній діяльності й вимагають відповідного рішення чи розробки;

б) апробація наукової розробки, визначення рівня її новизни і наукової корисності;

в) встановлення практичної значущості розробки, можливості її використання;

г) впровадження розробки у практичну діяльність, визначення форми, порядку і умов її реалізації.

Сутністю методичного забезпечення визначається реалізація отриманого наукового результату шляхом:

а) розгляду наукової розробки і її апробації у компетентному відомстві, визначення порядку впровадження і затвердження інструктивно-методичних документів;

б) надіслання рекомендацій у практичні підрозділи щодо впровадження розробки при розслідуванні злочинів, встановлення термінів її реалізації та контролю виконання;

в) доведення сутності наукової розробки до широкого кола практичних працівників шляхом опублікування основних її положень у збірниках наукових статей, методичних посібниках, підручниках, монографіях, а також на науково-практичних семінарах тощо.

Діючі практичні підрозділи МВС України, Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України та інших міністерств і відомств виконують лише ті завдання, що передбачені галузевими положеннями, наказами, розпорядженнями і інструкціями. Тому нагальною потребою сьогодення є створення міжвідомчого підрозділу, покликаного здійснювати науково-методичне забезпечення. Завданнями такого підрозділу мають бути: а) визначення корисності та ефективності пропонованих наукою рекомендацій і оперативне інформування про них зацікавлених осіб; б) узагальнення практики застосування наукових досягнень, з'ясування причин невикористання або критичного ставлення практичних працівників до рекомендацій; в) виявлення актуальних потреб практики розслідування і профілактики злочинів, надання науково-методичної допомоги у їх вирішенні (В.П. Бахін, В.К. Лисиченко).

Проаналізувавши висловлені у спеціальній літературі точки зору (А.В. Іщенко, В.С. Кузьмічов, Г.І. Грамович, В.В. Матвієнко, І.О. Ієрусалимов, О.О. Алексєєв та ін.), у підрозділі пропонується віднести до структури науково-методичного забезпечення законодавчий, інформаційний, науково-технічний, організаційний, кадровий і матеріально-технічний напрями.