Законодавчо-нормативні передумови формування системи управління навколишнім природним середовищем в територіальному вимірі

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАКОНОДАВЧО-НОРМАТИВНІ ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ НАВКОЛИШНІМ ПРИРОДНИМ СЕРЕДОВИЩЕМ В ТЕРИТОРІАЛЬНОМУ ВИМІРІ

Охорона навколишнього природного середовища і раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки суспільства і збереження природного середовища життєдіяльності населення с головними умовами стійкого економічного та соціального розвитку України. З цією метою управління в галузі охорони навколишнього середовища полягає у виконанні функцій регулювання, нагляду, прогнозування, планування, інформування, експертизи, досліджень, контролю та інших видів виконавчо-розпорядчої діяльності. Така політика держави спрямована на забезпечення гармонійної взаємодії суспільства і природи, раціонального використання ефективної охорони і вчасного відтворення природних об'єктів. Закріплення цих вимог в екологічному законодавстві визначає правові, економічні та соціальні основи організації і здійснення охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і майбутнього поколінь.

Під управлінням у галузі охорони навколишнього природного середовища слід розуміти врегульований нормами екологічного права вид діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування й об'єднань громадян, спрямований на забезпечення суспільних відносин з використання та охорони об'єктів екологічного права й дотримання державними органами, юридичними та фізичними особами й органами самоврядування встановлених еколого-правових норм.

Це управління здійснюється на засадах, передбачених Конституцією України, Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища", природоресурсними й іншими актами екологічного законодавства, а також законодавства, яким регулюється діяльність органів державного, самоврядного та громадського управління в цілому.

Законодавчо-нормативні передумови реалізації СУНС унормовані у системі стандартів ISO 14000. Дослідженню проблеми підвищення ефективності СУНС присвячені роботи Галушкіної Т.П., Данилішина Б.М., Дорогунцова С.І., Кожушка Л.Ф., Лук`янихіна В.О., Мельника Л.Г., Михайлика О.Л., Саталкіна Ю.М., Семенова В.Ф., Скрипчука П.М., Хвесика М.А., Шапоренко О.І., Шевчука В.Я. та інших науковців.

Таким, чином, метою даної статті є дослідження основних законодавчо-нормативних передумов та засад формування системи управління навколишнім природним середовищем в територіальному вимірі з метою формування рекомендацій по оптимізації екологічного законодавства.

Екологічне законодавство України є комплексною системою взаємопов'язаних законодавчих актів, що регулюють правовідносини щодо:

- використання, відтворення, відновлення природних ресурсів, зокрема землі, вод, надр, лісів, атмосферного повітря тваринним світом, рослинним світом (природноресурсові правовідносини);

- охорони навколишнього природного середовища, природних ресурсів і ландшафтів, об'єктів і територій природно-заповідного фонду, екосистем і комплексів, лікувально-оздоровчих та рекреаційних зон і територій, національної екологічної мережі (природоохоронні правовідносини);

- забезпечення екологічної безпеки (природоохоронні правовідносини).

Крім того, законодавством України передбачено наступні інструменти і механізми державного екологічного управління, які необхідно враховувати при розробці та впровадженні стратегії територіальної екологічної політики:

1. Застосування екологічної експертизи, оцінки впливу на навколишнє середовище проектів і планованої діяльності та запровадження стратегічної екологічної оцінки секторальних та регіональних планів і програм. Здійснення державної, громадської та інших видів екологічної експертизи для забезпечення екологічної безпеки під час розміщення, проектування і будівництва нових і реконструкції діючих підприємств, споруд та інших об'єктів, що впливають чи можуть впливати на стан навколишнього природного середовища є обов'язковим.

2. Врахування вимог на обмеження та заборону певних видів діяльності на територіях природнозаповідного фонду, захисних і охоронних зон.

3. Врахування вимог щодо збереження природних територій і об'єктів, які:

а) представляють еталонні екосистеми;

б) є середовищами існування видів, що зникають чи перебувають під загрозою зникнення;

в) є цінними з точки зору біопродуктивності та відтворення біологічного різноманіття.

4. Здійснення державного, громадського контролю та прокурорського нагляду за дотриманням природоохоронного законодавства.

5. Дотримання екологічних вимог при плануванні використання природних ресурсів, зокрема, планування заходів щодо відтворення відновних природних ресурсів, запобігання їх виснаженню та запобігання негативному впливу на стан навколишнього природного середовища.

6. Дотримання екологічних стандартів і нормативів, а також екологічних вимог до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення в дію та експлуатації підприємств, споруд та інших об'єктів.

7. Делегування повноважень прийняття рішень і відповідальності за них на місцевий рівень. Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 59), зокрема, вказує:

«Планування, розміщення, забудова і розвиток населених пунктів здійснюються за рішенням місцевих рад з урахуванням екологічної ємкості територій, додержанням вимог охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки».

8. Заохочення застосування кращих наявних технологій і кращих екологічних практик, зокрема, ресурсозберігаючих та енергоефективних технологій. Існуючі недоліки в законодавстві України відносно обґрунтованого, розумного природокористування та екологічного управління в цілому як в територіальному вимірі, так і в загальнонаціональному, можна було б усунути шляхом реалізації наступного комплексу заходів і дій:

1) налагодження співробітництва в галузі природокористування з міжнародними організаціями та неурядовими структурами;

2) планомірна адаптація національного законодавства згідно з міжнародними вимогами щодо збереження навколишнього природного середовища;

3) декларування та законодавче підкріплення якісно нової екологічної парадигми направленої на усунення архаїчних стереотипів та механізмів управління в галузі природокористування;

4) створення передумов для формування екологічно свідомого індивідууму та громадськості загалом;

5) виокремлення в Державному бюджеті України особливої програми, направленої на активізацію внутрішніх резервів та сприяння проблемним і депресивним регіонам відповідно до стратегічних національних пріоритетів;

6) перегляд повноважень місцевих органів влади щодо розподілу відповідальності та засобів контролю щодо формування, збереження та використання природно-ресурсного потенціалу території.

Перш за все, місцеві органи влади повинні мати відповідні повноваження щодо можливості введення тимчасового мораторію на визначені заходи (застосовування еколого небезпечних технологій) до настання можливості з'ясування або створення законодавчо обґрунтованих обмежень стосовно використання наперед визначеної території задля збереження її природно-ресурсного потенціалу та уникнення негативного антропогенного впливу.

До сфери відповідальності місцевих органів влади також необхідно віднести та законодавчо закріпити:

- дольове фінансування природоохоронних технологій та інших проектів пов'язаних із зниженням критичного навантаження на стан навколишнього природного середовища території;

- фінансове сприяння та заохочення проведення комплексного екологічного аудиту території на предмет визначення її екологічної ємкості;

- ініціювання та фінансову підтримку розробки Стратегії територіальної екологічної політики на засадах збереження природо-ресурсного потенціалу.

Безумовно, одним із найефективніших організаційно-правових інструментів, що сприятимуть еколого-економічним реформам в територіальному вимірі, повинно стати розширення системи преференцій місцевих органів влади, маються на увазі пільги й додаткові повноваження, що надає центральна влада місцевим органам влади в галузі економіки та фінансів. Здебільшого пов'язані з наданням окремим територіям особливого економічного статусу, створенням спеціальних економічних зон. Преференції можуть охоплювати податкові та митні пільги, пільги щодо землекористування, спрощений візовий режим, особливий режим валютного регулювання, а також передбачати додаткові повноваження місцевих органів влади в галузі інвестиційної та бюджетної політики.

При цьому, досить неоднозначною є проблема розподілу прав власності на природні ресурси в межах адміністративно-територіальних одиниць, оскільки природні ресурси, згідно Конституції України, є доступними для всіх. Однак постулат приватної власності нерозривно пов'язаний із поняттями недоторканості та приватного інтересу відносно використання і розпорядження природними ресурсами, що знаходяться в приватній власності. А це, в свою чергу, може іти в розріз інтересам органів місцевої влади і суспільства загалом. Соціальний ефект від охорони навколишнього природного ресурсу прослідкувати важко, зважаючи на його розпорошеність між багатьма суб'єктами і на те, що він не знаходить свого відображення в ринкових цінах. Таким чином, обмеження розподілу прав власності на природні ресурси повинно відбуватися на загальнодержавному рівні. Згідно з Конституцією України (ст. 13) "Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією". Механізм реалізації прав власності є не досить врегульованим, а це створює умови для недотримання засад збалансованого природокористування і уможливлює корупційні дії відносно природного середовища, які, в свою чергу, важко ідентифікувати через норми цивільного чи кримінального права.

Доведено, що основним етапом здійснення системних змін в законодавчо-нормативному полі як в територіальному вимірі, так і в загальнонаціональному, повинні стати перетворення в безпосередньому процесі законодавства, з метою створення системного правового забезпечення економіки України на шляху інтеграції в світовий еколого-економічний простір. При цьому основний акцент повинен бути сфокусований на законодавчому режимі і процесі переосмислення засад регіоналізації задля створення більш ефективних механізмів регулювання та заохочення процесу збереження навколишнього природного середовища.

Відповідно до вище сказаного, можна зробити висновок про те, що вирішальним фактором в процесі докорінних змін в системі територіального екологічного управління діючій на даний час являється реформування організаційних основ та переосмислення існуючої системи стимулювання суб'єктів господарювання на основі якісно нової парадигми екологічного управління. Оскільки даний напрямок розвинений недостатньо, виникає необхідність не тільки в підвищенні активності щодо розробки програмних дій, а й в збільшенні їх практичної результативності на основі осмислення нових концептуальних підходів до вибору ефективних екологоорієнтованих управлінських рішень. Крім того, неминучість інтеграції України в ЄС ставить перед відповідними органами влади необхідність змін в структурі українського законодавства та його адаптації до стандартів декларованих ЄС, особливо стосовно сталого екологічного управління.

Література

1. Кизима Р.А., Кухарчук В.М., Яковчук В.В. Екологія і екологічне право: навчальний посібник - Тернопіль: Підручники і посібники, 2009. - 288 с.

2. Комарницький В.М., Шевченко В.І., Єлькін С.В. Екологічне право: Навчальний посібник. - 3-є вид., К.: Центр навчальної літератури. 2006. - 224 с.

3. Закон України «Про екологічну експертизу» вiд 09.02.1995 № 45/95-ВР. // Відомості ВР України. - 1995. - №8. - Ст. 54.

4. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.91 р. № 1264-XII. // Відомості ВР України. - 1991. - № 41. - Ст. 546.

5. ДБН А.2.2-1-2003. Проектування. Склад і зміст матеріалів оцінки впливів на навколишнє середовище (ОВНС) при проектуванні і будівництві підприємств, будинків і споруд.

6. Розпорядження КМ України «Про схвалення Концепції національної екологічної політики України на період до 2020 року» від 17.10.2007 р.

7. Земельний кодекс України від 25.10.2001 р. № 2768-III. // Відомості ВР України. - 2002. - № 3-4, Cт. 27. Ст.189.

8. Водний кодекс України від 06.06.1995 р. № 213/95-ВР // Відомості ВР України. - 1995. - № 24. природний екологічний право

9. Закон України «Про природно-заповідний фонд» від 16.06.1992 р. № 2456-XII. // Відомості ВР України. - 1992. - № 34, Ст. 502.

10. Закон України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 19.06.2003 р. № 21. 963-IV. // Відомості ВР України. - 2003.

11. Загородній А.Г., Вознюк Г.Л. Фінансово-економічний словник. - К.: Знання, - 2007. - 1072 с. 12. Конституція України. // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1996. - № 30.

12. Галушкина Т.П. Экономические инструменты экологического менеджмента (теория и практика). - Одесса: ИПРЭЭИ НАНУ, 2000. - 280 с.

Размещено на Allbest.ru