Загальні засади взаємодії держави і релігійних об’єднань в Україні: новелізація правового регулювання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ І РЕЛІГІЙНИХ ОБ'ЄДНАНЬ В УКРАЇНІ: НОВЕЛІЗАЦІЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Кочкадан А.

Свобода світогляду (совісті) є сферою, яка за своєю сутністю не має будь-якої правової санкції. Долучення (участь) людини до віри залежить від інтимного переконання, над яким держава, навіть за її бажання, не має можливості здійснювати вплив. Свобода світогляду, думки є фундаментальним положенням, що зумовлює розвиток усіх інших свобод, включаючи релігійну свободу, право віросповідання. Світогляд як система поглядів, понять, уявлень щодо оточуючих нас явищ природи і суспільства відноситься до внутрішнього світу життєдіяльності людини. Свобода світогляду людини в Україні у зазначеному аспекті гарантує Основний Закон держави (ст. 35 Конституції): кожен має право на свободу світогляду. Розкриваючи механізм його юридичного забезпечення, конкретизуючи зазначений конституційний принцип, закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” [1] формулює: ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду; не допускається будь-яке примушування при визначені громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання, або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії (ст. 3, ч. 2).

Як стверджують науковці канонічного (церковного) права [2], у Святому Письмі слово “церква” вживається і для зазначення її неземної природи - Дім Божий, і для визначення її як людської спільноти. В якості людської спільноти релігійні організації підпорядковуються загальним умовам земного порядку: є учасниками відносин з державою, іншими суспільними утвореннями. Зазначені відносини врегульовуються правом. Згідно зі стародавньою аксіомою право існує всюди, де є суспільство: “ubi societas, ibi jus est”. Право, що врегульовує внутріцерковні відносини, своїм походженням не зобов'язано державі і, отже, не є частиною державного, публічного права. Воно за своєю природою, на думку науковців [3], є самобутнім, суверенним правом. Що ж стосується регулювання відносин релігійних організацій як суспільних спільнот з державою, іншими громадськими утвореннями в цій сфері церква (релігійні організації) залежить від волі державної влади, що здійснює свій суверенітет на території, де вона знаходиться. Розкриваючи вчення Христа щодо відношення церкви до державної влади, як зазначено в літературі з канонічного права, апостол Павло писав: “Усяка душа нехай підкоряється вищій владі; бо немає влади не від Бога, існуючі ж власті поставлені Богом. Тому той, хто противиться владі, противиться Божому повелінню…” [4].

У будь-якій країні релігійні організації становлять складову частину її суспільства. Створюються вони, як і інші громадські організації, на засадах самоорганізації людей. Як одна з форм об'єднань громадян (людей), релігійні організації є учасниками формування соціально-організованого суспільства - підґрунтя створення цивілізованої держави, яка відповідно до Основного Закону України, піклується про зміцнення громадянської злагоди на землі України. світогляд релігійний державний правовий

Держава як основна форма організації суспільства здійснює правове регулювання певних аспектів діяльності громадських об'єднань людей. Так, згідно з Законом України “Про свободу совісті та релігійні організації” (розділ ІІ) держава визначає організаційно-правові форми релігійних організацій, особливості їх юридичного статусу, надаючи можливості релігійним спільнотам для необтяжливого виконання ними своєї місії тощо. Однак правове регулювання громадсько-суспільних об'єднань не безмежне. Воно стосується передовсім зовнішніх взаємин добровільних об'єднань, без вторгнення у їх внутрішнє життя. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій - акцентується у щойно згаданому Законі України про свободу совісті та релігійні організації (ст. 5).

Підвалини засад церковно-державних відносин закладались історією розвитку людського суспільства. При цьому провідним положенням було те, що держава як сила земна не може довго існувати без духовної, моральної сили. Власне суспільна мораль є тим фундаментом (площиною), що має безпосереднє відношення до діяльності церкви, рівно ж складає опору міцності державного правління.

Якщо звертатися до історії, зазначимо, що основні засади церковно-державних відносин були сформульовані у Візантії і дістали назву симфонії держави і церкви. Суть її складають обопільна співпраця, взаємопідтримка і взаємовідповідальність, без втручання однієї сторони у сферу виключної компетенції другої. У шостій новелі святого Юстиніана сформульовано принцип, який лежить в основі симфонії церкви і держави: “Величезні блага даровані людям вищою прихильністю Божою, суть священство і царство, із яких перше (священство, церковна влада) турбується про божественні справи, а друге (царство, державна влада) керує і дбає про людські справи, а обидвоє походячи з одного й того ж джерела, становлять прикрасу людського життя… І якщо священство буде у всьому благоустроєно та угодно Богові, а державна влада буде по правді управляти ввіреною їй державою, то буде повна згода між ними у всьому, що слугує на користь і благо людського роду…” [5].

Власне виходячи із класичних засад взаємовідносин державної і церковної влад, Україна прагне сформулювати концепцію державно-конфесійних відносин в Україні [6]. Проголошене Конституцією України (ст. 35) відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави, школи від церкви (релігійних організацій) переслідує мету встановлення партнерських взаємовідносин між державою і релігійними організаціями. Проголосивши себе демократичною, правовою державою (ст. 1 Конституції України), Україна передбачає і визнає взаємообумовленість держави і суспільства як відносно самостійних суб'єктів (явищ), кожен з яких має власні сфери діяльності та відповідальності. Звідси випливає, що релігійні об'єднання є одним з інститутів організованого суспільства. Отже, відокремлення церкви від держави, підкреслюється в Проекті концепції державно-конфесійних відносин в Україні, жодним чином не означає відокремлення церкви від суспільства, заборону її участі в суспільному житті, а навпаки, цей принцип звільняє релігійні об'єднання від їхнього одержавлення, тотального контролю держави над їх внутрішнім життям, внутрішніми приписами та релігійною практикою.

Принцип відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави в його демократичному трактуванні означає взаємне невтручання цих двох інституцій у специфічні сфери діяльності один одного.

Справді, специфіка природи церкви і природи держави зумовлює своєрідність їхньої компетенції, засобів і форм досягнення ними цілей. Держава спирається на матеріальну силу (базу), не заперечуючи у передбачуваних правом випадках можливості застосування примусу, церква ж використовує релігійно-моральні засоби в процесах керівництва і духовного виховання своїх віруючих.

Взаємне невтручання означає, водночас, взаємну повагу та визнання цими інститутами компетенції один одного у їх специфічних сферах, тому держава визнає існування внутрішніх приписів релігійних організацій та враховує їх у своїй діяльності (наприклад, у виконанні громадянами країни військового обов'язку), а релігійні об'єднання визнають та дотримуються законів держави, що регламентують їхню діяльність як особливих спільнот громадян.

Проект концепції державно-церковних відносин досить ґрунтовно окреслює сфери співпраці релігійних об'єднань і держави. Партнерські взаємовідносини держави і церкви (релігійних організацій) ґрунтуються на визнанні того, що обидва ці суспільні інститути, будучи відокремленими і суверенними один від одного в питаннях, що належать до їх виняткової компетенції, діють в інтересах українського суспільства. Їх спільною метою є забезпечення права людини на свободу совісті, консолідація українського суспільства, збереження та примноження його традиційної культури, формування його ціннісних орієнтацій, розв'язання загальносуспільних проблем.

Забезпечуючи права людини на свободу совісті, держава і релігійні організації припускають і визнають лише такі обмеження у цій сфері, які диктуються необхідністю захисту конституційного ладу, громадського порядку, суспільної моралі, здоров'я, прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, збереження традиційної релігійної культури суспільства, а також узгоджуються з нормами і принципами міжнародного права; враховують особливості здійснення пастирського служіння церкви, зокрема, у військових формуваннях, уникаючи примусового поєднання військових ритуалів і релігійних обрядів, а також ототожнення пастирського служіння та виховної роботи у військових формуваннях.

Дбаючи про консолідацію українського суспільства, держава і релігійні організації докладають зусиль до пошуку та встановлення балансу (узгодження) інтересів віруючих і невіруючих громадян та їхніх об'єднань, досягнення взаєморозуміння та взаємної толерантності між ними, забезпечення міжконфесійної стабільності, запобігання виникненню конфліктів на релігійній основі, протистоянню церков (релігійних організацій), у тому числі в питаннях розподілу сфер їхнього впливу на території України, повернення їм націоналізованого у минулому майна релігійного призначення.

Для розв'язання загальносуспільних проблем держава і релігійні об'єднання здійснюють спільні (частково фінансовані державою) у галузях (сферах):

формування здорового способу життя; підтримки інституту сім'ї, материнства й дитинства, соціальної адаптації осіб з особливими потребами; охорони здоров'я; збереження, відродження і розвитку історичної та культурної спадщини, в тому числі традиційної культури українського суспільства; освітньої діяльності, пов'язаної із забезпеченням можливості здобуття якісної освіти громадянами з малозабезпечених прошарків суспільства; громадських робіт, діяльності з охорони навколишнього середовища, ліквідації наслідків стихійних лих, екологічних і техногенних катастроф; захисті суспільної моралі від проникнення культу насильства, жорстокості, порнографії; протидії псевдорелігійним структурам, небезпечним для особи та суспільства тощо.

Охарактеризована концепція державно-конфесійних відносин в Україні, яка має стати правовою реальністю в майбутньому розроблена задля утвердження особистісного та суспільного блага. В матеріалах Міжнародної науково-практичної конференції “Церква і держава в служінні народу” (01.12.2005 р., м. Хмельницький) зазначалося, що церква відокремлена від держави, але не від власного народу, тому вона широко веде соціальну, просвітницьку і патріотичну діяльність…, впродовж багатьох століть була і є консолідуючою силою нашого суспільства, виховуючи високі моральні ідеали і справжні людські цінності, … як серцевина нашого суспільства церква прагне допомогти молодій українській державі долати негативні явища сьогодення…, результатом співпраці держави і церкви стане не тільки відродження духовності нашого народу, але й з'являться успіхи в економічній сфері, тому що мораль і економіка взаємопов'язані [7].

У результаті взаємодії державної влади з традиційною релігією як духовною основою соціальних зв'язків, формою суспільної, свідомості формулюються суспільні орієнтації, здатні виражати інтереси різноманітних груп і прошарків населення, узгоджувати їх, ефективно регулювати соціальну взаємодію в суспільстві, забезпечуючи широкий спектр впливу на соціально-політичну обстановку в державі. Стверджені в результаті взаємодії державної і релігійної влад загальнолюдські цінності, налагодження на їхній основі гармонії між особистістю та суспільством є важливим об'єднуючим чинником суспільства, збереження його стабільності. А це створює умови для цивілізованого реформування українського суспільства на патріотично-духовних засадах, збагачуючи його гуманістичними ідеалами.

В основу взаємин церкви та держави на нинішньому історичному стані, як слушно підкреслюється в літературі [8], має бути покладена концепція великого українського сподвижника Христової Церкви, мудрого філософа та богослова митрополита Іларіона, згідно з якою держава має дбати про суспільні справи, а православна церква - про добро людських душ та їх спасіння, і вони мають жити відокремлено, але водночас і в гармонії, оскільки вони немовби складові єдиного організму, де церква є духовним тілом, а держава - фізичним. Значення релігійного аспекту в розбудові соціально організованого суспільства постійно зростає із збільшенням віруючих серед населення.

Отже, Україна, виробляючи партнерську модель державно-конфесійних відносин виходить із становища, що симфонія держави та церкви, яка стала давньоруською аксіомою розвитку та процвітання Київської Русі, повинна стати прикладом тісної та конструктивної взаємодії духовної та світської основ у формування стабільного базису сучасного українського суспільства; на сьогодні функції забезпечення інтеграції все більшою мірою беруть на себе державні правові інститути, посилюючи процес секуляризації, проте роль релігії у забезпеченні суспільної стабільності і солідарності, зміцненні моральних засад, залишається досить високою [9].

Водночас зазначимо, що в державно-церковних взаєминах релігійний чинник як невід'ємний атрибут суспільного життя має розглядатися багатоаспектно.

Маємо на увазі наявність у сучасній релігійній ситуації в Україні не лише традиційних, але й новітніх релігійних об'єднань - неокультів, окремі з яких своєю діяльністю можуть порушувати конституцію та законодавство держави, вносити деструкцію у суспільний розвиток.

Звичайно держава на конституційному рівні (ст. 35 Основного Закону) передбачає, що право на свободу світогляду і віросповідання включає свободу сповідувати будь-яку релігію. В унісон з цим положенням і відповідно до міжнародних нормативно-правових стандартів вітчизняне законодавство повинно, по-перше, упереджувати небезпеку діяльності неокультів і, по-друге, провадити протекціоністську політику стосовно традиційних церков як носіїв національної культури [10]. Ці тенденції більш виразно пропонується закріпити, оновлюючи законодавство, в Проекті концепції державно-конфесійних відносин в Україні, зокрема, коли йдеться про спільну діяльність держави і церкви у сфері протидії псевдорелігійним структурам, захисту суспільної моралі від культу насильства, жорстокості тощо. Робочою групою Міністерства юстиції України розроблена та ухвалена нова редакція Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” [11]. Ця редакція закону, передбачаючи строки державної реєстрації релігійних організацій, найдовший строк (до 6-ти місяців) встановлює для релігійних організацій, які не представлені в Україні. Пояснюється це тим, що вони можуть бути зареєстровані тільки після проведення комплексного дослідження відповідності законодавству України віросповідної доктрини та практики діяльності релігійних організацій цієї течії. Доцільність впровадження в Україні інституту комплексного дослідження відповідності законодавству України віросповідної доктрини та практики діяльності релігійних течій, які не представлені в нашій державі викликана тим, що у сучасному світі, де посилюється релігійна чи псевдорелігійна складова різноманітних екстремістських рухів, національна безпека вимагає прискіпливого ставлення до нових віровчень. Якщо діяльність чи віросповідна доктрина течій, не представлених в Україні, суперечить національному законодавству, держава має повне право не реєструвати статути організацій, що належать до цих течій аби захистити права і свободи своїх громадян [12].

Підсумовуючи, зазначимо, що прагнучи визначити засади взаємодії держави і релігійних об'єднань нова редакція Закону України про свободу совісті та релігійні організації, Проект концепції державно-конфесійних відносин в Україні, виходячи із закладених історією розвитку людського суспільства класичних засад взаємовідносин державної і церковної влад та керуючись реаліями сьогодення схиляються до створення (формування) партнерських взаємовідносин держави і церкви (релігійних організацій) (партнерської моделі державно-конфесійних відносин), за яких держава, церква та суспільство розглядають партнерські взаємовідносини, співробітництво між собою як дієвий засіб забезпечення свободи світогляду та віросповідання людини, подолання упередженості, виявів релігійної нетолерантності, міжконфесійних незгод, недовіри між конфесіями, між державою і церквою, церквою і суспільством.

Література

1. Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, № 25, ст. 283.

2. Цыпин В. Церковное право, М. 1994 р., издательство МФТИ, ст. 2

3. Там само, стор. 3-5.

4. Там само, стор. 212. 100 А. Кочкадан

5. Правила Православной церкви с толкованиями Никодима, епископа Далматинско- Истринского, т. 1, СПб., 1911, ст. 681.

6. Див Проект Концепції державно-конфесійних відносин в Україні.

7. Міжнародна науково-практична конференція “Церква і держава в служінні народу”, журнал “Вісник УПЦ”, № 51, 2005 р.

8. Моргун В.А. Суспільно політичні проблеми розбудови громадянського суспільства в незалежній Україні: історичний аспект, монографія, Донецький Національний університет, 2005.

9. Ніколаєнко Н. Функції релігії та їх зв'язок з охоронно-правничими функціями держави: історичний аспект.

10. Див. Петрик В.М. Шляхи та механізми вдосконалення державно-церковних відносин в Україні (на прикладі новітніх релігійних об'єднань), Автореферат дисертації, кандидата наук з державного управління, Донецьк, 2004, стор 12, 14-18.

11. Див. Проект Закону України “Про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації”.

12. Г. Друзенко. Між традицією та свободою. Аналітика - http://www.risu.org.ua/ukr/religion.and.society/ analysis/article;10725

Размещено на Allbest.ru