Правова держава як основ реалізації індивідуальної свободи

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРАВОВА ДЕРЖАВА ЯК ОСНОВА РЕАЛІЗАЦІЇ ІНДИВІДУАЛЬНОЇ СВОБОДИ

О.О. Маркозова

Постановка проблеми. Разом із розвитком цивілізації, особливо з підвищенням культури і знань людей, ускладненням процесів організації виробництва ідеї індивідуальної свободи особистості, першості прав людини набувають все більшої актуальності. Повага до людини, визнання її достоїнства, самоцінності, створення умов для самореалізації стають головною передумовою успішного розвитку суспільства.

Аналіз останніх джерел досліджень і публікацій. Концепція індивідуальної свободи як цінності, причому не тільки духовної, але і соціальної, була предметом дискусії серед філософів, релігійних мислителів та правознавців упродовж двох з половиною тисячоліть.

Вперше питання про співвідношення прав і свобод людини було поставлене у стародавні часи. Уже тоді деякі філософи зрозуміли, що між прагненням до особистої свободи і суспільною доцільністю може виникнути певне протиріччя. Різними філософськими школами це протиріччя вирішувалося по-різному. Одні філософи (послідовники Платона) вимагали повного підкорення особи до інтересів суспільства. Інші (наприклад, кінікі), навпаки, заперечували всяку цінність суспільного життя у порівнянні із життям вільного людського духу. Треті - спробували примирити ці два підходи, виводячи їх із загальної основи - справедливості або загального блага [1]. Аналізували вчені і те, як співвідносяться між собою права, що проголошуються як моральний імператив, і права, що забезпечуються законом. Ці суперечки призводили до питання про джерело і природу права: чи є воно лише відображенням волі законодавця, або ж має вищий і безумовний характер. Останньої точки зору додержувався Аристотель і стоїки, які протиставляли законам і звичаям різних полісів єдиний «природний закон», що не залежить від бажань людей.

Ренесанс, Реформація і абсолютистські монархії пізнього середньовіччя актуалізували у свідомості європейців проблему особистої свободи і суспільної справедливості. Але тільки у XVTII сторіччі, у добу Просвітництва, було запропоновано зовнішньо просте рішення: ідея природного закону була сформована у струнку систему природного права. Нова концепція дозволила сформулювати і систематизувати поняття про універсальні права кожної людини, що належать їй від народження і до смерті.

Вирішальним етапом у розвитку ідеї прав і свобод людини і громадянина стали буржуазно- демократичні революції XVIII-XIX ст. Важливим напрямком розуміння правової держави визнавалося те, що такою державою може бути новий тип конституційної держави, яка базується на гарантованих Конституцією правах і свободах громадян, на забезпеченні захисту індивіда у суді.

Таким чином, теоретичні та практичні аспекти співвідношення прав і свобод людини і громадянина завжди викликали інтерес у суспільствознавців. Однак останнім часом науковці надають певної уваги до даної проблеми. Питанням індивідуальної свободи, співвідношенню прав і свобод особистості у суспільстві звертають увагу у своїх працях такі вчені, як С.С. Олексієв, К.С. Гаджиєв, А.І. Бобильов, В.І. Шамшурін, Ф.М. Раянов, Є.А. Лукашова, Р.Г. Мініахметов, А.А. Юнусов, В.А. Затонський та ін. Однак наявність великої кількості робіт з даної тематики, не означає, що теорія і практика реалізації індивідуальної свободи не потребує у подальшому дослідженні.

Невирішена частина загальної проблеми. Основна проблема сьогодні полягає у тому, що існуючі методи і моделі узгодженості взаємодії права і особистості не дозволяють у повній мірі реалізувати індивідуальну свободу. При розбудові правової держави, покликаної створити передумови самореалізації особи, недостатньо уваги привертається урахуванню специфіки правосвідомості конкретного народу, його самобутності і ментальності, розумінню соціальної справедливості.

У зв'язку з цим, дане дослідження має на меті пошук і аналіз адекватних сучасним соціальним реаліям передумов для реалізації індивідуальної свободи особистості.

Основний матеріал. Пошук моделей узгодженості взаємодії права і особистості починається з часу виникнення держави. Держава представляє собою таку стадію формування і розвитку суспільства, коли воно потребує у підтримці свого існування. У зв'язку з цим, разом з іншими інститутами, виникає основний механізм соціального регулювання - право.

Люди об'єднуються один з одним, створюють державу з метою звільнення від влади стихійних сил природи та організації цивілізованого суспільства. Але досить швидко людина стала пригнічувати людину, виникли відносини панування і навіть рабства. Таким чином, держава виникла і значною мірою обмежила свободу людини і тепер тільки перехід до правової держави міг створити основи для реалізації індивідуальної свободи особи.

Під правовою державою розуміють систему органів та інститутів, які гарантують і охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства. Це держава, в якій панує закон, стосовно до якого в однаковому стані перебувають влади всіх рівнів, партії та громадські організації, посадові особи і окремі громадяни. Процес формування правової держави характеризується спільною ознакою - рухом людства до свободи, усвідомленим намаганням обмежити державу, змусити її поважати закони та захищати честь і гідність людини як найвищу цінність.

Зрозуміло, що реальну цінність права людини можуть набути лише у суспільстві, яке базується на демократії, свободі, справедливості, формальній рівності. Держава повинна визнавати і поважати права людини, а також передбачати заходи захисту прав від можливості їхнього порушення. Основна різниця між тоталітарною і демократичною державою якраз і полягає у їхньому ставленні до прав людини: якщо у демократичних державах суспільне життя організується на основі визнання і поваги верховенства права і свобод людини і громадянина, то у тоталітарних державах на перше місце висуваються інтереси самої держави [2].

Визнання і захист прав людини - це одна із ознак правової держави, яка складається із трьох взаємопов'язаних елементів. По-перше, держава, що стоїть на шляху створення правового, демократичного суспільства, повинна визнавати міжнародні правові документи, що визначають права і свободи людини. По-друге, рівень розвитку тієї чи іншої держави, рівень її демократичності обумовлені станом додержання прав і свобод громадянина. По-третє, для правової держави важливо не тільки визнати права людини, але і захищати їх, створивши необхідні юридичні гарантії, встановивши певні правові засоби захисту прав і свобод [3].

Підкреслимо, що проблема співвідношення правової системи суспільства і прав людини виникає у зв'язку із тим, що оптимальна соціальна регуляція у суспільстві повинна бути орієнтована на певні цінності. Складовими елементами правової системи суспільства є норми звичайного права, релігійного права, моральності, юридичні норми тощо. Зрозуміло, що у різних суспільствах роль, місце та значущість тих чи інших норм у поведінці людей оцінюється по- різному. До того ж диференціація ролі і значення цих норм у значній мірі залежить від рівня розвитку того суспільства, де ці норми функціонують. Так, у додержавних та ранньодержавних періодах у формуванні суспільних відносин велике значення мали норми звичайного права. У середньовіччя на перше місце висувалися релігійні норми. У Новий час значно підвищилася роль юридичних норм [ 4].

Звідси виникає питання: які групи соціальних регуляторів є основними у сучасних суспільствах? Сьогодні важко говорити про першість релігійних норм, хоча заперечувати їхню роль і значення у суспільному житті неможна. Те ж саме відбувається і з юридичними та корпоративними нормами. Як ми зазначили, із Нового часу значно підвищується роль юридичних норм, однак, сам цей факт не свідчить про їхню ефективність. Юридичних законів можна прийняти дуже багато, але їхня ефективність визначається не кількістю, а якістю, тобто відповідністю їхнього змісту інтересам особи, соціальних груп та суспільства в цілому.

За таких умов і зростає роль інституту прав людини як найважливішого винаходу у Новий час, спроможного виступити суспільним компромісом і у цій якості об'єднати до єдиного цілого усі позитивні соціальні регулятори. Якраз інститут прав і свобод людини і громадянина у демократичних країнах виступає основою організації всього суспільного життя, а захист прав і свобод особи - основною метою діяльності демократичної правової держави.

Таким чином, права людини - це нове політологічне поняття, яке у ХХ ст. утвердилося у міждержавному правовому просторі. Перш за все, воно означає принципову можливість особи реалізовувати свою індивідуальну свободу. Верховенство закону визначає не тільки його пріоритет, але і широкий аспект прав і свобод громадян. У правовій державі будь-яке порушення прав особи неприпустимо.

Перелік прав і свобод людини і громадянина, притаманних правовій державі, міститься у міжнародних актах. Це Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийнятий 16 грудня 1966 року. Крім того, права і свободи громадян, проголошені в указаних актах, відображені і гарантовані конституціями правових держав.

Специфіка особистих прав і свобод полягає не тільки у тому, що вони спрямовані на забезпечення автономії особистості, її захист від зовнішнього впливу на внутрішній світ людини, але і в тому, що людина найкращим чином захищена тоді, коли Конституція створює повний і вичерпний перелік прав і свобод.

Сьогодні ми є свідками й учасниками творення новітньої Української держави. Україна прагне увійти до європейської і світової спільноти. Обов'язковими умовами такого входження є економічна, політична і культурна інтеграція. Проте без волі і свободи для індивіда і народу, жодний з напрямків інтеграції є недоступний, а сама інтеграція стає нездоланним бар'єром.

Право покликане бути інструментом духовного оздоровлення українського суспільства. Саме існування норм, які гарантують права особи, сім'ї, нації, реалізація цих норм у суспільній практиці сприятимуть появі почуття безпеки, захищеності, стимулюватимуть розвиток відчуття волі, свободи як окремої людини, так і всього українського народу. Водночас, лише свобода особи породжує свободу народу, а ця остання дає змогу і народу і окремій особі відчувати себе рівними серед інших людей і народів.

У сучасних умовах можна констатувати, що формально-юридична основа правової держави в Україні створена. Разом із тим, цілком очевидно, що реальне буття прав і свобод людини і громадянина в Україні ще досить далеке від цивілізованого. Цьому є ряд об'єктивних умов, які, зазвичай, відмічають учені.

Перш за все, називають причини економічні і говорять про те, що економічні кризи кінця ХХ ст. в Україні та Росії не могли не привести до девальвації цілого ряду соціально-економічних і культурних прав і свобод людини. Дійсно, між економічним станом суспільства і його правовою системою існує взаємозв'язок. Однак чи можна вважати економіку безпосередньою причиною певного стану правопорядку у суспільстві? Вважаємо, що ні. У такому разі необхідно було б визнати, що при відносно стабільному стані економіки, яке існувало в СРСР у радянський період, з правами людини все було чудово. Однак це явно вступає у протиріччя з історичною реальністю.

По-друге, учені виділяють державно-політичні причини, основною серед яких є на панування впродовж значного історичного періоду тоталітарного політичного режиму. Вплив політичного режиму на стан і розвиток правової системи суспільства очевидний, як очевидно і те, що існування тоталітарного режиму не може не позначитися на рівні і характері розвитку прав і свобод людини.

Однак у той же час можна стверджувати, що сама по собі наявність тих чи інших проблем в економіці, політиці та інших сферах людського буття не пояснює повністю стану правової системи і не може бути прямою підставою для визначення рівня розвитку основних прав і свобод людини. Пояснюється це тим, що у підвалинах різноманітних суспільних явищ лежить єдина духовна основа, яка відображає і модифікує себе у різних напрямках людської діяльності, створюючи те, що ми потім називаємо економічною, політичною, соціальною, правовою, релігійною, культурною та іншими сферами буття. Отже, реалізуючи загальнолюдські цінності, слід враховувати цінності культури особистості, соціальної групи, народу, які утворюють специфічний стрижень, неповторність народу. Якщо ця основа втрачається, то цілий народ перестає бути самим собою. Тому сутність правової системи українського суспільства слід шукати не в економіці, політиці та інших сферах, а у особливостях української духовності, у її ставленні до права взагалі, до прав і свобод людини і громадянина зокрема.

Це спонукає нас не просто орієнтуватися на цінності, створені у рамках світової культури, а, визнаючи їхнє загальнолюдське значення, зробити спробу усвідомити їх з точки зору особливостей українського духовного розвитку.

Наприклад, кожна із ціннісних систем Заходу і Сходу відображає цінності, пов'язані зі специфікою способу життя певного суспільства. Так, для східної традиції, характерним є сприйняття єдності суспільства і людини, панування таких норм, як справедливість, щирість, повага до старших. Особливе місце тут відводиться сім'ї, бо, навіть, саме суспільство тут розглядається як велика сім'я.

Для західної же традиції характерним є пріоритет індивідуальних цінностей над суспільними [5]. Наявність природних прав людини тут безпосередньо пов'язується із формуванням громадянського суспільства, яке складається із автономних і самодостатніх індивідів, що реалізують свої приватні інтереси. Ця сукупність приватних інтересів виступає як основа формування шляхом суспільного договору державної влади, покликаної забезпечувати та охороняти природні права і свободи людини.

Природне право - форма реалізації свободи приватної особи, що прямо констатувалося у законодавчих актах. Так, у статті четвертій Французької декларації прав людини і громадянина наголошувалося, що «свобода полягає у можливості робити все, що не шкодить іншому: таким чином, здійснення природних прав кожної людини обмежене лише тими межами, які забезпечують іншим членам суспільства користування цими ж правами» [6].

Як бачимо, у підході до прав людини немає вказівок на певну єдину загальну мету або загальне благо. Свобода одного індивіда проти свободи іншого

- от у чому суть західноєвропейської доктрини прав і свобод людини. Навіть у тих концепціях, які спробували перебороти індивідуалістичну сутність природно-правової доктрини і показати право як основу, на якій базуються усі сфери життєдіяльності суспільства, право у кінцевому підсумку знову виявлялося формою реалізації індивідуальної свободи.

На відміну від західноєвропейської, українській правосвідомості завжди був притаманний зв'язок права з моральними, духовними основами, більш того

- із християнською мораллю. При такому підході право виступає як один із моментів моральної свідомості, безпосереднім завданням якого є втілення добра і виправлення зла. Не обмеження свавілля окремих індивідів, не врегулювання інтересів приватних осіб, а реалізація найвищих загальнолюдських цінностей визначає зміст існування права і, відповідно, його природу. Право розглядається як необхідна умова дійсно людського існування. Право, правда і свобода людини для української правосвідомості не існують тільки у прагматичному розумінні, у якості засобу забезпечення свободи і безпеки окремого індивіда. Їхнє розуміння і втілення пов'язується із реалізацією глибинних цілей людської природи, самого змісту його існування.

Таким чином, принципове значення має те, що ставлення до права, до прав і свобод людини і громадянина для української правосвідомості можливе тільки через усвідомлення певного морального ідеалу як мети практичного буття. Тому будь-яка правова проблема української правосвідомості безпосередньо пов'язана із цінностями добра і справедливості, правди, людяності і любові. Позбавлені цих цінностей, правові категорії перестають мати правове значення, оскільки втрачають ідеальний зміст, важливий для українця. Про важливість цих ідеалів для українця говорить і той факт, що він, на відміну від типової західної людини, готовий поступитися особистими благами чи особистими правами заради досягнення загальної мети або морально високих цілей.

На нашу думку, спроба перемістити українську правову систему у площину інших цінностей і суто механічно перенести на український грунт західноєвропейську концепцію прав і свобод людини і громадянина, призводять до глобальної кризи в українській правосвідомості, а у кінцевому підсумку - до девальвації самої ідеї прав і свобод людини і громадянина.

Але слід зазначити, що концепція міжнародної безпеки передбачає розвиток такої системи міжнародного правопорядку, яка би базувалася на визнанні єдності сучасного світу і слугувала нормативним відображенням пріоритету загальнолюдських цінностей і інтересів над інтересами національними і класовими, гарантувала свободу вибору народам шляхів свого соціально- економічного і політичного розвитку, забезпечуючи у кінцевому підсумку верховенство права у політиці. Тому, визнаючи цінність розробленої західною думкою системи прав і свобод людини, ми повинні шукати її власне обґрунтування, доповнювати її тими ідеями та ідеалами, які визначаються особливостями української ментальності.

На жаль, сучасна держава проявляє певну байдужість до прав і свобод людини. Закони та укази державних органів часто безсилі перед свавіллям бюрократії. Засоби масової інформації багато і справедливо пишуть про порушення прав і свобод людини, однак, ми практично не чуємо повідомлень про притягнення до відповідальності тих, хто порушує права і свободи громадян. Тому конституційні записи про права і свободи людини як найвищої цінності, про їхнє визнання і захист - поки що декларативні. І так буде доки, поки держава не стане дійсно правовою, тобто створить реальні умови для реалізації індивідуальної свободи особистості.

Висновки. Таким чином, на сучасному етапі суспільного розвитку основні права і свободи особистості визначаються як об'єктивні умови, що створюють можливості для життєдіяльності людини, реалізації її індивідуальної свободи. В процесі розробки моделей реалізації індивідуальної свободи особи у правовій державі слід враховувати специфічність, унікальність конкретного народу. Тому, говорячи про відповідність національного права міжнародному праву, необхідно не бездумно копіювати, наслідувати західноєвропейські чи американські системи, а відроджувати і вдосконалювати вітчизняний досвід з урахуванням самобутності, ментальності і об'єктивних умов українського суспільства. Інакше це буде реалізація не індивідуальної свободи українця, а нав'язування, прикриваючись міжнародним правом, людині не притаманних їй оцінок і цінностей.

Перспективи подальших розвідок. Історичний досвід показує, що у всякій культурі існує своє розуміння того, що вважати моральними нормами. Цей етичний консенсус може змінюватися. Якраз такі зміни переживає наше суспільство сьогодні. У центрі сучасного світогляду - людина як найвища цінність і головне багатство суспільства. І основне питання сьогодні полягає не тільки у тому, яка людина потрібна суспільству, але і у тому, яке суспільство потрібно людині для того, щоб воно у повній мірі відповідало її естетичним і моральним потребам, сприяло реалізації індивідуальної свободи. Людство шукає відповідь на це питання. Але для цивілізації, для даної епохи важливо вже те, що це питання поставлене: сама людина потребує у захисті не менше, ніж оточуюче середовище. Тому основна діяльність держави повинна бути спрямована на благо суспільства і його індивідів. Держава не може бажати людині іншого стану, крім того, при якому кожна окрема людина, користуючись повню свободою, може розвивати усі свою задатки і здібності.

право людина особистість суспільство

ЛІТЕРАТУРА

1. Бобылев А.И. Теория и практика формирования правового и социального государства / А.И. Бобылев // Право и политика. - 2003. - №3. -С.5.

2. Лукашева Е.А Права человека / Е.А. Лукашева. - М., 2001. - С.12 -13.

3. Раянов Ф.М.Проблемы теории государства и права / Ф.М. Раянов. - М., 2003. - С.136.

4. Минниахметов Р.Г. Правовое государство и права человека / Р.Г. Минниахметов, М.М. Щекина // Политика и общество. - №3, 2006, С. 27-37.

5. Юнусов А.А. Права человека как явление цивилизации и общечеловеческая ценность /

А.А. Юнусов, М.А. Юнусов // Политика и общество. - № 1, 2006, С.79-89.

Декларация прав человека и гражданина 1789г. В кн.: Гуманитарная сфера и права человека. - М., 1992. - С. 12.

Размещено на Allbest.ru