Забезпечення розумних строків судочинства у кримінально-процесуальному законодавстві України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗУМНИХ СТРОКІВ СУДОЧИНСТВА У КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

М. Костін

В умовах розбудови України як правової і демократичної держави, приведення національного кримінально-процесуального законодавства у відповідність до європейських стандартів в області прав людини, особливої уваги заслуговує розроблення науково-обгрунтованих пропозицій для формування належних нормативно-правових умов реалізації розумних строків кримінального судочинства. Уперше про нагальну необхідність Україні вирішити це питання було заявлено Європейським Судом з прав людини (Суд; ЄСПЛ) ще 30 березня 2004 року, в ухваленому рішенні (справа “Меріт проти України”), де уперше був зафіксований факт порушення Україною права заявника на розумний строк кримінального судочинства. Нажаль, до цього часу мало що змінилось. Механізм реалізації права особи на справедливий розгляд у частині, що розглядається, досі не сформований. Це часто призводить до зухвалих порушень прав людини. Наприклад, у 2010 році виявлений факт, коли суддя Єнакіївського міського суду К. чотири з половиною роки не розглядав кримінальну справу за обвинуваченням громадянина, який увесь цей час утримувався в слідчому ізоляторі, при тому, що досудове слідство у цій справі було завершено за три дні [1].

Наслідком невирішеності проблеми стало й те, що вердикт Суду про порушення Україною права заявника на розумний строк кримінального судочинства винесений вже у тисячах справах, а кількість скарг українців, що надходять за вказаної підстави до ЄСПЛ невпинно продовжує зростати. За оприлюдненими даними на сьогодні Україна займає вже третє місце серед європейських держав за кількістю звернень (біля шістнадцяти тисяч на рік) до Європейського Суду щодо дотримання прав і свобод людини [2].

Важливості вирішенню вказаного питання додає також підготовка нового Кримінально-процесуального кодексу України (КПК) і рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам забезпечити контроль відповідності проектів законів стандартам, закріпленим Європейською Конвенцією про захист прав людини і основних свобод, 1950 року, (далі - Конвенція), а також удосконалювати закони і правозастосовчу практику з метою запобігання порушенням Конвенції [3].

Переходячи до сутнісних характеристик вимоги до здійснення кримінального судочинства в розумні строки, перш за все, слід зазначити, що вона (вимога) складає невід'ємну частину права людини на справедливий судовий розгляд, передбачений основоположним нормативно-правовим актом Ради Європи в області прав людини - Європейською Конвенцією про захист прав людини і основних свобод, яка підлягає виконанню Україною з моменту її ратифікації 17 липня 1997 року [4]. Так, частина 1 статті 6 (Право на справедливий судовий розгляд) Конвенції, що згідно частини 1 статті 9 Конституції України є складовою частиною національного законодавства України, встановлює: “Кожен… при пред'явленні йому будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і публічний розгляд справи в розумний термін незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону”. Виходячи з прецедентної практики рішень Європейського Суду слід врахувати, що сфера реалізації вказаного права людини, а, відповідно, й предмет механізму нормативно-правового регулювання забезпечення розумних термінів кримінального судочинства, не обмежуються судовими стадіями кримінального процесу. Вони поширюють свою дію також на стадії порушення кримінальної справи (дослідчого провадження, офіційного початку кримінального переслідування) і досудового розслідування. Враховуючи це, варто вказане положення розглядати як окремий принцип кримінального судочинства.

Не буде перебільшенням сказати, що вимога про дотримання владою розумних термінів кримінального судочинства вистраждана людством в ході відстоювання гідності і прав особи, залученої в процесуальні відносини з державними органами. У своєму історичному розвитку вказана вимога-принцип сповна довела суспільну і особисту цінність, і тому в наші дні однозначно оцінюється визнаними правовими і демократичними державами як істотна гарантія ефективної охорони і забезпечення безпеки особистої свободи людини. Відомості про зародження вказаного положення зустрічаємо в стародавніх джерелах права. Можна обґрунтовано припустити, що вже тоді це питання вважалося достатньо важливим, оскільки засулужило правового регулювання в невеликих за об'ємом нормативних актах тієї пори. При цьому призначення строків кримінального судочинства і правові форми їх забезпечення традиційно відображали існуючі в конкретно-історичну епоху політичні і національно-культурні особливості держав, функціональну організацію кримінального судочинства, і, особливо, рівень визнання публічною владою прав і свобод особи. Сформований на цій основі конкретно-історичний тип кримінального процесу напрацьовував і відповідні йому процесуальні традиції в підходах до нормативно-правового регулювання процесуальних строків. Через це вказані традиції, в більшості своїй, втрачають свою практичну цінність з переходом до якісно нового типу кримінального судочинства. Звідси для вітчизняного законодавця слідує очевидний висновок про недоцільність керуватися віджилими процесуальними традиціями у виробленні практичних рекомендацій по вирішенню розглядуваного питання. В той же час, історико-правовий погляд на передумови і форми розвитку вказаних традицій може виявитися корисним, дозволить глибше пізнати природу вказаного права особи, й точніше оцінити перспективи його ефективного забезпечення.

Так, в обвинувальному типі російського кримінального процесу, дія якого поширювалась і на сучасні території України, у підходах до нормативного визначення процесуальних термінів здебільшого керувались їх правозабезпечувальною роллю. Це було обумовлено прагненням захистити законні інтереси позивача (потерпілого, приватного обвинувача), оскільки завершення судочинства повязували із поновленням його права. І вже до цього приєднувался “публічний” інтерес, пов'язаний із так би мовити “інструментальними” якостями процесуальних строків, спрямованими на швидке і повне виявлення слідів злочину, надійне формування доказів, виявлення злочинця тощо. Так, у найпростішому і позитивістському варіанті нормативно- правового забезпечення процесуальних строків, повільності судового розгляду протиставлялося обмеження судових процедур типовими для всіх, або встановленими для окремих категорій справ часовими межами. Наприклад, Новгородською Судною грамотою (середина XV в.; переписана на ім'я завойовника Новгорода Івана III в 1471 р.) передбачений місячний термін розгляду справи (орудья) суддями: “… а далі того їм орудья не волочити” - наказує грамота (ст. 9). Очевидно виходячи з судової практики розгляду земельних тяжб і усвідомлення суспільної важливості земельних відносин в аграрній країні, тривалість судового розгляду останньої категорії справ обмежувалася, як виняток, двомісячним терміном (ст. 28, 29). Одночасно з цим були передбачені захисні правові заходи у разі порушення вказаного терміну з вини судді або сторін. Наприклад, якщо “суддя поїде геть з міста не кінчивши суду” (ст. 28) позивачу відшкодовувалися збитки, а на суддю накладався штраф. В тому випадку, якщо “суддя не закінчує справи про землю в два місяці”, позивач наділявся правом узяти проти нього двох представників (приставів) на Віче Великого Новгорода, і суддя повинен був закінчити суд “перед цими приставами”. Якщо ж зволікання судового розгляду відбулося не з вини судді, а з вини доповідачів, суддя з позивачем мав звернутися до Віче Великого Новгорода і “узяти приставів на доповідачів”. Передбачалася також можливість продовження термінів судочинства з урахуванням конкретних обставин розслідування. Зокрема, для збору додаткових доказів (отримання документів або доставлення в суд свідків) - сторона мала право лише один раз продовжити термін розгляду справи до трьох тижнів. Для цього за договором з іншою стороною, і за погодженням суду, сторона-ініціатор мала одержати “строкову грамоту” (на строк відкладення суду) з печаткою судді (ст. 24, 30, 31, 32) [5]. Слід особливо підкреслити, що в механізмі контролю і дотримання процесуальних строків активна роль, направлена в основному на забезпечення природних інтересів обвинувача (потерпілого), відводилася судовим органам.

У більш пізнім за часом Зводі законів, що поширювали свою юрисдикцію на територію сучасної України, і отримали назву “Права за якими судиться малоросійський народ” (1734), серед найголовніших обов'язків судді також визнавалось судити “безволокітно” (пунктъ 2, Артикулъ 4). А для неодмінного завершення судового процесу передбачалась можливість використання певних забезпечувальних заходів, зокрема, судового розшуку, приводу, короткочасного затримання, штрафу. У разі самовільної відмови сторони від участі у судовому розгляді справи, передбачалась можливість задоволення, або, відповідно, відмови у задоволенні позову [6].

Кримінально-процесуальним законодавствам, в основі яких значна роль відведена гуманістичним ідеалам, були характерні більш складні способи нормативно-правової регламентації забезпечення розумних строків. Вони відходять від абстрактно встановлених процесуальних термінів, зміщуючи акцент на обставини конкретного правового спору і законні інтереси обвинуваченого.

Звідси, на мій погляд, беруть початок сучасні тенденції перебудови принципової схеми усього механізму забезпечення строків кримінального судочинства: від захисної реакції на порушення абстрактних процесуальних термінів - до охорони живих, законних інтересів усіх зацікавлених суб'єктів кримінального процесу, і насамперед обвинуваченого. Тому набувають поширення форми судового контролю за дотриманням термінів судочинства і запобіганню можливих порушень вказаного права конкретних суб'єктів провадження. Відтак, вже сам суд, з урахуванням характеру протиправного діяння і обставин справи, вправі був встановити терміни досудового розслідування, надати оцінку їх виконанню, а у необхідних випадках вирішити питання про їх продовження. Наприклад, у широко відомому зразку англійського законодавства, акті Карла II (Habeas Corpus Act, 1679), заарештований отримував право вимагати отримання від будь-якого судді або канцлера наказу “habeas corpus”. З виданням наказу заарештований отримував право вимагати невідкладного представлення судді для перевірки останнім законності затримання і встановлення строку, протягом якого мало бути здійснено досудове провадження і відбутись відання цієї особи до суду.

У розшуковому процесі, який прийшов на зміну обвинувальному, з поступовим монополізуванням органами кримінального переслідування мотиваційних установлень потерпілого (приватного обвинувача) у визначенні термінів кримінального процесу, останні жорстко не регламентувались. І це було цілком логічним кроком. Оскільки мова вже йшла не про правозабезпечувальні якості процесуальних строків, а, насамперед, про їх “інструментальні” якості, про забезпечення результатів судочинства. Терміни лише мали бути достатніми для дослідження органами кримінального переслідування усіх відомих обставин справи, а також самого обвинуваченого, який виступав певним об'єктом дослідження. Інтереси інших суб'єктів процесу у питаннях визначення строків судочинства уступали шлях реалізації державному інтересу. Недарма в Статуті кримінального судочинства Росії (СКС, 1864) міститься лише “обережна” вимога щодо провадження досудового слідства “з усілякою можливою швидкістю”[7]. Але навіть й у цьому випадку зберігалась видимість участі суду у визначенні процесуальних строків. Оскільки досудове слідство того часу, перейнявши багато рис французького кримінального процесу, носило характер судової діяльності і здійснювалось представником судового відомства - судовим слідчим. Прокурор не впливав на визначення термінів, маючи повноваження лише оцінювати кінцеві результати слідчого провадження.

За часів радянської влади розшукові тенденції у нормативно-правовій регламентації строків кримінального судочинства стають усе більш помітними. У КПК УРСР (1927) “судовий слідчий” був замінений на “слідчого від державного відомства”, від якого ч. 1 ст. 113 КПК вимагалось закінчити досудове розслідування у встановлений законом, абстрактно визначений двомісячний термін від появи у справі фігури обвинуваченого. Характерна обвинувальному процесу роль суду у контролі над дотриманням процесуальних термінів повністю зосереджується у руках охоронця державних інтересів - прокурора. Зокрема, ч. 3 ст. 113 вказаного КПК містить положення, за яким “продовження попереднього слідства на певний термін дозволяється прокурору в залежності від складності справи” (підкреслено автором, - М.К.) [8]. Тобто, часові параметри продовження слідства віддаються на угляд прокурора, і поступово легалізується закономірність примата державних інтересів: процесуальні терміни - результат розслідування.

Безпосередні, живі законні інтереси конкретних суб'єктів процесу у наведеній формулі не знаходять собі місця. При цьому абсолютно ігнорується їх критеріальне значення у досягненні мети кримінального судочинства.

Виправдання цьому, на мій погляд, криється у невірній думці про те, що у встановленні типізованих (абстрактних) процесуальних термінах враховані типізовані законні інтереси суб'єктів кримінального процесу, а тому ці терміни, начебто, виступають процесуальними гарантіями останнім. Насправді, за своєї природної байдужості до реальних потреб суб'єктів процесу, ігноруванні конкретних обставин справи, віддаленості від належного забезпечувального впливу, вказані типові процесуальні терміни навряд чи можуть претендувати на роль процесуальних гарантій. Формальне дотримання їх сьогодні (позитивістська законність), і встановлення при цьому численних порушень прав людини по суті у рішеннях Європейського суду - добре цьому підтвердження.

Наслідування традицій пріоритетності державних інтересів у питаннях регламентації термінів розслідування спостерігається нині і у чинному КПК

України. Зокрема, серед завдань кримінального судочинства (ст. 2) визначено швидке розкриття злочинів, а ч. 1 ст. 120 КПК містить загальну вимогу про завершення досудового розслідування по кримінальних справах у абстрактно визначених два місяці від дня порушення провадження відносно підозрюваного (обвинуваченого) у справі, і ін. У ст. 120 КПК також встановлений порядок продовження строків розслідування прокурорами різних рівнів. Певне виключення з угляду прокурору по цьому питанню передбачене у разі необхідності водночас із продовженням строків досудового слідства продовжити й строк тримання обвинуваченого під вартою. У цьому випадку необхідне судове рішення (ст. 156 КПК). Але враховуючи те, що продовження строків досудового слідства безпосередньо не залежить від обрання будь-якого виду запобіжного заходу, а питома вага тримання під вартою серед інших видів запобіжних заходів становить, за різними оцінками, від 30 до 60 відсотків, - вплив прокурора на визначення строків досудового слідства залишається значним [9].

Зазначений механізм регламентації строків розслідування, на мій погляд, консервує усі недоліки розшукового процесу, що були наведені вище. Очевидним є те, що у ньому без врахування специфіки конкретного кримінального провадження волею законодавця встановлені типізовані терміни досудового розслідування, а від процесу реалізації права на справедливий судовий розгляд усунуті не лише заінтересовані суб'єкти, зокрема, потерпілий і обвинувачений (сторона захисту), але й сам суд. Викривленими залишаються і функції прокурора.

За слушною думкою вітчизняних науковців [10] і авторів найбільш відомих проектів КПК України (ст. 168, 208 проекту КПК, підготовленого робочою групою ВР України (КПК ВРУ), а також ч. 4 ст. 34 проекту КПК, підготовленого робочою групою Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права при президентові України (КПК Нацкомісії)) основною функцією прокурора у сфері кримінального судочинства має стати процесуальне керівництво кримінальним переслідуванням та підтримка державного обвинувачення у суді. У чинному же КПК, прокурор, як представник сторони обвинувачення, відстоюючий державні інтереси, по суті узурпує частину суддівської (третейської) влади, коли на власний розсуд продовжує “собі” строки розслідування. Зазначений порядок продовження строків надає переваги одній із сторін процесу, що, враховуючи призначення і функції прокуратури, завжди породжуватиме обґрунтований сумнів у справедливості її дій. Цей висновок відображений у низці відповідних рішень

Європейського суду. Зокрема, з п. 62 рішення “Меріт проти України” випливає, що подача скарг на надмірну тяганину розслідування до прокурора вищого рівня не може розглядатися як “ефективні” та “доступні” засоби правового захисту, “… оскільки статус прокурора за національним законодавством та його участь в кримінальному провадженні проти заявника не надають достатньої гарантії для незалежного та безстороннього розгляду скарги заявника”.

Також слід відзначити, що використаний у чинному КПК термін “швидке розслідування” не є тотожним сучасній вимозі здійснення кримінального судочинства у розумні строки. Хід розслідування, наприклад, не може ігнорувати належне виконання змагальних процедур, а тривалість розумних строків, в залежності від конкретних обставин справи, доволі часто може бути значною. Наприклад, утримання під вартою обвинуваченого терміном чотири з половиною роки у справі „Варнер протів Швейцарії” (1993) було визнано Європейським Судом обґрунтованим. Натомість, тримання під вартою обвинуваченого у справі „Летелье проти Франції (1991), терміном у два роки і дев'ять місяців, оцінено Судом як невиправдано тривале.

Подібна практика закономірна. Оскільки сам термін “розумні процесуальні строки” передбачає, що абстрактні проміжки часу слідства і судового розгляду справи як би одухотворяються людською якістю - “розумом”, тим самим органічно приєднуючи конкретного суб'єкта процесу, його безпосередні, а не якісь типові законні інтереси, з урахуванням конкретних обставин справи, до змісту і оцінки вказаних строків. “Розумні процесуальні строки”, таким чином, відображають максимальну ступінь конкретизації законних інтересів і обставин провадження. Тому “процесуальний строк”, сам по собі, формально встановлений законом, ніколи не буде “розумним”. Він набуває цієї якості лише за умови забезпечення балансу законних публічних і особистих інтересів в умовах конкретного кримінально-процесуального провадження у демократичній і правовій державі [11]. Звідси випливає, що спроби авторів проекту КПК ВРУ вирішити розглядуване питання шляхом максимально-докладного унормування процесуальних строків не призведе до виконання вимоги про забезпечення “розумних строків” у смислі, який вкладається у це поняття ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Необхідно усвідомити, що для вітчизняного кримінально-процесуального законодавства 1961 року вимога щодо “розумності процесуальних строків” є не просто черговою термінологічною новацією. Цей термін з якісно іншої правової реальності; тому його сприйняття і реалізація вимагає від законодавця і правозастосовця вже сьогодні якісно іншого типу правового мислення, відмінного від все ще домінуючій у вітчизняній правовій науці, догматичної за стилем, легістсько-позитивістської традиції праворозуміння [12].

Достатньою мірою, як уявляється, концептуальну сумісність і безпосереднє впровадження сучасна вимога забезпечення “розумних строків кримінального судочинства” отримала у проекті КПК Нацкомісії. У цьому проекті КПК строки розслідування в умовах змагальності сторін встановлює суд, який має можливість неодноразово оцінити “розумність” строків кримінального переслідування (ст. 243, 249 проекту) і виправити допущені порушення.

Проте, механізм забезпечення “розумних строків”, не обмежується запобіганням (охороною), а також правовими засобами виправлення (частковим захистом) допущених порушень, тобто оскарженням тривалості провадження і можливістю його прискорення. Окрім зазначеного, Європейський Суд наголошує на наданні реальної можливості безпосереднього і швидкого відшкодування заявнику за необґрунтовану затримку провадження, у разі задоволення його позову національним судом. Досвід інших європейських країн показує, що зазначений компенсаційний механізм встановлюється окремими законами (тобто перебуває за межами норм КПК). Зокрема, на виконання рішень Європейського суду з прав людини відповідні закони прийняті в Італії, Польщі, Хорватії, Словацькій Республіці і інших країнах. Від 30 квітня 2010 року закон “Про компенсацію за порушення права на судочинство в розумний строк або права на виконання судового акту в розумний строк”, почав діяти і в Російській Федерації [13].

Вітчизняними фахівцями також підготовлений проект Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту права особи на досудове провадження, розгляд справи судовим органом або виконавче провадження протягом розумного строку” (розроблений Міністерством юстиції України, реєстраційний № 3665). Зазначений законопроект врегульовує, зокрема, порядок подання заявником до судів адміністративної юрисдикції позовної заяви про встановлення факту порушення його права на досудове провадження, розгляд справи органом судової влади або виконавчого провадження [14].

У підсумку необхідно відзначити, що у новому КПК України має бути врахована вимога Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод щодо дотримання розумних строків судочинства. Цю вимогу необхідно розглядати як самостійний принцип кримінального процесу, що підлягає реалізації правозастосовцями вже сьогодні. Концептуальною основою нормативно-правового механізму забезпечення розумних строків кримінального судочинства має стати формування системи ефективних правових засобів, що дозволяли би досягти балансу реалізації публічних і законних особистих інтересів конкретних суб'єктів кримінально-процесуального провадження у максимальному наближенні до індивідуальних обставин правового спору. Необхідним вбачається посилення у вказаному механізмі охоронної складової за активної ролі суду, а також вдосконалення складової захисту (поновлююче і компенсаційне провадження) з використанням критеріїв, напрацьованих практикою Європейського Суду.

Необхідно також врахувати, що запровадження сучасного механізму забезпечення розумних строків кримінального судочинства вимагає системного підходу в організації усього кримінального судочинства.

Примітки

кримінальний судочинство кодекс

1. ВСЮ внес представление на увольнение енакиевского судьи // - 06.12.2010. Главред- Медиа. Електронний ресурс: http://glavred.info/archive/2010/12/06/185111-16.html

2. Украина занимает третье место по количеству обращений в Европейский суд. 06.12.10. Електронний ресурс: http://glavred.info/archive/2010/12/06/143358-10.html

3. Преамбула рекомендации № R (2004) 5 КМСЕ “По вопросу контроля за соответствієм проєктов законов, действующих законов и практики их применения стандартам, закрепленним в европейськой конвенции по правам человека” от 12 мая 2004. Електронний ресурс: http://zakon.rada.qov.ua/laws/114ор3_

4. Закон України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції”. - № 475/97 - ВР від 17.07.1997. Електронний ресурс: http://zakon.rada.qov.ua.

5. Российское законодательство Х-ХХ веков. В девяти томах. Т. I. Законодательство древней Руси. - М.: Юрид. лит., 1984. - С. 300 - 320.

6. Кистяковский А.О. Права, по которымъ судится малороссійскій народъ. - К., 1879. - 297 с.

7. Уставъ Уголовнаго Судопроизводства с коментар. Шрамченко и Ширковъ. - М.: Законъ, 1913. - Ст. 295.

8. Уголовно-процессуальный кодекс УССР. Утвержден постановлением ЦИК УССР от 20 июля 1927 г. (официальный текст с изменениями на 1 июля 1950 г.). - М.: Госюриздат,1950. - Ч. 2 ст. 207.

9. Проблеми застосування кримінально-процесуального закону щодо досудового обмеження свободи особи (аналіз проблем, рекомендації щодо удосконалення законодавства та слідчої і судової практики) // Вісник Центру суддівських студій. Інформаційний бюлетень. - № 14. - 2010. - С. 13.

10. Сібільова Н. Обговорення проблем реформування судових і правоохоронних органів України / Рекомендації науково-практичної конференції “Реформування судових і правоохоронних органів України: проблеми та перспективи”, 14 травня 2010 р. // Право України. - № 8. - 2010. - С. 213.

11. Костін М.І. Співвідношення особистих і публічних інтересів як важлива складова професійної підготовки юриста // Актуальні проблемі професійної підготовки суддів, прокурорів та працівників правоохоронних органів: зб. матеріалів міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 23 квітня 2009 року). - К.: Генеральна прокуратура України, Національна академія прокуратури України, 2009. - С. 68 - 70.

12. Селіванов В.М. Право і влада в сучасній Україні: методологічні аспекті. - К., 2002. - С. 511; Тацій В. Правова наука в Україні: стан та перспективи розвитку // Вісник Академії правових наук України. - 2003. - № 2-3. - С. 8-9, і ін.

13. Закон РФ “О компенсации за нарушение права на судопроизводство в разумный срок или права на исполнение судебного акта в разумный срок”, от 30.04.2010, № 68-ФЗ. Електронний ресурс: http://www.eg-online.ru/document/law/99194/

14. Законопроекти, що знаходяться на розгляді Верховної Ради України (станом на 1 липня 2010 року) // Вісник Центру суддівських студій. Інформаційний бюлетень. - С. 5. - № 14. - 2010.

Размещено на Allbest.ru