Поняття, функції та загальна характеристика правотворчості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Поняття, функції та загальна характеристика правотворчості



Вступ

У багатоманітній і динамічній правовій сфері суспільства правотворчість займає провідне місце. Це пояснюється тим, що саме правотворчість дає життя праву, породжує, формує й оформлює його. Тому є зрозумілим величезний суспільний інтерес до правотворчості. За результатами правотворчої роботи - якістю законів та інших нормативних актів - роблять висновок про державу в цілому, ступінь її демократичності, цивілізованості, культурності. Людське суспільство завжди потерпало через брак точних і довершених рішень, такої діяльності органів держави, в результаті якої створюються норми права, правила поведінки громадян і організацій.

Актуальність. Підвищення якості правових рішень, зниження до мінімального рахунку неефективних нормативних актів - постійне завдання законодавця. Власне цим пояснюється теоретичне і практичне значення вивчення проблем, які пов'язані з процесом створення норм права. Закони необхідні для людей, суспільства, і не можна допускати прийняття поспішних, непродуманих нормативно-правових рішень, адже будь-яка помилка законодавця тягне невиправдані матеріальні затрати, порушення інтересів громадян. Можна привести чимало фактів з вітчизняної практики, коли наша економіка, соціальна і духовна сфери потерпали через непродумані, науково не обґрунтовані нормативно-правові рішення. Наприклад, «Закон про економічну самостійність України» був насамперед символічною даниною часу боротьби за незалежність, ніж документом конкретної дії. Світова практика також має приклади помилок законодавчих органів. Достатньо навести факт законодавчої заборони в США виробництва і вживання алкоголю в період великої депресії, що викликало зростання контрабанди, мафії і злочинності в цілому.

Може скластися враження, що знання основ правотворчості корисні лише для тих, хто її здійснює, - депутатам парламенту, членам уряду тощо. Проте це не так, оскільки створення правових норм - це один із напрямків діяльності, що притаманний не тільки державним органам та органам місцевого самоврядування.

Об'єктом дослідження є характеристика правотворчості. Предметом дослідження є правотворчість, яка відзначається певною специфікою та виконуваними функціями.

Мета дослідження - визначити характеристику правотворчості.

Завдання дослідження:

1) узагальнення поняття та функцій правотворчості;

2) аналіз відмінностей правотворчості від законотворчості;

3) визначення місця правотворчості у функціонуванні держави.

Структура дослідження: вступ, два розділи, висновки та список використаної літератури.



1. Теоретичні засади правотворчості

1.1 Поняття та функції правотворчості

Правотворчість - це особлива функція держави, інших уповноважених суб'єктів, правова форма, правова «оболонка» їх діяльності. Наприклад, парламент затверджує державний бюджет. Розглядаючи його по суті, аналізуючи всі статті доходів і витрат країни, він практично завершує процес прийняття закону про державний бюджет. Таким чином, акт правотворчості має два значення. Це діяльність компетентних суб'єктів щодо видання норм права, а також результат такої діяльності, який виражений у вигляді юридичного документа, закону тощо. Одна з важливих характеристик правотворчості полягає в тому, що це діяльність, яка пов'язана з прийняттям, виданням норм права, які є обов'язковими для тих, кому вони адресовані [1, c. 87].

Зміст і значення правотворчості полягає в тому, щоб вибрати такий варіант регулювання, юридичної регламентації, який би повною мірою відповідав поставленій меті. При цьому слід враховувати закономірності розвитку суспільства, сприятливі об'єктивні і суб'єктивні умови для прийняття нормативного акту, а також вибір оптимальної правової форми владного рішення (закон, указ, постанова, статут, регламент тощо).

Правотворчість - це діяльність по прийняттю, зміні, скасуванню норм права (юридичних норм). Функції правотворчості - це певні напрямки правотворчої діяльності стосовно права.

Види функцій правотворчості:

1. Новеллізація права.

У вузькому змісті новелізація права - це прийняття абсолютно нових норм права - так званих «новел».

У широкому змісті новелізація права (законодавства) - це:

1) установлення (прийняття), зміна, скасування норм права;

2) санкціонування вже існуючих норм (наприклад, звичаїв);

3) прийняття, зміна, скасування, призупинення, продовження дії (пролонгування) нормативного акту [3, c. 77].

Новелізація права (у широкому змісті) припускає яка-небудь зміна стану діючих норм права, тобто внесення елемента новизни в стан як форми, так і втримування права. Новелізують (у широкому значенні) право й певні так звані інтерпретаційні акти - такі акти офіційного тлумачення норм права як, наприклад, що відповідають рішення Конституційного Суду України, що є суб'єктом офіційного тлумачення законів України.

2. Усунення (заповнення) пробілів у праві.

Заповнюють (усувають) пробіли в праві тільки суб'єкти правотворчості, суб'єкти правозастосування можуть тільки переборювати пробіли в праві (пробіли в законодавстві).

3. Деталізація (конкретизація) права.

Наприклад, норми законів можуть деталізуватися (конкретизуватися) нормами відповідних підзаконних актів.

4. Систематизація законодавства.

Найбільш радикальним способом систематизації законодавства є його кодифікація, що вносить елемент упорядкованості й у форму, і в утримування законодавства [6, c. 54].

Всі функції правотворчості багато в чому діалектично взаємозалежні між собою, одна припускає іншу як причина припускає наявність її слідства. Наприклад, систематизація законодавства за допомогою його кодифікації супроводжується його новеллізацією, деталізацією, заповненням пробілів. Функції правотворчості реалізуються за допомогою певних організаційних форм правотворчества:

1) у формі поточної правотворчості;

2) у формі діяльності компетентних органів по систематизації нормативного матеріалу.

Правотворчість характеризується такими ознаками:

1) є переважно діяльністю держави;

2) має організаційну спрямованість;

3) відображається в утворенні нормативно-правових актів, що містять норми права чи скасовують, змінюють їх;

4) суворо регламентується правовими нормами [20, c. 89].

Держава веде свою законотворчу політику на основі вивчення потреб суспільства і пізнання тенденцій суспільного розвитку. Основними імпульсами щодо створення закону чи іншого нормативного правового акту є суспільно значуща проблема, гостра соціальна ситуація, невирішення питань, тобто те, що має велике значення для більшості людей, для держави в цілому. Мистецтво правотворчості в тому і полягає, щоб, по-перше, вчасно, а по-друге, точно, адекватними правовими засобами відреагувати на суспільний «виклик», «зняти» гостроту ситуації. Історія права знає приклади як вдалих нормативно-правових рішень (Французький цивільний кодекс 1804 p., який діяв практично два століття), так і рішень помилкових, поспішних (в 1927 р. Туреччина запозичила Швейцарський цивільний кодекс, яким, зокрема, усувалась багатошлюбність. Мусульманське населення Туреччини не було готовим до цього, що і викликало невдоволення багатьох верств турецького суспільства) [18, c. 67].

Головна роль у визначенні часу прийняття, змісту і форми правового рішення повинна належати правовій науці. Власне наука володіє таким пізнавальним інструментом, який дозволяє безпомилково виявити предмети суспільного розвитку і юридичні засоби їх вирішення. Зрозуміло і те, що рівень розвитку тієї чи іншої держави впливає на зміст прийнятих законів. Якщо для США актуальною є боротьба за безпеку на автострадах, а також за чистоту навколишнього середовища, то для України головним є захист прав людини і громадянина, боротьба з організованою злочинністю, корупцією, тіньовою економікою тощо.

Серед основних факторів, що формують основу оптимального та ефективного здійснення правотворчої діяльності, активно-творчого, випереджаючого впливу правових актів на динаміку суспільного розвитку, необхідно виокремити:

1) економічні фактори - матеріальні умови життя суспільства, що зумовлені рівноправним існуванням різних форм власності, свободою підприємництва;

2) політичні фактори - великий вилив на правотворчу діяльність здійснює політична обстановка в країні, наприклад, взаємодія різних прошарків суспільства і груп населення, парламентських фракцій, рівень активності різних політичних партій, рухів та громадських об'єднань;

3) соціальні фактори - принципове значення при розробці нормативних актів має також ступінь піклування суспільства і держави про особу, її інтереси і потреби, про охорону та гарантування її прав і свобод;

4) національні фактори - у багатонаціональній державі процес формування норм права визначається переважно існуючими взаємовідносинами, формами співробітництва між націями і народностями, що живуть в країні, турботою щодо їх рівноправності та вільного розвитку;

5) зовнішньополітичні фактори - міжнародне становище держави, рівень та характер взаємовідносин з іншими державами і міжнародними організаціями також здійснює суттєвий вплив на правотворчість;

6) ідеологічні фактори - ідеологічна база права, правосвідомість громадян і суспільства в цілому, ступінь її впровадження в суспільну свідомість, правові ідеї, спрямовані на подальший розвиток законодавства.

З іншого боку, всі фактори правотворчості можна поділити на три групи - фактори, що визначають предмет правового регулювання; фактори, що виражають позиції учасників правотворчої діяльності; фактори власно юридичного характеру [22, c. 88].

Класифікація факторів за характером впливу дає змогу виділити насамперед ті, котрі перебувають поза правовою системою. Нагадаємо ще раз про економічні, політичні, соціальні та інші фактори, як своєрідні об'єктивні умови розвитку і зміни законодавства. Вивчення існуючих процесів та їх тенденцій дає можливість своєчасно відчути необхідність правових змін. Більшість з цих факторів набувають значення правостворюючих, оскільки в них зароджується і виявляється об'єкт майбутнього регулювання. Важливо правильно оцінити даний об'єкт і вміло обрати предмет і метод правового регулювання. За своїм впливом на правові акти можна виділити «нормальні» фактори, що сприяють спокійній та ритмічній правотворчості, «відхиляючі», «нормативно-надзвичайні», «форс-мажорні». З кожним з них пов'язаний той чи інший ступінь ризику в прийнятті й реалізації актів прямого народовладдя.

Вельми важливо визначити радіус дії різних факторів. На жаль, поки що це не вдається зробити. Досить часто виявлені суспільні потреби отримують неадекватне правове вираження. Інколи досить поспішно відкидаються попередні акти, або навпаки, зміни обмежуються лише частковим виправленням правового статусу окремих суб'єктів.

Звернемо увагу на часові характеристики факторів. Одні з них діють постійно, наприклад, стосовно устрою та орієнтації влади, ставлення населення до закону тощо. Інші фактори діють недовго. Окрім об'єктивних факторів, що впливають на правову систему зовні, потрібно враховувати фактори її власного внутрішнього розвитку. В них знаходять своє вираження властиві правовій системі принципи побудови і функціонування, внутрішні системні зв'язки та залежності. Ігнорування або слабке їх використання під приводом явного пріоритету об'єктивних факторів робить законодавство внутрішньо суперечливим і структурно невпорядкованим [24, c. 78].

До внутрішніх факторів можна віднести й ті з них, які мають певну процесуальну дію. Одні з них проявляють себе на стадії зародження, підготовки й прийняття рішень. До них відносяться вимоги громадської думки, вплив різних політичних сил, наслідування правовим стандартам зарубіжних держав тощо. Багато залежить від розуміння правових актів населенням, їх підтримки або відхилення, опору опозиції, ретельності посадових осіб і органів, громадян, засвоєння мети правових актів та їх правильного застосування.

Правотворчість поділяється на види за суб'єктами і засобами формування норм права. За суб'єктами правотворчість диференціюється на безпосередню (пряму) правотворчість (наприклад, референдум), правотворчість державних органів, правотворчість громадських об'єднань та правотворчість трудових колективів. За засобами формування норм права правотворчість поділяється на утворення правових норм і санкціонування - надання юридичних властивостей вже існуючим соціальним нормам. За юридичною силою актів: законодавча діяльність; діяльність щодо створення підзаконних актів.

Особливий вид правотворчості, який входить до підзаконної правотворчості - це правотворчість органів місцевого самоврядування і недержавних юридичних осіб. Доречно розглянути особливості юридичної природи окремих видів правотворчості.

Безпосередня (пряма) правотворчість. У суспільній практиці нашого співжиття все помітніше місце посідають інститути прямого народовладдя - референдуми, збори громадян за місцем проживання, збори трудових колективів та ін. За їх допомогою громадяни безпосередньо беруть участь в управлінні справами суспільства та держави, самі приймають юридично значимі рішення. Для прийняття колективних рішень застосовується єдино демократичний засіб - голосування, яке дає змогу реально визначити волю кожного. Отже, ми маємо справу з феноменом, якому, на наш погляд, притаманні такі основні ознаки:

1) свідома діяльність громадян;

2) ця діяльність здійснюється безпосередньо;

3) здійснюється від імені певного колективного суб'єкта прямого народовладдя;

4) вона спрямована на вираження власної волі;

5) виказана воля стає юридично-значимим актом, який входить до загальної системи правових актів (якщо вона була безпосередньо спрямована на створення певних правових норм) [18, c. 78].

Таким чином, виходячи з вищезазначених ознак, зробимо висновок, що цей феномен - пряма правотворчість, тобто особлива форма або вид діяльності суб'єктів безпосереднього народовладдя, що полягає у встановленні, а також зміні або скасуванні правових норм. Водночас пряма правотворчість знаходить своє вираження у певних організаційних формах, що дають змогу чіткіше встановити, які саме суб'єкти безпосередньої демократії і в якому порядку створюють правові норми в суспільстві. Оскільки право - це офіційна форма регулювання відносин, організаційне оформлення прямої правотворчості, як уявляється, є її неодмінною ознакою.

Розуміння прямої правотворчості як організаційно-правової форми діяльності колективних суб'єктів безпосереднього народовладдя важливе для визначення місця, яке вона посідає в процесі створення права. Якщо пряма правотворчість полягає в особливих організаційних формах діяльності, то звідси випливає: інші види діяльності, що перебувають за межами офіційно встановлених форм, як би тісно вони не були пов'язані, не можуть вважатися складовою частиною чи елементом прямої правотворчості.

У демократичному суспільстві формування і реалізація волі населення у правових актах, що створюються в результаті прямого правотворчого процесу, повинні мати справді демократичну основу, що забезпечується безпосередньою участю громадян у розробці та прийнятті актів. Кожний громадянин, висловлюючи свою волю, має право брати участь у цьому процесі у складі певного колективу як:

1) громадянин (виборець) при проведенні всеукраїнського або місцевого референдуму;

2) член територіальної громади;

3) член об'єднання громадян, трудового колективу;

4) учасник зборів (за місцем роботи, проживання);

5) член спеціально утворюваних для розробки актів комісій;

6) спеціаліст, вчений, консультант з тих чи інших правових питань тощо [14, c. 99].

Участь громадян у прямому правотворчому процесі може знаходити свій прояв на всіх його стадіях: виявленні ініціативи прийняття правових актів, обговоренні та узгодженні проектів, прийнятті актів. При характеристиці прямої правотворчості слід звернути увагу на ту роль, яку відіграють у цьому процесі стійкі правила (норми) та принципи поведінки, що склалися в суспільстві й передаються людьми від покоління до покоління, додержуються в силу звички та на підставі внутрішнього переконання охороняються громадською думкою (звичаї). Адже в сучасних умовах майже в кожної групи населення є свої звичаї, що відповідають його моралі та звичкам. Крім того свої національні звичаї мають різні нації й народності, хоча вони можуть проживати разом і в межах однієї відокремленої території.

Питання про значення звичаїв та традицій для прямої правотворчості можна розглядати в кількох аспектах, враховуючи різноманітність її інститутів, норм і конкретних форм їх застосування. По-перше, суб'єкти прямого народовладдя враховують звичаї (насамперед місцеві), що відіграють позитивну роль на сучасному етапі розвитку суспільства і надають їм правового, загальнообов'язкового значення. При цьому вони зберігають якість традиційних настановлень і стають правовими, або, інакше кажучи, звичаєвим правом. По-друге, формально сконструйовані норми та інститути можуть набувати в суспільному житті конкретних, різних за формою способів реалізації, які також можуть стати звичаєм, традицією. По-третє, суб'єкти безпосередньої демократії будують свою роботу у відповідності до нормативних актів, що регулюють процедуру прямої правотворчості і які, в свою чергу, створені з урахуванням історичних традицій та звичаїв [6, c. 89].

Найбільш рельєфно їх можна простежити на прикладі таких інститутів прямого народовладдя, як загальні збори громадян за місцем проживання, місцеві референдуми та ін. Як відомо, вони існували ще у VI ст. нашої ери. Звичай спільно вирішувати проблеми свого життя, не доручаючи цю справу єдиновладним правителям, був не пережитком давнини, а оплотом життя слов'ян. Право безпосереднього прийняття рішень при здійсненні місцевого самоврядування територіальними громадами (жителями села чи добровільно об'єднаних у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста), як традиція, збереглося і до тепер. Воно закріплене у ст. 140 Конституції України, в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Простежимо вплив традицій і звичаїв на безпосередню правотворчість та визначимо функції, що здійснюються ними у цьому зв'язку. До них варто віднести:

1) функцію формування нових інститутів прямої правотворчості, а також форм і методів їх функціонування. Виникнення нових демократичних інститутів з початку у вигляді традицій, що відіграє роль своєрідного суспільного експерименту, дає можливість перевірити її дієвість;

2) функцію доповнення офіційно закріпленої системи інститутів, норм і принципів прямої правотворчості, в результаті чого вона більш повно розкривається у повсякденному житті суспільства через фактично визнані ціннісні реалії, що перевірені правотворчим досвідом населення;

3) функцію мотивації, яка головним чином полягає у наступному: принципи, норми та інститути, а також форми і методи їх застосування, що сформувалися та установилися як звичаї і традиції, а з часом набули правової форми, більш повно додержуються й використовуються в силу їх фактичного визнання населенням;

4) культурну функцію: визнання громадянами цінності демократичних ідей, норм, інститутів сприяє підвищенню правової культури суспільства, без якої неможливий розвиток і вдосконалення прямої правотворчості [3, c. 88].

Правотворчысть вищих представницьких органів. Головним і найбільш розповсюдженим видом правотворчості є створення законів парламентом. Ст. 75 Конституції України визначає, що Верховна Рада України (парламент) є єдиним органом законодавчої влади в Україні, тобто лише парламент України має повноваження приймати закони, які є актами вищої юридичної сили і яким повинні відповідати нормативно-правові акти всіх інших державних органів, що є підзаконними.

Механізм законопроектної роботи парламентів відрізняється такими особливостями:

1) обмеження кола суб'єктів законодавчої ініціативи;

2) суворою процедурою проходження проекту в парламенті;

3) послідовною зміною етапів правотворчості;

4) великою кількістю засобів юридичного реагування, що знаходяться у підпорядкуванні законодавця;

5) обумовленістю юридичного змісту правотворчого акту, колом відносин, що регулюються [20, c. 112].

Підзаконна правотворчість. Акти підзаконної правотворчості необхідні для забезпечення застосування закону. До суб'єктів підзаконної правотворчості відносяться: президент, уряд, міністерства, комітети, відомства, державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, суб'єкти безпосередньої демократії місцевого рівня тощо, які згідно з законом мають право на створення юридичних норм і нормативних актів. Основна причина існування такого виду правотворчості полягає у складності питань, які повинні вирішуватись. Парламент не завжди достатньо компетентний, щоб приймати на свій розгляд складне технічне питання, що вимагає зусиль спеціалістів, а окрім цього, не всі складні питання сучасного суспільства повинні розглядатися парламентом. Правда, є ситуації, коли рішення доцільно передати на більш нижчий рівень, як цього вимагають норми, що регулюють компетенцію й прерогативи правотворчих органів.

Інша причина наявності підзаконної правотворчості полягає в тому, що парламенту постійно бракує часу, а це не дозволяє йому прийняти правове рішення. Як наслідок цього, правотворчі повноваження передаються іншим суб'єктам нормотворчості. Тенденція щодо збільшення підзаконної нормотворчості спостерігається у всіх країнах. За підрахунками багатьох дослідників, на 10 законів, які прийняті парламентом, приходиться від 100 до 140 нормативних актів уряду. Зрозуміло, що підзаконна правотворчість має як позитивні, так і негативні сторони.

До позитивних відносяться: оперативність, гнучкість і менша формальність; компетентність відповідних органів, їх знання місцевих та інших умов, які збільшують ефективність прийнятого юридичного рішення. До негативних можна віднести закритість процесу прийняття правового рішення, складність огляду і застосування норм через велику кількість нормативних актів, відсутність контролю суспільства за правотворчою роботою бюрократії тощо/

правотворчість законотворчість правовий

1.2 Відмінність правотворчості від законотворчості

Правотворчість - це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов'язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів. Головне призначення правотворчості - встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості.

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством (народом) і його суб'єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм;

3) набуває завершення в письмовому акті-документі, який називається нормативно-правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно-цільову і організаційну спрямованість [14, c. 88].

Правотворчість не можна зводити до законотворчості. Законотворчість є виключною монополією представницьких вищих органів держави (в Україні - Верховної Ради) або народу (громадянського суспільства) у передбачених законом випадках.

Законотворчість - це важлива складова частина правотворчості, яка закінчується прийняттям законів. Результат правотворчості - це всі нормативно-правові акти: закони, укази, розпорядження, рішення тощо. Вони з'являються внаслідок складної діяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.

Правотворчість - це один з важливих напрямків функціонування громадянського суспільства і держави, одна з правових форм («оболонок») їх діяльності, її слід відрізняти від право-творення. Правотворення - це всі форми і засоби виникнення, розвитку та зміни права, у тому числі і правотворчість. Правотворчість - поняття вужче, ніж правотворення, вона - частина правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень). Ініціативу, пропозицію про необхідність прийняття того чи іншого закону не можна вважати правотворчістю, хоча з ініціативи може початися правотворчість. Обговорення проекту конституції населенням - це не правотворчість, але може призвести до неї. Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта, наприклад, закону. Головною відмінністю правотворчості від правотворення є те, що творчість права здійснюється державними органами або з їх санкції, дозволу [24, c. 57].

Правотворчість - це насамперед форма владної-вольової діяльності держави, формального нормативного закріплення міри свободи і справедливості, яка включає дослідження, узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, котрі виникають у громадянському суспільстві, і спрямована на створення нормативно-правового акта. Правотворення - це форма виникнення і буття права в широкому правовому полі: до правотворчості, поруч із ним, у вигляді правотворчості, після правотворчості, у процесі реалізації права. Правотворення відбувається і поза правотворчості державою, у рамках громадянського суспільства - у правосвідомості, конкретних правовідносинах, правомірній поведінці, правових теоріях, судових прецедентах тощо. Правотворення живить правотворчість новими правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними рішеннями, угодами, котрі досліджуються, узагальнюються, систематизуються державою, а по тому формулюються в нормах права, зовнішньо виражених у нормативно-правових актах. Можна виділити такі рівні правотворення:

1) гносеологічний - відбиває процес виникнення і розвитку права у формі правосвідомості;

2) матеріальний - виражає формування права у вигляді конкретних правовідносин, правомірної поведінки;

3) інституційний - відбиває існування права як системи правових норм.

Останній рівень правотворення є рівнем правотворчості.



2. Місце правотворчості у функціонуванні держави

2.1 Правові форми діяльності держави - засіб функціонування механізму правового регулювання

На шляху функціонування складових елементів і стадій механізму правового регулювання виникають перешкоди, які усуваються за допомогою засобів, що перебувають поза сферою правового регулювання. Ці зовнішні сторони кваліфікуються як правові форми діяльності держави. Правова форма діяльності - це організаційно-управлінська форма діяльності уповноважених на те суб'єктів, завжди пов'язана зі здійсненням юридично значущих дій (розглядом юридичних справ) у порядку, визначеному законом.

Юридична сутність правової форми діяльності держави полягає у наступному:

1) ґрунтується на розпорядженнях права;

2) завжди спричиняє певні правові наслідки [18, c. 96].

На відміну від фактичної правова форма діяльності, вона має чітко виражені ознаки (риси):

1) припускає розгляд юридичної справи (прийняття нормативно-правового акта, винесення вироку тощо);

2) використовує норми матеріального або процесуального права як спеціальний робочий інструментарій;

3) здійснюється виключно уповноваженими на те суб'єктами (правосуддя - суддями, розслідування - слідчими);

4) закріплюється в офіційних процесуальних документах (вироку, протоколі допиту, постанові про проведення обшуку тощо);

5) у ході розгляду справи регламентує відносини, що складаються, системою норм процесуального права;

6) при розгляді справ використовує досягнення юридичної техніки (наприклад, при розгляді кримінальних справ широко застосовується криміналістика) [6, c. 96].

Основні правові форми діяльності держави:

1) правотворча;

2) правозастосовна;

3) правоохоронна;

4) установча;

5) контрольно-наглядова [11, c. 78].

Правотворча діяльність - це правова форма діяльності держави, спрямована на офіційне встановлення (санкціонування) і зміну норм права компетентними органами, яка виражається в підготовці, прийнятті і оприлюдненні нормативно-правових актів. Суб'єкти правотворчості - народ, Верховна Рада України, Верховна Рада АРК, Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства і відомства, місцеві органи влади і управління.

Правозастосовна діяльність - це правова форма діяльності держави, яка забезпечує безперервність процесу здійснення нормативно-правових розпоряджень через наділення одних учасників правових відносин суб'єктивними юридичними правами, а інших - суб'єктивними юридичними обов'язками; полягає у розгляді і вирішенні індивідуальних справ, що мають юридичне значення. Управлінська природа діяльності, пов'язаної з вирішенням індивідуально-конкретних справ - глибинна і визначальна основа правозастосування. Особливість правозастосовної діяльності полягає в її владному характері, який проявляється в державній волі керуючих (правозастосовних органів) суб'єктів стосовно керованого з метою вирішення конкретних правових ситуацій. Владний вплив На поведінку безпосередніх суб'єктів права відбувається в ході розгляду індивідуальних справ і винесення щодо них конкретних авторитарних-правових розпоряджень, а також у ході реального перетворення в життя цих розпоряджень. Юридичний зміст правозастосовної діяльності створюють відповідні один одному права і обов'язки їх суб'єктів: право компетентного органу вирішити справу і обов'язок зацікавлених у справі осіб виконати прийняте рішення. Фактичний зміст правозастосовної діяльності полягає в діяльності уповноважених органів і посадових осіб, пов'язаній з вивченням обставин справи, її юридичною кваліфікацією і винесенням акта застосування права, а також у діях зацікавлених у справі осіб у зв'язку з її розглядом і ухваленням рішення.

Правоохоронна діяльність - це правова форма діяльності держави, спрямована на охорону суспільних відносин, урегульованих правом, захист індивіда від правопорушень і притягнення винних до відповідальності. Будь-які органи держави тією чи іншою мірою здійснюють правоохоронну діяльність, тому її можна вважати одним з різновидів правозастосовної діяльності. Разом з тим існують і такі органи, для яких ця діяльність є основною - органи прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони [20, c. 68].

Контрольно-наглядова діяльність - це правова форма діяльності органів держави, що виражається в здійсненні юридичних дій у справі спостереження і перевірки відповідності виконання і додержання підконтрольними суб'єктами правових розпоряджень і припинення правопорушень певними організаційно-правовими засобами. Контрольні структури України: Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, прокуратура, Рахункова палата законодавчого органу, аудиторські структури Національного банку України, податкова адміністрація тощо. Контрольну діяльність здійснюють органи законодавчої, виконавчої і судової влади, однак вона провадиться як у різному обсязі, так і в різних питаннях і сферах правового регулювання.

На цей час у світі склалися декілька видів контрольно-наглядової діяльності. Це - контроль за конституційністю законів та інших нормативно-правових актів (здійснюється Конституційним Судом або загальними судами; прокуратурою, спеціальними посадовими особами - омбудсменами тощо). Це - фінансовий контроль як складова частина загального контролю (здійснюється фінансовими палатами (Австрія), генеральними контролерами (Колумбія), генеральними аудиторами (Нігерія) тощо). Слід зазначити, що контрольно-наглядова діяльність держави набуває все більш важливого характеру. Поряд із законодавчою, виконавчою, судовою владою в демократично розвинутих державах контрольно-наглядова діяльність держави оформляється в нову галузь влади.

Юридичним результатом контрольно-наглядової діяльності є контрольно-правовий акт (рішення, постанова, подання, застереження, ухвала, повідомлення тощо), який містить розпорядження констатуючого порядку, тобто встановлені внаслідок перевірки позитивні моменти, а поряд з ними правоохоронні розпорядження про усунення виявлених правопорушень. Стадії контрольно-наглядової діяльності (наприклад, прокурорського нагляду, судового і арбітражного контролю, державного Контролю інспекцій): організаційно-підготовча; встановлення фактичних обставин справи та їх аналіз; вироблення і ухвалення рішення у справі; перевірка виконання рішення [22, c. 78].

Установча діяльність - це правова форма діяльності держави, яка виражається в реалізації на основі норм матеріального права повноважень на формування, перетворення або скасування органів держави, їх структурних підрозділів, посад. Безпосереднє призначення установчої діяльності - кадрове забезпечення всіх ланок державної влади і управління. Визначальною стадією установчої діяльності є виборчий процес, який полягає у реалізації виборчих прав громадян на формування представницьких органів держави і вищих посад. До неправових форм діяльності держави відносять насамперед суто організаційну роботу, яка не потребує суворого юридичного оформлення, не пов'язана зі здійсненням юридично значущих дій, що спричиняють правові наслідки, наприклад, культурно-масова, технічно-виконавча, організаційно-економічна, збройний захист країни. Однак це не означає, що організаційна діяльність ніяк не регулюється правом. Вона є підзаконною, здійснюється в рамках чинного законодавства і у межах компетенції того чи іншого органу. Правом тут регулюється лише загальна процедура здійснення дій. Здійснення організаційних дій - це повсякденні і різноманітні прояви управлінської діяльності, позбавлені юридичної оболонки.

2.2 Види і форми правотворчості держави

Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:

1) державою в особі державних органів та їх посадових осіб;

2) громадянським суспільством і його окремими суб'єктами [11, c. 87].

Види правотворчості як громадянського суспільства, так і держави можна класифікувати за різними критеріями. Основний вид правотворчості - правотворчість державних органів і посадових осіб.

Види правотворчості держави за юридичною чинністю актів:

1. Законодавча діяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям законодавчих актів (законотворчість).

У правотворчості України головну роль відіграє законодавчий орган держави - Верховна Рада. Вона має монопольну законотворчу компетенцію, тобто виключне право на прийняття законів і коло повноважень щодо їх прийняття, передбачені Конституцією та іншими законами, її законотворчість - провідна частина правотворчості і основної конституційно-правової форми прийняття законів державою;

2. Підзаконна правотворча діяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям підзаконних актів (підзаконна правотворчість).

Правотворчість інших державних органів України (правотвор-чістю займаються практично всі державні органи) здійснюється на підставі і відповідно до чинних законів, прийнятих Верховною Радою. Нагадаємо, що юридична чинність прийнятих державними органами нормативно-правових актів залежить від рівня і обсягу їх повноважень, які визначаються місцем, яке посідається в системі органів держави (Президент, Кабінет Міністрів, міністерства, відомства, голови державних адміністрацій на місцях тощо).

Форми участі держави у правотворчості:

1) безпосередня правотворчість;

2) санкціонована правотворчість;

3) спільна правотворчість;

4) делегована правотворчість;

5) видання нормативно-правових актів органами держави і уповноваженими на те посадовими особами;

6) санкціонування актів, прийнятих організаціями (комерційними і некомерційними); попередній дозвіл їх видання;

7) спільне прийняття нормативного акта (нормативні угоди);

8) делегування правотворчих повноважень вищого органа держави нижчим [3, c. 89].

Безпосередня правотворчість держави - основна, яка полягає у виробленні та прийнятті нових правових актів. Інші прояви правотворчості держави (зміна або доповнення, скасування, систематизація) мають допоміжне значення для формування системи права. Санкціонована правотворчість полягає у затвердженні актів, прийнятих організаціями громадянського суспільства - недержавними об'єднаннями: суспільними (партіями, профспілками тощо) і комерційними (акціонерними товариствами тощо), або в попередньому дозволі щодо їх видання. Спільна правотворчість (нормативні угоди) - акти укладаються на галузевих, професійних і місцевому, територіальному рівнях. Наприклад, спільні акти органів держави і недержавних об'єднань; нормативні угоди між різними суб'єктами права: профспілками, уповноваженими працівниками, представницькими органами, органами виконавчої влади тощо. Нормативні угоди усе ширше використовуються у правотворчій практиці України [8, c. 96].

Делегована правотворчість - це видання нормативно-правового акта за уповноваженням, яке виходить із закону, або за прямим дорученням одного (вищого) органу держави іншому (нижчому) зі збереженням певної системи контролю з боку вищого органу за реалізацією делегованих повноважень. Державні органи можуть делегувати правотворчі повноваження громадським об'єднанням (наприклад, передати профспілкам функції соціального страхування). При цьому норми, що створюються громадянськими об'єднаннями, набувають якостей і властивостей правових норм, які охороняються державою.

Ознаки делегованої правотворчості:

1. Делегована правотворчість полягає у попередньому дозволі органу держави іншому органу (або організації) видавати нормативно-правові акти з регулювання відносин, що входять до предмета відання першого.

2. Делегуються лише окремі повноваження, у результаті чого відбувається тимчасове розширення повноважень органу, якому вони делегуються.

3. Делегування повноважень можливо на визначений час або без зазначення строків. При делегуванні повноважень на певний строк не потрібно видання правового акта, що відкликає повноваження: вони припиняються автоматично. При делегуванні без зазначення строків повноваження можуть бути відкликані в будь-який час за рішенням органу, який делегує.

4. Делегувати повноваження може лише вищий орган нижчому.

5. Делегуватися повноваження можуть органом у межах його компетенції (не може передати більше повноважень, ніж має сам, і не може передати ті повноваження, яких не має).

6. Делегування повноважень відбувається у формі письмового компетенційного акта.

7. Орган, що делегує, обов'язково зберігає контроль за здійсненням делегованих повноважень [1, c. 89].

Делегування парламентом законодавчих повноважень іншим гілкам влади Конституцією України не передбачено. У деяких країнах романо-германського і англо-американського права має місце делегування законодавчих повноважень парламентом уряду (таке делегування є конституційно закріпленим). У цьому разі законодавчий акт, підготовлений органом, якому делеговані такі повноваження, підлягає затвердженню органом, що делегує, парламентом (наприклад, ордонанси у Франції).

Приклади делегованої правотворчості в Україні:

1. 18.11.1992 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання» із «метою оперативного вирішення питань, пов'язаних із проведенням ринкової реформи»;

2. Відповідно до Конституції України Верховна Рада делегує Президенту до 28.07.1999 р. право на видання схвалених Кабінетом Міністрів і скріплених підписом Прем'єр-міністра нормативних указів з економічних питань, неурегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради;

3. Відповідно до Конституції України і Конституції Автономної Республіки Крим Верховна Рада АРК і Рада Міністрів АРК можуть виконувати делеговані відповідно до Конституції України виконавчі державні функції та повноваження на території АРК. Нормативно-правові акти з питань виконання делегованих повноважень повинні прийматися відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та на їх виконання (ст. 28 Конституції АРК тощо).

За функціональним призначенням розрізняють:

1) поточну правотворчість - пов'язану з первинним регулюванням суспільних відносин, відновленням правових норм і заповненням прогалин;

2) правотворчість для систематизації нормативних актів - систематизовану, головним чином кодифікаційну правотворчість.

Висновки

Правотворчість - це особлива функція держави, інших уповноважених суб'єктів, правова форма, правова «оболонка» їх діяльності. Наприклад, парламент затверджує державний бюджет. Розглядаючи його по суті, аналізуючи всі статті доходів і витрат країни, він практично завершує процес прийняття закону про державний бюджет.

Правотворчість - це діяльність по прийняттю, зміні, скасуванню норм права (юридичних норм). Функції правотворчості - це певні напрямки правотворчої діяльності стосовно права.

Види функцій правотворчості:

1. Новеллізація права.

2. Усунення (заповнення) пробілів у праві.

3. Деталізація (конкретизація) права.

4. Систематизація законодавства.

Правотворчість характеризується такими ознаками:

1) є переважно діяльністю держави;

2) має організаційну спрямованість;

3) відображається в утворенні нормативно-правових актів, що містять норми права чи скасовують, змінюють їх;

4) суворо регламентується правовими нормами.

Законотворчість - це важлива складова частина правотворчості, яка закінчується прийняттям законів. Результат правотворчості - це всі нормативно-правові акти: закони, укази, розпорядження, рішення тощо. Вони з'являються внаслідок складної діяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.

Юридична сутність правової форми діяльності держави полягає у наступному:

1) ґрунтується на розпорядженнях права;

2) завжди спричиняє певні правові наслідки.

На відміну від фактичної правова форма діяльності, вона має чітко виражені ознаки (риси):

1) припускає розгляд юридичної справи (прийняття нормативно-правового акта, винесення вироку тощо);

2) використовує норми матеріального або процесуального права як спеціальний робочий інструментарій;

3) здійснюється виключно уповноваженими на те суб'єктами (правосуддя - суддями, розслідування - слідчими);

4) закріплюється в офіційних процесуальних документах (вироку, протоколі допиту, постанові про проведення обшуку тощо);

5) у ході розгляду справи регламентує відносини, що складаються, системою норм процесуального права;

6) при розгляді справ використовує досягнення юридичної техніки (наприклад, при розгляді кримінальних справ широко застосовується криміналістика).

Основні правові форми діяльності держави:

1) правотворча;

2) правозастосовна;

3) правоохоронна;

4) установча;

5) контрольно-наглядова.

Правотворчість здійснюється двома соціаль1сними інститутами:

1) державою в особі державних органів та їх посадових осіб;

2) громадянським суспільством і його окремими суб'єктами.



Список використаної літератури

1. Конституція України №2222-IV 08.12.2004

2. Андрусяк Т. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Тарас Григорович Андрусяк,; Фонд сприяння розвитку української правової думки та пропаганди державницьких традицій «Право для України». - Львів: Фонд «Право для України», 1997. - 198 с.

3. Богінич О.Л. Систематизація законодавства України: передумови здійснення та шляхи реалізації // Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. - К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1999. - С. 121-123.

4. Ведєрніков Ю.А. Теорія держави і права: Навч. посіб. - 4-е вид., доп. і перероб. - К.: ЦНЛ, 2005. - 224 с.

5. Грищук В.К. Кодифікація кримінального законодавства і питання гуманізації суспільства // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. юрид. - Львів, 1991. - Вип. 29. - С. 59-61.

6. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого; За ред. М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, О.В. Петришин. - Х.: Право, 2002. - 427 с.

7. Кельман М. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів/ Михайло Кельман, Олександр Мурашин. - К.: Кондор, 2006. - 475 с.

8. Козловський А.А. Систематизація законодавства як гносеологічний процес // Право України. - К., 2000. - №2. - С. 49-52.

9. Котюк В.О. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. - К.: Атіка, 2005. - 592 с.

10. Кулик О.Г. Методичні та організаційні засади систематизації законодавства України // Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики. Матеріали міжнародної науко-во-практичної конференції. - К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1999. - С. 127-130.

11. Кухарук Т.В. Систематика и систематизация законодательства // Изв. вузов. Правоведение. - С.-Петербург, 1993. - №5. - С. 117-123.

12. Лисенков С.Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ С.Л. Лисенков. - К.: Юрискон-сульт: КНТ, 2006. - 355 с.

13. Меленко С. Консолідація як вид систематизації нормативно-правових актів: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. - Чернівці, 2002. - 256 с.

14. Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 174 с.

15. Осауленко О. І. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. - К.: Істина, 2007. - 336 с.

16. Основи теорії держави і права: Навчальний посібник для вузів/ Т.І. Бабак, О.Д. Брайченко, К.В. Манжул, Л.В. Сорока; М-во освіти і науки України, Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. - 89 с.

17. Скакун О. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник/ Ольга Скакун. - Харків: Еспада, 2006. -775 с.

18. Стефанюк В.С. Систематизація законодавства та суди України // Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. - К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1999. - С. 43-53.

19. Сухонос В. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Володимир Сухонос. - Суми: Університетська книга, 2005. - 536 с.

20. Теорія держави і права. Академ. курс: Підручник. / За ред. О.В. Зайчука - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 688 с.

21. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. В.В. Копєйчикова, С.Л. Лисенкова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 367 с.

22. Теорія держави і права: Підручник / С.Л. Лисенков і ін. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 448 с.

23. Теорія держави і права: Навч. посіб. / В.М. Субботін і ін. - К.: Знання, 2005. - 327 с.

24. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ М-во освіти і науки України; Упор. Людмила Шестопалова. - К.: Прецедент, 2004. - 223 с.

25. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/ О.В. Зайчук, А.П. Заєць, В.С. Журавський та ін.; Ред. Н.М. Оніщенко; Мін-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 685 с.

26. Швець М. Нова технологія законотворення / Право України. - 2003. - №3.

Размещено на Allbest.ru

...