Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості: історичний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості: історичний аспект

«Сексуальна революція» у розвинутих країнах Заходу з розмахом проявилась в 60-х роках минулого століття. Хоча і стверджувалося, що в нашій країні «сексу немає», але і Радянський Союз «сексуальна революція» не минула. Зокрема, якщо в 60-х роках за опитуваннями студентів віком до 18 років в статевий зв'язок вступили 29% юнаків і 9% дівчат, то в 70-х відповідно - 50 і 25%, а в 80-х вже 70% старшокласників мали статеві контакти [1, c. 42]. Якщо звернутися до статистики таких найпоширеніших злочинів, як зґвалтування, то може скластися помилкове враження, що статева активність криміногенної частини населення в останні роки кардинально зменшилася. Зокрема, в 1985 р. в Україні засуджено за зґвалтування і спроби зґвалтувань за вироками судів, що набули законної сили 2700 осіб, в 1995 р. - 1400 осіб, а в 2002-1048 осіб. Однак, наведені цифри не відображають справжнього масштабу цих злочинів. Для них характерний високий ступінь латентності унаслідок неефективності звернень потерпілих з заявами до правоохоронних органів, страху помсти з боку злочинця, небажання публічного розголосу про вчинений злочин. Висока латентність зґвалтувань характерна не лише для України. Для порівняння можна зазначити, що в США, де рівень офіційно зареєстрованих зґвалтувань значно вищий, відповідно до опублікованих даних, 25% американок хоча б раз в житті були зґвалтовані, але менше ніж 10% з них заявили про це у відповідні органи. Водночас ця категорія злочинів потребує прискіпливої уваги з боку вчених та практиків, адже злочинне втручання у цю сферу людського життя може зумовлювати не стільки фізичні, скільки моральні травми, які залишатимуться на все життя. З огляду на це, проблеми кримінальної відповідальності за статеві злочини завжди залишаються у центрі уваги.

На сьогодні незважаючи на активний розвиток методологічних досліджень, вчені визнають, що основу будь-якого правового наукового дослідження становлять методи діалектичного спрямування. Чільне місце серед цих методів посідає історичний метод дослідження. Адже практично у кожному дослідженні використовують історичний метод або згадують його використання. Можна погодитися з вченими, які вважають, що такий підхід не є просто традицією, яка підкреслює відповідність того чи іншого дослідження до загальновизнаних методологічних позицій, і, звісно, що використання цього методу наукового пізнання не відбувається винятково з метою прикрасити те чи інше дослідження або надати йому більшої значущості [2, с. 241-242]. Недаремно зазначено, що той, хто не знає своєї історії, приречений на повторення тих помилок, які мали місце у минулому. Водночас на сьогодні, незважаючи на методологічний плюралізм наукових досліджень і подеколи формальне декларування вченими використання значної кількості методів наукового пізнання, все ж таки спостерігається або неправильне використання окремих методів, або ж перебільшення значущості окремих з них.

Діалектична логіка, як і формальна, вивчає мислення, але з іншого боку й іншими методами. Формальна логіка - це логіка, що вивчає структуру мислення, досліджує закони будови нашої думки. Її завданням є дати відповідь, якою має бути структура думки, щоб вона була істинною і правильно відтворювала дійсність. Діалектична логіка досліджує те, як у абстрактному мисленні, що пізнає істину, діють спільні закони діалектики. Діалектична логіка вивчає природу логічних форм і законів мислення із законами об'єктивного світу. Формальна логіка досліджує структуру готових, що склалися, логічних форм, не цікавлячись їхніми генетичними зв'язками і взаємопереходами, діалектична логіка ж вивчає форми мислення у їхніх зв'язках, переходах, у розвитку, русі [3, c. 19; 4, c. 25-26]. Тому методологічною помилкою було б ігнорування правил як формальної, так і діалектичної логіки у з'ясуванні змісту того чи іншого правового явища, розвитку певного правового інституту. Водночас, на наш погляд, не буде помилкою, якщо стверджувати, що діалектичний метод не існує так би мовити у чистому вигляді, на відміну від формально-логічного методу, в основі якого - правила формальної логіки. Швидше за все треба говорити про діалектичне спрямування того чи іншого дослідження, оскільки фактично діалектичний метод охоплює сукупність конкретних наукових методів, серед яких, як вже було зазначено, чільне місце посідає історичний метод наукового пізнання. Ми погоджуємося з думкою про те, що саме історичний метод становить собою своєрідний фундамент діалектичного спрямування того чи іншого дослідження. Адже саме цей метод дає змогу розглянути певне правове явище у динаміці, у його розвитку [2, с. 242-243]. Використання історичного методу дозволяє показати специфіку, неповторність, яка характеризує ці явища та процеси. Логічна схема (модель) права, вважають вчені, мертва до тієї пори, поки в неї не вдихнули живий струмінь повітря реальності правового розвитку. Але, з іншого боку, без логічної схеми ідеального образу права цей розвиток становитиме хаотичне нагромадження правових норм, фактів, подій, ситуацій, не пов'язаних між собою та незалежних одне від одного [5, c. 115].

У чинному КК України в Особливій частині законодавець виділяє розділ, який об'єднує злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи. Незважаючи на те, що здавалося йдеться про традиційні види складів злочинів, але саме вони зазнали істотних та принципових змін порівняно з попереднім кримінальним законодавством. Тому актуальним вважаємо звернення до історичного розвитку законодавства у частині, що стосується статевих злочинів, з метою виявлення основних етапів розвитку відповідних кримінально-правових норм, виявлення потенційних проблем у правозастосуванні, а також пошуку шляхів їхнього усунення.

Історія розвитку законодавства про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи сягає далекого минулого, коли відповідальність за ці злочини регулювали головно церковним законодавством. Але вже статут князя Ярослава про церковні суди (1015-1054) передбачав не лише церковно-правову, але й кримінальну та цивільну відповідальність, яка диференціювалась залежно від соціального статусу потерпілої особи. Зокрема, злочинним вважалось зґвалтування (ст. 3), двоєженство (ст. 9), «блуд» з монахинею (ст. 20) та скотолозтво (ст. 21), статеві зносини між родичами і свояками (ст. 15,16,22-28), а також з «бусурменкою чи жидівкою» (ст. 51) [6, c. 41-45].

Натомість в Литовських статутах, які також застосовували на території України, містилась лише стаття про зґвалтування, яке довести можна було лише за допомогою показів свідків, що з'явились на допомогу чи хоча б чули крики потерпілої, які були підтверджені її особистою присягою. Кримінальна відповідальність за інші діяння сексуального характеру законодавець спеціально не диференціював. До ґвалтівника могло бути застосовано покарання у вигляді смертної кари незалежно від того, який соціальний статус був у потерпілої. Отож, статева свобода та статева недоторканість вже тоді визнавали настільки важливою соціальною цінністю, що вона не підлягала диференціації залежно від соціального статусу потерпілої особи. Щоправда, цікавою нормою було положення про можливість звільнення винного від кримінальної відповідальності у разі позитивної посткримінальної поведінки. Йдеться про те, що особа могла уникнути кримінальної відповідальності за зґвалтування, якщо потерпіла погоджувалася вийти заміж за винного [6, c. 72].

Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р. вміщали вже цілий розділ «Про страту і покарання прелюбодіїв, блудників, насильників жінок і дівчат, а також мужеложників і скотоложників». Проект кримінального уложення 1767 р., яке щоправда так і не набуло чинності, розділяв всі злочини на чотири категорії, однією з яких були злочини проти моралі. До них належали такі суспільно-небезпечні діяння: блудодійство, розбещення дівчат, перелюбодійство, содомство й інші схожі протиприродні гріхи, багатоженство та лихоїмство. Покараннями за ці злочини були висилка, грошовий штраф та відлучення від суспільства [7, c. 25-49].

Спеціальна глава «Про злочини проти суспільної моральності» була виділена в Уложенні про покарання кримінальні і виправні 1845 р. У цій главі було передбачено відповідальність за мужолозтво без насильства (ст. 995) і з насильством чи з малолітнім або недоумкуватим (ст. 996), зґвалтування (ст. 1524), скотолозтво (ст. 997), церковному покаянню підлягали громадяни за незаконне співжиття без укладення шлюбу за взаємною згодою (ст. 994). Розвиток кримінального законодавства у цей період засвідчитює те, що у ставленні до винних простежується певна лібералізація законодавства, зокрема, дещо м'якшими стають покарання за злочини у сфері статевої свободи та статевої недоторканості особи - перестає застосовуватись смертна кара як покарання за цей вид злочинів.

На західноукраїнських землях діяло Угорське кримінальне уложення про злочини і проступки 1879 р., яке вигідно відрізнялось тим, що норми його були вже не казуїстичними, а більш загальними. Адже з погляду правил формальної логіки казуїстичний виклад правової норми не дає можливості охопити всі можливі ситуації і може створювати прогалини у правозастосуванні. В Уложенні містився розділ 14 «Злочини і проступки проти моральності».

Цікавим у ньому було те, що кримінальне переслідування за зґвалтування та насильницьке «непотребство» (фактично задоволення статевої пристрасті неприродним способом) вже тоді порушувалося лише за скаргою потерпілого, окрім випадків, коли злочином було заподіяно його смерть чи злочинець був родичем потерпілого або вчинив ще й інший злочин. Але одного разу подана скарга вже не могла бути взята назад. Аналогічні положення на сьогодні передбачені і в ст. 27 КПК України. Відповідальності підлягала особа, яка обманними шляхами видавала себе за чоловіка потерпілої і використовувала її помилку, щоб вступити в статеві зносини (ст. 245). Перелюбодійство ж було кримінально караним діянням лише тоді, коли спричиняло розлучення подружжя (ст. 246). Каралось також надрукування чи образне зображення «непотребних» творів, їхній продаж та розповсюдження, «порушуючі встидливість дії, що збуджують публічну спокусу» (ст. 248, 249) тощо [6, c. 418-420]. Статут карного судочинства 1864 р. скасував різницю підсудності за станом і відповідальність за злочини у сфері статевої свободи та статевої недоторканості особи стала однаковою для всіх.

Спеціальна глава про злочини у сфері статевої свободи та статевої недоторканості містилась і в Кримінальному уложенні 1903 р. Тут законодавець диференційовано, залежно від віку потерпілого, підійшов до відповідальності за «любострасні» дії. Так, за подібні дії з малолітньою дитиною віком до 14 років винний притягувався до відповідальності, навіть коли ці дії були здійснені зі згоди потерпілого (ч. 1 ст. 513). Відповідальність за аналогічні дії з потерпілим віком від 14 до 16 років наступала за відсутності згоди потерпілого чи «хоча б з його згоди, але на шкоду його невинності» (ч. 1 ст. 514). Відповідальність була передбачена за «любострасні» дії без згоди потерпілого з особою, що досягла 16 років, з особою, що є під владою потерпілого, шляхом насильства чи погрози, з розбещенням, але без статевих зносин. Уложення зберігало відповідальність за мужолозтво, кровозмішання, звідництво для непотребства жінок віком до 21 року, але відмовилось від відповідальності за скотолозтво.

Перший радянський Кримінальний кодекс УРСР 1922 р.в гл. 5 розділу 4 передбачав відповідальність за злочини у сфері статевих зносин. Норми, що вміщувались в ньому умовно можна поділити на дві категорії: пов'язані і не пов'язані з задоволенням статевої потреби винної особи. До першої належали статеві зносини з особою, що не досягла статевої зрілості, кваліфікуючі ознаки - зносини, поєднані з розбещенням чи із задоволенням статевої пристрасті неприродним способом (ст. 167, 168); зґвалтування, кваліфікуюча ознака - самогубство і примушування жінки до вступу в статевий зв'язок особою, від якої вона матеріально чи по службі залежна (ст. 169). До другої категорії належали розбещення малолітніх і неповнолітніх (ст. 168), примушування до зайняття проституцією (ст. 170), звідництво, утримування притонів розпусти, а також вербування жінок для проституції (ст. 171, кваліфікуючою ознакою було втягування до зайняття проституцією особи, що є під опікою обвинуваченого чи не досягла повноліття). Не було в Кодексі передбачено покарання за мужолозтво.

Кримінальний кодекс УРСР 1927 р. містив статті аналогічні статтям Кодексу 1922 р. про відповідальність за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості. Кримінальний кодекс 1960 р., не передбачивши розділу про злочини у сфері статевої свободи та статевої недоторканості, містив склади цих злочинів в гл. 3 «Злочини проти життя, здоров'я, свободи і гідності особи». Кодекс 1960 р., як і попередній, визначав відповідальність за зґвалтування (ст. 117), примушування жінки до вступу в статевий зв'язок (ст. 119), статеві зносини з особою, що не досягла статевої зрілості (ст. 120), розбещення неповнолітніх (ст. 121), мужолозтво (ст. 122). Крім того, ст. 118 містила склад злочину примушування до вступу в статевий зв'язок неприродним способом. А ч. 2,3,4 ст. 117 передбачали також низку нових кваліфікуючих обставин: зґвалтування, вчинене особою, що раніше скоїла такий злочин, вчинене групою осіб, особливо небезпечним рецидивістом та таке, що спричинило особливо тяжкі наслідки. Водночас, окремі норми, які були в Кримінальному кодексі 1927 р., не відтворили в Кримінальному кодексі 1960 р, а інші знайшли собі «прописку» в главі «Злочини проти громадської безпеки, громадського порядку та народного здоров'я» (наприклад, ст. 210 «Утримання домів розпусти і звідництво»).

Нині чинний Кримінальний кодекс України 2001 р. у розділі «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи» вміщує п'ять статей: зґвалтування (ст. 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом (ст. 153), примушування до вступу в статевий зв'язок (ст. 154), статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155), розбещення неповнолітніх (ст. 1 56). За логікою Кримінального кодексу 2001 р., як відправної, системоутворювальної ознаки при конструюванні цього розділу став насильницький чи ненасильницький характер відповідних посягань, з огляду на що, на перше місце були поміщені склади насильницьких дій, передбачених ст. ст. 152, 153, 154 КК, а на друге - ненасильницьких, передбачених ст. ст. 155, 156

КК. КК України 2001 р. вніс чимало змін порівняно з попереднім кримінальним законодавством у відповідні склади злочинів, які, здавалося би, вже стали традиційними для розуміння не лише у теорії кримінального права, але й у повсякденній правосвідомості. Лібералізуючи сферу сексуального життя, законодавець декриміналізував добровільні статеві зносини осіб чоловічої статі.

Хвилю дискусій спричинила позиція законодавця щодо розширення кола потерпілих від зґвалтування за рахунок осіб чоловічої статі, чого ніколи не було в історії вітчизняного кримінального законодавства. Суттєво звужено коло способів впливу на волю потерпілої особи у вчиненні зґвалтування, що також з огляду на історію розвитку кримінального законодавства неоднозначно сприймається у науковій літературі.

Отож, аналіз історії розвитку кримінального законодавства, що передбачало відповідальність за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи дає підстави зробити загальний висновок про те, що історія людського суспільства багата на приклади трансформації статевих відхилень від статевої норми, що актуалізує значення більш глибокого, комплексного дослідження цієї проблеми. Також помітно, що кількість діянь, які належать до відповідного виду злочинів, постійно зменшується, але поряд з цим наявна тенденція і до появи злочинів, невідомих раніше чинному кримінальному законодавству, та до розширення змісту об'єктивної сторони давно існуючих складів злочинів (здебільшого це пов'язано з урізноманітненням сексуальних девіацій).

Література

злочин статевий моральний правовий

1. Косенко С. Захист новим кримінальним законом неповнолітніх від статевих злочинів // Право України. - 2002. - №5. - С. 41-46.

2. Бурдін В.М. Осудність та неосудність у кримінальному праві: історичний аспект // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. юрид. - 2009. - №48. - С. 241-255.

3. Жеребкін В.Є. Логіка: Підручник. - вид. 4-е, випр. - К.: Т-во «Знання», КОО, 2001. - 255 с.

4. Тягло А.В. Критическое мышление на основе элементарной логики. Учеб. пособие. - Харьков: Центр усовершен. социолог. образования, 2001. - 210 с.

5. Керимов Д.А. Методология права: Предмет, функции, проблемы философии права. - изд. 4-е - М.: Изд-во СГУ, 2008. - 521 с.

6. Хрестоматія з історії держави і права України. В 2 т. Т. 1. З найдавніших часів до початку 20 ст. / За ред. В.Д. Гончаренка - К.: Ін Юре, 1997.

7. Вопросы истории уголовного права и уголовной политики / За. ред. Ю.П. Титов - М.: ВЮЗИ, 1986. - 158 с.

Размещено на Allbest.ru