Адміністративна юстиція: поняття, сутність, зміст

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Адміністративна юстиція: поняття, сутність, зміст

1.1 Підходи у визначенні поняття адміністративної юстиції

1.2 Основні риси та призначення адміністративної юстиції

2. Розвиток адміністративної юстиції як інституту адміністративного права

3. Розвиток адміністративної юстиції як інституту адміністративно-правової науки

Висновок

Перелік використаних джерел



Вступ

Проблема взаємовідносин особи з органами державної влади та органами місцевого самоврядування в сучасному суспільстві дуже актуальна. Взаємовідносини і взаємодія суспільства, держави й особи надзвичайно складні. Не випадково історії суспільних наук відома значна кількість теоретичних доктрин, що намагалися так чи інакше пояснити сутність відносин між людиною, з одного боку, і державою та її органами, з іншого.

Аналізуючи економічний (в основному) бік суспільних відносин, правова наука породила концепцію держави, завдання якої полягає, головним чином, в охороні вільного підприємництва від стороннього втручання. Подальший розвиток економічних відносин приніс з собою нові ідеї, в силу яких "держава загального добробуту" активно втручається в галузь приватних відносин.

Дослідження специфіки судочинства по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, яке характеризується низкою притаманних йому ознак, важливе з точки зору встановлення його місця в системі судочинства, вирішення питання щодо виділення його в окреме - самостійне судочинство з адміністративних спорів (суперечок), створення системи адміністративної юстиції - спеціалізованої судової системи по розгляду таких справ.

Варто зазначити, що з часу вступу у дію Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) більшість творчих доробок, які виносяться на обговорення, носять практичний характер, спрямований на розв'язання проблем та колізій, які мають місце у адміністративно-процесуальному законодавстві. Проте не варто забувати й про науково-теоретичний бік зазначеного питання, оскільки від досконалості та глибини наукового опрацювання інституту адміністративної юстиції, в кінці кінців, залежить і ефективність його функціонування.

Отже, все це, на мій погляд, свідчить про необхідність продовження науково-теоретичних досліджень сучасного інституту адміністративної юстиції.

Метою даної роботи є визначення поняття, сутності та змісту адміністративної юстиції, її місця, як інституту адміністративного права, у системі українського права, дослідження процесу становлення та розвитку.

Виконання роботи передбачає розв'язання декількох взаємопов'язаних завдань: з'ясування особливостей історичного становлення та розвитку інституту адміністративної юстиції через призму його розташування у системі вітчизняного права; дослідження зарубіжних концепцій місця інституту адміністративної юстиції у системі права; вироблення сучасного підходу до розміщення інституту адміністративної юстиції у системі вітчизняного права.

Об'єкт дослідження - сутність і зміст адміністративної юстиції як однієї з основних рис правової держави та суспільні відносини, що виникають у процесі формування і розвитку цього інституту громадянського суспільства, а також при розгляді і вирішенні в судовій процесуальній формі спорів у сфері державного управління між громадянами чи юридичними особами, з одного боку, та адміністративними органами - з іншого.

Предмет дослідження - особливості адміністративної юстиції, її співвідношення з адміністративної юрисдикцією, а також теоретичні питання створення та функціонування (діяльності) інституту адміністративної юстиції в Україні, системи спеціалізованих адміністративних судів.



1. Адміністративна юстиція: поняття, сутність, зміст

1.1 Підходи у визначенні поняття адміністративної юстиції

У демократичних державах обов'язковим є судовий контроль за тим, як виконавча влада додержує приписи закону. Механізм цього контролю спрацьовує внаслідок оскарження громадянами та іншими особами актів, дій чи бездіяльності органів виконавчої влади або посадових осіб. Для здійснення такого контролю створюються спеціалізовані суди, до компетенції яких віднесено розгляд спорів (конфліктів) у сфері державного управління.

При цьому маються на увазі конфлікти між особою і владними органами з приводу легітимності прийнятих останніми актів і вчинених ними дій. У цьому полягає докорінна відмінність адміністративної юстиції від судового розгляду справ про адміністративні проступки (правопорушення), суб'єктами яких є фізичні та юридичні особи. Адже вчинки останніх підсудні загальним судам. Адміністративна ж юстиція запроваджується з іншою метою і являє собою систему спеціалізованих адміністративних судів, покликаних вирішувати не конфлікти, джерелом яких є дії чи поведінка приватних осіб, а спори, зумовлені управлінською (адміністративною) діяльністю владних суб'єктів. Саме цим і пояснюється, чому даний вид юстиції зветься адміністративною.

В цілому адміністративна юстиція являє собою систему судових органів (судів), які контролюють дотримання законності у державному управлінні шляхом вирішення в окремому процесуальному порядку публічно-правових спорів, що виникають у зв'язку зі зверненнями фізичних чи юридичних осіб до органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб.

Необхідно зазначити, що зі становленням правової державності в країнах світу, громадянин «вперше був проголошений носієм суб'єктивних прав, які він може захищати від неправомірних дій адміністрації».

Одним з інститутів, що покликаний гарантувати цей захист, є інститут адміністративної юстиції, створення та становлення якого має такі теоретичні засади, як: теорія правової держави; теорія поділу влади; теорія поділу права на публічне і приватне; теорія відповідальності держави; теорія адміністративного спору.

Проблема адміністративної юстиції в процесі свого розвитку на теренах України пережила різноманітні твердження та думки: від «чи існує адміністративна юстиція в радянському праві?» до «наявність органів адміністративної юстиції - це показник ступеня полісистемності судової організації в тій або іншій країні, тобто ступеня розвиненості різноманітних форм здійснення правосуддя» або «адміністративна юстиція - атрибут демократичної правової держави».

Одним із класичних наукових визначень поняття «адміністративна юстиція», яке увібрало в себе характерні ознаки декількох моделей в різних державах, вважається визначення запропоноване в свій час Д.М. Чечотом: «адміністративна юстиція -це порядок розгляду і вирішення в судовій процесуальній формі спорів, які виникають в сфері адміністративного управління між громадянами чи юридичними особами з одного боку, та адміністративними органами з іншого, який здійснюється юрисдикційними органами, спеціально створеними для вирішення правових спорів».

Д.М. Чечот визначав ці поняття:

1. Адміністрація (administratio)- це управління, керівництво (з огляду на характер діяльності), а щодо відповідних органів та осіб - це виконавчо-розпорядчі органи державного управління та їх посадові особи.

2. Юстиція (justitio) - це законність, справедливість, правосуддя, а стосовно органів, що її здійснюють- система судових установ, судове відомство. Між управлінням і правосуддям існують розходження як у змісті діяльності, так і в зовнішніх формах їх прояву. Управління засноване на передбаченій законом компетенції кожного органу, в межах якої цей орган діє відповідно до прямої вказівки закону, якщо вона існує, або за своїм розсудом. Законність повинна бути визначальним принципом діяльності адміністрації.

Разом з тим, у межах законності і встановленої законом компетенції адміністрація діє, керуючись і принципом доцільності, який характерний для прогресивних економічних формацій.

Органи управління здійснюють широкий комплекс повноважень, серед яких вирішення правових питань (юрисдикційна діяльність) складає лише певну частину. Не всі дії адміністративних органів можуть і повинні здійснюватись у процесуальній формі, чи оформлятися як правовий акт.

Правосуддя полягає в застосуванні права до встановленого в судовому процесі юридичного факту. Діяльність органів правосуддя виділена в особливу сферу державної діяльності. Органи правосуддя формуються в особливому порядку і займають стосовно всіх інших державних органів особливе положення. При розгляді конкретних справ, як вже зазначалось, судді незалежні і підкоряються тільки закону. Уся діяльність щодо здійснення правосуддя відбувається тільки в детально регламентованій законом процесуальній формі.

Якщо з урахуванням наведених особливостей правосуддя і управління спробувати розкрити зміст терміну “адміністративна юстиція”, можна прийти до такого його визначення. Адміністративна юстиція - це розгляд і вирішення питань та спорів стосовно управління (адміністрації) органами, які здійснюють правосуддя (юстиція). Така дефініція лише якоюсь мірою розкриває зміст терміну, але не дає відповіді на питання про сутність самого поняття, самого інституту адміністративної юстиції.

Як вбачається, визначення терміну “адміністративна юстиція” як здійснення функції правосуддя (юстиції) адміністративними органами (адміністрація) є спірним, з огляду на те, що в усіх системах адміністративної юстиції органи з вирішення адміністративних спорів відокремлені (хоча б формально) від так званої активної управлінської діяльності.

Отже, сьогодні ще не існує єдиного підходу до визначення поняття адміністративної юстиції. В юридичній літературі існують три основні тенденції, відповідно до яких вона розуміється як:

1) особливий порядок вирішення адміністративно-правових спорів судами та іншими уповноваженими на те державними органами. Таку позицію у визначенні поняття “адміністративної юстиції” розділяють, наприклад, Ю.С. Шемшученко, В.С. Стефанюк.

2) самостійна галузь правосуддя, ціллю якої є вирішення судами спорів між громадянами та органами управління (адміністрацією) або між самими органами управління (тобто адміністративне судочинство). Такий погляд на адміністративну юстицію пропонує, наприклад, Г. Брєбан.

3) не тільки особливий вид судочинства, а й система спеціалізованих судів або спеціалізованих судових підрозділів, які здійснюють адміністративне судочинство. Таку точку зору розділяють, наприклад, А.Б. Зеленцов, Н.Ю. Хаманева, В.В. Бойцова, В.Я. Бойцов.

Спільними для цих визначень є те, що адміністративна юстиція скрізь розглядається як особливий порядок вирішення адміністративних спорів. Різниця полягає в суб'єктах, які уповноважені вирішувати ці спори.

Зазначені три підходи до тлумачення терміна „адміністративна юстиція" відповідають трьом критеріям, що використовуються вченими-адміністративістами для розкриття сутності цього правового інституту:

1) матеріальному, пов'язаному з природою спору (такий критерій дозволяє виявити особливий публічно-правовий характер спорів в сфері державного управління і відокремити їх від приватноправових відносин, що регулюються цивільним правом);

2) організаційному, обумовленому наявністю спеціальних органів, що здійснюють розгляд спорів;

3) процесуальному, що відповідає особливому порядку розгляду спорів.

Згідно з першим підходом, до поняття адміністративної юстиції входить розгляд публічно-правових спорів не тільки судами, а й іншими державними органами. Очевидно, етимологічно при цьому виходять з розуміння латинського терміна «юстиція» як справедливість. Другий підхід вужчий - до поняття адміністративної юстиції відносять тільки судовий порядок вирішення публічно-правових спорів, тобто адміністративна юстиція є діяльністю виключно судовою. Тут точкою відліку є розуміння юстиції як правосуддя, яке, згідно із сучасною правовою доктриною, здійснюється тільки судами.

Третій підхід полягає в тому, що адміністративною юстицією може називатися не всяке вирішення публічно-правових спорів, а тільки те, що здійснюється спеціально утвореними для цього судовими органами - чи то окремими судами, чи то спеціалізованими структурними підрозділами загальних судів.

Але розкрити зміст адміністративної юстиції, покладаючись на наведені визначення, навряд чи вдасться. У більшості випадків вони орієнтуються на певну національну систему, в результаті чого інші системи цим визначенням не охоплюються. Більш ефективним уявляється інший шлях - не “від літератури”, а “від законодавства”, маючи на увазі, що за останнє століття склалося кілька типових систем адміністративної юстиції.

Д.М. Чечот одним з перших запропонував класифікацію систем адміністративної юстиції, в основу якої був покладений критерій органу, спеціально наділеного конституційними нормами компетенцією по розгляду адміністративних спорів. Відповідно до цього критерію можна виділити наступні способи побудови систем адміністративної юстиції:

1. Для розгляду всіх адміністративних спорів створюються адміністративні суди, що складають спеціальну систему від судів нижчої інстанції до судів середньої і вищої інстанцій. Така система існує паралельно системі “загальних” судів, що розглядають кримінальні і цивільні справи. Адміністративні суди можуть бути формально незалежними від адміністративних органів (Австрія, ФРН, Фінляндія та ін.), або знаходитися в них у певному підпорядкуванні (Франція, Греція, Італія та ін.).

2. Для розгляду деяких адміністративних спорів утворюються в межах окремих відомств адміністративні суди, що не складають єдиної системи. Одночасно зацікавлені особи зберігають право на звернення до загального суду за будь-якою адміністративною справою (Англія, США, Канада, Австралія та ін.).

3. Частина адміністративних спорів вирішується загальними судами за правилами цивільного судочинства, а інші розглядаються в адміністративному порядку відповідними органами з дотриманням правил адміністративного процесу (деякі країни Східної Європи, країни СНД).

4. Усі адміністративні спори вирішуються загальними судами, а правосуддя в адміністративних справах - специфічний вид цивільного судочинства (Японія, Китай).

Незалежно від способу побудови системи адміністративної юстиції цьому інституту, як уявляється, притаманні такі загальні ознаки:

1. Характерною рисою адміністративної юстиції є те, що вона являє собою правосуддя, судову, а не виконавчу владу. У той же час слід враховувати точку зору В.В. Бойцової і В.Я. Бойцова, які вважають, що адміністративна юстиція - це особлива, окрема адміністративна галузь правосуддя. Ознака “адміністративна” вказує, на думку цих авторів,

- по-перше, на наявність адміністративного елемента і в організації адміністративної юстиції (з погляду кадрового складу), і в порядку її функціонування (елементи адміністративного процесу),

- по-друге, на характер справ, що вирішуються органами адміністративної юстиції (адміністративно-правові чи управлінські спори).

2. Для всіх систем адміністративної юстиції характерне віднесення до її відання спорів, що виникають у сфері управлінської діяльності між громадянами чи юридичними особами, з одного боку, і адміністративними (управлінськими) органами - з іншого. Коло і зміст цих спорів індивідуальні в кожній окремій системі адміністративної юстиції, однак загальним для всіх спорів є їх адміністративно-правовий характер. У деяких системах встановлюється принцип, за яким усі адміністративно-правові спори можуть розглядатися в органах адміністративної юстиції, в інших до компетенції відповідних органів віднесені лише окремі категорії спорів. Одні системи допускають розгляд тільки таких спорів, в яких ставиться питання про захист суб'єктивного права, інші допускають і можливість оспорювання законності нормативних актів, що видаються органами управління.

Проте в деяких країнах в порядку адміністративної юстиції вирішуються не лише саме адміністративні спори, а й цивільно-правові, якщо в них беруть участь адміністративні органи і цивільні правовідносини виникли в результаті адміністративних дій, наприклад, спори про відшкодування збитку, заподіяного адміністративними діями. Але це є виключенням із загального правила.

Як би не різнилися між собою окремі системи, наявність спору про адміністративне право, характеризує адміністративну юстицію як спірну юрисдикцію з адміністративних справ. Слід зазначити, що відповідно до чинного законодавства України при виявленні в ході розгляду справи наявності спору про цивільне право, який розглядається в порядку позовного провадження, суд залишає скаргу без розгляду і роз'яснює заявнику його право на подання позову на загальних підставах.

3. Адміністративній юстиції притаманна наявність системи судових органів, до компетенції яких входить розгляд зазначених справ по скаргах на рішення, дії чи бездіяльність державних органів у сфері управлінської діяльності. З погляду на структурну організацію, адміністративну юстицію характеризує незалежність (відносна чи абсолютна) від будь-яких органів, що дає змогу говорити про можливість існування автономної системи адміністративного правосуддя.

В усіх системах адміністративної юстиції діє орган, спеціально створений і пристосований до вирішення спорів про право. В одних випадках цю роль відіграють незалежні від адміністрації загальні суди, які крім адміністративних можуть вирішувати й інші спори. В інших- юрисдикційні функції покладаються на спеціалізовані адміністративні суди, які створюються поза системою адміністративних органів і вирішують адміністративні спори різного характеру. Можливе використання в якості юрисдикційних органів спеціальних відомчих "квазі-судів", які вирішують спори лише в межах свого відомства. (наприклад у США - суди агентств).

Теоретики права висловлюють різні думки щодо необхідності формування системи спеціалізованих адміністративних судів. Свого часу за англійською доктриною вважалось, що справжній контроль над адміністративною діяльністю може бути здійснений тільки за допомогою загальних судів, оскільки будь-який адміністративний суд - це завжди привілей, насамперед для адміністрації.

В останні роки традиційний англійський погляд було істотно похитнуто практикою створення квазісудових органів з вирішення адміністративних спорів якв самій Великобританії, так і в інших англосаксонських країнах (США, Канада, Австралія та ін.).

Противники англійської доктрини висловлювали думку, що тільки адміністративні суди, об'єднані у систему, формально незалежну від адміністрації, здатні забезпечити ефективний контроль зазаконністю у сфері державного управління.

4. Адміністративна юстиція характеризується також наявністю особливих процедур розгляду зазначених справ. Механізм розгляду справ в адміністративних судах побудований на зразок судового процесу в загальних судах і майже цілком відтворює його принципи (гласності, публічності, усності, змагальності). Разом з тим, одна із сторін адміністративно-правового спору - орган управління, або посадова особа, рішення, дії або бездіяльність яких оскаржуються. Кожна система адміністративної юстиції припускає, що розгляд і вирішення адміністративних спорів відбувається з дотриманням судової процесуальної форми. Залежно від відповідної системи можуть застосовуватися цивільно-процесуальна, адміністративно-процесуальна чи, нарешті, так звана "квазісудова" форми. В англосаксонських країнах під "квазісудовою" формою розуміється процесуальна форма, що відповідає принципам так званого "природного правосуддя", серед яких виділяють гласність, змагальність, можливість бути вислуханим, обов'язковість виконання мотивованого рішення, можливість оскарження такого рішення в суді загальної юрисдикції.

5. Правовим наслідком вирішення спору у сфері управлінської діяльності органом адміністративної юстиції є визнання недійсності і (чи) скасування незаконного акта чи інше відновлення порушеного суб'єктивного права зацікавленої особи. Наявність органів адміністративної юстиції - це показник зрілості судової організації і ступеня розвиненості різних форм здійснення правосуддя, необхідний атрибут демократичної правової держави.

Таким чином, адміністративна юстиція - це порядок розгляду і вирішення в процесуальній формі загальними або спеціально створюваними судами спорів, що виникають у сфері управлінської діяльності між громадянами чи юридичними особами, з одного боку, і органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, - з іншого, в результаті чого може бути прийняте рішення про визнання недійсності і (чи) скасування незаконного акта чи інше відновлення порушеного суб'єктивного права зацікавленої особи.

1.2 Основні риси та призначення адміністративної юстиції

Термін «адміністративна юстиція» недаремно називають «внутрішньо суперечливим», адже він поєднує різні за своєю суттю явища - адміністрацію (управлінська складова) і юстицію (судова складова).

Але з формально-логічного погляду на її характеристики, таке формулювання є справедливим і, з огляду на вищезазначені фактори, поняття «адміністративна юстиція» (буквально «правосуддя в сфері управління») передбачає наступні теоретичні ознаки цього державно-правового явища:

1) суспільні відносини, які регулюються інститутом адміністративної юстиції, є спірними і виходять з конфліктних управлінських ситуацій, які виникають у сфері державного управління між громадянами й відповідними органами або посадовими особами;

2) адміністративна юстиція є формою судового захисту прав і свобод громадян, завдяки якій останні можуть реалізувати своє право на судове оскарження неправомірних дій чи бездіяльності органів виконавчої влади, що тягне за собою можливість певного втручання адміністративної юстиції в процес державного управління на різних його стадіях з метою попередження або усунення проявів порушення законності;

3) адміністративна юстиція є гарантією реалізації публічних прав громадян (на судовий захист та оскарження) і, водночас, гарантією захисту всіх інших прав, незалежно від їх юридичної природи - публічних і приватних;

4) адміністративна юстиція передбачає, що адміністративні спори розв'язуються в судовому порядку згідно з правилами судового адміністративного процесу (адміністративного судочинства) у відокремленому від структури державного управління органі - адміністративному суді;

5) адміністративно-юстиційний захист майже завжди повинен супроводжуватися перевіркою законності нормативного матеріалу, який створює правове забезпечення управлінської діяльності, що може привести до скасування або зміни відповідного правового акта управління (нормативного чи індивідуального);

6) об'єкт адміністративно-юстиційного розгляду - результати управлінської діяльності, при цьому об'єкт правопорушення, що розглядається, має публічно-правовий характер.

Щодо функціонального призначення адміністративної юстиції, то у літературі в залежності від змісту і характеру виокремлюють:

- основні й додаткові функції адміністративної юстиції - до перших відносять правозахисну, до другої - правоохоронну;

- допоміжні - найвагомішою допоміжною функцією називають контрольну. Поряд з цим виокремлюють також правопоновлювальну, превенційну, виховну і юрисдикційну;

- факультативні та специфічні - до них відносять консультативну, правотворчу, управлінського спрямування й політичну.

В.В. Скітович піддає сумніву, що у адміністративної юстиції є функція правосуддя. Інші автори не виключають існування цієї функції, хоча, все ж таки, саме в судовому контролі бачать специфіку адміністративного судочинства.

На думку більшості вчених, в першу чергу органи адміністративної юстиції (або такі, що виконують її функції) мають забезпечувати захист прав громадян і юридичних осіб, шляхом розв'язання адміністративно-правових спорів, чим, нарешті, забезпечується законність у сфері державного управління. Вони оцінюють правомірність актів та дій, застосовують право до встановлених юридичних фактів і виносять рішення щодо прав, свобод і законних інтересів осіб, а шляхом визнання акта незаконним і його скасування здійснюють контроль за діяльністю органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування.

Можливість здійснювати обидві функції - правосуддя і контролю - при чому у специфічній сфері - сфері державного управління й місцевого самоврядування - і обумовлює специфіку адміністративного судочинства. Адміністративне судочинство слугує як інтересам окремих осіб, так і інтересам держави, суспільства в цілому.

Таким чином, адміністративна юстиція - це провідна форма судового захисту прав і свобод громадян у сфері державного управління, що передбачає діяльність адміністративних судів щодо розгляду та розв'язання адміністративного спору, який ініціюється шляхом оскарження протиправних дій чи бездіяльності органів державного управління та їх посадових осіб відповідно до правил.

Під адміністративною юстицією необхідно розуміти комплексний інститут адміністративного права, норми якого регулюють діяльність органів правосуддя чи квазісудових органів з розгляду та вирішення спорів публічно-правового характеру між громадянами чи юридичними особами, з одного боку, та суб'єктами владних повноважень, з іншого, відновлення суб'єктивних публічних прав або порядку публічного управління, а також об'єктивного правопорядку в державі. Основною метою адміністративної юстиції є захист прав, свобод і інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин, відновлення суб'єктивних публічних прав громадян і організацій, а також об'єктивного правопорядку в державі.

адміністративний юстиція правосуддя



2. Розвиток адміністративної юстиції як інституту адміністративного права

Першою державою, де інститут адміністративної юстиції розпочав досліджуватись як наукова проблема, і де з'являється наукова література з цієї проблематики, вважається Франція. Саме у цій державі, на початку 19 століття сформувалась відповідна наукова база і в 1817 році прийняте відповідне законодавство, а у Паризькому університеті створено кафедру адміністративного права.

Необхідно зазначити, що у підручниках з адміністративного права тієї доби, особлива увага приділялась саме адміністративній юстиції, що була частиною курсу адміністративного права. Такі французькі вчені адміністративісти, як М. Оріу, Ж. Ведель, М. Лесаж та інші продовжували досліджувати інститут адміністративної юстиції протягом 20 століття.

Характерним у їх науковій діяльності було відведення особливої ролі інституту адміністративної юстиції, яку він відігравав у суспільному житті Франції, зокрема, в контролі за французькою адміністрацією та захисті прав і свобод французьких громадян.

Наукове обґрунтування необхідності функціонування інституту адміністративної юстиції знайшло також широку підтримку і в іншій європейській державі - Німеччині. Вже в середині 19 століття формується відповідна нормативна база, а наприкінці століття такі вчені, як Р. Гнейст, Л. Штейн та О. Майер, стають авторами праць, присвячених цій проблематиці. О. Майер у підручнику «Німецьке адміністративне право» вказував на адміністративну юстицію як на глобальну частину адміністративного права, як на інститут, без якого функціонування повноцінної правової держави є неможливим.

На сучасному етапі розвитку незалежної України, можемо говорити про нове місце та роль адміністративного права, не тільки у державі, а й у громадянському суспільстві. За умови активного розвитку національного законодавства, у державі склалася необхідність у захисті свобод, законних інтересів, та охорони прав громадян, а також забезпечення верховенства права ї дотримання гарантованих Конституцією України засад і принципів процесуально-правового порядку реалізації адміністративної відповідаль-ності. Конституція України у ст. 3 проголошує головним обов'язком держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а також встановлює принцип, згідно з яким саме ці права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а вона відповідає перед людиною за свою діяльність. У демократичний України найбільшою державною цінністю було визнано саме людини, а захист її прав і свобод став визначальним для характеристики діяльності держави. Ця конституційна формула означає, що відтак головними характеристиками у розумінні адміністративного права мають стати не «управлінська», а тим більше «каральна» його функція, а такі нові функції, як правозабезпечувальна (яка пов'язана із забезпеченням реалізації прав і свобод людини) і правозахисна (яка пов'язана із захистом порушених прав). Саме дві останні функції найповніше відтворюють справжнє суспільне призначення адміністративного права.

Необхідність забезпечення повноцінного судового захисту прав громадян, зазначила необхідність проведення реформування інституту адміністративного права в України. Адміністративна реформа в України, це на сам перед створення адміністративних судів та прийняття Кодексу про адміністративне судочинство України. З набранням чинності КАС України адміністративне судочинство стало самостійним видом судочинства поряд з конституційним, цивільним, господарським та кримінальним судочинством, але діюче адміністративне законодавство не є досконалим, як і сама система адміністративних судів.

На сторінках сучасної наукової літератури можна зустріти чималу кількість розмов про інститут адміністративної юстиції, про його призначення та перспективи розвитку.

Не дивлячись на те, що нині наукові дослідження у названій сфері проводяться значною кількістю науковців, серед яких, перш за все, хочеться назвати прізвища В.М. Бевзенка, Р.О. Куйбіди, О.М. Пасенюка, В.Г. Перепелюка, В.І. Шишкіна та багатьох інших, проте на порядку денному у переліку невирішених залишилося ще чимало питань. Одним з таких питань є те, що пов'язане із визначенням місця інституту адміністративної юстиції у системі національного права взагалі та адміністративного права, зокрема.

Принагідно відмітити, що зазначена проблематика характеризується також і певною науковою новизною, оскільки питання місця інституту адміністративної юстиції у системі права розглядається сучасними авторами переважно поверхово та безсистемно.

Вважаю за необхідне перш за все наголосити на тому, що нині у більшості випадків інститут адміністративної юстиції аналізується у межах загальної частини адміністративного права. Це пов'язано, зокрема, з тим, що правові відносини, які виникають під час здійснення адміністративного судочинства відносяться вченими до предмету адміністративного права. Так, наприклад, в одному з останніх підручників з адміністративного права, виданому за редакцією В.Б. Авер'янова, зазначається, що до предмета адміністративного права входять відносини, що формуються у зв'язку з реалізацією юрисдикції адміністративних судів і поновленням порушених прав громадян та інших суб'єктів адміністративного права. Подібна точка зору викликає чималу кількість запитань щодо її обґрунтованості.

Вивчення сучасної літератури з адміністративного права, в якій ставиться питання про правову природу інституту адміністративної юстиції, показує, що окремі автори, фактично, продовжують розвивати радянську концепцію адміністративного процесу.

Зміст цієї концепції полягає у тому, що адміністративний процес є категорією, в межах якої знаходить прояв процесуальна діяльність, пов'язана із застосуванням матеріальних норм адміністративного права, причому незалежно від того, хто їх застосовує -суб'єкти публічного управління або адміністративні суди. Подібне ставлення до адміністративного процесу сформувалося у радянській адміністративно-правовій науці у другій половині ХХ ст., тобто у період активного розвитку суто радянського праворозуміння, та формування суто радянського адміністративного права, якому на ті часи вдалося вже повністю позбутися від нашарувань дореволюційних та буржуазних правових концепцій.

Таким чином, сформульована у дореволюційний період розвитку вітчизняної науки адміністративного права судова концепція адміністративного процесу, наприкінці 30-х - початку 40-х рр. ХХ ст. втратила у СРСР своє значення, а термін «адміністративний процес» почав використовуватися у якості дефініції, за допомогою якої позначалася діяльність органів державного управління, пов'язана із застосуванням матеріальних норм адміністративного права.

Зазначений підхід до розуміння сутності адміністративного процесу не змінився і після закріплення у Конституції СРСР 1977 р. права громадян на оскарження до суду дій та рішень посадових осіб, вчинених з порушенням закону або перевищенням повноважень.

Фундатори вітчизняної науки адміністративного права - А.І. Єлістратов, В.Л. Кобалевський, О.Ф. Євтихієв, М.П. Карадже-Іскров, думали принципово по-іншому, в обов'язковому порядку, як наслідок, орієнтуючись у своїх роботах на наукові досягнення європейської школи адміністративного (поліцейського) права.

Описане вище розуміння адміністративного процесу знаходить прояв виключно у наукових працях вчених, які працюють на теренах колишнього СРСР.

Сьогодні підходи до періодизації історії розвитку адміністративної юстиції неповною мірою відображають особливості її виникнення та становлення в Україні, а тому мають бути переглянуті.

Що ж стосується розуміння концепції адміністративного процесу в європейських державах, то вона має там зовсім інший зміст. Її особливість у порівнянні з радянською теорією полягала у тому, що адміністративно-процесуальне право, тобто сукупність норм, які регламентували порядок розгляду публічних спорів в адміністративних судах, розглядалося виключно через призму самостійної галузі публічного права, яка існувала та розвивалася паралельно з галуззю адміністративного права. Розмежування адміністративного права та адміністративно-процесуального права було обумовлено переходом європейських країн на шлях розбудови правової державності, необхідними елементами якої була концепція розподілу влади, а також запровадження адміністративного судочинства. нині інститут адміністративної юстиції у переважній більшості випадків розглядається в якості складового елементу загальної частини українського адміністративного права.

Формування системи адміністративного права здійснюється під впливом чималої кількості факторів, одним з яких є теорія правової держави. Фактично першою сходинкою у напрямку розбудови правової держави, як відомо, є запровадження у сферу її функціонування принципу розподілу влади, що передбачає делегування основних державних функцій незалежним один від одного органам: парламенту, адміністрації та суду, здатних контролювати один одного за допомогою відповідних механізмів. Одним із таких механізмів є інститут адміністративної юстиції, покликаний здійснювати спеціалізований судовий контроль за діями та рішеннями публічної адміністрації.

Розмірковуючи щодо сутності цього інституту вчені вже на початку минулого сторіччя писали, що такий контроль мають здійснювати компетентні органи (суди), які отримали ґрунтовну юридичну підготовку, становище і діяльність яких були би поставлені у такі умови, що виключають можливість припущень про їх упередженість або партійність. Контролю цих авторитетних та таких, що користуються довірою суспільства, органів і слід підпорядкувати усі неправомірні дії адміністрації, усунути усі перепони, які могли би загальмувати або паралізувати його застосування.

Для того, щоб забезпечити подібний особливий правовий статус органів адміністративної юстиції (адміністративних судів), зрозуміло, необхідне спеціальне законодавство, норми б якого «піднімали» адміністративні суди над публічною адміністрацією. Проте чи можливо вести мову про особливий правовий статус адміністративних судів щодо публічної адміністрації у разі, якщо нормативні акти, які регулюють діяльність названих суб'єктів, розміщено у межах загальної частини адміністративного права, покликаного нині сприяти утвердженню пріоритету прав і свобод людини в усіх сферах її взаємодії з публічною адміністрацією, її органами і посадовими особами.

Інститут адміністративної юстиції хоча і є міжгалузевим, однак найтісніше він пов'язаний саме із адміністративним правом. Такий взаємозв'язок полягає не лише у впорядкуванні функціонування адміністративної юстиції адміністративно-праововим нормами, але, зокрема, і у використанні її у межах адміністративного права в якості повноцінного, суто адміністративно-правовогоінституту. При цьому на розвиток адміністративного судочинства безпосередньо вплинув і розвиток самого адміністративного права норми якого в подальшому стали основою адміністративного судочинства.

Відтак, взаємозалежність адміністративного права та адміністративної юстиції є доволі неоднозначною й змістовною, про що свідчить наведене вище.

Становлення і розвиток адміністративної юстиції, як інституту адміністративного права, в Україні (і в Радянському Союзі в цілому) свідчить, що теорія і практика судового контролю йшла шляхом поступового розширення компетенції загальних судів по вирішенню адміністративних спорів. Однак ідея створення системи адміністративної юстиції супроводжувалася обґрунтуванням неможливості впровадження даного інституту цілою низкою причин, у тому числі загрозою значного розширення державного апарату, надходження в суд скарг неправового характеру та ін., хоча радянська держава безумовно була стурбована забезпеченням законності у сфері державного управління.

Інститут судового контролю за діяльністю адміністративних органів у СРСР, а потім і в суверенній Україні, розвивався і розвивається складним шляхом. Разом з тим процес його становлення й удосконалення є одним з актуальних напрямків побудови в Україні правової держави.

На підставі цього, можна зробити однозначний висновок про те, що інститут адміністративної юстиції, пройшовши досить довгий трансформаційний шлях у межах системи вітчизняного адміністративного права, набув ознак цілісної галузі права, які дозволяють йому зайняти самостійне місце у системі національного права. Зазначений висновок є надзвичайно принциповим не лише для подальшого розвитку адміністративно-процесуального права, у тому числі адміністративно-процесуального права як галузі правознавства та навчальної дисципліни, але й для адміністративного права, а перш за все, для системи останнього, яка втративши один із своїх елементів (інститут адміністративної юстиції), має неодмінно орієнтуватися на подальші трансформаційні зміни.



3. Розвиток адміністративної юстиції як інституту адміністративно-правової науки

Виникнення і розвиток інституту адміністративної юстиції тісно пов'язані з практичною реалізацією теорії правової держави і теорії поділу влади.

Питання визначення концептуальних засад функціонування адміністративної юстиції, особливостей її організації та запровадження в Україні у науковій літературі є малодослідженим. Однак у літературі велика увага приділялася проблемам щодо забезпечення реалізації та захисту прав і свобод громадян у сфері виконавчої влади та місцевого самоврядування, вирішення яких є одним із основних напрямів адміністративно-правової реформи в Україні. Тому дослідження адміністративної юстиції здійснюватиметься саме у цьому аспекті.

Вітчизняні дослідження у галузі теоретичного обґрунтування сутності, змісту та необхідності запровадження адміністративної юстиції в Україні знаходяться на початковій стадії, але вже існують окремі надбання за цим напрямом.

Проблемою адміністративної юстиції в Україні займалися і продовжують займатися такі провідні вчені-адміністративісти, як В.Б. Авер'янов, О.Ф. Андрійко, Ю.П. Битяк, І.Л. Бородін, В.Д. Бринцев, В.М. Гаращук, І.П. Голосніченко, Ю.М. Грошевий, Ю. Димитров, В.М. Кампо, І.Б. Коліушко, А.Т. Комзюк, О.Д. Крупчан, І.Є. Марочкін, О.П. Недбайло, Л.І. Пахолок, Ю.Педько, Н.Б. Писаренко, Г.В. Рижков, В.В. Риков, А.О. Селіванов, В.С. Стефанюк, М.М. Тищенко, Г.Й. Ткач, В.І.Шишкін, А.Фоков та ін.

У вітчизняній юридичній літературі інтерес до проблеми адміністративної юстиції став виявлятися ще на початку минулого століття. Він пов'язувався з різними засобами забезпечення законності в межах механізму захисту публічного права.

Так, А.І. Єлістратов визнавав важливим самий устрій проявів влади (відокремлення законодавчих і адміністративних установ, колегіальність, чітке визначення повноважень, сприяння самоврядуванню, адміністративний нагляд і ревізія), принцип “закономірної покори” вимогам влади, скарги на чиновників. При цьому особлива увага приділялась саме адміністративній юстиції, яку А.І. Єлістратов визначав, як “судове оскарження актів управління, інститут, що служить для громадян публічно-правовою гарантією та означає підпорядкування влади судовому контролю”.

Як і більшість російських адміністративістів початку ХХ ст., А.І. Єлістратов описував адміністративну юстицію в країнах Заходу, звернення до суті якої було поширеним в Російській Федерації в перші післяреволюційні роки.

Стосовно ж становлення вітчизняної адміністративної юстиції, то зокрема, наприклад, М.Д. Загряцьков, робив акцент скоріше на “скарзі як легальній формі опротестування порушених прав і засобах їх переважно “інстанційного” розгляду”.

Найбільш повно проблематику адміністративної юстиції за радянських часів досліджував Д.М. Чечот, який визначав її як порядок розгляду і вирішення в судовій процесуальній формі спорів у сфері адміністративного управління, що виникають між громадянами чи юридичними особами, з одного боку, і адміністративними органами - з іншого.

При розгляді обсягу адміністративного процесу французький юрист Г. Бребан відмічав, що “загальногромадянські суди застосовують приватне право, а адміністративна юстиція спирається на адміністративне право як підгалузь публічного права”.

Його послідовники серед радянських адміністративістів визнавали спірні адміністративні правовідносини своєрідними, оскільки в них діє владний суб'єкт. Так, на думку В.В. Сажиної, “адміністративна юстиція бере до своєї орбіти лише ту сторону адміністративної діяльності, яка виражена у формі дії чи бездіяльності. Її об'єкт - неналежна управлінська діяльність”. При чому відмежування скарги від позову полягає не в тому, що другий розглядається в цивільному процесі. Скаргу може вирішувати і звичайний суд. Але з нею часто пов'язують скасування або зміну адміністративного акту, що оскаржується. Різноманітність адміністративних актів, за допомогою яких вирішуються податкові, земельні й інші питання, породжує квазі-судові органи.

Російський науковець Д.М. Бахрах визначає адміністративну юстицію чи правосуддя з адміністративних справах як розгляд судами скарг громадян на акти посадових осіб і органів виконавчої влади.

Деякі адміністративісти, наприклад, В.В. Бойцова і В.Я. Бойцов, характеризують адміністративну юстицію як окрему галузь правосуддя. Наявність у цій галузі трьох адміністративних елементів (кадри, акти, процедури) додає органам адміністративної юстиції характер квазісудових органів на відміну від класичного судового процесу і загальних судів.

Як вбачається, термін “адміністративна юстиція” внутрішньо суперечливий, тому що поєднує різні за своєю суттю поняття “адміністрація” і “юстиція”.

В українському правознавстві поки що не склалося єдиного розуміння поняття адміністративної юстиції, проте в юридичній літературі вказується на три основні підходи (А.Б. Зеленцов, Н.Ю. Хаманева, Ю.С. Шемшученко та ін.), відповідно до яких адміністративна юстиція визначається:

а) як особливий порядок вирішення адміністративно-правових спорів;

б) як самостійна галузь правосуддя;

в) як система спеціалізованих судів або спеціалізованих судових підрозділів, що здійснюють адміністративне судочинство.

Привертає увагу визначення, запропоноване О.В. Кузьменко, яка розглядає адміністративну юстицію як систему спеціалізованих судових органів, створених для розгляду і вирішення суперечок про право у визначеній законодавством процесуальній формі, що виникають з приводу діяльності публічної адміністрації між громадянами чи юридичними особами, з одного боку, і органами публічної адміністрації, їхніми посадовими особами - з іншого, в результаті чого може бути прийнято рішення про визнання недійсності і (чи) скасування незаконного акта чи інше відновлення порушеного суб'єктивного права зацікавленої особи.



Висновок

Дослідивши тему курсової роботи можна дійти висновків про наступне.

Виникнення й розвиток інституту адміністративної юстиції значною мірою пов'язане із втіленням у життя теорії поділу влади. Завдяки цьому постійно зростала роль судової влади при розгляді правових суперечок між адміністрацією й громадянами, а самі чиновники переставали бути суддями у своїх справах.

Зараз у багатьох країнах світу (Німеччина, Франція, Швеція й ін.) інститут адміністративної юстиції одержав своє законодавче закріплення. Закордонний досвід функціонування цього важливого юридичного інституту дозволяє виділити два його основних види:

1) здійснення административно-юрисдикционной діяльності загальними судами;

2) здійснення такої діяльності спеціальними адміністративними судами.

Основна риса адміністративної юстиції проявляється в її організаційному відокремленні від органів, які виконують виконавчі функції.

Адміністративна юстиція - це правосуддя, судова галузь влади. Разом з тим це окрема адміністративна галузь правосуддя. Процес в адміністративних судах, незважаючи на деякі особливості, будується на зразок загального судового процесу.

Адміністративна юстиція - це встановлений законом порядок розгляду й рішення в судовій процесуальній формі справ, які виникають в області державного керування між громадянами або юридичними особами, з одного боку, і органами державного керування (посадовими особами), - з інший, здійснюваний загальними або спеціально створюваними для рішення правових суперечок судами.

У цілому адміністративна юстиція являє собою один із засобів обмеження виконавчої влади, а адміністративні суди - засіб реалізації принципу поділу влади, додатковий захисний механізм суб'єктивних прав і свобод громадян. Враховуючи той факт, що правова система України більшою мірою належить до романогерманської правової сім'ї, пріоритетним для вивчення має бути правовий досвід саме цих країн, але цілком корисним є також пізнання організації системи адміністративної юстиції й інших типів. Слід зазначити, що функціонування адміністративної юстиції вважається однією з найважливіших правових гарантій в системі забезпечення законності в будь-якій сучасній демократичній країні. Незважаючи на той факт, що єдиного підходу до розуміння поняття, сутності й форми адміністративної юстиції серед вчених юристів і практиків немає, всі вони погоджуються із тим, що розвиток системи адміністративної юстиції загалом є важливим фактором для стабілізації і розбудови механізму будь-якої правової держави, зміцнення її авторитету на міжнародній арені.

У зв'язку з цим проблематика адміністративного судочинства потребує подальшої розробки, зокрема, у напрямку підготовки такого документа як Концепція адміністративної юстиції в Україні, яка має стати складовою частиною теоретичної основи створення і подальшого удосконалення адміністративного законодавства. Велике значення для подальшого розвитку системи адміністративної юстиції України має узагальнення та вивчення зарубіжного законодавства з питань адміністративного судочинства, здійснення відповідних порівняльно-правових досліджень, врахування основних недоліків функціонування, адаптація зарубіжного досвіду з урахуванням історичних особливостей розвитку української держави та сучасних політико-економічних факторів. Вбачається, що такий підхід, який би дозволив проводити аналогії не тільки з посиланнями на передовий досвід, а й з урахуванням типологічних ознак національної правової системи, буде сприяти подальшому розвитку законодавства про адміністративне судочинство.



Перелік використаних джерел

1. Конституція України: Прийнята на пятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України.- 1996.- № 30.- Ст. 141.

2. Кодекс адміністративного судочинства України: від 06.07.2005 р., № 2747-IV // ВВР України. - 2005. - № 35-36, № 37. - Ст. 446.

3. Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»: від 18.03.2004 р., № 1629-IV // ВВР України. - 2004. - № 29. - Ст. 367.

4. Науково-практичний коментар до Кодексу адміністративного судочинства України: В 2-х т.т.-Том 1/За заг. ред. В.К.Матвійчука, -К.: КНТ, 2007. - 788c.

5. Адміністративне право України. Академічний курс: підручник: у 2-х : Т. 1. Загальна частина / ред. кол.: В. Б. Авер'янов (голова). - К. : Вид-во «Юрид. думка», 2004. - 584 с.

6. Адміністративне право України / [Авер'янов В.Б., Андрійко О.Ф., Битяк Ю.П. та ін.]. - К: Юридична думка, 2007. - 209 с.

7. Адміністративна юстиція: європейський досвід і пропозиції для України. Автори-упорядники І.Б. Коліушко, Р.О. Куйбіда. -- К.: Факт. -- 2003.

8. Голосніченко І.П., Стахурський М.Ф. Адміністративний процес: Навч. посіб. / За заг. ред. Голосніченка І.П. -- К.: ГАН, 2003. -- 256 с.

9. Егоров П. Ю. Становление советского административного права (1917-1940) / Ю. П. Егоров. - Ульяновск: ОАО «ИПК «Ульяновский Дом печати», 2006. - 160 с.

10. Комзюк, А. Т. Адміністративний процес України: навч. посіб. / А. Т. Комзюк, В. М. Бевзенко, Р. С. Мельник. - К.: Прецедент, 2007. - 542 с.

11. Кузьменко О. В. Адміністративно-процесуальне право України: підручник / О.В. Кузьменко, Т.О. Гуржій ; за заг. ред. О. В. Кузьменко. - К.: Атіка, 2007. - 416 с.

12. Мельник Р. С. Інститут адміністративної юстиції у системі українського права / Р.С. Мельник // Форум права. - 2010. - № 4. - С. 618-623 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-4/10mrccup.pdf

13. Мирончук І. В. Міжнародний досвід організації адміністративного судочинства / І. В. Мирончук // Право і суспільство. - 2007. - № 2. - С. 105-112.

14. Николаева Л.А., Соловьева А.К. Административная юстиция и административное судопроизводство: Зарубежный опыт и российские традиции: Сб. Ассоциация Юридический центр. - СПб.: Из-во Р. Осланова «Юридический центр Пресс», 2004.

15. Перепелюк В.Г. Адміністративне судочинство: проблеми практики / В. Перепелюк. - К.: Конус-Ю, 2003. - 272 с. - с. 86-88

16. Пєтков С.В. Адміністративно-правове регулювання діяльності публічної влади в Україні/ С.В. Пєтков // Юридичний журнал. - 2009. - №4/ [Електронний ресурс]: http://www.justinian.com.ua

17. Пономаренко Г.О., Комзюк А.Т., Бевзенко В.М., Мельник Р.С. Адміністративна юстиція в Україні: навч. посібник. - К.: Прецедент. - 2009. - 198с.

18. Пухтецька А. Поняття європейського адміністративного простору: необхідність запровадження у вітчизняній адміністративно-правовій науці/ А. Пухтецька // Юридична Україна. - 2006. - № 2. - С. 38-44.

19. Права громадян у сфері виконавчої влади: адміністративно-правове забезпечення реалізації та захисту/ [Авер'янов В. Б., Бояринцева М. А., Кресіна І. А. та ін.]; за заг. ред. В. Б. Авер'янова. - К.: Наук. думка, 2007. - 588 с.

...